Савинки
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 1996 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199987 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Савинки / Г. Олійник // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 45-49. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-199987 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Олійник, Г. 2024-11-09T17:22:07Z 2024-11-09T17:22:07Z 1996 Савинки / Г. Олійник // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 45-49. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199987 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Історія міст і сіл Савинки Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Савинки |
| spellingShingle |
Савинки Олійник, Г. Історія міст і сіл |
| title_short |
Савинки |
| title_full |
Савинки |
| title_fullStr |
Савинки |
| title_full_unstemmed |
Савинки |
| title_sort |
савинки |
| author |
Олійник, Г. |
| author_facet |
Олійник, Г. |
| topic |
Історія міст і сіл |
| topic_facet |
Історія міст і сіл |
| publishDate |
1996 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський літопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| issn |
2518-7430 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/199987 |
| citation_txt |
Савинки / Г. Олійник // Сіверянський літопис. — 1996. — № 1. — С. 45-49. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT olíinikg savinki |
| first_indexed |
2025-11-24T21:54:11Z |
| last_indexed |
2025-11-24T21:54:11Z |
| _version_ |
1850499214844362752 |
| fulltext |
Григорій Олійник
САВИНКИ
За 15 кілометрів на північний схід від райцентру Корюківки над
річкою Убіддю, що впадає в Десну, розкинулося оточене з усіх боків,
лісами село Савинки. Центр сільської Ради, дворів — 430, населения—
1270 чол. Сільраді підпорядковане с. Довжик. На території розміще
ний колгосп ім. Коцюбинського, за яким закріплено 5990 га сільського-
подарських угідь. У селі є середня школа, бібліотека, клуб, фельдшер -
сько-акушерський пункт, будинок зв’язку.
Це тепер. А колись?
Про минуле свідчать розкопкц археологів. Біля Савинок знайдено
поселення епохи неоліту (4—5 тисяч років до н. е.), а також скіфського
періоду (5—3 ст.). Тут жили мисливці, рибалки, землероби, скотарі.
Савинки ж засновані 1669 року. Поселення розкинулось на право
му березі річки, на підвищенні, біля перехрестя доріг з Корюківки на
Сосницю, Холми і Новгород-Сіверський. Кажуть, що назване село по
імені Сави Шумейка — сподвижника Богдана Хмельницького. Розпо
відають про село і сторінки «Історико-статистичного опису Чернігівської
єпархії» (книга 6): «Рассказывают старые люди савинци, «то не було
Савинок (панської маєтності), а се була козача земля, а пан Полубо
ток був якимсь великим начальником над козаками, от вуон и випро-
сил у казаков себе земли, щоб построить хутор, паны дали, вуон по
строил хутор да завел себе и дворню, затим стали приходить до его
люди из других сел, вуон их стал селити коло себя, так и стали Са-
винки. Після смерті Полуботка його маетностями володіли нащадки.
Село в Сосницькому ключу лежаче со всеми угодьями из людьми и тяг
лом, с полями, сеножатями, лесами дано Леонтию Полуботко универ
салом февраля 10 дня 1681 року и июня 17 дня 1689 року и утверждено
царскими грамотами марта 1681 року. По этим документам видно, что
Савинки существовали ввиде села с храмом прежде 1681 года и при
Самойловиче считались имением гетьманской Булавы. У храме св. Ни
колая серебряная чаша с надписью 1714 октября. «Справлен сей келых
коштом его мислости пана Павла Полуботька полковника Чернигов
ского у местности его Савинки до храму св. Николая», на Еванглии
1716 года написано «куплено до храма святого». Икона святого Нико
лая под серебряной резьбою с надписью 1772 года. «Сия икона дана в
церковь с. Савинок при вступлении в поход турецкой войны войсковым
товарищем Прокофием Ивановым Забилою. Он же в том походе скон
чался и погребен в монастыре Фокиюнском».
У цьому, ж описі сказано, що в Савинках 1725 року було уже 88
дворів підданих Полуботка. У 1750 році у селі налічувалося 134 двори
з населенням 1276 чоловік прихожан. Землі тут мали поміщики Машке-
вич, Забіла, Добровольський. І до цього часу залишилось у пам’яті на
роду слово Забілівщина — урочище — Перешне, вуличні прізвища За
біли, так само Олійники, Раменьки, Лук’яненки, Козачки, Устечки,
Іусиси та інші.
Село з самого початку забудовувалось без будь-якого плану. Ву
лиці були вузькими, де ледве можна було розминутися зустрічним під
водам. Такими, на жаль, окремі з них залишилися і до сьогодні. Ву
лиці називались іменами перших поселенців, закликаних на поселення
козаків, селян сусідніх сіл і країв. Так і надовго залишились назви
Олійниківка, Стукалівка, Шейдівка, Губарівка, Шеметівка, Шлях, Обі-
рок. Селянські будівлі складались із хати в основному однокамерної
(хати і сінець), сараїв, клунь і земляних погребів, рідко в кого були
лазні. Робилися будівлі з лісу, покрівлею була солома, її заготовляли
ще з жнивної пори, готуючи снопи, а потім робили з відібраної соло
ми кулі. Огорожі лозяні із тонких жердин. У більшості опалювались від
однієї печі з лежанкою, без димоходів, так звані курні хати, підлога
земляна, покрита глиною. Освітлювали лучиною. Молодих тварин і пти
цю всю зиму тримали у хатах. У центрі села 1825 року була побудова
на Миколаївська церква, будинок попа, сторожка, пізніше будинок
фельдшерського пункту. У 1901 році засновано двокласну школу з квар
тирою учителя. Отже, протягом 200 років селяни не знали школи, не
бачили учителя. Тільки окремі діти могли раніше навчатись у Сосни-
ці, Корюківці, Жуклі. До наших днів залишився будинок, у якому жив
з сім’єю піп Бондаревський, що загинув у Корюківці разом з жителями
у церкві, коли німці палили місто у березні 1943 року.
У приміщенні, що було в центрі села, Никифоренко Максим мав
шинок, а Швець Никін — крамницю. Зберігся будинок фельдшера Тка-
ченка Павла. Зараз живуть у ньому онука і правнук — діти Ткаченка
Максима Павловича — учителя, що загинув під час війни. У старому
саду біля будинку попа збереглося унікальне дерево — липа. Їй стільки
літ, скільки Савинкам...
Як і мешканці інших сіл, савинці все необхідне виробляли дома —
від хліба, одягу, взуття, домашнього інвентаря до металевих виробів,
переробки зерна на борошно, льону, зерна і конопель—на олію, тре
сти — на волокно і тканину. Мали свої ткацькі верстати, виготовляли
пиво, вино. У селах були свої шевці, ткачі, чоботарі. Основні культури
землеробства — просо, жито. Про вирощування пшениці не було і мо
ви. її купували у південних місцях губернії і то тільки для борошна.
Розвивалися садівництво, бджільництво. У хуторі Довжик (Савин-
ський приход) при Убеді на гуральні поміщика Лашкевича вироблявся
спирт. 1823 року почалося цукрове виробництво. У Корюківці у 1858 і
1872 році діяли цукрові заводи (пісочний і рафінадний) Бродського, які
той купив у Карла Рауха. Тут працювало понад 400 робітників, серед
яких і савинці.
1884 року побудована залізниця Корюківка — Низківка, а потім
вузькоколійка Корюківка — (завод) — Савинки — Ліс Заубіддя, звід
ки пішов добротний дешевий ліс на завод і на експорт. Досі збереглося
земляне полотно (насип) у Савинках, по якому були покладені рейки.
Місцевість називається «Чугунка».
По р. Убідь від Орлівки до Сосниці були побудовані дамби і де
рев’яні мости з водяними млинами у Савинках та ще у 12 селах. У се
лі була кузня і олійниця Левченка і Савченка. Отже, крім санного про
мислу і виготовлення дуг, росте й інше виробництво. У 1864 році запро
ваджувалося місцеве самоврядування, сходом обирався староста. Зем
ство організувало будівництво шкіл, медичних закладів. Воно ж їх ут
римувало. У Савинках у 1905 р. була побудована школа з трирічним,
а потім з чотирирічним строком навчання. Першою учителькою і заві
дувачкою школи була Єфросинія Корнилівна Соловйова, учнів було до
60 чол. з усього приходу. У 1916 році в селі налічувалось 342 двори з
населенням 2230 чол. разом з хутором Довжиком.
Тяжким було становище безземельних і малоземельних селян. Ку
ди тільки не гнало їх злиденне життя. Тому населення Савинок бере
активну участь у боротьбі з експлуататорами та інтервентами. 40 чо
ловік влилися в ряди Першої української радянської дивізії. Активни-
ми учасниками боротьби за владу Рад були Федос Савич, Лук яненко,
Кирило Іванович Олійник, Андрій Данилович Олійник, Тихон Михайло -
вич Никифоренко, Василь Шульженко, Андрій Кулага, Прокіп Соло
вей. Першим головою сільської Ради був Харитон Іванович Науменко.
Радянську владу встановлено в грудні 1917 року.
У селі відбулись глибокі соціальні зрушення — селяни ділили цер
ковну, поміщицьку землю. На землях поміщика Добровольського засно
вано хутір імені Будьонного (Озереди). Туди переселились частина са-
винців, в тому числі Лук’яненки, з родини яких вийшов відомий поет
Іван Савич.
1918 рік — рік австро-німецької окупації і свавілля гетьманської
варти. І досі перед очима стоять заграви, пожежа, розстріли.
На весну 1919 року громадянська війна у нашому краї скінчилася,
почалася робота. Прийшли нові учителі і серед них Любов Прокопівна
Кулега, Дмитро Прокопенко. Вчити і вчитись було тяжко: школа не
опалювалась, підручників і паперу не було, вчителі зарплати не одер
жували і жили на «підножному кормі». Дехто йшов до селян на заро
бітки, займався селянським промислом, майже всі учні були роздяг
неними і босими.
Багато робили просвітянські організації. Центром діяльності була
школа. Тут діяв «Народний театр». Згодом відкрили сільський клуб в
частині попівського будинку. Активним працівником клубу був син по
па Петро Бондаревський, він добре малював і грав на муз. інструмен
тах. Артистами стали сільські хлопці Лук’яненки — Григорій і Максим.
Всі були захоплені грою Гаврила Корівника. Особливо вдало він вико
нував роль Возного з «Наталки Полтавки». То був талант. У період
колективізації його розкуркулили (хоч і не був куркулем). Залишив
добровільно своє господарство (будинок, дворові приміщення, худобу,
інвентар) і виїхав на Донбас, був робітником на шахтах, у війну пар
тизанив.
У 1925 році відкрито лікарню. Першими лікарями були А. К. Бух-
но (родом з Мени), а потім П. М. Ткаченко.
Зміни в селі відбувались. Але воно жило і далі усім своїм патріар
хальним укладом, невлаштованим лишався і побут населення. У селі
було 580 дворів і тільки 10 господарств мали двокімнатні будинки, ре
шта ж — однокімнатні. Хати були вкриті соломою, більшість з них
мала земляну підлогу. У кожній хаті жила велика сім’я (8— 10 чол.),
нерідко разом з худобою. Криві вузенькі вулиці села ранньою весною
і осінню ставали непрохідними. Лікарня містилася в частині попівсько -
го будинку. Сільський клуб (сільбуд) — у маленькому приміщенні. Не
задовольняло і приміщення школи. Селяни нічого після революції не
придбали в економічному відношенні. Малоземелля ставило проблеми.
Кількість бідноти росла. Багато сімей не мало корів. М’ясо і білий хліб
люди бачили тільки на Різдво і Пасху та й то не вволю. Багато було
таких сімей, що до нового врожаю ледь доживали без боргів або над
різали колоски з недозрілого хліба, а щоб врятувати корівку — здира
ли стріху для соломорізки. Півсела ходило в постолах. Тоді окремі се
лянські сім’ї переселялись до Херсонщини. Серед них були наші ро
дичі. Бували дні й у нашій сім’ї, коли ми — діти — просили їсти у
матері, дати нічого було, а ми просили. Тоді мати говорили нам: «їж
те мене». То були часи, коли за підібрану гнилу грушу або яблуко мог
ли вбити.
До початку 30-х років в країні існувало безробіття і, отже, зароби
ти щось десь було не так легко і просто. На селі можна було це зроби
ти тільки в гарячу пору року: косовицю і жнива. Заробіток був мізер-
ний: день косаря коштував один карбованець, женця — 50 копійок.
Щороку частина дівчат їздила на заробітки у бурякосіючі райони Украї
ни. Та й там заробляли дуже мало. Бо все зароблене проїдалось. Де
хто з «зайвих» хлопців робив спробу, добратися до Донбасу, але, як
правило, повертався звідти ні з чим. Доводилось шукати роботу і за
робіток на розчистці лісу, збиранні березової кори на перегонку на дьо
готь за 25 копійок в день.
Дуже тяжким заробітком була так звана хура. Це вивіз своїм ко
нем з державного лісу дров і доставка їх на Корюківський склад, за
вод. На цю операцію доводилось витрачати два дні за півтора-два кар
бованці. Навколо шумів столітній ліс, а люди бідували від того, що
не було чим опалювати хати: торфу і вугілля тоді ще не знали.
Існуючі в той час комітети незаможних селян (КНС), створені
1920 p., надавали певну допомогу сільській бідноті. Але всіх проблем
вони вирішити не могли. Вони переконували бідноту в необхідності пе
реходу до колективних форм господарювання, як можна скоріше. Без
достатнього і об’єктивного вивчення селянських господарств зарахову
вали до куркулів економічно слабкі, багатодітні сім’ї, тобто середняків,
що були основою селянства.
При створенні колгоспів допускалися й інші помилки. Порушува
лись демократичні принципи.
Ради були, але влади не мали. Центральний апарат зводив нані
вець їхні повноваження, права сільських Рад обмежували комітети не
заможних селян (КНС). 1929 рік увійшов в історію Радянської влади
під назвою року «Великого перелому». У соціально-економічних відно
синах на селі назрівали великі зміни. Взятий курс на прискорення ко
лективізації не здійснився.
І все ж в 1929—31 pp. у Савинках було створено 4 колгоспи: імені
Шевченка, «Червоний шлях», імені Красіна, «Червоний Довжик». Пер
шим головою колгоспу імені Шевченка обрано Андрія Олійника. Боля
че переживали люди вступ до колгоспу, особливо жінки. Так само і на
ша мати. Вона гірко Плакала, приказуючи: «Межечки, стежечки мої».
Особливо вона голосила, коли з двору забирали коня разом з усім його
«господарством» (віз, збруя, плуг та інше). Я бачив і чув, як мати пі
дійшла до коня, взяла в обійми його голову і плакала: «конику мій до
рогенький»... Бо доводилося прощатись із звичним життям, з власністю,
господарською самостійністю, якою так пишалась наша мати. Як Ма-
ланка М. Коцюбинського, мріяла вона про земельку. Тепер все рухну
ло, все пропало!
У 1932 р. колективізація була завершена. Вона була здійснена, але
якою ціною? Сталін і його однодумці проводили авантюрну політику,
політику дикої наруги над селянством. Сталін форсував колективізацію
— одночасно слідували нові плани хлібозаготівель, зустрічні плани і
виконувались до зернинки, картоплини. З місць надходили тривожні
повідомлення, протести, але неслухняних верхи карали і віддавали до
суду. Люди страждали, деградувало село. Розвінчувалась в очах се
лянства віра в щасливе майбутнє, за яку віддали своє життя тисячі лю
дей. Почався голод. Не маючи хліба, люди їли все, що можна — листя
липи, лободу, зерна щавлю мололи і робили печиво та інше. Єдиною
рятівницею багатьох сімей у Савинках була картопля. У 1932—33 ро
ках в селі загинуло від голоду 200 чоловік (на 500 дворів).
Згодом економічна ситуація на селі стабілізувалася, але чесних
людей мучила несправедливість. А тут ще відчувалося наближення вій
ни.
22 червня 1941 року розпочалися воєнні дії.
За два місяці німецькі війська оволоділи величезною територією,
містами і селами правобережжя Дніпра. 5 вересня Савинки були зай
няті німцями. Настали два роки тяжких випробувань окупаційного ре
жиму. Уже з перших днів, установивши свій порядок, німці грабували,
що бачили, арештовували активістів, переслідували євреїв, що перехо
вувались у знайомих савивців, молодих дівчат і хлопців відправляли до
Німеччини на тяжкі роботи. Понад 500 жителів Савинок боролись про
ти німецько-фашистських загарбників в рядах Червоної Армії, з них
306 чоловік загинули смертю хоробрих. У центрі села споруджено сте
лу, на якій викарбувано прізвища й імена загиблих на фронтах війни
і тих, хто в період окупації були розстріляні окупантами. Понад 150 чо
ловік нагороджені орденами та медалями.
Поволі заліковувалися рани, оновлювалося село. У 1962 році з до
помогою держави побудовано нове красиве приміщення середньої шко
ли з просторими класами, кабінетами, спортзалом. У 1967 році у шко
лі уже налічувалось 290 учнів. Кожний другий із молоді одержав, се
редню або спеціальну середню освіту.
Побудовано у селі приміщення клубу, будинку зв'язку, фельдшер-
сько-акушерського пункту. Побудовані магазини — продовольчий і гос
подарчий. Спеціалісти сільського господарства, механізатори одержали
хороші житлові будинки. Будівництво їх продовжується. Колгосп має
свою деревообробну майстерню. Ведеться газифікація села, асфальту
ються вулиці, побудований водогін.
Та на людські голови, знову впало лихо: аварія на Чорнобильській
АЕС. Чорні плями радіації лягли на село, навколишні землі, ліси, при
садибні ділянки. Село віднесено.до III зони радіаційного забруднення,
а люди одержали статус чорнобильців різних груп. Люди хворіють, ско
рочується вік життя. Особливо під загрозою життя дітей. Але і в цих
тяжких умовах люди живуть, працюють, борються і сподіваються на
краще.
|