Інтерпретація вічного
Рецензія на книгу: Володимир Антофійчук. Євангельські образи в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Слово і Час |
|---|---|
| Дата: | 2003 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2003
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189748 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Інтерпретація вічного / В. Будний // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 83-86. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859856619370708992 |
|---|---|
| author | Будний, В. |
| author_facet | Будний, В. |
| citation_txt | Інтерпретація вічного / В. Будний // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 83-86. — укp. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Слово і Час |
| description | Рецензія на книгу: Володимир Антофійчук. Євангельські образи
в українській літературі XX століття. — Чернівці:
Рута, 2001. — 335 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:43:27Z |
| format | Article |
| fulltext |
водночас до заглиблення в “предмет досліджен
ня” . Прикметною в цьому сенсі е передісторія
“Фауста” , в якій дослідник розкриває складне пе
реплетіння центробіжних і відцентрових сил, що
вплинули на філософсько-естетичне підґрунтя й
загальну концепцію “Пра-Фауста", його жанр, по
етику, стилістику. За визначенням автора, з одного
боку, такою силою виявилася власне сама “пара-
дигмальна для німців” легенда про доктора Фауста,
який уклав угоду з дияволом, у виконанні “народ
ного барокового театру”. Як наслідок: драматургічна
форма тексту, гротесковий комізм і видовищні ефек
ти, “ неконвенційність” поведінки центрального
героя, фантастичність тощо. З другого боку, це
штюрмерська позиція Гете. Звідси: вияв штюрмерсь-
кого індивідуалізму (с. 49), превалювання мотиву
природи в метафізичному потрактуванні (с. 60),
примат чуттєвості, трагічність особистості...
Такими ж чітко структурованими є основні розділи
дослідження “Фауст” і містерія”, “Фауст” і міф”, “Фа
уст” і утопія”. Глобальною смисловою наповненістю
вирізняється розділ про співвіднесеність твору Гете з
містерією. Автор досить точно виокремлює містері-
альний субстрат у Гетевому творі. Це проблема вибору,
симбіоз трагічного та комічного, високого та низько
го, містеріальна тричленність часу й буття, домінування
основного сакрального сюжету, уповільнення дії тощо.
Прикметно, що на рівні дослідження категорій
поетики автор спирається на синтез традиційних
законів містеріального дійства та вироблені самим
Гете нові принципи драми.
Для порівняння зазначмо, що в українській літе
ратурі 17—18 ст. маємо трансформовану містерію
як відкриту театральну форму, в якій тісно перепле
тені специфічні риси власне містерії та мораліте.
Щодо тематики, то для неї властиве превалювання
великодніх мотивів, а щодо законів драматургійно-
го жанру — переважання епічності над подієвістю.
Дослідник розглядає міф у “Фаусті” у співвідне
сеності з теоріями Ф.-В.-Й.Шеллінга та Ф.Шлегеля,
акцентує оригінальність його поетичного втілен
ня, зокрема такі риси, як сентиментальність і гумор.
Науково новим є погляд, згідно з яким у німець
кому мисленні на межі 18—19 ст. була розроблена
ідея філософсько-естетичної утопії. Спираючись на
свої спостереження в цій сфері, Б.Шалагінов дає
оригінальне тлумачення останніх сцен “Фауста” .
Взагалі дослідник пропонує власне розуміння
низки “складних образів” твору, серед яких —
“ матері” , Гелена, Евфоріон, Гомункул, Філемон і
Бавкида. “Фауст” Гете висвітлюється на широкому
тлі західноєвропейської літератури й інших мис
тецтв. Серед найзначніших імен — Аврелій
Августин, Данте Аліг’єрі, Петрарка, Шекспір, Каль
дерон, Мільтон, Корнель, Лессінг, Шиллер,
Новаліс, Гельдерлін, а також Й.-С. Бах, Глюк,
Моцарт, Р. Вагнер...
На жаль, у таку серйозну і надзвичайно глибоку за
змістом роботу вкралися стилістичні недоречності. На
приклад “І “Рейнську спілку”, і “Союз Гаю” об’єднувало
схиляння перед Руссо” (с. 12); “ їх мучить проблема
вірного вибору шляху” (с. 13); “У “Фаусті-2” Гете ча
сом надто демонстративно розриває емпіричні
причинно-наслідкові зв’язки у пошуках інших принципів
причиновості, почерпаючи евристичний стимул у Кан
та і Шеллінга” (с. 23); “Фауст і Мефістофель входять і
одразу включаються у веселощі” (с. 36); “рушійні сили
й семена природи (“alle Wirkungskraft und Samen”)”
(с. 50); “Декорації зображують пекло у вигляді вогне
дишної гори” (с. 72); “Тоді Сатана спокушає його мрією
слави, яка спіткала Александра” (с. 92). Можливо, не
варто в науковій роботі часто вживати слова “вищезга
даний”, “вищезазначений”, “включений”...
Але ці мовні вади не заступають тієї колосальної
роботи, яка відчувається за кожним авторським
розділом і абзацом. Монографія Б.Шалагінова —
це нове слово в сучасному гетезнавстві, і вона зас
луговує на всебічну увагу читача.
Ганна Павленко
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ВІЧНОГО
Володимир Антофійчук. Євангельські образи
в українській літературі XX століття. — Чернівці:
Рута, 2001. — 335 с.
Рецензована монографія створена в Чернівецько
му національному університеті ім. Ю.Федьковича —
відомому центрі сучасної теоретико-літературної та ком-
паративістичної думки. Зусилля тамтешніх учених
спрямовані на дослідження широкого кола традицій
них образів у світовому письменстві. Сам автор немало
прислужився до розбудови теоретичних концепцій, ме
тодологічних засад і термінологічного інструментарію
порівняно молодого, однак плідного і перспективного
напряму чернівецької літературознавчої школи, який
займається вивченням біблійних традицій в українській
культурі.
Адже саме з Біблії — її перекладів, поетичних і
філософських інтерпретацій — наша література по
чалася в середньовічній Україні-Русі, з Біблією вона
розвивалася впродовж останнього тисячоліття. Але
в сповненому катаклізмів XX ст. Книга книг розді
лила долю української нації — утисків зазнали
релігія і віруючі, Святе Письмо й літературні твори
на християнські мотиви, їх автори й читачі. Лише в
останнє десятиліття відновилися повноцінні студії
над проблемою “Євангельська традиція в українській
літературі” , тому ця розлога царина ще не висвіт
лена рівномірно: якщо історико-функціональні
аспекти сакральних мотивів на давньому та новому
етапах українського літературного розвитку вже
вивчалися в монографіях І.Бетко, В.Сулими, публі
каціях інших фахівців, то новітній етап не мав до
Слово і Час. 2003. №2
83
появи праці В.Антофійчука монографічного опра
цювання.
Автор систематизував багатющий літературний ма
теріал, вельми різноманітний в тематичному,
концептуальному й жанровому відношенні. Чима
ло творів вперше інтерпретуються так докладно, а
деякі, як-от поема В.Сосюри “Христос" (1949), літе
ратурознавцям майже не відомі, бо й досі
перебувають у рукописних архівних фондах.
В.Антофійчук обрав стрижневі проблеми, які до
мінують у літературній рецепції біблійного
матеріалу впродовж усього XX ст. Так, у першому
розділі розглядаються жанрово-стильові та мораль
но-психологічні аспекти трансформації євангельської
традиції в українському письменстві на матеріалі
“літературних євангелій” , а також образи головних
персонажів Нового Завіту — Ісуса Христа й Марії
Богородиці. Другий розділ присвячений особли
востям функціонування образу Юди Іскаріота як
втілення євангельського архетипу зради в контек
стах фольклорної, середньовічної та модерної
традицій. Третя частина монографії висвітлює про
блему онтологічних і ціннісних аспектів літературної
трансформації персонажів, які є дійовими особа
ми кульмінаційних сцен євангельської трагедії —
Понтія Пілата, Варавви, Марії Магдалини. А за
ключний розділ зосереджений на проблемах
діалогічності поетичної драматургії Лесі Українки
та світу християнських цінностей.
Новаторською рисою праці є дослідницька мето
дика, яка грунтується на різноаспектних зіставленнях
літературної інтерпретації з біблійним каноном і має
за мету виявити способи осучаснення новозавітного
матеріалу. Цю методику вдало застосовано до вив
чення літературного функціонування євангельських
образів у складних морально-етичних контекстах
нашої сучасності. Ось як, наприклад, окреслюється
широкий діапазон творчого переосмислення постаті
Понтія Пілата: канонічний образ “використовується
в якості традиційного образу-символу; лаконічні
свідчення євангелістів дописуються й продовжують
ся, при цьому євангельський контекст наповнюється
численними соціально-історичними та предметно-
побутовими реаліями епохи. Нарешті, в ряді
інтерпретацій письменники реконструюють внутрішній
світ персонажа, зосереджуючи основну увагу на тій
жахливій духовній катастрофі, яка сталася в житті
Пілата після розп’яття Христа” (224).
Притім тематичні й формальні компоненти ви
світлюються в тісному взаємозв’язку. Скажімо,
досліджуючи, вслід за А.Нямцу, поширений у XX ст.
жанр “літературних євангелій” , який характери
зується прагненням осмислити новозавітні події з
погляду альтернативних концепцій і розповідних
планів, автор виклав цінні спостереження стосовно
семантичної взаємопов’язаності художньої концепції
з композиційною структурою: "Змістова поліфунк-
ціональність прийому зміщення розповідного центру
зумовлює, як правило, багатоплановість викладено
го матеріалу, своєрідність сюжетно-композиційної
організації твору, тенденційність (суб’єктивність)
погляду на загальновідомий контекст” (39). Під та
ким кутом зору розглядається поширене у вітчизняній
та світовій літературі зміщення розповідного центру
до особи Ісуса Христа (“Остання спокуса Христа”
Н.Казандзакіса), Юди Іскаріотського ("Євангеліє від
Томи” Р.Іваничука), Андрія Первозванного (“Андрій
Первозванний” Р.Володимира, "Андрій Первозван-
ний” Наталі Дзюбенко).
Обираючи крайні інтерпретаційні полюси — від
“догматичного” до “єретичного”, В.Антофійчук
простежує естетичний потенціал розбіжних тен
денцій у тих аксіологічних суперечностях, які, будучи
закладені в самих євангельських образних схемах,
розвивалися у фольклорних легендах, середньовіч
них апокрифах, а відтак у новій і новітній українській
літературі паралельно і взаємозв’язано з провідни
ми традиціями європейського контексту. Це дало
змогу з’ясувати внесок нашого модерного письмен
ства у світову культуру в галузі створення
універсальних моделей на євангельських засадах.
Зокрема, автор ґрунтовно аргументує свої виснов
ки стосовно таких особливостей опрацювання
новозавітних образів і сюжетів у нашому пись
менстві, як відбір з біблійного матеріалу мотивів
трагічного забарвлення, відмова од демонізації єван
гельських образів тощо. Йдеться про історичну й
світоглядну зумовленість тяжіння українських митців
до трагічних колізій Євангелія, які надаються для
актуалізації в особистісному та історіософському
планах. Уникаючи демонізації, притаманної деяким
західноєвропейським моделям, українські версії
біблійних образів “олюднюються” , часто фольк-
лоризуються, нерідко набувають підкреслено
універсальної позарелігійної алегоричності — з ог
ляду на ідеологічні заборони радянських часів. Але
за всіх політичних обставин постійно актуалізуєть
ся глибинний загальнолюдський зміст новозавітної
символіки у драматичному історично-національному
контексті XX ст.
Зважуся висловити й кілька дискусійних мірку
вань. Інколи складається враження, що шановний
автор беззастережно визнає лише один — тради
ціоналістичний, так би мовити, спосіб літературного
опрацювання новозавітного матеріалу, який поля
гає у предметно-побутовій і морально-психологічній
конкретизації протосюжету з метою наблизити його
загальнолюдський сенс до епохи-реципієнта. На
томість зміну новозавітного хронотопу на той чи
той національно-історичний часопростір чи конта
мінацію різнорідних хронотопів дослідник схильний
трактувати як небезпечне міфотворення, розрізня
ючи, очевидно, “ реставрацію міфу” і “будування
міфу” . Наприклад, у романі “Євангеліє від Томи”
Р.Іваничука він назвав штучним накладання єван
гельського матеріалу на гіпотезу про Оріану —
міфічну прабатьківщину українців: “Цілком природ
но, що прагнення до національного
самоутвердження часто породжує різноманітні міфи,
спрямовані на утвердження думки “ ми були, є і
будемо” , але водночас неправомірна їх інтерпре
тація як єдиної й остаточної істини” (42).
Особливо дослідника занепокоїли “спроби праг
матичної націоналізації загальнолюдського
матеріалу” (67). Автор має на увазі модну в пост-
колоніальній белетристиці тенденцію
експериментальної побудови гіпотетичного україно-
центричного світу, в якому Ісус Христос українець,
Україна — прабатьківщина народів. Гострій критиці
піддано один із таких зразків “сучасної псевдопат-
ріотичної ідеології” — публіцистично-
белетристичний твір “Тайна Христа” О.Бердника.
84
Слово і Час. 2003. №2
На думку дослідника, цей “псевдолегендарний” твір
“руйнує всю історію Ісуса Христа в канонічному
викладі, спотворює зміст численних оригінальних
легенд, які виникли в епоху Середньовіччя” (69).
В.Антофійчук визнає право автора... не на художній
вимисел, а на “точку зору”: “Звичайно, автор має
право на свою точку зору, однак подібний сюже-
тотворчий та світоглядний нігілізм треба сприймати
і оцінювати як безпідставну авторську фантазію, яка
має довільну рекламно-пропагандистську орієнта
цію" (69). Щоправда, далі, коли стисло реферується
зміст статті С.Росовецького, читач переконується,
що версія О.Бердника все-таки не є цілком без
грунтовною, бо закорінена в майже трьохсотлітній
легендарній традиції перенесення євангельських
подій на вітчизняний грунт.
“Хистка вихідна позиція”, “сюжетотворчий і світо
глядний нігіл ізм” , "авторське свавілля” ,
“публіцистична псевдоінтелектуальність”... — такий,
явно оцінний, підхід забарвлює сторінки монографії
небажаним публіцистизмом замість обговорення по
етики художньої трансформації біблійних сюжетів,
з’ясування теоретико-методологічних аспектів взає
мовідношень між каноном, з одного боку,
традиціоналістичним його опрацюванням, з другого
боку, і “єретичною” версією — з третього. Цими
поняттями автор оперує, але не прояснює доклад
ніше їхнього обсягу та змісту. Чому дослідник,
позитивно оцінюючи ціннісне й концептуальне пе-
реакцентування біблійних сюжетів, зміну розповідних
планів і сюжетних схем, заповнення творчою уявою
лакун біблійного сюжету, його доповнення чи про
довження, психологізацію новозавітних постатей і
колізій, їх подієво-побутову конкретизацію, історич
ну белетризацію та інші види актуалізації й
осучаснення, водночас не допускає перенесення
біблійного протосюжету в інше національно-істо
ричне середовище або ж проекцію надихальної
біблійної ідеї богообраності на історичну долю ук
раїнців чи будь-якого іншого багатостраждального
народу нашої планети?
Очевидно, проблему співвідношення канонічно
го, історичного (традиційного) та витвореного
авторською уявою (експериментального) треба ви
рішувати з урахуванням жанрової структури й
семантики розповідних планів: у яких пропорціях і
взаємостосунках перебувають елементи канонічні,
історичні, вигадані? Яким є відношення викладу до
викладеного: подається зображена подія як дійсна
чи містифікована, легендарна чи фантастична?
Отож чи справді 0 .Бердник намірився містифі
кувати своїм твором читача? Гадаю, немає підстав
так однозначно приписувати біографічному авто
рові виголошувані персонажем “одкровення”: вони,
мовляв, “покликані, за задумом автора, утверджу
вати тільки йому відому істину про євангельські
події” (65). Гляньмо лишень, як вибудовано ієрар
хію розповідних планів у “Тайні Христа” : у зачині
(який, до речі, також можна розглядати як елемент
мистецької фікцїі) автор-метарозповідач (фіктивний,
до речі, або ж такий, що балансує на межі уявного
й реального світів) трактує викладену у своєму творі
неймовірну версію як легенду, зате в рамках самої
версії внутрішній розповідач Андрій Первозванний
ставиться до неї — і це цілком зрозуміло з погляду
художньої правдоподібності — як до єдино прав
Слово і Час. 2003. №2
дивої, навіть правдивішої від євангелійного кано
ну. Особливості розповіді, метою якої є суто
умовний, ігровий, художньо-експериментальний
перегляд історії людської цивілізації і місця в ній
рідної нації, зумовили своєрідність жанрової се
мантики цього твору як суміші фентезі, історичного
міфу, роману ідей, де наступальна полемічність
забарвлена містичним звучанням, а євангельські
образи поєднані з елементами поганської міфологи.
Таке “міфоборство”, досить поширене, до речі, в
сучасній критиці, грунтується, очевидно, на недоклад
ному розумінні літературної фікціональності. Коли в
рецензованій книжці натрапляєш нечасті міркування
про “реконструкцію євангельських персонажів” чи про
“дослідження онтологічних та аксіологічних проблем",
мимоволі згадуєш про істотну відмінність між мов
ленням комунікативним (науковим чи публіцистичним),
яке цінимо за точність відтворюваної моделі дійсності,
і мовленням мистецьким, яке має риторичний харак
тер і функціонує у сфері творчої уяви. Євангельський
матеріал з його символами, натяками, сюжетними
прогалинами, таємничими недомовками митці вико
ристовують як будівельний матеріал для власного
уявного світу, котрий, залежно від обраної естетич
ної мети, може віддалятися чи наближатися до
традиційного тлумачення Біблії. Іншими словами,
самий текст оригіналу провокує сучасного митця на
активну співпрацю з ним, а не на пасивну репродук
цію. Притім дистанціювання чи розбіжність між
авторським і традиційним трактуванням новозавітно
го протосюжету, напруга між поетичною
інтерпретацією і біблійним оригіналом стає одним із
важливих засобів створення естетичного враження, а
зовсім не якимось відтворенням історичних подій чи
сакральних істин.
Звісно, В.Антофійчук аж ніяк не прихильник спро-
щеного підходу до літературних версій
євангельського протосюжету за принципом "відпо
відає канону — суперечить канону” , що його
дотримувалися ортодокси як теїзму, так і атеїзму,
хоча перебували на протилежних світоглядних по
люсах. Навпаки, на багатьох сторінках своєї праці
дослідник невтомно доводить, що навіть у "єре
тичних”, на перший погляд, творах “авторів цікавлять
не стільки питання релігії, скільки дослідження
драматичних зіткнень двох світоглядів і епох” (272).
З таких позицій в монографії деконструюється тра
диція минулих десятиліть, за якою, виходячи з
позалітературних, суто ідеологічних міркувань,
наголошувалося на атеїстичному підтексті низки
творів на християнську тематику І.Франка, Лесі Ук
раїнки та інших письменників.
Особливо гострі інтерпретаційні конфлікти, влас
не, й виникають навколо неординарних творів
глибинної літературної трансформації, які, здається
на перший погляд, радикально заперечують сакраль
не першоджерело, але за уважнішого, вдумливого
прочитання здатні породжувати змістовні інтерпре
тації. На це не раз звертає увагу В.Антофійчук:
"Відзначимо, — резонно зауважує він, — один досить
важливий момент, якого не “помічають” дослідники:
письменники, звертаючись до новозавітного матеріа
лу, не ставлять перед собою мети зруйнувати (знизити,
принизити і т.п.) канон. Вони використовують ново
завітні колізії, орієнтуючись на етику, психологію і
естетику принципово нового світогляду, який висуну
85
і
ло XX ст.” (14). Підкреслюю методологічну продук
тивність цього формулювання, згідно з яким практично
будь-яку вартісну мистецьку інтерпретацію (навіть по
лемічну, “богоборчу”, як-от “Літаніі Сатані” Ш.Бодлера
чи “Ex nihilo” І.Франка) можна прочитати у творчій,
позитивній, гуманістичній перспективі. Адже з огляду
на багатозначність фікціонального мистецького тек
сту, виражені в ньому сумнів чи зречення іноді
сприймаються не лише прямолінійно (як святотатство
чи “монолог атеїста”), а й образно, — скажімо, як
риторичний жест, що антитетично торкається найсвя-
тішого для читачевої особистості й тому здатен
справити сильний естетичний шок, мимоволі актуалі
зуючи в глибинах душі самісіньке ядро віковічної
традиції — сутність Христових заповідей.
Отож, не піддаючи сумніву конструктивність до
слідницької позиції, зазначу, що йдеться про пошук
аргументів, які були би ґрунтовані не лише на осо
бистих переконаннях, а й на жанрових, стильових,
композиційних та інших структурних засновках.
Наведу приклад із авторським трактуванням “Одер
жимої” Лесі Українки: загадкова й непіддатлива для
інтерпретації, гостроконфліктна позиція Міріам
зближена у книжці В.Антофійчука з позалітера-
турним ідеологічним контекстом — церковним
догматизмом, який не визнає іншої думки (див.
289). Міріам і церковні ортодокси?!.. Досить ризи
кована аналогія, чи не так? А чому б не вписати
образ Лесиної героїні у питомий стильовий кон
текст? Адже доба символізму й неоромантизму
витворила довжелезну галерею безкорисливих
фанатів, запеклих бунтарів-протестантів, непокірних
нонконформістів, котрі йшли під гаслами “мистец
тво для мистецтва” (С.Малларме), “бунт для бунту”
(Г.Чупринка), “чесність з собою” (В.Винниченко)...
Тоді монолог героїні сприйматиметься не як “абст
рактна декларація” (293), а як вираз безкорисливої
і цілковитої самопосвяти, безоглядної палкої віри
неоромантичного героя, фанатично відданого одній
ідеї:
Месіє! коли ти пролив за мене...
хоч краплю крові дарма... я тепер
за тебе віддаю... життя... і кров...
і душу... все даремне!.. Не за щастя...
не за небесне царство... ні... з любові!
І ще одне: запроваджений у книжці принцип на
писання деяких біблійних імен та назв (не Юда, а
Іуда, не Хома чи Тома, а Фома і т.д.) автор моти
вує неусталеністю сучасної правописної традиції. А
чому Ісус, а не Псус? У переважній більшості
текстів, які аналізує й цитує В.Антофійчук (од ус
нопоетичних та давньоукраїнських і до сучасних, в
тому числі й канонічного перекладу Святого Пись
ма), вживається Юда, а Іуда зустрічається набагато
рідше — як архаїчна чи експресивна форма. Зрозу
міло чому — в українській мові перша форма є
інваріантною, а друга варіантом. Тому авторське
Іуда вносить неприємний дисонанс. До того ж і
сам автор плутається в написанні імен. Різнобій ми
помітили на с. 125—126, де йдеться про вірш “Юда”
Одарки Романової: “ поетеса дописує євангельську
сцену каяття Іуди... Для поетеси головним є не за
судити вчинок Юди, а прагнення пояснити і зрозуміти
його зраду”. Цитуючи в перекладі уривок з книжки
А.Нямцу “Новый Завет и мировая литература”, ав
тор також уживає обидві форми (див. 154). Також,
здається, частіше в авторській мові зустрічаємо ва
ріанти Хома чи Тома, аніж задеклароване Фома.
Як же ж наш правопис усталиться, коли ми самі
його розхитуємо?
Що ж, до новаторської праці виникає чимало пи
тань... Сумніву, однак, не підлягає наукова цінність
змістовної монографії чернівецького автора. Пере
конливими є висновки щодо закономірностей творчого
осмислення євангельського матеріалу на українсько
му ґрунті, якими автор засвідчив суголосність
модерної вітчизняної літератури з провідними тенден
ціями світового мистецтва XX ст.: “наше письменство
навіть в умовах своєрідної ізоляції від культур цивілі
зованих країн розробляло загальнозначущі проблеми
на належному художньому та проблемно-тематично
му рівнях” (317).
А те, що книжка здатна викликати опозиційну
думку, спричинити "конфлікт інтерпретацій” лише
увиразнює її пройнятість справжніми животрепет
ними проблемами сучасного українського літе
ратурознавства
м. Львів Василь Будний
СИСТЕМНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОЗАВІТНОГО СЮЖЕТНО-
ОБРАЗНОГО МАТЕРІАЛУ
Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі
XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с.
Сучасна україністика надолужує втрачене за тих
часів, коли під контролем тримали не лише митців,
а й напрями, стилі, літературний процес. Прита
манне теперішній українській філології прагнення
осмислити наукові проблеми й рух художніх форм
без спрямлення, в принциповому розмаїтті, — пи
томий збудник для дослідників, які дають собі раду
зі складними, актуальними темами, що вимагають
високої компетенції в інтерпретації транскультур-
них образів, зокрема в їх тисячолітньому
функціонуванні в рідному і світовому мистецтві.
Саме на таку вагому й актуальну тему виконане
дослідження В.Антофійчука, знаного фахівця нау
ково-дослідного центру "Біблія і культура” й
доцента кафедри української літератури Чернівець
кого національного університету імені Юрія
86
Слово і Час. 2003. №2
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-189748 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0236-1477 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:43:27Z |
| publishDate | 2003 |
| publisher | Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Будний, В. 2023-04-21T15:13:07Z 2023-04-21T15:13:07Z 2003 Інтерпретація вічного / В. Будний // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 83-86. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189748 Рецензія на книгу: Володимир Антофійчук. Євангельські образи в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Рецензії Інтерпретація вічного Article published earlier |
| spellingShingle | Інтерпретація вічного Будний, В. Рецензії |
| title | Інтерпретація вічного |
| title_full | Інтерпретація вічного |
| title_fullStr | Інтерпретація вічного |
| title_full_unstemmed | Інтерпретація вічного |
| title_short | Інтерпретація вічного |
| title_sort | інтерпретація вічного |
| topic | Рецензії |
| topic_facet | Рецензії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189748 |
| work_keys_str_mv | AT budniiv ínterpretacíâvíčnogo |