"Безпричинна" війна Ярослава Мудрого
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Ruthenica |
|---|---|
| Datum: | 2023 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2023
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/192057 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого / В. Ричка // Ruthenica. SEMINARIUM. — 2023. — Спеціальний випуск. — С. 10-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859637072921362432 |
|---|---|
| author | Ричка, В. |
| author_facet | Ричка, В. |
| citation_txt | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого / В. Ричка // Ruthenica. SEMINARIUM. — 2023. — Спеціальний випуск. — С. 10-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Ruthenica |
| first_indexed | 2025-12-07T13:17:21Z |
| format | Article |
| fulltext |
© Ruthenica. Спеціальний випуск (2023), 10–18
Володимир Ричка
«Безпричинна» війна Ярослава Мудрого
Культурна політика Ярослава Володимировича (Мудрого), зокрема, поширення
грамотності та символізм у градобудівництві, засвідчує беззастережну відда-
ність київського князя візантійським джерелам християнської віри. Не тільки
в самому Києві, а й по інших містах князь, за свідченням літопису, охоче ставив
церкви, настановляючи до них попів: «и оумножишасѧ прозвутери . и людьє
хрс̑тьӕнъстѣи и радовашесѧ Ӕрославъ . видѧ многи цр҃кви и люди крс̑тныи»1.
Грецька мова в часи володарювання Ярослава Мудрого була на Русі у
великій пошані. Про це свідчать численні артефакти. Помічено, наприклад,
що «монети, карбовані Володимиром, Святополком та Ярославом, супрово-
джувалися легендою слов’янською мовою. Але від середини ХІ століття на
печатках князів і церковних ієрархів з’являються грецькі написи. Саме грець-
ка писемність призначалася для публічного її представлення, громадські
будівлі зводилися у візантійському стилі, під опікою візантійських майстрів,
і позначені явними символічними ознаками візантійського духу. Можливо,
грецька мова використовувалася під час богослужінь у храмі Святої Софії»2.
Всі написи у ньому, як, ймовірно, і в інших збудованих Ярославом у Києві
церквах, виконано гречизною. Згадаймо, що фасад поновленої за його воло-
дарювання у Києві Десятинної церкви прикрашав частково реконструйова-
ний грецький напис біблійного провіщення: «[…] Я Альфа і Омега […]».
Візантійські літургійні книги складали основу книжкових зібрань церков
і монастирів Київської Русі. Їх стандартним набором були тексти, призна-
чені для служб, та настанови щодо того, як цими текстами слід користувати-
ся. Літургійні тексти, за спостереженнями фахівців, «містять у собі лапідар-
ні елементи двох рівнів: незмінну частину богослужіння, тобто основний,
незмінний устав церковних служб і молитв, які міняються відповідно до
свята або дня календаря. Незмінні елементи містяться в Євхології, або
Молитвослові (у давньоруській практиці вони відповідать двом книгам —
Служебнику і Требнику), який включає молитви і ектенії і призначені для
1 ПСРЛ 2: 141.
2 Франклин С., Шепард Д. Начало Руси 750–1200. Санкт-Петербург, 2000, 309.
11«Безпричинна» війна Ярослава Мудрого
священика, що відправляє церковну службу, і диякона, і в Часослові (книзі
годин, тобто служб добового кола). Набір молитов рухомого циклу, так чи
інакше пов’язаних з Великоднем, знаходиться в трьох книгах: Тріоді Пісній,
Тріоді Цвітній, для періоду Великодня та П’ятидесятниці та Октоїху, що ви-
користовується по неділях та буднях протягом року. Фіксований цикл моли-
тов для поминання святих і церковних свят, які припадають на 365 днів ка-
лендаря, знаходиться (по тому на місяць) у дванадцятитомній Мінеї. Уривки
Нового Завіту, включені в обидва цикли, можна знайти у двох книгах: Апос-
толі та Євангелії. Уривки зі Старого Завіту, які тепер читаються лише під час
служб добового кола, були включені до Мінеї та Тріоді. Типикон чи Устав є
зведенням, яке упорядковує використання цих книг відповідно до свят і го-
дин церковного року»3. Отже, книга була невід’ємною частиною церковної
служби, її поетичним обрамленням й джерелом обрядової інтерпретації.
На тлі такої відверто, сказати б, візантинофільської культурної політики
Ярослава Володимировича видається вкрай дивним і несподіваним його
рішення розв’язати у самий розпал будівництва величного храму Святої Со-
фії у Києві війну з Візантією.
Про організований Ярославом воєнний похід «на греків» сповіщає Повість
временних літ під 1043 р.: «Посла Ярославъ сына своего Володимера на Грѣкы
и вда єму вои многы»4. Київський літописець не обмовився про причини, що
змусили Ярослава розпочати війну з імперією. Візантійський хроніст Іоанн
Скіліца стверджував, що приводом до конфлікту стала сварка, що спалахнула
на константинопольському ринку, в якій було зарізано якогось знатного «скі-
фа». Більшу обізнаність демонструє вчений імператорський радник Михаїл
Пселл. Але й він, у своєму складеному у 1061–1063 рр. літературному творі,
назвав напад Русі 1043 р. «безпричинною війною». У розповіді про хід цієї
війни, сучасником і свідком перебігу якої він був, автор свідчив:
Це варварське плем’я весь час вирує злістю і ненавистю до Ромейської держави і,
безперервно вигадуючи то одне, то інше, шукає приводу для війни з нами […]
Вони знову згадали про свою стару ворожнечу до нас і стали помалу готуватися
до майбутніх війн.
Коли ж після недовгого правління помер імператор Роман і влада пере-
йшла до царя Михаїла,
варвари спорядили проти нього військо; обравши морський шлях, вони нарубали
десь у глибині своєї країни ліс, витесали човни, маленькі й великі, і поступово,
зробивши все в таємниці, зібрали великий флот і готові були рушити на Михаїла.
Поки все це відбувалося і війна тільки загрожувала нам, не дочекавшись появи
росів, попрощався з життям і цей цар, не встигнувши як слід утвердитися в
3 Тафт Р. Ф. Византийский церковный обряд. Санкт-Петербург, 2000, 17–18.
4 ПСРЛ 2: 142.
12 Володимир Ричка
імператорському палаці. Його владу успадкував Костянтин, і варвари, хоч і не
могли ні в чому дорікнути новому цареві, пішли на нього війною без жодного
приводу, щоб тільки приготування їх не виявилося марним. Такою була безпри-
чинна причина їхнього походу5.
З цього опису довідуємося про те, що Русь давно і серйозно готувалася до
війни. До участі у цій морській експедиції було залучено близько 25 кораблів
варязьких найманців, набраних у Середній Швеції6. Очолив десятитисячне
військо старший син Ярослава, новгородський князь Володимир. Йому у поміч
батько приставив досвідченого воєводу Вишату: «а воевотьство поручи Вышатѣ
отцю Яневу»7. Янь Вишатич був, як засвідчує літописна стаття 1106 р., інфор-
матором автора Повісті временних літ. Із його слів, очевидно, і була скла дена
оповідь про катастрофу, що спіткала київський флот і все військо, полонення і
осліплення частини учасників цього походу включно з воєводою Вишатою:
и поиде Володимирь на Цс̑рьград̑ в лодьӕхъ . и придоша в Дунаи . и ѿ Дунаӕ по-
идоша кь Цс̑рюград̑ . и быс̑ бурѧ велика . и разби кораблѣ Руси . и кнѧжь корабль
разби вѣтръ . и взѧша кнѧзѧ в корабли Ивань Творимирича воєводы . Ӕрославлѧ .
прочии вои Володимѣрѣ . вывержени быша брегъ . числомъ ҂s҃ . и хотѧче поити в
Русь . и не иде с ними никто же ѿ дрижины кнѧжа . и рече Вышата . азъ поиду с
ними и высѣде ис кораблѧ к нимъ . рекъ аще живъ буду то с ними аще ли погибнут̑ с
дружиною и поидоша хочет̑ в Русь . и быс̑ вѣсть Грѣкомъ . ӕко избило море Русь .
и пославъ цс̑рь именемь . Мономахъ . по Руси ѡлѧдїи . д҃ı . Володимеръ же видивъ
ӕко идуть . по нихъ . вьспѧтивсѧ . изби ѡлѧдии Грѣчькиӕ . и вьзвратисѧ в Русь .
сьсѣдавшисѧ в кораблѣ своѣ8.
Вишату схопили разом з викинутими на берег воїнами, привели до Цар-
города і багатьох осліпили. А по трьох літах, за свідченням літопису, Вишата
був відпущений в Русь до Ярослава.
Вишаті було про що розказати киянам. Не бракувало вражень і Михаїлу
Пселлу. У своєму розлогому описі цієї війни він згадував «незліченну» кіль-
кість руських кораблів, що таємно прорвалися в Пропонтиду й звідусіль
оточили візантійську столицю. Роси, за його словами,
перш за все запропонували нам мир, якщо ми погодимося заплатити за нього ве-
ликий викуп, назвали при цьому і ціну: по тисячі статерів на судно з умовою, щоб
відраховувалися ці гроші не інакше, як на одному з їхніх кораблів. Вони придума-
ли таке, чи вважаючи, що в нас течуть якісь золотоносні джерела, чи тому, що в
будь-якому разі мали намір битися і спеціально виставляли нездійсненні умови,
шукаючи пристойний привід для війни. Тому, коли послів не удостоїли жодної
відповіді, варвари згуртувалися та спорядилися до битви; вони настільки покла-
далися на свої сили, що розраховували захопити місто з усіма його жителями.
5 Псёлл М. Хронография. Краткая история. Санкт-Петербург, 2003, 95–96.
6 Андрощук Ф. Гаральд Суворий — останній вікінг. Київ, 2020, 87.
7 ПСРЛ 2: 154.
8 ПСРЛ 2: 142.
13«Безпричинна» війна Ярослава Мудрого
Морський похід Володимира Ярославича на Константинополь.
Мініатюра Радзивіллівського літопису.
14 Володимир Ричка
Візантійський хроніст продовжує,
Морські сили ромеїв були у той час невеликі, а вогненосні судна, розкидані по
прибережних водах, у різних місцях стерегли наші кордони. Самодержець стягнув
в одне місце залишки колишнього флоту, з’єднав їх разом, зібрав вантажні судна,
спорядив кілька трієр, посадив на них досвідчених воїнів, удосталь забезпечив
кораблі рідким вогнем і розташував їх у протилежній гавані навпроти варварських
синів. На початку ночі він прибув на кораблі у цю гавань й урочисто оголосив
варварам морську битву і на світанку вишукував кораблі в бойовий порядок.
Зі свого боку варвари, вдавши ніби покинули стоянку та табір, вийшли з
протилежної нам гавані, пішли на значну відстань від берега, вишикували всі
кораблі в одну лінію, перегородили море від однієї гавані до іншої і, таким чином,
могли вже й на нас напасти, і наш напад відбити. І не було серед нас людини, що
дивилася на те, що відбувалося, без найсильнішого душевного занепокоєння.
Сам я, стоячи біля самодержця (він сидів на пагорбі, що схилом спускався до
моря), здалеку спостерігав за подіями.
Так розташувалися супротивники, але ні ті, ні інші бою не починали, і обидві сто-
рони стояли без руху зімкнутим строєм. Пройшла вже більша частина дня, коли
цар, подавши сигнал, наказав двом нашим великим суднам потихеньку просувати-
ся до варварських човнів; ті легко й струнко попливли вперед, списоносці та ме-
тальники каміння здійняли на їхніх палубах бойовий клич, метальники вогню за-
йняли свої місця і приготувалися діяти. Але в цей час безліч варварських човнів,
відокремившись від решти флоту, швидким ходом спрямувалося до наших суден.
Потім варвари розділилися, оточили з усіх боків кожну з трієр і почали знизу піками
дірявити ромейські кораблі; наші в цей час зверху закидали їх камінням та списами.
Коли ж у ворога полетів і вогонь, що палив очі, одні варвари кинулися в море, щоб
пливти до своїх, інші зовсім зневірилися і не могли придумати, як врятуватися.
У цей момент був другий сигнал, і в море вийшло безліч трієр, а разом з ними й
інші судна, одні позаду, інші поряд. Тут уже наші підбадьорилися, а вороги з жа-
хом застигли на місці. Коли трієри перетнули море і опинилися біля самих човнів,
варварський лад розсипався, ланцюг розірвався, деякі кораблі зухвало залишили-
Облога Константинополя полчищами варварів
Візантійська мініатюра (прорис).
15«Безпричинна» війна Ярослава Мудрого
ся на місці, але більшість їх втекла. Тут раптом сонце притягло до себе знизу туман
і, коли горизонт очистився, знявся сильний східний вітер і розбурхане хвилями
море погнало водяні вали на варварів. Хвилі, що здибилися, накрили відразу одні
кораблі, інші ж довго ще тягли морем і потім кинули на скелі і на крутий берег; за
деякими з них кинулися наші трієри, одні човни вони пустили під воду разом з
командою, а інші продірявили і напівзатопленими доставили до найближчого бе-
рега воїни з трієр. І влаштували тоді варварам справжнє кровопускання, здавалося,
ніби потік крові, що вилився з річок, пофарбував море9.
Що ж підштовхнуло Ярослава скубнути за пір’я візантійського орла?
Для такого відчайдушного кроку у київського князя мусили бути дуже
поважні мотиви. Вони були сховані не в економічній чи політичній площині,
а в психологічній. Як проникливо зауважив свого часу О. П. Толочко,
Русь була найбільшим здобутком візантійської дипломатії й місіонерства. Констан-
тинополь, проте, так ніколи по-справжньому й не оцінив цього дарунку долі. Русь
стояла надзвичайно низько в світовій візантійській ієрархії. Руська митрополія,
найбільша в східнохристиянському світі, губилася в довгому списку митрополій
константинопольського патріархату, а володар Русі перебував десь у третьому чи
четвертому розряді князів, на одному щаблі з монархами Албанії чи дрібними кав-
казькими князьками. […] князь бажав, щоб його сприймали серйозно у місті, котре
для нього було мірилом і джерелом усіх чеснот. Похід 1043 р. мав нагадати ім пе-
раторові про існування в Києві «такого собі Ярослава Володимировича» й був радше
ображеною реакцією на неуважність Візантії, ніж захистом від її надмірної уваги10.
Для візантійців же здавалося природним і безперечним, що допустимим
є існування лише однієї імперії, як і переконання в тому, що може існувати
лише одна істинна християнська Церква.
Візантійська імперія була втіленням світової влади. Політична незалеж-
ність інших країн, однак, не мала на увазі рівність з імперією. Візантійська
імперія як єдина законна імперія на землі займала вище становище, ніж ре-
шта країн, навіть якщо вони мали політичну незалежність і поступово ста-
вали могутнішими, ніж сама імперія. Правителі незалежних держав тогочас-
ного світу тривалий час визнавали цю уявну перевагу візантійського
імператора. Визнавали вони й візантійську систему ієрархії, в рамках якої
деякі з них займали високе становище, а інші — низьке. Київська Русь була
частиною цієї складної ієрархічної системи держав, на вершині якої стояв
візантійський правитель — імператор і глава християнського світу.
Форми звернень, які імператор використовував у спілкуванні з іноземни-
ми правителями, цитуються у книзі Про церемонії візантійського двору
Константина VII і дають уявлення про складність візантійської системи іє-
рархії держав: деякі із їхніх володарів удостоювалися почесніших титулів,
9 Псёлл М. Хронография. Краткая история, 97–99.
10 Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. Київ, 1998, 160.
16 Володимир Ричка
ніж інші, до деяких застосовувалися пишніші звернення, а до деяких про-
стіші; дехто отримував один епітет до імені, хтось — два або навіть три, або
й жодного. Крім того, деякі правителі називалися «друзями» імператора, що,
на думку Г. О. Острогорського, є посиланням на звання «amici principis». Під
час правління Костянтина VII правителі Єгипту та Індії мали цей титул. Ще
більшою відзнакою для іноземного правителя було звання «духовного роди-
ча» імператора. Наприклад, правителі Болгарії, Великої Вірменії та Аланії
називалися «синами» імператора. Нарешті, на вищому рівні стояли німецькі
і французькі королі, які мали ім’я «братів» імператора11. Пожаданою для
київського князя честю було очікуване від візантійського імператорського
дому визнання його духовним родичем імператора.
Виклик Ярослава не був запереченням самого принципу цієї ієрархічної
системи, а боротьбою за вищу позицію в її рамках. Через три роки після по-
ходу Русі на Візантію добросусідські відносини між ними були відновлені.
Укладену 1046 р. угоду було зміцнено шлюбом Ярославового сина Всеволо-
да з донькою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха (1042–
1055) Марією. Володимир Ярославич, здається, також повернувся в Новго-
род не без візантійських дарів.
У 1045 р. ним було закладено церкву святої Софії. Впродовж наступних
п’яти років, приведені Володимиром візантійські майстри, які закінчували
будівельні роботи у Києві, звели на півночі Русі ще один дивовижний храм,
який і донині милує око довершеністю своїх форм. Як і в Києві, його було
присвячено святій Софії — Премудрості Божій. Сучасні дослідники дово-
дять, що у своєму нинішньому вигляді храм зберіг свої початкові, характерні
для традицій київського зодчества, риси12. Нинішня топографічна схема Со-
фійського храму у Новгороді відповідає плану будівництва середини ХІ ст.
Винятком є лише боковий вівтар Іоакима і Анни, що отримав свій сучасний
вигляді у XVI ст. Новгородський Софійський собор є п’ятинавним храмом,
три центральні нави якого на сході завершуються півколами апсид: централь-
на відповідає головному вівтарю, північна і південна відповідно — жертов-
нику та дияконнику. До основного масиву будівлі із трьох сторін примикають
галереї. У галереях були додаткові вівтарі, які перетворювали відповідні цим
вівтарям компартименти галерей на придільні церкви. Південна (Мартиріївська
або Золота паперть) у своєму східному членуванні включає придільну церк-
ву Різдва Богородиці, а в західному — приміщення ризниці. Північна галерея
(Богословська) у східному членуванні включає придільну церкву Іоанна
Богослова. Західна галерея (Корсунська паперть) розташована між західним
11 Острогорский Г. А. Византийский император и иерархическое мироустройство, Русско-визан-
тийский вестник: научный журнал, 1 (2018), 23.
12 Комеч А. И. Древнерусское зодчество конца Х — начала ХІІ в. Москва, 1987, 237–254; Вагнер Г. К.
Искусство мыслить в камне: (опыт функциональной типологии памятников древнерусской
архитектуры). Москва, 1990, 42–43.
17«Безпричинна» війна Ярослава Мудрого
Рівноапостольна імператриця Олена. Фреска Софійського собору в Новгороді
Друга половина ХI ст.
18 Володимир Ричка
членуванням північної галереї та сходовою вежею (приміщення останньої
розташоване між Корсунською папертю та ризницею). Придільні церкви
Різдва Богородиці та Іоанна Богослова на східному фасаді собору мають пів-
кружні завершення — апсиди13. Храм був вишукано оздоблений фресковими
розписами, прикрашений дорогоцінним церковним начинням та реліквіями.
Походження однієї з них — так званих «Корсунських» воріт місцева тра-
диція пов’язала з іменем Ярослава Мудрого. За переказами, ці коштовні
двері князь подарував Новгороду в день освячення Софійського собору. Вва-
жається, що вони були виготовлені візантійськими майстрами ще у другій
половині VІІІ — на початку ІХ ст. й вивизені до Києва із кримського Херсона
(Корсуня) хрестителем Русі Володимиром Великим14. «Корсунськими» на-
зивали у середньовічному Новгороді й цілий ряд інших культових реліквій.
Такими є, зокрема, згадувані у джерелах «корсунські» дзвони «у святого Спа-
са на Хутыни в монастырѣ» та «святыя иконы чюдотворныя Корсунския,
письма Греческих живописцев»15. Звістки новгородського літописання 1299 і
1450 рр. про «Корсунські» ворота, очевидно, є пізнішою інтерполяцією: не-
меркнуча у віках слава Корсуня як джерела віри та християнських святинь
повинна була засвідчити однакову з Києвом спадкоємність Новгорода та його
право на роль другої сакральної столиці Русі. За свідченням австрійського
дипломата Сигизмунда Герберштейна, який побував у Новгороді у 1517 році,
місцеві легенди приписують новгородцям участь у Кримському поході київ-
ського князя Володимира, семирічну облогу Корсуня і вивизення з упокоре-
ного буцімто ними міста, захоплених у ньому «трофеїв віри» — мідних воріт
та великого дзвону16. Тепер ми знаємо, що «Корсунські» ворота були виготов-
лені у другій половині 1153 — на початку 1154 рр. на замовлення магдебурзь-
кого єпископа Фрідріха фон Веттіна і призначалися для щойно збудованого
кафедрального собору Успіння Пріснодіви Марії у польському Плоцьку.
У Новгороді вони з’явилися тільки в останній чверті ХV століття17. З цими
реаліями не хотіла змиритися народна легенда. Крила їй давали пригадуван-
ня візантійських походів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.
Інститут історії України НАН України
Universita per Stranieri di Siena
13 Янин В. Л. Некрополь Новгородского Софийского собора. Церковная традиция и историческая
критика. Москва, 1988, 8–9.
14 Беляев С. А. Корсунские двери новгородского Софийского собора, Древняя Русь и славяне.
Москва, 1978, 306; Никитина Ю. И. Софийский собор. Ленинград, 1980, 22.
15 ПСРЛ. Т. 3. Новгородская третья летопись. Санкт-Петербург, 1841, 240–241, 259.
16 Герберштейн С. Записки о Московии. Москва, 1988, 150.
17 Поппэ А. В. К истории романских дверей Софии Новгородской, Средневековая Русь. Москва,
1976, 191–200.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-192057 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1995-0276 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T13:17:21Z |
| publishDate | 2023 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Ричка, В. 2023-07-11T13:24:14Z 2023-07-11T13:24:14Z 2023 "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого / В. Ричка // Ruthenica. SEMINARIUM. — 2023. — Спеціальний випуск. — С. 10-18. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 1995-0276 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/192057 uk Інститут історії України НАН України Ruthenica "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого Article published earlier |
| spellingShingle | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого Ричка, В. |
| title | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого |
| title_full | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого |
| title_fullStr | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого |
| title_full_unstemmed | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого |
| title_short | "Безпричинна" війна Ярослава Мудрого |
| title_sort | "безпричинна" війна ярослава мудрого |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/192057 |
| work_keys_str_mv | AT ričkav bezpričinnavíinaâroslavamudrogo |