Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки!
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1924 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! / О. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 12. — С. 8-15. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859614800485548032 |
|---|---|
| author | Попович, О. |
| author_facet | Попович, О. |
| citation_txt | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! / О. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 12. — С. 8-15. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| first_indexed | 2025-11-28T17:54:29Z |
| format | Article |
| fulltext |
8 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12
глися зрозуміти, що робити з високоосвіче-
ною частиною народу і як її використову-
вати задля добробуту суспільства.
Україна — велика східноєвропейська дер-
жава, що має зручне географічне розташу-
вання, яке, по суті, є проміжним між еко-
номічно розвиненою Західною Європою
і Сходом, представленим гігантською Ро-
сією з її невичерпним сировинним багат-
ством. Така «історично-географічна» ситуа-
ція відбивається в менталітеті українського
народу, який хоче і, з іншого боку, вимуше-
ний мати міцні економічні стосунки з усі-
ма країнами-сусідами. Але так об’єктивно
склалося, що одних дратують заклики до
орієнтації лише на Європу, інші не сприй-
мають проросійський шлях розвитку Ук-
раї ни як єдино правильний і основний. На
жаль, вікову спільну історію в дореволю-
ційній Росії і 70 років радянської влади не-
можливо швидко викреслити з пам’яті та
свідомості мільйонів українців.
Сказане переконливо демонструє, що в
Україні можуть бути успішними лише ті ре-
форми, у яких стосунки і з західними, і зі
східними сусідами збалансовані та гармо-
нійні. Такого, на мій власний розсуд, можна
досягти тільки за умови акуратно і неупе-
реджено керованого розвитку, в якому дер-
жава на деякий час залишає за собою знач-
ний контроль і регулювання в базових галу-
зях економіки — енергетиці, транспорті, обо-
ронній, включаючи космічну, промисловості
і, що принципово, науці та освіті. При цьому
ідеологія стратегічного розвитку має спира-
тися на наукові засади. Лише така державна
політика могла б вселити надію, що наука,
зосереджена в основному в НАН України,
отримає гідну підтримку і буде затребувана.
А якщо так, то в Україні зможуть відроди-
тися і самодостатньо розвиватися наукоємні
виробництва, що ґрунтуються на сучасних
технологіях, без яких наша країна може ско-
титися до лав країн третього світу.
У зв’язку зі зміною влади в Україні хотіло-
ся б висловити сподівання, що державні дія-
чі нарешті зрозуміють критичну роль науки
і науковців у суспільстві, адже їхня ус піш на
діяльність є стратегічним фактором у справі
зміцнення самої держави як важливого і ав-
торитетного суб’єкта світових процесів. Хо-
тілося б сподіватися, що замість хаосу і все-
дозволеності в країні запанує справ ж ня де-
мократія. Для збереження і подальшого роз-
витку науки в Україні це аж ніяк не остання
і, переконаний, надзвичайно важлива умова.
О. ПОПОВИЧ
ЗУПИНІМО ДЕВАЛЬВАЦІЮ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ НАУКИ!
В Україні знову змінюється влада. Май-
же всі політичні сили, що претендували
на довіру виборців, запевняли нас, що вони
© ПОПОВИЧ Олександр Сергійович. Доктор економічних наук. Завідувач міжгалузевої лабораторії
проблем формування та реалізації науково-технічної політики МОН та НАН України, створеної
в структурі Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва
НАН України (Київ). 2007.
щирі прихильники інноваційного шляху
розвитку нашої держави. Проте про пере-
хід на «інноваційний алгоритм», «інтелек-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12 9
туальну економіку» і т. д. ми вже чули не
від одного уряду і не від одного президен-
та, як і про те, що «вже з наступного року»
фінансування науки з державного бюдже-
ту сягатиме 1,7 відсотка ВВП. Насправді
ж ця частка після таких запевнень, відпо-
відних указів президента, рішень Ради на-
ціональної безпеки і оборони чи урядових
комітетів навіть зменшувалася. Чому так
відбувається? Чому законодавчі акти, ви-
значені державою пріоритети і «стратегіч-
ні курси», які проголошує політичне керів-
ництво, просто ігнорують у реальній полі-
тиці? Ми не схильні зводити відповіді на
ці питання до слабкої виконавської дисци-
пліни, корупції апарату управління чи ли-
цемірства політиків — таке пояснення було
б надто спрощеним і навряд чи конструк-
тивним. Детальний науковий аналіз свід-
чить, що для цього є цілий ряд й інших не
менш важливих причин, значна частина
яких належить до соціокультурних: падін-
ня соціального капіталу науки, відверте не-
розуміння багатьма нашими політиками й
управлінцями як механізмів інноваційно-
го розвитку, так і значення науки, її ролі та
місця в сучасному інноваційному процесі.
Перш ніж перейти до суті справи, визна-
чимося з термінологією. Це необхідно зро-
бити хоча б тому, що термін «соціальний
капітал науки», на жаль, не набув у нас по-
ширення. В останні десятиліття спостеріга-
ємо своєрідну «капіталізацію соціології» —
очевидне захоплення соціологів терміном
«капітал». Крім словосполучень «людський
капітал», «культурний капітал», з’явилися
«мовний капітал», «капітал довір’я», «ре-
лігійний капітал», «юридичний капітал»,
«капітал самостійності», «споживчий капі-
тал» і т. д. (див. [1]). Ця тенденція навіть
викликала певне роздратування в деяких
дослідників. Так, американський соціолог
Пол ді Маджіо, який услід за П’єром Бур-
дьє активно розвивав концепцію соціаль-
ного капіталу, висловився з цього приводу
так: «Поняття капіталу перетворюється з
потужного і точного засобу аналізу на без-
змістовну фігуру мови» [2].
П. Бурдьє визначив спочатку соціальний
капітал як «ресурси, що ґрунтую ться на
родинних відносинах у групі членства»
[3]. Тобто дослідник звернув увагу на існу-
вання певного віртуального феномену, який
при всій своїй символічній і важко вимірю-
ваній природі має властивість трансформу-
ватися в цілком конкретні переваги, мож-
ливості, врешті-решт, у реальні ресурси.
З часом поняття соціального капіталу
наповнювалося новим, ширшим змістом,
тому що в житті, зокрема в реальній еко-
номіці, ми скрізь бачимо вплив таких не-
матеріальних факторів на ефективність на-
шої діяльності, вони нерідко стають або ви-
рішальним чинником успіху, або причиною
невдач за нібито однакових початкових
умов і матеріальних ресурсів.
На це звернув увагу також Джеймс Ко-
улмен, який запропонував включити со-
ціальний капітал до структури факторів
ефективності виробництва і визначив його
як потенціал взаємної довіри та взаємодо-
помоги, що цілеспрямовано й раціонально
формується в міжособистісних взаєминах:
зобов’язання та очікування, інформаційні
канали й соціальні норми [4].
За аналогією до фізичного і людського
капіталу, які втілюються в засобах праці та
в навчанні, що підвищують індивідуальну
продуктивність, соціальний капітал було
запропоновано розглядати в таких елемен-
тах суспільної організації, як соціальні ме-
режі, соціальні норми й довір’я, що створю-
ють умови для координації та кооперації
заради взаємної вигоди.
У цих визначеннях увагу закцентовано
здебільшого на взаєминах між виробника-
ми. Це поняття стали вживати ширше в кон-
тексті загального соціального середовища, в
якому працює і з яким взаємодіє виробник.
Отже, термін набув значної популярно сті
— у Росії навіть виходить спеціальний жур-
нал під назвою «Соціальний капітал». При
10 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12
цьому розуміння дефініції значно еволюці-
онувало порівняно з первісним задумом ав-
торів. І все ж до якогось часу термін «соці-
альний капітал» зберігав значення фактора
впливу на певного суб’єкта (особу, колек-
тив дослідників, підприємство) з боку со-
ціуму, що його оточує і з яким цей суб’єкт
взаємодіє.
Сьогодні й це уточнення вже втрачає
свою вагу — у соціологічній літературі пи-
шуть про соціальний капітал суспільства,
нації, країни і т. д. Так, Я. Нахап’є та С. Го-
шел визначили його як сукупність фак-
тичних і потенціальних ресурсів, які отри-
мують від мережі взаємин індивідуумів та
соціальних груп [5]. Образно це сформу-
лював Мартін Пелдем: «Соціальний капі-
тал — це соціальний клей, який дозволяє
мобілізувати додаткові ресурси відносин
на основі взаємного довір’я людей» [6].
Мабуть, у цьому розширенні значення
було перебрано міру. Тож чи варто дивува-
тися, що вже цитований вище Пол ді Ма-
джіо говорить про перетворення поняття
капіталу на беззмістовну фігуру мови.
Нас цікавить передусім поняття соціаль-
ного капіталу науки, яке вперше обґрун-
тував видатний французький мислитель
П’єр Бурдьє, дослідивши взаємини фран-
цузьких науковців і професорів, тобто ме-
ханізми взаємовпливів усередині наукової
спільноти [7]. Він запропонував нову назву
для цього поняття, хоча всі ми добре знає-
мо його з власного досвіду, проте здебіль-
шого не шукаємо для цього жодних специ-
фічних термінів. Ми розуміємо ту важливу
роль, яку відіграє і для отримання гранту
чи замовлення на виконання дослідження,
і для оцінювання отриманих результатів
особистий авторитет дослідника й наукової
школи, до якої він належить. Розуміємо та-
кож і те, як важливо для аспіранта мати ке-
рівника, який користується повагою колег,
і відчувати дію подібних факторів, які, з
одного боку, важко виміряти і конкретизу-
вати, а з другого — не можна не визнавати
їхнього величезного практичного значення
в реальному житті.
Тож П. Бурдьє запропонував називати
все це соціальним капіталом науки, визна-
чивши його як «особливий різновид сим-
волічного капіталу (про який відомо, що
він завжди ґрунтується на актах пізнаван-
ня і визнавання), що залежить від визнан-
ня (або довір’я) групи колег-конкурентів
усередині наукового поля (хорошим показ-
ником цього слугує кількість покликань у
цитат-індексі, який можна доповнити таки-
ми знаками визнання, як Нобелівська пре-
мія або національні нагороди, а також пе-
реклад іноземними мовами)» [7, 56].
Усе це лише частково можна виміряти
цитат-індексом або преміями. Визнання
має ніби віртуальний характер — те, що ми
називаємо ставленням до людини, атмос-
ферою взаємин, рівнем поваги. Чим його
можна виміряти?! Разом із тим воно має
властивість перетворюватися в реальні ма-
теріальні цінності й ресурси, наприклад, під
час отримання замовлень і грантів. Амери-
канці (саме прагматичні американці!) не-
дарма кажуть, що вченим треба давати гро-
ші «або для конкретних результатів, або ко-
мусь уже знаному в суспільстві».
Можна навести багато прикладів: лауреа-
тові Нобелівської премії Ірвінгу Ленгмюру
фірма «Дженерал електрик» не тільки ви-
плачувала зароблені гроші, але й утриму-
вала його чималу лабораторію, не ставля-
чи перед нею жодних конкретних завдань.
І все це вона (фірма) робила для того, щоб
мати можливість у будь-яку мить поради-
тися з фахівцем такого класу.
Альберт Ейнштейн — на той час уже все-
світньо визнаний учений — отримував за-
робітну плату в Прінстонському універ-
ситеті, намагаючись створити загальну те-
орію відносності. Як відомо, тоді йому це
не вдалося. З погляду і тодішніх, і сучас-
них прагматиків, він не отримав жодних
результатів, а отже, не мав права на оплату
своєї праці. Проте його соціальний капітал
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12 11
був настільки значний, що гарантував йому
матеріальний добробут. Тобто відбувалася
трансформація певного віртуального сим-
волічного і дуже важко оцінюваного будь-
якими кількісними показниками феномену
в цілком реальні матеріальні й економічно
значущі речі.
П. Бурдьє звернув увагу також на те, що
соціальний капітал (у його визначенні),
як і капітал у класичному розумінні цьо-
го поняття, передається в спадок: автори-
тетний учений, навіть якщо він не усві-
домлює і не робить цього навмисно, наді-
ляє часткою такого капіталу своїх учнів і
співробітників.
Намагаючись дотримуватися тенденції
розширення змісту цього поняття до вира-
ження ним деякої міри включення особис-
тості, соціальної групи, підприємства, нау-
кового інституту (або й наукової спільноти
країни в цілому) в систему соціальних від-
носин і не переходити тієї межі, за якою по-
чинається «беззмістовна фігура мови», ми
запропонували своє розуміння змісту соці-
ального капіталу науки [8]. Воно зводиться
до того, щоб трактувати соціальний капі-
тал науки не тільки як внутрішню характе-
ристику взаємин усередині наукової спіль-
ноти, але і як певну міру включення науко-
вої системи, наукового потенціалу країни
в суспільну свідомість. Такий підхід вида-
ється не тільки правомірним, але й резуль-
тативним. Він дозволяє чіткіше продемон-
струвати практичне значення того, що ми,
можливо, дещо грайливо називаємо «імі-
джем науки і науковців», не тільки для роз-
витку самої науки, але й для досить потуж-
ного (хоча й не завжди реалізованого) ре-
сурсу розвитку держави.
Соціальний капітал науки, тобто її міс-
це в суспільній свідомості, авторитет
в очах соціуму, традиції та досвід взає-
модії вчених із суспільством і органами
державного управління, справді можна
розглядати як певний капітал, який транс-
формується в реальні ресурси: бюджетні
асигнування, замовлення на дослідження
і розробки, інноваційну культуру суспіль-
ства, врешті-решт, — у прискорення інно-
ваційного розвитку економіки.
Маючи на увазі ці трансформації, неваж-
ко зрозуміти, що авторитет науки і вченого,
як її творця, ми не маємо права розгляда-
ти як внутрішню справу наукової спіль-
ноти або предмет чиїхось особистих ам-
біцій. Це складник суспільного багат ст-
ва, причому складник надзвичайно цін-
ний — ним визначається доля не тільки
науки, а й держави, майбутнє народу.
Якщо проаналізувати, як змінювався в
нашій країні цей авторитет, що в нинішніх
ринкових умовах ми можемо трактувати як
соціальний капітал науки, то неважко пере-
конатися, що тенденції таких змін були до-
сить різними в різні періоди нашої історії.
Виміряти його, описати конкретними кіль-
кісними показниками непросто. Принай-
мні поки-що нам цього не вдалося зробити.
Проте для ілюстрації відповідних тенден-
цій можна побудувати умовну криву, пред-
ставлену на малюнку. Зазначу, що це не ре-
зультат якихось вимірювань чи розрахун-
ків, а наочна демонстрація тих тенденцій,
свідками яких стало наше покоління.
Графік тенденції динаміки соціального капіталу нау-
ки в Україні
12 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12
Ця крива демонструє, що в першій поло-
вині ХХ століття, коли нарощувався науко-
вий потенціал нашої науки, її авторитет у
суспільній свідомості також зростав. Пара-
доксально, але, за свідченнями представни-
ків старшого покоління науковців, навіть
репресії, яких зазнавали вчені, майже не
вплинули на загальний авторитет науки, на
всенародну віру в її могутність. Створення
досконалих зразків зброї, які відіграли сут-
тєву роль у перемозі над фашизмом, ово-
лодіння атомною енергією, запуск першого
супутника Землі, політ Гагаріна в космос —
усе це сприяло зростанню соціального ка-
піталу науки. Професія вченого, особливо
дослідника в галузі природничих і техніч-
них наук, користувалася надзвичайною по-
пулярністю. Переважна більшість здібних
випускників шкіл намагалася вступити до
вищих навчальних закладів, які готували
науковців. Учені були героями популярних
кінофільмів і книг.
Це викликало навіть деяку тривогу в
мистецької інтелігенції, яку образно вті-
лив у вірші російський поет-шістдесятник
Ярослав Смєляков: «Что-то физики в поче-
те, что-то лирики в загоне — дело не в про-
стом расчете, дело в мировом законе…».
Проте не всі були згодні з тим, що це
«світовий закон». У палких дискусіях на
цю тему, що велися тоді не тільки в сту-
дентських групах, але й у багатьох науко-
вих колективах, відчувалась і певна образа
гуманітаріїв. Леонід Шульман, мабуть, тро-
хи спрощує, коли пропонує таке пояснення
цього: «Майбутні гуманітарії колись були
школярами. Ще школа поділила учнів на
тих, хто міг опанувати складні дисципліни
(фізику, математику, хімію, біологію), і тих,
хто спроможний був засвоїти лише лег-
кі предмети (історію, літературу). Частина
останніх отримала вищу гуманітарну осві-
ту, деякі з них стали політиками. Навіть до-
рослі вони ставилися неприязно до «надто
розумних», тобто інженерів, природознав-
ців і математиків» [9]. Проте його мірку-
вання про те, що серед частини вітчизняної
гуманітарної інтелігенції існує «п’ята коло-
на наукофобів», навряд чи можна запере-
чити.
На мій погляд, саме їм ми завдячуємо
тим, що на початку 80-х років найпопуляр-
ніші «Литературная газета» і «Комсомоль-
ская правда» очолили справжню кампанію
дискредитації вчених. Звичайно, коли нау-
ка стала масовою професією, спектр харак-
терів і моральних якостей науковців став
приблизно такий самий, як і в усього сус-
пільства. Траплялися й реальні недоліки та
зловживання. Але в газетних фейлетонах їх
подавали широкій громадськості не як свід-
чення очищення науки від бруду, а як щось
особливо характерне для «отих знаменитих
науковців» — мовляв, бачите, як ми поми-
лялися, коли поважали їх і вірили їм!
Кампанію підхопила і вітчизняна пре-
са. Якщо не траплялося справді значних
зловживань, то їх буквально висмоктува-
ли з пальця, розписуючи не надто варті
уваги факти. Запам’ятався в’їдливий фей-
летон донецької обласної газети під на-
звою «Кандидат со шваброй». Кореспон-
дент нищівно критикував кандидата хіміч-
них наук, співробітника Інституту фізико-
органічної хімії і вуглехімії АН УРСР,
який розробив спосіб очищення скла оран-
жерей Донецького регіону від надзвичай-
но стійких забруднень. Це тоді була дуже
актуальна проблема, адже, не маючи від-
повідних навичок для очищення оранже-
рейного скла, колгоспи і радгоспи Донеч-
чини змушені були витрачати мільйони
карбованців на те, щоб повністю його за-
мінити вже через рік-два. Щоб продемон-
струвати ефективність свого методу (і,
звичайно, щоб трохи заробити) молодий
кандидат наук взявся помити одну з вели-
ких оранжерей і зробив це вдвох зі своєю
дружиною під час відпустки. Заробив він
за тиждень десь 2—3 свої місячні зарпла-
ти, замовник був у захваті, адже він зеко-
номив на цьому кілька мільйонів. Проте
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12 13
кореспондентові це видалось аморальним,
і він висміяв та знеславив ученого.
Урешті-решт, велика кількість анало-
гічних публікацій почала підривати авто-
ритет науки в очах громадськості. Істотно
сприяла цьому дедалі більша бюрократиза-
ція управління, яка супроводжувалася про-
никненням бюрократичного способу мис-
лення навіть у наукове середовище [10]. Не
сприяла підвищенню авторитету науки та-
кож поширена практика використання вче-
них для всілякого роду «ударних робіт»: на
вимогу місцевих органів влади вони виїж-
джали на збирання овочів і фруктів, пере-
бирання гнилої картоплі на овочевих базах,
прибирання міських територій тощо. Не-
рідко їм доводилося чути від колгоспників:
«Значить, ви там не дуже потрібні, якщо
вас сюди до нас відправили!».
Нечуваний удар по соціальному капіталу
науки, довірі до неї завдала чорнобильська
катастрофа. Адже громадськість не один
рік переконували в абсолютній безпечно сті
ядерних реакторів. Президент АН СРСР
академік А.П. Александров заявляв у своїх
виступах, що на Чорнобильській АЕС він
готовий поставити своє ліжко прямо в ре-
акторному залі й відпочивати там разом зі
своїм улюбленим онуком. І раптом така ка-
тастрофа! Виявляється, наука не все змо-
гла передбачити або була не зовсім щирою
з народом! Розчарування людей у науці по-
силювалось і через не дуже виразні комен-
тарі з приводу аварії на чорнобильському
реакторі, що їх давала преса від імені нау-
ковців. Адже не всім було відомо, що ті ко-
ментарі жорстко регламентувала владна
верхівка: горбачовська гласність не витри-
мала випробування Чорнобилем.
З початком 90-х років проявилися нові
фактори знецінення соціального капіталу
науки України: різке зниження соціально-
го статусу вченого, зумовлене низькою за-
робітною платою (в Україні, всупереч за-
кону, вона лишається нижчою за середню в
промисловості), падіння попиту на науко-
ві розробки у зв’язку з кризою в економіці.
Важко переоцінити, наскільки підриває до-
віру до науки наступ клерикалізму і псев-
донауки на суспільну свідомість. До цьо-
го додалося також різке звуження каналів
спілкування науки із суспільством — змен-
шилися тиражі науково-популярних ви-
дань, рідкістю стали виступи вчених по ра-
діо і телебаченню, давнозабутою справою
стали науково-популярні лекції.
Ніяк не сприяли нарощуванню соціаль-
ного капіталу науки і формування «про-
владної» науки, завжди готової «науко-
во обґрунтувати» і виправдати будь-які рі-
шення й практичні кроки політичної влади,
і прихід до управлінського апарату значної
кількості самовпевнених дилетантів, людей
із невідповідним сучасності рівнем іннова-
ційної культури.
Істотно впливали на втрати в соціально-
му капіталі науки як у вузькому «бурдьєв-
ському» його розумінні (з погляду взаємин
усередині наукового співтовариства), так і
в найширшому — в очах усього суспільства
— нерідкі випадки нехтування нормами на-
укової етики. Вплив цих факторів особли-
во відчутно виявився після початку пере-
будови, коли розходження між словом і ді-
лом у центральних органів влади, особливо
з погляду їхнього ставлення до науки, до-
сяг небувалих масштабів.
Постійно, з послідовністю, гідною кра-
щого застосування, смакують подібні фак-
ти журналісти. На цій ниві виросло і актив-
но працює на зниження соціального капіта-
лу науки таке своєрідне явище нашого сус-
пільного життя, яке інакше не назвеш, як
газетний вандалізм. Важко зрозуміти його
причини, чому низка журналістів букваль-
но спеціалізується на «розвінчанні» вітчиз-
няної науки взагалі і Національної академії
наук України зокрема. Певною мірою мож-
на звернутися до пояснень, які ми запропо-
нували вище, з приводу антинаукових га-
зетних кампаній минулого століття, зважа-
ючи на те, що знову в цьому напрямі дуже
14 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12
активні найпопулярніші серед інтелігенції
видання. Можна згадати при цьому і своє-
рідний спосіб самоутвердження шляхом
приниження авторитетів, який так яскра-
во описав колись І. Крилов у байці «Слон
и Моська». Тут відіграють певну роль і осо-
бисті образи окремих людей, спровоковані
реальними і надуманими чинниками, а та-
кож невдоволені амбіції і т. д.
Усе це тією чи іншою мірою і справді при-
сутнє в нашому житті, так само як і не по-
збавлені реальних підстав багато з критич-
них зауважень на адресу тих чи інших уче-
них. Пригадаймо, що наука, попри її значне
скорочення в нашій країні, усе ще лишаєть-
ся масовою професією, у якій представле-
но дуже широкий спектр характерів, люд-
ських позитивів, але й недоліків.
Проте головна причина таких журналіст-
ських виступів, на мій погляд, усе ж таки в
тому, що в авторів подібних публікацій не-
має розуміння того, що соціальний капітал
науки — це національне надбання, яке ви-
магає надзвичайно обережного ставлення,
втрати якого (надбання) матимуть дуже
негативні наслідки для наступних поко-
лінь. Мазохістське роз’ятрювання ран тут
не тільки недоречне, але й небезпечне для
долі всієї країни.
Доводиться визнати, що ні наукова гро-
мадськість, ні державна влада до останньо-
го часу фактично нічого не зробили для
відновлення і нарощування соціального
ка піталу науки. Різко зменшилися тиражі
науково-популярних видань, а також число
каналів спілкування вчених із громадськіс-
тю, вийшли з моди науково-популярні лек-
ції, зникли вчені з екранів телевізорів.
Соціологічні опитування, проведені в
США, свідчать: з усіх соціальних інститутів
найбільшою довірою громадян — більшою,
ніж президент, конгрес чи будь-хто — корис-
тується саме наука. В Україні цього немає.
Навіть серед вітчизняних політиків і уря-
довців ми нерідко зустрічаємо тих, хто гово-
рить про нашу науку з відвертою зневагою.
У цьому одна з вагомих причин того, що
наявність великого авторитету, навіть сві-
тового визнання для того чи іншого дослід-
ника або наукового колективу, зовсім не га-
рантує достатньої підтримки його діяль-
ності як з боку держави, так і суспільства
на батьківщині. І причина цього не тільки
в нестачі коштів. Як видно з аналізу полі-
тики Української держави впродовж остан-
ніх шістнадцяти років, наука перестала
бути пріоритетом як для української гро-
мадськості, так і для країни. Багато хто з
наших урядовців відверто не вірить у саму
можливість істотного впливу вітчизня-
ної науки на соціально-економічний роз-
виток України і розглядає фінансування
науки як «соціальне навантаження на бю-
джет» — своєрідну доброчинність держави.
Відповідно чуємо висловлювання про над-
мірність українського наукового потенціа-
лу, створеного за радянських часів, а також
про те, що в нинішніх умовах нашій держа-
ві не під силу його утримувати.
Не дивно, що згортання наукового про-
цесу у вітчизняній науці не викликало ані
серйозних протестів, ані чітко артикульо-
ваного осуду в нашому суспільстві.
Окремі ж виступи вчених на захист на-
уки, спроби пояснити, що наука і знання,
які вона дає, в наш час стають основним ре-
сурсом економічного розвитку, сприйма-
ються найчастіше як намагання захистити
свої корпоративні інтереси, увірвати для
себе найбільш ласий шматок від суспільно-
го пирога.
Є всі підстави вважати, що й наукова
громадськість недооцінює важливості си-
туації, що склалася в цій сфері. Час нам
уже схаменутися, увімкнути механізми са-
моорганізації науки для того, щоб вона мо-
гла повною мірою виявити свою політич-
ну силу, створити й реалізувати програму
впливу на громадську думку, спрямовану
на пошук взаєморозуміння науки і суспіль-
ства, знайти, нарешті, спільну мову із засо-
бами масової інформації.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2007, № 12 15
З цього приводу не можу не згадати ор-
ганізований у травні цього року з ініціати-
ви Британської ради в Україні фестиваль
науки. Попри всі організаційні негаразди й
певні недоліки в його організації, попри те
що політична ситуація в Україні, так би мо-
вити, не сприяла зосередженню уваги ши-
рокої громадськості на проблемах науки,
це була надзвичайно важлива «перша лас-
тівка», і буде дуже шкода, якщо вона ли-
шиться єдиною.
1. Нестиж Т. Культурный, социальный и символиче-
ский капиталы (обзорный материал) //Альма-
нах «Восток». — 2004. — № 2 (14). (http://www.
situation.ru/app/j_art_325.htm ).
2. DiMaggio P. Review Essay: On Pierre Bourdieu //
American Journal of Sociology. — 1979. — Vol. 84
(6). — P. 1460—1474; p. 1468. Цит. за: Baron James
N.; Hannan Michael T. The impact of economics on
contemporary sociology // Journal of Economic
Literature. — 1994. — Vol. 32. — P. 1111—1146;
p. 1124.
3. Bourdieu P. The forms of capital // Handbook of
theory and research for sociology of Education / Ed.
by J. Richardson. — New York: Greenwood Press,
1986. — P. 21.
4. Coleman J. S. Social capital in the creation of hu -
man capital // American Journal of Sociology. —
1988. — № 94. — P. 95—120; Coleman J. Founda-
tions of Social Theory. Cambridge, Mass.: Belknap
Press of Harvard University Press, 1990. Див. та-
кож: Швери Р. Теоретическая социология Джейм-
са Коулмена: аналитический обзор // Социоло-
гический журнал. — 1996. — № 1—2.; Ле вин И.Б.
Гражданское общество на Западе и в России //
Полис. — 1996. — № 5.
5. Nahapiet J., Ghoshal S. Social Capital, Intellectual
Ca pital, and Organizational Advantage //Aca de-
my of Management Review. — 1998. — № 23(2). —
P. 242—266.
6. Paldam M. Social Capital: One or Many? Definition
and Measurement // Journal of Economic Surveys. —
2000. — Vol. 14. — Issue 5. — P. 629—654; p. 629.
7. Бурдье П. Клиническая социология поля нау ки //
Социоанализ Пьера Бурдье. Альманах Рос сий с-
ко-французского центра социологии и филосо-
фии Института социологии Российской акаде-
мии наук. — М., 2001. — С. 49—95.
8. Попович А., Прокошин В., Щербин В., Дикусар А.
Особенности трансформации социального капи-
тала науки в странах с переходной экономикой //
Общество, основанное на знаниях: новые вызовы
науке и ученым: Материалы международной кон-
ференции (Киев, 23-27 ноября 2005 г.). — Киев:
«Феникс», 2006. — С. 226—234.
9. Шульман Л. http://www.nas.gov.ua/NR/rdonlyres/
C8058688-7260-4CB2-A33D-2C0C33B5401E/0/3.
htm.
10. Попович О.С. Феномен бюрократії у контексті
науково-технічного та інноваційного розвитку //
Вісник Національної академії наук України. —
2003. — № 6. — С. 36—47.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1924 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T17:54:29Z |
| publishDate | 2007 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Попович, О. 2008-09-04T14:31:15Z 2008-09-04T14:31:15Z 2007 Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! / О. Попович // Вісн. НАН України. — 2007. — N 12. — С. 8-15. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1924 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Пріоритети Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! Article published earlier |
| spellingShingle | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! Попович, О. Пріоритети |
| title | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| title_full | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| title_fullStr | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| title_full_unstemmed | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| title_short | Зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| title_sort | зупинімо девальвацію соціального капіталу науки! |
| topic | Пріоритети |
| topic_facet | Пріоритети |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1924 |
| work_keys_str_mv | AT popovičo zupinímodevalʹvacíûsocíalʹnogokapítalunauki |