Речник української національної ідеї

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2006
Main Author:	Голобородько, Я.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2006
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1971
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Речник української національної ідеї / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 9. — С. 44-52. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860062645253570560
author	Голобородько, Я.
author_facet	Голобородько, Я.
citation_txt	Речник української національної ідеї / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 9. — С. 44-52. — укр.
collection	DSpace DC
first_indexed	2025-12-07T17:05:32Z
format	Article
fulltext	44 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 ПОСТАТI Українська дійсність протягом тривалого часу розвивалася так, ніби передбача� ла та готувала появу особистостей�універсалів, які могли б перейматися про� блемами найрізноманітніших суспільних і громадських сфер. Вона потребувала титанів, здатних охопити, зрушити, піднести безмірно широкий спектр питань життя соціуму. Вона неодноразово потребувала постатей, які б самі ставали історією. Або принаймні її величним й увічненим національним символом. Саме такою особистістю і був Михайло Сергійович Грушевський — визнач� ний український історик та історіограф, організатор науки, археограф, педа� гог і теоретик педагогіки, соціолог, етнограф, публіцист, літературознавець, фольклорист, письменник, критик, видавець, редактор, культуролог, просвіти� тель, політолог, державний і політичний діяч і, врешті, перший президент УНР. Я. ГОЛОБОРОДЬКО РЕЧНИК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ До 140�річчя від дня народження Михайла Грушевського © ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук. Завідувач кафедри українознавства Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів (Херсон). 2006. Михайло Грушевський залишив досить ґрунтовну «Автобіографію», видруку� вану «як рукопис» у Києві 1926 року. Вона допомагає з точністю відтворити і простежи� ти провідні віхи його духовного, наукового та соціополітичного розвитку. «Автобіогра� фія» — це своєрідний роман�конспект його життя до середини 20�х років минулого сто� ліття, який віддзеркалює напруження розвою національної аксіології. У цьому автобіографічному мініромані М. Грушевський зазначав, що «роджений * 17 вересня ст. ст. 1866 р., в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем «греко� уніятської» гімназії». (Учений із предмет� ною конкретністю виклав географію перших життєвих років, наголошуючи на тому, що де б і в якому оточенні не перебував, прак� тично постійно відчував у собі й довкола себе, передусім завдяки батькові, наявність «українського чинника». Далі в «Автобіог� рафії» М. Грушевський оповідав: «Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869 р.: в Ставрополі (1870–8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впли� вом оповідань батька, що заховав тепле при� в’язання до всього українського – мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомило� ся національне українське почуття, під� держуване книжками, тими рідкими поїзд� ками на Україну, що малювалася тому в ав�* Тут і далі в цитатах збережено особливості тогочас� ного стилю і правопису. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 45 реолі далекої «вітчизни», і контрастом чу� жоплеменної й чужомовної «чужини». Вступивши 1880 р. до Тифліської гімназії, Михайло знайомиться з українською літера� турою, насамперед історичною, і зачитується творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Мак� симовича, А. Метлинського, А. Скальков� ського. Неабияке значення для формування історико�культурних і національних інтересів М. Грушевського, за його спогадами, мав жур� нал «Киевская старина», і в «Автобіографії» майбутній президент зізнається, що його най� заповітнішою «мрією в тих часах стає зробити� ся з часом українським літератором, видавцем і — ученим». Поступово серед палітри інтере� сів�запитів спраглого до знань учня виокрем� люються дві домінанти — література й історія. Перші літературні твори Михайла Грушев� ського, а це вірші й невеличкі прозові форми, припадають на тифліський період. 1884 року він надіслав свої юнацькі «проби пера» зна� менитому на той час І. Нечую�Левицько� му. За сприяння письменника влітку 1885 р. в газеті «Діло» було видруковано перше опові� дання М. Грушевського — «Бех�аль�Джугур». І хоча літературна творчість не стала справою його життя, Михайло Сергійович ніколи не припиняв писати художні твори, періодично друкуючись в альманасі «Степ», часописах «Літературно�науковий вісник», «Зоря», «Промінь», у газеті «Село» тощо. Він був по� мітним учасником літературного процесу і за своє життя видав друком прозові збірки «Опо� відання» (1904), «Sub divo» («Проти неба», 1918), «З старих карток» (1918), «Під зорями» (1928), написав драматичні твори «Хмель� ницький в Переяславі» (1917) та «Ярослав Осмомисл» (1917). Упродовж 1886–1890 років Михайло Гру� шевський навчався на філологічному фа� культеті Київського університету святого Володимира. Він покладав неабиякі споді� вання на університетські ауру, дух, рівень, проте його романтичні надії у цьому сенсі не справдилися. Університетська дійсність за� лишила в його душі і свідомості надто мало приємних спогадів, і майбутній учений�полі� тик оцінював її досить критично, відзначаю� чи відсутність ґрунтовності у тогочасній ви� щій освіті й академічних свобод. У цьому рі� чищі він виділяв те, що «на перший план висунено класичну філологію, все інше зап� хано на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою доб� ре розвинений і обчитаний в якійсь спеціаль� ности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й влас� них чорносотенців витворяла задушливу ат� мосферу». Визначальний вплив на М. Грушевського у цей період мав професор�історик В. Анто� нович, якого він назвав «найбільшою окра� сою тодішньої української науки». Саме під його науковим керівництвом Михайло Сер� гійович розпочинає систематичні історичні студії, теми й напрями яких нерідко підказу� вав Антонович. Серед перших праць молодо� го історика — дослідження «Южнорусские господарские замки в половине XVI века. Ис� торико�статистический очерк», яке він зго� дом назвав своєю першою науковою роботою, вартою уваги. На третьому курсі М. Гру� шевський пише розвідку «История Киевской Земли от смерти Ярослава (Мудрого) до кон� ца XIV века», за яку одержав золоту медаль. Його наукове зростання було таким, що він «був зіставлений при університеті профе� сорським стипендистом по катедрі руської історії» («Автобіографія»). В. Смолій і П. Со� хань у вступній статті до одного з перевидань «Історії України�Руси» (1991) зазначають, що «протягом чотирьох років М.С. Грушев� ський працював над дослідженням «Барське староство», яке успішно захистив у травні 1894 р. як магістерську дисертацію». Від 1894 року починається нова віха його наукової кар’єри: «цісарським рескриптом» у Львівському університеті було засновано ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 946 кафедру «всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східньої Европи» (хоча спочатку передбачалося створення кафедри української історії – Я.Г.) ..., і тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропо� зицію було зроблено рік скорше)», — пише Михайло Грушевський у цитованій «Авто� біографії». З переїздом до Львова молодий магістр пов’язував чималі надії, однак там� тешня культурна дійсність виявилася не та� кою розвиненою та оформленою, як він спо� дівався. Відчувалася відсутність лідера — особис� тості, яка б стала «розумовим центром», «інтелектуальним джерелом» організаційної та науково�просвітницької діяльності. Не вистачало кваліфікованих працівників�вико� навців, а разом з ними і наукових матеріалів, студій, розвідок, якими можна було б напов� нювати фахові видання. Бракувало й одно� думців. Учені зі Східної та Центральної Ук� раїни практично не підтримували видавничі та дослідницькі задуми Михайла Грушев� ського. Тому він розраховував на власні організаторський талант і науково�літератур� ний потенціал, фактично діючи за принци� пом: якщо обставини не сприяють справі, треба зробити так, щоб справа стала вище об� ставин. І саме тому цей період видався напро� чуд вдалим для молодого вченого, який опи� нився перед завданням і необхідністю підне� сення історичної науки та національної само� свідомості у Західній Україні. Очоливши у Львові кафедру, Михайло Сергійович сім семестрів поспіль, з 1894 до 1897 року, викладав загальний курс історії України, популяризував українознавчі студії, докладав зусиль до об’єднання прихильників національної ідеї. Він був серед фундаторів національно�демократичної партії Галичини, що у програмних цілях ставила перед собою досить радикальні завдання. Переїзд до ново� го місця роботи — знакова подія для М. Гру� шевського, оскільки продемонстрував масштаб його особистості – багатогранно талановитої, феноменально працелюбної, самовіддано цілеспрямованої, невичерпно енергійної. В. Смолій та П. Сохань так охарактеризували черговий етап його розвитку: «Відтоді (з 1894 р. — Я.Г.) протягом 19 років (до 1913 р.) ді� яльність М.С. Грушевського пов’язана з цим університетом, з науковим і громадсько�полі� тичним життям Львова і Галичини загалом. То був надзвичайно плідний період його науко� вої, науково�організаційної та педагогічної діяльності. Впродовж зазначеного періоду він підготував і прочитав курси університетських лекцій з історії України, на основі яких пізніше розгорнув багатотомну монументальну працю «Історія України�Руси»... Водночас із підго� товкою до публікації історичних розвідок він займався заснуванням музеїв, створенням на� укових комісій, збиранням джерел з культур� ної спадщини України, збагаченням фондів бібліотек тощо. Чи не найважливішою нішею для Михайла Грушевського стала його участь у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (НТШ). Спочатку він очолював його історико�філо� софську секцію, протягом 1895–1914 років — М.С. Грушевський ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 47 археографічну комісію НТШ, а впродовж 1897–1913 років головував у Товаристві. Як учений із широкими суспільними інтересами, він виступав за налагодження видавничої справи і розповсюдження друкованої про� дукції, залучаючи до української справи різні верстви населення. Задля цього Михайло Гру� шевський організував систематичне видання «Записок Наукового товариства імені Шев� ченка». Вони здобули статус авторитетного чинника духовного життя. Як підкреслювали В. Смолій і П. Сохань, «за його редакцією про� тягом 1895–1913 рр. було видано 110 томів цього універсального українознавчого науко� вого часопису, сторінки якого надавалися істо� рикам, літературознавцям, фольклористам, мовознавцям та іншим фахівцям». Окрім цьо� го, Михайло Сергійович редагував томи «Етнографічного збірника», інших україно� знавчих видань. За його ініціативою весною 1899 року було створено «Українсько�руську видавничу спілку», що спеціалізувалася на ви� данні популярних і художніх книжок, які сприяли розвитку національної культури й самосвідомості. Наприкінці 1897 р. М. Грушевський ініцію� вав реформування ілюстрованого тижневика «Зоря» у новий журнал під егідою видання НТШ. І рік потому з’явився «Літературно� науковий вісник» («ЛНВ») — чи не найціка� віший і найсильніший український часопис помежів’я ХІХ–ХХ ст., що став емблематич� ним виданням, яке утверджувало національні цінності та пріоритети. Як головний редактор журналу Михайло Грушевський залучив до співпраці провідних культурних діячів. Так, до складу редколегії у львівський період існуван� ня «ЛНВ» входили І. Франко, О. Маковей та О. Борковський, а згодом замість двох ос� танніх до редакції було введено В. Гнатюка. І хоча, як зазначається у «Літературознавчому словникові�довідникові» (К., 1997), «фактич� но основну роль у формуванні видання, ви� робленні та реалізації його програми, у згур� туванні автури, в редагуванні матеріалів жур� налу львівського періоду відіграв І. Франко», це не применшує значення Михайла Сергійо� вича у житті часопису. Особливо якщо враху� вати, що «головний тягар редакційної праці в київський період «Літературно�наукового вісника» ліг на плечі М. Грушевського, який опублікував на його сторінках десятки ху� дожніх творів, наукових та публіцистичних праць, рецензій». Цей престижний і авторитетний журнал ви� ходив до початку Першої світової війни, коли на тлі посилення монархічних настроїв був за� боронений владою. Варто додати, що після лютневих революційних подій 1917 року ви� дання «Літературно�наукового вісника» по� новили. Цього разу його редактором став брат ученого й політика Олександр Грушев� ський — український історик, етнограф, фольклорист, літературознавець і педагог, який був членом Центральної Ради. «ЛНВ», за концептуальним спрямуванням О. Гру� шевського, існував у форматі одного з провід� них видань УНР, обстоював ідею української державності, поширював досягнення націо� нальної культури. Українознавча і «проукраїнська» діяль� ність Михайла Грушевського у галицькому ментально�культурному соціумі, де історич� но відчутними, а то й визначальними були польські впливи, неодноразово зазнавала критичних, дошкульних оцінок і відвертих нападок, що інколи набували досить гострих і різких форм. М. Грушевському доводилося боротися не тільки за «українське питання» (його улюблена формула) й українську на� ціональну справу, а й проти тих, хто ставав до нього у непримиренну опозицію, вимага� ючи навіть розправи над відомим ученим. В «Автобіографії», розмірковуючи над цим періодом життя, Михайло Сергійович наво� дить такі факти й свідчення: «В польських кругах становище моє в університетській справі, близкість до української універси� тетської молодіжи і рішучість, з якою я про� водив ідею національної рівноправности ук� ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 948 раїнського елементу з польським (і росій� ським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901— 3 рр., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.». Знаючи подальшу долю М. Гру� шевського, симптоматичним видається той факт, що у цей час він ставить підпис під полі� тичним маніфестом, в якому стратегічною метою національних дій проголошувалася самостійність України. Залишаючись насам� перед ученим, він своїми кроками заявляв про себе як про політика. Загострення ситуації навколо Михайла Сергійовича засвідчувало головне: він ставав дедалі помітнішою і харизматичною постат� тю, з якою не можна було не рахуватися. Його популярність виходила за межі Галичини, загалом України. Він був одним із провідних фахівців у галузі історії України, котрий по� єднував дослідження суто історичних ас� пектів з культурно�політичними проблема� ми. 1899 року, напередодні археологічного з’їзду в Києві, М. Грушевський порушив пи� тання щодо можливості виступів на ньому українською мовою. А 1903 року на запро� шення Вільної російської школи у Парижі прочитав курс лекцій з історії України. Од� ним із результатів його лекційної діяльності у столиці Франції стала книжка «Очерк ис� тории украинского народа», яка видавалася й перевидавалася у 1904, 1906 і 1911 роках і в якій за допомогою наукового інструментарію обстоювалася думка про закономірність ак� тивізації українського національного руху і фактично викладалася програма української автономії. Ця студія, крім досить широкого суспільного резонансу, додала емоцій, при� страстей полеміці навколо М. Грушевського як «проводиря українського сепаратизму». У період революційних подій 1905— 1907 років Михайло Сергійович виступає як публіцист і громадський діяч, який перей� мається сьогоденням і перспективами Украї� ни. Він прагнув якомога глибше, охопніше відчути й зрозуміти українську дійсність і з цією метою чимало подорожував Лівобереж� ною, Слобідською та Південною Україною. У цей час М. Грушевський пише нотатки і стат� ті, які публікувалися у пресі, а пізніше ввій� шли до публіцистичних збірок «З біжучої хвилі. Статті і замітки на теми дня 1905— 1906 р.» (К., 1906), «Украинство в России, его запросы и нужды» (СПб., 1906), «Освобож� дение России и украинский вопрос. Статьи и заметки» (СПб., 1907). Виступаючи у них за всебічний розвій української культури, мови, освіти, письменник доводить, що цьо� го можна досягти за умови, якщо Україна матиме широку автономію у складі Росії. Михайло Грушевський готує російську гро� мадськість, її духовну й інтелектуальну елі� ту до необхідності зважати на нові потреби й запити українства, до висновку про форму� вання нової якості взаємин України та Росії. Саме цьому була присвячена його праця «Про старі часи на Україні», що вийшла дру� ком 1907 року у Санкт�Петербурзі. З 1906 р. М. Грушевський дедалі тісніше пов’язує власні наукові та громадсько�полі� тичні інтереси з Києвом. Він стає фундато� ром і головою Українського наукового това� риства, заснованого в Києві весною 1907 р. Протягом 1908–1913 років редагує «Запис� ки Українського наукового товариства», від 1914 р. — журнал «Україна». Його діяльність, що ґрунтувалася на наукових засадах і кон� цепціях, набувала не тільки національної, а й державницької спрямованості. Вчений і політик, історик і державний діяч, публіцист і будівничий майбутньої держави — ці іпос� тасі невіддільно поєднувалися в його натурі, інтересах, світосприйнятті. Водночас учений продовжує цілеспрямо� вану роботу з написання й друкування своєї фундаментальної, брендової праці — «Іс� торія України�Руси», яка вийшла 10�ма томами в 13 книгах (1898–1936). Усвідом� лення цього задуму й проекту як свого голов� ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 49 ного покликання, сенсу власного наукового життя, як історико�духовної необхідності для України прийшло до нього ще в молоді роки. Викладаючи мотиви, що спонукали до ство� рення такої епохальної книги, М. Грушев� ський підкреслював: «Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної мі� ри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентан� ти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються вели� чезні прогалини і т.д.». Безпосередню підго� товку до здійснення свого наукового наміру М. Грушевський розпочав у середині 90�х років, коли, після плідної роботи в архівах, видав чотири книжки із серії «Жерела до іс� торії України�Руси» (Львів, 1895—1911). Спочатку Михайло Сергійович мав намір написати й опублікувати цю працю, за його словами, «в трьох невеликих томиках». Проте, що є цілком закономірним для творчих за� думів, об’єм історичного матеріалу й загаль� ний обсяг дослідження значно виросли, пере� творивши його на багаторічний і багатотом� ний проект. У процесі роботи над «Історією України�Руси» відбулася ще одна сутнісна еволюція: праця вийшла за межі власне істо� ричної студії, набувши рис та якостей синте� зуючого мегадослідження, в якому аналізу� валися політична історія, етнокультурні й духовні засади та реалії, специфіка суспіль� ного й економічного життя України. Книга Михайла Грушевського практично стала ве� ликою енциклопедією буття українського народу, виконуючи наукові, освітні, просвіт� ницькі та націєтворчі функції. «Історію України�Руси» і чекали, і не чека� ли у тогочасному культурно�інтелектуально� му соціумі. Коли наприкінці 1898 р. було ви� друковано її перший том, значна частина чи� тацької аудиторії сприйняла це як непересічну подію, водночас поважні наукові кола фактич� но проігнорували його. «В Галичині сей поча� ток Історії був прийнятий з великим заінтере� суванням, можна сказати, з ентузіязмом, — згадував у «Автобіографії» М. Грушевський. — Але на прозьбу про допущення до Росії відпо� віддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтов� но замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків�спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї». Проте реакція офіційних прошарків суспільства не вплинула на наміри і моральний стан учено� го, який, «не вважаючи на се,.. вів з цілим на� пруженням розпочате діло...». Починаючи з 1900 року, Михайло Сергійо� вич звертається до німецьких видавців із про� позицією друку «Історії України�Руси», спо� діваючись у разі успіху заманіфестувати за кордоном «українське питання», «українську справу» та наукові інтерпретації української минувшини й у такий спосіб вплинути на ставлення до українознавчих студій у Росії. Проте ці пропозиції не знайшли підтримки у німецьких видавничих фірм. Водночас, пра� цюючи над «головним науковим» досліджен� ням, «задачею свого життя», Михайло Сер� гійович продовжував готувати й друкувати інші книжки, причому не тільки історичного ґатунку. З�поміж них — «Ілюстрована історія України» (1911), «Про українську мову й ук� раїнську школу» (1912), «Початки громадян� ства» (1921), котрі позначені просвітницькою та просвітительською місією і створювалися, як писав автор, «для поступу й розвитку рід� ного народу». У цих працях, що відзначаються популярним викладом і зорієнтованістю на свідомість, як нині прийнято говорити, пере� січного українця, Михайло Грушевський сформулював свій соціодуховний ідеал – культурна, освічена і високорозвинена україн� ська нація, яка посідає гідне місце серед інших європейських національних спільнот. Початок Першої світової війни застав Михайла Сергійовича на Гуцульщині, в Кри� ворівні. Він хотів дістатися Києва або Льво� ва, проте в умовах воєнних дій це виявилося ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 950 нереальним. Тоді М.С. Грушевський виїздить до Відня, а згодом, через Італію та Румунію, йому вдається повернутися до України. Коли в середині листопада 1914 р. учений разом із родиною добирається до Києва, його відразу заарештовують і доправляють у Лук’янівську в’язницю. У лютому 1915 р. було прийнято рішення про вислання Михайла Сергійови� ча до Сибіру. Але впливовим петербурзьким друзям ученого вдається внести зміну в оста� точний вирок влади, і замість Сибіру його від� правляють до Симбірська. На той час професор М.С. Грушевський — це вже визначна постать у науці, авторитет� ний інтелектуал, моральний авторитет, і на його підтримку стають колеги. «За прохан� ням російської академії восени» 1915 р. Ми� хайла Сергійовича, про що він зазначав в «Автобіографії», було «переведено до Каза� ни, як міста більш придатного до універси� тетських занять, а рік пізніше до Москви, все під «явний нагляд поліції». Перебуваючи в Симбірську й Казані, він займається наукови� ми студіями, працює над «Всесвітньою істо� рією», у Москві ж продовжує «Історію Украї� ни�Руси», а також співробітничає з редакцією «Украинской жизни», тижневиком «Про� мінь», організовує українську видавничу спіл� ку та наукове товариство. Після падіння російської монархії М. Гру� шевський розуміє, що настає час історичних звершень для України. Він вступає до Україн� ської партії соціалістів�революціонерів, із програмою якої пов’язує сподівання на ба� гатоаспектний розвій національних засад. 27 березня 1917 р. повертається до Києва, де ще за 10 днів до цього був обраний Головою Центральної Ради. Понад рік М. Грушев� ський активно займається політичною діяль� ністю, зосередившись на обґрунтуванні та формуванні державних інституцій України. Одним з результатів цієї діяльності стали його публіцистичні виступи, статті. Він пише численні політичні, політологічні, публіцис� тичні та науково�популярні матеріали, що друкувалися у виданнях «Нова рада» і «На� родна воля». З�поміж цих праць виділяють� ся «Українська Центральна Рада й її Універ� сал», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо ав� тономії й федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Україна і Росія», «Переяс� лавська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти» (усі – 1917 року). У цих пристрасно полемічних працях Ми� хайло Сергійович обстоював ідею «будови нового життя України», висловлював не� обхідність «федеративного устрою для Ро� сійської республіки», утверджував макроте� зу про те, що «широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку – се та програма дано� го моменту, від котрої не може бути уступ� лення назад», висловлював переконання, що «тільки творячи самі автономію України, ук� раїнізуючи або творячи нові органи місцево� го самоврядування, в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спіль� ними установами і вінчаючи об’єднання ав� тономним органом цілої України.., ми дове� демо тим самим реальність, жизненність і корисність сього домагання». У розділі «Повороту немає» (з праці «Віль� на Україна. Статті з останніх днів») Михай� ло Грушевський говорить і про ймовірність самостійної української державності, наголо� шуючи на тому, що «стало все більше зроста� ти переконання в неминучій потребі забез� печити українському народові державне пра� во: або федерацією Російської держави, а як ні, то повною незалежністю України». І тут же акцентовано, енергійно й упевнено дода� вав: «Тільки державність признавалась пев� ною запорукою вільного політичного і націо� нального розвитку українського народу. Се сталося і відстатися не може. Від сього ста� новища не може бути повороту назад, в прой� дені стадії чисто культурного самоозначення або культурної автономії». Прихід до влади гетьмана Павла Скоропад� ського змусив політика і вченого перейти на ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 51 нелегальне становище. Щоб уникнути ареш� ту, М. Грушевський живе за всіма правилами конспірації, готовий до найдраматичнішого повороту подій. Учорашній лідер і кумир стає персоною нон грата в Україні. Колізії цього періоду ускладнювалися й надзвичайно важ� ким психологічним станом, у якому перебу� вав перший президент УНР. «Після геть� манського перевороту, — повідомляв про себе Михайло Грушевський, — жив у Києві інког� ніто, зчаста міняючи місце прожитку і шука� ючи спочинку від тяжких переживань в літе� ратурно�науковій праці». Він пише кілька ча� стин «Всесвітньої історії», праці «Старинна історія. Античний світ» і «Середні віки Евро� пи». Після падіння гетьманату М. Грушев� ський повертається до активної суспільної діяльності, проте не в політичному, а в науко� вому і громадському річищах. На початку лютого 1919 року Михайло Сергійович переїздить до Кам’янця�Поділь� ського, де на той час перебувала резиденція українського політичного керівництва. Там він займається здебільшого видавничою та освітньо�педагогічною діяльністю: редагує газету «Голос Поділля», працює над шкільни� ми підручниками з історії України. На� прикінці березня професор М.С. Грушев� ський вирушив за кордон у складі делегації українських соціалістів�революціонерів для участі у конференції ІІ Інтернаціоналу. По� літична ситуація в Україні розгорталася у та� кий спосіб, що він залишився за кордоном, очоливши восени 1919 р. Український соціо� логічний інститут. На межі 10–20�х років ХХ ст. Михайло Грушевський часто змінює місце проживан� ня, мешкаючи у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі. Він продовжує публіцистичну та наукову роботу, організовує часописи «Eu� rope orientale», «Борітеся поборете», «Наш стяг», у яких активно друкується. Від 1922 р. Михайло Сергійович розпочинає система� тичну роботу з написання своєї головної літе� ратурознавчої праці, якою стала «Історія української літератури» (в 5�ти томах). Вона видавалася у Львові та Києві впродовж 1923—1927 років. Великі задуми і проекти — особливість творчої натури М. Грушевсько� го, його історичне покликання, його досте� менний соціодуховний масштаб. В «Історії української літератури», що залишилася не� завершеною, він розглянув надзвичайно ши� роке коло питань, охопивши початки усної національної словесності, український обря� довий фольклор, літературу Київської Русі, українське письменство доби середньовіччя, усну народну творчість ХІІІ–ХVІІ ст., літе� ратурні явища на терені України протягом ХV–ХVІ ст. У цій філологічній праці вчений виступав насамперед суспільствознавцем, котрий крізь призму культурно�історичних цінностей викладає й оцінює розвиток літе� ратурного процесу. Як підкреслюється в «Ук� раїнській Літературній Енциклопедії» (К., 1988. — Т.1), «свій науково�методологічний підхід до побудови концепції історії україн� ської літератури Грушевський називав «соціо� логічним», розглядаючи літературу як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало і вивчення худож� ньої форми як важливого культурно�історич� ного явища». У своїх соціополітичних поглядах і концеп� ціях 1921–1922 років, що стосувалися перс� пектив України, ставлення до радянської вла� ди, М. Грушевський усе відчутніше розходи� ться зі своїми колишніми однодумцями. Це було однією з внутрішніх передумов можли� вості його повернення до України. Зовнішнім чинником такого рішучого кроку для колиш� нього президента УНР стала талановито організована піар�кампанія на Батьківщині, що мала на меті суто прагматичні політичні завдання — заручитися якщо не офіційною підтримкою, то принаймні всенародно про� декларованою лояльністю одного з речників національної ідеї. Донедавна опальний уче� ний�історик і політик разом зі своєю родиною повернувся до Києва 7 березня 1924 року. 52 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 9 Якщо доба УНР стала апогеєм політичної кар’єри Михайла Грушевського, то 20�ті роки були вершинними у річищі його академічного визнання. Наприкінці 1923 р. його обрали ака� деміком АН УРСР (тоді – ВУАН), а 1929 — академіком АН СРСР. У цей період свого жит� тя, як підкреслюють В. Смолій і П. Сохань, він «увесь віддався науковій роботі, очолив ряд комісій у системі академії, знову розгорнув ін� тенсивну організаторську діяльність для ви� дання журналу «Україна», «Записок історич� но�філологічного відділу ВУАН», «Студій з історії України», наукового збірника «За сто літ» тощо», «багато й плідно працював ... над власними рукописами»... Здавалося б, доля подарувала йому за не� спокій і драматичні перипетії багаторічних шукань спокійний ритм класичної наукової праці. Проте життя завжди готує великим людям нові випробування. Наприкінці 20�х років внутрішньополітич� на ситуація в Україні, як і в усій тодішній державі, значно ускладнилася. Це відчув на собі й Михайло Грушевський. Моральна ат� мосфера навколо нього погіршувалася. Йому почали дедалі частіше закидати участь у ке� рівництві національно�визвольним рухом кінця 10�х років. За ним почало стежити ГПУ. Через ці обставини Михайло Сергійович у березні 1931 року переїздить до Москви. Про� те розрахунки на те, що такий крок захистить його від небезпеки, не справдилися. Реальне життя вкотре виявилося жорстокішим за уявлення про нього. У Москві академіка М.С. Грушевського за� арештовують. Формальною підставою для цього слугувала підозра в його причетності до діяльності Українського націоналістично� го центру. Під арештом протримали недовго, проте ці події помітно травмували психіку і здоров’я вченого. Пильнування тодішніх спецслужб за ним було продовжено. Розв’яз� ка неухильно наближалася. У листопаді 1934 р. Михайло Сергійович перебував на лікуванні у Кисловодську. Йому зробили операцію, що, за найпоширенішою версією, була формою страти. М. Грушевського не ста� ло 25 листопада, його тіло перевезли до Киє� ва, де і поховали визначного вченого і полі� тичного діяча. Михайло Сергійович Грушевський — це, безперечно, не лише титанічна, а й універ� сальна постать в українській дійсності. В усіх своїх виявах�амплуа він сягав рівня, що ста� вав еталоном для сучасників і співвітчиз� ників. Методологічним підґрунтям його на� укових, культурологічних і соціумних досяг� нень варто вважати засадничий постулат, усвідомлений ним ще на початку життєтвор� чості, сутність якого — критичність, вимог� ливість до себе і вміння постійно ставити пе� ред собою складніші і важчі завдання. Ста� вити для того, щоб їх долати. Цей постулат він сформулював і оприлюднив 30 вересня 1894 р. на вступному викладі (лекції) у Львів� ському університеті: «Я пройшов у свій час філологічну школу, і з неї міцно витвердив принцип – nemini credere. Завжди шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі не� можлива, абсурдна... Наука — це неперес� танний скептицизм. Не той недужий, неміч� ний, що зостається при самому аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворя� щий скепсис, що веде за собою слідом робо� ту синтетичну». Уся подальша праця Михайла Грушевсько� го — як ученого�інтелектуала, культурного та громадського діяча, політичного чільника — була спрямована на «роботу синтетичну» в розвитку і становленні національних держа� вотворчих засад. Він став людиною, без кот� рої неможливо уявити українську культуру, духовність і державність не лише перших де� сятиліть, а й усього ХХ століття. Він став осо� бистістю, яка сама писала цілі епохи українсь� кої історії. Він сам є епохою в її історії.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1971
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0372-6436
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:05:32Z
publishDate	2006
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
record_format	dspace
spelling	Голобородько, Я. 2008-09-04T15:40:00Z 2008-09-04T15:40:00Z 2006 Речник української національної ідеї / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 9. — С. 44-52. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1971 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Речник української національної ідеї Article published earlier
spellingShingle	Речник української національної ідеї Голобородько, Я.
title	Речник української національної ідеї
title_full	Речник української національної ідеї
title_fullStr	Речник української національної ідеї
title_full_unstemmed	Речник української національної ідеї
title_short	Речник української національної ідеї
title_sort	речник української національної ідеї
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/1971
work_keys_str_mv	AT goloborodʹkoâ rečnikukraínsʹkoínacíonalʹnoíídeí

Речник української національної ідеї

Institution

Similar Items