Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України
Мова йде про ще недостатньо вивчений т.зв. литовський період вітчизняної історії, коли більша частина сучасних українських теренів увійшла до складу Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, кордони якого простягнулися від Балтійського до Чорного морів. Археологічно зафіксовани...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Археологія |
|---|---|
| Datum: | 2019 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут археології НАН України
2019
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/194917 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України / О.П. Моця // Археологія. — 2019. — № 3. — С. 40-47. — Бібліогр.: 13 назв. — укр |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-194917 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Моця, О.П. 2023-12-01T15:00:15Z 2023-12-01T15:00:15Z 2019 Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України / О.П. Моця // Археологія. — 2019. — № 3. — С. 40-47. — Бібліогр.: 13 назв. — укр 0235-3490 DOI: https://doi.org/10.15407/archaeologyua2019.03.040 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/194917 [904:94](477)"653" Мова йде про ще недостатньо вивчений т.зв. литовський період вітчизняної історії, коли більша частина сучасних українських теренів увійшла до складу Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, кордони якого простягнулися від Балтійського до Чорного морів. Археологічно зафіксованими нині є об’єкти на території Херсонської обл. Окрім того, наявні матеріали дозволяють вести мову про кардинальні зміни у статусі окремих населених пунктів, на що впливали основи тогочасного суспільства. Времена после нашествия монголо-татарских орд хана Батыя привели ко многим кардинальным изменениям в жизни восточных славян, и в первую очередь на юге их ойкумены — территории современной Украины. Параллельно с вхождением в структуры Золотой Орды, жители многих регионов начали постепенно попадать под влияние нового европейского государственного образования — «Великого княжества Литовского, Русского и Жемайтийского». Именно в структурах последнего автохтоны чувствовали себя более комфортно, чем под властью Чингизидов. Сам «литовский этап» датируется временами между 1362 г. — временем битвы объединенных сил во главе с князем Ольгердом и ордынскими «князьками» и временем проведения Люблинского сейма (1569 г.), по решению которого украинские земли вошли в состав Польской Короны, которая тогда же объединилась с Великим княжеством Литовским в «Речь Посполиту» («Люблинская уния»). Хотя литовское проникновение в южном направлении началось уже в послемонгольское время. Имеющаяся в наличии информация (как археологических, так и письменных источников) позволяет в значительной степени по-новому освещать процессы, связанные с расширением литовского господства на юге Восточной Европы, а также с изменениями в статусе отдельных населенных пунктов — в первую очередь старой столицы Киева на Среднем Днепре. В отношении материальной культуры следует отметить, в первую очередь, качественный прорыв в военном деле (система вооружения, фортификационные сооружения), производстве керамических изделий и т. п. Кроме того, появилась возможность по-новому говорить о сущности средневекового восточноевропейского города, что было связано со спецификой аграрного феодального общества в целом и восточнославянского варианта в частности. Это, в свою очередь, позволяет пересмотреть старую формулировку «город — центр ремесла и торговли», которая господствовала на протяжении всей советской эпохи. В целом же необходимо констатировать, что послемонгольско-казаческие археологические памятники, в сравнении с раннеславянско-древнерусскими, изучены намного слабее. На этот факт необходимо обратить внимание при дальнейшем планировании средневековой тематики исследований. The times after the Mongolic-Tatar hordes of Batu Khan invasion led to many cardinal changes in the life of the Eastern Slavs, and primarily in the south of their oecumene — the territory of modern Ukraine. Simultaneously, with joining the Golden Horde, the inhabitants of many regions began to gradually fall under the influence of the new European state entity — the “Grand Duchy of Lithuania, Rus and Samogitia”. Namely, in the structures of the latter the autochthons felt themselves more comfortable than under the rule of Chingissids. The “Lithuanian stage” itself dates back to the times between 1362 — the time of the combined forces battle led by Prince Algirdas and the Horde “princes” and the time of the Lublin Seim (1569), by which Ukrainian lands became a part of the Polish Crown, which then united with the Grand Duchy of Lithuania in the “Commonwealth of Poland” (“Union of Lublin”). Although the Lithuanian penetration to the south had already begun in the post-Mongol period. The available information (both archaeological and written sources) allows in a significant degree of new points dealing processes associated with the expansion of Lithuanian dominance in the south of Eastern Europe, as well as with changes in the status of individual settlements — primarily the old capital of Kyiv at the Middle Dnieper. Regarding material culture, it should be noted, first of all, a qualitative breakthrough in military affairs (weapons system, fortifications), the manufacturing of ceramic products, etc. In addition, it became possible to talk in a new way about the essence of the medieval East European city that was associated with the specifics of the agrarian feudal society as a whole and the East Slavic version in particular. This, in turn, allows reconsidering the old wording “the city is the center of craft and trade”, which dominated throughout the Soviet era. In general, it is necessary to state that the post-Mongolian-Cossack archaeological sites, in comparison with the early Slavic-Old Rus, are much less studied.It is necessary to pay attention to this fact in the further planning of medieval research topics. uk Інститут археології НАН України Археологія Статтi Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України Литовское время в деталях письменной и материальной культур Украины Lithuanian Time in Some Details of Written and Material Cultures of Ukraine Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України |
| spellingShingle |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України Моця, О.П. Статтi |
| title_short |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України |
| title_full |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України |
| title_fullStr |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України |
| title_full_unstemmed |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України |
| title_sort |
литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур україни |
| author |
Моця, О.П. |
| author_facet |
Моця, О.П. |
| topic |
Статтi |
| topic_facet |
Статтi |
| publishDate |
2019 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Археологія |
| publisher |
Інститут археології НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Литовское время в деталях письменной и материальной культур Украины Lithuanian Time in Some Details of Written and Material Cultures of Ukraine |
| description |
Мова йде про ще недостатньо вивчений т.зв. литовський
період вітчизняної історії, коли більша частина сучасних
українських теренів увійшла до складу Великого князівства Литовського, Руського й Жемайтійського, кордони
якого простягнулися від Балтійського до Чорного морів.
Археологічно зафіксованими нині є об’єкти на території
Херсонської обл. Окрім того, наявні матеріали дозволяють вести мову про кардинальні зміни у статусі окремих
населених пунктів, на що впливали основи тогочасного
суспільства.
Времена после нашествия монголо-татарских орд хана Батыя привели ко многим кардинальным изменениям в
жизни восточных славян, и в первую очередь на юге их ойкумены — территории современной Украины. Параллельно с вхождением в структуры Золотой Орды, жители многих регионов начали постепенно попадать под влияние нового европейского государственного образования — «Великого княжества Литовского, Русского и Жемайтийского». Именно в структурах последнего автохтоны чувствовали себя более комфортно, чем под властью
Чингизидов. Сам «литовский этап» датируется временами между 1362 г. — временем битвы объединенных сил во
главе с князем Ольгердом и ордынскими «князьками» и временем проведения Люблинского сейма (1569 г.), по
решению которого украинские земли вошли в состав Польской Короны, которая тогда же объединилась с Великим княжеством Литовским в «Речь Посполиту» («Люблинская уния»). Хотя литовское проникновение в южном
направлении началось уже в послемонгольское время. Имеющаяся в наличии информация (как археологических, так и письменных источников) позволяет в значительной степени по-новому освещать процессы, связанные
с расширением литовского господства на юге Восточной Европы, а также с изменениями в статусе отдельных
населенных пунктов — в первую очередь старой столицы Киева на Среднем Днепре. В отношении материальной культуры следует отметить, в первую очередь, качественный прорыв в военном деле (система вооружения,
фортификационные сооружения), производстве керамических изделий и т. п. Кроме того, появилась возможность по-новому говорить о сущности средневекового восточноевропейского города, что было связано со спецификой аграрного феодального общества в целом и восточнославянского варианта в частности. Это, в свою очередь, позволяет пересмотреть старую формулировку «город — центр ремесла и торговли», которая господствовала
на протяжении всей советской эпохи. В целом же необходимо констатировать, что послемонгольско-казаческие
археологические памятники, в сравнении с раннеславянско-древнерусскими, изучены намного слабее. На этот
факт необходимо обратить внимание при дальнейшем планировании средневековой тематики исследований.
The times after the Mongolic-Tatar hordes of Batu Khan invasion led to many cardinal changes in the life of the Eastern
Slavs, and primarily in the south of their oecumene — the territory of modern Ukraine. Simultaneously, with joining the
Golden Horde, the inhabitants of many regions began to gradually fall under the influence of the new European state
entity — the “Grand Duchy of Lithuania, Rus and Samogitia”. Namely, in the structures of the latter the autochthons
felt themselves more comfortable than under the rule of Chingissids. The “Lithuanian stage” itself dates back to the times
between 1362 — the time of the combined forces battle led by Prince Algirdas and the Horde “princes” and the time of the
Lublin Seim (1569), by which Ukrainian lands became a part of the Polish Crown, which then united with the Grand Duchy
of Lithuania in the “Commonwealth of Poland” (“Union of Lublin”). Although the Lithuanian penetration to the south
had already begun in the post-Mongol period. The available information (both archaeological and written sources) allows
in a significant degree of new points dealing processes associated with the expansion of Lithuanian dominance in the south
of Eastern Europe, as well as with changes in the status of individual settlements — primarily the old capital of Kyiv at the
Middle Dnieper. Regarding material culture, it should be noted, first of all, a qualitative breakthrough in military affairs
(weapons system, fortifications), the manufacturing of ceramic products, etc.
In addition, it became possible to talk in a new way about the essence of the medieval East European city that was
associated with the specifics of the agrarian feudal society as a whole and the East Slavic version in particular. This, in turn,
allows reconsidering the old wording “the city is the center of craft and trade”, which dominated throughout the Soviet
era. In general, it is necessary to state that the post-Mongolian-Cossack archaeological sites, in comparison with the early
Slavic-Old Rus, are much less studied.It is necessary to pay attention to this fact in the further planning of medieval research
topics.
|
| issn |
0235-3490 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/194917 |
| citation_txt |
Литовська доба в деталях писемної та матеріальної культур України / О.П. Моця // Археологія. — 2019. — № 3. — С. 40-47. — Бібліогр.: 13 назв. — укр |
| work_keys_str_mv |
AT mocâop litovsʹkadobavdetalâhpisemnoítamateríalʹnoíkulʹturukraíni AT mocâop litovskoevremâvdetalâhpisʹmennoiimaterialʹnoikulʹturukrainy AT mocâop lithuaniantimeinsomedetailsofwrittenandmaterialculturesofukraine |
| first_indexed |
2025-11-26T00:09:23Z |
| last_indexed |
2025-11-26T00:09:23Z |
| _version_ |
1850593572047290368 |
| fulltext |
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 340
© О. П. МОця, 2019
* МОця Олександр Петрович — член-кореспондент
НАН України, професор, завідувач відділу давньо-
руської і середньовічної археології Інституту архео-
логії НАН України, ORCID 0000-0001-9032-0881,
oldrus@ukr.net
УДК [904:94](477)"653" https://doi.org/10.15407/archaeologyua2019.03.040
О. П. Моця *
ЛИТОВСЬКА ДОБА В ДЕТАЛЯХ
ПИСЕМНОЇ ТА МАТЕРiАЛЬНОЇ КУЛЬТУР УКРАЇНИ
Мова йде про ще недостатньо вивчений т. зв. литовський
період вітчизняної історії, коли більша частина сучасних
українських теренів увійшла до складу Великого князів-
ства Литовського, Руського й Жемайтійського, кордони
якого простягнулися від Балтійського до Чорного морів.
Археологічно зафіксованими нині є об’єкти на території
Херсонської обл. Окрім того, наявні матеріали дозволя-
ють вести мову про кардинальні зміни у статусі окремих
населених пунктів, на що впливали основи тогочасного
суспільства.
К л ю ч о в і с л о в а: Русь, Литва, феодалізм, кордони,
соціальні функції, міждержавні взаємини.
Глобальна трагедія загибелі першої держа-
ви східних слов’ян — Київської Русі — впли-
нула на різні боки тогочасного автохтонного
суспільства. Але, одночасно, разом із впливом
структур Улуса Джучи — фрагменту світу Чин-
гізідів — це призвело і до появи нового держав-
ного утворення, відомого у писемних джере-
лах під назвою «Велике князівство Литовське,
Руське й Жемайтійське» (далі — ВКЛ). Для су-
часних українських теренів, якоюсь мірою,
воно стало наступним у стадіальному розумін-
ні державовизначаючим фактором (рис. 1). З
цього приводу щодо східнослов’янського сві-
ту, досить образно висловився І. Данилев-
ський, який порівнював його із золотоордин-
ськими структурами:
«І все-таки вибір був. Існував інший шлях —
не менш реальний, ніж той, по котрому пішла
«наша» Русь. Правда, про іншу Русь, котра не за-
бажала служити ординським «цесарям», ми зга-
дувати не любимо. Але вона була. Ми бажаємо її
називати Литвою. Вона ж іменувала себе офі-
ційно Великим князівством Литовським, Русь-
ким й Жемайтійським, а у просторіччі часто
називалася просто Руссю — адже до неї входи-
ли майже усі крупні «політичні й економічні цен-
три» Київської Русі. Практично уся історія цієї
держави — найтяжча боротьба на два фронти:
проти Ордену і проти Орди. І що найбільш ціка-
ве: у кінці кінців перемога залишилася на її боці.
Мабуть, боротьба за свободу й незалежність не
буває непотрібною й безперспективною, навіть
якщо, із точки зору побічного споглядача-циніка,
сили явно нерівні і протистояти ворогу «безна-
дійно» і «непотрібно». Як по-іншому пояснити,
що розумна Північно-Східна Русь повинна була
більше двох століть тягнути принизливу лям-
ку ординських «виходів» і допомагати загарбни-
кам підкорювати інші народи? У той час, коли
великий литовський князь Вітовт (який разом
із Ягайлом розгромив у 1410 р. Тевтонський ор-
ден) фактично контролював стан подій у Кри-
му, а деякі володарі навіть коронувалися на хан-
ство (!), у Вільно вирішував питання, чи треба
йому посадити «во Орде на царствиє царя єго
Тохтамыша».
На привеликий жаль, це був «не наш» вибір.
Наш — закріпив і розвинув те, що «спонукало
нас вибрати іншу дорогу»: деспотичне управлін-
ня, традиційну економіку, неприйняття інакшо-
мислення» (Данилевский 2001, с. 219).
цей досить песимістичний висновок було
зроблено стосовно історії нашого північно-
східного сусіда. Південь східнослов’янської
ойкумени — сучасні українські терени піс-
ля битви біля Синіх Вод 1362 р. — на певний
час уник цієї участі, хоча історична доля нада-
лі «догнала» й населення цього європейсько-
го регіону (Синьоводська проблема у новітніх
дослідженнях 2005). Але — то вже тема інших
історичних досліджень. У цьому випадку зосе-
редимо свою увагу на згаданій історичній фазі,
коли відбувалася кардинальна зміна у порів-
нянні із часами Київської Русі.
Потрібно зазначити, що перехід старих пів-
денноруських земель під політичний протек-
торат спочатку Литви, а потім Польщі не став
таким болючим, як панування азійської Золо-
тої Орди. Насамперед, це стосувалось якраз
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 3 41
толерантної політики структур ВКЛ — держа-
ви, яка за демографічним потенціалом на 90 %
була руською за складом населення. Новий
уряд надав новим підданим порівняно широку
автономію і при цьому проголосив лібераль-
не політичне кредо: «Ми старовини не рухає-
мо і нового не впроваджуємо». Характеризую-
чи основні риси ВКЛ слід підкреслити також її
поліетнічність та поліконфесійність, вільність
від релігійної нетерпимості і будь-яких форм
ортодоксії, широкої релігійної автономії із га-
рантіями особистих і станових прав у межах
усієї держави.
У свою чергу кардинальні історичні зміни у
тогочасному суспільстві, безперечно, знайшли
відображення в деталях матеріальної культури.
Однак, повинні константувати: археологічної
пам’ятки цієї доби ще не отримали необхідно-
го вивчення спеціалістами, хоча окремі насе-
лені пункти та категорії речей певний час вже
вивчаються на належному рівні (Моця 2017).
Сам «литовський етап» традиційно датується
в межах другої половини ХІV — другої поло-
вини ХVІ ст. Символічними реперами у вста-
новленні таких меж стали вже згадана битва
1362 р. на р. Синюха поблизу замку Сині Води
об’єднаних сил під проводом литовського кня-
зя Ольгерда із золотоординськими «князька-
ми» та Люблінський сейм 1569 р., коли україн-
ські землі увійшли до складу Польської Корони
і з’явилася Річ Посполита (акт, відомий як Лю-
блінська унія). Хоча литовське проникнення у
південному напрямі відбувалося вже раніше.
Передусім, це стосується військової справи
у цілому та фортифікаційних споруд зокрема,
що є характерним і для інших історичних епох.
Тоді на озброєння були прийняті найсучасніші
зразки наступальної та оборонної зброї: арба-
лети, нові елементи обладунку, перші артиле-
рійські зразки і т. д. Під час бою почали комбі-
нувати використання загонів піших стрільців-
арбалетників та кінних лучників, фаланг піших
списників і важкої, закутаної в лати кінноти. У
фортифікаційному мистецтві головним ново-
введенням стало обладнання укріплень для
відповідного використання метальної артиле-
рії. Окрім того, в укріпленнях почали встанов-
лювати кам’яні башти на зразок західноєвро-
пейських донжонів. це збільшувало ефектив-
ність тих же арбалетів, як і метальних машин,
під час оборони міст і замків. Під час захоплен-
ня ворожих укріплень також використовували
комбіновані удари.
У побуті найбільших змін зазнали кераміч-
ні вироби, найперше глиняний посуд, який
зазвичай мав і певні регіональні відмінності.
Хоча спочатку слід зупинитися на вивченні й
систематизації загальних тенденцій цього за-
галом об’єктивного процесу розвитку усього
комплексу матеральної культури. Для досяг-
нення зазначеної мети потрібно поточнити час
побутування певних форм керамічних виро-
бів на конкретних територіях, співвідношення
місцевих і загальних особливостей у виготов-
ленні посудин. Вони простежуються зокрема у
техніці орнаментації. Тут ще недостатньо вив-
ченими залишаються їх походження і розви-
ток, зокрема це стосується осередків локаль-
ного виробництва. Те ж саме питання харак-
терне і для інших виробів — дрібної пластики,
кахлів, будівельної кераміки (Оногда, Чека-
новський, Чміль 2010, с. 450—451).
Можна було б і далі заглиблюватися у вив-
чення деталей типології та технології виробни-
цтва й інших категорій речей литовської доби,
але у даному випадку зосередимо свою увагу
на характеристиці окремих населених пунктів,
котрі привертають увагу дослідників.
Одним із нових напрямів являється вивчен-
ня пам’яток на південному прикордонні кня-
зівства, котрі, передовсім, належали до часів
володарювання Вітовта. Його володіння дося-
гали Пониззя Дніпра — аж до Чорного моря.
Тут, за свідченнями С. Біляєвої та інших до-
слідників, на торговому шляху із північного
Рис. 1. Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтій-
ське. 1430 р. (Енциклопедія історії України 2003, с. 461)
Fig. 1. Grand Duchy of Lithuania, Rus and Samogitia. 1430
(Енциклопедія історії України 2003, с. 461)
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 342
заходу на південний схід функціонували мит-
ниці та переправи (Таванська, Тягинська), об-
лаштовувалися фортифікаційні споруди: вежа
Вітовта, фортеця Тягин, укріплення Бургунки
(На розі двох світів 2018).
Зокрема фортеця Тягин була побудована
наприкінці ХІV ст. тим же великим князем Ві-
товтом на кордоні із Золотою Ордою. Дослі-
дження останніх років дозволили підтверди-
ти наявність на цьому місці в попередній час
золотоординського міста (на території горо-
дища), а також встановити етапи формування
нового укріпленого пункту, його типологічний
розвиток та архітектурно-планувальну специ-
фіку:
— дерев’яно-земляні укріплення;
— кам’яна фортеця, котра мала певні етапи
розбудови від донжону квадратної форми до
створення дворів із округлими вежами.
За типом побудови мурів і планування внут-
рішнього простору Тягинська фортеця дещо
схожа із Тракайським замком, а деякі елемен-
ти планування системи будівництва мурів ма-
ють також аналогії в генуезьких фортецях Пів-
нічного Причорномор’я цього ж часу, зокрема
Судацької. Відкрита у 2018 р. система оборо-
ни фортеці має риси, генетично пов’язані із
традиціями Київської Русі та репрезентує за-
гальноєвропейський тип планування, широ-
ко розповсюджений від Балкан до Північно-
го Причорномор’я та від Балтики до узбереж-
жя Чорного моря. Звичайно, роботи у цьому
напрямі необхідно продовжувати (рис. 2; 3).
Але це стосується приєднання нових терито-
рій у нові для ВКЛ часи. Одночасно зміни від-
бувалися і на старих давньоруських територіях,
кот рі перейшли під управління нової влади. це
можна продемонструвати двома конкретними
прикладами.
Так, у першій половині ХІV ст. Київська
земля політично, безумовно, підкорялася Зо-
лотій Орді, хоча поступово зростав вплив ВКЛ.
Хоча стара столиця східнослов’янської держа-
ви продовжувала залишатися найважливішим
церковним центром, предметом боротьби за
володіння давньою традиційною митрополи-
чою резиденцією. Кожен новий руський ми-
трополит висвячувався у Софійському соборі
Києва.
Але, на відміну від стабільної ситуації у цер-
ковній сфері, просторові межі міста над Дні-
пром зазнали суттєвих змін. У другій поло-
вині ХІІІ—ХІV ст. Київ вже не мав достатніх
військових сил та ресурсів, щоб захистити ве-
личезний для своїх часів периметр старих обо-
ронних валів усього Верхнього міста. Тому ци-
тадель — його дитинець — було перенесено зі
Старокиївського плато на високий окремий
останець, котрий підіймався над Подолом. На
думку Г. Івакіна, тут, найімовірніше за часів
Рис. 2. Варіант графічної реконструкції верхньої части-
ни Тягинської фортеці (На розі двох світів 2018, с. 42)
Fig. 2. Variant of graphic reconstruction of the upper part of
the Tiahyn fortress (На розі двох світів 2018, с. 42)
Рис. 3. Вигляд з внутрішнього боку та перетин західно-
південної стіни Тягинської фортеці (На розі двох сві-
тів 2018, с. 42)
Fig. 3. Inside view and section of the west-south wall of the
Tiahyn fortress (На розі двох світів 2018, с. 42)
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 3 43
князювання Володимира Ольгердовича, було
збудовано новий київський замок, звідки й
пішла назва самої гори (пізніше — Киселівка,
Фролівська гора). У замку розміщувалась ре-
зиденція князя, пізніше намісника чи воєво-
ди, постійний гарнізон, військові та провіант-
ські склади, будинки київської знаті, монасти-
рів, церкви (рис. 4). Наприкінці ХІV ст. замок
додатково укріплював вже згаданий князь Ві-
товт. Він зберігав загальне планування та обла-
штування, які були властиві й попереднім сто-
літтям (Івакін 1996, с. 64, 132, 138).
Замкова гора набула нових соціальних
функцій. Із посадського ремісничого району,
починаючи із середини ХІV ст., вона перетво-
рилася на цитадель, стала місцезнаходженням
вищої адміністрації та гарнізону. Проте ці її
нові військово-політичні функції не повністю
відповідали функціям старого дитинця — часу
найбільшого розквіту цього урбанізаційного
центру на Середньому Дніпрі. Найімовірніше,
резиденція київських князів розміщувалася в
іншому місці (передусім до 1471 р.), а резиден-
цією митрополії залишався Софійський двір.
Ще одним із найбільш значних районів за-
лишався Поділ. Тут зосереджувалося місь-
ке життя, проживала більша частина жителів,
розміщувалися магістрат, головний торг, місь-
кий собор, гавань, численні купецькі склади,
торгові колонії. На цей час Поділ став якоюсь
мірою навіть синонімом Києва: його назива-
ли то «новим містом», то «нижнім містом», то
просто «Києвоподолом».
Найбільшим окольним районом являвся
Печерськ із його знаменитими монастирями,
князівськими та боярськими селами, замісь-
кими резиденціями, слободами. Саме тут роз-
ташовувався найбільший та найвпливовіший
київський монастир, родоначальник усіх пра-
вославних монастирів Східної Європи — Пе-
черський, який увесь час залишався великим
релігійно-політичним центром, «кузнею релі-
гійних кадрів». Життя тривало і на інших місь-
ких територіях, але ще довго Київ оговтувався
від Батиєвого лихоліття 1240 р. (рис. 5).
Але, як мовиться у відомій говірці: «кому
вій на, а кому мати рідна», глобальна трагедія
середини ХІІІ ст. опосередковано вплинула і
на піднесення та відносний занепад окремих
населених пунктів, зокрема на землях сучас-
них західних областей України: Володимир-
Волинського, Галича, Холма, і вихід на перші
ролі Луцька — попередньо цілком ординарного
центра Волинської землі, роль котрого карди-
нально змінилася у нових історичних умовах.
Місто було давнім осередком племінного
об’єднання лучан, хоча і не лідера племінно-
го союзу автохтонів сучасної Західної Волині.
ця обставина відіграла певну роль у середи-
ні ХІІ ст., коли із загостренням міжусобної
боротьби він знову стає центром значного за
розмірами наділу. Із літописних повідомлень
ХІІ—ХІІІ ст. можна скласти уявлення про міс-
то як значний військово-стратегічний центр
літописної Волинської землі, верхівка якої
протягом перших століть ІІ тис. н. е. здебіль-
шого орієнтувалася на київський центр. Фор-
Рис. 4. Палац воєводи у київському замку (реконструк-
ція П. Юрченка, за: Івакін 1996, с. 135)
Fig. 4. The Palace of the voivode in Kyiv Castle
(reconstruction of P. Yurchenko, by: Івакін 1996, с. 135)
Рис. 5. Київ ХІV—ХІV ст. з топографією монументаль-
них пам’яток (Івакін 1996, с. 188)
Fig. 5. Kyiv in XIV-XIV centuries with topography of
monuments (Івакін 1996, с. 188)
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 344
тифікаційні споруди міста на той час вважали-
ся одними із найпотужніших у регіоні і являли
собою поєднання валів, частоколу із багнисти-
ми болотами та глибокою рікою. Судоплавний
Стир через Прип’ять сполучав місто із столи-
цею Русі Києвом; через нього проходили тор-
говельні шляхи із країнами Західної Європи та
Прибалтики (рис. 6).
У другій половині ХІІІ ст., за правління
Мстислава — одного із синів Данила Романо-
вича Галицького — настає період найбільшо-
го розквіту Луцька, котрий ще називають Лу-
чеськом Великим. У середині ХІV ст. він на-
лежав Любарту Гедеміновичу, який у 1340 р.,
одружившись із Агрипиною, донькою князя
Андрія ІІ Юрійовича, і отримавши титул Ве-
ликого князя Галицько-Волинського пере-
ніс столицю підвладних йому земель із старого
Володимира до Луцька. Територія замку ста-
ла місцем проживання привілейованих верств
населення: тут мешкали князі, магнати, духо-
венство. Торговельно-ремісничий люд був ви-
тіснений у межі «Окольника».
Князювання Вітовта, племінника Любар-
та, який правив тут у кінці ХІV ст., перетвори-
ло місто на другу столицю Великого князівства
Литовського, Руського й Жемайтійського, а
місцевий замок — на південну резиденцію Ве-
ликого князя Литовського. Назву міста виво-
дять із давньоруського слова «лука» — тобто
«кривизна», «вигин», «затока», що повністю
відповідає рельєфу місцевості (рис. 7).
Саме тут у січні 1429 р. — тобто 590 років
тому — проходив з’їзд європейських монар-
хів. Тоді до Луцька з’їхалося п’ятнадцять ти-
сяч осіб, що у декілька разів перевищувало
населення тогочасного населеного пункту.
Високих гостей приймали: сам Вітовт із пред-
ставниками литовських та руських князів-
ських родів, луцьке єпископство (католицьке,
православне, вірменське), єврейське духовен-
ство, а також представники різноетнічних міс-
цевих громад. На з’їзд прибули: король поль-
ський Владислав ІІ ягайло, майбутній імпе-
ратор, король римський, чеський, угорський
Сигізмунд із дружиною, король датський і
шведський Ерік VІІ, магістр Інфляндського
Ордену Зігфрід Ландорф Шпанхайм, коман-
дор Тевтонського Ордену, легат Папи Рим-
ського Мартина V, представники імператора
Візантії Іоанна VІІІ, Великий князь Москов-
ський Василій ІІ Васильович, а також татар-
ські хани Перекопської, Донської та Волзької
орд (Луцьк стародавній 2015, с. 7—10).
Але в контексті подальшого вивчення
русько-литовської проблематики слід зупини-
тися на одній досить важливій історичній по-
дії, пов’язаної із цим питанням, що трапилася
дещо раніше. На це у свій час слушно звернув
увагу М. Котляр, і на чому слід зупинитися де-
тальніше:
«Ще перед описом смертельної хвороби Дани-
ла [Галицького — О. Моця], розповідаючи про
події початку 1264 р., волинський книжник зро-
бив важливу ремарку: «Тоді княжили у Литві
Войшелк і Шварно». Звідси можна зробити ви-
сновок, що у Великому князівстві Литовському
встановилась дуумвіратна форма правління, до
чого литовського і руського князів підштовху-
вали постійна татарська загроза і необхідність
протистояти агресії з боку Польщі. Однак тому
дуумвіратові волинського і великого литовсько-
го князів судилося існувати лише близько трьох
років.
За підтримки сина Василька, Володимира,
Шварно разом із Войшелком воює проти Польщі.
Рис. 6. Луцьк 1257 р. (Енциклопедією історії Ук раїни
2009, с. 308)
Fig. 6. Lutsk in 1257 (Енциклопедією історії Ук раїни
2009, с. 308)
Рис. 7. Любартів замок у Луцьку (мал. М. Кулеші, літогра-
фія Лемерсьє, за: З української старовини 1991, с. 175)
Fig. 7. Lubart Castle in Lutsk (fig. of M. Kulesh, lithograph
of Lemersier, by: З української старовини 1991, с. 175)
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 3 45
Волинсько-литовський союз виявився настіль-
ки міцним, що 1267 р. великий князь литовський
Войшелк із власної волі передав великокнязів-
ський престол Шварнові Даниловичу. Волин-
ський літописець якось безсторонньо занотував
подію: «Потім Войшелк віддав своє княжіння зя-
теві своєму Шварнові, а сам захотів... прийняти
чернечий постриг».
Волинський літопис відобразив подію винят-
кової, надзвичайної ваги, що далеко виходила за
межі міждержавних стосунків Русі з Литвою.
Один із синів Данила посів великокнязівський стіл
Литви! Перед Шварном і всією династією Рома-
новичів відкрилась блискуча можливість ство-
рення величезної й могутньої Русько-Литовської
держави — і це за сто років до торгнення Оль-
герда Гедеміновича до Середньої Наддніпрянщини
(1363 р.), але з тією принциповою різницею, що в
тій державі ХІІІ ст. правили б не литовські, а
руські князі.
Та Русько-Литовському князівству не суди-
лося утворитися. Того самого 1267 р. (дату по-
дає польський «Річник Траски») Лев Данилович
[ще один син великого князя галицького —
О. Моця], розлючений тим, що Войшелк від-
дав Литву не йому, а його братові, по-звірячому
забив його — ченця, що був позбавлений навіть
можливості носити меч! Безглуздо жорстокий
вчинок шаленого Лева назавжди перекреслив
його власні намагання сісти на місце свого бать-
ка Данила й дуже зашкодив становищу Шварна.
Загинула справа відновлення, хай і не в колишніх
кордонах, Галицько-Волинського князівства.
Логічно припускати, що відтоді литовські
пани почали з недовірою і острахом дивитися на
свого руського князя, брат якого підступно вбив
шанованого в суспільстві Войшелка. Поступово
влада Шварна в Литовському князівстві зане-
падає, а сам він наступного року помирає, ціл-
ком можливо, насильницькою смертю. І засту-
пив його на престолі вже руський, а литовський
князь — Тройден» (Котляр 1998, с. 215—216).
Незважаючи на весь трагізм ситуації, зали-
шається незаперечним, що якраз тоді була за-
фіксована одна із перших спроб міждержавно-
го єднання, котре було вигідною справою не
лише для представників одного конкретного
етносу. Саме до цієї серії спроб європейської
інтеграції у середньовічні часи слід зарахувати
і вищезгаданий з’їзд 1429 р. у Луцьку. Прове-
дення такого зібраня не мало скільки-небудь
помітних політичних наслідків. І всеж нині
частина дослідників розглядає його як першу в
історії міжнародної політики багатосторонню
зустріч на найвищому рівні. При цьому пого-
джуючись із О. Русиною, що це питання заслу-
говує на подальше критичне вивчення (Руси-
на 2009, с. 314), слід констатувати незвичну для
тієї епохи форму міждержавних взаємин.
Але вищенаведені спостереження і роздуми
наводять на ще одну, не до кінця вивчену про-
блему: характер середньовічного східноєвро-
пейського міста як історичного явища у порів-
нянні з іншими тогочасними регіонами. Ур-
баністичні центри на землях східних слов’ян
виникали, як правило, у густозаселених місце-
востях:
«В них концентрувалася військово-родова
знать, яка перетворювалася у феодальну навко-
лишніх територій, яку обслуговували купці і ре-
місники. Ріст і значення давньоруських міст ба-
гато в чому залежали від розмірів і заселенос-
ті їх округи — волості, тобто від можливості
отримати від сільського господарства більше
сировини, продуктів харчування і промислів. За-
гальним і головним для усіх варіантів містоут-
ворення на Русі являлося те, що містами става-
ли лише населені пункти, де у вигляді суспільних
внесків, податків, судових стягнень, військових
контрибуцій концентрувався, перерозподілявся й
перероблявся додатковий продукт» (Куза 1989,
с. 162).
Слід порівняти таку точку зору ще з однією:
«Тісний адміністративно-політичний і госпо-
дарчий зв’язок давньоруських міст із сільськогос-
подарською округою обумовив певну специфіку їх
соціально-економічного життя. Ремесло і тор-
гівля, будучи у цілому достатньо розвинутими,
не становили основу їх розвитку. Обсяг додатко-
вого продукту цих галузей був порівняльно неве-
ликим у загальному економічному балансі давньо-
руського суспільства, на котрий вони мали право
внаслідок значної концентрації у них землероб-
ської знаті. Не випадково в літературі іноді зу-
стрічається визначення давньоруського міста як
колективного замку. Мали міста й безпосередній
тісний зв’язок із сільськогосподарським виробни-
цтвом» (Толочко 1989, с. 233).
На справедливість такого нового бачен-
ня суті середньовічного східноєвропейського
міста, на відміну від радянського — виключ-
но «центру ремесла і торгівлі» — можна навес-
ти такий факт: у 1566 р. у м. Самбір із 70 осі-
лих жителів 50 займалися сільським госпо-
дарством, і лише чотири були ремісниками
(Войнаровський 2019).
Але нам можуть заперечити, що вищецито-
вані дослідники у своєму визначенні зверта-
лися до урбаністичних центрів часів Київської
Русі, а тут мова йде вже про наступний істо-
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 346
ричний період. Однак і Русь, і Литва, і Поль-
ща тоді належали до однієї феодальної епохи,
основою економіки котрої була якраз аграрна
сфера. Тож основний принцип функціонуван-
ня суспільства (у широкому розумінні) не змі-
нювався протягом різних хронологічних відріз-
ків часу. як вже цитувалося вище, в литовській
державі дієвим був принцип: «Ми старини не
рухаємо і нового не впроваджуємо». Імовірно,
він стосувався і специфіки тогочасного урба-
ністичного процесу у цілому.
Вищерозглянуті приклади двох східноєвро-
пейських міст, з нашої точки зору, теж вказу-
ють якраз на це. Позбавлення старих адміні-
стративних функцій у київському випадку, і
отримання їх у луцькому, спиралися на відпо-
відні сільськогосподарські потенціали: у пер-
шому випадку розорені і збережені у другому.
А концентрація владних функцій (або ж їх від-
сутність) лише сприяла розитку чи тимчасово-
му занепаду конкретного міста і його округи.
Можливо, нові литовські можновладці якоюсь
мірою підсвідомо (а також символічно) бажали
спиратися на нові осередки своєї влади, кот рі
нічим не нагадували часи колишньої києво-
руської величі.
Войнаровський, А. М. 2019. Поділля в системі
торговельно-економічних зв’язків євро-азійського
простору (1362—1647 рр.). Автореф. дис...канд. іст.
наук., Київ.
Данилевский, И. Н. 2001. Русские земли глазами современ-
ников и потомков (ХІІ—ХІV вв.). Москва.
Екциклопедія історії України. 2003. Київ, Т. 1.
Екциклопедія історії України. 2009. Київ, Т. 6.
З української старовини. 1991. Київ.
Івакін, Г. Ю. 1966. Історичний розвиток Києва ХІІІ — се-
редини ХVІ ст. Київ.
Котляр, М. Ф. 1998. Галицько-Волинська Русь. України
крізь віки. Том 5. Київ.
Куза, А. В. 1989. Малые города Древней Руси. Москва.
Луцьк стародавній. Пам’ятки стародавнього міста. Луцьк,
2015.
Моця, О. П. 2017. Литовсько-польська доба в археології
України. Археологія, 1, с. 45—57.
На розі двох світів. Історична спадщина України та Лит-
ви на території Херсонської області. Київ; Херсон,
2018.
Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. Київ,
2005.
Толочко, П. П. 1989. Древнерусский феодальный город.
Киев.
Надійшла 24.09.2019
А. П. Моця
Член-корреспондент НАН Украины, профессор, заведующий отделом древнерусской и средневековой археологии
Института археологии НАН Украины, ORCID 0000-0001-9032-0881, oldrus@ukr.net
ЛИТОВСКОЕ ВРЕМя В ДЕТАЛяХ
ПИСЬМЕННОЙ И МАТЕРИАЛЬНОЙ КУЛЬТУР УКРАИНЫ
Времена после нашествия монголо-татарских орд хана Батыя привели ко многим кардинальным изменениям в
жизни восточных славян, и в первую очередь на юге их ойкумены — территории современной Украины. Парал-
лельно с вхождением в структуры Золотой Орды, жители многих регионов начали постепенно попадать под вли-
яние нового европейского государственного образования — «Великого княжества Литовского, Русского и Же-
майтийского». Именно в структурах последнего автохтоны чувствовали себя более комфортно, чем под властью
Чингизидов. Сам «литовский этап» датируется временами между 1362 г. — временем битвы объединенных сил во
главе с князем Ольгердом и ордынскими «князьками» и временем проведения Люблинского сейма (1569 г.), по
решению которого украинские земли вошли в состав Польской Короны, которая тогда же объединилась с Вели-
ким княжеством Литовским в «Речь Посполиту» («Люблинская уния»). Хотя литовское проникновение в южном
направлении началось уже в послемонгольское время. Имеющаяся в наличии информация (как археологичес-
ких, так и письменных источников) позволяет в значительной степени по-новому освещать процессы, связанные
с расширением литовского господства на юге Восточной Европы, а также с изменениями в статусе отдельных
населенных пунктов — в первую очередь старой столицы Киева на Среднем Днепре. В отношении материаль-
ной культуры следует отметить, в первую очередь, качественный прорыв в военном деле (система вооружения,
фортификационные сооружения), производстве керамических изделий и т. п. Кроме того, появилась возмож-
ность по-новому говорить о сущности средневекового восточноевропейского города, что было связано со специ-
фикой аграрного феодального общества в целом и восточнославянского варианта в частности. Это, в свою оче-
редь, позволяет пересмотреть старую формулировку «город — центр ремесла и торговли», которая господствовала
на протяжении всей советской эпохи. В целом же необходимо констатировать, что послемонгольско-казаческие
археологические памятники, в сравнении с раннеславянско-древнерусскими, изучены намного слабее. На этот
факт необходимо обратить внимание при дальнейшем планировании средневековой тематики исследований.
К л ю ч е в ы е с л о в а: Русь, Литва, феодализм, границы, социальные функции, межгосударственные взаимоотно-
шения.
ISSN 0235-3490 (Print), ISSN 2616-499X (Online). Археологія, 2019, № 3 47
Oleksandr P. Motsia
Corresponding member of the National Academy of Sciences of Ukraine, DSc, Head of the Old Rus and Medieval archaeology Department
in the Institute of Archaeology, the National Academy of Sciences of Ukraine, ORCID 0000-0001-9032-0881, oldrus@ukr.net
LITHUANIAN TIME IN SOME DETAILS OF WRITTEN AND MATERIAL CULTURES OF UKRAINE
The times after the Mongolic-Tatar hordes of Batu Khan invasion led to many cardinal changes in the life of the Eastern
Slavs, and primarily in the south of their oecumene — the territory of modern Ukraine. Simultaneously, with joining the
Golden Horde, the inhabitants of many regions began to gradually fall under the influence of the new European state
entity — the “Grand Duchy of Lithuania, Rus and Samogitia”. Namely, in the structures of the latter the autochthons
felt themselves more comfortable than under the rule of Chingissids. The “Lithuanian stage” itself dates back to the times
between 1362 — the time of the combined forces battle led by Prince Algirdas and the Horde “princes” and the time of the
Lublin Seim (1569), by which Ukrainian lands became a part of the Polish Crown, which then united with the Grand Duchy
of Lithuania in the “Commonwealth of Poland” (“Union of Lublin”). Although the Lithuanian penetration to the south
had already begun in the post-Mongol period. The available information (both archaeological and written sources) allows
in a significant degree of new points dealing processes associated with the expansion of Lithuanian dominance in the south
of Eastern Europe, as well as with changes in the status of individual settlements — primarily the old capital of Kyiv at the
Middle Dnieper. Regarding material culture, it should be noted, first of all, a qualitative breakthrough in military affairs
(weapons system, fortifications), the manufacturing of ceramic products, etc.
In addition, it became possible to talk in a new way about the essence of the medieval East European city that was
associated with the specifics of the agrarian feudal society as a whole and the East Slavic version in particular. This, in turn,
allows reconsidering the old wording “the city is the center of craft and trade”, which dominated throughout the Soviet
era. In general, it is necessary to state that the post-Mongolian-Cossack archaeological sites, in comparison with the early
Slavic-Old Rus, are much less studied. It is necessary to pay attention to this fact in the further planning of medieval research
topics.
K e y w o r d s: Rus, Lithuania, feudalism, borders, social functions, interstate relations.
References
Danilevskii, I. N. 2001. Russkie zemli glazami sovremennikov i potomkov (XІІ-XІV vv.). Moskva.
Ektsyklopediia istorii Ukrainy. 2003. Kyiv, T.1.
Ektsyklopediia istorii Ukrainy. 2009. Kyiv, T.6.
Ivakin, H. Yu. 1966. Istorychnyi rozvytok Kyieva XIII - seredyny XVI st. Kyiv.
Kotliar, M. F. 1998. Halytsko-Volynska Rus. Ukrainy kriz viky. Tom 5. Kyiv.
Kuza, A. V. 1989. Malye goroda Drevnei Rusi. Moskva.
Lutsk starodavnii. Pamiatky starodavnoho mista. Lutsk, 2015.
Motsia, O. P. 2017. Lytovsko-polska doba v arkheolohii Ukrainy. Arheologia, 1, s. 45-57.
Na rozi dvokh svitiv. Istorychna spadshchyna Ukrainy ta Lytvy na terytorii Khersonskoi oblasti. Kyiv; Kherson, 2018.
Synovodska problema u novitnikh doslidzhenniakh. Kyiv, 2005.
Tolochko, P. P. 1989. Drevnerusskii feodalnyi gorod. Kiev.
Voinarovskyi, A. M. 2019. Podillia v systemi torhovelno-ekonomichnykh zviazkiv yevro-aziiskoho prostoru (1362-1647 rr.).
Avtoref. dys. kand. ist. nauk., Kyiv.
Z ukrainskoi starovyny. 1991. Kyiv.
|