Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Ruthenica |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190603 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею / О. Майоров // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 105-129. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-190603 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Майоров, О. 2023-06-15T14:46:54Z 2023-06-15T14:46:54Z 2008 Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею / О. Майоров // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 105-129. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. 1995-0276 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190603 uk Інститут історії України НАН України Ruthenica Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею |
| spellingShingle |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею Майоров, О. |
| title_short |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею |
| title_full |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею |
| title_fullStr |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею |
| title_full_unstemmed |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею |
| title_sort |
зовнішня політика галицько-волинської русі часів четвертого хестового походу: стосунки з німеччиною, візантією та польщею |
| author |
Майоров, О. |
| author_facet |
Майоров, О. |
| publishDate |
2008 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Ruthenica |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
1995-0276 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190603 |
| citation_txt |
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів Четвертого Хестового походу: стосунки з Німеччиною, Візантією та Польщею / О. Майоров // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 105-129. — Бібліогр.: 124 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT maiorovo zovníšnâpolítikagalicʹkovolinsʹkoírusíčasívčetvertogohestovogopohodustosunkiznímeččinoûvízantíêûtapolʹŝeû |
| first_indexed |
2025-11-25T20:37:39Z |
| last_indexed |
2025-11-25T20:37:39Z |
| _version_ |
1850524660118061056 |
| fulltext |
Олександр Майоров
Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі часів
Четвертого Хрестового походу: стосунки з Німеччиною,
Візантією та Польщею
Пожертва монастирю св. Петра
У синодику монастиря св. Петра, розташованого у тюрінгському місті Ерфурті є
згадка про «короля Русі» Романа, що зробив щедрий внесок на користь цієї оби-
телі й за це був прилучений до осіб, яких щорічно поминали під час заупокійної
служби в день їх кончини:
Тринадцяті кал[енди] липня. Роман, король Русі, він дав нам тридцять марок1.
Цей запис може відноситися лише до галицько-волинського князя Романа
Мстиславича, бо «тринадцяті календи липня», під якими його вміщено у сино-
дику, відповідають 19 червня2, й саме в цей день у 1205 р. руський князь заги-
нув у битві з польськими князями Лешком та Конрадом під Завихостом3. Отже,
згідно з церковною традицією, день загибелі Романа мав відзначатися як день
його пам’яті4.
Незвичайна згадка про Романа з німецького джерела давно привертає до себе
увагу дослідників5. Було висунуто чимало версій з приводу можливих причин,
що спонукали руського князя до щедрої пожертви далекому католицькому мо-
настиреві: тридцять марок дорівнює приблизно семи кілограмам срібла. Вчинок
1 “XIII Kal. iulii. Romanus rex Ruthenorum, hie dedit nobis XXX marcas” (Necrologium sancti Petri
Erfordensis). Neues Archiv der Gesellschaft für ältere deutsche Geschichtskunde zur Beförderung
einer Gesammtausgabe der Quellenschriften Deutscher Geschichten des Mittelalters. (Hannover;
Berlin, 1935), 517.
2 Як відомо, за римським календарем, який використовували європейські середньовічні хронікарі,
календами вважався перший день кожного місяця, рахунок днів від якого вівся у зворотному
порядку; таким чином 13-ті календи липня припадають на 19-те червня.
3 Rocznik Traski. Еd. A. Bielowski. Monumenta Poloniae Historica II (Lwów, 1872), 836; Kalendarz
krakowski. Еd. A. Bielowski. Ibid, 923; Rocznik matopolski. Еd. A. Bielowski. Ibid III (Lwów,
1878), 162.
4 Див.: Назаренко А.В. Западноевропейские источники. Древняя Русь в свете зарубежных
источников. Под ред. Е.А. Мельниковой. М., 1999. С. 263–264.
5 Першим в російській історіографії на неї звернув увагу М. М. Карамзін (Карамзин Н.М.
История Государства Российского: В 12-ти т. М., 1991. Т. II–III. С. 560, прим. 113).
Ruthenica VII (2008), 105–129
106 Олександр Майоров
Романа пояснювали торгівельними зв’язками Південно-Західної Русі із Східною
Німеччиною6, а також особистими симпатіями галицько-волинського князя до
католицької церкви7. Будувалися припущення про наявність особистих зв’язків
Романа з обителлю у Ерфурті8. На думку О.Б. Головка, можна припустити, що
у дитинстві Роман протягом деякого часу перебував на вихованні ерфуртських
монахів-бенедиктинців9.
Нам здається, наведена звістка потребує більш детального розгляду.
Перш за все, слід зазначити, що подібні дари іноземним монастирям, що на-
лежали до Західної церкви, не були якимось виключним явищем у практиці дав-
ньоруських князів. Траплялися й більш коштовні пожертви. Наприклад, за даними
Житія св. Маріана, засновника монастиря св. Іакова у Регенсбурзі, один з монахів
цієї обителі на ім’я Маврикій, відвідавши руські землі, одержав від «короля Русі»
та «вельмож найбагатшого міста Києва» велику кількість дорогоцінного хутра,
що коштувало сто марок, — цих грошей вистачило для завершення будівництва
монастиря10. Джерело не наводить імені руського «короля»-жертводавця, але за
деякими даними ним міг бути київський князь Володимир Мономах11.
Тісні контакти з монастирем св. Пантелеймона у Кельні мала дружина Моно-
маха Гіда. Ім’я «королеви Гіди» позначено у синодику цього монастиря12. З ін-
шого джерела — Слова про св. Пантелеймона Руперта з Дойця — довідуємося,
що Гіда «удостоїлась стати сестрою» згаданої обителі «по щедротах своїх»13.
Отже залученню руської княгині до кола осіб, що поминалися у монастирі, пе-
редували щедрі пожертви на його користь, частина з яких була подякою святому
за чудесне зцілення сина Гіди Мстислава14.
Князівські пожертви іноземним монастирям траплялися і в історії Галицько-
Волинської Русі. У папських буллах від 1216 та 1218 рр. серед прибутків угор-
6 Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. Т. ІІ. Вып. 1. Западная Русь и Литовско-Русское
государство. М., 1939. С. 30.
7 Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ ст. у своїх змаганнях до церковної унії. ЗНТШ. Львів,
1917. Т. 123–124. С. 9.
8 Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени (IХ — середина ХIII вв.):
состояние проблемы и перспективы дальнейших исследований. Из истории русской культуры.
М., 2002. Т. II. Кн. 1. С. 269, прим. 27.
9 Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси з історії політичного життя
Південної Русі ХІІ — початку ХІІІ століття. К., 2001. С. 187.
10 Vita S. Mariani Scoti. Ed. J. Gamansius. Acta Sanctorum quotquot toto urbe coluntur II, februarii
(Paris, 1864), 369.
11 Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 274, прим. 46.
Пор.: Шайтан М.Э. Германия и Киев в ХI в. Летопись занятий постоянной Историко-
археографической комиссии Академии наук. Л., 1927. Т. I (34). С. 19–23.
12 Rheinische Urbare: Sammlung von Urbaren und anderen Quellen zur rheinischen Wirtschaftsgeschichte.
I: Die Urbare von S. Pantaleon in Köln. Hrsg. von B. Hilliger (Bonn, 1902), 18.
13 Liber Bibliothecae S. Pantaleonis. Acta Sanctorum quotquot toto urbe coluntur VI, Iulii (Paris, 1868), 422.
Оригінальний текст за іншим списком та російський переклад див.: Назаренко А. В. Неизвестный
эпизод из жизни Мстислава Великого. Отечественная история. 1993, № 2. С. 65–66.
14 Див.: Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки
культурных, торговых, политических связей IХ — ХII веков. М., 2001. С. 585–616; Кучкин В.А.
Чудо св. Пантелеймона и семейные дела Владимира Мономаха. Россия в Средние века и Новое
время. Сб. статей к 70-летию чл.-корр. РАН Л.В. Милова. М., 1999.
107Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
ського монастиря св. Дмитра на Саві (Савасендеметер) у Сремській Мітровиці
є згадки про надання йому якимись «руськими королями з Галичини» (Rusorum
Regibus apud Galizam), щорічного доходу у вигляді 13 кантар воску (що мало
становити близько 700 кг)15.
Імена цих князів у джерелах перекручені у наслідок перекладу початкового
тексту з грецької на латинську мову і подані як Василько (Basilic), Іван (Johann)
та Володимир (Bladomero чи Blaudemero). Питання про їхню ідентифікацію
залишається дискусійним. Іноді в них вбачають не трьох, а двох князів і
ототожнюють з синами останнього галицького князя з династії Ростиславичів
Володимира Ярославича — Васильком та Іваном-Володимиром16. Але більш
переконливою здається думка, що звістка належить до більш раннього часу, і в
ній йдеться про теребовльського князя Василька Ростиславича, його сина Івана
Васильовича та племінника Володимирка Володаревича17.
На користь такого рішення свідчить титулування князів у папських буллах як
«королів». Важко уявити, щоб такий титул папська канцелярія застосовувала до
синів Володимира Ярославича, що перебували у вигнанні в Угорщині й ніколи
не були правлячими князями. Тим більше це було неможливо, якщо згадані сини
походили від нешлюбної жінки князя (як це вважають деякі дослідники18), бо у
такому випадку вони були бастардами, тобто взагалі не мали законних прав на
князівську владу. Сучасник Володимира Ярославича краківський хроніст Він-
центій Кадлубек спеціально повідомляє, що цей князь помер, «не залишивши
жодного законного спадкоємця»19. Про незаконний статус синів Володимира,
народжених від якоїсь попаді, було відомо й київському літописцеві20. Тому
мало вірогідно, щоб про це могли не знати у Римі, припустившись подібної по-
милки.
15 Vetera Monumenta Historica Hungariam Sacram illustrantia I. Ed. A. Theiner (Romae, 1859), 9–11.
16 Szaraniewicz I. Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichische Geschichte (Lemberg,
1872), 117–118; Грушевський М.С. Історія України-Русі. К., 1992. Т. ІІ. С. 454, прим. 2;
Baumgarten N. de. Généalogies et mariages occidentaux des Ruricides Russes du Xe au XIIIe siécle
(Roma, 1927). Tabl. III, 16–17; Tabl. XI; Isenburg W. K. von. Stammtafeln zur Geschichte der
europäischen Staaten II (Marburg, 1956). Tafl. 93; Włodarski B. Polska i Ruś. 1194–1340 (Warszawa,
1966), 20, przyp. 22; Schwennicke D. Europäische Stammtafeln II (Marburg, 1984). Tafl. 129, 136;
Grala H. “Rurykowicze na Bałkanach w XII i XIII wieku,” Balkanica Posnaniensia. Acta et Studia
IV (Poznań, 1989), 138; Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów ksiąźąt halicko-wołyńskich (Poznań;
Wrocław, 2002), 50–51; Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006.
С. 351, 474.
17 Papp G. “I monachi dell’ordine di S. Basilio in Ungheria nel secolo XIII,” Analecta Ordinis Sancti
Basilii Magni. Ser. II (Roma, 1949). Vol. 1 (7). Fasc. 1, 41–45; Györffy Gy. “Das Güterverzeichnis des
griechischen Klosters zu Szávaszentdemeter (Sremska Mitrovica) aus dem 12. Jahrhundert,” Studia
Slavica V. Fasc. ½ (Budapest, 1959), 32; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968.
С. 167, 334, прим. 5; Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 269–
270, прим. 27.
18 Грушевський М.С. Історія України-Русі. Т. ІІ. С. 454; Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów
ksiąźąt halicko-wołyńskich, 50–51; Войтович Л. В. Княжа доба на Русі. С. 351.
19 Щавелева Н.И. Польские латиноязычные средневековые источники: тексты, перевод, ком-
ментарий. М., 1990. С. 110.
20 ПСРЛ 2: 659–660.
108 Олександр Майоров
Як слушно зауважує О.В. Назаренко, пожертва монастиреві св. Дмитра мала
бути здійснена галицькими князями у першій половині 20-х років ХІІ ст., що
уточнює попереднє більш широке датування, запропоноване Д. Дьорффі21.
Окрім особистих та родинних мотивів до подібних вчинків руських кня-
зів спонукали безумовно також і політичні причини. Про це може свідчити
останній з розглянутих нами випадків. Православний монастир св. Дмитра
був розташований на прикордонній території з численним руським населен-
ням, «Руської марки», як її іноді іменують джерела22 Отже підтримка цього
осереддя православ’я та руського впливу в Угорщині сама по собі мала по-
літичне значення у стосунках із нею. Та мабуть у згаданої події були й інші
підстави.
Вона припадає на драматичний період у зовнішній політиці Галицької зем-
лі, коли ії князі опинилися у дуже складному становищі. За свідченням декіль-
кох джерел — як руських, так й іноземних, — у 1122 р. перемишльський князь
Володар Ростиславич, брат Василька та батько Володимирка, був викрадений
воєводою Петром Властом за дорученням польського князя Болеслава ІІІ Кри-
воустого. Щоб звільнити князя з полону його родичі змушені були сплатити
викуп23. Окрім того, умовою звільнення Володаря ймовірно була певна зміна
зовнішньої політики галицьких князів, які мали відмовитися від союзу з Во-
лодимиром Мономахом й діяти проти нього на боці Ярослава Святополковича,
якого підтримували поляки та угорці у боротьбі за Волинь24. Дар угорському
монастирю скоріш за все міг бути зроблений саме під час перебування Володаря
у польському полоні, й тому не можна виключати його зв’язку з обставинами
звільнення князя25.
На наш погляд, на Романову пожертву ерфуртському монастиреві св. Петра
також не можна дивитися лише як на прояв якихось особистих чи родинних
зв’язків галицько-волинського князя з цією обителлю (хоча повністю виключати
цього також не варто). Бенедиктинський монастир святих апостолів Петра та
Павла (така його повна назва) відігравав надто значну роль у політичному житті
не тільки Тюрінгії, а й усій Німеччини. Заснований у середині ХІ ст., він дуже
21 Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 269, прим. 27.
22 Див.: Назаренко А.В. О «Русской марке» в средневековой Венгрии. Восточная Европа в
древности и средневековье. Сб. ст. Отв. ред. Л.В. Черепнин. М., 1978.
23 ПСРЛ 1: 292; ПСРЛ 2: 286; Ortliebi Zwifaltesis Chronicon. Ed. O. Abel. Monumenta Germaniae
Historica. Scriptores X (Hannover, 1852), 91; “Herbordi dialogus de Vita Ottonis episcopi
Bambergensis”, Ibid XII (Hannover, 1856), 726; Щавелева Н.И. Польские латиноязычные
средневековые источники. С. 88–89, 101–102, 117–118, прим. 12.
24 Włodarski B. “Ruś w planach polityzcnych Bolesława Krzywoustego,” Zeszczyty naukowe Uni-
wer sitetu M. Kopernika w Toruniu. Nauki humanistyczno-spoleczne zesz. 20 (Toruń, 1966), 51;
Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 151–152, 331, прим. 5; Koscielak L. “Związki
dynastyczne pomorskie-ruskie w XII wieku,” Zapiski historyczne XLVIII. Z. 1. (1983), 196–198;
Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х — первой трети
ХIII вв. К. 1988. С. 67–68; Його ж. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-
політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. К.
2006. С. 145–146; Войтович Л.В. Княжа доба на Русі. С. 330.
25 Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 269, прим. 27.
109Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
швидко перетворився на один з найбагатших та привілейованих монастирів, що
під час зносин із ним Романа перебував у зеніті свого розквіту та могутності26.
Монастир св. Петра користувався особливим заступництвом з боку Штау-
фенів, зокрема імператора Фрідріха І Барбароси, що зробив його однією з ім-
перських резиденцій, а також постійною підтримкою впливових майнцьких
архієпископів, під владою яких тривалий час перебувало місто Ерфурт27. Цей
монастир відігравав визначну роль під час боротьби Фрідріха Барбароси з його
головним суперником у Німеччині герцогом баварським та саксонським Генрі-
хом Левом. У листопаді 1181 р. переможений Генріх принижено просив виба-
чення у Фрідріха у монастирській церкві св. Петра, після чого був приречений
імператором до заслання на три роки до Англії28.
За таких умов шанобливий вчинок Романа щодо монастиря св. Петра, який
скоріше всього мав відбутися під час особистого відвідування руським князем
Ерфурта, набував політичного значення, навіть якщо був викликаний якимись
іншими причинами (наприклад, приватними). Адже боротьба Штауфенів із їх
головними суперниками Вельфами у Німеччині тривала й наприкінці ХІІ — по-
чатку ХІІІ ст. розгорілася з новою силою. Тоді у ній брали участь представники
наступного покоління Штауфенів та Вельфів на чолі з сином Барбароси королем
Філіпом Швабським та сином Генріха Лева імператором Оттоном ІV .
Слід звернути увагу на ще одну важливу для розуміння значення Романової
пожертви обставину. У середньовічній західній, переважно німецькій церкві
існував звичай формального членства правлячих осіб у соборних капітулах
та монастирях (так званий Königskanonikat), який передбачав відносини
заступництва, а іноді навіть участь в управлінні капітулом чи монастирем
шляхом призначення вікаріїв. Виникали подібні відносини внаслідок щедрої
пожертви або систематичних внесків на користь відповідної церковної
установи. Цей звичай насамперед мав відношення до соборів та монастирів, що
безпосередньо були пов’язані з діяльністю германських королів чи імператорів
та десь з середини ХІІ ст. вже набув загального поширення29.
26 Про політичне та культурне значення монастиря та церкви св. Петра у Ерфурті див.: Haenchen
M. Die entwicklungsgeschichtliche Stellung der Klosterkirche auf dem Petersberg bei Erfurt in der
Baukunst des europäischen Hochmittelalters (Dresden, 2003); Stiftung Thüringer Schlösser und
Gärten: 700 Jahre Erfurter Peterskloster: Geschichte und Kunst auf den Erfurter Petersberg 1103 —
1803 (Regensburg, 2004).
27 Докладніше див.: Wolf S. Erfurt im 13. Jahrhundert. Städtische Gesellschaft zwischen Mainzer
Erzbischof, Adel und Reich (Köln, u. a., 2005) [=Städteforschung. A. 67].
28 Про ці події є значна література, з новітніх робіт див.: Wolf G. Friedrich Barbarossa (Darmstadt,
1975), 192; Hiller H. Friedrich Barbarossa und seine Zeit (München, 1977), 344–346, 401;
Wies E. W. Kaiser Friedrich Barbarossa: Mythos und Wirklichkeit: Biographie (Esslingen, 1990), 279,
342–343; Opll F. Friedrich Barbarossa (Darmstadt, 1990), 133. Загальну характеристику відносин
Штауфенів з Вельфами часів Фрідріха Барбароси див.: Appelt H. “Friedrich Barbarossa (1152 — 1190),”
Kaisergestalten des Mittelalters. Hrsg. H. Beumann (München, 1985), 177–198; Töpfer B. “Friedrich I.
Barbarossa,” Deutsche Könige und Kaiser des Mittelalters. Hrsg. E. Engel, E. Holtz (Köln; Wien, 1989),
159–187; Ehlers J. “Friedrich I,” Die deutschen Herrscher des Mittelalters, Historische Porträts von
Heinrich I. bis Maximilian I. Hrsg. B. Schneidmüller, S. Weinfurter (München, 2003), 232–257.
29 Огляд цього питання див.: Borgolte M. Die mittelalterliche Kirche (München, 2004) [=Enzyklopädie
deutsche Geschicht. Bd. 17], 82–83.
110 Олександр Майоров
Мабуть випадок з Романом Мстиславичем також підлягав під дію цього
звичаю30, особливо якщо здійснений ним внесок відбувся у час, коли Роман
вже був правлячим князем. З огляду на це, не випадковою виявляється активна
діяльність Ордену бенедиктинців у Південній Русі, яку він розгорнув протягом
першої половини ХІІІ ст., незабаром після згаданих контактів Романа з бене-
диктинським монастирем у Ерфурті31.
Та як би то не було, особисті зв’язки з монастирем св. Петра складали певні
підстави для втягнення галицько-волинського князя до політичних змагань,
що розгорнулися у Німеччині на початку ХІІІ ст. Майнцькі архієпископи, під
зверхністю яких перебував монастир у Ерфурті, у боротьбі за імперський трон
були послідовними прибічниками Штауфенів. Це стосується й періоду боротьби
Філіпа з Оттоном, про що маємо прямі вказівки джерел32.
Таким чином, ми схиляємося до висновку, що Романову пожертву монастиреві
св. Петра та його можливе відвідування Ерфурта слід оцінювати перш за все
у контексті політичних взаємин галицько-волинського князя з володарями
Священної імперії. Окрім вже наведених фактів про це свідчить звістка з ще
одного джерела — французької хроніки середини ХІІІ ст., складеної монахом
Альбріком з абатства Трьох Джерел поблизу містечка Шалон-сю-Марне (Shalons-
sur-Marne) у Шампані, де йдеться про безпосередню участь Романа Мстислави-
ча у боротьбі Штауфенів з Вельфами та його спробу влітку 1205 р. здійснити
військовий похід до Саксонії.
Отже, за свідченням Хроніки Альбріка, похід Романа до Польщі 1205 р., що
закінчився його загибеллю у битві під Завихостом, в дійсності був спрямований
до Саксонії:
Король Русі на ім’я Роман, що вийшов з своїх земель та мав намір через Польщу
дістатися Саксонії, щоб як удаваний християнин зруйнувати церкви, був розбитий
й вбитий за Божим промислом на річці Віслі двома братами польськими князями
Лешком та Конрадом, а усе його [військо] було або розсіяне, або знищене33.
Подальший аналіз цієї звістки потребує більш детального розгляду полі-
тичних подій, що відбувались у Західній Європі наприкінці ХІІ — початку
ХІІІ ст.
30 Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях. С. 598.
31 Див.: Altaner B. “Die Dominikanermissionen des 13. Jahrhunderts,” Forschungen zur Geschichte der
kirchlichen Unionen und der Mochammedaner- und Heidenmission des Mittelalters (Habelschwerdt,
1924), 208–225.
32 Arnoldi abbatis Lubecensis Chronica Slavorum. Ed. J. M. Lappenberg, Monumenta Germaniae
historica. Scriptores XXI (Hannover, 1868), 215–216.
33 “Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam,
et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et
Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat
aut disperguntur aut interficiuntur”. Albrici monachi Triumfontium Chronikon. 1241. Ed. P. Scheffer-
Boichorst, Monumenta Germaniae historica. Scriptores XXIII (Hannover, 1874), 885.
111Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
Контакти зі Штауфенами та їх союзниками
Після раптової смерті імператора Генріха VІ (28 вересня 1197 р.) серед
німецьких князів виявилося два претендента на королівську та імператорську
корону й почалася запекла боротьба між сином імператора Фрідріха І Барбароси
швабським герцогом Філіпом (династія Штауфенів) та сином саксонського
герцога Генріха Лева брауншвейгським графом Оттоном (династія Вельфів).
Ця боротьба розколола німецьку знать на два табори й призвела до того, що у
1198 р. прибічники Штауфенів і Вельфів провели паралельні вибори, обравши
відразу двох королів — Філіпа та Оттона. Новий римський папа Інокентій ІІІ
став на боці Вельфів, й за його підтримки у березні 1201 р. король Оттон був
проголошений новим імператором під іменем Оттона ІV34.
Папське підтвердження прав Оттона похитнуло становище його супротивників.
Незабаром новий імператор набув підтримки більшості німецьких князів й у кінці
1202 р. сягнув апогею власної могутності. Під контролем його головного суперника
короля Філіпа лишилося тільки місто Ерфурт з округою. Але становище Вельфів
виявилося надто неміцним, та вже наступного року на бік Штауфенів перейшли
ландграф Тюрінгії, архієпископ Кьольна, герцог Брабанта, король Чехії та ін.
Нарешті Інокентій ІІІ також змінив свою позицію й став схилятися до Штауфенів.
Протистояння тривало аж до загибелі короля Філіпа у 1208 р.35
Переломним у боротьбі за верховну владу у Німеччині став 1204 р. Здобувши
перемогу на Сході, король Філіп (вплив якого значно зміцнився після здобуття
хрестоносцями Константинополя) вдався до рішучих дій щодо своїх супротив-
ників на Заході, застосовуючи як дипломатичні, так і військові засоби. Протя-
гом року він змусив ландграфа Тюрінгії Германа (який неодноразово змінював
свої політичні орієнтири, перебігаючи від Штауфенів до Вельфів) та короля
Чехії Пржемисла стати на свій бік, здійснивши похід по їхніх землях. Напри-
кінці 1204 р. Філіп здобув рішучу дипломатичну перемогу, залучивши на свій
бік кьольнського архієпископа Адольфа фон Альтену, що свого часу відіграв
вирішальну роль у коронації Оттона та був непримиримим ворогом Штауфенів.
34 Докладний огляд подій див.: Winkelmann E. Philipp von Schwaben und Otto IV von Braunschweig
I–II (Letpzig, 1873–1878). З новітніх робіт див. спеціальні дослідження Ф. Кемпфа та Е. Босхофа:
Kempf F. “Innocenz III. und der deutsche Thronstreit,” Archivum Historiae Pontificiae 23 (1985), 72–
91; Boshof E. “Innozenz III. und der deutsche Thronstreit,” Papst Innozenz III. Weichensteller der
Geschichte Europas. Нrsg. von T. Frenz. (Stuttgart, 2000), 51–67.
35 Цьому питанню присвячена величезна наукова література. З робіт останнього часу див.: Töpfer
B. “Philipp von Schwaben und Otto IV,” Deutsche Könige und Kaiser des Mittelalters. Hrsg. von
E. Engel und E. Holtz. (Köln; Wien, 1989), 197–209; Höflinger K. “König Philipp von Schwaben
(1198–1208) und Kaiser Otto IV. (1198 — 1218),” Mittelalterliche Herrscher in Lebensbilder. Von den
Konradinern zu den Staufern. Hrsg. von K. R. Schnith (Graz; Wien; Köln, 1990), 308–321; Eickels
K. van. “Otto IV. (1198–1218) und Philipp (1198–1208),” Die deutschen Herrscher des Mittelalters.
Historische Portraits von Heinrich I. bis Maximilian I. (919 — 1519). Hrsg. von B. Schneidmüller
und S. Weinfurter (München, 2003), 273–292. Krieb S. Vermitteln und Versöhnen. Konfliktregelung im
deutschen Thronstreit 1198 — 1208 (Köln; Weimar; Wien, 2000). [=Norm und Struktur. Bd. 13]. Див.
також: Gropper K. Die Doppelwahlen von 1198 und 1257 im Spiegel der Historiographie (Neuried,
2002). [=Politik im Mittelalter. Bd. 11].
112 Олександр Майоров
Переконаний у своїх силах, Філіп демонстративно склав з себе королівський сан
та оголосив нові вибори, які відбулися 6 січня 1205 р. у місті Ахені. Філіп знову
був обраний королем та відразу ж коронований кьольнським архієпископом в
ахенській церкві пресв. Богоматері — місці законної коронації німецьких коро-
лів – із дотриманням всіх вимог стародавнього ритуалу36.
Похід Романа Мстиславича до Саксонії — головної вотчини Вельфів — вліт-
ку 1205 р. повністю вписується в контекст подій вирішального етапу боротьби з
ними Штауфенів, адже саме у цей час Філіп готувався нанести удар по ще одному
оплоту Вельфів, мабуть найважливішому на той час, — місту Кьольну, жителі
якого на відміну від свого архієпископа твердо підтримували Оттона, бо мали тіс-
ні торгівельні зв’язки з Англією та знаходилися під впливом короля Іоанна Без-
земельного, рішучого прибічника Вельфів. Незабаром після загибелі Романа, у ве-
ресні 1205 р. Філіп розпочав облогу Кьольна, жителі якого вчинили рішучий опір.
Місто здобути не вдалося, але під час сутичок Оттон був тяжко поранений, після
чого рештка його прибічників і навіть його власний брат рейнський пфальцграф
Генріх пристали до Філіпа. 27 липня 1206 р. у битві поблизу Вассенберга (західні-
ше Кьольна) війська Філіпа здобули повну перемогу над військами Оттона37.
Хроніка Альбріка, що повідомляє про саксонський похід Романа, — досить
важливе середньовічне джерело, яке вже давно уведено в науковий обіг (у ро-
сійській історичній науці воно відоме з часів Г. З. Баєра та В. М. Татищева)38
та широко використовується дослідниками, особливо стосовно вивчення історії
міжнародних відносин за часи Хрестових походів. У Хроніці викладаються події
всесвітньої історії від створення світу й до 1240-х років.
Автор (іноді ним вважається невідомий монах з абатства Нефмутьє
(Nuefmoutier) у містечку Гі поблизу Льєжа; висловлюється також думка, що
Альбрік насправді був послушником саме цього абатства) почав свою роботу
1232 р. й продовжував аж до власної смерті, що сталася після 1252 р. Хроні-
ка містить багато унікальних відомостей і є одним з важливих джерел з історії
Четвертого Хрестового походу, зокрема історії завоювання Константинополя у
1203 – 1204 рр., так званих «дитячих хрестових походів» 1212 р. та ін. Інфор-
мацію про Східну Європу автор отримував від різних осіб, у тому числі від пап-
ського легата Якова з Пренеста, який у 40-х роках ХІІІ ст. відвідував Угорщину
36 Уперше Філіп був коронований дещо іншим чином, що надавало зручну нагоду його противникам
оскаржити цю коронацію, апелюючи до римського папи. Stehkämpfer H. “Der Kölner Erzbischof
Adolf von Altena und die deutsche Königswahl (1195 — 1205),” Beiträge zur Geschichte des
mittelalterlichen deutschen Königtums [=Historische Zeitschrift. Beiheft. NF. Nr. 2] (München,
1973); Idem. “Über das Motiv der Thronstreit-Entscheidungen des Kölner Erzbischofs Adolf von
Altena 1189–1205. Freiheit der fürstlichen Königswahl oder Aneignung des Mainzer Erzkurrechts?,”
Rheinische Vierteljahresblätter 67 (2003); Krieb S. Vermitteln und Versöhnen.
37 Окрім вже вказаної літератури див. також новітні дослідження біографії Філіпа Швабського
та політичних відносин його часу: Schütte B. König Philipp von Schwaben. Itinerar —
Urkundenvergabe — Hof (Hannover, 2002) [=Monumenta Germaniae Historica Schriften. Bd. 51];
Csendes P. Philipp von Schwaben. Ein Staufer im Kampf um die Macht (Darmstadt, 2003). [=Gestalten
des Mittelalters und der Renaissance].
38 Татищев В.Н. История Российская. Ч. 1. Татищев В.Н. Сочинения: В 8-ми т. М. 1994.
Т. I. С. 201.
113Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
та був добре обізнаний у справах європейської політики. Завдяки йому у Хроніку
потрапили відомості про переселення угрів у Панонію, про їхні стосунки з по-
ловцями тощо39.
Важливою є ще одна обставина. У Хроніці виявляються численні звістки
про Польщу ХІІІ ст., іноді зовсім оригінальні, що свідчить про можливість ви-
користання її автором сучасних польських наративних джерел, а також усних
повідомлень. Ці звістки викликають підвищений інтерес дослідників різних пи-
тань історії середньовіччя40. Висновок про безпосереднє знайомство Альбріка
з польськими джерелами підтверджується зіставленням повідомлень про похід
Романа 1205 р. його Хроніки та ранніх польських рочників, в цілому дуже близь-
ких за змістом та духом за винятком однієї деталі — кінцевою метою походу, за
версією французького хроніста, була Саксонія, тоді як польські джерела про це
мовчать41.
Слід також зазначити, що укладач хроніки абатства Трьох Джерел, монах
Альбрік, належав до ордену цістерціанців, який під час свого розквіту, що при-
падає на другу половину ХІІ — першу половину ХІІІ ст., за багатством та впли-
вовістю займав перше місце серед усіх католицьких орденів. Завзята цістерціан-
ська проповідь пуританської моралі справляла велике враження на сучасників
та мала значний вплив на розвиток освіти, виховання, мистецтва та права. Орден
розгорнув надзвичайно масштабне будівництво, поширюючи свій вплив через
мережу власних монастирів, та успішно займався господарськими справами. На
початку ХІІІ ст. йому належало вже близько двох тисяч монастирів у Франції,
Німеччині, Англії, Скандинавії, Іспанії, Італії, Угорщині та Греції42.
Члени ордену були постійними учасниками церковних соборів та конгре-
гацій по усій Європі, що сприяло обміну між ними новинами та інформацією
стосовно важливіших подій не тільки церковного, але й політичного життя. Осо-
39 Scheffer-Boichorst P. “Chronica Albrici monachi Trium fontium,” Monumenta Germaniae Historica.
Scriptores XXIII (Hannovere, 1874), 631–643; Molinier A. Les sources de l’histoire de France des
origines aux guerres d’Italie (1494) III (New York, 1964), 90–91; Andrea A.J. Contemporary sources
for the fourth crusade (Brill; Leiden; Boston; Koeln, 2000), 265–276.
40 Див., наприклад: Zientara B. Henryk Brodaty i jego czasy (Warszawa, 1975), 271; Geremek B.
Kultura elitarna a kultura masowa w Polsce pó ź nego ś redniowiecza (Wrocław, 1978), 178;
Banaszkiewicz J. Kronika Dzierzwy: XIV-wieczne kompendium historii ojczystej (Wrocław, 1979),
164; Topolski J. Ś wiadomoś ć historyczna Polakó w: problemy i metody badawcze (Łó dź , 1981), 132;
Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej polowy XIII wieku w Rocznikach Królestwa Polskiego
Jana Dlugosza. Próba rekonstrukcyi (Poznań, 1983), 71, 82; Strzelczyk J. Szkice ś redniowieczne
(Poznań , 1987), 63, 109; Satała Z. Poczet polskich kró lowych, księznych i metres (Szczecin, 1990),
71; Wyrozumski J., Bukowski W. Cracovia — Polonia — Europa: studia z dziejó w ś redniowiecza
ofiarowane Jerzemu Wyrozumskiemu w sześ ć dziesiątą piątą rocznicę urodzin i czterdziestolecie pracy
naukowej (Krakó w, 1995), 474–475.
41 Головко О. Русь і руські князівства на сторінках польських наративних джерел. Terra cossacorum:
Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану професора Валерія
Степанкова. К., 2007. С. 375–376.
42 Lekai L. Geschichte und wirken der weissen Mönche: der Orden der Zisterzienser [S. l.], 1958;
Pötschke D. Geschichte und Recht der Zisterzienser (Berlin, 1997). Див. також: Sommerfeldt J. R.
Studies in Мedieval Cistercian History (Kalamazoo, Mich., 1976); Truth as Gift: Studies in Medieval
Cistercian History in Honor of J. R. Sommerfeldt (Kalamazoo, Mich., 2004).
114 Олександр Майоров
бливо це стосується часів Четвертого Хрестового походу, в організації та здій-
сненні якого орден відігравав досить помітну роль43.
Міцні позиції орден мав у Німеччині: впливу ідеології цістерціанців в кінці
ХІІ — на початку ХІІІ ст. зазнав навіть імперський двірський церемоніал44. Для
нашого дослідження важливе значення має наступний факт. Одними з найваж-
ливіших осередків ордену у німецьких землях були Саксонія та Брауншвейг45.
Під час боротьби за владу Філіпа Штауфена з Оттоном ІV ці землі складали
головний оплот Вельфів, й саме до Саксонії був спрямований похід Романа
Мстиславича. Отже саксонські цістерціанці (як і орденська братія взагалі),
приймаючи активну участь не тільки у релігійних, але й у політичних справах,
могли знати про ворожі наміри руського князя. В усякому разі не є випадковим
вкрай негативне ставлення до нього Хроніки Альбріка — цістерціанця з берегів
Марна, — що змальовує Романа як ворога церкви (чого нема, доречі, у польських
джерелах та й що навряд чи могло відповідати дійсності).
Отже не можна погодитися з тими дослідниками, які піддають сумніву
повідомлення Хроніки Альбріка про похід Романа Мстиславича з того, що
воно «несе досить тенденційне навантаження. Давньоруський князь, —
зауважує О. Головко, — зображується у ній як «удаваний християнин», якому
хроністом приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин — руйнацію
християнських храмів»46. Такий довід не враховує політичної спрямованості
хроніки, автором якої був цістерціанський монах, що оцінював події 1205 р.
насамперед з точки зору римської церкви, яка (в особі папи Інокентія ІІІ)
підтримувала тоді Вельфів. Отже негативне ставлення французького хроніста
до особи Романа Мстиславича, що діяв на боці Штауфенів, свідчить скоріше
на користь вірогідності повідомлення про його похід до Саксонії, бо відповідає
розкладу політичних сил та поглядам учасників подій того часу.
Що до звинувачення Альбріком руського князя у намірі поруйнувати
християнські церкви, то воно також не дає жодних підстав для сумнівів у
достовірності повідомлення про похід до Саксонії. Подібні звинувачення з
уст середньовічних церковних письменників — не більше як звичайний суто
літературний засіб, стилістичний зворот, який взагалі не можна розглядати
як інформацію про реальні історичні події. До таких засобів церковні автори
вдавалися, зображуючи ворожі дії своїх політичних суперників.
43 Brown E. A. R. “The Cistercians in the Latin Empire of Constantinople and Greece, 1204 — 1276,”
Traditio 14 (New York, 1958). Andrea A. J. “Cistercian Accounts of the Fourth Crusade Were They
Anti-Venetian?,” Analecta Cisterciensia 43 (Roma, 1987). Richard J. “The Establishment of the
Latin Church in the Empire of Constantinople (1204 — 1227),” Latins and Greeks in the Eastern
Mediterranean After 1204. Ed. B. Arbel, B. Hamilton, D. Jacoby (London, 1989), 52, 55, 60.
44 Staab F. “Reichszeremoniell und Zisterzienseraskese. Begegnungen auf dem Trifels unter Heinrich VI.
und Philipp von Schwaben,” Burg und Kirche zur Stauferzeit. Akten der 1. Landauer Staufertagung
1997. Hrsg. von V. Herzner und J. Krüger (Regensburg, 2001), 31–46.
45 Про німецькі осередки ордену та їхні громадсько-політичні та культурні впливи див.: Winter
F. Die Zisterzienser des nordöstlichen Deutschlands (Aalen, 1966); Knefelkamp U. Zisterzienser
(Berlin, 2001); Eberl I. Die Zisterzienser. Geschichte eines europäischen Ordens (Stuttgart, 2002);
Hauschild S. Das Paradies auf Erden. Die Gärten der Zisterzienser (Ostfildern, 2007).
46 Головко О. Русь і руські князівства на сторінках польських наративних джерел. С. 374.
115Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
Як приклад, наведемо ще один з епізодів боротьби Штауфенів з Вельфами
з 30-х років ХІІ ст. Під час протистояння із швабським герцогом Фрідріхом ІІ
(батьком майбутнього імператора Фрідріха І Барбароси) німецький король та
згодом імператор Лотар ІІІ (союзник Вельфів) за допомогою чеських військ
здійснив напад та пограбував місто Аугсбург, що визнавало владу Фрідріха ІІ,
У листі до бамбергського єпископа Оттона, датованому вереснем 1132 р.,
аугсбургський єпископ Герман, змальовує дії короля та його союзників як
антихристиянський вчинок, спрямований виключно проти церкви:
…навів (король Лотарь — О. М.) на церкву Христову ворогів Христових, людей
нелюдяних, язичників, а саме богемів і половців, що іменуються в просторіччі
фальвами (Valwen), які, як то всім добре відомо, є і завжди були гонителями Хрис-
та і церкви47.
Насправді ж йшлося лише про звичайну політичну боротьбу. Більш нейтраль-
не джерело — вишеградське продовження Хроніки Козьми Празького — подає
цю справу зовсім у іншому світлі. Нічого не кажучи ані про половців, ані про
якихось інших язичників, ця хроніка повідомляє про дії чеського загону, що був
наданий князем Собеславом І королю Лотарю для супроводження його у коро-
наційному поході до Риму48. Тобто ціль походу ніяким чином не була пов’язана
з антицерковними заходами; навпаки своїми діями Лотар та його союзники на-
магалися тоді не втратити прихильності римського папи.
Історики вже давно звернули увагу на зв’язок повідомлення Хроніки Альбрі-
ка з даними синодика монастиря св. Петра як звісток, що стосуються зовніш-
ньополітичної діяльності Романа Мстиславича в останні роки його правління49.
Виходячи з цього, В. Абрахам та М. Чубатий оцінили події під Завихостом як
епізод з боротьби за владу у Священній імперії: галицько-волинський князь ви-
ступав у ній союзником короля Філіпа й прямував до Саксонії, щоб нанести удар
у тил його противникові імператору Оттону ІV, але був зупинений на півдорозі
й загинув від рук союзників останнього — малопольського князя Лешка та його
брата Конрада50.
Ця точка зору знайшла підтримку у багатьох дослідників51, але не стала ще
остаточно визнаною. Зокрема, повідомленню французького джерела зовсім не
47 Codex diplomaticus et epistolaris regni Bohemiae I. Ed. G. Friedrich (Pragae, 1904), 127.
48 Canonici Wissegradensis continuatio Cosmae. Ed. R. Köpke. Monumenta Germaniae Historica
Scriptores IX (Hannovere, 1851), 138.
49 Здається, першим з істориків, хто зіставив обидві звістки як такі, що стосуються саме галицько-
волинського князя Романа Мстиславича, був Р. Репель (Roepell R. Geschichte Polens. (Hamberg,
1840), 608. Anm. 5).
50 Abraham W. Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi 1 (Lwów, 1904), 99–100; Чубатий М.
Західна Україна і Рим. С. 9–10.
51 Томашівський С. Історія України: старинні і середні віки. Мюнхен, 1948. С. 81; Пашуто В.Т.
Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М., 1950. С. 193; Його ж: Внешняя политика
Древней Руси. С. 165, 221; Rhode G. Die Ostgrenze Polens 1 (Köln; Graz, 1955), 102; Грицак П.
Галицько-Волинська держава. Нью-Йорк, 1958. С. 56; Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х — ХV вв.
М.; Л., 1959. С. 136; Widera B. “400 Jahre politische Beziehungen zwischen der Rus und Deutschland
116 Олександр Майоров
приділяється увага у численній німецькій історіографії боротьби Штауфенів
з Вельфами та пов’язаних з цим питань зовнішньополітичного становища
імперії на початку ХІІІ ст. В західноєвропейській історіографії Давньої Русі
повідомлення Альбріка також ігнорується: події під Завихостом більшість
дослідників трактує лише як русько-польський конфлікт52. Деякі історики
свідомо відхиляють можливість саксонського походу Романа53, надаючи переваги
повідомленням польських джерел (у тому числі пізніших) при вивченні подій
1205 р.54 Тому наведемо на користь версії, що подає Хроніка Альбріка, деякі
додаткові аргументи.
Союзницькі відносини зі Штауфенами здавна були у традиції галицьких та
волинських князів. За свідченням Діянь Фрідріха Барбароси, 1165 р. під час його
переговорів з угорцями у Відні чеський король Володислав ІІ відрекомендував
імператорові невідомого на ім’я руського володаря, зневажливо іменованого
«руським князьком» (regulis Ruthenorum):
…чеський король відрекомендував когось з руських князьків, якого й привів до
підлеглості йому (Фрідріху. — О. М.)55.
in der Yeit vor dem Mongoleneinfall,” Ost und West in der Geschichte des Denkens und der Kulturrellen
Beziehungen. Festschrift für E. Winter zum 70. Geburtstag (Berlin, 1966), 30–31; Щавелева Н.И.
Древнерусские известия Великопольской хроники. Летописи и хроники. 1976 г. М., 1976.
С. 61–62; Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії
в Х — ХІІІ ст. К., 1983. С. 78; Феннел Дж. Кризис средневековой Руси. 1200 — 1304. М., 1989.
С. 65–66; Сахаров А.Н. Основные этапы внешней политики Руси с древнейших времен до ХV
века. История внешней политики России. Конец XV — XVII в. М., 1999. С. 58; Назаренко А. В.
Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 268–269; Котляр М.Ф. Данило Галицький.
Біографічний нарис. К., 2002. С. 3–54; Котляр Н.Ф. Дипломатия Южной Руси. СПб., 2003. С.
127–128; Войтович Л.В. Княжа доба на Русі. С. 478–479.
52 Stökl G. Russische Geschichte: von den Anfä ngen bis zum Gegenwart (Stuttgart, 1965), 108; Idem:
“Das Fürstentum Galizien-Wolynien,” Handbuch der Geschichte Russlands 1 (Stuttgart, 1980), 504–
505; Forssman J. Die Beziehungen altrussischer Furstentugeschlechter zu Westeuropa. Ein Beitrag zur
Geschichte Ost- und Nordeuropas im Mittelalter (Bern, 1970), 56; Lammich M. Fürstentenbiographien
des 13. Jahrhunderts in den russischen Chroniken (Köln, 1973), 10; Pickhan G. “Kiewer Rus' und
Galizien-Wolynien,” Geschichte der Ukraine (Göttingen, 1993), 34; Idem. “Roman (R. Mstislavič),”
Lexikon des Mittelalters VII (Stuttgart, 1999), 981; Lübke C. “Außenpolitik im östlichen Mitteleuropa:
Expansion und Gegemonie am Beispiel Polens und des Landes Halič-Volyn (bis 1387),” Das Reich
und Polen. Hrsg. von. Thomas Wünsch (Großfildern, 2003); Idem. “Germania Slavica” und “Polonia
Ruthenica,” Religiöse Divergenz in ethno-kulturellen Grenz- und Kontaktzonen des mittelalterlichen
Osteuropa (8. — 16. Jahrhundert), Grenzräume und Grenzüberschreitungen im Vergleich. Der Osten
und der Westen des mittelalterlichen Lateineuropa. Hrsg. von K. Herbers und N. Jaspert (Berlin, 2007),
185.
53 Порівн.: Jasienica P. Trzej kronikarze (Warszawa, 1964), 391–392; Włodarski B. Polska i Ruś, 23,
28; Labuda G. “Dwa zamachy stanu w Polsce (1177 — 1179, 1202 — 1206),” Sprawozdania
Poznanskiego Towarzystwa Przyjacol Nauk 82 (1971), 103–104; Przybył M. Władysław Łaskonogi,
książe wielkopolski 1202 — 1231 (Poznań, 1998), 64–65.
54 Головко А.Б. Древняя Русь и Польша. С. 87–88; Його ж. Давньорусько-польські відносини на
початку ХІІІ ст. (про обставини загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича).
Міжнародні зв’язки України. Наукові пошуки і знахідки. К., 1991. Вип. 1; Його ж. Князь Роман
Мстиславич та його доба. С. 173–177; Його ж. Корона Данила Галицького. С. 241–245.
55 “Ubi rex Boemorum quendam de regulis Ruthenorum suae praesentiae obtulit eiusque illum ditioni
subdidit”. — Gesta Friderici I. imperatoris auctoribus Ottone et Ragewino praeposito Frisingesibus.
Appendix. Ed. R. Wilmas. Monumenta Germaniae historica. Scriptores XX (Hannovere, 1868), 492.
117Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
Важко сказати, кого саме має на увазі німецьке джерело. Скоріше за все,
новим васалом німецького імператора міг стати або галицький князь Ярослав
Осмомисл, або хтось з волинських князів56.
У 1189 р. при дворі Барбароси дістав притулок й підтримку син Ярослава
Осмомисла Володимир, який щойно втік з угорського полону. Визнавши над
собою зверхність імператора, Володимир з його допомогою повернувся до Га-
лича57. Сам Роман Мстиславич був пов’язаний зі Штауфенами родинними уза-
ми. На одній з представниць цього роду свого часу був одружений дід Романа
Ізяслав Мстиславич58.
Є вагомі підстави припускати, що Роман також доводився свояком королеві Фі-
ліпу Швабському: з однією з найбільш аргументованих версій, вони були одружені
із рідними сестрами — доньками візантійського імператора Ісака ІІ Ангела Анною
та Іриною59 (хоча питання про походження другої дружини Романа залишається
спірним, деякі дослідники навіть заперечують її візантійське походження60).
О. Назаренко вважає, що Роман Мстиславич був втягнутий у німецькі спра-
ви — боротьбу Штауфенів із Вельфами — у 1204 — 1205 рр.61 Нам здається,
що це могло статися й раніше, особливо з огляду на те, що одруження Романа з
Анною, своячкою Філіпа, мало відбутися не пізніше 1200 р., бо у 1201 р. в них
вже народився син Данило.
В усякому разі, протягом 1203 р. політичні стосунки Романа з королем Філі-
пом та його оточенням вже мали набути повної сили.
До цього часу галицько-волинський князь вже став одним з наймогутніших
володарів Русі: він зміг встановити контроль над Києвом й у 1203 р. здобув
остаточну перемогу над своїм головним суперником Рюриком Ростиславичем,
владнав відносини із половцями, поновив дипломатичні зв’язки з Візантією та
Угорщиною62.
З другого боку, у 1203 р. прибічники Штауфенів вели активну роботу по роз-
ширенню власної коаліції. Тоді ж до них приєднався й ландграф Тюрінгії Гер-
56 Чубатий М. Західна Україна і Рим. С. 7; Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 185;
Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 271–272.
57 ПСРЛ 2: 666.
58 Назаренко А.В. Первые контакты Штауфенов с Русью (К истории русско-немецких отношений
в 30-е годы ХІІ века). Восточная Европа в исторической ретроспективе. К 80-летию
В. Т. Пашуто. М., 1999. С. 177.
59 Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ — початок ХVІ ст.). Склад,
суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 67, 71–72, 224, 376, 380–381, 402; Його ж. Роман
Мстиславич i утворення Галицько-Волинського князiвства. Галичина i Волинь в добу серед-
ньовiччя. До 800-рiччя з дня народження Данила Галицького. Львiв, 2001 [=Iсторичнi та
культурологiчнi студiї. Вип. 3]. С. 22-23; Його ж. Король Данило Романович. Загадки і проблеми.
Король Данило Романович і його місце в українській історії. Львів, 2003. С. 24–25; Його ж. Княжа
доба на Русі. С. 484.
60 Перегляд думок дослідників див.: Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów ksiąźąt halicko-
wołyńskich, 34–40; Войтович Л. Мати короля Данила (зауваження на полях монографії
Д. Домбровського). Княжа доба: історія і культура. Львів, 2007. Вип. 1.
61 Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 269.
62 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 165, 182, 201, 213.
118 Олександр Майоров
ман – один з найбагатших та впливових німецьких князів, що деякий час під
тиском папи вагався зі своїм вибором63.
У ландграфа Тюрінгії були й власні мотиви шукати союзу з могутнім русь-
ким князем. За даними Слов’янської хроніки Арнольда Любекського, у 1203 р.
чеський король Пржемисл І Оттокар, перебуваючи тоді у таборі Вельфів, разом
з угорським королем Імре І напав на землі Тюрінгії, намагаючись, очевидно,
змусити її правителя залишити табір Штауфенів64. За даними іншого джерела —
Діянь єпископів Гальберштадтських — у нападі чеського короля на Тюрінгію у
1203 р. брали участь також загони якихось «варварів» (barbarae):
Потім король Оттон, що унаслідок прихильності апостольської став могутніше, при-
звавши до себе на услужіння народи богемів і варварів, спустошив усюди землю65.
Позначення «barbarae» навряд чи могло належати до війська угорського коро-
ля. Скоріше, хроніст мав на увазі загони найманих половців66, хоча не можна по-
вністю виключати й можливості участі у цьому поході найманого війська з Русі67.
Противники Штауфенів постійно намагались розширити власні ряди, залу-
чаючи на свій бік правителів іноземних держав, а також іноземних найманців.
Окрім чеського та угорського королів Вельфів підтримували англійські королі
Ричард Левине Серце та Іоанн Безземельний68, їм вдалося залучити до свого
табору також короля Данії Кнута VІ69.
За подібних обставин прибічники Штауфенів природно не могли сидіти
склавши руки й також мали шукати союзників за межами німецьких земель.
Їхнім головним союзником у Західній Європі залишався французький король
Філіп ІІ Август, який довгий час воював з Іоанном Безземельним70. Галицько-
63 Про цього видатного німецького володаря, відомого покровителя поезії та мистецтв, а також про
його роль у протистоянні Штауфенів із Вельфами див.: Neumeister P. “Hermann I., Landgraf von
Thüringen (1190–1217),” Deutsche Fürsten des Mittelalters. Hrsg. E. Holtz, W. Huschner (Leipzig,
1995), 276–291.
64 Arnoldi abbatis Lubecensis Chronica Slavorum, 215–216.
65 “Preterea rex Otto propter favorem apostolicum fortior factus, Boemis et barbaris nationibus sibi in
adiutorium advocatis, terram undique est depopulatus”. — Gesta episcoporum Halberstadensium. 781–
1209. Ed. L. Weiland. Monumenta Germaniae Historica. Scriptores XXIII (Hannovere, 1874), 116
66 Novotny V. Ceske dejiny. Dil. I. Čt. III.: Čechy kralovske za Premysla I. а Vaclava I (1197–1253)
(Praha, 1928), 254; Флоровский А. В. Чехи и восточные славяне. Очерки по истории чешско-
русских отношений (Х–XVIII вв.): В 3-х тт. Прага, 1955. Т. 1. С. 82–83.
67 Чубатий М. Західна Україна і Рим. С. 10.
68 Докладніше див.: Ahlers J. Die Welfen und die englischen Könige 1165–1235 (Hildesheim, 1987)
[=Quellen und Darstellungen zur Geschichte Niedersachsens. Bd. 102].
69 Glaeske G. Die Erzbischöfe von Hamburg-Bremen als Reichfürsten (937–1258) (Hildesheim,
1962), 203–204.
70 Holzapfel T. Papst Innocenz III., Philipp August, König von Frankreich und die englisch-welfische
Verbindung 1198–1216 (Frankfurt am Main; Bern; New York, 1991). [=Europäische Hochschulschriften.
R. III. Bd. 460]; Schaller H. M. “Der deutsche Thronstreit und Europa 1198–1218. Philipp von
Schwaben, Otto IV., Friedrich II,” Krönungen, Könige in Aachen — Geschichte und Mythos. Нrsg.
von M. Kramp. (Mainz, 2000), 398–406. Див. також: Колесницкий Н.Ф. «Священная Римская
империя»: притязания и действительность. М., 1977. С. 156–159.
119Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
волинський князь Роман Мстиславич, що мав родинні зв’язки з Філіпом Штау-
феном, очевидно, мусив розглядатися останнім як потенційний союзник.
До того ж, угорський король Імре І аж до власної смерті у 1204 р. залишався
не тільки противником Штауфенів та ландграфа Тюрінгії, але також був ворогом
Романа, оскільки у війні між Імре та Андрієм, синами короля Бели ІІІ, що
почалася після його смерті у 1196 р., руський князь пристав на бік Андрія, —
через це Роман та Імре вели постійну ворожнечу71. Тільки після смерті Імре (30
листопада 1204 р.) Роман Мстиславич підписав з новим королем Андрієм ІІ уго-
ду про взаємну допомогу та патронат над дітьми обох володарів на випадок пе-
редчасної смерті когось із них72.
Як військовий союзник Роман був потрібний також ландграфу Тюрінгії Гер-
ману, особливо в той час, коли його земля зазнала ворожого нападу, як щойно
було відзначено. Але згаданою обставиною не вичерпується весь спектр можли-
вих стосунків володаря Тюрінгії з галицько-волинським князем.
Ландграф Тюрінгії мав також деякі особисті підстави для союзу з Романом.
Брат та попередник Германа Людовик Тихий у 1186 — 1187 рр. був одружений
із родичкою галицько-волинського князя Софією Володимирівною, першим чо-
ловіком якої був датський король Вольдемар І. Після розірвання шлюбу із Людо-
виком Софія деякий час жила у замку Вартбург поблизу Ерфурта, що був тоді
головною резиденцією тюрінгських ландграфів73.
Потребує уваги й ще один важливий фактор зовнішньополітичної діяльнос-
ті ландграфа Германа, що міг впливати на зацікавленість володаря Тюрінгії до
встановлення союзницьких зносин із галицько-волинським князем. Як один з
засновників Німецького (Тевтонського) ордену, Герман багато зусиль прикла-
дав до його зміцнення. Зокрема він допоміг започаткувати поблизу тюрінг-
ського міста Галле на Заале перший у Німеччині орденський адміністративний
округ — комтурство св. Кунігунди. Незабаром воно перетворилося у головний
осередок подальшого розповсюдження впливу ордену у Священній імперії. На
початку ХІІІ ст. під впливом невдач у Палестині Німецький орден взагалі пере-
71 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 348, прим. 8.
72 Włodarski B. Polska i Ruś, 25.
73 Софія Володимирівна ймовірно була донькою Володимира (сина новгородського князя
Всеволода Мстиславича) та Рікси (доньки краківського князя Болеслава ІІІ Кривоустого).
Див.: Баумгартен Н.А. София Владимировна, королева Датская и затем ландграфиня
Тюрингенская. Летопись Историко-родословного общества в Москве. М., 1910. Т. VI. Ч. 1.
С. 24–30; Его же. София Русская, королева Датская, а затем ландграфиня Тюрингенская.
Seminarium Kondakovianum IV (Prague, 1931). С. 95–104; Пашуто В.Т. Внешняя политика
Древней Руси. С. 147, 421. Генеалогич. табл. 2, прим. 17; Forssman J. Die Beziehungen
altrussischer Furstentugeschlechter, 113; Handbuch der Geschichte Russlands I, 428 (Genealog.
Tabl. von M. Hellmann); Koscielak L. Związki dynastyczne pomorskie-ruskie w XII wieku, 198;
Щавелева Н.И. Польки — жены русских князей (ХI — середина ХIII вв.). ДГ. 1987 год. М.,
1989. С. 56; Войтович Л.В. Княжа доба на Русі. С. 465. Таким чином, Софія Володимирівна
доводилася Роману Мстиславичу троюрідною сестрою. Але наведена генеалогія приймається
не усіма сучасними дослідниками. — Порівн.: Джаксон Т.Н. Исландские королевские саги о
Восточной Европе (середина ХI — середина ХIII в.): тексты, перевод, комментарий. М., 2000.
С. 180–181, прим. 17–19; Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. С. 582, 590.
120 Олександр Майоров
орієнтовує свою діяльність до Південно-Східної Європи, й головним об’єктом
його місіонерських зусиль на деякий час стають половці74.
Провідну роль у цих зусиллях відіграє саме оточення ландграфа Германа, у
якому починає відзначатися один з його міністеріалів, уродженець тюрінгського
містечка Лангензальца Герман фон Зальца, що незабаром стане четвертим магі-
стром Німецького ордену, з яким пов’язується його справжній розквіт75. Енер-
гійна діяльність Германа фон Зальца призвела до того, що угорський король
Андрій ІІ надав Ордену землі на східному кордоні Угорщини у Бурці (Трансіль-
ванія) з тим, щоб рицарі захищали королівство від сусідніх половців76.
У зв’язку з цим, не виглядає безпідставним припущення О. Масана, що Гер-
ман фон Зальца за дорученням свого сеньйора ландграфа Тюрінгії міг вести
якісь переговори також й з Романом Мстиславичем, відомим у Європі завдя-
ки своїм численним перемогам над половцями, про встановлення союзницьких
відносин та можливості спільної політики щодо Степу77.
Князі Південної Русі взагалі досить прихильно ставилися до діяльності ка-
толицьких орденів, надаючи їм змогу влаштовувати свої приходи та монастирі
у руських містах. Про це свідчить діяльність у Києві у першій половині ХІІІ ст.
домініканського монастиря пресв. Богоматері, заснованого св. Гіацинтом (Яци-
ком) чи навіть ще до нього78. Пізніше цей монастир перейшов до бенедиктин-
ців79. Ян Длугош під 1238 р. подає відомості про заснування домініканського
монастиря у Галичі:
У місті Галичі засновується монастир братів-проповідників, і там поселяються
браття з Польської провінції [ордена]80.
Таким чином, початок активних політичних контактів Романа Мстисла-
вича зі Штауфенами та ландграфом Тюрінгії, а також можливе відвідування
74 Tumler M. Der Deutsche Orden im Werden, Wachsen und Wirken bis 1400 (Wien, 1954), 33 f.;
Militzer K. Die Entstehung der Deutschordensballeien im Deutschen Reich (Marburg, 1981), 31–34
u. a.; Zimmerling D. Der Deutsche Ritterorden (Düsseldorf; Wien; New York, 1988), 46.
75 Див.: Lorck A. Hermann von Salza: sein Itinerar (Kiel, 1880). [Reprint: Bad Langensalza, 2005];
Koch A. Hermann von Salza, Meister des Deutschen Ordens: ein biographischer Versuch (Leipzig, 1885)
[Reprint: Bad Langensalza, 2003]; Kluger H. Hochmeister Hermann von Salza und Kaiser Friedrich II.:
ein Beitrag zur Frühgeschichte des Deutschen Ordens (Marburg, 1987).
76 Машке Э. Немецкий орден. СПб., 2003. С. 118; Бокман Х. Немецкий орден: Двенадцать глав
его истории. М., 2004. С. 58. Zimmermann H. “Der Deutsche Ritterorden in Siebenbürgen,” Die
geistlichen Ritterorden Europas. Hg. J. Fleckenstein, M. Hellmann. (Sigmaringen, 1980) [=Vorträge
und Forschungen. Bd. 26].
77 Масан О. Недосліджені питання відносин між Україною та Орденською Прусією в ХІІІ — ХV ст.
Науковий вісник Чернівецького університету. Зб. наук. праць. Історія. Вип. 96–97. Чернівці,
2000. С. 45.
78 Abraham W. Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi 1, 69; Шайтан М.Э. Германия и
Киев в ХI в. С. 24–25.
79 Матузова В.И. Английские средневековые источники IХ–ХIII вв.: тексты, перевод, комментарий.
М., 1979. С. 129, 155–156; Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени.
С. 274–276.
80 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (книги I–VI): текст, перевод,
комментарий. М., 2004. С. 364.
121Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
галицько-волинським князем Ерфурта скоріше всього слід датувати часом не
пізніше 1203 р.
Мабуть ще деякий час після цього Роман вагався з прийняттям остаточного
рішення про військову участь у боротьбі Штауфенів з Вельфами. Відразу вести
активні дії в Європі йому напевно заважали напружені стосунки з Угорщиною,
а також непевність розстановки політичних сил у самій Німеччині з огляду на
участь значної кількості німецьких рицарів та сеньйорів у Четвертому Хресто-
вому поході та ненадійності союзників Філіпа з числа впливових європейських
володарів. Після здобуття Константинополя та повернення до дому німецьких
«пілігримів», серед яких більшість складали саме прихильники Штауфенів пе-
ревага в силах рішучо схилилася до останніх81. Переконавшись у цьому та за-
ключивши союз з новим угорським королем, Роман прийняв рішення зі зброєю в
руках стати на бік свого німецького родича. Це й стало, на наш погляд, головною
причиною походу через Польщу до Саксонії влітку 1205 р., який коштував русь-
кому князеві життя.
Відносини з Візантією у контексті
європейських міжнародних зв’язків
На думку О.Б. Головка, схильного відкидати повідомлення Хроніки Альбріка
як неварте довіри, «великий інтерес істориків до свідоцтва французького хро-
ніста про Романа Мстиславича викликаний багато в чому екзотичністю для Русі
джерела подібного походження»82. На наш погляд, таке припущення ґрунтується
на недооцінці значення хроніки як джерела, що висвітлює події, пов’язані саме
з обставинами Четвертого Хрестового походу та його часу.
Поруч із вихідцями з німецьких земель головними учасниками цієї загально-
європейської події були також французькі та італійські вояки. Саме Франція ста-
ла країною, де заклик папи Інокентія ІІІ до нового хрестового походу знайшов
найбільшу кількість прихильників серед рицарів та духовенства83. Більш того,
епіцентром подій, пов’язаних з мобілізацією сил й підготовкою до походу, була
Шампань, звідки походила переважна більшість французьких рицарів, що взяли
у ньому участь, яких очолювали спершу граф шампанський Тібо ІІІ, а після його
смерті — маршал шампанський Жоффруа де Віллардуен84.
Нагадаємо, що монастир Трьох Джерел, де у 30-х роках ХІІІ ст. розпочав
писати свою хроніку монах Альбрік, був розташований саме у Шампані. Сюди
повернулися численні учасники хрестового походу, у тому числі й його керів-
81 Див.: Thumser M. “Die Staufer im Mittelmeerraum,” Deutschland und Italien zur Stauferzeit
(Göppingen, 2002) [=Schriften zur staufischen Geschichte und Kunst. Bd. 22], 71–92.
82 Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. С. 177; Його ж. Русь і руські князівства на
сторінках польських наративних джерел. С. 374.
83 Див.: Angold M. The Fourth Crusade: Event and Context (New York, 2003); Phillips J. The Fourth
Crusade and the Sack of Constantinople (London; New York, 2004).
84 Див.: Жоффруа де Виллардуэн. Завоевание Константинополя. Пер. ст. и комм. М. А. Заборова.
М., 1993. С. 5–7, 12–14 и др.
122 Олександр Майоров
ники, які, на думку дослідників, стали головними інформаторами Альбріка, за-
безпечивши його унікальними відомостями про деякі обставини з часів походу,
яких не можна знайти в інших джерелах85.
Ось чому Альбрік виявляє «прекрасну обізнаність» саме у розповідях про
події Четвертого Хрестового походу, яку неодноразово відзначали дослідники86.
Це стосується не тільки деталей самого походу (наприклад, французький хро-
ніст подає найбільш повний та точний опис маршруту пересування військ хрес-
тоносців до Задара та Константинополя), але й зовнішньополітичних обставин,
що впливали на його здійснення. Так, Альбрік повідомляє про двірський заколот
у Константинополі 1195 р., в наслідок якого був скинутий та ув’язнений імпе-
ратор Ісак ІІ, а також про втечу його сина Олексія до німецького короля Філіпа.
Під 1202 р. у хроніці читаємо:
За допомогою якогось наглядача Олексій уникнув уз смертних, втік до Філіпа,
герцога Швабського та короля Німеччини, й сховався в нього, тому що дружи-
ною цього самого Філіпа була сестра Олексія. Тому, коли франкські паломники
обложили Задар під проводом венеціанців..., скориставшись порадою згаданого
короля Філіпа, Олексій надіслав до них звернення... Й багатьма мольбами та обі-
цянками зобразив справу свою таким чином: якщо вони повернуть йому трон ім-
ператора, то він назбирає достатньо харчів та кораблів й усього необхідного для
визволення Святої Землі87.
Важливим для нашого дослідження є той факт, що Альбрік добре усвідом-
лював, що одним з центрів підготовки та керівництва Четвертим Хрестовим по-
ходом був двір Штауфенів, який під час описуваних подій взагалі перетворився
у провідний центр європейської політики та дипломатії. Король Філіп рішучо
втрутився у внутрішні справи Візантії, надавши підтримки своїм позбавленим
влади родичам88. В значній мірі завдяки зусиллям Штауфенів Четвертий Хрес-
товий похід змінив свій напрямок та цілі й замість Єгипту був спрямований до
Константинополя89.
Філіпові вдалось також домогтись того, що новим головнокомандуючим
військами хрестоносців став ще один з його родичів та однодумців — італій-
ський маркіз Боніфацій Монферратський, що змінив раптово померлого у травні
1201 р. графа Тібо Шампанського90. У таємні плани Філіпа був посвячений його
головний союзник у Західній Європі французький король Філіп ІІ Август, якому
85 Andrea A.J. Contemporary Sources for the Fourth Crusade, 265–276.
86 Brand Ch.M. Byzantium Confronts the West (1180 — 1204) (Cambridge, Mass., 1968), 287;
Grandsen A. Historical Writing in England. (London, 1974), 329.
87 Albrici monachi Triumfontium Chronikon, 881
88 Norwich J. J. Byzanz. Der Aufstieg des oströmischen Reiches III (Gamburg; Düsseldorf; München,
1993), 186–222.
89 Див.: Васильев А.А. История Византийской империи. От начала Крестовых походов до
падения Константинополя. СПб., 1998. С. 86, 101–102, 104–105; Заборов М.А. Крестоносцы на
Востоке. М., 1980. Гл. 5.6.
90 Runciman S: Geschichte der Kreuzzüge (München, 1978), 866–898; Csendes P. Philipp von Schwaben.
Ein Staufer im Kampf um die Macht. (Darmstadt, 2003), 28, 121, 134.
123Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
Штауфен надавав підтримки у боротьбі з англійським королем Іоанном Беззе-
мельним за визволення з-під влади Англії французьких земель. Під тиском Філі-
па Августа французькі барони мали погодитися з кандидатурою Боніфація91.
Отже до двору Штауфенів на початку ХІІІ ст. сходилося багато таємних ни-
ток європейської політики, і король Філіп мав вплив на визначення та зміну її
найважливіших напрямків. Ці нитки тягнулись як на Захід, так і на Схід та Пів-
день Європи, бо основною метою німецького короля стала Візантія, а головни-
ми союзниками у здійсненні її — Франція, а також Венеція.
Галицько-волинський князь не стояв осторонь цієї загальноєвропейської по-
літики. Він підтримував жваві стосунки із Візантією. Про це свідчать повідо-
млення давньоруських джерел. Новгородський боярин Добриня Ядрейкович,
що перебував у травні 1200 р. в столиці Візантії, бачив там послів «от великого
князя Романа», яких очолював боярин Твердята Остромирич92. Згідно із свід-
ченнями візантійського історика та царедворця Нікіти Хоніата, переговори з
галицько-волинським князем завершились укладенням союзної угоди, спрямо-
ваної проти половців93, наслідком якої стали нові походи до Степу, здійснені
Романом94.
За традицією того часу, угода 1200 р. була скріплена шлюбом галицько-
волинського князя із родичкою візантійського імператора95, якою, як вже зазна-
чалось, є вагомі підстави вважати доньку імператора Ісака ІІ Анну.
Згідно з повідомленням польського хроніста XV ст. Яна Длугоша, після
здобуття Константинополя хрестоносцями скинутий візантійський імператор
Олексій ІІІ (якого Длугош іменує «Аскаріусом») втік до Галича, де був шанобливо
прийнятий Романом Мстиславичем96.
Історики неоднозначно ставляться до цієї звістки: деякі з них сприймають її з
довірою97, але висловлюються й серйозні сумніви з приводу можливості подібного
факту98. Перебування Олексія ІІІ у Галичі заперечує М. Котляр, намагаючись з
91 Див.: Waas A. Geschichte der Kreuzzuge ІІ (Freiburg, 1956), 33 ff.; Заборов М.А. Крестоносцы на
Востоке. Гл. 5.6.
92 Путешествие новгородскаго архиепископа Антония в Царьград в конце 12-го столетия.
С предисловием и примечаниями П. Савваитова. СПб., 1872. С. 78–79.
93 Никита Хониат. История со времени царствования Иоанна Комнина: В 2-х тт. Пер.
Н. В. Чельцова. СПб., 1862. Т. ІІ (1186 — 1206). С. 246.
94 Котляр Н. Ф. Дипломатия Южной Руси. С. 88–89; Vasary I. Cumans and Tatars: Oriental Military
in the Pre-Ottoman Balkans, 1185–1365 (Cambridge, 2005), 48–49.
95 І. Граля вважає, що друга дружина Романа походила із знатного візантійського роду Каматерос,
спорідненого із династією Ангелів і мала ім’я Марія (Grala H. “Druge małżeństwo Romana
Mścіsławowicza,” Slavia Orientalis XXXI, 3–4 (1982), 126.
96 Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. С. 343. Із праці Яна Длугоша
ця інформація перейшла в твори Мартіна Кромера (Kronika Polska Marcina Kromera, biskupa
Warminskiego I (Sanok, 1857), 360) та Мартіна Бєльського (Kronika Marcina Bielskiego (Sanok,
1856). T. I, 228), а також в Густинський літопис який іменує імператора не Аскаріусом, а Олексієм
(ПСРЛ XL: 108).
97 Дашкевич Н. П. Княжение Даниила Галицкаго по русским и иностранным известиям. К., 1873.
С. 96; Лихачев Д.С. Комментарий исторический и географический. Слово о полку Игореве. М.;
Л., 1950. С. 445; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. М., 1993. С. 515;
Толочко П.П. Київська Русь. К., 1996. С. 59..
98 Грушевський М.С. Історія України-Русі. К., 1993. Т. ІІІ. С. 12; Grala H. “Tradycija dziejopisarska
124 Олександр Майоров
опорою на візантійські та західноєвропейські джерела прослідкувати діяльність
екс-імператора від втечі з обложеного Константинополя у червні 1203 р. і до самої
смерті в 1211 р. Дослідник встановлює, що після невдалих спроб повернути собі
візантійський трон Олексій потрапив у полон до Боніфація Монферратського і в
1205 р. був вивезений до його володінь в Італії99.
Однак така версія не враховує однієї важливої деталі. За даними Нікіти Хоніата,
що подає найбільш докладні і точні відомості, у вересні 1203 р. Олексій після втечі
з Константинополя недовго перебував в Адріанополі, але далі (після взяття міста
новим імператором Олексієм ІV) на деякий час сліди його губляться; колишній
володар знову з'явився у полі зору Хоніата лише в квітні 1204 р. в місті Ларисса у
Фессалії100. Ця лакуна може бути заповнена завдяки свідченням іншого сучасни-
ка подій — автора анонімної хроніки під назвою Балдуін Константинопольський
(перша чверть ХІІІ ст.), з якої відомо, що невдовзі після втечі з Константинополя
Олексій ІІІ опинився в Болгарії у царя Івана Калояна. Принаймні, такі відомості
були у хрестоносців, що спеціально розшукували втікача:
І так увійшовши до Константинополя й розшукуючи Олексія, [хрестоносці його]
не знайшли, бо разом з п’ятьма тисячами людей [він] втікає до Іоанна, короля
Валахії101.
Наведені свідчення мають важливе значення та використовуються дослідни-
ками для вивчення історії візантійсько-болгарських відносин під час Четвертого
Хрестового походу102. Болгарський цар Іван Калоян, який у 1204 р. одержав від
папи Інокентія ІІІ титул «короля Болгар і Влахів», відігравав дуже значну роль у
боротьбі з хрестоносцями: незабаром в битві при Адріанополі 14 квітня 1205 р.
він завдав нищівної поразки армії Латинської імперії та взяв у полон її імпера-
тора Балдуіна І103. Можливість тісних контактів з болгарським царем Олексія ІІІ
підтверджується й тим фактом, що у 1204 р. значна група візантійських аристо-
o pobycie władcy Bizancjum w Haliczu (Jan Długosz i kronikarz Hustyński),” Kwartalnik Historyczny
XCIII, 3 (1986), 643, 654.
99 Котляр М.Ф. До питання про втечу візантійського імператора в Галич у 1204 р. УІЖ. 1966,
№ 3; Его же. Дипломатия Южной Руси. С. 89–97.
100 Никита Хониат. История со времени царствования Иоанна Комнина. Т. ІІ. С. 283, 296–297, 374,
385.
101 “Et sic intrantes Constantinopolim et Alexium quaerentes minime inveniunt; nam cum quinque millibus
hominum fugam capit versus Johanem, regem Valahiae”. — “Balduinus Constantinopolitanus,” Fontes
rerum Austriacarum. Diplomataria et acta XII (Wien, 1856), 297.
102 Prinzing G. Die Bedeutung Bulgariens und Serbiens in den Jahren 1204–1219 im Zusammenhang mit
der Entstehung und Entwicklung der byzantinischen Teilstaaten nach der Einnahme Konstantinopels
infolge des 4. Kreuzzuges (München, 1972), 1–14.
103 Див.: Каждан А. П., Литаврин Г. Г. Очерки истории Византии и южных славян. СПб., 1998.
С. 235–237; Паскалев В. История на България. София, 1979. Т. 3. С. 139–144; Петров П.
Възстановяване на Българската держава. 1185–1197. София, 1985. С. 326; Мутафчиев
П., Гюзелев В. История на българския народ: 681–1323. София, 1986. С. 274; Ангелов П.
Българската средновековна дипломация. София, 1988. С. 103, 123, 125; Ангелов Д., Чолпанов
Б. Българска военна история от втората четвърт на Х до втората половина на ХV в. София,
1989. С. 89–90; Ангелов Д. Византия: политическа история. Стара Загора, 1994 [=Българската
народност през вековете]. С. 249–254 та ін.
125Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
кратів з оточення поваленого імператора звернулася до Калояна за військовою
підтримкою; саме завдяки союзу із фракійською знаттю останній наважився у
1205 р. розпочати війну з латинянами104.
Повідомлення анонімної хроніки дає підстави вважати, що колишній імпера-
тор Візантії Олексій ІІІ в період після вересня 1203 й до квітня 1204 рр. (тобто
близько півроку) знаходився в межах болгарських володінь з метою пошуків
військових союзників проти хрестоносців. Отже він мав достатньо часу та мож-
ливостей для прямих стосунків з сусіднім Галицько-Волинським князівством та
навіть для особистого відвідування Галича.
Таким чином, є достатні підстави вважати, що галицько-волинський князь
Роман Мстиславич мав прямі контакти і отже власну позицію у відносинах з
візантійським імператором Олексієм ІІІ та, очевидно, й з його суперником та
спадкоємцем Олексієм ІV. Спроби першого з них знайти військових союзників у
Болгарії та на Русі лишилися без відчутних результатів, що незабаром й привело
його у полон до хрестоносців. Ця обставина нібито свідчить про більш прихильне
ставлення Романа Мстиславича до нового імператора Візантії Олексія ІV, що
виглядає як додаткове (хоч і непряме) підтвердження припущення про шлюб з
його сестрою — дочкою Ісака ІІ Анною.
Інтереси руського князя певною мірою мали враховувати творці європейської
політики та дипломатії. Позиція Романа у конфлікті Штауфенів з Вельфами
мабуть була більш складною й залежала від вирішення візантійського питання,
тобто від результатів Четвертого Хрестового походу, від яких значною мірою
залежала й політична доля Штауфенів, насамперед їхній подальший вплив у
визначенні внутрішніх німецьких справ та стосунках з Римом.
Відносини з польськими князями
В.Т. Пашуто, пояснюючи причини загибелі Романа під час походу 1205 р.,
припускає, що галицько-волинський князь свідомо втрутився у польсько-
німецькі політичні стосунки. На думку дослідника, малопольський князь Лешко
Білий був тоді союзником Вельфів, й таким чином у битві під Завихостом
він відстоював інтереси останніх, не даючи Романові дістатися Саксонії105.
Таку ж думку висловлював свого часу й В. Абрахам, також вважаючи Лешка
Білого союзником Вельфів106. Подібні припущення трапляються й у сучасній
літературі107. Але історики ніяк не пояснюють, на чому ґрунтується така версія.
Більш того, проаналізувавши широке коло джерел, Б. Володарський вже давно
104 Prinzing G. Die Bedeutung Bulgariens und Serbiens, 8 f.
105 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 165.
106 Abraham W. Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego na Rusi 1, 99.
107 Шавелева Н.И. Древнерусские известия Великопольской хроники. С. 62; Назаренко А. В.
Русско-немецкие связи домонгольского времени. С. 269. При тому О.В. Назаренко посилається
на відому працю Б. Влодарського (Włodarski B. Polska i Ruś. 1194–1340), але на вказаних ним
сторінках (21–22) взагалі нема мови про події 1205 р. Питання, пов’язані з походом Романа до
Польщі Б. Володарський розглядає у іншому місті свого дослідження (починаючи зі с. 25) й
приходить до зовсім протилежних висновків.
126 Олександр Майоров
повністю її спростував, довівши, що немає жодних, навіть опосередкованих,
натяків на існування союзних домовленостей між Лешком та Оттоном ІV108.
Відсутність будь-яких слідів стосунків Лешка з Оттоном стала для
Б. Володарського важливим аргументом для того, щоб відкинути звістку з Хроніки
Альбріка про похід Романа до Саксонії як недостовірну, бо якби галицько-
волинський князь дійсно ставав таку ціль, про це мали б знати польські хроністи
та руські літописці. Особливо, вважав дослідник, це стосується тогочасних
польських рочників та засновницького документа олтаря св. Гервазія і Протасія,
створеного Лешком з нагоди перемоги над Романом, що сталася у день пам’яті
згаданих святих (19 червня). Опікуном саме цього олтаря у кінці ХV ст. був
відомий польській історик Ян Длугош, який не минув би такої важливої деталі
у своїй докладній оповіді про похід Романа, як не минули б такого значного для
зовнішньої політики Русі факту й руські літописці109.
Нам здається, що подібні міркування спростовуються одним простим
зауваженням: польські володарі, як і їхні хроністи, взагалі могли й не знати про
справжні наміри Романа та цілі його походу. Адже план галицько-волинського
князя відносно військової взаємодії з королем Філіпом мав бути секретним, щоб
задуманий удар по Саксонії завдати зненацька. Для того потрібно було запобігти
передчасного витоку інформації, тим більше з огляду на можливі прихильні
відносини когось з польських князів до Вельфів та їхнє шанобливе ставлення
до Риму.
Отже нема нічого дивного, що укладачі польських хронік не знали про
справжні плани Романа й дивувалися з приводу несподіваної агресії та зрадливості
руського князя110. Адже й давньоруські літописці не знали про його далекосяжні
прагнення, зобразивши діло як звичайний військовий похід до Польщі, під час
якого було захоплено два польських міста111. Власного Романового літописання,
як відомо, не збереглося, а у далекому Суздалі природно могли й не знати про
таємні наміри галицько-волинського князя.
Не виключено, що у конфлікті Романа з Лешком та Конрадом був і ще один
мотив, що безпосередньо випливав з ситуації у русько-польських відносинах пер-
ших років ХІІІ ст. Приблизно через рік після загибелі Романа під час зустрічі з його
вдовою Анною Лешко Білий висунув здогад, що до війни з галицько-волинським
князем спричинили провокаційні дії якогось Володислава112. Більшість дослідни-
ків вважає, що ним був великопольський князь Володислав Лясконогий, син князя
Мешка ІІІ, що намагався поширити свою владу на Краків та Малу Польщу113.
108 Włodarski B. Polityka Ruska Leszka Białego (Lwów, 1925), 19–23; Idem, Polska i Ruś, 26.
109 Włodarski B. Polska i Ruś, 26.
110 Під впливом середньовічних хронік ця думка стала популярною й у польських дослідників, які
розмірковують, як могло трапитися, що Роман почав воювати з близькими родичами, з якими
завжди підтримував добрі стосунки (Grodecki R., Zachorowski S., Dąbrowski J. Dzieje Polski
średniowiecznej 1 (Kraków, 1926), 213; Włodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego, 19.
111 ПСРЛ 1: 425.
112 ПСРЛ 2: 719.
113 Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusią i Węgrami (Krakow, 1881), 16; Włodarski B. Polityka
ruska Leszka Bialego, 27; Historia dyplomacji polskiej 1 (Warszawa, 1982), 144–145; Wyrozumski J.,
127Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
Але цей мотив ніяк не заперечує можливості інших, більш вагомих, на наш
погляд, причин походу 1205 р., про які мало хто знав як у Польщі так й у самій
Русі. Цілком вірогідно, що про таємні стосунки та плани Романа й Філіпа могли
знати французькі союзники останнього, що підтримували лінію Штауфенів під
час Четвертого Хрестового походу та боротьби за верховну владу у Німеччині,
головним з яких був французький король Філіп ІІ Август. Окрім того, переважна
більшість французьких рицарів та сеньйорів, що були свідками та учасниками
подій початку ХІІІ ст., як ми бачили, походила з Шампані. Разом із ними відо-
мості про невдалий похід Романа Мстиславича, здійснюваний на підтримку Фі-
ліпа Швабського, могли потрапити до далекого шампанського абатства.
Натомість не витримує критики версія польського походу Романа 1205 р., на-
ведена Яном Длугошем, яка ще й досі має прихильників серед дослідників. Згідно
із Длугошем, галицько-волинський князь висунув свої претензії щодо Любліна та
Люблінської землі у відповідь на несплату польськими князями Лешком та Кон-
радом грошової компенсації за військову допомогу, що була надана їм раніше. З
великим військом Роман обложив Люблін, але, дізнавшись, що Лешко й Конрад
також зібрали велике військо, зняв облогу й подався їм назустріч, грабуючи й роз-
орюючи попутні міста та села. Спроба польських князів через своїх послів ула-
годити справу мирно не мала успіху. Роман перейшов Віслу у районі Сандомира
й прийняв бій з поляками поблизу міста Завихоста, у якому зазнав поразки та й
загинув114.
Розповідь Длугоша лягла в основу багатьох історичних творів ХVI–ХVIII ст.
(хронік М. Стрийковського, М. Кромера та М. Бєльського, Густинського літопи-
су, «Історії Російської» В. Татищева)115. Ця ж версія панувала у науковій літера-
турі ХIХ — початку ХХ ст.116
Звістка про те, що метою Романа у 1205 р. було захоплення польських тери-
торій та зокрема міста Любліна приймається також деякими новітніми дослід-
никами як основа для подальшої реконструкції історичних подій того часу. На
підтримку цього наводяться міркування, що виникають шляхом порівняння різ-
Gierowski J. A. Historia Polski 1 (Warszawa, 1988), 127; Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич
та його доба. С. 182; Його ж. Корона Данила Галицького. С. 242. Втім, не виключено, що цим
Володиславом міг бути й визначний галицький боярин Володислав Кормильчич, що ворожо
ставився до Романа (Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999. С. 86)
114 Див.: Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki Sławnego Królewstwa Polskiego, 239–244. Російський
переклад див.: Щавелева Н. И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. С. 345–349.
115 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Źmódska i wszystskiéj Rusi, 211–214; Kronika Polska
Marcina Kromera, biskupa Warminskiego I, 371–374; Kronika Marcina Bielskiego I, 232–235;
ПСРЛ XL: 110; Татищев В.Н. История Российская. Ч. 2. Главы 19–39. Татищев В. Н. Собрание
сочинений: В 8–ми т. М., 1995. Т. II–III. С. 173–174.
116 Клеванов А. История Юго-Западной Руси от её начала до половины ХV века. М., 1849. С. 100;
Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Т. 3. Соловьев С. М. Сочинения: В 18-ти
кн. М., 1988. Кн. II. С. 562; Иванов П. А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших
времен до конца ХIV века. Одесса, 1895. С. 158; Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. “Ze studiów nad
polityką polską na Rusi na przełomie XII i XIII wieku,” Ateneum Wileńskie XII (1937), 20; Пичета В.
Основные моменты исторического развития Западной Украины и Западной Белоруссии. М,
1940. С. 11; Гуржій І. Об’єднувач галицько-волинських земель. Україна в Центрально-Східній
Європі (з найдавніших часів до XVII ст.). К., 2002. Вип. 2. С. 410.
128 Олександр Майоров
них фактів зовнішньої політики не стільки самого Романа Мстиславича, скільки
його сина Данила та онука Лева щодо Люблінської та Сандомирської земель117.
Але версія Длугоша щодо причин Романового походу до Польщі хибна. Ран-
ні польські та руські джерела нічого не кажуть про його матеріальні вимоги до
польських князів та про облогу руськими військами Любліна118. Подібні відо-
мості з’являються лише у джерелах ХV–ХVІ ст. — у хроніках Длугоша та його
послідовників. Усі вони стверджують, що у 1205 р. галицько-волинський князь
зажадав від польських князів компенсації за надану їм допомогу у битві під
Суходолом, яка, за логікою викладу, мала відбутися раніше описуваних подій.
В дійсності ж така битва трапилася 25 березня 1243 р., та в ній брав участь
не Роман, а його сини, що допомагали малопольському князеві Болеславу
Сором’язливому проти мазовецького князя Конрада119. Протягом кампанії на-
ступного 1244 р. руські війська дійсно облягали Люблін, про що є окреме по-
відомлення у хроніці Длугоша120.
Дослідженнями Г. Лябуди встановлено, що польський хроніст ХV ст. пере-
плутав та механічно поєднав у одну розповідь два зовсім різні епізоди, розді-
лені значним проміжком часу, — похід Романа 1205 р. й похід його сина Данила
1244 р.121 Таким чином, ані битва під Суходолом, ані облога Любліна не можуть
мати відношення до зовнішньої політики Романа Мстиславича122. Тому більш
обґрунтованою слід визнати позицію тих дослідників, які відмовляються від
версії Длугоша, надаючи переваги повідомленням інших джерел123.
Таким чином, ми приходимо до висновку, що зовнішньополітична діяльність
галицько-волинського князя Романа Мстиславича в цілому мала більш знач-
ний масштаб, ніж це вважають деякі сучасні дослідники, що заперечують його
участь у найважливіших загальноєвропейських справах свого часу, а саме у бо-
ротьбі за верховну владу в Священній імперії та подіях, пов’язаних з Четвертим
Хрестовим походом, відкидають можливість особистих стосунків руського кня-
зя з володарями Німеччини та імператорами Візантії, а також шлюб із дочкою
одного з останніх.
117 Пшик В. Про похід Романа Мстиславича на Польщу 1205 р. Галицько-Волинська держава:
передумови виникнення, історія, культура, традиції. Львів, 1993. С. 97–98; Його ж. Трагедія
під Завихостом 1205 року. Республіканець. 1993, № 3. С. 22–28; Головко О.Б. Князь Роман
Мстиславич та його доба. С. 181; Його ж. Русь і руські князівства на сторінках польських
наративних джерел. С. 376.
118 Rocznik kapitulny krakowski. Wyd. A. Bielowski, MPH II (Lwów, 1872), 800–801; Kronika
Boguchwala i Godyslawa Paska. Wyd. A. Bielowski, MPН II, 553; Kronika Wielkopolska. Wstep i
komentarze opracowala B. Kürbisowna (Warszawa, 1965), 201. ПСРЛ 1: 425.
119 Rocznik kapitulny krakowski, 804; Rocznik Traski, 838; Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki Sławnego
Królewstwa Polskiego 7–8 (Warszawa, 1973), 57.
120 Rocznik kapitulny krakowski, 804; Rocznik Traski, 838; Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki Sławnego
Królewstwa Polskiego, 57.
121 Labuda G.Zaginiona kronika z pierwszej połowy XIII wieku, 34–35, 145, 148–149.
122 Myśliński K. “Problemy terytorialne w stosunkach między Polską i księstwem halicko-włodzimierskim
w XIII wieku,” Nihil superfluum esse. Prace z dziejów śriedniowiecza ofiarowane Pr. J. Krzyżaniakowej
(Poznań, 2000), 231.
123 Włodarski B. Polska i Rus, 25–30; Labuda G. Dwa zamachy stanu w Polsce (1177–1179, 1202–1206),
103–104; Przybył M. Władysław Łaskonogi, książe wielkopolski 1202–1231 (Poznań, 1998), 64–65.
129Зовнішня політика Галицько-Волинської Русі
На наш погляд, не існує скільки-небудь переконливих підстав для спросту-
вання повідомлення Хроніки Альбріка про те, що похід Романа 1205 р. був спря-
мований саме до Саксонії. Про секретні плани руського князя щодо військової
взаємодії зі Штауфенами навряд чи могли знати при дворах польських князів,
рівно як і руських князів з інших земель, бо інакше ці таємні наміри могли бути
розкриті й запланована військова акція вже не мала би очікуваного ефекту. Отже
немає нічого дивного, що польські рочники та руські літописи мовчать про
справжні наміри Романа, подаючи події 1205 р. як звичайний похід до Польщі.
Натомість, спільники Штауфенів у Західній Європі, серед яких був і фран-
цузький король Філіп ІІ Август, а також представники шампанської знаті, що
брали участь у Четвертому Хрестовому поході, могли знати про невдалу спробу
короля Філіпа Швабського скористатися військовою підтримкою свого руського
родича під час вирішальної сутички із Вельфами. У шампанському монастирі
з берегів Марна могли знати про похід Романа до Саксонії ще й завдяки ши-
рокій поінформованості у справах європейської політики цістерціанської братії
та тісним стосункам ордена з Саксонією, де існував один з головних осередків
його впливу у Німеччині. Окрім того, укладачу хроніки монастиря Трьох Дже-
рел притаманний особливий інтерес до подій у Польщі та Центральній Європі
взагалі, який він виявляє протягом перших десятиліть ХІІІ ст., що мабуть було
пов’язано із актуальними місіонерськими планами ордену цістерціанців.
Дослідники іноді коливаються з приводу визначення того, на чиїм боці мали
діяти загони Романа Мстиславича, що влітку 1205 р. вийшли до Саксонії, —
Вельфів чи Штауфенів124. Ці коливання тільки підсилюють враження непевності
з приводу самої можливості цього походу.
На наш погляд, давні контакти родини Романа Мстиславича зі Штауфенами,
його особисті стосунки із ландграфом Тюрінгії Германом, що під час компанії
1205 р. вже твердо став на бік Філіпа Швабського, можливе відвідування русь-
ким князем Ерфурта та його щедрий дар монастирю св. Петра, який відігравав
помітну роль у політичному житті Німеччини і саме у протистоянні Штауфенів з
Вельфами, будучи цитаделлю перших, не залишають сумнівів у тому, що Роман
мав діяти на боці Філіпа (який до того ж вірогідно доводився Романові свояком)
та саме йому намагався надати підтримку, просуваючись до Саксонії.
Зовсім не витримує критики версія війни Романа Мстиславича з польськими
князями Лешком і Конрадом, яку подає Ян Длугош, що переплутав обставини
походу 1205 р. з подіями іншого часу. Незважаючи на це, не можна повністю
заперечувати того, що на рішення галицько-волинського князя про військове
перебування у Польщі і захоплення двох польських міст (про що свідчать дав-
ньоруські літописи) впливали якісь окремі мотиви, що безпосередньо торкалися
русько-польських відносин того часу.
Санкт-Петербургский государственный университет
124 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. С. 221; Назаренко А.В. Русско-немецкие связи
домонгольского времени. С. 269.
|