"Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж
На основі писемних та археологічних джерел уточнюються кордони «Внутрішньої» Русі кінця І тис. у подніпровському регіоні розселення східних слов’ян. Вновь затронута тема размещения первых столиц Древнерусского государства (Ладога—Новгород—киев) за ставляет рассмотреть на уровне современных знаний п...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Археологія |
|---|---|
| Datum: | 2015 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут археології НАН України
2015
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195839 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж / О.П. Моця // Археологія. — 2015. — №. 1. — С. 51-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860261542162857984 |
|---|---|
| author | Моця, О.П. |
| author_facet | Моця, О.П. |
| citation_txt | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж / О.П. Моця // Археологія. — 2015. — №. 1. — С. 51-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Археологія |
| description | На основі писемних та археологічних джерел уточнюються кордони «Внутрішньої» Русі кінця І тис. у подніпровському регіоні розселення східних слов’ян.
Вновь затронута тема размещения первых столиц Древнерусского государства (Ладога—Новгород—киев) за ставляет рассмотреть на уровне современных знаний проблему Южной («Внутренней») и северной («Внешней») руси с точки зрения локализации пространственных пределов первой из них в поднепровском регионе. изучение керамических коллекций последней четверти І тыс. (памятники Лука райковецкой, сахновской, волынцевской и роменской культур), а также синхронных объектов в Гомельском Поднепровье позволяют утверждать, что земли летописных полян, древлян, северян и радимичей стали тем регионом, где сформировалась «русская земля» в узком значении этого термина. Первые из них приняли новое название и стали именоваться «русами», за ними последовали и другие. северные территории восточнославянского расселения первоначально в состав «руси из начальной» не входили (имеется ввиду территориальный аспект данной проблемы) — там исторический процесс происходил по своим закономерностям, формировалась своя межэтническая конфедерация.
Repeatedly broached topic of the location of the first capitals of the Ancient Rus state (ladoga—Novgorod—kyiv) makes the author to view the problem of southern («inner») and Northern («Outer») Rus on the level of modern knowledge from the point of view of localization of spatial borders of the former in the dnipro River region. study of the ceramic collections of the last quarter of the 1st millennium (sites of luka Raiky, sakhnivka, Volyntseve and Romny cultures), as well as synchronous objects in the dnipro River homel region allow the author to state that the lands of the annalistic polians, drevlians, siverians and Radymychi became the region where «Rus land» in a narrow meaning of this word was formed. First of the tribes took the new name and began to be called «the Ruses», they were fallowed by the others. «initial Rus» primarily did not include northern territories of the eastern slavs settling (meaning the territorial aspect of this problem): there the historic process had its own regularities and the own interethnic confederation was developing.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:55:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 1 51
Незважаючи на те, що проблема походження й
становлення київської русі має 900літню іс
торію вивчення, вона залишається актуальною
темою нинішньої історичної науки. Адже ще
Нестор Літописець на початку «Повісті вре
менних літ» ставив запитання: «Откуда Рус
кая земля, кто въ Києвѣ нача первѣє княжит и
откуда Руская земля стала єсть» (ПсрЛ 1962,
стлб. 1). Полеміка з цього приводу то розпочи
налася, то затихала та мала й має прибічників
різних концепцій. Нині вона знову активізу
валася через офіційне відзначення 1150ліття
заснування російської держави та, у зв’язку з
цим, — нову інтерпретацію тогочасних подій
частиною дослідників. Не говорячи вже про
те, що сам термін «росія» почав використо
вуватися офіційно лише з хVІ ст. та особливо
вже після формування імперських структур за
часів Петра І, акцент на тяглості історичного
процесу на теренах східнослов’янської ойку
мени в хронологічному сенсі (за розміщенням
державних столиць) пропонується за схемою
Ладога — Великий Новгород — київ (лише
потім). Метода вищезгаданого «поточнення»
певною мірою перегукується (за с. соловйо
вим) із тим, як у 1850 р. своїм розпоряджен
ням імператор Микола І заборонив піддавати
будьякій критиці рік заснування тієї ж росій
ської держави 862 р., адже дата була «призна
чена» ще преподобним Нестором Літописцем
(Цукерман 2003, с. 76).
Такий підхід викликав неоднозначну реак
цію у багатьох серйозних дослідників і став,
зокрема, однією із причин й для написання
праці. Адже ще в свій час М. Бердяєв відзна
чав: «Пам’ять зберігає батьківське начало, наш
зв’язок з батьками, тому що зв’язок з батьками
і є зв’язок сьогодення й майбутнього із минулим.
Повне забуття наше по батькові було б повним
забуттям минулого» (Бердяев 1990, с. 58).
О.п. Моця
«ВНУТРІшНЯ» РУСЬ У КОНТеКСТІ УТОчНеННЯ МеЖ
На основі писемних та археологічних джерел уточнюються кордони «Внутрішньої» Русі кінця І тис. у подніпровському
регіоні розселення східних слов’ян.
К л ю ч о в і с л о в а: Київська Русь, поляни, древляни, сіверяни, радимичі, руси, археологічна культура.
Через це знову постала необхідність звер
нутися до теми локалізації «Внутрішньої», або
ж «Початкової», русі та встановлення її меж.
Ми надаємо перевагу першій назві, орієнту
ючись на повідомлення візантійського імпе
ратора константина Багрянородного про пе
ребування князя святослава Ігоревича у «зо
внішній росії», центром якої був Новгород
(константин Багрянородный 1991, с. 45, 308).
Відповідно до цього дослідники розглядають
київ як центр русі «Внутрішньої». Тут слід ви
словлюватися категорично, виключаючи ін
шоваріантність: на східнослов’янській півно
чі теж відбувалися процеси державотворен
ня і формування відповідної протодержавної
(спочатку), а потім і державної території. Але
нас у випадку цікавить подніпровський регі
он, і для цього маємо вагому підтримку від ав
торитетних попередників, про яку слід ще раз
нагадати.
Почнемо із М. карамзіна: «При дворі Вели-
ких Князів та їх дружини відбірної і в самому
народі мала зберігатися пам’ять Варязького за-
воювання й перших Государів Росії; але чи мож-
ливо, щоби старці й Бояри Князівські, чиї роз-
повіді, можливо, були основою нашого найдав-
нішого літопису, могли б з точністю визначати
рік кожного випадку? Припустимо, що язич-
ницькі слов’яни, відмічаючи літа якими-небуть
знаками, мали вірну Хронологію: одне її співвід-
ношення із Хронологією Візантійською, прий-
нятою ними разом із Християнством, не могли
б ввести нашого першого Літописця у помил -
ку? – Все ж ми не можемо замінити літочис-
лення Несторове іншим більш вірним; не може-
мо ні рішуче відхилити, ні виправити його, і для
того, слідуючи оному в усіх випадках, почнемо
Історію Держави Російської із 862 року» (ка
рамзин 1989, с. 59—60). Дане висловлюван
ня, вперше опубліковане ще в 1815 р., є до
сить конкретним і однозначним у плані під
нятої тут теми.© О.П. МОЦЯ, 2015
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 152
у другій половині хІх ст. власну позицію з
даного питання виклав с. соловйов – офіцій
ний лідер тогочасної імперської історичної док
трини: «І після переселення Рюрика до Ільменю
смути, як видно, продовжувалися; так, зберігся
переказ, що від Рюрика з Новгорода у Київ побігло
багато новгородських мужів. Якщо й тут зверне-
мо увагу на наступні події новгородської історії,
то знайдемо подібні явища: й опісля майже кож-
ний князь мав боротися із відомими сторонами і
якщо перемагав, то супротивники бігли із Новго-
рода до інших князів або на південь, в Русь, або ж
Суздальську землю, зважаючи на обставини…
Якщо ж приймемо повідомлення, що варяги
Аскольд і Дір засіли у полянському містечку Ки-
єві, то не маємо права відкидати наведені пові-
домлення: володар українського містечка (виділе
но нами – О.М.) із необхідністю повинен був вес-
ти війни зі степовими варварами і з навколишніми
слов’янськими племенами… так вже рано вияви-
лося значення Києва в нашій історії – наслідок су-
тичок Київської Русі з Візантією…
Як би там не було, вбивши Аскольда і Діра, Олег
ствердився у Києві, зробивши його своїм стольним
містом; за свідченнями літописця, Олег мовив, що
Київ повинен бути “матір’ю містам руським”». І
далі відомий історик продовжує, що «два кінці
великого водного шляху, на півночі з боку Ладозько-
го озера і на півдні з боку степів, з’єднувалися в од-
ному володінні. Звідси простежується важливість
цього шляху в нашій історії: по його берегах сформу-
валася початкова Руська державна область; звідси
ж зрозумілий постійний тісний зв’язок між Новго-
родом та Києвом, який ми бачимо надалі; зрозумі-
ло, чому Новгород завжди належав лише старшому
князю, великому князю київському.
Першим ділом в Україні (виділено нами –
О.М.) було будівництво міст…» (соловьев 1988,
с. 129—133). Як бачимо, цей дослідник вико
ристовував не лише «руську» (але ж не «росій
ську») термінологію в справі вивчення історії
поход ження східнослов’янської державності,
але навіть використовував «українську» термі
нологію, звичайно у власному розумінні її зна
чення.
А ось що писав з цього приводу таланови
тий учень вищезгаданого історика В. ключев
ський: «Під владою київського князя вільно чи не-
вільно з’єдналися інші варязькі князівства й міські
області Русі, і тоді Київське князівство отрима-
ло значення Руської держави. Це підпорядкуван-
ня було від Києва. Тому появу Рюрика у Новгороді,
мені здається, незручно вважати початком Русь-
кої держави: тоді в Новгороді виникло місцеве і до
того ж короткочасове варязьке князівство. Русь-
ка держава засновувалася діяльністю Аскольда і
потім Олега в Києві: з Києва, а не з Новгорода піш-
ло політичне об’єднання руського слов’янства; Ки-
ївське варязьке князівство цих витязів стало зер-
ном того союзу слов’янських і сусідніх з ними фін-
ських племен, який можна визнати початковою
формою Руської держави» (ключевський 1987,
с. 159). Як бачимо, і цей авторитетний дослід
ник схилявся до «руської» концепції із її півден
ним центром, але з помітним варязьким ухилом
у загальному баченні тогочасних справ.
Далі розглянемо радянські часи. Ось пози
ція відомого науковця Б. Грекова: «Перед Нов-
городом Київ незаперечно мав ряд переваг. Він
був ближчий до Візантії, зацікавленість ко-
трою, якісно змінюючись, збільшувалася по мірі
господарських і політичних успіхів Київ ської
Русі. Із простої приманки для усяких, зокрема
і руських, озброєних шукачів здобичі, Цареград
для Русі істотно перетворювався у пункт тор-
говельних і культурних зв’язків двох держав: од-
нієї – старіючого носія світової культури, другої
– молодої, але енергійно зростаючої… Київ був
близьким і до інших країн, розміщених на узбе-
режжях Чорного та Азовського морів (Дунай-
ська Болгарія, Крим, Хозарське царство). Окрім
того, Київ був вигідним центром, звідки можна
було утримувати у своїх руках і далекий Нов-
город» (Греков 1953, с. 453—454). Як бачимо,
якраз «руська», а не «російська» концепція не
загубилася і в ча си панування марксистсько
ленінської ідеології.
Ще один «цвяшок» у русько/російську про
блему в цьому сенсі зробив Б. рибаков. його по
стулат звучить таким чином: «Обширний мате-
ріал різноманітних джерел переконує нас у тому,
що східнослов’янська державність визрівала на
півдні, у багатій та родючій лісостеповій сму-
зі Середнього Подніпров’я. Тут, за тисячу років
до Київської Русі, було відоме землеробство. Темп
історичного розвит ку тут, на півдні, був значно
швидшим, ніж на далекій лісній болотистій пів-
ночі із її слабкими піщаними грунтами. На півдні,
на місці майбутнього ядра Київської Русі, за ти-
сячу років до заснування Києва, склалися “цар-
ства” землеробів-борисфенітів, у яких слід вбача-
ти пра слов’ян; у “троянові віки” (ІІ—ІV століття
нашої ери) тут відродилося експортне землероб-
ство, що призвело до досить високого рівня соціа-
льного розвитку.
Смоленська, полоцька, новгородська, ростов-
сь ка північ такої багатої спадщини не отрима-
ла й розвивалася незрівнянно повільніше. Навіть
у ХІІ ст., коли південь і північ багато в чому вже
зрівнялися, лісові сусіди південних усе ще викли-
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 1 53
кали в них іронічні характеристики “звіринсько-
го” способу життя північних місцевих племен.
У процесі аналізу неясних і часом суперечли-
вих джерел історик має виходити з аксіоми не-
рівномірності історичного розвитку, яка в нашо-
му випадку проявляється чітко та контрастно.
Ми зобов’язані ставитися з великою недовірою до
тих джерел, що будуть нам подавати Північ як
місце зародження руської державності, та муси-
мо з’ясувати причини такої явної тенденційнос-
ті» (рыбаков 1984, с. 39).
Як кажуть, «в саме око» прибічникам офі
ційної теорії походження росії. При цьому зга
даного дослідника аж ніяк не можна назвати за
термінологією радянською «українським бур
жуазним націо налістом». Ось як, зокрема, оці
нював наукову позицію Б. рибакова один із
його принципових опонентів Л. клейн: «Він був
не просто патріотом, а без сумніву російським
націоналістом або ж, як нині прийнято форму-
лювати ультра-патріотом – він був схильним
гаряче перебільшувати справжні успіхи й пере-
ваги російського народу в усьому, ставлячи його
вище усіх сусідніх. Він був готовий очищати та
прикрашати його історію» (клейн 2004, с. 70).
Після розпаду радянського союзу аналогіч
ні висловлення у цього питання простежуємо і у
працях багатьох російських науковців останніх
десятиліть. Виключеннями із стану прибічників
«руської» концепції являються хіба що А. кір
пічніков та А. сахаров. Але якщо перший із них
у різних працях періодично сумнівається у ви
користанні термінів «русь» і «росія» (кирпич
ников 2009, с. 13; 2012, с. 23—24), то інший у пе
реважній більшості випадків стоїть на позиці
ях використання лише другого із них (история
россии 2003). При цьому обох абсолютно «не
хвилює» те, що в розвитку етнополітичної тер
мінології перетворення «князівства усієї русі»
на «російське царство» відбулося лише у кінці
хVІ ст. і цей процес заміни старої назви «русь»
не був одномоментним на східноєвропейських
просторах (хорошкевич 2012, с. 16).
у світлі нових/старих трактувань, котрі збі
гаються/не збігаються із сучасною офіційною
концепцією походження росії як держави, ми
вбачаємо багато непростих моментів для ро
сійських науковців хоча б у «виправленні» то
чок зору вище згаданих попередників. Адже тоді
виходить, що «товариші не розуміли», про що
вони писали, і при цьому ще й використову
вали «неправильну» (тобто неросійську) термі
нологію.
Набагато простіше у цьому розумінні з укра
їнською науковою думкою, у якої таких проб
лем у цілому немає. Ось деякі приклади на під
твердження цього.
Почнемо з класика вітчизняної історичної
науки М. Грушевського: «Сей малий трикутник
між Дніпром, Ірпенем і Россю – се центр історич-
ного життя нашого народу і вихідна країна його
імени – се Русь властива, Київщина під іменем
Руси, Руської землі… Русь – се земля полян, Руси-
ни – се Поляне передо всїм, хоч в ширшім значінню
се імя й обіймало в ХІ—ХІІ ст. всю Україну, а й все
східне слов’янство, звязане київськими князями в
одну державу, під іменем Руси протиставляло ся
теж часом всім иньшим політичним організмам»
(Грушевський 1991, с. 190—191). звичайно, ви
користання «українського» терміну для кінця
І тис. н. е. є перебільшенням, але загалом пози
ція автора цілком зрозуміла.
А ось думка М. Брайчевського: «Отже, Русь у
вузькому значенні слова – це Середня Наддніпрян-
щина з Києвом, Черніговом, Переяславом і землі,
які належать до цих центрів. Не маємо випадку,
коли б поїздкою “в Русь” була б названа поїздка в
якесь інше місце» (Брайчевський 1968, с. 162).
слід познайомитися і з баченням проблеми
М. котляром: «Головним вогнищем зароджен-
ня майбутньої державності стало Полянське
пле мінне об’єднання у Середньому Подніпров’ї».
І далі: «Протягом VІІІ—ІХ століть державне
об’єднання у Середньому Подніпров’ї з осередком
у Києві, яке вчені умовно для цього часу назива-
ють Руською землею, зробило значний крок упе-
ред на шляху соціально-економічного, політичного
й культурного поступу» (котляр 1995, с. 45, 65).
А тепер звернемося до точки зору з цьо
го питання П. Толочка: «Наступний етап ет-
нічної й політичної консолідації східних слов’ян
пов’язується із ранньодержавним об’єднанням
Русь, яке склалося в Середньому Подніпров’ї у кін-
ці VІІІ — на початку ІХ століття і являлося без-
посереднім попередником Київської держави. Ха-
рактерною особливістю цієї політичної струк-
тури було те, що вона отримала назву невідому
у східнослов’янському середовищі, причому термін
“русь” початково був і етнонімом і політонімом»
(Толочко 2010, с.105).
з усього вищевикладеного однозначно мож
на зробити наступний висновок: у поглядах
більшості науковців південна концепція по
ходження русі багаторазово переважає її пів
нічний варіант, і ми до такого розуміння даної
історичногеографічної проблеми повною мі
рою приєднуємося. При цьому слід зазначити,
що протягом усієї давньоруської історії північні
райони східнослов’янської ойкумени стабіль
но називалися «Новгородською областю» (або
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 154
волостю)», а північний схід – «заліссям» (Жу
равель 2006, с. 67—69; Моця 2007, с. 258—259).
Тож виникає питання — як на цьому етапі до
сліджень вийти з цього «делікатного» станови
ща і знову дійти до врівноваженої згоди?
Повернемося ще раз до літопису, де під
862 р. знаходимо відому вже інформацію: «І
вибралися троє братів із родами своїми, і з со-
бою взяли русь. І прийшли вони спершу до словен,
і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі найстар-
ший». Цікаво, що початкове «сидіння» у цьому
невеликому північному містечку повідомляє
якраз Іпатієвський літопис, у котрому в першу
чергу фіксуються події південноруської історії.
за Лаврентієвським списком рюрик одразу сі
дає у Новгороді Великому, а двоє його братів –
сінеус і Трувор — на Білоозері та в Ізборську.
Але якщо російська держава, а відповід
но новий російський етнос, почали свій влас
ний розвиток 1150 років тому в північних ра
йонах східної Європи (але у яких географічних
межах?), то тоді слід допускати, що на півдні
східнослов’янського світу почала реалізуватися
схема «поляни–руси–українці». Але в такому
випадку ні про яке початкове, висхідне етнічне
єднання на етапі формування державних струк
тур у цих місцевостях мова не може йти, адже
у північного та південного угрупувань східних
слов’ян, які традиційно називаються «братні
ми народами» (хоча останнім часом нашими
північносхідними сусідами широко пропагу
ється ідея єдиного «русского світу») були різні
«матері»: в одних «російська» (з фіноугорсь
кобалтськоскандинавськими домішками), а
у інших «руська» (у тогочасному розумінні цієї
назви).
з нашої точки зору, вихід із такої непростої
ситуації запропонував В. Янін: «Часто плута-
ють реальні політичні події, пов’язані з стверд-
женням монархії, із… основами суспільної орга-
нізації. Ніхто не дискутує про те, що київська
державність автохтонна і при цьому більш дав-
ня ніж новгородська. У Давній Русі реально існу-
вали два центри розвитку державності – Київ і
Новгород. Завдання істориків при цьому – нако-
пичувати нові дані поступово, але вірно просува-
ти вперед історичні знання» (Янин 1999, с. 24).
з цією думкою погоджується і П. Толочко:
«…ми не повинні виключати “племінний” етап
у історії східних слов’ян з еволюції державного й
міського життя. Рівно, як і починати їх політич-
ну історію лише з приходом варягів, що має міс-
це у наш час, і навіть супроводжується пошу-
ками першої столиці Русі в місцях осідання Рю-
рика та його оточення. Але це заняття скоріше
пат ріотичне, ніж наукове. Ладога й Новгород
на півночі східнослов’янського світу були такими
ж локальними центрами зростання ранньої дер-
жавності, як і Київ та Іскоростень на півдні, або
Полоцьк на північному заході. В ІХ ст. ні один із них
не був істотно більш значним від іншого і не міг роз-
глядатися як столиця Русі. Першою і єдиною сто-
лицею для усіх східних слов’ян був Київ, в якому у
882 р. ствердився новгородський князь. Якраз так
це розуміли руські літописці ХІІ ст., які поклали
“числа” не від Рюрика чи Аскольда, але від “первого
лѣта Олгова”» (Толочко 2014, с. 19).
На першому місці тут — звичайно, в кон
тексті розгляду піднятого питання — із «русь
кою» проблематикою кінця І тис. тісно пере
плітається «полянська», адже якраз «Поляне
яже ны нѣ зовомая Русь» (ПсрЛ 1962, стлб. 25—
26). І сам літописець указує на район їх меш
кання: «Поляномъ жи жившимъ особѣ по горамъ
симъ», «Поляне въ Києвѣ и до сего дне» (ПсрЛ
1962, стлб. 7, 9).
Але, говорячи про географічні межі розсе
лення представників східнослов’янських лі
тописних племен (як і інших етнографічних
угрупувань у різних зонах тогочасного світу),
слід відзначити, що вони певною мірою були
розмиті. Іншими словами, між окремими пле
менами ще не було чітких кордонів. Лише по
чинаючи з часів формування ранньодержав
них соціальних структур, кожне суспільство
переходило до чіткішої внутрішньої упоряд
кованості та прагнуло до розширення власної
території, межі якої набували певної заокру
гленості, через що зникали вклинення на те
риторію сусідів. Пізніше, в процесі подальшої
кристалізації державних кордонів і регіонів,
усередині їх починають формуватися нові ет
носи або ж певною мірою переоформлюватися
старі (Етнічна історія… 2000, с. 207).
І тут одразу ми «впираємося» в стару про
блему: де ж закінчувалася територія розсе
лення цього досить відомого середньовічного
племінного об’єднання? свого часу її торкав
ся Б. рибаков, який звернув увагу на невідпо
відність незначної за розмірами правобереж
ної полянської території та на відносно великі
простори розселення сіверян на Дніпровсько
му Лівобережжі. Використовуючи доступні у
повоєнні роки писемні та археологічні дані,
дослідник «відвів» полянам також частину зе
мель на схід від Дніпра, в першу чергу, в районі
Переяслава, хоча стосовно сусіднього району
Чернігова все ж поставив знак питання стосов
но належності цих земель носіям конкретного
племінного союзу (рыбаков 1947, с. 105). Тоді
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 1 55
це питання не вдалося вирішити на ниві дис
кусій і воно вимагало подальшого розгляду, в
першу чергу, на ширшій археологічній основі.
за наявними нині даними, стабільний ет
нічний південнозахідний кордон сіверян про
ходив по р. снов, де їх основним племінним
центром був сновськ. Та представники цього
літописного племені не задовольнялися під
владною їм територією — далі на захід їх фор
постами стали Любеч і Чернігів, про що свід
чать, у першу чергу, численні знахідки там
роменської кераміки. Але на відміну від східні
ших територій розселення ці населені пункти
тоді не мали відповідної етнічної округи.
Тож виникає цілком логічне запитання: хто
ж становив реальну підоснову давньорусько
го населення на землях нижче Любеча по Дні
пру та Чернігова по Десні? Масова поява пе
реселенців чи різке зростання народжуваності
місцевого люду? І хто був за походженням цей
люд? роботами в шестовиці (в першу чергу) та
в деяких інших пунктах Нижнього Подесення
виявлено кераміку, що була попередньо відне
сена до культури Лука райковецька, з якої на
віть технологічно «вимальовуються» ранньо
гончарні давньоруські форми.
у зв’язку з цим слід ще раз звернутися до
розробок В. Петрашенко, в яких вона порівню
вала пам’ятки Правобережного Подніпров’я
із західнішими, що відносяться до комплексів
«класичної» Луки, та знаходила між ними бага
то спільних рис. Але спостережено й певні від
мінності: розбіжності, в першу чергу, полягали
в значнішому розмаїтті подніпровської кера
міки за рахунок імпортних зразків (амфори та
ін.). Після такого аналізу дослідниця визначи
ла складові компоненти матеріальної культу
ри середнього Подніпров’я напередодні утво
рення київської русі: якщо культура Лука рай
ковецька на Волині та в Прикарпатті виникла
на основі попередньої корчацької, то у форму
ванні синхронних старожитностей Дніпров
ського Правобережжя брали участь носії кіль
кох культур — празької, пеньківської, волин
цевської та сахнівської. Особливо дослідниця
наголошувала на сахнівськоволинцевському
внеску у формування давньоруської культури
середнього Подніпров’я. у неї таке перерос
тання в культуру давньоруського періоду не
викликало жодних сумнівів, що загалом і нам
видається цілком логічним процесом (Петра
шенко 1998).
Так само логічною видається й загальна схе
ма розвитку керамічного комплексу в цьому ре
гіоні півдня східної Європи: празька культура
на розглянутій території (нинішні київщина,
Чернігівщина та Переяславщина) трансфор
мувалася в сахнівськоволинцевські старожит
ності VІІІ — середини Іх ст., що були пов’язані
з культурою Лука райковецька. Нині до тери
торії поширення останньої археологічної куль
тури із названих слід залучити й певну частину
Дніпровського Лівобережжя, де добре відомі
волинцевські пам’ятки, що змінилися вже без
посередньо давньоруськими та де відсутня ро
менська культура (в нашому разі це стосуєть
ся межиріччя Дніпра та нижньої течії Десни).
Невідомі роменські пам’ятки також на Пере
яславщині, хоча волинцевські вже виявлені на
самому узбережжі «рукотворного» канівсько
го моря (Циблі, уроч. Горіле). А на Чернігівщи
ні волинцевська культура є безперечними під
валинами наступної дружинної давньоруської
культури х ст.
В. Петрашенко також дійшла висновку, що
проблема території розселення літописних
по лян за археологічними джерелами лежить
у площині віднесення до їхніх пам’яток сах
нів ськоволинцевських старожитностей на
землях середнього Подніпров’я, генетичний
зв’язок яких з празькою культурою попередніх
століть, мабуть, можна вважати доведеним
(Петрашенко 1998, с. 59—60). Дослідниця, го
ворячи про волинцевську культуру, також на
голошувала, що загалом її пам’ятки доволі не
однорідні. Для того досить зіставити хоча б
Битицьке городище та селище Волинцеве, не
кажучи вже про горизонт волинцевських ста
рожитностей на Дніпровському Правобереж
жі: тут вона і за хронологією, і за основними
характеристиками відповідає сахнівським ста
рожитностям, становлячи разом з ними один
етап, у формуванні якого чільне місце належа
ло автохтонам.
слід також зазначити, що думка про від
несення частини лівобережних земель до по
лянської території не нова. Її висловлював
Б. рибаков (про що йшлося вище), а на базі
підкурганних ямних поховань її спробувала об
ґрунтувати І. русанова. Але ця теза не знайшла
підтвердження в подальшому дослідженні то
гочасних поховальних пам’яток. Ямний обряд
з’явився тут під впливом християнської релігії,
а самі по собі подібні поховання вказують не
на поширення полянських етнографічних рис
на Дніпровському Лівобережжі, а про криста
лізацію тут єдиного загальнодавньоруського
стилю культури (Толочко 1987, с. 241), хоча сам
полянський племінний союз від самого почат
ку своєї історії, на відміну від інших аналогіч
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 156
них східнослов’янських племінних об’єднань
на півдні розселення представників цього ет
нічного масиву, формувався на різноплемінній
основі (Моця 1980, с. 108). у матеріальному
виразі він якраз і мав сахнівськоволинцевську
підоснову.
реконструюючи історичну ситуацію на Дніп
ровському Лівобережжі в останній чверті
І тис., не слід забувати і про «хозарський чин
ник», коли під впливом нових могутніх сусідів
автохтонне осіле слов’янське населення із пів
денніших лісостепових районів почало пересе
лятися в північному напрямку, що, своєю чер
гою, призвело до формування нових спільнот —
носіїв волинцевської та роменської культур.
Остання й стала археологічним еквівалентом
літописних сіверян/север.
стабільному розвитку лівобережних сло
в’янхліборобів сприяли й деякі події міжна
родного рівня — зникнення з історичної арени
Великої Болгарії під натиском тих же хозар, які
самі згодом стали об’єктом нападів з боку ара
бів, і, закріпившись у закавказзі, спробували
підкорити й хозарський каганат. Араби систе
матично випалювали їхні землі і таким чином
відволікали увагу хозар від слов’ян. з подаль
шим відходом арабів хозарія знову зверну
ла увагу на своїх північнозахідних сусідів, які
тоді почали сплачувати їй данину. Через це в
період від 70х рр. VІІ і до середини VІІІ ст. від
булося подальше зміцнення східних слов’ян,
у першу чергу, на Дніпровському Лівобережжі
та середньому Придніпров’ї. Тимчасове пере
бування під хозарським гнітом, зрештою, при
звело до консолідації слов’янства та самостій
ного подальшого розвитку у формуванні влас
ної державності.
Але це стосується загальної ситуації на зна
чній частині півдня східної Європи наприкін
ці І тис. Повертаючись до тогочасних подій
на території дніпровськодеснянського межи
річчя, слід відзначити, що наведений аналіз
кераміки дає вагомішу й більш обґрунтова
ну інформацію ніж «кургани полян» для вста
новлення полянськосіверянського кордону,
який, вірогідно, проходив Десною десь за два
десятки кілометрів нижче Чернігова. Тож таке
близьке розташування його від «сахнівсько
волинцевської зони» полянського союзу та від
носна відірваність від «роменської зони» сіве
рян робило місто «приреченим» на ранній пе
рехід під протекцію русі, для якого шестовиця
та деякі інші пам’ятки Нижнього Подесен
ня (наприклад, Виповзів) в останній фазі пе
реддержавного періоду були своєрідним плац
дармом навіть в етнічному сенсі (Моця 2013,
с. 81—86).
запропонований підхід із залученням кера
мічних серій кінця І тис. певною мірою все ж
дозволяє реконструювати й пов’язати між со
бою наявні факти передісторії «руської землі»
у вузькому значенні цього терміну та, в першу
чергу, археологічно встановити причини того,
чому в літописі з’явилася наведена репліка
щодо тотожності Полян і русі. Включення до
полянського простору районів сучасних Пере
яславщини та Південної Чернігівщини значно
розширює територіальні обриси цього племін
ного утворення.
Але археологічна ситуація на Дніпровсько
му Лівобережжі не буде повністю з’ясована,
якщо не враховувати синхронні пам’ятки По
сожжя — зону розселення радимичів, хоча ці
старожитності тут вивчені ще досить слабко.
Вони представлені двома культурними тради
ціями. раніша характеризується пам’ятками з
керамікою кола Лука райковецька — Волинце
ве — сахнівка, а наступна — із посудом ромен
ського типу. Часто вони трапляються на одних
і тих само пам’ятках. А старожитності кінця
Іх—х ст. характеризуються переважанням на
півліпного, тобто дещо підправленого на гон
чарному колі, а також ранньокружального по
суду. Орнаментація горщиків що ліпних, що
кружальних аналогічна знайденим у півден
ніших районах східнослов’янської ойкумени.
Форми кружальної кераміки близькі «шесто
вицьким» зразкам. у комплексах з ліпною ке
рамікою типу Лука райковецька — сахнівка —
Волинцеве відсутня напівліпна та ранньогон
чарна кераміка, а в комплексах з керамікою
роменського типу є ранньогончарні вироби. Із
цього можливий висновок, що гончарні тради
ції «роменців» переросли в давньоруські (Ма
кушников 2009, с. 22—32).
ситуація ж на правому березі Дніпра в межах
сучасної Білорусі — на землях літописних дре
говичів — суттєво відрізняється від наведеної,
хоча основна еволюція в розвитку матеріаль
ної культури також проходила по лінії Прага
корчак — Лука райковецька. Але пам’яток
тут зафіксовано небагато. Прип’ятська гру
па ранньослов’янських пам’яток була від
межована від інших областей з аналогічни
ми об’єктами територіально значними, важко
прохідними й непридатними за природними
характеристиками для постійного мешкання
болотами, які й становили межу між древляна
ми та дреговичами. А ще північніше останніх із
названих поширені вже старожитності балтів.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 1 57
Тут гончарна кераміка з’явилася лише в х ст. та
й то ближче до його кінця (седов 1982, с. 116).
Мабуть географічний «болотяний» чинник міг
вплинути на початковий процес становлен
ня державних інституцій у дреговицькій зоні
розселення східних слов’ян порівняно із сусід
ньою радимицькою.
Але, на нашу думку, й там, у Посожжі, це
відбувалося не прямолінійно та не одноманіт
но. Правобережні традиції виготовлення по
суду райковецької культури дійсно генетич
но розвивалися та перейшли в давньоруські на
правому березі Дніпра, а на лівому його березі,
в зоні поширення пам’яток роменської куль
тури, навіть технологічно це не могло трапи
тися. Важливішим тут є те, що у VІІІ ст. в роз
витку матеріальної культури стався перехід на
користь південносхіднослов’янських тради
цій (кераміка, житлобудівництво), і це долучи
ло радимичів до кола тих груп місцевого осіло
го населення, які й формували ранньодержав
ну основу «руської землі» у вузькому значенні
цього терміну.
самі ж контури «Внутрішньої» русі різні
дослідники визначали порізному. Як зав ж
ди, коротко та водночас масштабно про це мо
вив Б. рибаков: «Текст “ПВЛ” надає право об’є д-
нувати Київ, Чернігів i Переяславль в єдине ціле.
Таким цілим була “Русь”, що замінила собою назву
“Поляни”» (рыбаков 1947, с. 86). А полян вче
ний значною мірою «бачив», як ми наголошу
вали, за Дніпром. Окрім того, локалізація пер
вісної русі в трикутнику київ — Чернігів — Пе
реяслав ні в кого із дослідників не викликала
сумнівів.
у виданій набагато пізніше фундаменталь
нішій праці Б. рибакова помітні певні супереч
ності. з одного боку, він знову територію «русь
кої землі» у вузькому значенні цього терміну,
населену полянами та сіверянами, в основно
му розміщує на території Дніпровського Ліво
бережжя — у Південній Чернігівщині та Пере
яславщині, вказуючи на правому березі лише
вузьку смугу вздовж Дніпра із центром у киє
ві, а, з іншого, реконструює маршрут полюддя
для збору данини із підвладних йому територій
(тобто з державних районів), «підключає» туди
також Іскоростень, який до вказаної «руської
землі» тоді не входив (рыбаков 1982, с. 71, 317,
323). А збирати там було що. Про це красно
мовно свідчать результати останніх розкопок,
коли буквально на незначній площі (основне
городище часів штурму міста військами Оль
ги було знищене під час підготовки до Другої
світової війни), крім місцевих виробів і зна
рядь праці, виявлені й численні імпортні речі
не лише із сусідніх східнослов’янських земель,
але й із віддаленіших територій: золоті та сріб
ні великоморавські скроневі кільця, а також з
Малої Польщі та угорщини, залізні фібули та
деякі елементи гарнітуру із прибалтійських зе
мель, арабські срібні дирхеми, деякі предме
ти озброєння із північно та середньоєвропей
ських країн (звіздецький, Петраускас, Поль
гуй 2004).
своє вирішення цього досить проблемного
питання запропонував П. Толочко, який звер
нув увагу на дві суттєві обставини, що супрово
джували древлянополянський конфлікт у се
редині х ст. Перша із них полягає в тому, що вже
в часи княжіння Ігоря «старого» в Древлянську
землю був призначений київський намісник.
Ним став воєвода свенельд, який отримав пра
во збирати данину із представників цього літо
писного племені. Тут же мав власні мисливські
угіддя і його син, не переймаючись тим, що в
той час у древлян князював Олег святославич
(скінчилося це трагічно).
Друга обставина була пов’язана з тим, що,
згідно з літописом, древляни в середині х ст.
не відносили себе до системи київської вла
ди — вона була для них ще чужою. А через те
не вважали себе й русами. Таке припущен
ня не зовсім узгоджується із повідомлення
ми руськовізантійських договорів, де поняття
«русь» начебто стосується не лише київського
князя, але й усіх йому підвладних. Проте, віро
гідно, тут маємо справу із київським поглядом,
який тоді ще не став загальноприйнятим.
конфлікт було вирішено за допомогою
жорстокої військової операції — взяттям і
спаленням древлянської столиці Іскоросте
ня, що й визначило новий статус цієї землі в
адміністративнотериторіальній структурі ки
ївської держави. з її автономією було покінче
но, місцева племінна верхівка була знищена, а
її місце посіла київська. Про такі діяння свід
чить хоча б той факт, що Древлянська земля
стала першою із колишніх племінних терито
рій, де було посаджено представника молодої
київської княжої династії: в 970 р. святослав
Ігоревич посадив там свого сина Олега. Отож
новим стольним градом древлян було обрано
Овруч. І надалі саме це місто стало резиден
цією одного із київських князівспівправителів
(Толочко 2008, с. 153—154).
Можливо, що саме таке криваве усунення
з історичної арени старої древлянської столи
ці, як і набагато спокійніший, але загалом не
помітний розвиток нової столиці, призвели до
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 158
того, що після «буремних» 40х рр. х ст. згад
ки про обидва центри на сторінках літописів
або відсутні (про Іскоростень), або їх небагато
(про Овруч). Таке інформування й призвело до
того, що нинішні дослідники не відносили жо
ден древлянський град до географічних орієн
тирів «руської землі» у вузькому значенні цього
терміну, хоча реально вони існували, виконую
чи набагато скромніші функції, ніж згадані їх
міські аналогії на берегах Дніпра та Десни.
На підставі ґрунтовного аналізу писемних
джерел ще в повоєнні роки була написана ві
дома праця А. Насонова, в якій вчений також
звернувся до теми встановлення географічних
меж «руської землі» у вузькому значенні цього
терміна. у підсумку він дійшов таких виснов
ків: «Територіальні межі найдавнішої літопис-
ної “Руської землі” (або “Русі” в територіаль-
ному сенсі) встановлюються приблизно… межі
“Русі”, “Руської землі” визначаються терито-
рією Переяславської “області”, Чернігівської, за
винятком північних і північно-східних її частин,
та Київської “області”, за винятком Деревської
та Дреговицької земель. Нема даних про верхнє
Посейм’я із Курськом. Судячи із того, що Глухів
лежав на шляху “в Русь” або на рубежі, не можна
бути повністю впевненим, що сіверянська тери-
торія по верхньому Посейм’ю не входила до скла-
ду “Руської землі”; в будь-якому разі питання це
доводиться залишити відкритим».
І далі: «Територія “Руської землі”, кордони
якої ми в загальних рисах прослідкували за літо-
писними повідомленнями, не була старою племін-
ною територією, оскільки на ній мешкали поля-
ни, сіверяни або частина сіверян, частина ради-
мичів і, може бути, частина уличів та вятичів;
входження останніх до складу “Руської землі”
залишається під сумнівом. Перед нами сліди не-
племінного об’єднання, межі якого визначалися
не етнічною ознакою. Сталість терміна як гео-
графічного показує, що “Руська земля” досить
давнього походження, і склалася вона, очевидно,
не в ХІ ст., коли із складу її виділяються князів-
ства Київське, Чернігівське та Переяславське,
а значно раніше. Нарешті, виділення із складу
її трьох названих «областей» змушує допуска-
ти, що Київ, Чернігів і Переяславль були колись
центрами цієї “Руської землі”» (Насонов 1951,
с. 29—30).
Через кілька десятиліть по тому ця тема
знову зацікавила П. Толочка під час підготовки
ним нової узагальнювальної праці з історії ки
ївської русі: «…Русь у вузькому значенні слова —
це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою
на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на
заході. Іншими словами, це ті самі землі, де си-
діли колись поляни, сіверяни і древляни, що скла-
ли основу ранньдержавного утворення “Русь”.
Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося
найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з на-
звою “Русь”, — Рось, Росава, Роставиця, Росто-
вець та ін. Коли на Русі з’явилося кілька міст з
назвою Переяслав, перше з них, що дало назву ін-
шим, стало називатися Переяславом Руським.
Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення
допомогли повернути із забуття саме поняття
“первісна Русь”, що поклала початок державі.
Можна думати, що й Костянтин Багрянород-
ний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про
внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-
східній околиці слов’янського світу, в межиріччі
Волги, Корослі і Трубежа, як це робить О. Прі-
цак, або ж на півночі, між Новгородом та Ста-
рою Ладогою, як це здається Д.О. Мачинському,
нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон
цілком конкретно означений терміном “Зовніш-
ня Русь”» (Толочко 1996, с. 30—31).
Така трактовка видається найоб’єктивнішою
та все ж вимагає певних доповнень. Для цього
знову звернемося до літописів:
«Сѣде Олегъ княжа въ Києвѣ. и реч Олегъ
се буди мати градомъ рускими.[и] бѣша оу него
Варязи и Словѣни и прочии прозвашася Русью»
(882 р.);
«Поча Олегъ воєвати Деревляны и примучи
вои имаша на них дань по чернѣ кун» (883 р.);
«Иде [Олегъ] на Сѣверяне и побѣди Сѣве
ряны и възложи на нь дань легъку. и не дасть имъ
Козаромъ. дани платити рекъ азъ имъ противенъ.
а вам не чему» (884 р.);
«Посла къ Радимичемъ. рька камо дань да
єте. они же рѣша Козаромъ. и реч имъ Олег не
даите Козаромъ. но мнѣ даите. и вдаша Ольгові.
по щьлягу. яко же[и] Козаромъ даху. и бѣ обла
дая Олегъ. Поляны. и Древляны. [и] Сѣверяны.
и Радимичи. а с Уличи. и Тѣверци имаше рать»
(885 р.) (ПсрЛ 1962, стлб. 23—24).
Начебто процес завершився досить швид
ко, на диво конкретно та практично без особ
ливого насильства: військові операції із накла
данням поміркованої данини (у перших двох
випадках) або ж навіть без посилання озброє
ного контингенту у третьому випадку. Як оха
рактеризували б події ще в недавньому ра
дянському минулому, відбулося «формування
фео далізму із людським обличчям». «Внутріш
ня русь» була сформована наприкінці Іх ст. в
певних географічних межах. І якраз для цьо
го, досить спокійного з погляду об’єднавчих
процесів, й стала потрібна лукарайковецько/
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 1 59
Археология украинской сср. — к., 1986. — Т. 3.
Бердяев Н. смысл истории. – М., 1990.
Брайчевський М.Ю. Походження русі. – к., 1968.
Греков Б.Д. киевская русь. – М., 1953.
Грушевський М. Історія українируси. До початку хІ віка // Михайло Грушевський. Історія українируси. В оди
надцяти томах, дванадцяти книгах. – Том І. – к., 1991.
Етнічна історія давньої україни. — к., 2000.
Журавель А.В. «залесье» как взгляд из другой стороны «леса» // Восточная Европа в древности и средневековье.
хVІІІ Чтения памяти членакореспондента АН ссср Владимира Терентьевича Пашуто. – М., 2006. –
с. 67—69.
Звіздецький Б.А., Петраускас А.В., Польгуй В.І. Нові дослідження стародавнього Іскоростеня // стародавній Іско
ростень і слов’янські гради VІІІ—х ст. — к., 2004. — с. 51—86.
История России: В 2х т. с древнейших времен до конца хVІІІ в. / А.Н. сахаров, Л.Е. Миронова, М.А. рахматул
лин и др. – М., 2003.
Карамзин Н.М. история государства российского. — М., 1989.
сахнівськоволинцевсько/роменська підосно
ва, на територіях поширення якої і відбувалися
більш активні інтеграційні процеси ще до фор
мування київської русі.
західніше кордонів «Внутрішньої русі» — за
случем і Горинню — теж був лукарайковецький
«фундамент». Але інтеграційні процеси в цій
частині майбутньої південноруської зони в
останні століття І тис. розвивалися за власними
закономірностями: «…тут, до того часу, коли
сюди прийшло «руське» панування, вже існува-
ли міста із місцевим правлячим класом феодалів,
які спаяли, об’єднали відому територію, населе-
ну східними слов’янами: тиверцями, хорватами
та ін. Літопис називає їх: Перемишль і Червен»
(Насонов 1951, с. 130). Але подальше дослі
дження подібних процесів у підкарпатському
регіоні (як і на інших східнослов’янських тере
нах) — тема іншої роботи.
А тут ми повинні зафіксувати той факт, що
Олег на отриманих результатах не зупинився. у
907 р., після успішного походу на столицю Ві
зантії константинополь, князь київський взяв
данину «на Роускыа град. первоє на Києвъ. та на
Чернигов. [і] на Переяславль. [і] на Полтѣскъ.
[і] на Ростов. [і] на Любеч. и на прочаа город по
тѣм бо городмъ седаху велиции князи. под Ол
гом суще» (ПсрЛ 1962, стлб. 31). слід наголо
сити, що жодне місто східнослов’янської Пів
ночі (Новгород, Ладога, Псков та ін.) в цей пе
релік не потрапило.
Та й наймасовіша археологічна категорія тих
часів у південній зоні також продовжує відзна
чатися своєрідністю. йдеться знову про кера
міку, як і для попередньо розглянутої доби роз
кладу первіснообщинних відносин. спеціаліс
ти вбачають еволюцію ранньогончарних форм
якраз із традицій культури Лука райковецька, а
не з лівобережної роменської.
На ранньогончарних горщиках вінця по
верхньому краю, як правило, зрізані під кутом
та іноді профільовані по зрізу неглибокою виїм
кою. Площина зрізу зазвичай нахилена всере
дину (від вертикалі), а край вінець нерідко дещо
потовщений (відтягнутий донизу або вниз і вго
ру). Вінця ранньогончарної кераміки переваж
но подовжені та на відміну від пізніших типів не
дуже відігнуті назовні. Така кераміка датується
в межах давньоруського періоду Іх — початком
або першою половиною х ст. ранньогончарний
посуд потіснила так зв. кераміка курганного
типу (іноді її ще називають «шестовицькою»).
Вона вперше стала відома за розкопками кур
ганних старожитностей із дружинними похо
ваннями х ст. зовнішній край таких вінець має
потовщення у вигляді манжета, нерідко профі
льованого виїмкоюзаглибленням або борізд
кою. Площина манжета (профільованого зрізу
вінець) вертикальна, але частіше відхилена на
зовні. Верхній край манжета, як правило, буває
гострим або значно тонший за нижній. у пере
тині манжет підтрикутний. Вінця із вертикаль
ною зовнішньою площиною манжета на горщи
ках трапляються рідше, ніж вінця із нахиленим
манжетом, що з’явилися раніше (Археология…
1986, с. 448).
Такі керамічні форми нині відомі лише на
археологічних пам’ятках не північніше верхів’їв
Дніпра та навіть мають більше аналогій із сал
тівською керамікою хозарського каганату, ніж
із серіями північних східнослов’янських насе
лених пунктів. Тож межі «Внутрішньої» русі і за
цим компонентом матеріальної культури кінця
І тис. теж проявляються досить чітко. Відтак,
гіпотеза про історичногеографічні особли
вості двох зон розселення східних слов’ян під
тверджується як за писемними, так і за архео
логічними даними.
ISSN 0235-3490. Археологія, 2015, № 160
Кирпичников А. из старой Ладоги в Новгород.// родина. — 2009. — № 9. – с. 12—14.
Кирпичников А. Государственной россии – 1150! // родина. — 2012. — № 9. – с. 23—24.
Ключевский В.О. курс русской истории. Часть 1. – М., 1987.
Константин Багрянородый. Об управлении империей. — М., 1991.
Котляр М. русь язичницька: біля витоків східнослов'янської цивілізації. – к., 1995.
Макушников О.А. Гомельское Поднепровье в V — середине хІІ вв. социальноэкономическое и этнокультурное
развитие. — Гомель, 2009.
Моця А.П. Население среднего Поднепровья Іх—хІІІ вв. (по данным погребальных памятников). — к., 1987.
Моця О. Південна «руська земля». – к., 2007.
Моця О. Дніпровська русь. — к., 2013.
Насонов А.Н. «русская земля» и образование территории древнерусского государства. — М., 1951.
Петрашенко В.О. Літописні поляни — міф чи реальність? // Археологія. — 1998. — № 2. — с. 53—62.
ПСРЛ. Том первый. Лаврентьевская летопись и суздальская летопись по Академическому списку. — М., 1962.
Рыбаков Б.А. Поляне и северяне (к вопросу о размещении племен на среднем Днепре) // сЭ. — 1947. — VІ/VІІ. —
с. 84—106.
Рыбаков Б.А. киевская русь и русские княжества хІІ—хІІІ вв. — М., 1982.
Рыбаков Б.А. Мир истории. — М., 1984.
Седов В.В. Восточные славяне в VІ—хІІІ вв. — М., 1982.
Соловьев С.М. история россии с древнейших времен. — Т. 1—2. — М., 1988.
Толочко П.П. Древняя русь. Очерки социальноэкономической истории. — к., 1987.
Толочко П.П. київська русь. — к., 1996.
Толочко П.П. київ та Іскоростень в процесі становлення Давньоруської держави // стародавній Іскоростень і
слов’янські гради. — коростень, 2008. — ІІ. — с. 153—155.
Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – к., 2010.
Толочко П.П. Еще раз о начале Древнерусского государства. // Міста Давньої русі. – к., 2014. – с. 11—20.
Цукерман Н.К. Два этапа формирования древнерусского государства // Археологія. — 2003. — 1. — с. 76—99.
Надійшла 18.11.2014
А.П. Моця
«ВНуТрЕННЯЯ» русь В кОНТЕксТЕ уТОЧНЕНиЯ ГрАНиЦ
Вновь затронута тема размещения первых столиц Древнерусского государства (Ладога—Новгород—киев) за
ставляет рассмотреть на уровне современных знаний проблему Южной («Внутренней») и северной («Внешней»)
руси с точки зрения локализации пространственных пределов первой из них в поднепровском регионе. изучение
керамических коллекций последней четверти І тыс. (памятники Лука райковецкой, сахновской, волынцевской и
роменской культур), а также синхронных объектов в Гомельском Поднепровье позволяют утверждать, что земли
летописных полян, древлян, северян и радимичей стали тем регионом, где сформировалась «русская земля» в
узком значении этого термина. Первые из них приняли новое название и стали именоваться «русами», за ними
последовали и другие. северные территории восточнославянского расселения первоначально в состав «руси из
начальной» не входили (имеется ввиду территориальный аспект данной проблемы) — там исторический процесс
происходил по своим закономерностям, формировалась своя межэтническая конфедерация.
O.P. Motsia
«iNNeR» Rus iN CONteXt OF speCiFyiNG the BORdeRs
Repeatedly broached topic of the location of the first capitals of the Ancient Rus state (ladoga—Novgorod—kyiv) makes
the author to view the problem of southern («inner») and Northern («Outer») Rus on the level of modern knowledge
from the point of view of localization of spatial borders of the former in the dnipro River region. study of the ceramic
collections of the last quarter of the 1st millennium (sites of luka Raiky, sakhnivka, Volyntseve and Romny cultures), as well
as synchronous objects in the dnipro River homel region allow the author to state that the lands of the annalistic polians,
drevlians, siverians and Radymychi became the region where «Rus land» in a narrow meaning of this word was formed.
First of the tribes took the new name and began to be called «the Ruses», they were fallowed by the others. «initial Rus»
primarily did not include northern territories of the eastern slavs settling (meaning the territorial aspect of this problem):
there the historic process had its own regularities and the own interethnic confederation was developing.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-195839 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0235-3490 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:55:55Z |
| publishDate | 2015 |
| publisher | Інститут археології НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Моця, О.П. 2023-12-07T13:59:33Z 2023-12-07T13:59:33Z 2015 "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж / О.П. Моця // Археологія. — 2015. — №. 1. — С. 51-60. — Бібліогр.: 33 назв. — укр. 0235-3490 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195839 На основі писемних та археологічних джерел уточнюються кордони «Внутрішньої» Русі кінця І тис. у подніпровському регіоні розселення східних слов’ян. Вновь затронута тема размещения первых столиц Древнерусского государства (Ладога—Новгород—киев) за ставляет рассмотреть на уровне современных знаний проблему Южной («Внутренней») и северной («Внешней») руси с точки зрения локализации пространственных пределов первой из них в поднепровском регионе. изучение керамических коллекций последней четверти І тыс. (памятники Лука райковецкой, сахновской, волынцевской и роменской культур), а также синхронных объектов в Гомельском Поднепровье позволяют утверждать, что земли летописных полян, древлян, северян и радимичей стали тем регионом, где сформировалась «русская земля» в узком значении этого термина. Первые из них приняли новое название и стали именоваться «русами», за ними последовали и другие. северные территории восточнославянского расселения первоначально в состав «руси из начальной» не входили (имеется ввиду территориальный аспект данной проблемы) — там исторический процесс происходил по своим закономерностям, формировалась своя межэтническая конфедерация. Repeatedly broached topic of the location of the first capitals of the Ancient Rus state (ladoga—Novgorod—kyiv) makes the author to view the problem of southern («inner») and Northern («Outer») Rus on the level of modern knowledge from the point of view of localization of spatial borders of the former in the dnipro River region. study of the ceramic collections of the last quarter of the 1st millennium (sites of luka Raiky, sakhnivka, Volyntseve and Romny cultures), as well as synchronous objects in the dnipro River homel region allow the author to state that the lands of the annalistic polians, drevlians, siverians and Radymychi became the region where «Rus land» in a narrow meaning of this word was formed. First of the tribes took the new name and began to be called «the Ruses», they were fallowed by the others. «initial Rus» primarily did not include northern territories of the eastern slavs settling (meaning the territorial aspect of this problem): there the historic process had its own regularities and the own interethnic confederation was developing. uk Інститут археології НАН України Археологія Статті "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж «Внутренняя» Русь в контексте уточнения границ «Inner» Rus in context of specifying the borders Article published earlier |
| spellingShingle | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж Моця, О.П. Статті |
| title | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж |
| title_alt | «Внутренняя» Русь в контексте уточнения границ «Inner» Rus in context of specifying the borders |
| title_full | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж |
| title_fullStr | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж |
| title_full_unstemmed | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж |
| title_short | "Внутрішня" Русь у контексті уточнення меж |
| title_sort | "внутрішня" русь у контексті уточнення меж |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/195839 |
| work_keys_str_mv | AT mocâop vnutríšnârusʹukontekstíutočnennâmež AT mocâop vnutrennâârusʹvkonteksteutočneniâgranic AT mocâop innerrusincontextofspecifyingtheborders |