Я був тоді начальником зміни четвертого блока…
Костянтин Фащевський — один із тих, хто безпосередньо вступив у боротьбу з ядерним монстром на другий день після аварії. Через два роки він, не вагаючись, залишив одержану у Києві квартиру, переїхав до Славутича, щоб продовжувати працювати на ЧАЕС і водночас продовжувати роботу з ліквідації наслідкі...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Дата: | 1996 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200031 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Я був тоді начальником зміни четвертого блока… / К. Фащевський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 42-47. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200031 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Фащевський, К. 2024-11-12T11:25:19Z 2024-11-12T11:25:19Z 1996 Я був тоді начальником зміни четвертого блока… / К. Фащевський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 42-47. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200031 Костянтин Фащевський — один із тих, хто безпосередньо вступив у боротьбу з ядерним монстром на другий день після аварії. Через два роки він, не вагаючись, залишив одержану у Києві квартиру, переїхав до Славутича, щоб продовжувати працювати на ЧАЕС і водночас продовжувати роботу з ліквідації наслідків лиха. Хоча стан його здоров’я був на той час таким, що відмова від повернення на станцію могла бути сприйнята із розумінням. Але він не зрозумів би себе сам. У багатьох ліквідаторів здоров’я, м’яко кажучи, не блискуче. Дають про себе знати підступні рентгени і Костянтинові. Але, попри жорсткий практицизм, який диктується негараздами нашого буття, усе-таки залишилися люди, які на перше місце ставлять моральні критерії, визначені ними для себе особисто. Учорашній начальник цеху дезактивації, а сьогоднішній директор центрального підприємства з переробки радіоактивних відходів Костянтин Фащевський серед них. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Чорнобильська АЕС: 26.04.1986—30.11.1986 Я був тоді начальником зміни четвертого блока… Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| spellingShingle |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… Фащевський, К. Чорнобильська АЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| title_short |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| title_full |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| title_fullStr |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| title_full_unstemmed |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| title_sort |
я був тоді начальником зміни четвертого блока… |
| author |
Фащевський, К. |
| author_facet |
Фащевський, К. |
| topic |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| topic_facet |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986—30.11.1986 |
| publishDate |
1996 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський літопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| description |
Костянтин Фащевський — один із тих, хто безпосередньо вступив у боротьбу з ядерним монстром на другий день після аварії. Через два роки він, не вагаючись, залишив одержану у Києві квартиру, переїхав до Славутича, щоб продовжувати працювати на ЧАЕС і водночас продовжувати роботу з ліквідації наслідків лиха. Хоча стан його здоров’я був на той час таким, що відмова від повернення на станцію могла бути сприйнята із розумінням. Але він не зрозумів би себе сам.
У багатьох ліквідаторів здоров’я, м’яко кажучи, не блискуче. Дають про себе знати підступні рентгени і Костянтинові. Але, попри жорсткий практицизм, який диктується негараздами нашого буття, усе-таки залишилися люди, які на перше місце ставлять моральні критерії, визначені ними для себе особисто. Учорашній начальник цеху дезактивації, а сьогоднішній директор центрального підприємства з переробки радіоактивних відходів Костянтин Фащевський серед них.
|
| issn |
2518-7430 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200031 |
| citation_txt |
Я був тоді начальником зміни четвертого блока… / К. Фащевський // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 42-47. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT faŝevsʹkiik âbuvtodínačalʹnikomzmíničetvertogobloka |
| first_indexed |
2025-11-27T02:41:12Z |
| last_indexed |
2025-11-27T02:41:12Z |
| _version_ |
1850794961467867136 |
| fulltext |
Костянтин Фащевський
Я БУВ ТОДІ НАЧАЛЬНИКОМ ЗМІНИ ЧЕТВЕРТОГО
БЛОКА…
Саме так — одним із начальників змін блока, який трагічно закін-
чив своє існування квітневого дня 1986 року, був я. Більше того, зупин-
ка блока спершу планувалася на мою зміну — на 23 квітня. Тільки у
зв’язку з невиконанням плану підготовчих робіт її перенесли на 26-е,
коли чергувала зміна мого колеги Олександра Акимова, який отримав
смертельну дозу опромінення і помер у Москві через півмісяця після
аварії.
О. Акимов був для мене просто Сашком. Ми були зовні схожими—
обоє носили окуляри і... вуса. Ця обставина стала причиною плутани-
ни. Не знаю, чия і на якому етапі була то помилка, але у відділі кад-
рів з’явилося повідомлення про мою смерть.
У цей час у відділі із документами своїх підлеглих якраз працю-
вав начальник зміни другого блока Сергій Назаренко, який також до-
бре знав мене. Почувши звістку про мою смерть, здивувався:
— Тут щось не так. Я Костю Фащевського сьогодні бачив. Він на
роботу збирався...
Добре, що не встигли рідним повідомити. Вони й так мене подум-
ки майже на тому світі бачили...
А почалося це після того, як увечері 27 квітня моя дружина з дво-
ма синами — шести- і чотирирічним подзвонила у двері до моїх бать-
ків, що мешкали у Молдові. Я мав кілька відгулів, тож на Першотрав-
неві свята ми збиралися до них усією родиною. А тут мене немає.
— Де ж це ви батька поділи? — звернулася напівжартома моя
мати до внуків, думаючи, що я десь у машині затримався.
— Він на роботі, — відповів молодший.
— Щось сталося?
— Аварія.
Медику за професією, моїй матері не треба було додатково пояс-
нювати, що то значить аварія на атомній станції. Словом, вийшло так,
що вдома усі гуртом подавали їй першу медичну допомогу. Трохи за-
спокоївшись, мати відстукала телеграму на ЧАЕС: «Костя, повідом, де
ти». Телеграма прийшла до піонерського табору «Казковий», коли ме-
не там уже не було. Друзі зберегли її і віддали мені, коли повернувся.
Я бережу той маленький шматочок паперу з кількома надрукованими
словами й досі.
А почалася для мене чорнобильська одісея зразка 1986 року після
нічного дзвінка 26 квітня. Десь о четвертій ранку зателефонував із
станції сусіда:
— Щось на четвертому блоці стряслося. Вода кругом ллється...
Ми з дружиною збиралися до бабусі їхати, то передай, хай мене не че-
кає, а їде.
42 Сіверянський літопис
— Гаразд, — відповів я і почав телефонувати на станцію сам, аби
довідатися, що ж там таке. Набрав свій, четвертий щит — мовчанка.
Зателефонував на третій — відповів Юрій Багдасаров.
— Що сталося? — питаю.
— Аварія.
Говорити про подробиці надзвичайної події телефоном, певна річ,
не випадало. Але професіоналові досить натяку, щоб збагнути суть.
— Угору було? — уточнюю.
— Було.
— Як з водою?
— Нібито не вистачає...
Цей короткий діалог не тільки прояснив для мене ситуацію, а й
наштовхнув на згадку про те, що за якийсь місяць, до аварії ми з Саш-
ком Акимовим проводили протиаварійне тренування. Мали таке зав-
дання від заступника головного інженера Дятлова. Перебирали варіан-
ти дій персоналу при розриві опускного трубопроводу контуру багато-
кратної примусової циркуляції. Обраховували, чи вистачить хімічно
захищеної води на станції взагалі, на скільки її вистачить для мож-
ливого розхолодження реактора і т. ін. І ось ніби наврочили — води
не вистачило...
Я жив тоді на вулиці, що була найкоротшою у Прип’яті — всього
два будинки, але мала найдовшу назву — Гідропроекторська. Так ось
наш будинок № 1 огинав стадіон і стояв проти чистого поля, за яким
було добре видно станцію. Віддаль по прямій — якихось півтора кіло-
метри. Спальня та балкон моєї квартири «дивилися» на корпуси ЧАЕС.
Я вдома мав підзорну трубу, через яку і подивився на те, що в
принципі було видно і так. Але при оптичному наближенні вдалося за-
фіксувати навіть деталі. Опорні конструкції четвертого блока до трид-
цять п’ятої відмітки включно були зруйновані. Над блоком зміївся ди-
мок. А в небі сходило сонце. Починався погожий квітневий ранок. А я
позачиняв усі кватирки. Дружину і дітей примусив випити по кілька
крапель розведеного йоду — нічого суттєвішого вдома не було. Нака-
зав усім надвір і носів не висувати. Домашні справи до самісінької ева-
куації перебрав повністю на себе. А з лікарні до дружини рано вранці
зателефонувала знайома:
— Твій на зміні не був? Вважай, що повезло. До нас уже посту-
пають ті, хто працював уночі.
Що ж, ті, котрі постраждали, повинні були одержувати допомо-
гу, а нам треба було працювати далі. Уточнив на станції, чи потрібен
я. Виявилося, поки що ні, але наступного дня треба було вийти на ран-
кову зміну, тобто за графіком. А в суботу зранку до роботи на блоці приступила
зміна Віктора Григоровича Смаги. Він потім працював у Міністерстві атомної
енергетики. Зараз живе у Москві.
27 квітня я встав рано. Напередодні вирішив пригнати з гаража
машину. Сів на велосипед і поїхав туди. Туди-то доїхав без проблем,
а звідти міліція не випускає. Показую червону перепустку, пояснюю,
що знаю все про наступну евакуацію — ніякої реакції. Перегородили
дорогу «Волгою» і стоять. Довелося об’їздити їхнє авто по піску. На-
брав потім від запиленого радіатора три зайвих рентгени.
Машину поставив прямо під козирком під’їзду. Добре, що двері
з будинку виходили на протилежний від станції бік. Добре і те, що
в дружини були права водія. Сказав їй, щоб залишила мені докумен-
Сіверянський літопис 43
ти, трохи грошей, а сама з дітьми їхала, як тільки буде оголошено про
евакуацію. І скла не опускала, хоч як би жарко не було, мінімум до
Білої Церкви. Вона так і зробила. А я пішов на роботу.
На четвертому блоці з оперативників уранці 27-го нікого не було.
На третьому зустрів Юрія Багдасарова.
— Є щось із обмундирування? — питаю.
— Он гумові чоботи біля блочних дверей.
— А прилад?
— Давно «здох»...
Дозиметри були розраховані на тисячу мікрорентгенів, отож відра-
зу пішли в «зашкал». Взувшись, я пішов оглядати четвертий блок в ра-
йоні неоперативного щита управління. Перевірив, які механізми ще
працювали. Розписався в журналі про прийом зміни. У повітрі різко
пахло озоном. Як після бурхливої грози. Вірна ознака високої іонізації,
що настає тоді, коли фон сягає 3—5 рентгенів на годину.
Приблизно до десятої ранку я займався перевіркою і вимиканням
іще діючих механізмів та приладів на четвертому блоці. Робити це тре-
ба було поступово, адже при різкому знятті з живлення могло виникну-
ти коротке замикання, а там, чого доброго, — ще й пожежа. Про за-
кінчення роботи доповів начальникові зміни станції. Після цього мож-
на було припинити і живлення блока в цілому.
Схваливши мої дії, начальник зміни Бекешко, запропонував мені
прийняти зміну на третьому блоці. Я почав віднікуватися. Пульти уп-
равління хоч і однакові, але ж є й певні відмінності. А робота очіку-
валася серйозна — розхолодження. Але начальство виявилося невбла-
ганним. Довелося підкоритися. У свого колеги-начальника зміни тре-
тього блока Володимира Мініна, якого мав замінити, поцікавився, у чо-
му справа.
— Мене викликають у бункер в розпорядження Бронникова, —
одержав відповідь.
Не можна не відмітити оперативність, з якою на допомогу чорно-
бильцям почали прибувати фахівці з інших атомних. Володимир Кос-
тянтинович Бронников був одним із них, причому одним із перших. Він
працював на той час головним інженером Мінської атомної електро-
централі, яка будувалася. А раніше очолював цех наладки ЧАЕС, був
у нас заступником головного інженера з експлуатації першої черги. Я
його добре знав, поважав і навіть збирався разом з одним із колег пе-
рейти на роботу під його керівництво уже в Білорусь. Із того нічого не
вийшло — завадила аварія на ЧАЕС. Та, зрештою, і від будівництва
АТЕЦ під Мінськом теж відмовилися. А ось із Володимиром Костянти-
новичем довелося знову зустрітися та ще й у таких екстремальних
умовах.
Отже, 27 квітня я опинився після четвертого на третьому блоці.
Розуміючи, що все кругом брудне, за всю зміну не присів ніде ні ра-
зу. Можна тільки уявити, як під кінець роботи у мене гули ноги. Зна-
ючи, що після опромінення треба б випити, зателефонував Бекешку:
— У кіпівців спирту ніде не зосталося?
— А будеш? — питанням на питання відповів начальник зміни
станції.
— Звичайно, — сказав, як великий любитель оковитої, хоча до то-
го міцних напоїв практично не вживав. Але ж спирт певною мірою
зв’язує вільні радикали, начебто відвойовуючи їх у радіації.
44 Сіверянський літопис
Пішов, випив грамів п’ятдесят. Обпекло все у роті, у горлянці. А
запити ж нічим: вода з-під крана, як і в контурі, — п’ята ступінь. До-
велося занюхувати. Хтось запропонував сигарету. Взяв, хоча давно ки-
нув палити. Так від того дня знову на кілька місяців став курцем. Але
потім усе-таки знайшов сили відмовитися від цієї непотрібної і шкід-
ливої звички. Згадав це до того, що екстремальні ситуації часом при-
водять до абсолютно непередбачуваного навіть у людському побуті,
взаєминах, уподобаннях, звичках.
Ось такою була моя зміна під час другої післяаварійної доби. Про-
вів я її на щиті сам. Усі інші оперативники з другої черги знаходилися
в бункері. Якщо «заїдало» якийсь механізм, що вимагало втручання
людей, я телефонував — приходив потрібний спеціаліст. Робив те, що
треба, і знову йшов у безпечніше місце. Третій реактор уже був заглу-
шений. Я просто розхолоджував його, підживлював контур.
З міста на станцію 27 квітня телефонували оперативні працівник-
ки, доповідали керівництву, що міліція змушує їх виїздити. «Оператив-
ники залишаються», — такою була відповідь. Хоча дехто все-таки ева-
куювався. З начальників змін блоків зосталося четверо — Юрій Багда-
саров, Віталій Полепський, Валерій Бабичев і я.
Зміни для нас стали певною мірою умовними. Родини наші еваку-
ювалися, тож ми в перші післяаварійні дні стали жити своєрідною ко-
муною. Збиралися в когось одного на квартирі, вечеряли і лягали спа-
ти. А тому, хто був на зміні, залишали координати, аби телефонував,
коли почуватиметься зовсім кепсько. Ми були готові прийти на виручку.
28 квітня, здавши зміну Бабичеву, я пішов до Багдасарова. Але під
північ вирішив усе-таки додому дістатися, аби поспати. Однак по до-
розі зустрів колег, що йшли у нічну. Вони й забрали мене з собою: «У
бункері поспиш». Тож останню прип’ятську ніч я, не працюючи, провів
усе-таки на станції. 29 квітня нас відвезли ночувати уже в піонерський
табір «Казковий».
Після ранкової першотравневої зміни у мене помітно збільшилися
лімфатичні вузли, зовсім пропав апетит. Від одного вигляду їжі почи-
нало марудити. І медики винесли свій «вирок» — потрібен відпочинок
у чистій зоні. Можливість така теж з’явилася. Дехто із тих, хто вивіз у
безпечні місця родини, прибув у «Казковий», щоб приступити до вико-
нання своїх обов’язків.
Оформивши офіційно відгули, яких у мене набралося чимало, я
відправився у Тираспіль до батьків, де вже були дружина і діти. При-
їхав туди 4 чи 5 травня. Одягнений був у те, що нам у «Казковому»
видали, — джинси, сорочку в клітинку, румунського виробництва кир-
зові чоботи. Відчинивши двері, мати кинулася мене обіймати.
— Назад! — по-військовому скомандував я. Тут же роздягнувся,
склав увесь одяг у поліетиленовий пакет і викинув. Прийняв душ. Пе-
реодягнувся у все чисте, яке привіз із собою у шкіряній, наглухо застіб-
нутій сумці.
Потім почав домашнє лікування сухим червоним вином. Вдома йо-
го було кількадесят літрів. Сусіди, друзі та знайомі теж приносили.
Щодня випивав літрів по три-чотири. Замість компоту і чаю. І відчут-
тя було таке саме, як після цих абсолютно безградусних напоїв. Ніскі-
льки не хмелів. Мабуть, нервове напруження не дозволяло.
До «Казкового» повернувся, як і планував, 15 травня. Щитовидка
стала втричі меншою, ніж перед від’їздом на вимушені канікули. Одна-
че безслідно опромінення не минуло. Сильно боліли ноги в колінах.
Більше години в машині висидіти не міг.
Сіверянський літопис 45
У нас вважається, що допустима доза для людини — 5 бер на рік.
Але при аварійних ситуаціях, якщо працівник дає на це письмову зго-
ду, той максимум можна перекрити в п’ять разів. Я ж «набрався» тих
бер стільки, що вже, ніякої згоди не питаючи, почали займатися моїм
здоров’ям медики. Кепсько я почувався протягом 1987 року. Люди в
білих халатах мені дуже допомогли. Та все-таки до їх рук я потрапля-
ти більше б не хотів...
Зробив свою справу і відпочинок, після якого попрацював я деякий
час в адміністрації ЧАЕС у Києві, а потім повернувся на місце началь-
ника зміни третього блока, який і пускали уже з моєю участю восени
1987 року. Хороший блок, сучасний. Зараз такі працюють на Смоленсь-
кій та Курській АЕС. Причому без якихось надзвичайних подій — на-
дійно і чітко.
1988 року пішов на підвищення — став начальником зміни станції,
а ще через чотири роки очолив цех дезактивації. Якось так повелося,
що на всіх АЕС аналогічні цехи займаються в основному спецодягом
та санпропускниками. На мою долю випало перебудувати роботу, зро-
бивши ввірений підрозділ цехом технологічної дезактивації, яку відра-
зу після аварії проводили військові.
Проектом передбачено, що радіоактивні відходи зберігаються у
станційних сховищах, ємкості яких розраховані на тридцять років. Але
то за умови нормальної роботи. Аварія, певна річ, переповнила наші
сховища. Зараз відходи вивозяться і засипаються у спеціальних тран-
шеях біля села Буряківки.
Я їздив у службові відрядження по станціях колишнього Радян-
ського Союзу, де відходами АЕС традиційно займалося... Міністерство
комунального господарства. Підхід до справи був на рівні лазень і хім-
чисток. В Україні зараз аналогічна служба перепідпорядкована Мін-
чорнобилю. І все ж, незважаючи на те, що країна уже кілька років по-
спіль платить досить пристойний — 12 відсотків від прибутку — чор-
нобильський податок, питання із відходами, тільки починає вирішував-
тися. Нещодавно створене центральне підприємство з переробки радіо-
активних відходів, директором якого призначено мене.
Боюсь, що Україна сьогодні, мабуть, «найбагатша» в світі держа-
ва саме на відходи. Їх накопичення може дійти до того, що експлуату-
вати станцію стане просто неможливо. Добре, що Верховна Рада при-
йняла Закон про радіоактивні відходи. Якщо зуміємо його в життя вті-
лити, наблизимося до європейського рівня у цьому плані. А виконувати
цей Закон треба. Не можна ж справді жити на смітнику.
Враховуючи те, що наша станція буде виводитись із експлуатації
першою в Україні, що у нас уже є зона відчуження, яка, власне, являє
собою не що інше, як величезний склад відходів, підприємство виріше-
но створити саме на базі ЧАЕС. Це, до речі, важливо і для працівни-
ків станції. Ті із них, які вивільнятимуться при її поступовому виве-
денні із експлуатації, зможуть на підприємстві з переробки радіоактив-
них відходів знайти застосування своїм знанням і високій кваліфікації.
Юридично наше підприємство створене ще в листопаді 1994 року,
але до проектувальних робіт приступили через рік, а до закладки пла-
вильних печей для переробки радіоактивного металу — тільки 1996 ро-
ку. Такого металу в тридцятикілометровій зоні, вважається, розкидано
порядку ста тисяч тонн. Причому цінного металу. Очистивши, його мож-
на повернути в промисловість, використовувати в тій же атомній енер-
гетиці чи при виробництві контейнерів для радіоактивних відходів.
Плавильні печі — то тільки початок. Причому вони будуються з
відсмоктувальними пристроями, щоб викиди в повітря ні за яких умов
46 Сіверянський літопис
не наносили шкоди навколишньому середовищу. Дотримання норм еко-
логічної безпеки при цьому — головне. У цьому плані повчальний дос-
від Німеччини, де мені довелося побувати. Фірма «Зімпелькамп» у міс-
ті Крефельд, що в землі Північний Рейн-Вестфалія, експлуатує пла-
вильну установку. Так ось викиди із її труби чистіші, ніж навколишнє
повітря. Нам треба використати цей досвід, а водночас шукати і влас-
ні рішення цілого комплексу проблем, які і зараз є, і виникатимуть з
часом, коли станцію почнемо виводити з експлуатації. Адже кожен
блок — це, крім усього іншого, близько 17,5 тисячі тонн «брудного» ме-
талу. Він теж після знезараження повинен піти в діло.
Не можна сказати, що ми нічого власного не маємо. Харківський
завод імені Малишева уже отримав ліцензію Держкоматомнагляду, що
дозволяє проектування і виготовлення контейнерів. Ці контейнери за-
безпечать безпеку зберігання і транспортування радіоактивних відходів
і мають об’єми від 2,5 до 7 кубічних метрів. Це зацікавило навіть зга-
дану вище Німеччину. Досі на Заході обходилися двохсотлітровими
бочками. Але об’єми відходів зростають не тільки у нас, а і в них. На-
дто багато бочок стає потрібно...
З часом плануємо також створення автомобілів для перевезення
відходів. Є задум робити їх на базі «КрАЗів», щоб максимально забез-
печити нову техніку вітчизняними комплектуючими. Хоча, звичайно, і
від міжнародної кооперації в розумних межах відмовлятися не зби-
раємося.
Не знаю, чи всі мене зрозуміють, але я відчуваю особисту мораль-
ну відповідальність за те, що сталося на ЧАЕС десять років тому. Ад-
же, незважаючи на те, що не зробив нічого такого, що призвело чи на-
віть могло б призвести до аварії, я був тоді начальником зміни блока,
який вибухнув. Робота над знешкодженням радіоактивних відходів —
те, що дозволяє відчути свою причетність до ліквідації наслідків аварії.
Робота ця, не побоюся високого епітета, — благородна. Про те, що ми
не повинні жити на смітнику, я вже сказав. Тим більше, ми не маємо
права залишати після себе смітник для нащадків.
ПІСЛЯМОВА УПОРЯДНИКА
Костянтин Фащевський — один із тих, хто безпосередньо вступив у
боротьбу з ядерним монстром на другий день після аварії. Через два
роки він, не вагаючись, залишив одержану у Києві квартиру, переїхав
до Славутича, щоб продовжувати працювати на ЧАЕС і водночас про-
довжувати роботу з ліквідації наслідків лиха. Хоча стан його здоров’я
був на той час таким, що відмова від повернення на станцію могла бу-
ти сприйнята із розумінням. Але він не зрозумів би себе сам.
У багатьох ліквідаторів здоров’я, м’яко кажучи, не блискуче. Да-
ють про себе знати підступні рентгени і Костянтинові. Але, попри жор-
сткий практицизм, який диктується негараздами нашого буття, усе-таки
залишилися люди, які на перше місце ставлять моральні критерії, ви-
значені ними для себе особисто. Учорашній начальник цеху дезакти-
вації, а сьогоднішній директор центрального підприємства з перероб-
ки радіоактивних відходів Костянтин Фащевський серед них.
Сіверянський літопис 47
|