Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу

Рецензія на книгу: Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Слово і Час
Datum:	2003
1. Verfasser:	Саєнко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2003
Schlagworte:	Рецензії
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189749
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу / В. Саєнко // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 86-89. — укp.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859652718581252096
author	Саєнко, В.
author_facet	Саєнко, В.
citation_txt	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу / В. Саєнко // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 86-89. — укp.
collection	DSpace DC
container_title	Слово і Час
description	Рецензія на книгу: Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с.
first_indexed	2025-12-07T13:35:58Z
format	Article
fulltext	ло XX ст.” (14). Підкреслюю методологічну продук тивність цього формулювання, згідно з яким практично будь-яку вартісну мистецьку інтерпретацію (навіть по лемічну, “богоборчу”, як-от “Літаніі Сатані” Ш.Бодлера чи “Ex nihilo” І.Франка) можна прочитати у творчій, позитивній, гуманістичній перспективі. Адже з огляду на багатозначність фікціонального мистецького тек сту, виражені в ньому сумнів чи зречення іноді сприймаються не лише прямолінійно (як святотатство чи “монолог атеїста”), а й образно, — скажімо, як риторичний жест, що антитетично торкається найсвя- тішого для читачевої особистості й тому здатен справити сильний естетичний шок, мимоволі актуалі зуючи в глибинах душі самісіньке ядро віковічної традиції — сутність Христових заповідей. Отож, не піддаючи сумніву конструктивність до слідницької позиції, зазначу, що йдеться про пошук аргументів, які були би ґрунтовані не лише на осо бистих переконаннях, а й на жанрових, стильових, композиційних та інших структурних засновках. Наведу приклад із авторським трактуванням “Одер жимої” Лесі Українки: загадкова й непіддатлива для інтерпретації, гостроконфліктна позиція Міріам зближена у книжці В.Антофійчука з позалітера- турним ідеологічним контекстом — церковним догматизмом, який не визнає іншої думки (див. 289). Міріам і церковні ортодокси?!.. Досить ризи кована аналогія, чи не так? А чому б не вписати образ Лесиної героїні у питомий стильовий кон текст? Адже доба символізму й неоромантизму витворила довжелезну галерею безкорисливих фанатів, запеклих бунтарів-протестантів, непокірних нонконформістів, котрі йшли під гаслами “мистец тво для мистецтва” (С.Малларме), “бунт для бунту” (Г.Чупринка), “чесність з собою” (В.Винниченко)... Тоді монолог героїні сприйматиметься не як “абст рактна декларація” (293), а як вираз безкорисливої і цілковитої самопосвяти, безоглядної палкої віри неоромантичного героя, фанатично відданого одній ідеї: Месіє! коли ти пролив за мене... хоч краплю крові дарма... я тепер за тебе віддаю... життя... і кров... і душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... ні... з любові! І ще одне: запроваджений у книжці принцип на писання деяких біблійних імен та назв (не Юда, а Іуда, не Хома чи Тома, а Фома і т.д.) автор моти вує неусталеністю сучасної правописної традиції. А чому Ісус, а не Псус? У переважній більшості текстів, які аналізує й цитує В.Антофійчук (од ус нопоетичних та давньоукраїнських і до сучасних, в тому числі й канонічного перекладу Святого Пись ма), вживається Юда, а Іуда зустрічається набагато рідше — як архаїчна чи експресивна форма. Зрозу міло чому — в українській мові перша форма є інваріантною, а друга варіантом. Тому авторське Іуда вносить неприємний дисонанс. До того ж і сам автор плутається в написанні імен. Різнобій ми помітили на с. 125—126, де йдеться про вірш “Юда” Одарки Романової: “ поетеса дописує євангельську сцену каяття Іуди... Для поетеси головним є не за судити вчинок Юди, а прагнення пояснити і зрозуміти його зраду”. Цитуючи в перекладі уривок з книжки А.Нямцу “Новый Завет и мировая литература”, ав тор також уживає обидві форми (див. 154). Також, здається, частіше в авторській мові зустрічаємо ва ріанти Хома чи Тома, аніж задеклароване Фома. Як же ж наш правопис усталиться, коли ми самі його розхитуємо? Що ж, до новаторської праці виникає чимало пи тань... Сумніву, однак, не підлягає наукова цінність змістовної монографії чернівецького автора. Пере конливими є висновки щодо закономірностей творчого осмислення євангельського матеріалу на українсько му ґрунті, якими автор засвідчив суголосність модерної вітчизняної літератури з провідними тенден ціями світового мистецтва XX ст.: “наше письменство навіть в умовах своєрідної ізоляції від культур цивілі зованих країн розробляло загальнозначущі проблеми на належному художньому та проблемно-тематично му рівнях” (317). А те, що книжка здатна викликати опозиційну думку, спричинити "конфлікт інтерпретацій” лише увиразнює її пройнятість справжніми животрепет ними проблемами сучасного українського літе ратурознавства м. Львів Василь Будний СИСТЕМНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОЗАВІТНОГО СЮЖЕТНО- ОБРАЗНОГО МАТЕРІАЛУ Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с. Сучасна україністика надолужує втрачене за тих часів, коли під контролем тримали не лише митців, а й напрями, стилі, літературний процес. Прита манне теперішній українській філології прагнення осмислити наукові проблеми й рух художніх форм без спрямлення, в принциповому розмаїтті, — пи томий збудник для дослідників, які дають собі раду зі складними, актуальними темами, що вимагають високої компетенції в інтерпретації транскультур- них образів, зокрема в їх тисячолітньому функціонуванні в рідному і світовому мистецтві. Саме на таку вагому й актуальну тему виконане дослідження В.Антофійчука, знаного фахівця нау ково-дослідного центру "Біблія і культура” й доцента кафедри української літератури Чернівець кого національного університету імені Юрія 86 Слово і Час. 2003. №2 Федьковича. Вперше у вітчизняному літературоз навстві аналізується численна кількість художніх текстів, в яких трансформовано євангельський сю жетно-образний матеріал і які перебували на периферії уваги інтерпретаторів, чи й зовсім оми налися. Відкрито не лише чималий корпус творів, прочитаних раніше поверхово, чи й зовсім не про читаних, а й вагому ланку літературознавства, без якої належна повнота й глибина осмислення ху дожнього неможливі. Проведені вченим багаторічні студії буття транскультурних образів у системі по етики вітчизняної літератури показали механізми оновлення тенденцій у пересотворенні вічних сю жетів зі Святого Письма, що були здійснені в українській літературі XX ст., існували відкрито, чи імпліцитно, — всупереч обмеженню на духовні теми. Дослідник поєднав у своїй монографії мікроаналіз і макроаналіз. Відтак феномен XX століття постав у складних змінах і взаємопереходах культурно-сти льових епох, у процесі виникнення оригінальних та не відомих раніше типів художньої творчості, сти лістичних новацій, нових форм вираження художнього мислення. Широкий діапазон літературно-критичних дос ліджень — на рівні образних і мотивних систем, жанрологічних, композиційних особливостей інди відуальних поетик та загальних тенденцій — аж ніяк не вичерпано. Дослідження останніх десятиліть — М.Жулинського, О.Мишанича, А.Нямцу, І.Бетко, В.Сулими — якісно й різнопланово актуалізували проблему традиційного й модернізованого осяг нення морально-етичних смислів та глибинних символів християнської культури. Але потенціал і перспективи цього напряму дослідження дедалі збагачуються новими відкриттями, зокрема в плані тематичних, аксіологічних та естетичних співвідно шень релігійного підтексту в літературному творі. Монографія Антофійчука — найновіше видання, в котрому узагальнено та систематизовано майже всі на сьогодні відомі праці, присвячені проблемі ху дожньої рецепції Біблії в національних літературах. Автор обгрунтовано представив власну методоло гічну концепцію аналізу, виявивши толерантне ставлення до позицій і положень попередників, зумів показати можливість їх принципового допов нення, уточнення та переосмислення. У монографії поєднуються панорамна картина динаміки втілення євангельського сюжетно-образ ного матеріалу й аналітичне зосередження на репрезентативних текстах. Прикметна ознака — су часне методологічне забезпечення, залучення різних методик, але пріоритетне значення мають передусім типологічний, історико-порівняльний та герменев- тичний аналізи, що в сукупності складають системний підхід до розв’язання проблеми. Акту альність запропонованої праці безсумнівна, — адже попри розмаїття й чисельність студій практично нема жодного фундаментального дослідження, в якому на порівняльно-історичному, типологічному та кон текстуальному рівнях була би простежена історія функціонування біблійного матеріалу в українській літературі. На різнорідному матеріалі, взятому в широких хронологічних межах (здебільшого від кінця XIX до кінця XX ст.), автор прагнув виявити провідні закономірності й напрями художнього осмислення біблійних образів, шляхів їх актуалізації в літера турі модернізму, яка наклала свій відбиток на рецепцію вічних сюжетів, історій, притч. Така логі ка дослідження зумовила композицію монографії, складеної з чотирьох розділів і низки підрозділів. У першому розділі "Євангельська традиція в ук раїнській літературі (жанрово-тематичні та морально-психологічні аспекти трансформації)” синтезовано спостереження над формами й дина мікою літературознавчого осмислення проблеми, здобутками й прорахунками в даній сфері, показа но також специфіку трактування головних персонажів Нового Завіту. Це дало змогу дійти висновків про традиційне й новаторське в засвоєнні й модифікації універсальних образів християнсь кої культури, а також визначити рівень вивчення та актуалізації питання. Цілком переконує така думка В.Антофійчука: “ При зверненні до новозавітних колізій та ідей література шукає в них абсолютний імператив, котрий допоміг би осмислити як конк ретно-національні, так і загальнолюдські процеси. Загальновідомість Біблії забезпечує в структурі літе ратурного твору впізнаваність, тому зображуване в художньому реалістично-життєподібному контексті вимагає зіставлення, порівняння конкретного, зви чайного з універсальним, сакральним” (13). Отож ідеться не тільки про причини, характер і типоло гію рецепції канону, що імпліцитно чи експліцитно виробився в новітній українській літературі й став знаком її органічного входження в світовий кон текст, — водночас коректно досліджується взаємодія національного ферменту духовної тематики та її інтерпретаційних моделей. їх загальносвітове на повнення склало стійку й питому традицію, закорінену ще в давній культурі. Так, В.Антофій- чук вивчив саме якісні характеристики даного явища, отож, пояснюються причини й наслідки, — чому і як “ протягом тривалого часу в українській літера турі оформлявся свій “варіант” Біблії, змістове ядро якого склали численні обробки того “сюжетно-об разного матеріалу першоджерела, які, з одного боку, найбільше відповідали загальнолюдським проблемам (наприклад, мотив єгипетського та ва вилонського полонів, вихід із неволі, потреба пророка як організатора народу в його держав ницьких змаганнях, трагізм нерішучості й інертності особистості у відповідальні історичні моменти), а з другого — стосувалися загальноприйнятих біблійно- християнських ідеалів як культурно-історичної основи та життєво-практичних критеріїв буття. Ідеї Біблії, її пафос і поетика використовувалися і ви користовуються українською літературою для проголошення та осмислення суперечливих кон цепцій національної історії та політико-ідеологічних орієнтирів". Роман Р.Іваничука “Євангеліє від Томи” , повість Р.Володимира “Андрій Первозванний” , роман Н.Дзюбенко “Андрій Первозванний”, новели С.Гра- бара з циклу “Від першої особи” інтерпретуються в другому підрозділі першого розділу як “літературні євангелія” , як форма емоційно-психологічної та предметно-побутової реконструкції новозавітних подій у сучасній українській прозі. Це, власне, мо дель функціонування національної ідеї в художній іпостасі, гіпотетичні виходи за часопростір сучасної України, розглянуті — з допомогою типологічної Слово і Час. 2003. №2 87 спорідненості, чи контроверсійності — в порівнянні з аналогічними зразками європейської літератури (“Загадка Прометея” Л.Мештерхазі, “Орфей і...” Г.Носсака, “Жертвоприношення Гелени” В.Хільдес- хаймера, “Рука Кассандри” З.Юр’єва). Такий підхід надав аналізованому дослідженню багатовимір- ності. У третьому підрозділі першого розділу на пере тині традицій і новаторства осмислюються новочасні літературні інтерпретації образів Ісуса Христа та Марії Богородиці, здійснені в онтологічному й ак- сіологічному ключі в творах В.Сосюри і П.Тичини, Юрія Клена і М.Руденка, Ю.Шкрумелюка та І.Дра- ча. Має сенс і запропоноване та аргументоване автором структурне розмежування новозавітного матеріалу, що дає змогу уважніше розглянути го ловні напрями літературного тлумачення важливих біблійних істин у непоривному зв’язку з цілісним євангельським світом і часово-просторовою конк ретикою. Концептуально вагомим у логіці дослідження є розділ другий, присвячений особливостям тракту вання євангельського архетипу зради в українському та загальнокультурному контексті. Парадигма зра ди та її реінтерпретація подані через образ Іуди Іскаріота, але у філософському й культурологічно му наповненні й на широкому матеріалі. Відтак осягнено інваріантне й варіативне в даному аспекті літературної обробки духовної проблематики. Зіста вивши твори, починаючи з фольклору до зразків української класики (“ На полі крові” Лесі Україн ки, “Юда” О.Кобилянської), а далі й новітньої літератури (“ Ціна крові” С.Черкасенка, “Апостоли" В.Домонтовича, “Сад Гетсиманський” І.Багряного, “Орда” , “Смерть Юди” Р.Іваничука, “ Іскаріот” В.Дрозда, “Сповідь Юди” С.Галябарди, “Тайна Христа” О.Бердника, “Таємна вечеря” Б.Олійни- ка), дослідник не тільки структурно виокремив закономірності функціонування біблійних історій і мотивів та їх багатовекторного призначення, а й системно оглянув динаміку художніх версій, інди відуальних естетичних підходів, запропонованих українськими письменниками. Останні внесли чи мало нових акцентів у встояні, здавалось би, тлумачення канонічних текстів, особливо тих епі зодів, у яких постають атональні колізії й вічні конфлікти між Добром і Злом. Третій розділ монографії — “Людський світ Но вого Завіту: онтологічні, аксіологічні та поведінкові аспекти літературної трансформації” — збудований, як і попередні, за принципом поєднання діахроніч них і синхронічних зрізів, подає ретельний аналіз одного з провідних аспектів переломлення духов ної проблематики в творчості українських митців і в контексті довготривалої художньої традиції. Та ким об’єктом спеціального дослідження на цей раз є “загадки Пілата” (А.Нямцу). Представивши ши рокий діапазон інтерпретаційних моделей образу римського прокуратора Понтія Пілата (частотність звертань до нього в XX ст. значно посилилася), В.Антофійчук показав еволюцію відповідного єван гельського мотиву під кутом зору змістових модифікацій і прирощень, а також із погляду по етики. Цікаві спостереження містить і той фрагмент третього розділу, в якому йдеться про складний і суперечливий морально-психологічний світ оточення Христа, що став предметом зображення в українській літературі (наприклад, у повісті “Що є істина?” Н.Ко ролевої). Четвертий розділ книжки В.Антофійчука — “Хри стиянство і людський світ: морально-психологічні аспекти взаємодії (на матеріалі творчості Лесі Ук раїнки)”. Обравши такий ракурс титульної проблеми, автор розглядає різні можливості й бажання сприй- няття/несприйняття вчення Ісуса Христа в суспільному й індивідуальному континуумі. Розвін чується літературознавчий міф про нібито атеїстичний підтекст “християнських” творів Лесі Українки, який звужував і погляд на специфіку форм та засобів їх трансформації. Адже насправді все було навпаки, коли взяти до уваги розвиток поете сою сюжетних схем, орієнтованих на протосюжет і полемічне його трактування, контроверсійність ав торських установок на національну прив’язку. В.Антофійчук висвітлює пошуковий характер осяг нення Лесею Українкою істини, властиву її творчості аналітику художнього, множинність оцінок, прита манну митцеві XX ст. У “ Висновках” слушно обстоюються думки про домінантність біблійної парадигми в українській словесності, про своєрідність її художньо-національного витлума чення. Питомим і своєчасним є акцент на функціях застосування євангельського матеріалу, зокрема в сфері активізації процесів національної самоіден- тифікації, формуванні духовних засад у новітньому періоді української духовної історії. Монографія В.Антофійчука охоплює не тільки значний за обсягом текстуальний матеріал, а й ши рокий спектр теологічних джерел і їх наукових інтерпретацій, що дало змогу вмотивовано й пере конливо дослідити раніше замовчуваний пласт української культури на рівні сучасних літературо знавчих технологій. Проте книжка спонукає і до дискусії, викликає запитання і побажання: 1. Не завжди у книжці послідовно витримується хронологічний принцип залучення творів саме XX ст. до аналізу інноваційного спектру входження біблійної парадигми в українську літературу. Що правда у підрозділі про християнські мотиви й особливості їх трактування в творчості Лесі Україн ки автор пояснює, що порушив хронологію свідомо, — аби розглянути твори “у послідовності подій, осмислити рухому картину зародження, становлення й утвердження християнства як специфічної систе ми світосприйняття, а пізніше — релігії” (277). Та все ж викликає сумнів, чи справді потрібно в усіх блоках трансформації згорнутих біблійних значень так широко й докладно виписувати інформаційне тло і схеми їх розгортання, постійно звертаючись до фундаменту (аж до фольклору включно), щоби зрозуміти самобутність певного етапу оживлення транскультурних образів. Чи доцільно тоді ви окремлювати самостійні блоки про біблійні мотиви в творчості Лесі Українки (четвертий розділ повністю присвячено “християнським” творам поетеси і дру гий підрозділ другого розділу теж)? Тим більше, що висновкові думки й класифікація “християнсь ких” версій Лесі Українки завершують останній розділ книжки. 2. Пояснюючи своєрідність звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу, В.Антофійчук зосередив увагу здебіль 88 Слово і Час. 2003. №2 шого на зовнішніх чинниках, наголосивши на склад ності духовних пошуків, “зумовлених драматичною історією нації, яка майже ніколи не мала свободи, голос якої постійно піддавався ідеологічним пере крученням, художність якої намагалися силоміць втиснути в прокрустове ложе накинутих зверху те орій і концепцій” (312). Що ж до внутрішніх чинників, то їх прокреслено лише пунктиром у мо менті синтезу: “Необхідно враховувати і складність літературного процесу епохи, яка зумовлювалася модерністськими пошуками, тиском соцреалізму, нарешті, завуальованими постмодерністськими спробами піддати сумніву саму загальнокультур ну традицію” (313; підкреслення моє. — В.С.). А між тим проблема творчого методу й літературних напрямів саме в біблійному контексті не тільки не порушувалася, але посутньо вплинула на цілий кор пус творів, визначивши характер контроверсійних мистецьких пошуків, що склали обличчя української культури XX ст. І в цьому ракурсі важливо було би простежити взаємодію (накладання і відштовхуван ня) принципів літературних течій, панівних у XX ст. (модернізму, соцреалізму, постмодернізму), а також художніх систем, що склалися в межах типів культу ри, і тих літературних матриць (протосюжетів, протообразів, легенд, притч, парабол), які прийшли зі Святого Письма й по-іншому актуалізувалися в новітніх мистецьких школах на основі видозмінених поетичних канонів. 3. Є потреба, на наш погляд, узагальнити, як саме жанрові моделі видозмінювалися під впливом біблійної тематики, осучасненої в інших типах творів, котрі мало нагадували апокрифи чи агіографічні зразки давньої літератури. Принципова позиція автора монографії — здійснення об’єктивного аналізу. Вибір літератур них творів, позначених явним впливом євангельських концептів, зі своєрідною трансформацією образ ної системи, не регламентується критичними зауваженнями щодо естетично-художньої цінності певного тексту порівняно з іншими. Авторові вда лося зберегти рівновагу в таких проблемних питаннях сьогодення, як канонічне та неканонічне, сакраль не та профанне; він свідомо оминає конотаційні й оціночні судження. “ Всілякі спроби формальної класифікації літературних версій, створених на ос нові євангельського сюжетно-образного матеріалу, за принципом “відповідає канону — суперечить ка нону” , — на думку В.Антофійчука, — недоречні і науково безперспективні.... Письменники, зверта ючись до новозавітного матеріалу, не ставлять перед собою мети зруйнувати (знизити, принизити і т.п.) канон. Вони використовують новозавітні колізії, орієнтуючись на етику, психологію і естетику прин ципово нового світогляду, який висунуло XX ст.”. Характеристика типологічних ознак національної самоідентифікації української літератури, що пред ставлена у взаємоперехресних площинах культурно-стилістичних тенденцій модерну та по стмодерну, зумовлена іншими принципами введення, репрезентації та функціонального навантаження євангельських образів. Ґрунтовність і аргументованість викладу провідних ідей дослідження В.Антофійчука — безперечні. Сучасне літературознавство збагатилося солідною працею в галузі систематики й аналітики низки трансформацій культурних архетипів, які предста вила українська література XX ст. м. Одеса Валентина Саєнко НА СТИКУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА Й ТЕОЛОГІЇ Семен Абрамович. Біблія як форманта філологічної культури. — К.: Видавничий центр КНТЕУ — Чернівці: Рута, 2002. — 230 с. Триває повернення Біблії в нашу культуру, де пам’ятка донедавна лишалася табуйованою. Рецен зована монографія прикметна не тільки глибоким проникненням у біблійний текст та його проблема тику, а й серйозним розумінням теологічних проблем. Дослідник заперечує традиційне ставлення до сакральних текстів як до бабусиної скрині, коли “онука висмикує собі з старої мізерії нитки на но вий светер”. Покоління богословів, які присвятили своє життя витлумаченню ідейного змісту Біблії, знайшли в особі С.Абрамовича вдумливого шану вальника, що симптоматично для нашої теперішньої ситуації, коли, здається, буде позитивно вирішено питання про законне повернення теології статусу науки. Дослідження виконано на стику літерату рознавства й теології, що дає змогу відчути повною мірою духовну велич пам’ятки, яка посьогодні ба гато в чому визначила мораль значної частини світової спільноти. Зіставляючи духовні параметри Біблії з іншими сакральними текстами стародавнього світу, автор переконливо показує, чому паганізм внутрішньо вижив себе вже в часи канонізації Старого Завіту (V ст. до н.є.), чому з розповсюдженням християн ства деградоване язичництво занепадає вже в античну епоху. Глибоке знання духовних систем Стародавнього Сходу, в контексті яких виникла Біблія, надає узагальненням доказовості й пере конливості. Не заперечуючи генетичного зв’язку Біблії з месопотамською, давньоєгипетською чи давньоіранською літературою, автор наголошує не на запозиченнях, як зазвичай робиться, а на мо ментах полеміки, переосмислення й оригінального витлумачення загальнолюдських екзистенціальних проблем, вперше порушуваних задовго до складання ізраїльського суспільства та його духовної культу ри. Водночас віддається належне духовним звершенням саме Стародавнього Ізраїлю, понов Слово і Час. 2003. №2 89
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-189749
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0236-1477
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T13:35:58Z
publishDate	2003
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
record_format	dspace
spelling	Саєнко, В. 2023-04-21T15:13:13Z 2023-04-21T15:13:13Z 2003 Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу / В. Саєнко // Слово і Час. — 2003. — № 2. — С. 86-89. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189749 Рецензія на книгу: Антофійчук В.І. Євангельські мотиви в українській літературі XX століття. — Чернівці: Рута, 2001. — 335 с. uk Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Слово і Час Рецензії Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу Article published earlier
spellingShingle	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу Саєнко, В. Рецензії
title	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
title_full	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
title_fullStr	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
title_full_unstemmed	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
title_short	Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
title_sort	системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу
topic	Рецензії
topic_facet	Рецензії
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189749
work_keys_str_mv	AT saênkov sistemnedoslídžennânovozavítnogosûžetnoobraznogomateríalu

Системне дослідження новозавітного сюжетно-образного матеріалу

Institution

Ähnliche Einträge