Крізь вогонь і воду
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 1996 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199985 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Крізь вогонь і воду / В. Філімонов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 36-40. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860266976409026560 |
|---|---|
| author | Філімонов, В. |
| author_facet | Філімонов, В. |
| citation_txt | Крізь вогонь і воду / В. Філімонов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 36-40. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| first_indexed | 2025-12-07T19:01:40Z |
| format | Article |
| fulltext |
Віктор Філімонов
КРІЗЬ ВОГОНЬ І ВОДУ
Багато що забулося за десять років, що минули, від часу катаст
рофи на ЧАЕС. Іноді, при зустрічі в Києві ледь пізнаєш колишніх ко
лег. Та є й незабутнє. Я й досі не можу пояснити відчуття, що з’яви
лося в мене в ніч на 26 квітня 1986 року. Я довго не спав: засидівся
над якимись паперами. Тепер можна сказати, що став мимоволі свід
ком вибуху, який сприйняв за звичайнісінький викид пари. І все ж
відразу після того, як почув його, у голові з’явилася незрозуміло зві
дки думка — ночуємо у своїй прип’ятській квартирі востаннє. Місто
готувалося до першотравневого свята, попереду були вихідні, словом,
ніяких підстав для песимізму і раптом така ось думка...
Вранці дружина поїхала на роботу на восьму годину. Працювала
вона лаборантом хімічного аналізу цеху теплових і підземних комуні
кацій на міських очисних спорудах. Безпосереднього відношення до
станції вони не мали, але розташовувалися за якихось чотири сотні
метрів від четвертого блока. Уже коли їхала з міста до місця роботи,
звернула увагу на оголену арматуру четвертого блока, розвалену бе
тонну кладку і заграву. Вона була малиново-рожевою вранці і, зату
хаючи, усе більше тьмяніла і курилася під вечір. А працювали на очи
сних за звичайним розпорядком до шістнадцятої години. Заміряли рі
вень вмісту кисню у водах, перевіряли роботу фільтрів. Станція їх у
принципі не повинна була цікавити. Там працювали люди, які мали
знати, коли, як і що треба робити. І все-таки ота заграва не давала
спокою. Дружина зателефонувала сестрі (у нас вдома телефона не бу
ло), щоб та попередила мене про небезпеку. Я, чесно кажучи, списав
усе це на розбурхану жіночу уяву з приводу якоїсь дрібниці. Але ква
тирки у квартирі все-таки позачиняв. І дітей на прогулянку не повів.
Хто ж міг тоді знати, що сталося те, що потім сколихне увесь світ.
Повірити не повірив, але сумніви усе ж закралися. Почав телефо
нувати на станцію. Цілий день з міста туди не можна було добитися.
Усі телефони показували постійну зайнятість. Коли ж усе-таки додзво
нився, одержав вказівку виїхати на роботу у ніч з неділі на понеділок
— із 27 на 28 квітня.
Більше пояснювати не треба було нічого. Значить, щось сталося,
адже субота і неділя були звичайними вихідними днями. Для мене, на
чальника зміни хімічного цеху на третій черзі — тим більше. Добудо
вувався п’ятий блок, пуск якого очікувався через якихось півроку. Я
був на ньому серед кураторів монтажних робіт. Ми на ньому з часом
мали працювати. Та, як кажуть, не так сталося, як гадалося...
Перший удар прийняла на себе п’ята зміна нашого цеху на чолі
з начальником зміни Михайлом Вербовим та Володимиром Олексієн-
ком на першій черзі. Можна сказати, що персоналу нашого цеху пев-
ною мірою пощастило, оскільки в момент аварії чергували заступник
начальника цеху з експлуатації Дмитро Прудаєв та начальник водно-
хімічної лабораторії Володимир Заболотних, які миттєво зорієнтува
лися і вивели з високих радіаційних полів персонал, у тому числі жі
нок — лаборантів хімічного аналізу. Через кілька годин зібралося все
керівництво хімічного цеху, яке працювало в перші дні на станції без
виїзно, вирішуючи масу проблем, які постійно виникали. На час, коли
на роботу викликали мене, по місту ходили патрулі з числа військо
вих та міліції. У перехожих перевіряли документи. Було введено ко
мендантську годину.
Перед виходом на нічну зміну у неділю довелося проводити до
машніх із Прип’яті. Була оголошена евакуація, подані автобуси. Де
хто домовився провести домашніх аж до місця призначення, але ж на
мене чекала робоча ніч. А роботу я завжди ставив, як і багато хто з
колег, на перший план. Тим більше, що дружина виїздила не сама, із
доньками — п’ятирічною Танею та трирічною Сашею. З нею вируши
ли у дорогу її сестра (також із двома дітьми), родини деяких колег і
друзів, зокрема Миколи Сьоміна, з яким ми пропрацювали на той час
уже більше десяти років і з яким, до речі, продовжуємо працювати на
станції і сьогодні. Діти, щоправда, як потім розповідала дружина, час
від часу, коли їхали, питали, чому це немає тата. Але більше, ніж по
махати їм рукою на прощання і побажати щасливої дороги, я собі до
зволити тоді не міг. Так, вважаю, повинні були робити всі, хто потрі
бен був на той час для боротьби з лихом. Так більшість і вчинила.
Нашими добрими, побажаннями і порадами рідні та близькі ско
ристалися. Евакуювали їх спершу, у райцентр Поліське на Київщині
але там вони не затрималися. Справа в тому, що родом і я, і моя дру
жина з Владимира, що в Росії. Ось туди і поїхали дружина і діти. У
Поліському навіть ночувати не залишилися. Вночі їх підвезли автобу
сом до Києва, де вони відразу взяли квитки на потрібний поїзд.
То тема окремої розмови, як зустріли евакуйованих із Прип’яті
далеко від України. Єдине можна сказати: добре зустріли, тепло, по-
людськи. Дехто, правда, наляканий невідомо ким поширеними чутка
ми про смертельну небезпеку, яку несуть люди, що отримали високі
дози опромінення, оточуючим, навіть у контакти з ними вступати по
боювалися, але медики, що обслідували потерпілих, надавали їм до
помогу, ставилися до всіх з розумінням і увагою. І власті Владимира
ввійшли у становище. Для моєї дружини, її сестри та чотирьох дітей
була виділена двокімнатна квартира. Якби залишилися там і надалі,
житлові умови поліпшили б. На перший же випадок вистачало і тієї
площі. Про це ми, звичайно, довідалися уже потім. Самі ж, провівши
родини, з головою занурилися в роботу.
На станцію прибули, як і було сказано, на 22.00. Тут я побачив,
що сталося. Яскраво сяяв сліпучою голубизною зруйнований реактор.
Ніч виявилася гарячою і в прямому, і в переносному смислі слова.
Дрімати було ніколи. Головне завдання, яке поставило перед нами
керівництво, організувати відкачування води з мінусових позначок до
поміжної системи реакторного відділення. Для цього довелося викори
стовувати звичайні занурювальні насоси «Гноми». Усе штатне облад
нання з мінус шостої до нульової відміток включно було затоплене.
Оскільки реактор стояв на розхолодженні, вода, що використовувала
ся для цього, стікала на мінусові позначки. Створилася загроза через
її проникнення до кабельних каналів зоставити без електроживлення
четвертий блок і станцію взагалі. Про масштаби катастрофи, до якої
це могло призвести, страшно й подумати.
Занурювальні насоси спочатку треба було доставляти до потрібно
го місця, що само по собі непросто. Спробуй вручну перетягати півто-
рацентнерний агрегат на якусь сотню метрів навіть за нормальних
умов. А тут це треба було робити, долаючи відстань, яка прострілював-
лася потоком радіації. Поля, були надзвичайно високі. Хоча відразу ж
були розроблені найраціональніші, тобто найбезпечніші маршрути, за
якими ми й пішли. Точніше — побігли, наскільки це можна було зро
бити із солідною вагою. Перетягли, встановили, заживили «Гнома» за
якихось півночі. Навіть трохи швидше. Лише після того, як він запра
цював і почалося скидання води до сховища рідких відходів, ми змо
гли трохи передихнути. Це було дуже до речі, бо стомилися смертель
но. Радіацію спершу фізично не відчуваєш, але потім вона дається
взнаки.
Що характерно, за весь час роботи (не тільки першої ночі — дру
га й третя були аналогічними їй) якось і на думку не спадало, що ри
зик при її виконанні часом межує зі смертельним. Ми думали тільки
про те, що треба зробити і як зробити це якомога швидше, якомога
надійніше. У такому режимі пройшли три ночі поспіль. Під час дру
гої і третьої ми вже здійснювали своєрідні контрольні функції по від
ношенню до встановленого нами ж «Гнома». Як він там справляється
із поставленим завданням? Справлявся нормально. Значить, ми, що на
зивається, не даром хліб їли.
Після третьої ночі нас прийняв піонерський табір «Казковий», ку
ди було переміщено увесь персонал станції, який залишився для її
обслуговування після аварії. Переміщено для тимчасового проживан
ня. Так що люди з моєї зміни евакуювалися із Прип’яті якраз перед
святом першотравневим. Його ми зустріли, як тоді говорили, ударною
працею. Не в переносному, а в буквальному розумінні цих слів.
Після трьох перших ночей почали працювати в денному режимі.
На станцію їздили за викликом для проведення тих чи інших робіт,
що диктувалися обставинами. Нічні чергування перебрав на себе опе
ративний персонал першого блока. А потім станцію було переведено на
вахтове обслуговування. Від «Казкового» до Чорнобиля їздили авто
бусами, а далі — броньованими розвідувальними машинами. Коли за
провадили вахтовий метод, у мене з’явилася пауза, яку використав
для відвідання родини у Владимирі.
Повернувся наприкінці травня. Починалися масштабні роботи на
спорудженні «саркофага». Головними завданнями стали: розміщення
військових будівельників, опікування будівництвом розподільчої стіни
між третім та четвертим блоками та роз’єднання технологічних кому
нікацій між ними, організація дезактивації обладнання та приміщень
хімічного цеху. На цей час стала відчуватися нестача керівництва у
цеху, оскільки у перші дні провідні спеціалісти дуже швидко набрали
критичні дози радіації. У червні я почав виконувати обов’язки заступ
ника начальника з експлуатації другої черги хімічного цеху. А керував
цехом спеціаліст, що обіймав до цього аналогічну посаду на Курській
АЕС. Він, як і інші висококласні фахівці, входив в курс справи, як
кажуть, із коліс. А ось численних будівельників, військових, мобілізо
ваних треба було вводити в обстановку. Це і робили насамперед ті,
хто знав ЧАЕС ще з доаварійного періоду.
Літо 1986 року для багатьох стало порою постійних новосіль. Не
дуже веселих, якщо не сказати більше, адже домашній скарб був пра
ктично повністю втрачений у Прип’яті, але все-таки новосіль. Одержа
ли і ми квартиру у Києві. В основному це для дружини і дітей, які
там мешкали постійно. А мені, як і колегам, що працювали вахтовим
методом, та квартира була домом тільки два тижні на місяць. Решту
часу ми жили (точніше було б сказати — спали) на теплоходах. На
них персонал переселили із «Казкового». Тут було безпечніше. По-пе
рше, далі від станції, а по-друге, менше пилу, який ніс у собі згубні
для всього живого рентгени.
«Росію», на якій довелося жити, згадую з теплотою. Команда те
плохода підтримувала на ньому майже ідеальний порядок. Чудово бу-
ло організоване харчування. І каюта, що розміщувалася нижче ватер
лінії, була дуже затишною, тихою. Словом, сприяла відключенню від
турбот і тривог гарячих днів, наповнених напруженою роботою.
Режим роботи був жорстким. Щоденні оперативки визначали зав
дання на добу. Сувора, можна сказати, залізна дисципліна стала нор
мою. Випадків, коли б не було виконане поставлене завдання, не па
м’ятаю. А про виконання звітували також щоденно. Усі службові осо
би. Колектив станції очолив Ерік Поздишев. Діловитість, вимогливість
виходили від нього і передавалися підлеглим. Своєрідною ланцюговою
реакцією охоплювали весь колектив. Кожен відповідав за доручену ді
лянку. Ніхто нікого не підводив. Важко, звичайно, допустити, щоб у
великому колективі, при великому напливі нових людей не було ніяких
збоїв. Але я чогось серйозного у цьому роді не пригадую.
Коли запустили перший блок, що стало можливим після дезакти
вації, проведеної з основному мобілізованими (їх усі називали «пар
тизанами»), впритул приступили до третього. А тут не тільки дезак
тивацію треба було проводити. Блок цей був під одним дахом із ава
рійним четвертим з усіма наслідками, що з цього випливають. Бетон
ну стіну між цими блоками робили військові будівельники із міністер
ства середнього машинобудування (це міністерство керувало підприєм
ствами військово-промислового комплексу). Чесно кажучи, я не бачив
до цього такого високого рівня професіоналів. Ми їм допомагали, як
господарі допомагають майстрам у своїй хаті, де знають, що, де і як
лежить. Вони ж, використовуючи наші підказки, а головне — свій до
свід, у високих полях радіації змонтували бетонопровід і відлили від
підлоги до самого даху шестиметрової товщини бетонну стіну. Вона і
стала захистом від радіаційного випромінювання зруйнованого реак
тора четвертого блока для нас, тих, хто підготував до пуску третій
блок.
А на третьому мало того, що все треба було перемити, перевірити.
Частину обладнання довелося замінити. Це навіть з технічної точки
зору непросто. А до того ж нове треба не просто поставити на місце
старого. Перед пуском його теж перевіряли, усуваючи майже немину
чі рібні і не тільки дрібні неполадки.
Масштаб робіт з ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС був
вражаючим. Чітко було налагоджене постачання. Виконати в стиснуті
строки замовлення для ЧАЕС вважали справою честі усі відомства,
підприємства, незалежно від того, у якій з республік колишнього Со
юзу вони знаходилися.
Після пуску третього блока станція майже повністю увійшла у
звичайний режим роботи. Завдання хіміків, колектив цеху яких я очо
лив чотири роки тому, полягає в доведенні до нормального рівня тех
нологічної води, обслуговуванні ємкостей для рідких відходів, підго
товці до цементування цих відходів. Для успішного проведення остан
ньої з названих робіт вивчаємо досвід, у тому числі і негативний, яко
го набули енергетики різних країн від початку експлуатації ядерних
реакторів у мирних цілях. Нам найбільше підходить досвід Ленінград
ської атомної, де встановлені реактори типу РБМК, як і в нас. І всі-
ми цими справами займаються не лише нові люди, що склали кістяк
колективу після 1988 року, але й ті, які працювали ще до квітня 1986
го. Їх у нас близько двох десятків. На триста чоловік загальної чисе
льності наче й небагато, але вони пройшли вогонь і воду, на ділі до
вели відданість своїй станції, без якої на сьогодні важко уявити енер
гетику України. Хочеться принагідно згадати їх добрим словом. Це —
заступник начальника цеху з експлуатації Володимир Сирой, началь
ник дільниці з ремонту обладнання Микола Сьомій, начальник зміни
Микола Анненков, оператори Петро Пінчук, Петро Бойко, лаборант
Тетяна Зелінська. Вони, інші учасники ліквідації наслідків аварії пе
режили все, що випало на долю у тяжкі часи, і залишилися вірнима
своїй станції, своєму покликанню. Така вірність заслуговує на повагу.
Водночас не можна простити колишньому керівництву усіх рангів
варварського ставлення до населення, яке не було інформоване про
стан у Прип'яті після трагедії 26 квітня 1986 року. На газонах спокій
но, рвали квіточки діти у той час, коли вулиці уже мили дезактивацій-
ними розчинами. Та й під час евакуації навіть дітей не забезпечили
респіраторами. А в автобусах через добу після цього потужність дози
складала один рентген на годину. Про це не можна згадувати без бо
лю.
ПІСЛЯМОВА УПОРЯДНИКА
Нині начальник хімічного цеху Віктор Іванович Філімонов — ме
шканець Славутича, міста, в якому (у цьому він згоден з думкою ге
нерального директора ЧАЕС С. Парашина) живуть найщасливіші в
Україні люди. І справа не тільки в тому, що місто нове, збудоване за
останніми вимогами архітектурної науки. їхнє щастя грунтується на
усвідомленні важливості справи, яку їм доручено — забезпечувати
енергетичну незалежність України у нелегкий час становлення держа
ви, на яку звалилося безліч проблем, у тому числі і подолання наслі
дків катастрофи на ЧАЕС.
Дружина В. Філімонова Ганна Петрівна не працює: далися взна
ки проведені в радіаційному полі години 26 квітня 1986 року. Вона ви
ховує дочок, які радують батьків успіхами у навчанні як у загально
освітній, так і в школі мистецтв, де опановують гру на фортепіано,
їхній батько, як і його колеги, роблять сьогодні все, аби те, що стало
ся десять років тому, ніколи не повторилося.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-199985 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:01:40Z |
| publishDate | 1996 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Філімонов, В. 2024-11-09T17:21:52Z 2024-11-09T17:21:52Z 1996 Крізь вогонь і воду / В. Філімонов // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 36-40. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199985 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис ЧАЕС: 26.04.1986—30.11.1986 Крізь вогонь і воду Article published earlier |
| spellingShingle | Крізь вогонь і воду Філімонов, В. ЧАЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| title | Крізь вогонь і воду |
| title_full | Крізь вогонь і воду |
| title_fullStr | Крізь вогонь і воду |
| title_full_unstemmed | Крізь вогонь і воду |
| title_short | Крізь вогонь і воду |
| title_sort | крізь вогонь і воду |
| topic | ЧАЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| topic_facet | ЧАЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199985 |
| work_keys_str_mv | AT fílímonovv krízʹvogonʹívodu |