Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Ruthenica |
|---|---|
| Дата: | 2019 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2019
|
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/191621 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя / Ю. Зазуляк // Ruthenica. — 2019. — Т. 15. — С. 168-205. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859658505681633280 |
|---|---|
| author | Зазуляк, Ю. |
| author_facet | Зазуляк, Ю. |
| citation_txt | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя / Ю. Зазуляк // Ruthenica. — 2019. — Т. 15. — С. 168-205. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Ruthenica |
| first_indexed | 2025-11-30T09:25:10Z |
| format | Article |
| fulltext |
© Ruthenica XV (2019), 168–205
Юрій Зазуляк
Насильство, неволя та підданство
на Галичині пізнього середньовіччя*
судовий казус
В актах галицького земського суду за 1448 р. збереглася скарга селянина
Зеня на свого колишнього пана, представника однієї з найвпливовіших міс-
цевих магнатських родин, Яна Колю з Мартинова. Зень звинувачував остан-
нього в насильному поневоленні своєї дочки Катерини. Згідно зі звинувачен-
ням, насильство з боку можновладця не було узаконене жодним судовим
вироком, а Катерина ніколи до того не була рабою. У відповідь Ян Коля
представив у суді цілком іншу й детальнішу розповідь про події, які при-
звели до невільництва Катерини. За словами шляхтича, він не захоплював
силоміць дочку Зеня, а її неволя була наслідком тяжких злочинів, учинених
самим селянином. Зокрема Ян Коля стверджував, що Зень, будучи його під-
даним (Коля називав Зеня «своєю людиною»), наслав на нього злодіїв, які
пограбували панський двір. Коли шляхтич довідався про співучасть Зеня в
пограбуванні, то організував проти зловмисника суд (очевидно йдеться про
домініальний панський суд), який присудив його до сплати грошової кари
розміром у 60 гривень. На цьому ж засіданні суду Зень добровільно визнав
свою провину, однак, будучи неспроможним заплатити кару, просив Колю
проявити милість до нього і як відшкодування віддав у неволю власну дочку.
На завершення акт подає найдраматичнішу деталь розповіді. Якщо вірити
словам Яна Колі, то Зень, віддаючи йому в рабство Катерину, особисто ска-
лічив її, відтявши їй носа. Коля також просив засідателів земського суду
накласти на селянина додаткову кару за позов у справі його «рабині» (serva
mea). Однак суд не знав, як вирішити суперечку, а тому відіслав справу на
розгляд земського судового віча (ad generalem colloquium)1.
* Стаття написана за підтримки стипендії Александра фон Гумбольдта (Німеччина) в університеті
м. Гісен (земля Гессен) улітку 2017 р.
1 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego
we Lwowie w skutek fundacii A.Stadnickiego (далі — AGZ), wyd. K. Liske, A. Prochaska (Lwów,
1887), t. XII, no. 2004:
Rythenika_15.indd 168 16.12.2019 11:14:10
169Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Очевидно нова невільниця була недостатньою компенсацією для Колі.
Подібне припущення можна зробити на підставі кількох інших позовів Зеня
проти його колишнього пана, записаних відразу ж після судового акта про
поневолення Катерини2. Зень додатково звинувачував Колю в пограбуванні
та присвоєнні його майна, зокрема захопленні худоби, різного збіжжя й одя-
гу, які позивач оцінював значною сумою — 42 копи і 15 гривень грошей.
Проте суд своїм вироком звільнив Колю від цих обвинувачень. Виглядає, що
на час судового процесу Зень уже встиг змінити підданство, адже виступав
у цих актах як селянин із Бельшова (Большова) — села, що належало галиць-
кому старості Миколаєві Параві. Переселення Зеня до Бельшова опосеред-
ковано вказує на одне з можливих джерел його конфлікту з Яном Колею,
котрий переріс у судовий процес та залишив після себе унікальну, як для
тогочасного актового матеріалу, документацію. Імовірно, що причиною вза-
ємної ворожнечі та наступних судових позовів було намагання селянина
покинути свого пана, отримавши від нього підтвердження права на вихід.
Із тогочасних записок галицького земського суду нічого невідомо про ви-
рок і подальшу долю дочки Зеня Катерини. Судовий акт залишає, отже, без
остаточної відповіді питання про достовірність розповідей Зеня та Яна Колі.
Згадані історії були «реальністю» судового процесу і притаманних йому спо-
собів репрезентації та документування фактів. Розказані й записані у суді
події були обумовлені морально-правовими нормами, які регулювали того-
часний судовий процес, та судовими стратегіями переконання, покликаними
усправедливити поведінку учасників конфлікту. Попри те, що історик не має
можливостей перевірити баланс правдивості та вимислу у цих оповідях, дане
свідчення все ж можна оцінювати з перспективи допустимого й можливого
горизонту поведінки в конфліктних стосунках між панами та їхніми підда-
ними на Галицькій Русі пізнього середньовіччя.
Так, на підставі скарг, внесених Зенем, можна судити про значний рівень
заможності окремих селян Галицької Русі пізнього середньовіччя. Багаті й,
Zen kmetho existens actor proposuit contra dominum Iohannem Cola, quia ipse recepit michi filiam meam
Katherinam nullo iure me vincens, que non erat illibera. Stans autem Iohannes Cola respondit: domine Iudex,
non recepi ego filiam eius violenter, sed iste Zen, existens meus homo, fures deduxit super domum meam, qui
deduccione ipsius domum meam [defurati sunt alias Scradly], resciens autem hoc crimen super hominem meum
iudicium locavi de ipso, in quo aquisivi sexaginta marcas iure. Et ipse veniens ad ius cum filia dicta Katherina
perpetivit me in premissis penis sexaginta marcarum dicta filia ipsius et isti ancille nasum cisit. Stans autem dom
Iohannes Cola dixit: domine Iudex, decernatis michi penam super ipso, quia ipse proponit pro serva mea et istam
ancillam non habet penes se. Quam causam discernere non potuimus, sed ipsam distulimus ad generalem
colloquium ipsam ad discernendum.
Про цю записку див.: Линниченко И.А. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой)
Руси XIV–XV вв. Москва, 1894, 91–92; Грушевський М. Історія України–Русі. К., 1905, т. 5, 114;
Szymon Rundstein, Ludność wieśniacza ziemi Halickiej w wieku XV (Lwów, 1903), 16; Wojcech
Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej pod koniec średniowiecza w świetle stosunków
prawnych Polski i krajów sąsiednich [Studya nad historyą prawa polskiego imienia Oswalda Balzera,
t. XIV, zesz. 1] (Lwów, 1933), 116–119.
2 AGZ, t. XII, no. 2005–7.
Rythenika_15.indd 169 16.12.2019 11:14:10
170 Юрій Зазуляк
очевидно, впливові в локальних спільнотах селяни-кметі, такі, як Зень, не
вагалися вступати в конфлікти з представниками місцевої аристократії, по-
зивати їх до суду, і в разі несприятливого вирішення справи шукати нового
місця проживання, використовуючи для цього своє право на вихід від пана.
Звернення Зеня по підтримку до злодіїв у його протистоянні з паном зобра-
жує типову ситуацію з поширенням селянського насильства, злочин ності й,
зокрема, злодійства на галицьких землях у даний період. Тогочасні судові
джерела часто повідомляють про різноманітні інституційно-судові контек-
сти та аспекти кримінального переслідування подібних злочинів:
зобов’язання шляхти судити злодіїв з-поміж власних підданих на засіданнях
домініальних судів; поруки, узяті окремими особами та громадами за підо-
зрюваних; прохання про милість із боку ув’язнених перед старостинськими
судами; звинувачення, висунуті проти шляхти у зв’язку з покровительством
селянської злочинності. До слова, в одному з судових процесів, записаному
до книги того ж галицького земського суду, підозри у зв’язках зі злодіями
падали також на представників родини Колів3. Проте судові акти вкрай рідко
інформують про вироки шляхетських домініальних судів у справі власних
підданих-злодіїв. Важливо, що судовий акт подає не лише звинувачення
проти Зеня у спровадженні злодіїв на панський маєток, а й приписує йому
насильницькі дії стосовно власної дочки задля викупу свого життя. У такий
спосіб записка проливає певне світло на зв’язок насильства та патріархаль-
ної влади у селянських домогосподарствах, виявляючи певні паралелі з
владою панів над селянами.
Записка висвітлює інший ключовий аспект соціальної історії Галичини
пізнього середньовіччя, а саме тривале існування невільницьких стосунків
на цих землях. Рабство тут уже відоме з джерел ХІІ–ХІІІ ст.4 Різноманітні
форми невільництва продовжували існувати в регіоні впродовж XIV–
XV ст.5 Із того часу дійшли свідчення про кілька судових процесів навколо
купівлі рабів, поодинокі згадки про існування невільної челяді та по-
відомлення про рабство у зв’язку з діяльністю кримінального правосуддя.
Усі зазначені джерельні свідчення про рабовласництво на Галичині пізньо-
го середньовіччя містяться винятково в актах місцевих ґродських, земських
і міських судів. Попри свою малочисельність та фрагментарність, ці дже-
рела не залишають сумнівів у тому, що місцева шляхта, християни-міщани
та євреї володіли рабами й були залучені до работоргівлі. Так, окремі акти
засвідчують, що раби завозилися до Галичини з литовських територій. Га-
лицькі судові записки того часу згадують також про рабинь у складі дво-
3 AGZ, t. XII, no 50.
4 Зимин А.А. Холопы на Руси. М., 1973, 238–239, 253–258.
5 Линниченко И.А. Черты из истории сословий, 83–92; Wojcech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na
Rusi Czerwonej.
Rythenika_15.indd 170 16.12.2019 11:14:10
171Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
рової служби6. Джерела ніколи не подають розлогих деталей щодо стано-
вища таких ancillae illiberae, хоча обставини їх поневолення могли бути
схожим до випадку, описаному в акті конфлікту Яна Колі та Зеня. Можливо,
що подібно до згадуваної Катерини багато з невільниць були таврованими7.
Відомо також, що дехто з них потрапляв у неволю ще дитиною8.
Актовий матеріал також згадує про транспортування рабів із Криму та
Північного Причорномор’я через галицькі землі. У XIV–XV ст. через Галичи-
ну пролягав один зі шляхів постачання рабів з італійських міст-колоній Пів-
нічного Причорномор’я до Західної Європи, а Львів, як столиця регіону,
слугував важливим пунктом транзиту цієї міжнародної работоргівлі9. Транс-
регіональний вимір галицького невільництва формувався також завдяки су-
сідству та тісним стосунками (війни, торгівля) з турецько-татарським світом.
Прикордонні українські землі Корони Польської та Великого князівства Ли-
товського були одним із головних ареалів постачання невіль ників на рабські
ринки Криму, Османської імперії та Близького Сходу10. Тому існування при-
ватного невільництва на Галицькій Русі слід розглядати у ширшому контексті
поширення рабства у Східній Європі та Євразії того часу11. У такий спосіб
рабовласництво й работоргівля на Галичині можуть бути представлені як
складові своєрідного трансрегіонального «ринку насильства», який сформу-
вався у Східній Європі та Євразії впродовж середньовіччя й ранньомодерного
часу та який становив тривалу, важливу структурну рису її історії12.
6 AGZ. (Lwów, 1889), t. XIV, no. 263, 520, 2068, 2182. Не виключено, що невільні служниці
продовжували існувати при шляхетських дворах також у XVI ст. Див. зізнання Моніки, невільної
служниці (ancilla seruilis) шл. Анастасії Ступницької, складене в Перемишльському ґродському
суді в 1561 р. проти шл. Федька Ступницького. Служниця звинувачувала шляхтича в побитті та
зґвалтуванні. ЦДІАЛ, ф. 9, спр. 285, арк. 33.
7 Подібне спостереження посередньо підтверджується відомостями про практику таврування
рабинь зі Східної Європи в італійських містах-республіках пізнього середньовіччя. Див.: Valentin
Groebner, Der Schein der Person. Steckbrief, Ausweis und Kontrolle im Europa des Mittelalters
(München, 2004), 78–80.
8 AGZ, t. XIV, no. 2182.
9 Линниченко И.А. Черты из истории сословий, 89; Wojcech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi
Czerwonej, 161–175; Marian Małowist, Kaffa — kolonia genueńska na Krymie i problem wschodni w
latach 1453–1475 (Warszawa, 1947), 68–69; Danuta Quirini-Popławska, Włoski handel czarnomorskimi
niewolnikami w późnym średniowieczu (Kraków, 2002), 212, 215, 217–218.
10 Andrzej Dziubiński, Na szlakach Orientu. Handel między Polską a Imperium Osmańskim w XVI–XVIII
wieku (Wrocław, 1998), 204–207, 211–215; Dariusz Kołodziejczyk, “Slave Hunting and Slave
Redemption as a Business Enterprise: The Northern Black Sea Region in the Sixteenth to Seventeenth
Centuries”, Oriente Moderno, t. XXV.1 (2006), 149–159.
11 Про поширення рабства у Східній Європі та Євразії пізнього середньовіччя й ранньомодерного
часу в порівняльній перспективі див.: Christoph Witzenrath, Introduction: Slavery in Medieval and
Early Modern Eurasia: An Overview of the Russian and Ottoman Empires and Central Asia, Eurasian
Slavery, Ransom, and Abolition in World History, 1200–1860, ed. Christoph Witzenrath (Farnham and
Burlington: Ashgate, 2015), 1–77.
12 Про «ринок насильства» як можливий новий концептуальний підхід у вивченні рабства в історії
домодерної Східної Європи див.: Hans-Jürgen Bömelburg, Arkadiusz Błaszczyk, Vadim Popov,
Gewaltgemeinschaften und die Military Revolution in östlichen Europa. Der Einfluss internationaler
Konjunkturen und wirtschaftlicher Faktoren auf die Gewältmärkte der Frühen Neuzeit (у друку).
Rythenika_15.indd 171 16.12.2019 11:14:10
172 Юрій Зазуляк
Водночас галицькі джерела пізнього середньовіччя до історії рабовлас-
ницьких відносин украй фрагментарні. Вони значно поступаються за своєю
чисельністю, різноманітністю та інформативністю джерельним матеріалам
Великого князівства Литовського та Московської держави, де рабство набуло
значного поширення у зазначений період13. Так, корпус галицьких судових
актів не містить документів про самопродаж у рабство, договорів про кабалу
чи заповітів аристократії з регулярними згадками про холопів, тобто тих
джерел, які мають ключове значення для висвітлення рабовласницьких від-
носин на теренах Північно-Східної Русі. Серед тогочасних галицьких джерел
відсутні також інвентарі та описи великокнязівських маєтків, за якими істо-
рики вивчають рабство у Великому князівстві Литовському. Із тери торії Га-
лицької Русі не збереглися пам’ятки законодавства, які б, подібно до москов-
ського та литовського права XVІ ст., детально висвітлювали процес
юридичного регулювання рабовласницьких відносин, визначали типи раб-
ства та описували його соціально-правові підстави.
У цій статті йтиметься переважно про один тип невільництва, засвідче-
ний в акті судового процесу між Яном Колею та Зенем, а саме про понево-
лення внаслідок судового або ж позасудового звинувачення у тяжких кримі-
нальних учинках, яке могло супроводжуватися тортурами чи тавруванням
засуджених осіб. На мою думку, випадки неволі на Галицькій Русі XV ст.,
подібні до зафіксованого в акті судового процесу між Яном Колею та Зенем,
дозволяють переглянути поширену в історіографії думку про галицьке раб-
ство пізнього середньовіччя як інституцію суто руського права, котра похо-
дила з часів державних утворень Рюриковичів чи Романовичів. Я вважаю,
що джерела не завжди підтверджують зв’язок подібних форм поневолення
на Галичині з руським правом. Натомість ці випадки неволі можна розгля-
дати у ширшому контексті динаміки шляхетського панування та селянсько-
го підданства, кримінального правосуддя й посполитої злочинності, тобто
аналізувати у соціальному й інституційному контекстах галицького сус-
пільст ва XV ст. Нижче пропонується, отже, звернути увагу на особливу роль
процедур і форм покарання кримінального старостинського правосуддя в
підтримці існування рабовласницьких відносин у даний час, а також висвіт-
люється можливий зв’язок рабства з різноманітними обтяжливими формами
селянського підданства.
13 Любавский М. Областное деление и местное самоуправление Литовско-Русского государства
ко времени издания Первого Литовского статута. М., 1892, 313–315; Грушевський М. Історія
України-Русі, т. 5, 111–112, 114–115; Wojciech Hejnosz, Kilka uwag o niewoli w I Statucie Litewskim
[Odbitka z Księgi Pamiątkowej ku uczczeniu czterechsetnej rocznicy wydania pierwszego Statutu
Litewskiego] (Wilno, 1935); Пичета В. Институт холопства в Великом княжестве Литовском в
XV–XVI вв. Исторические записки. Т. 20.М., 1946, 38–65. Пичета В. Белоруссия и Литва XV–
XVI вв. М., 1964, 152–182; Похилевич Д. Труд рабов в поместном хозяйстве. Похилевич Д. Нариси
з історії селян Великого князівства Литовського другої половини XIV — першої половини XVI ст.,
підгот. М. Крикун. Біла Церква, 2017, 125–143.
Rythenika_15.indd 172 16.12.2019 11:14:10
173Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
історіографія
В історичних дослідженнях соціальних відносин на Галичині періоду пізньо-
го середньовіччя неволя розглядалася передовсім як прояв місцевого русько-
го права й за своїм походженням пов’язувалася з рабовласництвом часів
Київської Русі14. Цей погляд на відносини невільництва на Галицькій Русі
XV ст. найповніше представлено у ґрунтовному дослідженні Войцеха Гейно-
ша, яке з’явилося 1933 р. У своїй праці він проаналізував усі наявні свідчен-
ня про місцеве невільництво. Його робота, зокрема, вивчає неволю в русько-
му праві, обговорює можливий вплив вірменського права на стосунки
невільництва в регіоні, торкається питання ролі італійської работоргівлі на
шляху з італійських причорноморських міст-колоній через Галичину до Єв-
ропи, аналізує стосунок місцевих галицьких відносин невільництва до поль-
ського земського права. В. Гейнош кваліфікував значну частину випадків
га лицького невільництва саме як «неволю руського права». При цьому істо-
рик зробив важливе застереження, яке різнилося від поглядів попередньої
історіографії (М. Грушевський, І. Линниченко). На думку В. Гейноша, існу-
вала помітна відмінність між формами рабства, поширеними в ранньо-
середньовічній Київській Русі, та різноманітними відносинами невільництва
пізньосередньовічної Галицької Русі. Стосунки невільництва на Галичині
XІV–XV ст. були специфічною інституцією місцевого руського права, яка
стала не тільки продовженням соціальних і правових відносин києворусько-
го періоду, а й відображала трансформації цих інститутів у новому соціаль-
но-правовому контексті. Цей процес включав як зміни соціально-правової
термінології, так і стосунків, які вона описувала15. Однак цього погляду
вчений не дотримувався послідовно, пропонуючи, наприклад, пов’язувати
випадки купівлі невільників власне з правовими нормами часів Київської
Русі, зокрема закупництвом16.
Для В. Гейноша невільництво на галицьких землях пізнього середньо-
віччя було радше особливим типом служебництва та «приписання»
(przypisaństwo), яке в різний спосіб обмежувало особисту свободу, але не
було тотожне рабству17. В інтерпретації дослідника статус невільного насе-
лення на Галичині був подібний до численних груп місцевих королівських
служебників. В. Гейнош підкреслював, що більшість їх були людьми русько-
го права, хоча подібне твердження важко підтвердити джерельними свідчен-
нями. В історіографії служебники традиційно вважалися свого роду релікта-
ми старої князівської організації влади з часів Рюриковичів і Романовичів,
14 Линниченко И.А. Черты из истории сословий, 90; Грушевський М. Історія України-Русі, т. 5, 113.
15 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 56–57, 61.
16 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 141–142.
17 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 59–61, 146, 176–177.
Rythenika_15.indd 173 16.12.2019 11:14:10
174 Юрій Зазуляк
яка полягала в розселенні невільного населення навколо замків та їх наступ-
ної експлуатації на користь володаря. Різноманітні групи служебників на
Галичині XV ст. були продовженням цієї ранньосередньовічної служебної
організації. Позбавлені особистої свободи, вони перебували під владою ко-
ролів та їхніх урядників. Королівська влада над служебниками проявлялася
в різних, часом дуже специфічних обов’язках, які вони несли на користь
королівських замків, у підпорядкуванні замковій юрисдикції та позбавленні
права на перехід до інших панів. Невільний статус служебників не виключав
того, що деякі з цих груп були водночас привілейованими королівськими
людьми. Вони були правоздатними, тобто володіли, набували й передавали
у спадок земельну власність, відповідали в публічних королівських судах.
Права деяких із них були захищені спеціальними королівськими привілеями,
що робило їхній статус привабливим для приватних підданих18.
Згідно з інтерпретацією В. Гейноша, «приписання» приватних невільни-
ків, хоча й позбавлене публічно-правового характеру, було схожим на статус
королівських слуг. Головним критерієм обмеження особистої свободи чис-
ленних приватних «приписанців» стала насамперед довічність служби та
залежності від панів. Проте, подібно до королівських служебників, їхня не-
воля не означала втрату всіх прав, але дозволяла зберігати певні повноважен-
ня. Так, деякі невільні слуги можновладців могли залишатися правоздатними
й виступати, наприклад, свідками у публічних судах19. До цієї ж категорії
залежних людей можна зарахувати місцевих євреїв, котрі часто служили
королівським старостам, виконуючи важливі публічні функції, наприклад
королівських митників. З огляду на фінансові ризики й фінансові зобов’язан-
ня, узяті перед своїми господарями, вони нерідко балансували на межі втра-
ти власної свободи та свободи своїх родин20.
Праця В. Гейноша була написана у час важливої дискусії між польськими
істориками про взаємозв’язок селянського підданства та неволі на територі-
ях Корони Польської пізнього середньовіччя. На початку 1930-х рр. Франці-
шек Буяк виступив із тезою про неволю як правовий та соціальний фунда-
мент, з якого виросли стосунки підданства в Польському королівстві
пізнього середньовіччя. Він стверджував, що в пізньосередньовічній Польщі
існувала особиста залежність більшості селян від панів і що статус селян-
підданих був схожий до невільників. На його думку, антиселянська політика
кінця XV–XVІ ст. не була початком процесу посилення селянського піддан-
18 Про різного роду королівських служебників на Галицькій Русі того часу див. іншу працю
В. Гейноша: Wojciech Hejnosz, Ius Ruthenicale. Przeżytki dawnego ustroju społecznego na Rusi
Halickiej w XV wieku (Lwów, 1928).
19 AGZ, T. XVI, no. 1609. Пор. також: Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 108,
110. Подібна практика існувала також у ранньомодерній Росії. Див.: Richard Hellie, Slavery in
Russia 1450–1725 (Chicago, 1982), 137.
20 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 121, 135.
Rythenika_15.indd 174 16.12.2019 11:14:10
175Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
ства, а відображала вже добре розвинуті та обтяжливі форми шляхетського
панування над селянами21. Спроба Ф. Буяка шукати джерела особистої за-
лежності селян у стосунках невільництва та показати структурну схожість
неволі й підданства, які змінювали та взаємодоповнювали одна одну впро-
довж усього середньовіччя, виказує багато спільного з тогочасними пошука-
ми пояснення походження селянського кріпацтва й підданства в інших
історіогра фіях Східної Європи. У цьому зв’язку можна згадати, наприклад,
дослідження Василя Ключевського про роль різних юридичних форм холоп-
ства у становленні кріпосного права в Росії XVІ–XVІІ ст. Його концепція, яка
була полемічною відповіддю на дослідження Йоганнеса Енґельмана, зна-
чною мірою визначила напрями вивчення цього питання в російській історі-
ографії в наступному столітті22. Схожі погляди на роль невільного населення
в розвитку селянського підданства можна знайти також у тогочасних дослі-
дженнях історії селянства Великого князівства Литовського23.
Із критикою концепції Ф. Буяка виступив інший польський історик — Ка-
зімеж Тименецький24. Він уважав, що селяни в пізньому середньовіччі були,
навпаки, соціальною групою переважно вільних людей, чия залежність від
панів мала форму лише матеріальних і фінансових зобов’язань. На думку
К. Тименецького, селянське підданство було в XV ст. новим явищем, яке роз-
винулося на підставі численних шляхетських привілеїв та імунітетів, най-
головніші з яких за своїм походженням пов’язані з поширенням інститутів
німецького права. Загалом, критикуючи Ф. Буяка, К. Тименецький слідував
інтерпретації, яку він розвинув в інших працях із соціальної історії польсько-
го середньовічного селянства та яку послідовно відстоював упродовж усієї
своєї довгої академічної кар’єри25.
21 Franciszek Bujak, “Mowa Jana z Ludziska do króla Kazimierza Jagiellończyka z roku 1447 i
zagadnienie niewoli w Polsce ówczesnej”, Idem, Wybór piśm, t. II: Z dziejów społecznych i
gospodarczych Polski X–XX w (Warszawa: PWN, 1976), 104–128. [orig. Księga pamiątkowa ku czci
prof. Wł. Abrahama, t. 2 (Lwów, 1930), 217–233]. Головні положення цієї концепції вже були
накреслені в іншій, раніше написаній, праці Ф. Буяка. Див.: Franciszek Bujak, “Z dziejów wsi
polskiej (wsi zamku oświecimskiego na początku XVI w.),” Studia historyczne wydane ku czci prof.
Wincentego Zakrzewskiego, (Kraków, 1908), 317–344.
22 Ключевский В.О. Происхождение крепостного права в России. Ключевский В.О. Сочинения, т.
8 (М., 1990), 120–193. Пор.: Зимин А.А. Холопы на Руси, 266, 269, 273, 373; Колычева Е.И.
Холопство и крепостничество (конец XV–XVI в.) М., 1971, 6.
23 Грушевський М. Історія України-Русі, т. 5, 115. Див. також критику цього погляду з боку Д. По-
хи левича: Похилевич Д. Труд рабов в поместном хозяйстве, 128.
24 Kazimierz Tymieniecki, “Zagadnienie niewoli w Polsce u schyłku wieków średnich,” Bronisławowi
Dembińskiemu w 50-lecie pracy naukowej [Poznańskie Towarzystwo Przyjacół Nauk. Prace Komisji
Historycznej, t. VII] (Poznań, 1933), 497–537.
25 Пор.: Kazimierz Tymieniecki, Historia chłopów polskich, t. II: Schyłek średniowiecza. (Warszawa,
1966), 46, 58–59, 141. Коротку характеристику праць К. Тименецького див.: Piotr Górecki,
“Medieval Peasants and Their World in Polish Historiography,” The Rural History of Medieval
European Societies. Trends and Perspectives, ed. Isabel Alfonso (Turnhout, 2007), 288–289. Критику
К. Тименецького див.: Stanisław Russocki, “Z zagadnień spornych ‘wolności kmiecej’ na Mazowszu
od XIII do XVI wieku,” Przegląd Historyczny t. 49, z. 2 (1958), 261–263; Eugen Oskar Kossmann,
“Zur Geschichte der polnischen Bauern und ihrer Freiheit”, Historische Zeitschrift bd. 205, hf. 1
Rythenika_15.indd 175 16.12.2019 11:14:10
176 Юрій Зазуляк
Відгомін полеміки Ф. Буяка й К. Тименецького можна побачити в дослі-
дженнях В. Гейноша. Деякі міркування останнього були схожими до ідей
Ф. Буяка. Так, В. Гейнош полемізував із К. Тименецьким у питанні існування
та природи підданства селян у Короні Польській доби пізнього середньовіч-
чя. В. Гейнош справедливо вказував на однобічне й довільне трактування
його опонентом свідчень, які мали б доводити, що підданство селян обмеж-
увалося винятково до матеріальних і податкових зобов’язань, але не мало
характеру особистої залежності26. На думку В. Гейноша, форми підданства,
які початково охоплювали тільки невільників, поступово поширювалися на
верству вільного селянства, і в такий спосіб значно вплинули на процес за-
кріпачення селян та становлення нового підданства впродовж XV–XVІ ст.27
Водночас на відміну від Ф. Буяка В. Гейнош не допускав можливості існу-
вання рабства на польських землях28.
Узагальнений аналіз невільництва в Короні Польській запропонував су-
часний польський історик Єжи Вирозумський. На відміну від В. Гейноша,
він визнавав існування невільництва в пізньосередньовічній Польщі, однак
указував на потребу відокремлювати невільництво та підданство. Водночас
Є. Вирозумський підкреслював термінологічні й контекстуальні складності
такого аналітичного розмежування. На його думку, латинські терміни, які
описували класичне римське рабство, могли означати різні типи залежностей
та інституцій у соціальних контекстах середньовічної Польщі. Дослідник,
слідуючи зазначеній історіографічній традиції студіювання рабства в регіоні,
також указував на процеси, які зближували неволю та підданство, і робили
межі поміж ними розмитими: поступове розширення прав невільників та їх
осадження на землі їхніми панами, а з іншого боку, обмеження свободи і прав
формально вільних селян29.
Теза В. Гейноша про специфічну галицьку модель невільних залежностей,
яка різнилася від рабства (незалежно від його генези), але охоплювала як ко-
ролівських слуг, так і осіб, котрі перебували у приватній неволі, є вразливою
для критики саме через спробу поширити її на всі відомі випадки невільни-
цтва. Здається, що історик інколи недооцінював важливість специфіки стату-
су королівських служебників, для яких несвобода могла бути важливим кри-
терієм їхнього привілейованого становища, і водночас приділяв недостатню
увагу деталям джерельних свідчень, які вказували на особливі обставини та
контексти поневолення осіб з-поза груп королівських служебників. Наприклад,
(Aug. 1967), 15–45. Огляд дискусії Ф. Буяка та К. Тименецького подає Jerzy Wyrozumski,
“Zagadnienie niewoli w późnym średniowieczu polskim,” Społeczeństwo Polski średniowiecznej, t. II,
red. S.K. Kuczyński (Warszawa, 1982), 138–140.
26 Див. рецензію В. Гейноша на згадане вище дослідження К. Тименецького про невільництво та
наступну полеміку вчених: Kwartalnik Historyczny, rocz. XLVII, t. I (1933), 264–273, 513–519.
27 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 25–26, 188.
28 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 37–38, 40.
29 Jerzy Wyrozumski, “Zagadnienie niewoli”, 134–135.
Rythenika_15.indd 176 16.12.2019 11:14:10
177Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
В. Гейнош не вважав купівлю рабів, засвідчену кількома судовими актами,
достатнім доказом існування рабства та невільників30. Він говорив про не-
можливість чітко встановити соціальні відносини, які приховувалися за
окресленнями типу «невільник» або sclavus, зафіксованими в актах купівлі,
виявляючи тим самим велику обережність у тлумаченні правових термінів
місцевих судових актів. Водночас такий скептицизм В. Гейноша лише част-
ково пояснюється критичним ставленням ученого до термінології місцевого
актового матеріалу. Він часто тлумачив джерельні свідчення вкрай однобіч-
но: його інтерпретація скеровувалася лише в одному напрямі й мала за мету
показати, що у випадку локальних джерельних свідчень не може бути мови
про рабство, а лише про особливий тип «приписання»31. Як наслідок, поль-
ський історик часто не враховував, або ж ігнорував ті деталі джерельних
повідомлень, які дозволяють альтернативне пояснення.
Власне аналіз свідчення про конфлікт Яна Колі з його підданим Зенем,
який призвів до поневолення дочки селянина, показує, що концепція галиць-
кого служебництва і «приписання», як її уявляв В. Гейнош, не може стосува-
тися всіх випадків невільництва. Згаданий судовий акт був добре відомий
В. Гейношу і його аналіз ученим був позначений виразним скептицизмом
щодо можливості вбачати у джерелі підтвердження існування рабства на
Галицькій Русі32. Так, В. Гейнош сумнівався, ідучи, імовірно, слідом за
І. Линниченком, чи на підставі цього свідчення можна говорити про практи-
ку таврування невільників на Русі та Галичині33. Для В. Гейноша історія з
поневоленням Катерини була лише доказом поширення застави людей за
грошові борги, яка, за словами вченого, не була тотожна рабству34.
Проте, на мою думку, уся інтерпретація цього джерела В. Гейношем по-
будована на кількох хибних міркуваннях. З одного боку, історик відмовлявся
вірити повідомленню, тоді, коли судовий акт указує на можливість тавруван-
ня поневоленої. А з іншого боку, поневолення Катерини В. Гейнош розглядав
лише як тимчасову заставу особи для компенсації грошової кари. Він спро-
бував побачити в поневоленні Катерини паралелі з холопством і закупни-
цтвом києворуського періоду. Як відомо, продаж чи самопродаж у тимчасове
рабство з причин голоду, за борги або ж через неможливість сплати грошову
30 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 67–70, 133, 138–141.
31 Аналогічним чином В. Гейнош заперечував існування рабства у Великому князівстві Литовсь-
ко му і пропонував уважати тамтешні відносини невільництва також формою «приписання».
Див.: Wojciech Hejnosz, “Kilka uwag o niewoli w I Statucie Litewskim,” 33–35.
32 Wojcech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 116–119.
33 І. Линниченко писав, що це єдиний відомий йому випадок таврування невільників, який похо-
дить із територій Київської Русі. Див.: Линниченко И.А. Черты из истории сословий, 92. Пор.
також висновки Річарда Гіллі про відсутність практики таврування холопів у Московській
державі: Richard Hellie, Slavery in Russia, 178.
34 Поневолення Катерини як тимчасову заставу особи за борги розглядає також І. Линниченко,
цілком ігноруючи контекст кримінального правосуддя. Линниченко И.А. Черты из истории
сословий, 91–92.
Rythenika_15.indd 177 16.12.2019 11:14:11
178 Юрій Зазуляк
кару добре відображений у наративних джерелах і пам’ятках законодавства
Київської Русі, що очевидно вказує на поширеність цих форм невільництва
на територіях, які перебували під владою Рюриковичів (наприклад, Руська
Правда, 110–111)35. Однак у тексті записки нічого не сказано про передачу
Зенем своєї дочки в тимчасову заставу. Натомість акт виразно зазначає, що
поневолення Катерини було наслідком покарання за злочин її батька, під-
кріпленого вироком суду, і не передбачало жодних часових рамок його три-
вання, або ж можливості викупу. Таке тлумачення умов поневолення Кате-
рини опосередковано підтверджується версією подій, яку виклав у суді сам
Зень, і яку проігнорував В. Гейнош. За словами селянина, його дочка була
насильно забрана в неволю, тривання якої не було обумовлене жодною уго-
дою. Тому, на мою думку, згаданий судовий акт не має нічого спільного з
тимчасовим борговим невільництвом.
Пояснення В. Гейноша вразливе для критики також з інших міркувань.
Кара у 60 гривень, до сплати якої, за твердженням Яна Колі, був засуджений
селянин, становила надзвичайно велику грошову суму для тогочасного кри-
мінального судочинства. У коронному статутному праві (зокрема у Стату-
тах Казимира Великого) такий розмір штрафу був передбачений за вбивство
селянином благородного рицаря-шляхтича. Для порівняння, головщизна для
інших категорій рицарів-шляхти становила лише 30 і 15 гривень, а за вбив-
ство селянина — 3 або 4 гривні36. У судовій практиці Руського воєводства
грошові кари такого розміру накладалися на зловмисників та їх поручителів
у випадку винятково обтяжливих злочинів, таких, як погроза підпалу, єресь,
знищення цінної власності (наприклад, млинів)37. Така велика грошова кара
була символічним відповідником смертного покарання в тогочасному праві.
У випадку неспроможності посполитих правопорушників викупити свою
вину і сплатити цю кару, їх доля й життя опинялися в руках покривджених,
або ж представників королівського правосуддя, котрі могли стратити зло-
вмисників чи перетворити їх на рабів. Рабство за таких умов було лише від-
термінованим вироком смерті38.
В. Гейнош також не врахував того факту, що навіть продаж чи самопродаж
у рабство не обов’язково означав тимчасову неволю, а навпаки часто пере-
творювався на довічне рабство39. Свідчення галицьких джерел дають під-
35 Зимин А.А. Холопы на Руси, 45, 118–119, 123, 128, 138, 166–168, 195, 198–211, 238.
36 Polskie statuty ziemskie w redakcji najstarszych druków (Syntagmata), oprac. Ludwik Łysiak i
Stanisław Roman (Wrocław; Kraków, 1958), § 56, 59, 99. Пор. також короткий коментар у: Marceli
Handelsman, Prawo karne w Statutach Kazimierza Wielkiego (Warszawa, 1909), 197.
37 AGZ, t. XI (Lwów, 1886), no. 2751; t. XVI (Lwów, 1894), no. 954; t. XVII (Lwów, 1901), no. 304.
38 Річард Гіллі говорить про заміну чи відтермінування смертного покарання як про одне з першо-
джерел рабства: Richard Hellie, Slavery in Russia, 42. Пор. також: Marceli Handelsman, Prawo
karne, 146–147.
39 Пор. спостереження Річарда Гіллі щодо московського й литовського холопства XVI–XVII ст.:
Richard Hellie, Slavery in Russia, 43–44, 520.
Rythenika_15.indd 178 16.12.2019 11:14:11
179Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
стави припускати, що продаж у рабство на значно меншу суму, аніж вказану
в акті процесу між Яном Колею та Зенем, міг спричиняти довготривале по-
неволення. Так, один із судових актів подає зізнання невільної служниці, яка
засвідчила у суді, що її ще малолітньою продали в неволю за 1 копу грошей40.
При цьому, судячи зі змісту зізнання, рабиня складала його перед судом у
зрілому віці. Це могло б означати, що перебувала вона в рабстві вже впро-
довж тривалого часу. У порівняльному контексті історії рабовласництва в
тогочасних суспільствах Європи та Євразії галицькі свідчення про служниць-
невільниць радше підтверджують думку, висловлену Сьюзан Мошер Стюард
— невільницький статус саме жінок зазнав найменших змін із часів анти-
чності, а можливості їх звільнення навіть у пізньому середньовіччі були на-
багато меншими в порівнянні з чоловіками41.
Кримінальне правосуддя й рабство
Поневолення Катерини, описане у записці про конфлікт Яна Колі та його під-
даного Зеня, не єдиний зафіксований у судових джерелах Галицької Русі
XV ст. випадок подібного покарання. Інше промовисте свідчення про підда-
них та їхні родини, які були перетворені на невільників унаслідок учинених
ними кримінальних злочинів ‒ це записаний у 1470 р. до актової книги Пере-
мишльського ґродського суду акт добровільної угоди між місцевим старостою
Якубом із Конецполя та його слугою й особистим цирульником на ім’я Йоган-
нес Ванґль. Згідно із запискою, останній віддав себе та свою родину на ми-
лість Якуба Конецпольського, що супроводжувалося згодою прийняти добро-
вільне невільництво. Записка уточнює, що поневолення було наслідком
тяжких злочинів, учинених Ванґлем, за які він заслужив смертну кару. Згода
на добровільне рабство була також обумовлена обіцянкою цирульника не на-
магатися звільнити себе чи своїх рідних від неволі. Якщо б Ванґль не дотри-
мав цієї умови та втік, то Конецпольський і його спадкоємці отримували
право знайти, ув’язнити й покарати втікача як злодія, що очевидно означало в
даному випадку страту42. Із тексту випливає, що неволя Ванґля та його родини
була спадковою, можливість викупити себе з рабства не передбачалася.
Угода також забороняла цирульникові публічно оскаржувати добровіль-
ний характер свого рабства й, таким чином, домогтися його скасування. При
цьому акт подавав перелік публічних місць, де подібне оскарження могло б
40 AGZ, t. XIV, no. 2182: Et mulier per iudicium est interrogata, unde esset. Qui dixit: parwa fui, quando
sum empta pro sexagena.
41 Susan Mosher Stuard, “Ancillary Evidence for the Decline of Medieval Slavery,” Past and Present,
no. 149 (1995), 3–28.
42 AGZ, t. XVII, no. 462. Про Конецпольських на Галицькій Русі див.: Wioletta Zawitkowska,
“Konieсpolscy herbu Pobóg i ich związki z Rusią Czerwoną w XV w.,” Rody na Śląsku, Rusi Czerwonej
i w Małopolsce: średniowiecze i czasy nowożytne, red. Wioletta Zawitkowska i Anna Pobóg-
Lenartowicz (Rzeszów, 2010), 151–169.
Rythenika_15.indd 179 16.12.2019 11:14:11
180 Юрій Зазуляк
відбутися: при королівському дворі та дворах знаті, у містах і селах. Наяв-
ність цієї умови в тексті договору може засвідчувати, що могли траплятися
випадки подібного публічного заперечення поневоленим його доб ровільної
згоди на рабство. Власне у цьому ж ключі можна розглядати згаданий вище
позов селянина Зеня проти Яна Колі. Судовий процес, розпочатий Зенем, був
важливою нагодою для публічного оголошення незгоди з актом поневолення
Катерини, який підкреслював його несправедливий насильницький характер.
В. Гейнош обережно припускав, що передача Ванґлем себе у владу
Конецпольському може служити ще одним доказом illibertas iuris Ruthenici
(невільної залежності руського права) й потребує пояснення насамперед у
зв’язку з існуванням відносин служебництва в пізньосередньовічній Галичи-
ні43. Однак думка В. Гейноша про поневолення Йоганна Ванґля як прояв за-
лежності руського права здається суперечить змісту повідомлення. Сама за-
писка нічого не говорить про руське право. Сторонами угоди були не русини,
а особи, які належали до інших етнічних груп: польський можновладець та
його слуга, найімовірніше німець за походженням. Власне це заперечує мож-
ливість пов’язувати випадок неволі Йоганна Ванґля з руським правом. Вод-
ночас важливим аспектом свідчення, який дозволяє спрямувати його інтер-
претацію у цілком іншому напрямі, аніж це пропонував В. Гейнош, є акт
покори і благання про милість.
Вияви покори засудженими злочинцями, подібні до тих, які зафіксовані в
акті судового процесу між Яном Колею та його підданим, або ж в угоді пере-
мишльського старости та його цирульника, були важливою складовою прак-
тики відпрошування злочинців від покарання й, зокрема, смерті в тогочасно-
му кримінальному правосудді. Як правило, покора супроводжувалася
благанням із боку засуджених, їх рідних або ж поручителів про милість і була
спрямована на отримання пробачення та пом’якшення покарання. Описуючи
цю процедуру, судові записки найчастіше зазначають, що обвинувачений
dedit se ad gratiam (віддав себе на милість), або ж perpetivit (термін, очевидно,
слід перекладати як «перепросив») старосту чи його урядників. Разом із про-
ханням про помилування винуватці, їхні рідні та поручителі могли відку-
питися від кари, вручивши старості певну суму грошей або ж повернувши
украдені речі. Ця практика залишила після себе різноманітні, хоча і фрагмен-
тарні сліди в тогочасних судових актах. Наприклад, у 1466 р. до перемишль-
ської ґродської книги було записане зобов’язання селянина Пашка, звинува-
ченого у злодійстві. Він обіцяв своєму поручителеві просити про своє
помилування у старости Якуба з Конецполя після приїзду останнього до
Дрогобича. Якщо б йому не вдалося отримати пробачення, то він погодився
43 Аналіз цього свідчення В. Гейношем, див.: Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi
Czerwonej, 143–145, 181–182.
Rythenika_15.indd 180 16.12.2019 11:14:11
181Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
бути ув’язненим і відбувати заслужене покарання44. Інколи йшлося про ко-
лективну провину та відповідальність значного числа осіб. У 1471 р. всі се-
ляни з Яскманиць, села, що під Перемишлем, обвинувачені тим самим
Якубом Конецпольським у вбивстві старостинського урядника й засуджені
вироком суду на смерть, просили про милість та віддали себе беззастережно
в руки старости45.
Прохання про милість не означало безумовного прощення та уникнення
кари загалом, як це вважав В. Гейнош46. Вияв милості, що цілком залежав
від волі володаря, його старости чи приватного пана, дозволяв викупити
злочинця від смерті, домогтися пом’якшення покарання, замінивши, напри-
клад, смертну кару на неволю47. Акт поневолення міг бути додатково під-
кріплений записом до ґродських книг, який очевидно супроводжувався пу-
блічною акламацією. Власне в такий спосіб, як письмово підтверджена
формальна угода, було узаконене рабство Йоганна Ванґля. Тому сумніви
В. Гей ноша щодо того, чи ця угода насправді мала місце, слід визнати нічим
не обґрунтованим припущенням.
Акти публічної покори правопорушників і благання про милість, які вели
до заміни смертної кари на поневолення, були також обумовлені можливос-
тями застосування нових карних санкцій проти зловмисника, що добре за-
свідчує угода, укладена між Якубом Конецпольським та його цирульником.
Обвинувачені у злочинах особи, які зазнали, або ж котрим загрожувало по-
карання, обіцяли перед старостами чи приватними панами під загрозою но-
вої кари не вдаватися до помсти за завдані тортури та ув’язнення, відмови-
тися від подальших кримінальних учинків, не домагатися забраного майна,
повернути вкрадені речі. Власне у джерельних свідченнях про подібні угоди
знаходимо згадки про неволю чи навіть уярмлення як потенційне покарання,
що загрожувало злочинцям у разі недотримання взятих на себе обіцянок. Так,
у 1470 р., тобто того ж року, коли було поневолено Йоганна Ванґля, руський
православний священик («батько») Гринь із Поздячого зобов’язався віддати
в певний термін згаданому Якубові з Конецполя коня-іноходця. Очевидно,
священик обвинувачувався у його крадіжці або ж привласненні. Обіцянка
була скріплена спеціальною умовою. У разі порушення угоди староста за
своїм бажанням міг зробити з Гринем усе, що забажає, а саме ув’язнити, по-
44 AGZ, t. XIII (Lwów, 1888), no. 6492. Пор. також: t. XI, no. 429, 1548–1549. Детальніший аналіз
подібних випадків див.: Зазуляк Ю. Кара, милість і колективна відповідальність у старостинсь-
кому судочинстві Руського воєводства XV ст. Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталії
Яковенко. К., 2012, 178–188. Пор. аналогічні випадки у практиці кримінального судочинства
польських земель Корони: Józef Rafacz, “Kradzież w prawie łęczyckiem XIV i XV wieku,” Przegląd
Historyczny t. 30, z. 1 (1932–1933), 43.
45 AGZ, t. XVII, no. 667.
46 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 143.
47 Про поняття милості в польському статутному праві пізнього середньовіччя, зокрема Статутах
Казимира Великого, див.: Marceli Handelsman, Prawo karne, 141–142, 159–160.
Rythenika_15.indd 181 16.12.2019 11:14:11
182 Юрій Зазуляк
неволити або ж скарати на горло48. Поневолення часом поширювалося також
на поручителів, які бралися гарантувати перед старостою дотримання зло-
вмисником його обіцянок. У 1473 р. вся громада (перелічені 14 осіб) з села
Гломчі, що у Сяноцькій землі, поручилися перед старостою за свого співмеш-
канця Маля, званого Нестором, визволеного зі старостинської в’язниці, до
якої він потрапив через погрози спалити місто Тираву. Умовою звільнення
була відмова Нестора та його родичів продовжувати погрожувати підпалом
Тираві. Якщо б зловмисник не дотримав цієї умови, то поручителі мали за-
платити старості кару у 60 гривень і представити згаданого Нестора до зам-
ку. Додатково всі селяни-поручителі мали бути уярмлені й зазнати покарання,
яке було передбачене для самого зловмисника49. Примітно, що деякі із зазна-
чених актів покори чи порук описують можливість старости поневолювати
особу, яка вчинила злочин або не дотримала обов’язків поручительства, як
право «брати і тримати за шию» (per colla recipere et tenere)50. Це очевидно
можна трактувати як указівку на застосовування в тогочасному правосудді
обтяжливих форм невільництва, таких, як колодництво чи уярмлення.
Загалом в Галицькій Русі XV ст. спостерігаємо ситуацію, яку можна вважа-
ти продовженням практики раннього середньовіччя: локальне кри мінальне
правосуддя відігравало важливу роль у поповненні числа невіль ників, у тому
числі за рахунок залежних верств місцевого селянського населення. Найдав-
ніше збережене джерельне свідчення про існування цього криміналь ного по-
карання в галицькому правосудді пізнього середньовіччя — це акт межування
між Люблінською та Холмською землею від 1359 р., здійсненого за участі
урядників короля Казимира Великого та холмського князя Юрія. Документом
було, зокрема, дозволено перетворювати на невільників селян та їхні сім’ї, які
порушували б установлені межі та наважувалися захоплювати вжитки, які на-
лежали іншій стороні, у місцевості, званій Слодогони51.
Існування подібних покарань у практиці старостинського правосуддя
можна також припускати на підставі деяких норм земського законодавства
XV ст. Указівки на це знаходимо в Корчинському привілеї Казимира Яґеллон-
чика від 1456 р., яким король підтверджував станові свободи шляхти Русь-
кого воєводства. Зокрема документ містить параграф, яким монарх на про-
48 AGZ, t. XVII, no. 320. Пор. також: t. XI, no. 1552.
49 AGZ, t. XVI, 954. Пор. також: no. 770.
50 AGZ, t. XV (Lwów, 1891), no. 1415: Si non statuerent, Capitaneus potens est eosdem Staynko de
Iasnycze et filium eius Andrey et Michno in bonis eorum pignorare et solosmet per colla recipere et
tenere… Пор. AGZ, t. XVI, no. 954: ...omnes stare debent cum collis suis in eadem vincula. Також
AGZ, t. XVI, no. 161. Випадки «уярмлення» поручителями своїх боржників були також відомі
судовій практиці польських земель. Див.: Przemysław Dąbkowski, Rękojemstwo w prawie polskiem
średniowiecznem (Lwów, 1904), 68.
51 Zbiór dokumentów małopolskich, wyd. S. Kuraś i I. Sułkowska-Kurasiowa (Kraków, 1970), cz. IV, no.
961, 115: Qui alter ausus a cmetonibus esse pertransire, eundem nos debemus dare ad illibertatem cum
uxore et pueris. Пор. Jerzy Wyrozumski, “Zagadnienie niewoli”, 147–148.
Rythenika_15.indd 182 16.12.2019 11:14:11
183Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
хання шляхти спеціально заборонив своїм старостам ув’язнювати приватних
підданих, звинувачених у злодійстві, без отримання на те згоди їхніх панів52.
Із привілею випливає, що така практика була поширеною на момент видання
королівської заборони. Не виключено, що цей параграф Корчинського приві-
лею та свідчення судових актів про вияви милості до обвинувачених чи пе-
редачу злочинцями себе в руки старост висвітлюють одні й ті самі практики
та процедури публічного старостинського правосуддя в Галицькій Русі, а
саме можливість поневолення старостами злочинців із-поміж власних або
чужих підданих. Привілей також засвідчує існування інших форм поневолен-
ня старостами приватних підданих, які не були безпосередньо пов’язані з
кримінальним судочинством, але які вказують на свавілля королівських
урядників у поширенні стосунків неволі. Окремим приписом привілею ста-
ростам було заборонено насильно забирати приватних підданих у неволю,
або ж в «орду» без розгляду процедури й підтвердження невільного статусу
таких селян. Параграф очевидно регулював перехід приватних підданих у
королівські села під владу старост, де вони ставали королівськими служеб-
ними селянами. Такі села інколи називали «ордою» — від колективної назви
однієї з груп служебників, «ординців», котрі їх заселяли.
Свідчення про рабство селянки Катерини чи цирульника Йоганна Ванґля
постали, отже, у контексті відомих і поширених процедур тогочасного право-
суддя. Подібні акти покори та відпрошування від смертної кари були вкоріне-
ні в давній традиції культурних і правових уявлень про ласку як основу серед-
ньовічного права і справедливості. Ці уявлення тісно пов’язували кримі нальне
правосуддя зі сферою політичної комунікації, відносинами влади й соціально-
політичним ладом у багатьох суспільствах середньовічної Європи53. Заміна
смертної кари на неволю, представлена як милість, могла мати також важливе
значення в контексті ідеології підданства та способів легітимації влади арис-
тократії над підданими-селянами. Промовистим прикладом тут є ухвала
угорського сейму після придушення селянського повстання під проводом
Дєрдя Дожі в 1514 р. Ухвала проголошувала колективну провину й відпові-
дальність усього селянського класу за участь у масових виступах проти влади
аристократії. Замість смертної кари на всіх селян та їх нащадків накладалася
Eterna rusticitas, яка становила форму вічної неволі та мала слугувати нагаду-
ванням наступним поколінням про злочин, учинений повсталими54.
52 Jus Polonicum codicibus manuscriptis et editionibus quibusque collatis, ed. I. V Bandtkie (Warszawa,
1831), 293.
53 Geoffrey Koziol, Begging Pardon and Favor. Ritual and Political Order in Early Medieval France (Ithaca
and London, 1992); Gerd Althoff, “Das Privileg der deditio. Formen gütlicher Konfliktbeendigung in der
mittelalterlichen Adelsgesellschaft,” Gerd Althoff, Spielregeln der Politik im Mittelalter (Darmstadt, 1997),
99–125.
54 Bak J.M., “Servitude in the Medieval Hungary (A Sketchy Outline),” Forms of Servitude in Northern
and Central Europe. Decline, Resistance, and Expansion, eds. Paul Freedman and Monique (Turnhout,
2005), 394–396.
Rythenika_15.indd 183 16.12.2019 11:14:11
184 Юрій Зазуляк
Можна побачити певні паралелі між покаранням і публічною покорою
злочинців, описаних у судових актах Галичини XV ст., та києворуською ін-
ституцією «прощеників» або ж «пущеників», тобто категорією осіб, які до-
пустилися тяжких злочинів, але яким було даровано життя взамін за довічну
неволю55. Схожі форми поневолення були також узаконені у Великому кня-
зівстві Литовському. Перший Литовський статут (1529 р.) визнавав за одне
з легітимних джерел рабства заміну смертного вироку на поневолення у
випадку тяжких кримінальних учинків56. Водночас галицька судова практика
відпрошування злочинців від смерті та перетворення їх на невільників радше
суперечила деяким тогочасним тенденціям кримінального законодавства у
Східній Європі пізнього середньовіччя, яке розвивалося в напрямі запрова-
дження нових, жорсткіших форм переслідування та покарання злодіїв. Відо-
мо, наприклад, що законодавство сусіднього Великого князівства Литовсько-
го, зокрема Судебник Казимира Яґеллончика (1468 р.) і Перший Литовський
статут, наголошували на обов’язковому застосуванні смертної кари саме
до злодіїв та забороняли натомість невільництво як форму покарання для
таких злочинців. При цьому подібні заборони доповнювалися карними санк-
ціями проти тих, хто наважився б проявити милість до засуджених57.
Невідомо наскільки галицька судова практика поневолення принципово
відрізнялася від правосуддя польських земель Корони. Неволя на ґрунті по-
ручительства була відомою судочинству польських територій, суміжних із
Галицькою Руссю. Єжи Вирозумський наводить свідчення одного з актів
Краківського земського суду за 1424 р. про поруку групи осіб за місцевого
золотаря на ім’я Зиґмунт Чех. Поручителі гарантували, що він мав з’явитися
на суд до місцевого ґроду в певний визначений термін. Додатково сам Зиґ-
мунт Чех зобов’язався не покидати місця свого проживання без згоди влас-
них поручителів. У випадку порушення цієї умови документ дозволяв по-
ручителям схопити золотаря, його дружину й дітей, де тільки їх знайдуть, та
тримати їх у неволі з правом перепродати третім особам58. Підставою не-
вільництва в даному випадку була судова порука, або ж залога, — одна з
головних інституцій середньовічного права та судочинства. У тогочасному
55 Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времён до XVII века. М., 1952, кн. 1, 221–224;
Зимин А.А. Холопы на Руси, 243–244.
56 В. Пічета пише про києворуські правові джерела, зокрема холопство Руської Правди, цієї та
інших форм рабства, узаконених у Першому Литовському статуті. Див.: Пичета В. Институт
холопства в Великом княжестве Литовском, 166.
57 Wojciech Hejnosz, Kilka uwag o niewoli w I Statucie Litewskim, 17–18. Пор. також практику
польського кримінального правосуддя, яка у випадку злодійства дозволяла заміну смертного
покарання на грошову кару: Józef Rafacz, “Kradzież w prawie łęczyckiem XIV i XV wieku,” 41–42.
58 Jerzy Wyrozumski, “Zagadnienie niewoli”, 149. Про право поручителів продавати боржників у
неволю згадує також Przemysław Dąbkowski, Rękojemstwo w prawie polskiem, 68. Інші свідчення
про невільників і напівневільних служебників на польських землях Корони XV–XVI ст. див.:
Jerzy Wyrozumski, “Zagadnienie niewoli,” 148; Danuta Quirini-Popławska, Włoski handel czarno-
morskimi niewolnikami, 219–221.
Rythenika_15.indd 184 16.12.2019 11:14:11
185Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
праві й судовій практиці поруки часто передбачали право поручителів тим-
часово ув’язнювати, або ж поневолювати особу, за яку вони поручилися, але
котра порушила її умови59. У таких діях не було нічого незвичного. Однак у
даному свідченні важливою є умова, за якою поручителі отримували право
перепродати поневолену особу. Тому, не виключено, що неволя, яка наступа-
ла в результаті недотримання умов поручительства, могла втрачати свій тим-
часовий характер і наближатися до стану звичайного рабства.
Рабство та підданство
Спроба послідовного концептуального розрізнення між рабством і приписан-
ням чи приватним служебництвом, яке пропонував у своїй праці В. Гейнош,
здається лише ускладнює, а не допомагає кращому розумінню природи й
місця стосунків невільництва у суспільних відносинах Галицької Русі пізньо-
го середньовіччя. В. Гейнош ототожнював рабство з найекстремальнішою
формою поневолення, в умовах якої невільники були позбавлені всіх підста-
вових людських прав, що фактично означало їх повну соціальну смерть. Він
спробував протиставити цьому «ідеальному типу» рабства категорію «при-
писанння», під яку мали підпадати стосунки невільництва у Галицькій Русі
та у Великому князівстві Литовському. Як наслідок, історик повністю запере-
чував існування рабства на галицьких землях Корони. Однак тип рабства,
який відстоював В. Гейнош, ніколи не був панівним у більшості рабовлас-
ницьких суспільств. Рабство охоплювало широкий спектр досвідів і проявів,
зокрема коли йдеться про Східну Європу60. Раби часто зберігали певний,
подеколи значний, ступінь правоздатності. Найважливіше застереження сто-
сується запропонованого В. Гейношем поняття «приписання»61. Воно не має
жодного підтвердження в місцевому актовому матеріалі. Його запроваджен-
ня було спробою внести концептуальну ясність у відношення рабства до
інших форм обтяжливих залежностей. Однак можливість чіткого правового
й концептуального визначення та розмежування рабства й інших форм
підданства є часто складним завданням з огляду на специфіку галицьких
соціально-правових відносин того часу.
59 Przemysław Dąbkowski, Rękojemstwo w prawie polskiem, 67–69, 88.
60 Richard Hellie, Slavery in Russia, 152, 175–178.
61 «Приписання», «приписанці» є академічним поняттям польської історіографії, запровадженим
для перекладу терміна adscriptitii/adscriptii. Цей останній термін відомий із документів ХІІ–
ХІІІ ст., які видавали володарі з династії П’ястів, переважно надань земельної власності та
імунітетів для церковних інституцій і світської аристократії. Даним поняттям окреслювали
залежних селян, перелік яких містили документи і яких володарі передавали разом із земельною
власністю. Див.: Włodzimierz Wolfarth, Ascriptitii w Polsce (Wrocław, 1959); Janusz Bardach,
Historia państwa i prawa Polski, t. 1: Do połowy XV wieku (Warszawa, 1964), 106–107; Piotr Górecki,
“Viator to ascriptius: Rural Economy, Lordship, and the Origins of Serfdom in Medieval Poland,” Slavic
Review 42 (1983), 18.
Rythenika_15.indd 185 16.12.2019 11:14:11
186 Юрій Зазуляк
З одного боку, рабство без сумніву було складовою соціальних стосунків
у тогочасній Галицькій Русі. Наведені вище свідчення про покарання цируль-
ника Йоганна Ванґля та дочки селянина Зеня висвітлюють такі підставові
риси рабських стосунків, як таврування невільників, спадковість невільни-
цтва та право господарів на власний розсуд розпоряджатися як власністю
життям і тілом рабів. Інші джерела доповнюють цей образ рабства, указуючи
на торгівлю невільниками. Примітними є також згадки про існування об-
тяжливих форм невільництва, пов’язаних з уярмленням і колодництвом.
З іншого боку, рабство й підданство, неволя та свобода були категоріями,
позбавленими чітких і детальних формулювань в офіційному праві. Нато-
мість вони артикулювалися й зазнавали змін у щоденних різнопланових си-
туаціях конфронтації та взаємодії між панами та підданими, що породжува-
ло значний ступінь концептуальної і семантичної невизначеності даних
категорій. Згаданий судовий казус про рабство селянки Катерини добре по-
казує, що інституції та практика підданства створювали соціально-правовий
ґрунт, який уможливлював невільництво. Початковою причиною конфлікту
та ворожнечі між кметем Зенем і його господарем Яном Колею, які призвели
до поневолення Катерини, була очевидно вимога селянина надати йому вихід
і дозволити покинути панський маєток, що становило одну з головних інсти-
туцій підданства та селянської свободи у пізньому середньовіччі. Тому іс-
нування різноманітних форм неволі й рабства у Галицькій Русі ставить пи-
тання не лише про їх зв’язок із кримінальним судочинством, а й про їх місце
у ширшому контексті тогочасних відносин підданства.
Селянський світ Галичини пізнього середньовіччя знав велике розмаїття
категорій сільського населення та відносин підданства. Різноманітні катего-
рії селян не були соціально гомогенними групами з усталеними правами і
привілеями. Їх права, обсяг та види повинностей на користь панів різнилися
залежно від типу права, руського, волоського чи німецького, на якому вони
проживали. Межі підданства визначалися також на основі індивідуальних
угод і привілеїв та зазнавали змін під час конфліктів навколо оподаткування
селян, їх прав землекористування та права виходу. Заможні селяни, кметі,
були осаджені в маєтках панів, платили чинш та інші повинності, і часом
були зобов’язані відробляти панщину62. Вони були наділені правами земле-
володіння та успадкування, хоча часом і обмежені в особистій свободі пере-
сування. Саме кметі складали основу селянської громади та представляли
інституції сільського самоврядування. Вони також могли самостійно висту-
пати як сторони угод і конфліктів, або ж як свідки в публічних, земських
судах. Водночас, значення поняття «кметь» було доволі широким і неустале-
62 Про походження і змінні значення поняття «кметь» у документах та судових актах польського
середньовіччя див.: Kazimierz Tymieniecki, Sądownictwo w sprawach kmiecych a ustalanie się
stanów na mazowszu pod koniec wieków średnich (Poznań, 1922), 50–56.
Rythenika_15.indd 186 16.12.2019 11:14:11
187Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
ним, що добре характеризує соціальну гетерогенність селянського суспіль-
ства Галицької Русі того часу. Цим терміном у місцевих актах позначали як
залежних, так і вільних селян-дідичів. Його також використовували для
окреслення залежних дворових селян. Поряд із кметями існували численні
безземельні чи малоземельні селяни, так звані підсадки або загородники, які
становили рухливу в географічному плані вільнонайману робочу силу, що
залучалася шляхтою та селянами-дідичами для праці в господарстві. Галиць-
кі джерела того часу знають також різноманітні категорії особисто невільних
селян, переважно королівських підданих, формально позбавлених права на
вихід, як-от, наприклад, ординці, каланні, сотні.
Водночас специфіка залежного статусу окремих селян могла не відповіда-
ти жодній зі згаданих категорій, а тому її окреслення доповнювалося вжи-
ванням термінів, похідних від «неволі». Важливо, що ці терміни описували
особисту неволю різних категорій приватних підданих. Подібне уточнення
потрібне, оскільки деякі з понять, як-от servi, servitores, могли мати доволі
широке значення. Вони були також поширеним окресленням різноманітних
груп королівських служебників, які належали до привілейованого залежного
чи невільного населення. Документація цього типу відносин рідко зустріча-
ється у джерелах, що є очевидно додатковим свідченням відсутності уніфі-
кованої термінології, яка вживалася для опису обтяжливих форм підданства.
Водночас ці різноманітні терміни виразно підкреслюють сильну особисту
залежність і відсутність чітких розмежувань між обмеженою свободою й
невільництвом окремих приватних підданих. Так, селянин міг окреслювати-
ся у джерелах поняттям servus, і водночас бути наділеним правом виходу
(homo reclinatorius).63 В іншому випадку судовий акт описує таких невільних
селян як servi possessionati, зазначаючи, що вони сиділи на «роботних дво-
рищах», що очевидно могло означати прикріплення до землі та обов’язок
відробляти панщину. Водночас згадка про цих селян дійшла в акті судового
процесу, де обговорювалося їх право на вихід. Можна, отже, припускати
певний ступінь особистої свободи, яку такі селяни зберігали64. Свідчення
інших записок галицького земського суду підтверджують можливість виходу
таких невільних селян. Один із судових актів згадує, наприклад, що за селя-
нина, якого в тексті названо «кметем» і водночас «невільником» (kmethone
Philip servo de Reczwo), було сплачене вихідне й він очевидно перейшов під
владу іншого пана65. В іншій судовій справі, яка стосувалася виходу Якова
Гальгача, невільного селянина і приватного шляхетського підданого, засіда-
телі галицького земського суду ухвалили спеціальний вирок, який зазначав,
що такий селянин міг вийти від свого пана, сплативши вихідне, лише на час
63 AGZ, t. XIX (Lwów, 1906), no. 1456.
64 AGZ, t. XVIII (Lwów, 1903), no. 459, 468.
65 AGZ, t. XII, no. 1072. Схожий випадок див.: no. 1083.
Rythenika_15.indd 187 16.12.2019 11:14:11
188 Юрій Зазуляк
«рочцтва», тобто під час спеціальних різдвяних років земського суду66. Похід-
ними від неволі термінами описували також селян, які ставали об’єктом за-
стави в угодах між панами. В одній із таких записок селяни, передані у заста-
ву одним шляхтичем іншому, окреслені терміном kmethones serviles67. Інколи
за поняттям servitores могли приховуватися невільні селяни, приватні піддані68.
Уживання термінології невільництва на адресу окремих селян доповнюють
свідчення про порівняння, або ж ототожнення стосунків підданства загалом із
неволею. Варто зазначити, що саме в пізньому середньовіччі в Короні Поль-
ській зароджується політично-літературна традиція гострої критики обтяжли-
вих форм панської влади над селянами, яка прирівнювала підданство до не-
волі69. Свідчення галицького актового матеріалу, описуючи селянську
за лежність як неволю, указували насамперед на втрату селянами права на вихід
від свого пана. При цьому примітний сам факт появи подібних аналогій між
підданством та неволею в тогочасних джерелах. Так, в одному з судових актів
ужито вираз «сидіти в неволі» (sedere in illibertate) для опису селянського
обов’язку залишатися під владою пана визначену кількість років, що дорівню-
вала періоду їхньої «волі», яку вони отримували в момент осадження в маєт-
ку70. Очевидно, такого ж значення набував вираз «сидіти на службі» (in servicio;
альтернативний переклад «сидіти в неволі»), якщо його було вжито на адресу
шляхетського підданого, щодо виходу якого велася суперечка у суді71.
Без сумніву, за подібними проявами й термінами неволі могли приховува-
тися різноманітні особисті та групові досвіди обтяжливих форм підданства.
Однак, поза самими цими поняттями, наведені свідчення майже нічого не
повідомляють про соціальне становище цих селян-невільників, або ж про
джерела та час тривання їхньої неволі. Важливо, що частина перелічених
термінів поневолення була задокументована у зв’язку з обговоренням мож-
ливості виходу від панів, яку зберігали такі піддані. Згадки про право виходу
цих невільних селян радше промовляє проти можливості ототожнювати їх із
невільною челяддю, рабами, про яких дійшли поодинокі відомості в галиць-
ких судових актах72.
66 AGZ, no. 3582.
67 AGZ, t. XIV, no. 3411. Це не єдиний відомий факт передачі паном своїх підданих у руки іншому,
здійснений без застави їхніх наділів. Див.: AGZ, t. XII, no. 3070; t. XIII, no. 712.
68 AGZ, t. XIV, no. 3330. Про можливість інтерпретувати servitores у значення невільних селян див.:
AGZ, t. XVI, no. 570: ... villam Hodle et medietatem Iawornik ville in districtu Sanocensi vendidit
perpetualiter... cum omni iure et servitoribus istis, qui sibi in Hodle famulabantur.
69 Franciszek Bujak, Mowa Jana z Ludziska, 105–109, 112, 123–126; Józef Rafacz, “Sprawa niewoli
chłopskiej w dawnej Polsce,” Przewodnik naukowy i literacki, t. XLVI (1920), 372–374. Прояви цієї
критики можна віднайти впродовж усієї історії Речі Посполитої. Вона стала особливо помітною
в останні десятиліття її існування. Див.: Jerzy Michalski, “Wolność i ‘własność’ chłopska w polskiej
myśli reformatorskiej XVIII wieku. Część I,” Kwartalnik Historyczny, rocz. CX, z. 4 (2003), 5–45.
70 AGZ, t. XIV, no. 2559 (18 лютого 1452 р.).
71 AGZ, t. XII, no. 480.
72 AGZ, t. XIV, no. 153.
Rythenika_15.indd 188 16.12.2019 11:14:12
189Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Водночас немає жодних підстав зараховувати згаданих селян-невільників
до якоїсь однієї соціально-правової категорії. Уживання наведених вище
термінів не спиралося на усталену класифікацію категорій невільників та
підданих, яка була б відображена й детально описана у законодавчих
пам’ятках. Ця термінологія збереглася переважно у судових актах, її вико-
ристання завжди контекстуально обумовлене певними конкретними діями та
обставинами, які проливають додаткове світло на стосунки підданства. зо-
крема застави таких селян, накладення особливо обтяжливих податків, мож-
ливостей виходу селян від своїх панів. Виглядає, що соціальні та правові
норми й поняття стосунків підданства на Галичині XV ст. були часто недо-
статньо виражені та деталізовані, щоб чітко зафіксувати й окреслити ступінь
і межі особистої селянської залежності. Багато аспектів ідеології та практики
шляхетського панування над селянами залишалися взагалі поза спробами по-
внішої писемної фіксації та концептуалізації, що посилювало нестабільність
і плинність правового й соціального становища селян-підданих. Це надавало
панській владі над селянами значного ступеня свавілля та довільності.
Як наслідок, межі між поняттями «вільних» і «невільних» підданих також
могли бути вкрай умовними. За певних обставин та ситуацій свобода вільних
селян могла не надто різнитися від неволі. Наприклад, один з актів Львівсько-
го ґродського суду з 1441 р. подає звинувачення проти одного зі шляхтичів,
якому місцевий староста Рафал із Тарнова закидав продаж вільнонародженої
підданої місцевому єврею. У своє виправдання оскаржений заявляв, що не
продав жінку, а лише віддав її у заставу взамін за грошову позику73. В. Гей-
нош справедливо зауважив, що записка може свідчити про заборону прода-
вати вільних підданих у польському земському праві й судове переслідуван-
ня осіб, які вдавалися до таких дій74. Подібна заборона стосувалася
насамперед продажу християн у неволю нехристиянам. Важливо, що судовий
акт підкреслює невизначеність соціального становища підданої внаслідок
здійсненої трансакції: невідомо, жінка була продана чи заставлена. Присутні
на судовому засіданні очевидно не досягли згоди у цій справі. Судова запис-
ка повідомляє, що її слухання було перенесено на пізніший термін з умовою
провести подальшу нараду щодо цього випадку. Вирок суду не зберігся. При-
вертає увагу спосіб аргументації, до якого вдалася оскаржена сторона, напо-
лягаючи на правомірності застави власних вільних підданих. На відміну від
продажу, застава «вільних» підданих не розглядалася як учинок, котрий
підлягав забороні чи покаранню. Така стратегія виправдання певною мірою
нормалізувала заставу підданих селян, яка могла відбутися без одночасної
оренди їхніх земельних наділів.
73 AGZ, no. 263.
74 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 131.
Rythenika_15.indd 189 16.12.2019 11:14:12
190 Юрій Зазуляк
Інший показовий приклад значної амбівалентності у трактуванні понять
селянської свободи та неволі знаходимо в описі селянських повинностей у
найстарших збережених інвентарях королівських сіл Перемишльського ста-
роства з кінця XV ст. В інвентарі 1497 р. неодноразово зазначено, що коро-
лівські піддані різних сіл мали «працювати, коли їм накажуть» (laborant dum
et quando mandatur)75. Подібні нерегламентовані жодним правом селянські
повинності, які наголошували на беззастережній покорі панській владі та її
наказам, як показав Ф. Буяк, могли мати давнє, ранньосередньовічне похо-
дження, що пов’язувало їх із сильною особистою й навіть невільною залеж-
ністю підданих76. Водночас сам інвентар не описує цей обов’язок селян як
прояв чи атрибут їх неволі. Характерно, що ці повинності були змушені ви-
конувати селяни, осаджені не лише на руському, а й на німецькому праві, яке
часто розглядалося в історіографії як одна з головних правових запорук
зміцнення селянської свободи.
селянське право виходу й панське насильство
Про існування селянської неволі слід, отже, говорити в контексті кон-
цептуальної неусталеності стосунків підданства та динамічності форм особи-
стих залежностей селян, що не дозволяло чітко розмежовувати свободу й не-
волю селян на Галичині XV ст. Нестабільність стосунків підданства, які часто
межували, або ж переростали в неволю, можна детальніше простежити на за-
документованих у галицькому актовому матеріалі XV ст. свідченнях про право
селян на вихід від їхніх панів. Право селянського виходу було інституціалізоване
як земський звичай і регулювалося нормами коронних та земських статутів
XIV–XV ст. Цей набір статутних і звичаєвих процедур та приписів, які надава-
ли селянинові можливість залишити одного пана й перейти до іншого, був
відомий у латиномовних галицьких джерелах того часу як ius reclinacionis,
reclinatio, recessionale, exceptio, exitus. У тогочасних місцевих ґродських і
земських актах ці терміни перекладалися як vychod, poklon, odkasz, odklon77.
Селян, які домагалися виходу, називали homines reclinatores alias odkaszcze78.
75 Грушевський М. Описи Перемиського староства 1494–1497 рр. Грушевський М. Твори. Історичні
студії та розвідки. Т. 5. Київ, 2003, 100–103.
76 Franciszek Bujak, Z dziejów wsi polskiej, 321.
77 Селянське право виходу в Галицькій Русі XV ст. неодноразово ставало об’єктом вивчення в
історичних дослідженнях кінця XIX – початку XX ст. Див.: Линниченко И.А. Черты из истории
сословий, 123–134; Грушевський М. Історія України-Русі. Т. 5, 161–168; Kierst W., “Obciążenie
stanu włościańskiego na Rusi Czerwonej (w danym wojewódzwie Ruskiem) w obrębie XV stulecia,”
Przewodnik Naukowy i Literacki, R. 45 (1917), 1137–1142; Szymon Rundstein, Ludność wieśniacza
ziemi Halickiej w wieku XV [Studya nad historyą prawa polskiego, t. II, zesz. 2] (Lwów, 1903), 27–35.
Пор. також зауваження М. Грушевського про потребу подальших досліджень над селянським
виходом і недостатність існуючих для його часу праць Линниченка, Прохазки і Рундштайна.
Див.: Грушевський М. Історія України-Русі. Т. 5, 163.
78 AGZ, t. XIV, no. 1026.
Rythenika_15.indd 190 16.12.2019 11:14:12
191Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Соціально-правові умови селянського виходу на Галичині та в Короні
Польській пізнього середньовіччя формувалися внаслідок різноманітних, не-
стабільних, формальних і неформальних стосунків підданства між селянами
та їхніми панами. Процедура виходу, який розпочинав селянин чи його по-
тенційний новий пан, означала складний процес переформатування умов
підданства, який часто супроводжувався різноплановими і численними кон-
фліктами між селянином, його колишнім та новим господарем. Значна части-
на цих конфліктів розглядалася та полагоджувалася на засіданнях спеціаль-
них сесій земських судів. Ці судові засідання були часто відомі в тогочасних
актах під окремою назвою — termini reclinatorii alias odklonini79. Земські та
гродські суди своїми вироками окреслювали нормативний спектр можливих
способів розв’язання подібних конфліктних питань, і в такий спосіб підтвер-
джували, наново актуалізували та коригували правові норми та звичаї селян-
ського виходу. Збереглося значне число актів таких судових процесів навколо
виходу селян у земських і ґродських книгах Руського воєводства, і особливо
Галицької землі, за першу половині і середину XV ст. Це очевидно засвідчує
доволі значний масштаб селянської мобільності та свободи у той час.
Право селян на вихід постає у світлі цих судових процесів як хиткий і
постійно змінний баланс між ініціативою самих селян та гострою конкурен-
цією всередині шляхетської спільноти за нових підданих. З одного боку,
норми земських статутів засвідчують, що селяни володіли правом самостій-
но розпочинати вихід до іншого пана80. Це ж підтверджують окремі акти
судових процесів: перехід був часто обумовлений отриманням згоди самого
селянина81. З іншого боку, сторонами конфліктів у судах навколо спірних
питань виходу селян були майже винятково шляхетські землевласники, ко-
лишні й нові пани, а не самі селяни. Тому, можна припускати, що вихід час-
то відбувався не з ініціативи підданого, а пана, до якого мав перейти селянин.
М. Грушевський, який торкався цього питання, уважав, що право виходу
селян належало насамперед шляхті, оскільки вони були головними ініціато-
рами та сторонами судових процесів у конфліктах навколо виходу селян.
Натомість права та інтереси самих селян майже не враховувалися: селян
трактували «тільки як об’єкт шляхетського володіння». Селянська свобода
полягала, отже, у можливості змінити підданство, знайти нового пана, а не
здобути соціальну незалежність82.
79 AGZ, t. XVII, no. 867; t. XIX, no. 1439.
80 Див., напр., формулювання одного з параграфів сеймикової ухвали шляхти Галицької землі з
1444 р.: AGZ, t. XII, no. 1395.
81 AGZ, t. XII, no. 743, 3982.
82 Грушевський М. Історія України-Русі. Т. 5, 163. Пор. висновок Л. Мілова про практику
«перезивів» у Московській Русі як інструмент політики вотчинників та дворян, спрямований
проти общини, а не як традиційний елемент селянської свободи: Милов Л.В. О причинах
возникновения крепостничества в России. Милов Л.В. По следам ушедших эпох. Статьи и
материалы. М., 2006, 513–514.
Rythenika_15.indd 191 16.12.2019 11:14:12
192 Юрій Зазуляк
Важливою інституційною площиною, в якій відбувалися подібні конфлік-
ти та їх вирішення, були також шляхетські домініальні суди. Панська юрис-
дикція над селянами становила одну з підстав підданства. Вона формувалася
шляхом практики і звичаю та закріплювалася інколи через надання судових
імунітетів у привілеях володарів на користь землевласників. Згідно з устале-
ними правовими звичаями селянського виходу, справедливість вимоги селя-
нина надати йому вихід, задоволення різноманітних скарг та вимог із боку
колишнього пана й селянина-відказника, а часом також інших членів грома-
ди, обговорювалася на спеціальних сесіях домініальних судів, які скликав
пан і на яких засідали так звані «чужі люди»83. Перелік взаємних претензій
та обвинувачень, який виносився на розгляд такий сесій, міг бути надзвичай-
но широкий і включав серед іншого справи про несплачені повинності, за-
борговані позики, матеріальні збитки чи штрафи за кримінальні проступки.
На засіданнях домініальних судів розглядатися також звинувачення у злочи-
нах, які висували проти селян-відказників інші члени громади, або ж їхні
пани. Селянські правопорушення, що включали шкоду та крадіжки панського
майна, конфлікти всередині самих селянських громад, нарешті кривди, за-
вдані шляхтою-панами своїм селянам, призводили до взаємних ворожнеч і
мали суттєвий вплив на перебіг справ про селянський вихід. У джерелах се-
лянські втечі чи незаконний вихід інколи пов’язуються зі спробами уникнути
відповідальності за кримінальні правопорушення, учинені проти їхніх панів84.
Домініальне судочинство виступало головним чинником інституціалізації
та узаконення насильства шляхти проти селян-відказників. Конфлікти і вза-
ємні претензії сторін, які виникали під час селянського виходу, незалежно від
того, чи мали вони реальні підстави, чи ж були сфабриковані, часто супрово-
джувалися побиттям, ув’язненням та поневоленням селян, які намагалися
покинути панські маєтки85. Насильницькі дії становили один із головних
способів для господарів домогтися матеріальної й символічної компенсації
у відносинах із підданими, або ж не допустити їх виходу з маєтку. Власне в
контексті розгляду домініальними судами спірних питань селянського ви-
ходу, зокрема кримінальних правопорушень, з’являлися можливості для
поневолення підданих, подібних до описаного в акті судового процесу між
Яном Колею та Зенем.
Загалом акти процесів про селянський вихід підтверджують роль насиль-
ства як постійного й часто вирішального інструменту в конфліктах за контр-
оль і володіння підданими, які набирали особливо гострих проявів в умовах
низького заселення галицького пограниччя Корони. Завдяки можливості за-
83 Про «чужих людей» як учасників таких судових сесій див., напр.: AGZ, t. XI, no. 1032.
84 AGZ, t. XIV, no. 3431; t. XVII, no. 3915, 4020.
85 AGZ, t. XII, no. 743, 4066; t. XIII, no. 3307, 5037; t. XIV, no. 1076, 1992, 3269, 3180; t. XV, no. 198,
4234; t. XVII, no. 360, 1691, 2787.
Rythenika_15.indd 192 16.12.2019 11:14:12
193Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
стосовувати фізичну силу до підданих, визначати ступінь легітимності на-
сильства та контролювати його динаміку шляхта утверджувала себе в ролі
панів над підданими, виступаючи в постійно змінних іпостасях — чи то
агресора, чи захисника у стосунку до селян. У такий спосіб селянське під-
данство формувалося як постійно відтворюваний соціальний процес зі
складними й динамічними конфігураціями відносин насильства та захисту,
які виникали між панами і підданими в контекстах щоденної взаємодії.
Погодження взаємних претензій та способи розв’язання конфліктів про
селянський вихід між сторонами могли відбуватися за різними сценаріями.
Вони залишали простір як для правового врегулювання, переговорів і по-
розуміння, які супроводжувалися актами милості та компенсації, так і для
жорстоких покарань, які могли вести до повного поневолення. За обмежених
можливостей шляхти підтримувати матеріально своїх підданих в економічно
скрутний час, а також в умовах постійного гострого суперництва за селян та
інституціалізованого права на вихід, ці інструменти шляхетської влади вза-
ємодоповнювали один одного у залежності від динаміки відносин між пана-
ми та підданими.
Важливо, що перебіг конфліктів між шляхтою та селянами навколо ви-
ходу останніх, який часто супроводжувався застосуванням насильства
щодо підданих, призводив до ситуацій, коли соціально-правове становище
селян-відказників було довший час відкритим для перегляду та оскарження.
Динамічність умов підданства, яку породжували чи посилювали конфлікти
про вихід селян, а також соціальні значення насильства у процесі переозна-
чення селянського статусу, можна простежити на прикладі примусового
осадження селян-відказників у панських маєтках. Розповсюдження такої
практики засвідчують акти судових конфліктів навколо селянського виходу,
в яких сторони апелювали до взаємозаперечних окреслень соціально-пра-
вового статусу селян-відказників86. Під час подібних судових тяжб шлях-
тич, який намагався вивести селянина з маєтку свого опонента, як правило
наполягав, що селянин не був осілим у свого колишнього господаря, а був
лише підсадком, а тому володів беззастережним правом на вихід. Натомість
сторона, яка відмовляла підданому у праві виходу, наголошувала на його
осадженні на дворищі чи лані в панському маєтку. Важливим є сумнівність
та неусталеність селянського статусу в подібних конфліктах. Як наслідок,
соціальна ідентичність селян формувалася через заперечення, зміну та нове
підтвердження у ході судового процесу й застосування фізичного насиль-
ства. Заяви шляхти про осілість селян, за вихід яких точилися судові про-
цеси, часто супроводжувалися насильним утриманням, ув’язненням і по-
каранням таких селян.
86 AGZ, t. XII, no. 4100; t. XIV, no. 969, 2540, 3117, 3515, 3717, 3788; t. XV, no. 619; t. XVII, no. 292;
t. XVIII, no. 2535.
Rythenika_15.indd 193 16.12.2019 11:14:12
194 Юрій Зазуляк
Плинність та неврегульованість соціального і правового становища селян,
яку зустрічаємо у цих судових процесах, не була очевидно чимось незвичним
для стосунків підданства у Галицькій Русі XV ст. Відомі випадки, коли за
певних умов селяни могли бути підданими двох панів87. При цьому параметри
таких залежностей могли різнитися. В окремих збережених зізнаннях селяни,
за яких велися суперечки, самі підтверджували, що вони були дідичними під-
даними одних панів, але водночас тримали земельні наділи під владою ін-
ших88. Галицькі акти побіжно згадують про звичай, коли селяни, котрі були
спадковими підданими, могли покидати за згодою своїх господарів їхні маєт-
ки та найматися на службу до інших землевласників89. Подібна практика добре
відома в історії селянства Великого князівства Литовського90. Не виключено,
що згадані конфлікти навколо селянського статусу, зафіксовані в галицькому
актовому матеріалі, описують ситуації, коли нові власники намагалися офор-
мити post factum вихід селян, дідичних підданих інших землевласників, які
вже тривалий час проживали в їхніх маєтках на становищі підсадків91.
Судові процеси навколо селянського виходу, в яких умови підданства і
статусу селян-відказників окреслювалися в конфліктних і взаємозаперечних
категоріях, виявляють тісний зв’язок між насильством, соціально-правовим
становищем селян та їх осілістю в панських маєтках. У світлі цих свідчень
осілість селян у панських маєтках була одним із головних елементів відносин
підданства, яка значною мірою визначала легітимність шляхетського насиль-
ства, а також ступінь і можливості селянського виходу. Інституція селянської
осілості поєднувала надання селянам певних економічних прав та матеріаль-
них вигод з обмеженням їх особистої свободи. На початку свого осадження
селянин часто отримував «волю». Для загосподарювання свого наділу він
звільнявся на визначений період від сплати деяких податків та виконання
панщини, а також отримував від пана матеріальну чи навіть фінансову допо-
могу, так звану «залогу». Унаслідок осілості володіння земельним наділом
під владою пана могло супроводжуватися визнанням певних дідичних прав
селян на цю землю.
Водночас осілі селяни не могли покинути свій наділ та отримати вихід аж
допоки не розчистили поле під сільськогосподарські угіддя, не сплатили всі
87 Див. випадок селянина Андрія, який у судовому процесі проти шляхтянки Олюхни з Горо дис-
лавичів у першому позові виступав як homo domini Regis de suburbia castrensi, а у другому — як
homo generosi domini Nicolai Romanowsky: AGZ, t. XIV, no. 509. Пор. також: AGZ, no. 2604.
88 AGZ, t. XI, no. 3024.
89 AGZ, t. XI, no. 399. Див. також згадку в угоді з 1487 р. між Анджеєм Яцимирським та його
підданими з Ричагова та Малої Горожани, укладеної під час переведення цих сіл на німецьке
право: AGZ, t. IX, no. XCVI. Див. також угоду, яка забороняла приймати підданих одного пана на
становище підсадків у маєтку іншого: AGZ, t. XVI, no. 1510.
90 Пор. спостереження М. Любавського про плинність меж поміж «похожими» й «непохожими»
селянами у Великому князівстві Литовському того часу: Любавский М. Областное деление, 383.
91 AGZ, t. XII, no. 3982.
Rythenika_15.indd 194 16.12.2019 11:14:12
195Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
борги, данини й не відпрацювали панові за стільки років, скільки перебували
на волі. Подібні обмеження, відомі зі свідчень судової практики, додатково
підкріплювалися нормами статутного права, зокрема приписами Краківсько-
Вартських статутів92. Ці обов’язки селян перед панами доповнювали інші
умови виходу, установлені земськими звичаями та статутним правом. Так,
селянин, осілий на польському праві, був зобов’язаний перед виходом здій-
снити «оправу» свого господарства, тобто залишити його в належному стані.
Селянин-відказник німецького права мав знайти іншого селянина, рівного
йому за багатством, який би був здатен його замінити, і передати йому свій
колишній ґрунт. Як можлива умова осадження власності виступає також про-
даж цієї власності іншому селянинові-осаднику93.
Обмеження виходу селян, осілих у своїх панів на дворищах чи ланах,
могло сягати далі цих приписів статутного права. Воно також випливало з
давності проживання та землекористування таких селян у маєтках панів. Це
право давності, яке ґрунтувалося на практиці тривалих стосунків підданства
(наприклад, сплата чиншів та відробіток панщини впродовж тривалого часу,
накопичення селянських заборгованостей перед паном) становило підставу
для прикріплення селян до землі. Саме таким був один із головних механіз-
мів закріпачення категорій непохожих отчичів і старожильців на землях
Великого князівства Литовського та Московської держави94. Галицький ак-
товий матеріал лише зрідка й дуже загально згадує про існування подібного
поняття давності у стосунках панів і підданих95. Із місцевих судових актів
відомо, наприклад, що пани-шляхта могли посилатися на тривалість володін-
ня селянами, які вже довгий час відробляли панщину та сплачували чинш,
для обґрунтування свого права насильно утримувати й обмежувати їх вихід96.
Одним із головних джерел цього права давності була фінансово-матері-
альна залежність осілих селян від панів. Як уже зазначалося, при осадженні
пани часто надавали селянам матеріальну або фінансову допомогу, відому в
92 Свідчення судових записок Руського воєводства: AGZ, t. XIV, no. 2559. Вартські статути
з 1420 р. забороняли селянам вихід на період їхньої «волі» у пана. VL, t. I, p. 35.1: ...unde si quis
kmetho in silva ubi villa locari debeat libertatem accipiant, non poterit de suo agro nisi illum extirpaverit
se movere, quo extirpato facere poterit. Див. коментар: Żytkowicz L., “Przesłanki i rozwój
przytwierdzenia do głęby ludności wiejskiej w Polsce — połowa XIV — początek XVI w.,” Przegląd
Historyczny, t. 75, zesz. 1 (1984), 9. Про схожу норму в Першому Литовському статуті див.:
Похилевич Д.Л. Право крестьян Белоруссии, Литвы и Украины на землю и выход в XV–
XVI веках. Вопросы истории. № 12 (1973), 62.
93 Statuty Kazimierza Wielkiego, cz. 2. Statuty wielkopolskie, wyd. L. Łysiak (Poznań, 1982), 46–52, § 34.
Див.: Żytkowicz L., “Przesłanki i rozwój przytwierdzenia do głęby,” 4–6.
94 Для земель Великого князівства Литовського див., напр.: Любавский М. Областное деление,
380–383, 389–390; Похилевич Д.Л. Право крестьян Белоруссии, Литвы и Украины, 60, 64. Для
земель Московської держави, див.: Милов Л.В. О причинах возникновения крепостничества
в России, 510–512.
95 AGZ, t. XIV, no. 3424.
96 AGZ, t. XVI, no. 2995. 3001.
Rythenika_15.indd 195 16.12.2019 11:14:12
196 Юрій Зазуляк
польському праві як «залога»97. Селянський вихід також часто відбувався
завдяки сприянню нових панів, які самі сплачували старим господарям бор-
ги своїх нових підданих, виступали їх поручителями, або платили так звану
«осільщизну», яка підтверджувала факт осілості виведених селян в їхніх
маєтках98. Таким чином, надзвичайні права шляхти стосовно осілих селян,
котрі додатково усправедливлювалися давністю їх осадження в панських
маєтках, могли бути тісно пов’язані з процесом матеріальної й фінансової
заборгованості селян. Факт заборгованості селян у процесі їх осадження
створював законні підстави для насильного утримання таких селян у маєтку
пана аж до сплати всіх заборгованостей. Ураховуючи, що селяни часто не
були у змозі компенсувати надану допомогу, але навпаки — нагромаджували
нові борги, то їх соціально-правове становище могло наближатися до борго-
вого невільництва. Відомо, що несплачений вчасно борг розглядався у тра-
диційних суспільствах як форма злодійства, а тому покарання селян-борж-
ників, котрі намагалися покинути маєток пана, не заплативши своїх боргів,
могло бути схожим до санкцій, які застосовувалися до злодіїв99. Новий тип
загострених стосунків підданства, який формувався в Короні Польській на-
прикінці середньовіччя, міг також відображати типову для тогочасної Євро-
пи ситуацію, яку нещодавно проаналізував Деніел Смейл: поширення забор-
гованості й регулювання боргових зобов’язань в європейських суспільствах
пізнього середньовіччя стимулювали зростання інструментів примусу та
породжували збыльшення попиту на приватне насильство100.
Осілість селянина, яка могла бути також вираженням його заборгованос-
ті перед паном, суттєво посилювала претензії шляхти на легітимність влади
над підданими і становила шлях до поневолення таких селян. Це засвідчують
поодинокі збережені угоди між шляхтою й окремими селянами, які уклада-
лися в момент їх осадження та виражали згоду підданого взяти в користуван-
ня земельний наділ, що належав до панського маєтку. Такі угоди були фак-
тично процедурою публічного визнання підданим повноти влади пана над
ним101. Вони узаконювали насильство як потенційну майбутню санкцію,
удатися до якої пан мав право в разі самовільного виходу осілого підданого
з маєтку чи його втечі. Покарання, правочинність якого підтверджували самі
піддані, могло мати довільний характер. Не обмежене жодним правом, воно
було узалежнене винятково від панської волі, що, власне, і зближувало цей
тип відносин підданства до рабства.
97 Про залогу див.: Antoni Lauferski, Ludność wiejska powiatu pyzdrskiego, 64; Kazimierz Tymieniecki,
Historia chłopów polskich, t. II, 46–56.
98 AGZ, t. XIV, no. 3515, 3788.
99 Richard Hellie, Slavery in Russia, 41.
100 Daniel Lord Smail, “Violence and Predation in Late Medieval Mediterranean Europe,” Comparative
Studies in Society and History, vol. 54.1 (2012), 11.
101 Угода між державцем села Клоковичів Миколаєм та селянином Мартином із 1470 р. Див.: AGZ,
t. XVII. no. 323 (4 квітня 1470 р.).
Rythenika_15.indd 196 16.12.2019 11:14:12
197Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Ці інституціалізовані процедури та публічні ритуали визнання шляхетської
влади, які слугували для ідеологічного виправдання й обґрунтування шляхет-
ського права на насильство над підданими, за своїм змістом та цілями були
тотожними зі згадуваними вище інструментами старостинського правосуддя.
Подібно до практики поневолення та уярмлення старостами злочинців, про яку
писалося вище, акти публічної покори, благання про милість та беззастережна
передача підданими себе в руки панів виражали й підтверджували повноту та
законність панської влади й соціального порядку, який ця влада уособлювала.
Акти визнання селянами беззастережної влади панів над ними також ви-
значали підданим важливі соціальні ролі у процесі легітимації шляхетського
панування та становили важливий ідеологічно-правовий аспект стосунків
підданства. Вони породжували численні й різноманітні мережі відносин
влади, в яких піддані селяни були не тільки жертвами та пасивним об’єктом
упокорення, але й співучасниками і творцями легітимного панського пану-
вання. Процедура, яка змушувала самих підданих публічно визнавати свою
вину та справедливість можливого чи відбутого покарання, відображала
свого роду інверсію ідеології взаємності у стосунках підданства і представ-
ляла важливий символічний вимір панської влади над підданими: право
шляхти на насильство проти підданих було дозволене буцімто за згодою обох
сторін. Практики співучасті підданих у системі панського правосуддя, на-
гляду та покарання дозволяли конструювати і відтворювати підданство як
специфічну легітимну традицію взаємності та співвідповідальності, і таким
чином, маскувати насильство і свавілля панської влади.
У цьому сенсі епізод із передачею селянином Зенем власної дочки в раб-
ство, який супроводжувався її тавруванням, хоча і вражає своєю незвичніс-
тю, є показовим свідченням взаємодії панської влади та авторитету й можли-
востей традиційної патріархальної влади голів сільських родин у здійсненні
панського правосуддя над підданими. Цей випадок не лише проливає світло
на маловідомі сторони родинних відносин серед галицького селянства піз-
нього середньовіччя, а й показує, наскільки далеко сягали претензії на легі-
тимність інституційного насильства у стосунках панів та їхніх підданих.
Спроба Зеня підважити владу пана обернулася незвичним за своєю жорсто-
кістю й символікою упокоренням: для викупу власного життя селянин був
змушений учинити акт насильства над власною дочкою.
У контексті взаємозв’язку осілості та необмеженої шляхетської влади над
підданими стає краще зрозумілою особлива роль насильства у зазначених
конфліктах навколо взаємовиключних окреслень статусу селян-відказників.
Прояснення і трансформація їх залежностей від панів були не лише вплетені
в логіку правових доказів та усправедливлення, а й пов’язані з позасудовими
засобами їх вирішення, насамперед насильством. Осадження селян було часто
прямим наслідком насильства щодо них із боку шляхти. Покарання селян-від-
казників із метою не допустити їх виходу з маєтку могло набувати вкрай жор-
Rythenika_15.indd 197 16.12.2019 11:14:13
198 Юрій Зазуляк
стоких і водночас принизливих форм. Так, поширеною карою було тримання
селян у колоді. Відомі випадки, підтверджені зізнаннями судових возних, коли
пани наказували випалювати бороди ув’язненим селянам-відказникам102. У та-
кий спосіб акт фізичного примусу стосовно селян, що означав насильне оса-
дження та фактичну втрату особистої свободи, був водночас способом їх со-
ціальної класифікації. Тому важко погодитися з думкою В. Гейноша, який
стверджував, що ув’язнення жодним чином не впливало на статус селян і не
призводило до втрати ними особистої свободи103. Осілість підданих була, та-
ким чином, часто прямим наслідком примусу та насильства з боку шляхти.
Водночас соціальне значення насильства як підстави шляхетського пану-
вання й засобу контролю за селянською робочою силою виходило поза межі
суто матеріально-фінансової залежності та економічних умов осілості. По-
ширення жорстоких і принизливих тілесних покарань, насильства щодо се-
лян-відказників саме по собі може слугувати свідченням украй обтяжливих
форм шляхетського панування, установлених над такими селянами. Практи-
ка подібних покарань виявляє відсутність чітких меж поміж рабством і під-
данством. У судочинстві середньовіччя тілесні покарання, як-от таврування,
калічення та колодництво, застосовувалися насамперед до осіб із числа не-
вільних чи залежних груп. Вони займали особливе місце у символіці серед-
ньовічного кримінального правосуддя, оскільки становили видимий знак
соціального упослідження та соціального виключення покараних, і в такий
спосіб виступали візуальним і тілесним документуванням їхнього соціаль-
ного статусу104. Тому відтятий ніс, випалена борода або ж тримання закутим
102 AGZ, t. XV, no. 212. Інше тогочасне свідчення галицького актового матеріалу про виривання
бороди у селянина під час шляхетського наїзду див.: AGZ, t. XIV, no. 1077. Про виривання борід
у селян як прояв середньовічного сеньйорального свавілля пор. також: Thomas N. Bisson, The
Crisis of the Twelfth Century. Power, Lordship, and the Origins of European Government (Princeton,
2009), 320. Про обстригання бороди як ганебне покарання в Київській Русі див.: Комарович В.Л.
Культ рода и земли в княжеской среде ХI–XIII вв. Из истории русской культуры. Т. ІІ, кн. 1:
Киевская и Московская Русь, сост. А.Ф. Литвина, Ф.Б. Успенский (М., 2002), 8–10. Статути
Казимира Великого передбачали ганебну кару facialis adustio для возних, які зловживали своїм
урядом. Див.: Marceli Handelsman, Prawo karne, 144. Про інші принизливі і вкрай жорстокі форми
покарання невільних селян-утікачів, які пропонувала узаконити шляхта наприкінці XV ст., див.:
Karol Górski, “Zagadnienie potwierdzenia chłopów do ziemi na Żuławach na przełomie XV
i XVI wieku,” Opuscula Casimiro Tymieniecki septuaginta dedicata (Poznań, 1959), 66. Про
символіку борід у середньовіччі: Констебл Д. Бороды в истории. Символы, моды, восприятие.
Одиссей. 1994: Картина мира в народном и ученом сознании. М., 1994, 165–181.
103 Wojciech Hjenosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 122.
104 Пор.: Pierre Bonnasie, The Survival and Extinction of the Slave System. Pierre Bonnasie, From Slavery
to Feudalism in South-Western Europe, transl. Jean Birrell (Cambridge: Cambridge University Press,
1991), 19; Patrick Geary, “Judicial Violence and Torture in the Carolingian Empire,” Law and the Illicit
in Medieval Europe, eds. Ruth Mazo Karras, Joel Kaye, and E. Ann Matter (Philadelphia: University of
Pennsylvania Press, 2008), 81–82. Про те, як тілесні покарання, зокрема таврування, візуально
відображали й оприлюднювали широкий спектр культурних значень, які пов’язували разом
соціальну стигму зі втратою честі та заплямованою сексуальною репутацією, насамперед жінок,
див.: Valentin Groebner, Der Schein der Person, 75–76, 78–80; Valentin Groebner, “Losing Face,
Saving Face: Noses and Honor in the Late Medieval Town,” History Workshop Journal, 40 (1995), 4–11.
Rythenika_15.indd 198 16.12.2019 11:14:13
199Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
у колоді слугували підтвердженням невільного соціального становища та
ідентифікували покараного як особу безчесну. В умовах украй обмеженої
циркуляції писемного документа та неусталеного концептуального словника
підданства, яке спостерігаємо у Галицькій Русі пізнього середньовіччя, саме
пам’ять і тілесні сліди подібних покарань перетворювалися на важливий
критерій соціальної належності особи. У цьому зв’язку доречним може бути
припущення, що окремі категорії невільників у середньовічній Східній Єв-
ропі, як-от, наприклад, «колодники» києворуської доби й, можливо, галицькі
«каланні» пізнього середньовіччя, могли отримувати свою назву саме від
покарань, що їх вони зазнали105.
Важливим є також поширене вживання понять «моя людина», «мої
люди» у зв’язку з легітимацією права шляхти на насильство проти осіб, які
домагалися виходу106. За використанням подібних понять стояли уявлення
шляхти про своїх підданих як власність. Деякі судові акти, котрі фіксують
скарги на насильницькі дії шляхти, інколи документують репліки-відповіді
шляхти з приводу їхніх дій, з яких випливає, що насильство сприймалося як
самоочевидне та виражало беззастережне право шляхти володіти селянами.
Наприклад, у судовому процесі Яна Фредра з Плешовичів проти Яна з Тиш-
ковичів, записаному до книги Перемишльського ґродського суду в 1495 р.,
Фредро закидав своєму противникові, що той не хотів прийняти вихід від
селянина-підсадка Дениса з Ходновичів і не бажав відпустити його до маєт-
ку Фредра, але тримав насильно у себе. Виправдовуючи свої дії, відповідач
заявляв, що ув’язнив згаданого селянина як «свого власного» (detinui eundem
hominem tanquam meum proprium)107. Ось інший промовистий приклад схо-
жої аргументації. У 1441 р. шляхтич Львівської землі Франек із Деревятни-
ків, відповідаючи в місцевому ґродському суді на звинувачення в насиль-
ницьких діях проти свого селянина, виправдовував його побиття та
поранення такими словами: «Над цим чоловіком я вчинив суд, він моя лю-
дина, і маю право над ним»108. Характерно також, що саме термін «моя лю-
дина» був ужитий Яном Колею на адресу кметя Зеня, очевидно для того, щоб
обґрунтувати право на суд над власним підданим і суворість винесеного
вироку. У світлі цих згадок про брутальні форми покарання селян-відказни-
ків, тіла підданих, подібно до рабів, належали їхнім панам і могли бути
об’єктом довільного трактування та покарання.
Існування обтяжливих форм підданства, які не були концептуально від-
межовані від рабства, можна припускати на підставі інших опосередкованих
105 Зимин А.А. Холопы на Руси, 237; Линниченко И.А. Черты из истории сословий, 96.
106 Термін «люди» означав у Великому князівстві Литовському та Північно-Східній Русі XIV–XV ст.
невільних, «непохожих» селян і холопів, див.: Wojciech Hejnosz, Kilka uwag o niewoli w I Statucie
Litewskim, 21, 23; Зимин А.А. Холопы на Руси, 278.
107 AGZ, t. XVII, no. 2787. Див. також схожу аргументацію: AGZ, no. 2856.
108 AGZ, t. XIV, no. 166.
Rythenika_15.indd 199 16.12.2019 11:14:13
200 Юрій Зазуляк
міркувань. Так, відсутність чітких концептуальних меж поміж неволею та
іншими формами підданства можна виявити, звернувшись до регулювання
селянської мобільності й покарання втеклих підданих у польському статут-
ному праві пізнього середньовіччя, яке згадує та розглядає відносини рабства
лише один раз, а саме у Краківсько-Вартських статутах 1420–1423 рр.109
У параграфі, присвяченому забороні селянських утеч від панів, зазначалося,
що невільні слуги та служниці не могли звільнитися у жоден інший спосіб,
окрім «манумісії», наданої панами. Згадувалося про численні випадки втеч
таких невільних селян, які, порушуючи право, переходили зі своїм майном
під владу й опіку сусідніх землевласників. При цьому право прирівнювало
їхні втечі до втрати панами іншої спадкової власності. Шляхтич, в якого
втікачі шукали притулку, мав засвідчити про це на найближчому році коро-
лівського суду. Особи, які цього не чинили, але переховували втеклих селян,
засуджувалися до сплати високої грошової кари pietnadziestą та зобов’я-
зувалися видавати втікачів їхнім господарям.
Хоча окреслення, ужиті у статуті, стосувалися очевидно насамперед не-
вільних слуг та невільних підданих, однак немає певності, чи параграф не був
спробою поширити цю термінологію також на інші категорії залежних селян.
Подібно до свідчень судової практики, параграф статуту вказує на можливий
зв’язок неволі з осадженням, яке, згідно з цим правовим приписом, було ак-
том панської волі (cum servos illiberos dominus ubi vult locare potest acquirendo
haereditatem novam per ipsos erigendam). Поняття осілості могло бути синоні-
мом селянської неволі в тогочасному праві та судовій практиці.
Важливо, що у спробі врегулювати переслідування й покарання невільних
селян, які наважувалися на втечу, Краківсько-Вартські статути спеціально
покликалися на норми римського права (у тексті статутів фігурує як «імпер-
ське право»). Згідно з римським правом, схоплених колонів-утікачів, або
навіть таких, що лише замислювали втечу, наказували заковувати в кайдани
й перетворювати на рабів110. Покликання на римське право, можливо, не було
випадковим, але могло бути виправданим з огляду на існування схожих форм
покарання залежних селян-утікачів на польських землях у XIII–XIV ст.111
З іншого боку, уживання термінів та згадки про норми римського імперсько-
го права можна розглядати як один з епізодів процесу творення панівною
верствою нових ідеологічних і концептуальних засад селянського підданства
впродовж XV–XVІ ст. Порівняння селян із невільниками у згаданому стату-
109 Volumina legum (St. Petersburg, 1859), t. 1, 36.1–36.2. Див.: Franciszek Bujak, Mowa Jana z Ludziska,
117; Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 37–38; Jerzy Wyrozumski,
“Zagadnienie niewoli,” 141–144; Marian Dygo, “Zur Genese der sog. ‘zweiten Leibeigenschaft’ in Polen
(15.–16. Jahrhundert),” Forms of Servitudes in Northern and Central Europe. Decline, Resistance, and
Expansion, ed. Paul Freedman and Monique Bourin (Turnhout: Brepols, 2005), 403–405.
110 Codicis Theodosiani libri XVI (Basilea, 1528), lib. V, tit. IX, 52.
111 Franciszek Bujak, Mowa Jana z Ludziska, 115.
Rythenika_15.indd 200 16.12.2019 11:14:13
201Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
ті, яке спиралося на римське право, мало посилити ідеологічний ефект спроб
правового зміцнення підданства112. Невипадково, що у XVІ ст. термін «ко-
лон» приходить на заміну поняття «кметь» і стає в польському земському
праві та судочинстві відповідником підданого селянина, прикріпленого до
землі113.
Правові норми і звичаї, які стосувалися покарання невільників, могли
справляти відчутний вплив на регулювання селянської свободи руху також в
інший спосіб. У 1470–1480-х рр. відбувалися важливі зміни в концептуаль-
ному словнику, який застосовувався для опису та правового регулювання
селянської свободи й мобільності. Поняття селянського виходу поступово
зникає з текстів тогочасних редакцій статутного права і документів, якими
шляхта регулювала правове становище власних підданих. Натомість селян-
ський вихід часто починає ототожнюватися зі втечею селян. Поняття селян-
ської втечі довший час співіснувало й було термінологічно та концептуально
відокремлене від поняття селянського виходу у праві й судочинстві. Однак із
кінця XV ст. поняття втечі поступово замінює поняття виходу, позбавляючи
останній будь-яких правових підстав114. Ці зміни були відображенням шир-
шого процесу занепаду права селянського виходу та зростаючого обмеження
селянської свободи, який становив одну з соціально-правових підстав утвер-
дження нових форм підданства на рубежі XV–XVІ ст.
Відмова від визнання за селянами права на вихід, яка вела до перетворен-
ня селян-відказників на селян-утікачів, мала один важливий наслідок для
способів їх покарання й окреслення їхнього статусу. Вони могли спиратися
на давні правові прецеденти та звичаї покарання таких селян, які часто санк-
ціонували перетворення їх на невільників. Так, подібні норми були відомі
києворуському праву, яке дозволяло, наприклад, обернути закупа на обельно-
го холопа у випадку його втечі (Пр. Правда, 56)115. Вони також застосовува-
лися проти втеклих селян на польських землях у XIV ст.116 Власне у світлі цих
змін у концептуалізації селянської свободи та можливого впливу на них
правових приписів і звичаїв покарання селян-утікачів з епохи раннього серед-
112 Пор. схожі ідеологічні мотиви вживання термінології римського права у випадку середньовіч-
ного серважу: Paul Freedman, Images of the Medieval Peasant (Stanford, 1999), 10.
113 Wojciech Hejnosz, “Stanowisko prawne ludności wieśniaczej w tzw. Korekturze Taszyckiego” [Odbitka
ze Sprawozdań T-wa Naukowego we Lwowie, rok XVIII, z. 1] (Lwów, 1938), 5.
114 Див. зміни у формулюванні параграфу про селянський вихід Статуту Казимира Великого
в редакції малопольсько-великопольських Диґестів. Ця поширена в XV ст. редакція Статутів
стала підставою для їх друкованої версії; т. зв. Syntagmata, увійшла на початку XVІ ст.
у друковану збірку польського коронного права Яна Ласького, і у цьому варіанті була відома
у судовій практиці в наступні століття (Polskie statuty ziemskie w redakcji najstarszych druków,
De kmethone a domino suo fugiente, CXXXV, 111). Пор. окреслення селянських прав і повинностей
у наданні шл. Анджеєм Яцимирським німецького права для Ричагова й Малої Горожани
(Львівська земля) з 1487 р.: AGZ, t. IX, no. XCVI (12 березня 1487 р.).
115 Зимин А.А. Холопы на Руси, 141, 206.
116 Franciszek Bujak, Mowa Jana z Ludziska, 115.
Rythenika_15.indd 201 16.12.2019 11:14:13
202 Юрій Зазуляк
ньовіччя можна пояснити постійну практику ув’язнення та уярмлення селян-
відказників, які перебували у стані конфлікту зі своїми панами. Ув’язнення й
колодництво таких селян могло бути спричиненим не лише несплаченими
боргами чи провинами, а й ставало символічною санкцією, яка заперечувала
загалом право підданих на вихід і підтверджувала їх невільне становище.
Висновки
У підсумку можна сказати, що визначальними для значної частини відносин
невільництва у Галицькій Русі пізнього середньовіччя була не лише їх
києворуська генеза чи належність до певного «етнічного» права, а й
різноманітні тогочасні контексти та обставини відносин підданства. Аналіз
згаданих випадків неволі, що їх фіксують галицькі джерела XV ст., не дає
підстав виводити їх винятково від звичаїв та інституцій часів києворуської
чи галицької державності, або ж класифікувати їх як специфічну форму і
прояв руського права. Представлення всіх цих різних за походженням та
контекстами випадків неволі як пережитків інститутів києворуського часу,
або ж як форми місцевого служебництва на руському праві, залишає поза
увагою одну ключову проблему галицького невільництва, а саме існування
специфічних форм і практик шляхетського панування, які вможливлювали
перетворення підданих селян на невільників і робили ефемерними межі
поміж неволею та іншими формами підданства.
Свідчення про неволю доньки кметя Зеня та цирульника Йоганна Ванґля
показують, наскільки нероздільно були поєднані приватні та інституційні
ресурси шляхетської влади, можливості застосування судового й позасудо-
вого насильства у процесі встановлення форм залежності, що нагадували
рабство. В. Гейнош був схильний применшувати, якщо не відкидати взагалі,
участь королівських урядників, місцевого можновладства та шляхти у прак-
тикуванні рабовласництва, підкреслюючи негативне ставлення королівської
влади й польського земського права до неволі117. Однак приклади Яна Колі та
Якуба з Конецполя засвідчують протилежне: королівські старости і пред-
ставники магнатських родин Галицької Русі, у тому числі польського похо-
дження, насправді практикували поневолення власних підданих. Виглядає,
що саме старостинське королівське судочинство на Галичині було впродовж
довшого часу одним із важливих інституційних важелів підтримки невіль-
ницьких стосунків шляхом перетворення злочинців на рабів.
117 Wojciech Hejnosz, Zagadnienie niewoli na Rusi Czerwonej, 147. У світлі ролі, яку відігравали
королівські старости у судовому поневоленні, слід радше критично поставитися до думки
Є. Вирозумського про особливу роль «держави» у справі обмеження й поступової ліквідації
неволі на землях Корони Польської впродовж XV ст. (Jerzy Wyrozumski, “Zagadnienie niewoli”,
159).
Rythenika_15.indd 202 16.12.2019 11:14:13
203Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
Подібне твердження лише на перший погляд важко погодити з фактом
заперечення неволі в польському земському праві того часу. Насправді,
угоди, подібні до укладеної між Якубом із Конецполя та Йоганном Ванґлем,
або ж акти прохання злочинців про милість перед старостами, засвідчують
значний ступінь сваволі можновладців у здійсненні правосуддя й покаранні
підданих, не обмеженої жодними формальними приписами статутного чи
земського права. Старости, чинячи суд над злочинцями з-поміж своїх чи
чужих підданих, не робили великої різниці між своєю роллю королівських
урядників і можновладців. Власне, їх статус і влада як великих панів, а не
норми статутного права, знання якого було вкрай обмеженим у судовій
практиці галицьких земель Корони пізнього середньовіччя, забезпечували
легітимність та публічний характер правосуддя, яке вони чинили. Воля та
здатність пана наказувати й карати власних підданих самі по собі було легі-
тимним правом, яке визначало головні засади та можливі межі стосунків
підданства. Важливо, що ці широкі інституційно-публічні можливості шля-
хетського панування над підданими, закорінені у щоденних практиках і
міжособистісних відносинах, були лише незначною мірою регламентовані
та оприявлені у статутному та земському праві пізнього середньовіччя. Ця
недостатня формалізація правових засад підданства в тогочасному законо-
давстві, а також відсутність розвинутої практики писемної фіксації селян-
ських залежностей в угодах панів і підданих, надавали шляхетській владі
над селянами значного ступеня довільності та відкривали можливості для
їх поневолення.
Аналіз джерельних свідчень про конфлікти навколо права селян на вихід
дозволяє дещо по-іншому подивитися на проблему розриву й тяглості, но-
визни та традиції в історії селянського підданства на периферійних землях
Корони Польської пізнього середньовіччя. В історіографії виникнення та
утвердження загострених форм селянського підданства (так зване друге за-
кріпачення) наприкінці XV–XVI ст. традиційно розглядалося як нове соці-
альне явище, як своєрідний соціальний злам в історії селянства118. Нове
селянське підданство формувалося внаслідок впливу кластеру нових важ-
ливих соціально-економічних та політичних процесів і явищ того часу, як-от
спад шляхетських доходів та зростання ціни вільнонайманої праці у сіль-
ському господарстві, посилені слабкою монетаризацією у сфері економіч-
ного обміну, що виливалося в постійний дефіцит робочої сили та зростання
числа покинутих і необроблених сільськогосподарських угідь у шляхет-
ських маєтках; зростання значення балтійської торгівлі збіжжям після за-
хоплення Ґданська (Данциґа) у ході Тринадцятилітньої війни з Тевтонським
орденом (1454–1466 рр.), який дав стимул для швидкого розвитку шляхет-
ського фільваркового господарства та призвів до стрімкого збільшення
118 Див.: Paul Freedman and Monique Bourin, Introduction, Forms of Servitude, 11, 13.
Rythenika_15.indd 203 16.12.2019 11:14:13
204 Юрій Зазуляк
тижневої панщини; установлення домінації шляхти й магнатерії в політич-
ному житті Корони, що дозволило цим верствам використовувати законо-
давство як важіль для посилення контролю за селянською працею та при-
кріпленням селян до землі.
Водночас вплив зазначених нових соціально-економічних та політичних
чинників на занепад селянського права виходу і зміцнення панської влади
над селянами був додатково обумовлений уже існуючими інститутами та
відносинами підданства, чия ключова роль у локальному соціально-політич-
ному устрої сформувалася задовго до описаних вище процесів посилення
селянської залежності. Різноманітні форми насильства були невід’ємною
частиною стосунків підданства й панування, що існували віддавна. За своїм
значенням і походженням вони були взаємозалежні з архаїчними формами
економічних відносин, побудованих значною мірою на пограбуванні й на-
сильному присвоєнні матеріальних ресурсів, і вкорінені у відносини влади,
ґрунтовані на ворожнечі та поневоленні. Власне в контексті цих рутинних і
традиційних практик насильства, які супроводжували боротьбу за обмежені
людські та природні ресурси на галицькому пограниччі, регулярні тілесні
покарання й ув’язнення підданих у конфліктах навколо селянського виходу
дозволяють виявити ознаки існування та тяглості невільництва. При цьому
рабство й неволя вкрай рідко були виражені в усталених термінах і поняттях
формального права, але залишалися радше погано артикульованими фактами
соціальної практики та щоденного досвіду підданства.
Соціально-політичні та економічні зміни другої половини XV ст. суттєво
посилили роль подібних практик панського насильства, надаючи нових форм
і нового значення відносинам невільництва. Із цього погляду судові справи
про конфліктні сторони селянського виходу дають змогу поставити питання,
сформульоване свого часу Річардом Гіллі у його праці про холопство в ран-
ньомодерній Росії, а саме що і як успадковували та переймали від інституту
рабства форми залежності й експлуатації, які приходили йому на зміну119.
В умовах зростання політичної ваги шляхти, закріпленої сеймовим законо-
давством і становими привілеями XV ст., прояви панського насильства проти
селян, засвідчені в актах процесів про селянський вихід, становили важли-
вий механізм інституціоналізації контролю за селянською мобільністю й
селянською робочою силою наприкінці середньовіччя. За своїми соціальни-
ми наслідками їх можна порівняти зі схожими практиками сеньйорального
насильства у середньовічній Європі, проаналізованими в недавніх дослі-
дженнях Патріка Ґірі, Томаса Біссона та Ґаді Альґазі120. Занепад селянського
119 Richard Hellie, Slavery in Russia, 62–63.
120 Gadi Algazi, Herrengewalt und Gewalt der Herren in späten Mittelalter: Herrschaft, Gegenseitigkeit
und Sprachgebrauch (Frankfurt und New York: Campus, 1996); Gadi Algazi, “Social Use of Private
War: Some Late Medieval Views Reviewed,” Tel Aviver Jahrbuch für deutsche Geschichte, XXII
(1993); Gadi Algazi, “Pruning Peasants: Private War and Maintaining the Lords’ Peace in the Late
Rythenika_15.indd 204 16.12.2019 11:14:13
205Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя
права виходу та зростання селянської залежності були важливим побічним
ефектом некоординованого, але регулярного насильства проти селян-відказ-
ників, можливості для легітимного застосування якого посилилися разом із
розширенням політичних і правових привілеїв шляхти та законодавчими
обмеженнями прав селянства. При цьому претензії шляхти на легітимність
насильства і влади над підданими породжували потребу і проявлялися через
підтвердження самими селянами-підданими права панів карати їх на власний
розсуд, конструюючи панську зверхність як легітимну традицію, ґрунтовану
на взаємності стосунків.
Насильство відігравало часто вирішальну роль у процесі соціальної кла-
сифікації селян шляхом примусового визначення їх статусу як осілих під-
даних. Селянська осілість формувалася як ключовий інститут нового селян-
ського підданства. Вона могла бути новим інституційним вираженням старих
існуючих форм селянської неволі, які продовжували існувати в контексті
зростаючої селянської заборгованості і підтверджувалися через практику
тілесних покарань селян-відказників та селян-втікачів. Іншими словами,
селянська неволя та рабство ніколи не отримали виразного концептуального
і правового оформлення в межах стосунків підданства пізнього середньо-
віччя, існуючи винятково в понятійних та інституційних рамках практики
осадження селян і насильства, пов’язаних із цим процесом. Законодавчі
ухвали шляхетських сеймиків та сеймів другої половини й кінця XV ст.,
спрямовані на посилення селянської залежності, лише частково відображали
досвід цієї мікрополітики панування шляхти над селянами, залишаючи вод-
ночас часто ненаголошеним її важливий елемент — щоденні та різнопланові
форми насильства проти підданих.
Інститут українознавства НАНУ
Medieval Germany,” Medieval Transformations. Texts, Power, and Gifts in Context, eds. Esther Cohen
and Mayke B. De Jong. (Leiden; Boston; Köln, 2001); Patrick Geary, Judicial Violence and Torture;
Thomas N. Bisson, “The ‘Feudal Revolution’,” Past and Present, 142 (1994), 6–42; Thomas N. Bisson,
Tormented Voices: Power, Crisis, and Humanity in Rural Catalonia (Cambridge: Harvard University
Press, 1998).
Rythenika_15.indd 205 16.12.2019 11:14:13
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-191621 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1995-0276 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T09:25:10Z |
| publishDate | 2019 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Зазуляк, Ю. 2023-07-06T15:56:50Z 2023-07-06T15:56:50Z 2019 Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя / Ю. Зазуляк // Ruthenica. — 2019. — Т. 15. — С. 168-205. — Бібліогр.: 120 назв. — укр. 1995-0276 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/191621 Стаття написана за підтримки стипендії Александра фон Гумбольдта (Німеччина) в університеті м. Гісен (земля Гессен) улітку 2017 р. uk Інститут історії України НАН України Ruthenica Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя Article published earlier |
| spellingShingle | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя Зазуляк, Ю. |
| title | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя |
| title_full | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя |
| title_fullStr | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя |
| title_full_unstemmed | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя |
| title_short | Насильство, неволя та підданство на Галичині пізнього середньовіччя |
| title_sort | насильство, неволя та підданство на галичині пізнього середньовіччя |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/191621 |
| work_keys_str_mv | AT zazulâkû nasilʹstvonevolâtapíddanstvonagaličinípíznʹogoserednʹovíččâ |