Огляди
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Ruthenica |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190616 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Огляди // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 241-256. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-190616 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
2023-06-15T14:48:59Z 2023-06-15T14:48:59Z 2008 Огляди // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 241-256. — укр. 1995-0276 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190616 uk Інститут історії України НАН України Ruthenica Огляди Огляди Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Огляди |
| spellingShingle |
Огляди Огляди |
| title_short |
Огляди |
| title_full |
Огляди |
| title_fullStr |
Огляди |
| title_full_unstemmed |
Огляди |
| title_sort |
огляди |
| topic |
Огляди |
| topic_facet |
Огляди |
| publishDate |
2008 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Ruthenica |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| issn |
1995-0276 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/190616 |
| citation_txt |
Огляди // Ruthenica. — 2008. — Т. 7. — С. 241-256. — укр. |
| first_indexed |
2025-11-24T11:40:27Z |
| last_indexed |
2025-11-24T11:40:27Z |
| _version_ |
1850845990340263936 |
| fulltext |
Kiev — Cherson — Constantinople. Ukrainian Papers at the XXth
International Congress of Byzantine Studies (Paris, 19 — 25 August
2001), ed. Aleksander Aibabin and Hlib Ivakin, with foreword by Ihor
Ševčenko (Kiev, Simferopol, Paris, 2007), 261 p.
Збірка статей (видана як перший том серії Occasional Monographs Українського
національного комітету візантійських студій) об’єднує в собі доповіді українських
учасників ХХ Міжнародного конгресу візантіністів (Париж, 2001 р.). Попри біо-
графічну пов’язаність із територією України низки видатних візантіністів ХІХ–ХХ
ст. (Ю. Кулаковський, О. Дмитрієвський, Ф. Успенський, А. Грабар, Н. Кондаков, М.
Ростовцев), візантінознавство ніколи не розвинулося в самостійну дисципліну. На те
існувало багато причин: ідеологічних, інтелектуальних та інституційних. Між тим,
завдяки своїй історії Україна являє собою величезний депозитарій пам’яток та арте-
фактів візантійського походження чи натхнених візантійською культурою. Отже не
дивно, що першими долають дисциплінарні обмеження саме українські археологи,
чиї праці, власне, і складають нинішню збірку. Вона складається з двох тематичних
розділів: «Візантійський Крим» та «Київська Русь і Візантія». У першому розділі
представлено статті Ірини Завадської «Церква в ранньовізантійському Херсонесі
(IV–VI ст.); Елзари Хайдарової «Костюм варварів на північних кордонах Візантії
(VI–VII ст.); Лариси Голофаст «Ранньовізантійські комплекси з Херсонесу»; Валерія
Сидоренка «Мідне карбування візантійського Боспору (бл. 590–659 рр.)» та Миколи
Алексеєнка «Митниця феми Херсону в ІХ–Х ст.: печатки коммеркіаріїв». Друга час-
тина збірки містить праці археологів, що досліджують різноманітні аспекти зв’язків
Київської Русі з Візантією: Петра Толочка «Хрещення» Ярополка Святославича»;
Гліба Івакіна «Розкопки Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві»; Івана
Мовчана «Поховання дружинника Х ст. з Києва»; Єлизавети Архипової «Сюжетні
рельєфи ХІ–ХІІ ст. з Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві»; Володи-
мира Коваленка «Знахідки візантійської кераміки в Чернігові та околицях», а також
Наталі Хамайко та Володимира Зоценка «Дві знахідки VI–VII ст. з давньоруського
поселення Шестовиці».
О.Т.
О Г Л Я Д И
242 ОГЛЯДИ
Miscellanea slavica. Сборник к 70-летию Бориса Андреевича
Успенского [Труды по филологии и истории]. Сост. Ф.Б. Успен-
ский. М.: Индрик, 2008, 472 с., илл.
Черговий том «Трудов по филологии и истории» являє собою збірник на пошану
видатного російського філолога та історика культури Бориса Андрійовича Успен-
ського. Тематична різноманітність вміщенних у ньому матеріалів природним чином
випливає з широти кола інтересів ювіляра. Автори збірника — колеги й учні Б.А.
Успенського — в переважній більшості славісти, русисти та мовознавці. Але й для
істориків збірник виявляється не без надзвичайно цікавих матеріалів.
А.А. Турілов («К вопросу о заказчике и датировке древнейшего списка славян-
ского перевода «Бесед папы Григория Великого (Двоеслова) на Евангелие» (РНБ,
Погодин, № 70») (с. 86–91) пробує уточнити датування рукопису шляхом визначення
його замовника. Вважаючи, що вихідна мініатюра кодекса зображенням св. Євста-
фія Плакіди натякає на ім’я замовника, А.А. Турілов намагається розшукати серед
відомих персонажів ХІІІ ст. людину з таким ім’ям. Ним виявляється лише один раз
згаданий у Галицько-Волинському літописі (але з чудовою атестацією: «окаянный»,
«беззаконный», «проклятый») Євстафій, син якогось Константина «Рязанця», ворога
Романовичів. Автор вважає Константина рязанським князем Константином Воло-
димировичем, що робить його сина цілком придатною фігурою для того, щоб при-
писати йому замовлення рукопису. За іронією, в іншій своїй праці автор висміює
саме такий спосіб визначення замовників та датування рукописів (Мошкова Л.В.,
Турилов А.А. «Плоды ливанского кедра». 2003. С. 42). На жаль, А.А. Турілов пішов
слідом за давньою, цілковито безпідставною і, швидше за все, хибною ідентифікаці-
єю Константина з Галицько-Волинського літопису із князем Константином Володи-
мировичем Лаврентіївського літопису. А, отже, спражнього замовника Бесід папи
Григорія Великого ще доведеться якийсь час пошукати.
Надзвичайно важливою видаєтсья стаття О.О. Гіппіуса «Загадки Мстиславовой
грамоты» (с. 109–129). На підставі витонченних філологічних спостережень автор
пропонує нове бачення початкової структури грамоти, яка, на його думку, складаєть-
ся з двох надань: Мстислава Володимировича та його сина Всеволода. Автор також
висуває цікаву версію появи приписки до грамоти, яка (приписка) згадує «во(т)ское
вено», пов’язучи її із смертю 10 червня 1233 р. старшого сина Ярослава Всеволо-
довича Федора у переддень його весілля. Після раптової смерті князя, вено було
передане до Юрієвого монастиря й записано в найдавнішу монастирську грамоту.
Цим би пояснювався й дивний факт, що до грамоти привішено печатку Ярослава
Всеволодовича. В додатку до статті здійснено нове видання грамоти (с. 126) (попе-
реднє видання, споряджене словопокажчиком та фотовідтворенням оригіналу див.:
Ильинский Г.А. Юрьевская грамота 1130 г. Лингвистическое источниковедение и
история русского языка. 2000. М., 2000. С. 321–356).
Стаття А.Ф. Литвиної та Ф.Б. Успенського «Кирилло-мефодиевский след в по-
ставлении на митрополию Климента Смолятича (1147 г.)» (с. 130–149) досліджує
можливу символіку у поставленні Клима, яка відсилає до текстів, пов’язаних із
слов’янськими первоучителями та їхніми учнями (зокрема, Климентом Охрид-
ським), що пояснювало б вибір дати його поставлення — 27 липня. Стаття Ала-
243ОГЛЯДИ
на Тімберлека “Point of View and Conversion Narrative: Vita Constantini and Povest’
vremennykh let” (с. 256–272) є поглибленим новим дослідженням давно замічених
паралелей між сюжетами вибору вір хазарським каганом (у Житії Константина) та
Володимиром Святославичем (у Повісті временних літ). Полемічна стаття Анджея
Поппе «Русь и Афон в ХІ веке. В защиту профессионализма в исследованиях» (с.
320–340) спрямована проти не так давно запропонованої Френсісом Томсоном гіпо-
тези, згідно якої св. Антоній Печерський ніколи не відвідував Святу Гору, здійснив-
ши натомість подорож до одноіменного монастиря на Волині. А. Поппе обстоює
традиційну (і більш переконливу) точку зору, згідно з якою саме Афон став духовним
джерелом для Печерського монастиря, попутно демонструючи числені натяжки і пе-
ресмикування в праці бельгійського професора. Треба сказати, Ф. Томсон опинився
у невластивій для нього ролі: як правило, він не залишає каменя на камені від праць
своїх колег. Остання стаття збірника, яка може зацікавити історика домонгольських
часів — О.Є. Мусіна «Древнерусское общество, епископат и каноническое право в
ХІІ–ХІV вв.» (с. 341–361) стосується взаємин між світською та церковною владами
на Русі, в тому числі й канонічних вимог до митрополита співіснувати в одному
місці із світським володарем (що пояснює переїзд митрополита Кирила ІІ на північ
Русі, володарі якої мали ярлик на велике княжіння).
Збірник містить повну бібліографію праць Б.А. Успенського.
О.Т.
Тищенко К. Мовні контакти: свідки формування українців. К.:
Аквілон-Плюс, 2006, 416 с.
Книга відомого українського мовознавця Костянтина Тищенка являє собою су-
купність тематично зібраних нарисів, що описують історію мовних контактів пред-
ків українців протягом тисячоліть, а через це — саму (перед)історію формування
української мови в дописемний час. Це є підсумком багаторічних досліджень автора
та його колег у галузі палеолінгвістики, порівняльного мовознавства, діалектології
та інших мовознавчих дисциплін.
Розділи книги структуровано за тематично-хронологічним принципом: слов’яни
в колі індоєвропейців та індоєвропейська проблема, протофінський та кавказько-
середземноморський впливи, іранські та кельтські контакти слов’ян, мовні сліди
античного світу, «готської держави» та тюркських каганатів — ось перелік (далеко
не повний) основних питань, піднятих автором. На кожне з них пропонується аргу-
ментована та оригінальна відповідь, підкріплена численними прикладами.
Одна з головних ідей книги — спадкоємність характеристичних рис сучасної
української мови та українського ономастикону відносно мов іноетнічних угрупу-
вань, що протягом віків встигли побувати на теренах України. «Пам’ять мови» —
ось що, на думку К. Тищенка, є одним з досить об’єктивних джерел дослідження
процесів етногенезу. Така «пам’ять» забезпечується «тяглістю населення і спадко-
ємністю поколінь» з «яких завгодно часових глибин». Виділення ж окремих мовних
244 ОГЛЯДИ
пластів, спільних з мовами-сусідами (і похідних від них), дозволяє побачити стадії
формування української мови. В силу спеціалізації автора та спрямування праці саме
«мовний ключ» постає головним в дослідженні історії предків українців; археологія
чи антропологія перетворюються на допоміжні дисципліни (зворотне спостерігаємо
в роботах археологів).
Особливо цінними є простеження етимологічних зв’язків українських слів
та продуктивних коренів, порівняння фонетичних та граматичних тенденцій,
що сприяють кращим реконструкціям давніх етнічних (політичних, економіч-
них, технологічних тощо) впливів. Серед величезної кількості етимологій укра-
їнських слів К. Тищенко пропонує свої відповіді і на дискусійні питання. Для
прикладу, слово «боярин» вчений виводить від кельтської першооснови, попри
наявні тюрко-болгарську (найбільш обґрунтовану) та скандинавську версії. Пе-
речитуючи розділ за розділом, читача вражає, наскільки точно, на думку автора,
назви найдрібніших населених пунктів відбивають етнічні та часом політичні
процеси на теренах України за два чи три тисячоліття до наших днів. Залишаєть-
ся лише дивуватися, як селища, засновані двісті-триста років тому, в назвах «збе-
регли пам’ять» про досередньовічних чи навіть неолітичних (!) господарів цих
країв. Очевидно, праві ті, хто твердить про обов’язкову примордіалістичність
всіх узагальнювальних праць з «праісторії» (неважливо, базованих на археології
чи палеолінгвістиці).
Не можна пропустити таку рису видання, як наповненість його картами, схема-
ми, ілюстраціями. Автор попіклувався про зосередження уваги читачів на головних
позиціях, що виділені окремим шрифтом. Однак це, а також система покликань в
самому тексті може створювати певні незручності для читання. І все ж, книжка чи-
тається легко: відчувається намагання автора викласти серйозні, спеціальні речі до-
хідливо і, певною мірою, популярно. Читач легко помітить своєрідну манеру письма
автора. «Д», схоже на латинське, в заголовках, надчасте уживання літери «ґ» та деякі
подібні деталі, дещо відмінні від «літературного стандарту», витворюють неповтор-
ність тексту вченого. Здається, це в Україні стає тенденцією.
На загал же, грунтовна і просто дуже цікава книжка стане у пригоді не тільки фа-
хівцям, але й всім небайдужим до проблем лінгвогенезу та походження українців.
В.А.
Чернігів у середньовічній та ранньомодерній історії Центрально-
Східної Європи: Збірник наукових праць, присвячений 1100-літтю
першої літописної згадки про Чернігів. Чернігів: Деснянська прав-
да, 2007, 672 с.
У збірнику вміщено матеріали минулорічної Міжнародної наукової конферен-
ції, присвяченої 1100-літтю першої літописної згадки про Чернігів. Впродовж ХХ
ст. це старовинне місто двічі відзначило свій день народження: у 1908 р. Чернігів
відсвяткував своє тисячоріччя, а в 1992 р. — 1300-ліття. Володимир Коваленко
у своїй статті («1300 чи 1100?», с. 21–30) порівнює першу літописну згадку про
245ОГЛЯДИ
Чернігів у русько-візантійській угоді, вміщеній у Повісті временних літ під 907 р.
(рання літописна хронологія є недоладною і вельми умовною) «зі свідоцтвом про
досягнення зрілості — паспортом». На його думку, обидві дати «аж ніяк не супер-
ечать одна одній і мають повне право на існування» (с. 26).
Вміщені у книзі статті та матеріали висвітлюють різноманітні питання історії
і культури Чернігова та його округи в епоху середньовіччя та ранньомодерного
часу. Зокрема, Ірина Коновалова («Чернигов на карте ал-Идриси», с. 77–82) роз-
глядає унікальне повідомлення про Чернігів в середньовічних арабських дже-
релах, яке супроводжується зображенням міста на карті середини ХІІ ст. До-
слідниця доводить, що згадане у творі ал-Ідрісі «куманське» місто Таруйа може
бути ототожнене з Черніговом (с. 80). Олексій Щавельов, проаналізувавши по-
відомлення Іпатіївського літопису 1147 р., у якому згадується курган Чорна
могила локалізує його на околиці Чернігова і вбачає в основі його назви чоло-
віче ім’я «Чернъ» (чи «Чернь»). Похований у цій могилі (960–990 рр.) прави-
тель був, на думку дослідника, незалежним чи напівнезалежним чернігівським
князем (с. 102). З результатами археологічних досліджень курганних поховань
давнього Чернігова, виявлених в останні десятиріччя на території Передгороддя
знайомить публікація Олександра Шекуна («Нові дослідження Чернігівського
курганного некрополя», с. 106–118). У статті Андрія Казакова та Олени Чернен-
ко («Черниговский детинец ІХ–ХІІІ вв. в свете новых археологических материа-
лов», с. 119–125) на основі виявленого останнім часом авторами археологічного
матеріалу поточнюється будівельна історія укріплень чернігівського дитинця та
схема розвитку міста в ІХ–ХІІІ ст. Цікавою також є спроба порівняльної харак-
теристики топографічної структури Чернігова й Шестовиці Х — початку ХІ ст.,
яку здійснив В’ячеслав Скороход (с. 125–132).
Питанням становлення і розвитку чернігівської архітектурної школи ХІ–ХІІІ ст.
присвячена ґрунтовна стаття Олега Іоаннісяна («О происхождении черниговской
школы зодчества», с. 236–252). Автор вмотивовує, що на зламі ХІ–ХІІ ст. в Чернігові
з’являється самостійний, не залежний від київської артілі, будівельний центр, що
використовував не тільки відмінну від Києва будівельну техніку, але й зовсім іншу
архітектурну стилістику, архітектурних форм та елементів, які походили із арсеналу
не візантійської, а романської архітектури. Натомість Василь Пуцко, окреслюючи «з
певними ваганнями» місце Чернігова у розвитку візантійсько-руського сакрального
мистецтва з великою вдячністю згадує елітарних грецьких майстрів, котрі принесли
до Чернігова, «високе мистецтво, до якого вело тисячоліття напруженої творчої пра-
ці й боротьби з тими, хто заперечував право на його існування» (с. 283). Пошукам
витоків архітектури Десятинної церкви у Києві та чернігівського Спасу присвячена
стаття пера Гліба Івакіна, Олега Іоаннісяна, Дениса Йолшина та Юрія Лукомського
(«Нові дослідження Десятинної церкви та чернігівський Спас (розкопки 2005–2006
рр.)», с. 166–180). Найближчу аналогію Десятинній церкві дослідники убачають у
Софійському соборі в Охриді. Чернігівський Спас же, на їхню думку, скоріше має за
прототип церкви типу Дере-Агджі (с. 175).
Історико-архітектурний тематичний блок збірника представлений також статтями
Сергія Щавельова («К вопросу о церковном строительстве Мстислава Владимирови-
ча на Днепровском Левобережье (Знаменский храм в Курске 1020 гг.)», с. 181–184),
Олексія Жерве («Южнорусские традиции в зодчестве Северо-Восточной Руси в конце
246 ОГЛЯДИ
ХІ первой четверти ХІІІ вв.», с. 262–272) та Магдалини Гладкої («Белокаменная резьба
Борисоглебского собора в Чернигове и Дмитриевского собора во Владимире как про-
явление единства культурного пространства (ХІІ в.)», с. 253–261).
В.Р.
Давньоруське любомудріє: Тексти і контексти. Упор. О. Вдови-
на, Ю. Завгородній. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,
2006, 398 с., іл.
Цей, ошатно оформлений збірник історико-філософських студій став своєчас-
ним виявом поваги і пошани його упорядників та авторів до знаного українського
філософа й історика духовної культури Київської Русі — Вілена Сергійовича Гор-
ського (27. Х. 1935–27. V. 2007).
Серед вміщених у книзі статей-досліджень привертає увагу робота Станіслава
Бондара «Філософсько-історичний зміст циклу православних свят у духовній куль-
турі України XI–XIV ст.» (с. 34–75). Аби краще зрозуміти езотерично-символічний
та філософсько-історичний зміст християнських свят, що відзначалися в Україні (siс
!) XI–XIV ст. автор подає побіжний огляд іудейських свят, суть яких викладена у
біблійних книгах Старого Завіту, християнських свят «від Апостольських часів»
та свят язичницьких слов’ян. Багатство обрядів останніх, на його думку, відобра-
жалося в календарях, які у VII–IX ст. мали назву «Кола Сварожі», відомості про які
він віднайшов у Велесовій книзі. Якби автор завдав собі клопоту ознайомитися із
наявним у київських бібліотеках збірником наукових праць «Что думают ученые о
«Велесовой книге» (СПб., 2004), його ставлення до цього «джерела», переконаний,
було б більш обережним. Доволі повно і змістовно, охарактеризувавши християн-
ські свята Київської Русі, науковець доходить висновку згідно якого:
у своїх чуттєвих і раціональних формах свято тотально формувало й виховува-
ло історичну свідомість народу, виконувало суспільно значущу освітню функцію,
воно соціалізувало народ, здіймало його у понадособистісну реальність ...було
інтегральною сукупністю, об’єктом історичного пізнання та пізнавальної діяль-
ності. На теоретичному й емпіричному рівнях свято надавало знання про істо-
ріософію і хронософію, про природу й суспільство, про людину і весь навколишній
світ (с. 73).
Осягненню уявлень про війну в культурі Київської Русі присвячена стаття Олек-
сандра Киричка («Війна в уявленнях давньоруських книжників», с. 193–214). Автор
переконаний, що виявлені ним факти (?) мають «спонукати до ревізії джерел і витоків
давньоруських уявлень про війну, а також переосмислення ролі Заходу в цих поглядах»
(с. 212). На його думку, наявні джерела, зокрема, Галицько-Волинський літопис за-
свідчують проникнення на Русь ідей західноєвропейської політичної філософії. Такий
відповідальний висновок потребує глибшої аргументації, опертої на текстологічному
аналізі відповідних літописних текстів.
247ОГЛЯДИ
Микола Зубов вмотивовано доводить давньоруське походження міфологеми
хлібодайного вогню на сторінках відомого на Русі з ХІІ ст. перекладного Повчання
Слово св. Григорія Богослова про те, як раніше у поганстві сущі народи поклонялись
ідолам... (с. 176–181). Реконструкції релігійно-філософських поглядів Володимира
Мономаха присвячена стаття Володимира Мількова (с. 305–29). Автор заперечує
проти звинувачень, висловлених його попередниками щодо єретичного укладу ду-
мок Мономаха:
В философско-мировоззреческом плане Владимир Мономах — фаталист… В он-
тологии мыслитель следует традиции каппадокийцев, гармонизируя духовное и
материальное начала бытия (с. 326–327).
Із статті Олени Гудзенко-Александрук «Символічний аспект духовної культури
Київської Русі» (с. 96–115) довідуємося, що постать князя в літературі і живописі
Київської Русі символізує переважно ідеали духовності:
І в літературі, і в живописі панує... монументалізм — як засіб втілення геро-
їзму, честі, слави, могутності князя. Безстрашність, мудрість, виражалися у
вчинках і промовах та були приступні увазі читача, не приховувалися у глибині
особистості, були виражені явно — словом, справою, жестами положенням. Лі-
тописець особливо не переймався тонкощами психології. Літературні портрети
князів постають перед нами ніби викарбувані з каменя, подібно до кам’яних ба-
рельєфів соборів, з тією ж мірою узагальненості (с.103).
Шкода, що авторка не повідала, чим же все таки переймалися давньоруські літо-
писці й, зокрема, які літературні зразки вони наслідували, викарбовуючи літературні
портрети князів. Таке легковажне і відверто всеїдно-споживацьке ставлення до пи-
семних джерел та брак належної уваги до багатомовної історіографічної спадщини
притаманне більшості статей, вміщених у збірнику.
В.Р.
Московская Русь. Проблемы археологии и истории архитектуры.
К 60-летию Леонида Андреевича Беляева. М.: ИА РАН, 2008,
576 с., илл.
Книга являє собою збірник статей на пошану відомого археолога, історика ар-
хітектури і культури Л.А. Бєляєва. Зібрані у ньому праці колег відбивають широке
коло наукових зацікавлень ювіляра.
У дослідників домонгольської Русі безумовно викличе інтерес праця М.А. Ма-
карова («Переход от язычества к христианству по материалам новейших исследо-
ваний селищ и могильников на Севере Руси», с. 29–42), у якій автор оприлюднює
нові археологічні матеріали, виявлені під час розкопок давньоруських поховальних
пам’яток на Півночі Русі. Їх узагальнення дозволило вченому дійти висновку про
248 ОГЛЯДИ
те, що у середовищі сільського й частково міського населення краю навернення у
християнство не супроводжувалось демонстративним розривом з язичницьким ми-
нулим і жорстким протиборством християнської і язичницької частини давньорусь-
кої спільноти на північному сході Русі.
Стаття А.Є. Леонтьєва та О.М. Іоаннісяна («Погребения XI в., церковь Иоанна
Предтечи в Ростове и история саркофага св. Леонтия Ростовского», с. 43–51) про-
ливає нове світло на історію церковного будівництва в Ростовській єпархії та долю
саркофага її зверхника — св. Леонтія. Суттєво доповнюють існуючі уявлення про
поширення й варіативність популярної в середньовічній Русі іконографічної компо-
зиції із зображенням Вознесіння Олександра Македонського матеріали, представле-
ні у статтях О.В. Чернецова («Полет Александра Македонского: новые материалы
к иконографии», с.52–63) та Вл. В. Сєдова («Погребение 7 в Мартирьевской папер-
ти Софийского собора в Новгороде и золотое шитье с изображением Вознесения
Александра Македонского», с. 64–89). Питання забудови і топографії міст Північно-
Східної Русі висвітлюються у статтях А.В. Енговатова і А.В. Яганова («К топогра-
фии Рубленого города Ярославля (по материалам археологических исследований
2007 года)», с. 90–97) та В.Ю. Коваля («Планировка и застройка малого города сред-
невековой Руси на примере Ростиславля Рязанского», с. 116–151).
В.Р.
Ярослав Мудрый и его эпоха. М.: «Индрик», 2008, 216 с.
Книга являє собою збірник статей, укладений І.М. Данилевським та О.О. Мель-
никовою на основі матеріалів однойменної наукової конференції, яка відбулася 20
лютого 2004 р. в Інституті загальної історії РАН. Представлені у ньому тексти ви-
світлюють різноманітні сторони бурхливого життя та діяльності великого київського
князя. П.П. Толочко, статтею якого («О происхождении Ярослава Мудрого», с. 8–14)
відкривається збірник, на основі аналізу літописних джерел та матеріалів антропо-
логічних досліджень відносить час народження Ярослава до 984–986 рр. та наво-
дить нові аргументи на користь того, що його матір’ю була Рогнеда з дому полоць-
ких князів. Про стратегію і політику своєрідного моделювання Ярославом Мудрим
родового минулого в антропоніміці його родини йдеться у статті А.Ф. Литвиної та
Ф.Б. Успенського («Младшие сыновья и старшие внуки Ярослава Мудрого (из ис-
тории имянаречения у Рюриковичей»), с. 15–29). В.Я. Петрухін, узагальнюючи свої
спостереження над становленням та розвитком раннього київського літописання
(«Ярослав Мудрый, Ярославичи и начальное летописание», с. 167–180) підтверджує
«давно обнаруженное единство летописных текстов, связанных с Ярославичами
и композиционное единство летописного текста в целом, именуемого со времен
А.А. Шахматова Начальным сводом, который и завершается статьей 1093 г.» (с.
179–180). Шахматовську реконструкцію Початкового зводу дослідник поповнює
космографічною частиною Повісті временних літ з її оповіддю про жереби трьох
синів Ноя. У статті О.В. Назаренка («Древнерусское династическое старейшин-
ство по «ряду» Ярослава Мудрого и его типологические параллели — реальные и
мнимые», с. 30–54) розвиваються положення і висновки, яких автор дійшов у ряді
249ОГЛЯДИ
своїх попередніх публікаціях та залучаються нові типологічні паралелі «ряду» Ярос-
лава Мудрого. Співставлення останнього із заповітами чеського князя Бржетислава
І (1034–1055) та польського князя Болеслава ІІІ (1102–1138) дозволило досліднику
виявити його типологічну відмінність від згаданих заповітів та окреслити шляхи
подальших студій над цією проблематикою.
Об’ємну картину русько-скандинавських зв’язків ХІ ст. відтворила у своєму ґрун-
товному дослідженні О.О. Мельникова («Балтийская политика Ярослава Мудрого»,
с. 78–133). В скандинавській літературній традиції та свідомості середньовічних
скандинавів, зауважує дослідниця, Ярославу Мудрому надавалось особливе значен-
ня, він був знаковою фігурою, у якій персоніфікувались зв’язки із Східною Євро-
пою. Його шлюб з донькою конунга Свеаланда Олава Шьотконунга — Інгігердою,
укладений 1019 р., поклав початок переходу від спорадичних особистих зв’язків між
скандинавською і давньоруською панівною верхівкою до міждержавних відносин
Русі і Скандинавських країн, звичною формою яких став обмін посольствами. Вну-
трішньополітична ситуація, яка склалася на Русі на початку володарювання Ярос-
лава спонукала його активізувати контакти із Скандинавськими країнами, що були
вкрай необхідні для рекрутування воєнних сил. Ось чому в епоху Ярослава Мудрого
русько-скандинавські зв’язки набувають системного характеру — суттєво розши-
рюються і урізноманітнюються форми міждержавних відносин, воєнно-політичних,
торговельних, культурних та конфесійних.
Питання становлення та розвитку державної ідеології на Русі, зокрема, формуван-
ня уявлень про Київ епохи Ярослава як новий центр християнського світу – Другий
Єрусалим розглядаються у статтях І.М. Данилевського («Зарождение государственной
идеологии в Древней Руси», с. 134–152) та В.М. Рички («Город Ярослава»: симво-
лическое содержание летописного образа», с. 153–166). Про організацію і впорядку-
вання чернечого життя в контексті монастирського будівництва Ярослава Мудрого
йдеться у статті Ю.А. Артамонова («Монастырское строительство на Руси в эпоху
Ярослава Владимировича», с. 187–201). С.Л. Нікольський розглядає питання виник-
нення і розвитку дружинного права, його місце і роль при переході від додержавного
до державного права («Древнейшая правда» Ярослава: дружинное право и становле-
ние государственного законодательства», с. 55–67). Історичну пам’ять про Ярослава
Мудрого, сліди якої заховалися у староруських писемних пам’ятках спробував від-
творити й систематизувати у своєму дослідження М.Ф. Котляр («Ярослав и его время
в общественном сознании второй половины ХІ–ХІІІ вв.», с.202–214). Постановка цієї
теми є вкрай актуальною і потребує подальших студій у більш ширшому хронологіч-
ному діапазоні із залученням відповідного корпусу писемних джерел.
В.Р.
Анфологион: Власть, Общество, Культура в славянском мире в
Средние века. К 70-летию Бориса Николаевича Флори [Славяне и
их соседи. Вып. 12] М.: Индрик, 2008, 416 с., илл.
Збірник наукових праць з нагоди 70-ліття відомого російського історика
Б.М. Флорі структурно поділений на три розділи, які, до певної міри, відбивають
250 ОГЛЯДИ
традиційні наукові зацікавлення ювіляра. Серед числених матеріалів першого розді-
лу «Репрезентация власти в средневековом обществе» варто виділити статтю Яноша
Бака “Holy Lance, Holy Crown, Holy Dexter: Sanctity of Insignia in Medieval East Cen-
tral Europe” (с. 56–65) з оглядом королівських інсигній та об’єктів, що служили їх
замінниками в Центрально-Східній Європі; «Формы легитимации верховной власти
в Болгарии XI–XIII вв» С.А. Іванова; «Восточноевропейские правители по данным
арабо-персидских географов Х в.» Т.М. Калініної; «Эймунд Хрингссон, Ингигерд
и Ярослав Мудрый: Источниковедческие замечания» О.О. Мельникової з джерелоз-
навчим аналізом Пасма про Еймунда, тексту, яким чи не найчастіше зловживали в
дослідженнях з історії Русі. Стаття А.А. Турілова «Образ правителя в летописных
«некрологах» XI–XIII вв.» розглядає основні елементи образу християнського во-
лодаря в посмертних панегіриках руським князям, внесених до літопису. Шкода,
що автору лишилася недоступною ледве чи не єдина спеціальна стаття на ту ж таки
тему (Алексей П. Толочко. Похвала или Житие? Между текстологией и идеологи-
ей княжеских панегириков в древнерусском летописании. Paleoslavica 7 (1999),
26-38). «Вічну» тему хазарського титулу руського князя «каган» розглядає у статті
«Репрезентация власти русского князя в древнейших период: Ибн-Фадлан о влас-
ти русского князя и хазарская традиция» (с. 182–194) В.Я. Петрухін. Стаття далеко
відхиляється від заявленої теми аналізу фрагменту Ібн-Фадлана і мляво дискутує з
опонентами, що стверджують наявність «діархії», тобто двовладдя, у хазар та при-
пускають можливе запозичення цієї форми правління першими руськими князями.
Вибір опонентів, втім, досить селективний: посилаючись на пізніші праці, автор,
наприклад, не згадує, хто вперше запропонував вважати співправління Аскольда і
Діра, Олега і Ігоря, Ольги та Святослава, Святослава та Свенельда (про які автор
пише як про загальвідомі речі) запозиченням хазарських традицій. Цікава стаття
А.А. Фетісова «Знак Рюриковичей» из пещерного комплекса в Басараби на Нижнем
Дунае» (с. 210–227) аналізує «двозубий» знак, виявлений серед інших графіті в ко-
лишніх каменоломнях (згодом — печерний монастир) неподалік м. Констанца в су-
часній Румунії. Каменоломні активно використовувалися до кінця Х ст., знак відно-
ситься до часу після існування розробок. Як гадає автор, знак може бути пов’язаний
із балканськими війнами Святослава, втім, географія знахідки, а також її культурне
оточення змушують ще раз звернути увагу на можливість «степового» походження
знаків Рюриковичів.
Другий розділ збірника — «Власть и общество в Средние века и раннее Новое вре-
мя» — складають переважно дослідження зі східноєвропейської історії. Стаття О.Л.
Конявської «Отъ слова честь» великому князю тверскому» (с. 235–248) присвячена
літературним пам’яткам про Михайла Олександровича тверського, їх походженню,
питанням авторства та ідеології; стаття М.Ф. Котляра «Наемники в русском войске
(ХІІ–ХІІІ вв.)» (с. 249–257) висвітлює участь двох загадкових груп — «берладників»
та «бродників» — у військових діях руських князів. Стаття В.А. Кучкіна «Был ли ми-
трополит Киприан в 1380 г. в Москве?» (с. 258–275) присвячена полеміці із гіпотезою
Ф.М. Шабульдо, висловленою ним ще в книжці 1987 р., про те, що, всупереч пря-
мим повідомленням джерел, митрополит Кіпріан перебував у Москві напередодні та
під час Куликовської битви. Безпосередньо сюжетів київської історії стосується стат-
тя А.Ф. Литвиної та Б.Ф. Успенського «Монастырь св. Симеона в Киеве. К истории
русско-немецких связей ХІ в.» (с. 276–284). Цей невеличкий етюд намагається розкри-
251ОГЛЯДИ
ти символіку посвячення св. Симеону родового монастиря Святослава Ярославича.
Дослідники вказують, що посвячення могло стати наслідком матримоніального со-
юзу – шлюбу Святослава на Оді, дочці графа Лютпольда. Брат Оди, Бурхард, настоя-
тель соборного храму в трірському монастирі св. Симеона, як відомо, приїздив 1075 р.
в Київ у посольстві до князя від германського імператора Генріха IV.
Зі статей останнього розділу увагу привертає увагу дослідження О.С. Попової
«Миниатюры Мстиславова Евангелия в кругу византийского и русского искусства
XI — раннего XII в.» (с. 370–382). Автор відстоює ідею місцевого, новгородського
походження художньої манери ілюстрацій. «Вкус новгородца», на її думку, видно
з того, що «краски полнозвучны, колорит чрезвычайно интенсивный», «живопись
его — чрезвычайно активная». Висновки авторки, здається, настільки ж переконли-
ві, наскільки й точний цей її інструментарій.
П.П.
Джаксон Т.Н., Калинина Т.М., Коновалова И.Г., Подосинов А.В.
«Русская река». Речные пути Восточной Европы в античной и
средневековой географии [Studia historica. Series minor]. М.: Языки
славянских культур, 2007, 360 с.
Книга являє собою серію нарисів, у яких підбито підсумки багатолітніх дослі-
джень авторів з географії Східної Європи і зокрема — річкових шляхів на основі
античних, арабо-персидських та скандинавських наративних джерел, а також тра-
дицій зображення східноєвропейських річок у класичній та середньовічній гео-
графічній літературі. Глава І «Гидрография Восточной Европы в античной и сред-
невековой геокартографии» (О.В. Подосінов) пропонує загальний начерк освоєння
греками і римлянами простору Східнї Європи, дослідження класичних та ранньо-
середньовічних уявлень про річки, що з’єднують басейни Балтійського та Чорного
морів, а також приділяє окрему увагу Волзі та Азовському морю і Керченській
протоці. Глава ІІ «Реки Восточной Европы по данным арабо-персидской геогра-
фической литературы» (Т.М. Калініна та І.Г. Коновалова) трактує подібне коло
питань, але на підставі іншого кола джерел, східних. Глава ІІІ «Гидрография Вос-
точной Европы в древнескандинавских источниках» (Т.М. Джаксон) розпочина-
ється оглядом освоєння вікінгами річкових артерій східноєвропейського простору,
переходячи затим до місця цих річок на «ментальній карті» середньовічних скан-
динавів, проблеми контролю над річковими шляхами після утворення Київської
держави. Останній нарис глави присвячено шляхам паломництва скандинавів до
Риму та Єрусалиму. Джерела, на підставі яких написано книгу, складні для аналі-
зу і малодоступні в мовному відношенні. Їх правильна інтерпретація істориками,
тим більше далекими дисциплінарно, можлива лише за умови вчасної «підказки» з
боку спеціалістів. Відрадно, що відтепер історики Русі такого роду «путівник» по
Східній Єпропі матимуть.
О.Т.
252 ОГЛЯДИ
Пріцак Омелян. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім».
К. : Обереги, 2008, 359 с.
Нововидана книга покійного Омеляна Пріцака, схоже, писалася роками. Де-
які з її частин несуть очевидний відбиток 1960-х та 1970-х рр., інші видають своє но-
віше походження. Книга, таким чином, відбиває давні зацікавлення автора Словом о
полку Ігоревім, а також його непохитну позицію у дебатах довкола автентичності тек-
сту. Здається, першими поштовхами для занять Словом і послужила дискусія 1960-х
рр., спровокована книжкою О.О. Зиміна, і тоді ж були написані перші фрагменти, що
увійшли в нинішню книгу. Як відомо, Роман Якобсон, частково під впливом влас-
них поглядів, частково стимульований із Радянського Союзу, намагався організувати
в Гарвардському університеті міждисциплінарний семінар, наслідком якого було б
опонування спробам заперечити автентичність Слова. «Орієнталізми» Слова тоді, як
і зараз, вважалися одним із вирішальних аргументів на користь древності «поеми», а
Омелян Пріцак був незаперечним авторитетом в євразійських студіях, який, до того
ж, сполучав свою обширну ерудицію орієнталіста із заняттями східноєвропейською
історією. «Східні» сюжети книжки, здається, датуються саме цими часами. Втім, як
можна судити, остаточним стимулом, що переконав автора оформити свої різноча-
сові та різнорідні замітки, шкіци та причинки у книжку та опублікувати під однією
обкладинкою стало дослідження Едварда Кінана про Йосефа Добров ського та його
можливе авторство щодо Слова о полку Ігоревім. У «Вступі» відведено спеціальну
главу критичному огляду Кінанової книжки, єдиної з моря досліджень про Слово,
удостоєнної подібної честі.
Це робить книжку свідомо полемічною. Автор намагається заперечити аргумен-
ти Кінана, пропонуючи інші, на його думку, більш переконливі «коли» і «ким». Не-
має нічого дивного в тому, що Кінан не переконав автора, як немає нічого несподі-
ваного в тому, що автор намагається довести автентичність тексту, висуваючи свого,
більш «автентичного» кандидата на авторство. Дивує те, що автор називає своєю
«методологією» і що, на його думку, мусить забезпечити йому безсумнівний успіх
у пошуках відповідей на винесені в заголовок питання. Пріцак пояснює свою мето-
дологію у спеціальній главі, пропонуючи два «методи»: перший для «коли», другий
для «ким». Стосовно «коли», Пріцак переконаний, що йому вдалося відкрити єдину
найефективнішу «теорію», здатну розв’язати проблему остаточно і безсумнівно. Це
— метод французької школи «Анналів» та її поняття ментальності. Визначивши
ментальність, закарбовану у шістнадцяти вибраних фрагментах Слова, наполягає
Пріцак, можливо досить точно ідентифікувати момент, коли Слово виникло. Досить
очікувано, встановлена ментальність належить до 1180-х рр. Частина «ким» спе-
ціальної методи не потребує: доброго знання епохи виявляється цілком достатньо.
Спостереження над політичними процесами того часу викривають безсумнівну осо-
бу автора.
Таким чином, Пріцак заперечує аргумент Кінана не кращим (чи просто іншим)
текстуальним аргументом, але набором вкрай спекулятивних гіпотез. Справа навіть не
в точності методу mentalité чи якості більшості авторських здогадів. Справа тут у фун-
даментальному нерозумінні природи дискусії про автентичність Слова, як і набору ар-
гументів, що в ній застосовуються. Текстуальний аргумент не може бути заперечений
253ОГЛЯДИ
вигадливими припущеннями про час, місце та авторство. Книжка Кінана може бути
цілком помилковою від першої до останньої сторінки, але ніщо в книжці Пріцака не в
стані довести цього. Можна лише пошкодувати, що останні дослідження, спрямовані
проти висновків Кінана (А.А. Залізняка чи О. Страхової) лишилися невідомими Прі-
цаку, адже вони надали б приклади того, як нині структуровано дискусію і якого роду
аргументи вважаються доказовими. Так само лишається шкодувати, що автору вже
не вдалося скористатися виданим текстом книжки Олександра Зиміна, яка побачила
світ після смерті Пріцака (хоча основні її ідеї були таки відомі віддавна). У той же час,
деякі інші важливі для теми праці (наприклад, велика праця Олександра Боброва про
авторство і дату Слова, опублікована у Acta Slavica Iaponica, були доступними в час
підготовки рецензованої монографії, але лишилися неврахованими).
Перша частина книжки намагається переконати читача, що ментальність автора
Слова є саме такою, яку ми б і очікували знайти в людини 1180-х рр. На жаль, до-
монгольська історія Русі настільки фрагментарно документована, що гадати, ніби
ми можемо знати її mentalité скільки-небудь детально є необгрунтованим оптиміз-
мом. Тим більшим оптимізмом є переконання, що такого роду знання можна пере-
творити на щось подібне до лінійки, якою б можна було вимірювати хронологічну
глибину тексту. Та справа навіть не в цьому. Від самого початку mentalité була
надзвичайно туманно визначеним поняттям, яке застосовували до найзагальніших
розумових звичок, навичок розуміння світу, що тривають впродовж значного часу.
Очікувати, що mentalité здатна датувати щось із точністю до року чи десятиліття,
означає або хибно розуміти, або ж хибно застосовувати поняття. Справді, Пріцак
виділяє не звичні елементи mentalité, а те, що ми назвали б загальними прикмета-
ми часу: титул великого князя, «грецький вогонь», інституція (насправді, фіктив-
на) «каганату» на Русі тощо.
Як це звично для досліджень О. Пріцака, книжка пропонує низку сміливих гіпо-
тез, центральною з яких є нова кандидатура на авторство Слова. Усі розшуки такого
роду виходять із малозбагненного переконання, ніби ім’я автора анонімного твору
мусить бути згадане в літописі. Здається, не залишилося жодної людини, відомої
нам з повідомлень другої половини ХІІ — початку ХІІІ ст., яка не постраждала б в
руках ентузіастів Слова: князі, бояри, монахи, усі, схоже, бралися писати Слово в
певний момент своєї кар’єри. Статус подібних гіпотез однаковий: їм ніколи не су-
дилося перетворитися на щось більше за цікаве припущення. Омелян Пріцак додає
до цієї галереї власного персонажа: галицького (аякже) боярина Коснятина Сірос-
лавича. Вибір може здатися досить дивним, адже ніщо в наших джерелах не на-
тякає, що цей боярин (згаданий в літописі лише чотири рази) міг мати щось до діла
з красним письменством. Він міг бути геніальним поетом, а міг бути й цілковито
неписьменним, наскільки можна судити. Втім, в літературі пропонувалися й менш
вірогідні кандидатури. На жаль, цей новий автор нічим не кращий і не гірший за
решту. Зрозумілі емоційні стимули до пошуків автора Слова; важче зрозуміти, що
в них може приваблювати професійного вченого. Адже призначаючи на роль авто-
ра воїнів, князів, бояр підсвідомо спираються на відому з XVIII та ХІХ ст. постать
gentelman scholar, який в перервах між походами й державною службою пописує,
колекціонує й друкує в наукових виданнях. Сучасну людину не дивує графоман на
високих державних постах. Схильність до інтелектуальних занятть в середньовіччі
була інакше розподілена і рідко виходила поза монастирську огорожу.
254 ОГЛЯДИ
На жаль, гіпотеза Пріцака нічим не більш наукова. Як і решта подібних, вона
збудована з того ж матеріалу: легковажного трактування джерел та стрибків уяви,
від якиїх перехоплює дух. Сумно, що Омелян Пріцак, вчений неперевершенної еру-
диції, приєднався до лав «мисливців за автором».
Отже, книга являє собою підбірку гіпотетичних конструкцій, які — ні поодин-
ці, ні всі разом — не можуть вирішити стару проблему. Навпаки, часом пропозиції
автора роблять справу ще більш контроверзійною, ніж вона вже є. Ідеї Пріцака, як
завжди, надзвичайно цікаві і чимало з них можуть виявитися корисними. Але про-
фесійне дослідження Слова, в тому числі дискусія щодо дати й авторства, розвива-
лося останнім часом у цілковито протилежному напрямку.
О.Т.
Толочко П.П. Київ і Русь. Вибрані твори 1998 — 2008 рр. К.: Ви-
давничій дім «Академперіодика», 2008, 348 с.
У відповідності із підзаголовком книги, її складають статті, видавані й публі-
ковані вперше, створені автором протягом останнього десятиліття. Написані про-
фесійним археологом, праці однак присвячені переважно проблемам «історичним»:
спірним питанням ранньої історії Русі («В поисках загадочного руского каганата»;
«Ладога и ее округа в первые века русской истории»; «Миф о хазарско-иудейском
основании Киева»; «Принимал ли крещение Ярополк Святославич?»); проблемам
церковної історії Русі («Язычество и христианство на Руси»; «Херсонес в исто-
рии русского православия»; «О попытках национализации церковного управления
на Руси в ХІІ в.»; «Хозяйство и быт Киево-Печерского монастыря»); соціальній і
політичній історії Х–ХІІІ ст. Окремий тематичний блок складають джерелознавчі
праці («Любечская битва в источниках и историографии»; «Русско-византийские
договоры и время включения их в летопись»; «Повесть о походе Игоря Святосла-
вича в Ипатьевской летописи»; «Статья 6731 года в Галицко-Волынской летописи и
время ее написания»; «Летопись Владимира Васильковича и ее автор»; «Наследие
киевских книжников в Волынской летописи»).
А.П.
Щавелев А.С. Славянские легенды о первых князьях. Сравнително-
историческое исследование моделей власти у славян. М.: Северный
паломник, 2007, 272 с.
Монографія О.С. Щавельова підводить підсумки більш ніж столітніх досліджень
того комплексу повідомлень, якими, як вважають, Початковий літопис завдячує
усним джерелам. Серед її тем — генезис та структура сюжетів та мотивів, які відно-
сять до передхристиянської слов’янської традиції, реконструкція архаїчних уявлень
про владу, що відбилася у цих переказах, а також трансформація усних переказів в
процесі їхнього включення в найдавнішу писемну історичну традицію слов’ян. Хоча
255ОГЛЯДИ
переважний фокус дослідження — на давньоруському літописанні, книга залучає
широкий порівняльний матеріал, переважно західнослов’янський: усні й історичні
традиції, відбиті у хроніках Галла Аноніма та Козьми Празького.
Перший розділ книги є докладним історіографічним нарисом, який прослід-
ковує історію та особливості дослідження усних джерел руського літописання,
західнослов’янської хронографії та південнослов’янської історичної традиції. Друга
глава («Сюжетно-мотивный анализ раннеисторических описаний») обгрунтовує те-
оретичні засади вживаного автором методу «сюжетно-мотивного аналізу», а також
обговорює критерії виділення усних джерел у літописанні. Автор ретельно перера-
ховує думки своїх великих попередників та їх модифікації пізнішими дослідниками.
Читач цієї глави буде здивований хіба що скромним місцем «в загальному» ряді, яке
автор відводить працям та ідеям В.Я. Проппа.
Третя глава («Сказания о первых правителях: сюжеты, мотивы, образы») до-
сліджує комплекси відомостей про найперших князів (Кия та його братів, Пяста та
Попеля, Пржемисла та Лібушу). Автор, судячи з усього, тримається переконання,
що занотовані середньовічними літописцями та хроністами відомості про початки
державності та перших князів відбивають автентичну усну традицію, яка у схожому
вигляді існувала поза писемними історіями і задовго до них. Подібного роду до-
слідження мають давню і поважну традицію, а також і декілька блискучих взірців,
як, наприклад, книжка Яцека Банашкевича про хроніку Вінцентія Кадлубка. Втім,
інший приклад — книжка Чеслава Дептули про хроніку Галла Аноніма — змушує
замислитися, чи не краще пояснюється «міфологічний» вміст середньовічних хро-
нік впливом біблійних взірців, а також класичної літератури. Наскільки тонкий лід
під ногами дослідника «усних», «дохристиянських», «міфологічних» мотивів серед-
ньовічної історіографії і як легко прийняти вчену конструкцію освіченого монаха за
релікти примітивних вірувань, продемонструю лише на одному сюжеті, до речі, де-
тально розібраному у рецензованій книжці. Як відомо, щодо початків держави, міс-
та і влади чеська традиція знає два варіанти традиції: один, який наводить Козьма,
інший — у т.зв. Легенді Кристіана. У цій останній місце Лібуші займає анонімна
«знахарка», яка подає пораду і тим самим віщує чехам майбутнє. О.С. Щавельов не
визначає, котра з версій — коротка чи докладна у Козьми — первинна, схиляючись,
здається, до думки, що обидві сходять до uhr-переказу. «Міфолологічне» походжен-
ня сюжету Козьми автор (слідом за багатьма дослідниками) підтверджує етимоло-
гією імен персонажів. Але імені самої Лібуші (Libuse) чомусь не торкається. Між
тим, існує приваблива пропозиція Вероніки Амброз вважати, що у Козьми наведено,
власне, не ім’я, а анаграма — Sybila. До функцій сивілл в античній літературі нале-
жало віщування майбутнього (одна з них передрекла Енею велике майбутнє міста,
яке він мусить заснувати, пор. із заснуванням Праги). Як неодноразово зазначалося,
до кола читання Козьми (що з’ясовується з цитувань у його хроніці) входило чимало
античних авторів: Горацій, Овідій, а також — що тут важливо — Вергілій. Немає ні-
чого дивного в тому, що безіменну віщунку із Легенди Кристіана Козьма Празький
моделює за образом відомої йому з літератури сивіли, даючи це розуміти в її імені.
Повість временних літ як найдавніший руський літопис стало прийнято порів-
нювати з іншими першими спробами писання історії — Галлом та Козьмою — і
вважати, що спосіб включення «міфологічного» комплексу уявлень в тканину хрис-
тиянського історичного наративу нічим суттєво не різниться в них. До певної міри
256 ОГЛЯДИ
це так. Але упускають із виду одну суттєву різницю: лінгвістичну. На відміну від
Початкового літопису, твори Галла та Козьми написані латиною, а отже вони спи-
раються на величезну і надзвичайно розвинену класичну традицію історіописання,
черпають з неї та імітують її взірці. Ці застереження варто тримати в голові, читаючи
останній розділ книжки: «Устные исторические предания славян в первых историо-
графических сочинениях». З нього у читача може скластися враження, що механіз-
ми включення «усної інформації», способи перетрактування «міфологічного» змісту
на християнський лад нічим суттєво не різняться у Нестора, Галла та Козьми. Між
тим, аналогія, справді, була б повною, коли б — уявімо — Нестор вирішив писати
перший досвід східнослов’янської історії не слов’янською, але грецькою мовою і за
його спиною стояли б авторитети Фукідіда та Ксенофонта, а також техніки і прийо-
ми античного історіописання.
Книжка О.С. Щавельова буде служити корисним путівником по сюжетах і мо-
тивах, що їх зараховують до усного компоненту середньовічного літописання, а
також і по величезній літературі, присвяченій дослідженню «легендарних частин»
слов’янських хронік.
О.Т.
|