Зображення обкладинки

Литовсько-польська доба в археології України

У роботі аналізується стан вивчення археологічних пам’яток часів пізнього середньовіччя, котрі розташовані у різних частинах сучасної України (в першу чергу — це укріплені поселення), а також деякі категорії знахідок, що нині найкраще представлені в колекціях (зброя, кераміка та ін.). The period fro...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :Археологія
Дата:2017
Автор: Моця, О.П.
Формат: Стаття
Мова:Українська
Опубліковано: Інститут археології НАН України 2017
Теми:
Статті
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195097
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Литовсько-польська доба в археології України / О.П. Моця // Археологія. — 2017. — №. 1. — С. 45–57. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
_version_ 1860178001729159168
author Моця, О.П.
author_facet Моця, О.П.
citation_txt Литовсько-польська доба в археології України / О.П. Моця // Археологія. — 2017. — №. 1. — С. 45–57. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
collection DSpace DC
container_title Археологія
description У роботі аналізується стан вивчення археологічних пам’яток часів пізнього середньовіччя, котрі розташовані у різних частинах сучасної України (в першу чергу — це укріплені поселення), а також деякі категорії знахідок, що нині найкраще представлені в колекціях (зброя, кераміка та ін.). The period from the 14th to the 17th century had gone down in history of Ukraine as a period when the majority of autochthonous population belonged to foreign state formations: Duchy of Lithuania and later Polish-Lithuanian Commonwealth. In both cases, upper ten of local community switched side of the new masters and gained corresponding benefits. However, in this case, we are interested in changes in material culture which are represented in corresponding archaeological base. First of all, the changes became apparent in city and castle building, which not only preserved Ancient Rus architectural traditions, namely usage of wood, the main local building material, but also in certain extent borrowed the Western and Central European experience in stone usage in new fortifications construction. New city centres also appeared in many cities, though the areas of old citadels were often used. Different tendencies were used in different regions, according to variations in their ecologic peculiarities. The main material innovations exhibit fire-arms arrival and usage: cannon at first, then rifles which gradually displaced old examples, first of all, bows and arrows. Pottery was developing rapidly, although pre-Mongolian forms often appeared in various regions. Glassware production had been also intensively developing since the 15th century. Nevertheless, on a whole, it should be stated that archaeological monuments of this period are studied insufficiently, and the historians know about it only from the written sources, of both home, and foreign origin. ХІV—ХVІ в. представлены в истории Украины как времена вхождения большей части автохтонного населения в состав соседних государственных образований — сначала Великого княжества Литовского, а затем Речи Посполитой. В обеих случаях социальная верхушка местного общества переходила на сторону новых господ и получала из этого соответствующие выгоды. Нас же интересуют изменения в материальной культуре, которые представлены в соответствующем археологическом материале. В первую очередь, они нашли проявление в городском и замковом строительстве, которое не только сохранило древнерусские архитектурные традиции (использование дерева, основного местного строительного материала), но и в какой-то мере восприняло опыт Западной и Центральной Европы в части применения камня при возведении новых укреплений. Появились и новые центры во многих городах, хотя часто использовались и территории старых детинцев. Разные тенденции развивались в разных регионах, что объясняется и различиями в их экологических особенностях. В материальном плане основные новации характеризуются появлением и использованием огнестрельного оружия — сначала пушек, а затем и ружей, которые постепенно вытесняли старые образцы (в первую очередь лук и стрелы). Стремительно шло развитие гончарного ремесла, хотя домонгольские формы часто проявлялись в разных районах. Начиная с ХV в. интенсивно развивается и производство стеклянных изделий. В целом следует констатировать недостаточное изучение археологических памятников данного периода, который известен историкам, в первую очередь, по письменным памятникам.
first_indexed 2025-12-07T18:00:53Z
format Article
fulltext ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 45 О.П. Моця ЛитОвськО-ПОЛьська дОба в археОЛОгії України У роботі аналізується стан вивчення археологічних пам’яток часів пізнього середньовіччя, котрі розташовані у різних частинах сучасної України (в першу чергу — це укріплені поселення), а також деякі категорії зна- хідок, що нині найкраще представлені в колекціях (зброя, кераміка та ін.). К л ю ч о в і с л о в а: Велике князівство Литовське, Річ Посполита, місто, замок, вогнепальна зброя, ке- раміка. © О.П. МОця, 2017 Післямонгольські, золотоординські часи стали не єдиною характерною ознакою перебування русів у складі нових політичних утворень. До цих пізньосередньовічних часів належать й іс­ торичні періоди входження українських тери­ торій до складу Великого князівства Литов­ ського (далі — ВКЛ) й Польського королівства, котрі далі об’єдналися у єдину Річ Посполиту. Археологічні пам’ятки цієї доби (ХІV—ХVІ ст.) до цих пір не викликали достатньої уваги віт­ чизняних науковців, хоча певні роботи прово­ дяться вже протягом тривалого часу, зокрема і в останні десятиліття. Але спочатку слід вказати на те, що близько 1340 р., після припинення династії волин­ ських князів Романовичів, Галицько­Волин­ ське князівство перестало існувати як окреме державне утворення. Галичина протягом дру­ гої половини ХІV ст. поступово була підкорена польськими королями, а Волинь увійшла до складу ВКЛ. Аналогічною була доля Київсько­ го князівства: після політичного й економіч­ ного піднесення в 60—90­х рр. ХІV ст. воно на початку ХV ст. втратило свою державну авто­ номію. Чернігово­Сіверське князівство також опинилося у глибокій економічній кризі і вже не мог ло протистояти експансії молодої Ли­ товської держави. Перехід південноруських земель під полі­ тичний протекторат Польщі і Литви не став таким болючим, як панування азіатської Зо­ лотої Орди. Особливо толерантною до підко­ рених була політика ВКЛ, яке на 90 % являло­ ся руським за складом населення. Литовський великокняжий уряд надав руським землям по­ рівняно широку автономію і при цьому прого­ лосив ліберальне політичне кредо: «Ми старо­ вини не руйнуємо і нового не впроваджуємо». Після об’єднання Литви і Польщі станови­ ще південноруських земель значно погіршило­ ся. Старі князівства були трансформовані у нові воєводства — Руське, Брацлавське, Київське та Чернігівське — й централізовані у політичній системі Речі Посполитої. А на початку ХVІ ст. за угодою між ВКЛ та Московською державою більша частина Чернігово­Сіверщини пере­ йшла до останньої (Толочко 1997, с. 23). Певною мірою змінилася й етнічна ситуа­ ція: почали з’являтися нові утворення. Зокрема це простежується на майбутньому українсько­ російсько­білоруському прикордонні, де у цей час фіксується нова спільнота під назвою «сев­ рюки» — етнічний проект післядавньорусь­ кої доби, який історично так і не був реалізо­ ваний (Балушок 2016). А до всієї території все частіше застосовується назва «Мала Русь», що відоб ражало її ролі у функціонуванні старої Київської держави як політичного, економіч­ ного та релігійного центру усієї Східної Євро­ пи домонгольських часів. Характеризуючи основні риси ВКЛ слід підкреслити її поліетнічність та поліконфе­ сійність, вільність від релігійної нетерпимос­ ті й будь­яких форм ортодоксії, широкої ре­ гіональної автономії з гарантіями особистих і станових прав у межах усієї держави. А того­ часне «тихе життя», зокрема українського сус­ пільства, блякне на тлі бурхливих подій кінця ХVІ—ХVІІ ст. (про які мова не піде). Однак не­ квапний життєвий плин обернувся вибухом суспільної енергії, що відбувся у козацькі часи, і революційними зрушеннями, котрі карди­ нально змінили перебіг подальшої вітчизняної історії. Пізніше, після появи нової потужної держави Речі Посполитої, на її чолі мав стоя­ ти один монарх, котрий одночасно проголо­ шувався польським королем і великим кня­ зем литовським. Вищим законодавчим орга­ ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 146 ном конституювався спільний сейм. Спільною мала бути й зовнішня політика. Шляхта як польська, так і литовсько­руська, отримувала однакові права на усій території Речі Посполи­ тої. Натомість кожна з її частин зберігала влас­ ну структуру державних посад, окремі збройні сили, фінансову систему та скарбницю, власну монету. І хоча на Люблінському сеймі 1569 р., коли якраз і було проголошено нову державу, перебувало кілька десятків авторитетних пред­ ставників українських земель, доля їх земляків залишилася у цілому незавидною, що й при­ звело у майбутньому до буремних подій (Украї­ на: хронологія розвитку 2009, с. 10, 13—14). Нова історична доба знайшла відображення і у багатьох деталях повсякденного життя, що відобразилося й у матеріальній культурі ХІV— ХVІ ст. Перш за все у розвитку військової спра­ ви та фортифікації, що являється досить ха­ рактерним і для інших епох. Тоді на озброєння були прийняті найсучасніші зразки наступаль­ ної та оборонної зброї: арбалети, інші обла­ дунки, метальна артилерія тощо. У бою ком­ бінували загони піших арбалетників та кінних лучників, фаланги піших списників і важкої, закутої у лати кінноти. А у фортифікаційному мистецтві головним нововведенням стало об­ ладнання укріплень для використання металь­ ної артилерії. Крім того, в укріпленнях поча­ ли встановлювати кам’яні башти на зразок за­ хідноєвропейських донжонів. це збільшувало ефективність арбалета і метальних машин під час оборони міст. Під час захоплення воро­ жих укріплень також використовували тактику комбінованого удару (Черкас 2011, с. 24—25). У зв’язку із важливістю згаданих компонентів у контексті археологічних досліджень, на них слід зупинитися детальніше (передусім це сто­ сується вивчення замкової та міської будівель­ ної справи). як зазначає О. Мальченко та інші дослід­ ники, замок — це середньовічна або ж ново­ го часу оборонна споруда, принаймні частко­ во мурована. Саме слово «замок» з’являється у ХV ст. на східно слов’янських землях і озна­ чає практично те саме, що і «город» слов’ян Х—ХІІІ ст. — місце замкнуте, огородже­ не укріпленнями (земляними, дерев’яними чи мурованими). Таким чином, різниця між ними досить умовна й щодо руських земель застосовується скоріше для визначення ново­ го історичного періоду у суспільних відноси­ нах, ніж у фортифікаційній системі оборони. При цьому слід зазначити, що велику кіль­ кість замків та міських укріплень ХV — се­ редини ХVІІ ст. було побудовано на місці за­ пустілих городищ давньоруського часу. Вико­ ристання давніх укріплень з метою оборони в новий час значною мірою впливало на фор­ тифікації: їх довжину, площу та обумовлювало саму систему оборони. У другій половині ХІV — на початку ХV ст. у фортифікаційному замковому будівництві Ко­ рони Польської і ВКЛ відбувалися корінні змі­ ни, що були пов’язані насамперед із зовніш­ ньою загрозою: від Ордену із заходу, гуситських воєн першої половини ХV ст. на південно­ му заході, сутичок з Московською державою на сході, загрозою татарсько­турецької агресії на півдні й південному сході. За цих обставин найбільшу увагу було приділено укріпленню прикордонних територій, котрі мали свої спе­ цифічні особливості у кожному географічному районі. Закріплення за Польщею та Литвою По­ дільської і Київської земель на початку ХV ст. зумовило на степовому кордоні цих держав по­ чаток баштової системи оборони у замковому будівництві. Вона полягала у поєднанні стін і башт замку у новий оборонний вузол. Башта тепер була завжди з’єднана із оборонним му­ ром, помітно вивищувалась над ним і призна­ чалася для флангового захисту цього муру. Та­ кож, завдяки своїй значній висоті та обшир­ ній системі стрільниць із великим радіусом бою,вона послужила посиленню контролю над місцевістю. Та і фланкуючі башти прийшли на зміну баштам старих конструкцій — вежам, ха­ рактерною особливістю яких було те, що вони не виступали за лінію оборонних валів, тобто не передбачали фланкуючого вогню. Але поряд із баштовою системою існувала й давня стіно­ ва, яка застосовувалась тільки для оборони. Із використанням вогняної зброї під час об­ логи замку починається новий етап у розвит­ ку оборонно­фортифікаційного будівництва, котрий не оминув і замкові укріплення, пере­ дусім українського порубіжжя. Але пристосу­ вання фортифікації до вогнепальної зброї на південно­східному кордоні Корони Польської і ВКЛ відбувалося не так активно, як на захід­ них і північно­західних кордонах цих країн. Переважно це стосувалося захисту укріплень від дії облогової артилерії і було пов’язано із специфікою військових традицій татар, які тоді постійно загрожували прикордонню, їхні­ ми методами ведення набігу, облоги укріплень та технічними можливостями. Адже татарське військо майже не використовувало артилерію у своїх походах на українські землі. ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 47 У той же час важливим завданням оборон­ ців замків дерев’яно­земляної конструкції, котрі в середині ХVІ ст. у прикордонній смузі складали значну більшість, було утримання су­ противника на певній відстані від стін з метою запобігання підпалення конструкцій. Для цьо­ го досить часто закладали із зовнішнього боку шари глини або піску, що утримувалися пло­ том. якщо на початку формування баштової системи оборони башти часто споруджували врівень, або навіть нижче від висоти мурів, то надалі їх підвищували, щоби збільшувати даль­ ність і силу вогню (Мальченко 1996, с. 5—12). Вищеописана ситуація стосується насам­ перед карпато­дніпровського регіону сучасної України. А на Дніпровському Лівобережжі си­ туація була дещо відмінною: тут панувала ста­ ра дерево­земляна традиція зведення укріп­ лень, яка базувалася на давньоруській основі. На думку О. Бондаря, місцевий розвиток фор­ тифікації був безпосередньо пов’язаний із хро­ нологією спорудження та функціонування, а також із традиціями тієї держави, до складу якої в ці часи входили чернігово­сіверські зем­ лі. Для кожного із цих етапів була характерною своя система укріплень, що відповідала потре­ бам і викликам часу та військово­інженерної справи. Перший етап можна назвати «литовським». Він тривав з другої половини ХІV до почат­ ку ХV ст., коли вся Чернігівщина входила до складу ВКЛ. цей етап якраз ознаменований продовженням традицій давньоруської форти­ фікаційної школи. Фортеці зводилися на ста­ рих городищах, повністю повторюючи обриси останніх. Утім, особливістю було те, що площа цих укріплень була незначною — литовською адміністрацією відновлювалися лише невеликі частини укріплень, котрі ставали цитаделями­ замками. Зумовлювалося це незначною кіль­ кістю населення фортець й малочисленними гарнізонами, які могли їх обороняти. Наступний етап — з 1500 до 1618 р. — для північної та північно­східної частини Чер ні­ г о во­Сіверщини характеризується впливами московської школи фортифікації, оскільки ця територія перебувала у складі Московії; для південних і західних територій, таких як Лю­ бецьке та Остерське староства, — польсь­ кої фортифікаційної традиції. Такий розподіл між двома постійно ворогуючими державами спричинив появу вздовж їх кордону цілої низ­ ки фортець та укріплень. це стало причиною того, що у ХVІ ст. обороноздатність Черніго­ ва та всього Північного Лівобережжя вважа­ лася першочергового, оскільки литовські вій­ ська могли форсованим маршем менш ніж за світловий день дістатися чернігівської форте­ ці, наприклад із добре укріпленого Любеча, та взяти її в облогу або ж зненацька захопити штурмом. Адже це місто разом із Морівськом були найближчими до Києва московськими фортецями. З іншого боку кордону спочатку ВКЛ, а зго­ дом Річ Посполита, також займалися укріп­ леннями своїх меж. Головна адміністративно­ політична відмінність литовсько­польських укріплень від московських полягала у тому, що в останній — прикордонні укріплення були державними, а литовські та польські твердині у своїй більшості були представлені приватно­ власницькими замками та замочками. В першу чергу, серед них слід виділити потужний обо­ ронний комплекс Остра, котрий охоплював замкові та міські укріплення. На північному сході керівництво ВКЛ постійно піклувалося про підтримання у належному стані укріплень вже згаданого міста­фортеці Любеча, яке при­ значалось і для оборони рубежів, і було плац­ дармом для наступів на Московію. Тут також були зведені замкові та міські фортифікації. Ще однією причиною, що спонукала ви­ щезгадані держави будувати укріплені посе­ лення, являлися постійні напади татар, які час­ то доходили до сучасної Чернігівщини та Пе­ реяславщини. Вони у цей час могли виступати як окремою військовою силою, так і бути со­ юзниками одночасно і Московії, і Польсько­ Литовської держав. цей етап фортифікаційно­ го будівництва для кожної із державних струк­ тур мав свої особливості. Для московської оборонної архітектури були характерними по­ тужні дерево­земляні конструкції зі зрубів, ко­ трі прикривалися чотирьох­ або багатогранни­ ми баштами. Зазвичай московські укріплення мали дуже чітке планування й регулярні об­ риси. На територіях, що належали ВКЛ, а зго­ дом Речі Посполитій, загальних фортифіка­ ційних канонів не існувало. Кожен володар на свій власний розсуд укріплював замок чи фор­ тецю. Тут переважали легкі гострокольні кон­ струкції, відкриті башти та інші споруди (Бон­ дар 2015, с. 11—15). Переходячи ж до короткої характеристики деяких тогочасних населених пунктів слід на­ самперед звернутися до культурних нашару­ вань литовсько­польської доби старої столи­ ці Русі — Києва, тобто до його нового центру, котрий розміщувався на Замковій Горі. Адже у ХІІІ—ХVІ ст. місто не мало достатніх військо­ ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 148 вих сил, щоб захистити величезний периметр старих оборонних валів Старокиївського пла­ то. Тому цитадель міста було перенесено на ви­ сокий окремий останець, що піднімався над Подолом на висоту 70—80 м. Тут, найімовір­ ніше, за часів князювання Володимира Оль­ гердовича збудовано новий київський замок, звідки й пішла назва самої гори. У замку роз­ міщувалась резиденція князя, а пізніше наміс­ ника чи воєводи, постійний гарнізон, військо­ ві та провіантські склади, будинки київської знаті, монастирі, церкви. На випадок військо­ вої загрози тут переховувалося міське населен­ ня. Замок зберігав загальне планування та ула­ штування, що були властиві й попереднім сто­ літтям. Тому за даними описів середини ХVІ ст. цілком надійно можна реконструювати його вигляд у ХІV—ХV ст. (рис. 1; 2). Слід підкреслити наявність 15 бойових башт, одна із яких була чотирикутною, а решта округлих форм; до замку вело дві брами та ще й невелика хвіртка, що вела на Поділ; оборону доповнював рів. Середина була щільно забудо­ вана; кількість городен (пустотілих або заси­ паних землею) та бойових башт з часом могли змінюватися. З технічного боку споруджен­ ня таких укріплень із пустотілими городнями вимагало меншої кількості землі для насипки валу. Особливо воно підходило для укріплень вздовж краю високих крутих схилів, таких як на Замковій горі. Житлові приміщення тут чергувалися із господарськими. Круті, майже прямовисні схили робили замок майже непри­ ступним у ХІV—ХV ст. Але з розвитком вогне­ пальної зброї, зі змінами у стратегії й тактиці, вже з кінця ХV ст. розташування замку пере­ ставало бути таким вигідним і все більше за­ старівало. Тож пізніше міський центр знову перенесли на плато. Масштабні археологічні дослідження тут не проводилися. Культурні шари значно по­ шкоджені цвинтарем Фролівського монастиря ХVІІІ—ХІХ ст., а також численними обвалами та зсувами стрімких схилів гори. Але в цілому археологічні роботи в різних частинах Киє ва вказують на те, що місто існувало і в розглянуті часи, тож ніякої перерви у його житті, чи зміні населення не відбулося (рис. 3). Міське життя лише стало менш інтенсивним, ніж у попере­ дній давньоруський період й відповідало міс­ цю та ролі Києва у новій історичній ситуації (Івакін 1996, с. 132—137, 246). Характеризуючи ситуацію у західному ре­ гіоні сучасної України, слід зупинитися на до­ слідженнях старого Володимира­Волинського. Тут основними елементами планувальної структури були два об’єкти: укріплений за­ мок, котрий виступав у ролі цитаделі, і власне місто, де мешкала основна частина населен­ ня. Замок здебільшого стояв на підвищенні, а ремісничо­торговельний посад — нижче, але у ХІV—ХІV ст. вони вже не протиставлялися один одному, а становили цілісний ансамбль. За різними джерелами в означеному періоді у Володимирі було два замки: перший спору­ джений 1366—1377 рр., а другий — 40—70­х рр. ХV ст. Залишки їх кам’яних фундаментів вияв­ Рис. 1. Київський замок (реконструкція С. Климовсь­ кого та В. Щербини) Рис. 2. Палац київського воєводи (реконструкція П. Юр­ ченка) Рис. 3. Срібні монети ХІV—ХV ст. з київського По­ долу та Замкової Гори: 1 —коронний полугріш яна Ольбрахта (1492—1501 рр.); 2 — брактеат Володими­ ра Ольгердовича; 3, 4 — шилінги Тевтонського Ордена (1450—1457 та 1477—1489 рр.); 5—7 — литовські дена­ рії (за Г. Івакіним) ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 49 лені на території дитинця літописної столиці удільного князівства. як і більшість великокняжих, приватно­ власницьких і церковних, володимирський за­ мок був побудований із дерева — найбільш до­ ступного на Волині матеріалу. Зруби змащували глиною і білили, між городнями розташовува­ лись башти з помостами на двох рівнях. Одна із веж була з брамою, ймовірно теж дерев’яною, а перед нею знаходився дерев’яний міст. У над­ воротній башті розміщувалася решітка, яку опускали у випадку небезпеки, перекриваючи в’їзд у замок. Водночас піднімався міст, пере­ кинутий через фортечний рів. Зовні замок ото­ чували земляні вали і рови, заповнені водою. На захід від дерев’яного королівського дому, що стояв на території замку, на підвищенні розміщувався єпископський замочок, локалі­ зація якого і нині викликає певні труднощі. Важливою складовою частиною було серед­ містя. Слід вказати на те, що воно було специ­ фічним районом, а не однією з частин урбаніс­ тичного центру. У цьому захищеному оборон­ ними дерев’яно­земляними укріпленнями про­ сторі, окрім доволі численних церковних во ­ ло дінь, розташовувались десятки садиб слу ж­ бовців, а на місці колишнього окольного граду сформувався новий феодально­аристо кра ти ч­ ний осередок, котрий виконував владні пред­ став ницькі функції. Трансформація давньо русь­ кого посаду у середньовічне місто зі змінами соціального складу населення припадає десь на другу половину — кінець ХІV ст., коли на Воли­ ні остаточно сформувалась шляхта як важлива частина тогочасного суспільства (рис. 4). Оборона усього міста складалася із двох високих валів та двох глибоких ровів. Рядо­ ві будинки міщан, господарські та виробничі об’єкти споруджувалися із недовговічних ма­ теріалів. Тому вони відносно швидко руйнува­ лися, потерпали від численних пожеж і часто перебудовувались. Основним елементом забу­ дови вулиць була садиба. На куплених ділянках міської території міщани ставили хати й ви­ робничі будівлі (курники, хліви, погреби, май­ стерні). Будинки багатих мешканців мали по кілька житлових та господарських приміщень, а самі території садиб обгороджували паркана­ ми. Торкаючись техніки спорудження міщан­ ських будинків слід зауважити, що тут існували домобудівні традиції, які склалися ще в попе­ редні давньоруські часи. Окрім зрубної, чи­ мало жител городян мало каркасно­стовпову конструкцію стін. цікавим з точки зору історичної топографії Володимира в литовсько­польський період яв­ ляється фіксація розміщення гребель та мос­ тів. А що стосується сакральних споруд ХІІІ— ХVІ ст. слід зазначити, що серед них переважа­ ли православні храми (хоча фунціонували й два Рис. 4. План Володимир­Волинського ХІV—ХVІ ст. (за М. Кучінком, Г. Охріменком, В. Пет­ рович): 1 — Замок; 2 — Посад; 3 — Успенський собор; 4 — Михайлівська церква і монастир; 5 — Василівська церква­ротонда; 6 — Введенський храм; 7 — Спаський монастир; 8 — Іл­ лінська церква; 9 — П’ятницька церква; 10 — Федорівська церква; 11 — церква Іоана Зла­ тоуста; 12 — Іоана Предтеченська церква; 13 — Миколаївська церква; 14 — Георгіївська або Юрія на валах церква; 15 — Апостольська церква; 16 — Онуфріївська церква; 17 — Прокопі­ ївська церква; 18 — костел святої Трійці; 19 — костел Іоакима і Анни; 20 — синагога ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 150 костьоли та синагога). Першим серед них слід назвати Успенський собор (Кучинко, Охрімен­ ко, Петрович 2004, с. 96—117). Окрім того для Волині на початку згадано­ го історичного періоду була характерною (хоча й не дуже поширеною) група т. зв. стіжкових городищ, котру об’єднує їхня зовнішня фор­ ма (добре морфологічно виражене підвищен­ ня із відносно горизонтальним майданчиком для проживання). Такі пам’ятки з’являються у центральній і Східній Європі (Німеччина, Чехія, Польща та Україна) в період пізньо­ го середньовіччя і пов’язуються з феодаль­ ними замками. На думку С. Панишка, такий тип городищ слід пов’язувати з одним із ета­ пів розвитку містобудування у поліській зоні, яке було зумовлено специфічними кліматич­ ними, соціально­економічними та зовнішньо­ політичними умовами функціонування того­ часного суспільства. Штучний характер наси­ пів у дослідників не викликає сумнівів. Вони не обмежуються валами та ровами, а іноді були укріплені іншим типом фортифікаційних спо­ руд — насипним ескарпом (Панишко 2011, с. 329, 336). У прикарпатському регіоні останніми де­ сятиліттями проводилися регулярні роботи на території мурованої фортеці у Меджибожі на Поділлі, яка після битви на Синіх Водах пере­ йшла під владу Коріатовичів. Пізніше знахо­ дилася у державному (коронному) володінні. Щодо архітектури фортеці слід зазначити, що у ХV—ХVІ ст. загальноєвропейська культура набуває рис, притаманних добі Ренесансу. Річ Посполита у цьому розумінні не була винят­ ком. Виражалося це таким чином: виникають форми, котрі пом’якшували зовнішню суво­ рість оборонних конструкцій через удоскона­ лення зовнішніх стін, зміну форми стрільниць, появу елементів декору. Все це стосується й Меджибожа, котрий у плані має нерегулярне накреслення (видовжений трикутник, котрий своїм гострим кутом спрямований до злиття річок Буг і Бужок, а основа замкової триангули лежить на захід, де нині розташований в’їзд). Найбільші і найвищі мури та будівлі сконцен­ тровані у східному куті фортеці. Саме тут роз­ міщуються трьохповерхові руїни палацу й уні­ кальна п’ятипелюсткова прибудова до східної башти. Найімовірніше, ця прибудова до ко­ лишнього барбакану (в’їзної башти посиле­ ної конфігурації) з’явилася у другій половині ХVІ ст. Саме тоді надбрамна башта надбудо­ вується ще двома ярусами і стає домінуючою у висотному плані будівлею замкового дворища. З південного боку замку, де лінія мурів утво­ рює тупий ріг, збудовано восьмигранну трьох­ поверхову башту, а її п’ять граней виступають назовні (рис. 5). Меджибіж, як до речі й Кам’янець­По ді­ льський, належить до групи блокованих замків через широкий простір внутрішнього подвір’я, на якому розташовані різноманітні споруди по периметру оборонних стін із вежами. Ймовір­ но, тут були й міські укріплення, проте вони не збереглися до наших часів. Очевидно, навко­ ло міста були рови та вали, а також дерев’яні укріплення з брамами та баштами. ці оборонні споруди підпорядковувалися місту, а сам замок перебував «на балансі» безпосереднього влас­ ника. Різночасові археологічні знахідки під­ тверджують таку реконструкцію (Моця, Тол­ качов 2000, с. 72—83). З політикою ВКЛ на півдні слід пов’язувати й виникнення Черкас, де останнім часом по­ новилися археологічні дослідження. Знахідки першого горизонту (ХV—ХVІ ст.) сконцентро­ вані переважно біля Дзеленьгори, де зокрема біля її східного підніжжя виявлено господар­ чу яму з керамікою першої половини ХV ст., а на самій горі — польсько­литовський денарій, карбований за правління Сигизмунда ІІ Авгус­ та. Синхронні знахідки зафіксовано й у інших сучасних придніпровських містах — кераміка, прикраси, залізні вироби, зокрема й бойове та мисливське начиння (рис. 6). Об’єкти згадано­ го горизонту на посаді припиняють функціо­ нування зненацька і довгий час не відновлю­ ються. Можливо, це сталося внаслідок одно­ Рис. 5. Меджибіж. Найдавніша ділянка оборонної сис­ теми фортеці (за Б. Моцею та Ю. Толкачовим): 1 — умовне розташування Північної башти; 2 — опорна прямокутна башта; 3 — Південна башта ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 51 го із багатьох нападів татар на місто. Непрямим доказом цього являєть­ ся наявність у заповнен ні деяких об’єктів наконечників стріл, а також фрагмент фаянсової піали східно­ го виробництва із поліхромним по­ ливним розписом (Куштан, Ластов­ ський 2016, с. 83—84). Повертаючись до дніпровських лівобережних районів, коротко оха­ рактеризуємо вже згаданий Остер, нові укріплення якого було збудо­ вано на старій основі літописного «граду на Вострі», де нині частково збереглася кам’яна божниця, збудо­ вана ще Володимиром Мономахом. Нові фортифікації споруджено із со­ снового лісу. Старий дитинець був невеликим, що й зумовило розміри пізньосередньовічного замку (60— 62 м). Він був підквадратним у пла­ ні, із заокруглими кутами. Оборонна стіна — куртина складалася із 30 го­ родень і 5 башт. Через рів до замку вів міст «на узвозі». Також у цей час було укріплено й саме місто (міські фор­ тифікації прилягали до замку й збе­ реглися ще з давньоруських часів). У ХVІ ст. на старих валах встановлено дубовий острог. Тож загальна укріп­ лена площа становила понад 4,0 га (раніше вона мала дві лінії оборони й оточувала територію у 55 га). Старі замкові оборонні споруди в середи­ ні ХVІ ст. не задовольняли польську владу, а тому дещо пізніше вони були зруйновані. Нові укріплення було вирішено будувати ближче до Десни (рис. 7). Тоді замок мав відразу регуляр­ не планування, був квадратної форми з башта­ ми на кутах. З боку Десни мав постійну стіну, а з трьох інших боків лише гострокіл. До нової фортеці вели дві брами, над якими були зве­ дені вежі. Таким новий замок існував до кінця ХVІ ст. (Бондар 2015, с. 50—51). Ще один із вищезгаданих пунктів, Любеч, належить до числа найбільш давніх міст сучас­ ної України. Домінантною частиною всіх піз­ ньосередньовічних укріплень тут був замок, який розміщувався в центральній частині су­ часного населеного пункту на останці лівого високого берега Дніпра. Городище орієнтова­ не довгою віссю у напрямку північний схід— південний захід. В’їзд завширшки близько 20 м і завдовжки 40 м розташований на пологому схилі останця. У ХV—ХVІІ ст., окрім класич­ них дерево­земляних укріплень, на Замковій Горі виникають і фортифікації у вигляді ронде­ лей на північному схилі, спорудження котрих вже відповідало веденню бою із використан­ ням вогнепальної зброї. Замок і місто розділяв рів з воротами, біля входу розміщувалася дво­ поверхова вежа. Також згадується ще одна дво­ поверхова вежа на площі замку, поруч із якою розміщувались комори, кухня, пекарня і пив­ ниці (рис. 8). Окрім того пізньосередньовічний Любеч мав також міські укріплення. Вони розташо­ вані на північний захід і південь від вищеопи­ саних, й розділені яром. Південні укріплен­ ня розташовані на південний схід, південніше центральної дороги та являли собою фортецю неправильної форми площею близько 4,2 га, відрізану від плато ровом та валом. При спору­ дженні фортеці були вдало використані особ­ ливості рельєфу місцевості, а найбільш враз­ ливі місця посилено оборонними спорудами. Рис. 6. Черкаси. Знахідки ХV—ХVІ ст. (за Д. Куштаном і В. Ластов­ ським) ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 152 Схили з північного та східного боків ескарпо­ вані. Ще кілька оборонних осередків виявле­ но в інших частинах цього населеного пункту: у північній частині фортеці, на південний захід від Замку, укріплення на горі Лисиці (Бондар 2015, с. 86—88). Звичайно, населення часів ВКЛ та Речі По­ сполитої перебувало не лише в укріплених цен­ трах. Основна частина тогочасного люду про­ живала на селі, але досі жоден із таких пунктів не був розкопаний. Що ж до ґрунтових мо­ гильників, то вони не становлять великого ін­ тересу в археологічному розумінні, адже вони належали переважно місцевому автохтонно­ му східнослов’янському населенню, яке хова­ ло своїх родичів і близьких в землі за канона­ ми християнської релігії (тобто без інвентарю). Тогочасна знать у цьому плані відрізнялася. Для їх представників зводилися кам’яні скле­ пи та встановлювалися надгробки, до яких по­ кладався різноманітний супроводжуючий ін­ вентар (часто розграбований нащадками). яскравим прикладом може бути мармуровий надгробок князя Костянтина Острозького в Успенському соборі Києво­Печерської Лаври (рис. 9) — одного із найбагатших та найвпли­ вовіших вельмож ВКЛ, який окрім гетьман­ ського чину обіймав цілу низку інших високих державних посад: старости брацлавського, зве­ нигородського, вінницького та луцького, мар­ шалка Волинської землі, каштеляна віленсько­ го і воєводи троцького (Сегеда 2016, с. 86—89). Переходячи до характеристики різних груп артефактів, котрі використовувалися у розгля­ нуті часи, слід зазначити, що жодна із сторін розвитку виробничої культури не віддзерка­ лює стан суспільства так, як озброєння. Так, наприклад, спис довго залишався основною ударною зброєю ближнього бою. До середи­ ни ХV ст. списоносці становили й основу пі­ хоти. Серед знахідок до кінця згаданого сто­ ліття переважали зразки німецьких списів, за­ несених лицарями Ордену. З середини ХІV ст., у зв’язку з удосконаленням обладунку, повер­ нулася до складу озброєння сокира, яка не ви­ користовувалася майже з початку ХІІІ ст. До ударної зброї на древках додалися й бойові ке­ лепи. Під західним впливом сокиру змінила алебарда, тоді як бердиші не набули значно­ го поширення (хоча й трапляються на окре­ мих пам’ятках). Особистою зброєю ближньо­ го бою залишалися мечі, переважно прямі із двома лезами, у яких руків’я захищалося кова­ ним перехрестям (прямим або скошеним у бік супротивника). Ще у ХVІ ст. старі зразки пе­ рековувалися на шаблі. Але лише у ХV ст. вій­ ськові переконалися у їх перевазі, і тому недо­ статньо оцінені до того зразки витіснили мечі (рис. 10; 11). Рис. 7. Остерський замок першої половини — середи­ ни ХVІ ст. (реконструкція О. Бондаря) Рис. 8. Схема розташування укріплень Любеча: 1 — за­ мок; 2 — фортеця (за Б. Рибаковим — посад 1); 3 — фортеця (за Б. Рибаковим — посад 2); 4 — Лисиця; 5 — Лоївська брама (Подільська); 6 — Київська брама; 7 — Поділ (за О. Бондарем та О. Веремейчик, топозйомка Є. Осадчого) Рис. 9. Скульптурне зображення Костянтина Острозь­ кого у надгробній композиції Києво­Печерської Лаври ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 53 Булави і шестопери застосовували ще в ХІV ст. як ударну зброю. А пишно оздоблена бу­ лава являлася однією з ознак княжої влади. По­ чинаючи з ХІV ст. декоративні булави та шес­ топери стають ознаками командирської влади. як зброя ближнього бою у ХV—ХVІІ ст. вони вже втратили своє значення. Певною мірою були модернізовані кольчуги: з’явилися висо­ кі стоячі коміри, кольчужні панчохи­ноговиці, збільшилася їх довжина. Та все більшої по­ пулярності набувають пластинчаті панцирі і лати; з ХVІ ст. старі типи сферичних шоломів витісняються шишаками і касками європей­ ських зразків. На українських землях в остан­ ній чверті ХІV ст. з’явилися гармати різних ти­ пів: бомбарди, тюфяки, шротівниці, гаківці та інші (рис. 12). А наприкінці ХV ст. з’явилися й гакові рушниці, що теж заряджалися із дула — т. зв. арбекузи. Пізніше гнотовий замок було замінено на колісний, а ще пізніше — на пру­ жинний (Історія… 2001, с. 99—102). Найбільших змін зазнали керамічні вироби, перш за все глиняний посуд, котрий тоді теж мав регіональні відмінності. Хоча спочатку слід зупинитися на вивченні й систематизації за­ гальних тенденцій цього об’єктивного процесу розвитку матеріальної культури. Для досягнен­ ня зазначеної мети потрібно уточнити час побу­ тування певних форм кераміки на конкретних територіях, співвідношення місцевих і загаль­ них особливостей керамічного посуду. Вони простежуються зокрема на техніці оздоблення, а також на техніці орнаментації. У цьому питан­ ні недостатньо вивченими залишаються їх по­ ходження та розвиток, особливо щодо осеред­ ків локального виробництва. Виділення регіо­ нальних особливостей — актуальне питання, характерне і для інших видів кераміки — мор­ фології, технології та орнаментації — дрібної пластики, кахлів, будівельної кераміки (Оног­ да, Чекановський, Чміль 2010, с. 450—451). Говорячи про керамічну справу на Дніпров­ ському Лівобережжі, то вона за литовсько­по­ ль ської доби найбільш вагомо вивчена Л. Ви­ ногродською на матеріалах Новгород­Сі вер сь­ ка. Тут у результаті стратиграфічного аналізу та аналогій виділено кілька хронологічних періо­ дів (рис. 13). Перший із них (друга половина ХІІІ—ХV ст.) представлений горщиками двох основних типів: 1) з відігнутими назовні округлими вінцями та із закраїною для покришки із внутрішнього боку, що продовжує традиції давньоруської ке­ раміки (не орнаментована); Рис. 10. Бойові келепи та сокири ХІV—ХV ст. (НМІУ) Рис. 11. Мечі з Белза та сокира­бердиш з Лучеська (за С. Терським) ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 154 2) з потовщеними зовні вінцями різнома­ нітного профілю; шийка, що плавно перехо­ дить у конусоподібне або округле плічко, ско­ рочена. На деяких горщиках у місці переходу плічок до тулуба помітне ребро. Декор викона­ ний або у вигляді вдавлень паличкою на верх­ ній частині тулуба, або ж прокресленою хви­ лястою подвійною лінією. У кераміці другого періоду (ХV ст.) виділя­ ються три основні типи: 1) з різко відігнутими назовні короткими вінцями, що переходять в опуклі плічка; 2) з вінцями, що злегка відігнуті назовні і мають потовщення з внутрішнього боку. За­ країна, що характерна для кераміки 1 типу першого періоду, тут начебто переходить вниз на шийку, а та плавно переходить у плічка з реб ром; 3) продовжує існувати 2 тип першого періо­ ду; декор та склад тіста не змінюється; У кераміці третього періоду (ХV—ХVІ ст.) продовжує існувати із деякими змінами 2 тип першого періоду, розвиток якого відбувається за двома напрямками: 1) а) шийка майже зникає, плічка підійма­ ються угору; б) потовщені вінця набувають ви­ гляду козирка, що переходить у циліндричну шийку та злегка підняті плічка; 2) дещо змінюється конфігурація профілю 2 типу другого періоду. Потовщення із внутріш­ нього боку вінець зменшується, край його стає більш округлим. Плічко вкорочується та під­ креслюється досить вираженим ребром; 3) з’являється новий тип горщика з верти­ кально стоячими вінцями, що переходять у круте плічко з ребром. У декорі третього періоду переважає орна­ мент у вигляді вдавлень паличкою по плічку. Кераміка четвертого періоду (ХVІ ст.), збе­ рігаючи варіанти попередніх типів, додає ще й нові: 1) з короткими загостреними або округли­ ми вінцями, що ледве підвищуються над висо­ ко піднятими плічками; Рис. 12. Європейські гармати (за Б. Черкасом) Рис. 13. Хронологічна таблиця кераміки Новгород­Сіверська другої половини ХІІІ—ХVІІ ст. (за Л. Виногродською) ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 55 2) з потовщеними зверху вінцями на зразок конуса, що переходить у ребристе або округле плічко; 3) з прямими, ледве нахиленими до середи­ ни вінцями та горизонтально піднятими пліч­ ками, що переходять в округлий тулуб; 4) з прямою, відхиленою назовні шийкою. Із зовнішнього боку на вінцях потовщення, оформлені защипами. В середині покрива­ лися зеленою поливою (Виногродська 1988, с. 50—52). Говорячи ж про західноукраїнський регіон, слід зазначити, що тут на межі ХІV—ХV ст. вна­ слідок удосконалення технології поширюється більш тонкостінний (ніж раніше) посуд, одно­ тонний на зламі, орнаментований канелюра­ ми — прямим горизонтальним рифленням, з потовщеним назовні краєм вінець та виїмкою для покришки, котрий поступово, на думку С. Терського, стає основним (рис. 14). А у міс­ тах із переважаючою «німецькою» колоніза­ цією посуд має мало спільного із керамікою попереднього періоду (Терський 2002, с. 42). У цілому ж, говорячи про розвиток матеріа­ льної культури у литовсько­польський істо­ ричний період, слід констатувати недостатнє її вивчення. А тому нині лише можливо зафіксу­ вати значний сплеск у виготовленні скла в ХV ст. на Волині та Чернігівщині, що було зумовлено запасами тут відповідної сировини: піску, крей­ ди, вапна, поташу (Історія… 2001, с. 74). Розглядаючи цей період української історії й конкретно її археологічну складову не слід забувати й про пам’ятки кочівників Північно­ го Причорномор’я. Тут не піде мова про того­ часне населення Криму, де ця назва якраз по­ чала все частіше використовуватися, заміняю­ чи стару — «Таврида». ця проблема заслуговує окремого розгляду у зв’язку із специфікою історичних процесів на території півостро­ ва у ХІV—ХVІ ст. як справедливо зазначають А. Добролюбський та І. Смирнов, ХV ст. — це час зникнення курганного обряду поховання в українських степах. це було пов’язано як із поширенням мусульманства, так і з утворен­ ням нових кочових угруповань — «татар», які кочували у Великій Орді і залишили переваж­ но лише поховальні пам’ятки. Більшість із них можна більш­менш впевнено датувати за на­ чинням, а без інвентарні — лише за обрядом поховання (рис. 15). Тогочасні степові могильники нараховують від 20 до 150 поховань. Вони типологічно май­ же не ідентичні: більшість кістяків людей ле­ жить витягнутими на спині, з невеликим пово­ ротом праворуч, головою на захід, із незначни­ ми відхиленнями на південь або північ. Вони Рис. 14. Кераміка з палацу вельможі ХІV ст. із Володимир­Волинського (за С. Терським) Рис. 15. Татарський лук і сагайдак зі стрілами (за Б. Черкасом) ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 156 розміщені у витягнутих прямокутних чи оваль­ них ямах, часто в невеликих підбоях, перекри­ тих дошками. Начиння досить рідкісне і нечис­ ленне: бронзові підвіски, намисто, вістря стріл, кістяні залишки упряжі, цвяхи і скоби від труни (Добролюбський, Смирнов 2011, с. 98—117). Найбільш відомі серед степових кочовиків були ногайці, не автохтонне населення регіо­ ну. Початкова фаза їх етногенезу локалізуєть­ ся у Поволжі і не пов’язується з діяльністю зо­ лотоординського еміра Ногая. Переміщення в Причорноморські степи не стало результа­ том однієї масштабної акції, воно проходило у формі тривалого процесу періодичних мігра­ цій. Нове населення призвичаїлося до іншого режиму номадського способу життя порівня­ но із старою батьківщиною: тут кочування від­ бувалося за більш рухливим порядком. якщо юрти поволзьких ногайців були подібними до жител інших класичних кочівників (склада­ лися із розбірних решіток, настилалися пов­ стю і ставилися на декілька тижнів на стано­ вищі), то кибитки (юрти) причорноморських ногайців були нерозбірними й ставилися на вози, тобто були пристосовані до більш частої зміни місцеперебування (Грабовський 2004, с. 293—301). Закінчуючи розгляд археологічних пам’я­ ток ХІV—ХVІ ст. на території материкової України слід зазначити складний характер іс­ торичних процесів у цій зоні Європи, коли ав­ тохтони розвивалися переважно у складі іно­ земних держав — ВКЛ та Речі Посполитої. це знайшло відображення і у пам’ятках матеріаль­ ної культури. Але недостатня увага з боку нау­ ковців до них у попередні десятиліття свідчить про необхідність подальшого і більш інтенсив­ ного їх вивчення. А це, у свою чергу, дозволить вагомо доповнити інформацію про цей ще не­ достатньо вивчений період вітчизняної історії. Балушок В.Г. Севрюки ХІV—ХVІІ ст.: спроба етнічної атрибутації // УІЖ. — 2016. — № 3. — С. 47—63. Бондар О. Замки та фортеці Чернігово­Сіверщини в ХV—ХVІІІ ст.: ілюстрований довідник. — К., 2015. Грабовський В. Формування локальної групи причорноморських ногайців у ХVІ—ХVІІ ст. // Україна в центрально­ Східній Європі. — К., 2004. — Вип. 4. — С. 279—306. Добролюбський А.О., Смирнов І.О. Кочовики південно­західної України в Х—ХVІІ століттях. — К.; Миколаїв, 2011. Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVІ ст. — К., 1996. Історія української культури. У п’яти томах. — Українська культура ХІІІ — першої половини ХVІІ ст. — К., 2001. — Т. 2. Кучинко М., Охріменко Г., Петрович В. Історія міста Володимира­Волинського від найдавніших часів до середини ХХ ст. (у світлі соціотопографії). — Луцьк, 2004. Куштан Д., Ластовський В. Археологія та рання історія Черкас. — К.; Черкаси, 2016. Мальченко О. Типологія замкових та міських фортифікаційних систем на південно­східному українському пору­ біжжі (кінець ХІV — середина ХVІІ ст.) // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознав­ ства ім. М.С. Грушевського. — К., 1996. — Т. 1. — С. 5—23. Моця Б.О., Толкачов Ю.І. Меджибізька фортеця // Археологія. — 2000. — № 3. — С. 72—83. Оногда О.В., Чекановський А.А., Чміль Л.В. Підсумки, проблеми і перспективи вивчення кераміки Середньої Над­ дніпрянщини ІІ­ї половини ХІІІ—ХVІІІ ст. // Археологія і давня історія України. Вип. 1. — Проблеми дав­ ньоруської та середньовічної археології. — К., 2010. — С. 446—453. Панишко С. Стіжкові городища Волині // Матеріали і дослідження з археології прикарпаття і Волині. — 2011. — Вип. 15. — С. 329—337. Сегеда С. Пантеон України. Книга І. Місця поховань визначних діячів української історії та культури Х — почат­ ку ХІХ ст. — К., 2016. Толочко П.П. Від Русі до України. — К., 1997. Україна: хронологія розвитку. — К., 2009. — Т. 3. Україна: хронологія розвитку. — К., 2009. — Т. 4. Черкас Б. Степовий щит Литви. Українське військо Гедеміновичів (ХІV—ХVІ ст.). — К., 2011. Надійшла 03.03.2016 ISSN 0235-3490. Археологія, 2017, № 1 57 А.П. Моця ЛиТОВСКО­ПОЛьСКие ВРеМеНА В АРХеОЛОГии УКРАиНы ХІV—ХVІ в. представлены в истории Украины как времена вхождения большей части автохтонного населения в состав соседних государственных образований — сначала Великого княжества Литовского, а затем Речи Поспо­ литой. В обеих случаях социальная верхушка местного общества переходила на сторону новых господ и получала из этого соответствующие выгоды. Нас же интересуют изменения в материальной культуре, которые представлены в соответствующем архео­ логическом материале. В первую очередь, они нашли проявление в городском и замковом строительстве, ко­ торое не только сохранило древнерусские архитектурные традиции (использование дерева, основного местного строительного материала), но и в какой­то мере восприняло опыт Западной и центральной европы в части при­ менения камня при возведении новых укреплений. Появились и новые центры во многих городах, хотя часто ис­ пользовались и территории старых детинцев. Разные тенденции развивались в разных регионах, что объясняется и различиями в их экологических особенностях. В материальном плане основные новации характеризуются появлением и использованием огнестрельного оружия — сначала пушек, а затем и ружей, которые постепенно вытесняли старые образцы (в первую очередь лук и стрелы). Стремительно шло развитие гончарного ремесла, хотя домонгольские формы часто проявлялись в разных районах. Начиная с ХV в. интенсивно развивается и производство стеклянных изделий. В целом следует констатировать недостаточное изучение археологических памятников данного периода, ко­ торый известен историкам, в первую очередь, по письменным памятникам. O.P. Motsia Lithuanian and PoLish Periods in ukrainian archaeoLogy the period from the 14th to the 17th century had gone down in history of ukraine as a period when the majority of autoch­ thonous population belonged to foreign state formations: duchy of Lithuania and later Polish­Lithuanian commonwealth. in both cases, upper ten of local community switched side of the new masters and gained corresponding benefits. however, in this case, we are interested in changes in material culture which are represented in corresponding archaeo­ logical base. First of all, the changes became apparent in city and castle building, which not only preserved ancient rus architectural traditions, namely usage of wood, the main local building material, but also in certain extent borrowed the Western and central european experience in stone usage in new fortifications construction. new city centres also appeared in many cities, though the areas of old citadels were often used. different tendencies were used in different regions, accord­ ing to variations in their ecologic peculiarities. the main material innovations exhibit fire­arms arrival and usage: cannon at first, then rifles which gradually displaced old examples, first of all, bows and arrows. Pottery was developing rapidly, although pre­Mongolian forms often appeared in various regions. glassware production had been also intensively developing since the 15th century. nevertheless, on a whole, it should be stated that archaeological monuments of this period are studied insufficiently, and the historians know about it only from the written sources, of both home, and foreign origin.
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-195097
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn 0235-3490
language Ukrainian
last_indexed 2025-12-07T18:00:53Z
publishDate 2017
publisher Інститут археології НАН України
record_format dspace
spelling Моця, О.П.
2023-12-03T11:23:16Z
2023-12-03T11:23:16Z
2017
Литовсько-польська доба в археології України / О.П. Моця // Археологія. — 2017. — №. 1. — С. 45–57. — Бібліогр.: 17 назв. — укр.
0235-3490
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195097
У роботі аналізується стан вивчення археологічних пам’яток часів пізнього середньовіччя, котрі розташовані у різних частинах сучасної України (в першу чергу — це укріплені поселення), а також деякі категорії знахідок, що нині найкраще представлені в колекціях (зброя, кераміка та ін.).
The period from the 14th to the 17th century had gone down in history of Ukraine as a period when the majority of autochthonous population belonged to foreign state formations: Duchy of Lithuania and later Polish-Lithuanian Commonwealth. In both cases, upper ten of local community switched side of the new masters and gained corresponding benefits. However, in this case, we are interested in changes in material culture which are represented in corresponding archaeological base. First of all, the changes became apparent in city and castle building, which not only preserved Ancient Rus architectural traditions, namely usage of wood, the main local building material, but also in certain extent borrowed the Western and Central European experience in stone usage in new fortifications construction. New city centres also appeared in many cities, though the areas of old citadels were often used. Different tendencies were used in different regions, according to variations in their ecologic peculiarities. The main material innovations exhibit fire-arms arrival and usage: cannon at first, then rifles which gradually displaced old examples, first of all, bows and arrows. Pottery was developing rapidly, although pre-Mongolian forms often appeared in various regions. Glassware production had been also intensively developing since the 15th century. Nevertheless, on a whole, it should be stated that archaeological monuments of this period are studied insufficiently, and the historians know about it only from the written sources, of both home, and foreign origin.
ХІV—ХVІ в. представлены в истории Украины как времена вхождения большей части автохтонного населения в состав соседних государственных образований — сначала Великого княжества Литовского, а затем Речи Посполитой. В обеих случаях социальная верхушка местного общества переходила на сторону новых господ и получала из этого соответствующие выгоды. Нас же интересуют изменения в материальной культуре, которые представлены в соответствующем археологическом материале. В первую очередь, они нашли проявление в городском и замковом строительстве, которое не только сохранило древнерусские архитектурные традиции (использование дерева, основного местного строительного материала), но и в какой-то мере восприняло опыт Западной и Центральной Европы в части применения камня при возведении новых укреплений. Появились и новые центры во многих городах, хотя часто использовались и территории старых детинцев. Разные тенденции развивались в разных регионах, что объясняется и различиями в их экологических особенностях. В материальном плане основные новации характеризуются появлением и использованием огнестрельного оружия — сначала пушек, а затем и ружей, которые постепенно вытесняли старые образцы (в первую очередь лук и стрелы). Стремительно шло развитие гончарного ремесла, хотя домонгольские формы часто проявлялись в разных районах. Начиная с ХV в. интенсивно развивается и производство стеклянных изделий. В целом следует констатировать недостаточное изучение археологических памятников данного периода, который известен историкам, в первую очередь, по письменным памятникам.
uk
Інститут археології НАН України
Археологія
Статті
Литовсько-польська доба в археології України
Lithuanian and Polish periods in Ukrainian archaeology
Литовско-польские времена в археологии Украины
Article
published earlier
spellingShingle Литовсько-польська доба в археології України
Моця, О.П.
Статті
title Литовсько-польська доба в археології України
title_alt Lithuanian and Polish periods in Ukrainian archaeology
Литовско-польские времена в археологии Украины
title_full Литовсько-польська доба в археології України
title_fullStr Литовсько-польська доба в археології України
title_full_unstemmed Литовсько-польська доба в археології України
title_short Литовсько-польська доба в археології України
title_sort литовсько-польська доба в археології україни
topic Статті
topic_facet Статті
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195097
work_keys_str_mv AT mocâop litovsʹkopolʹsʹkadobavarheologííukraíni
AT mocâop lithuanianandpolishperiodsinukrainianarchaeology
AT mocâop litovskopolʹskievremenavarheologiiukrainy

Схожі ресурси