«Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 1996 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200032 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя / О. Добриця // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 48-60. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860019919505063936 |
|---|---|
| author | Добриця, О. |
| author_facet | Добриця, О. |
| citation_txt | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя / О. Добриця // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 48-60. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| first_indexed | 2025-12-07T16:47:23Z |
| format | Article |
| fulltext |
ГІПОТЕЗИ
Олександр Добриця
«ДИЯВОЛОМ НАУЩЕНИЙ», АБО ІСТОРІЯ
ОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ЖИТТЯ
Чи був для Русі акт прийняття християнства прогресивним? У бі-
льшості вчених на це питання відповідь позитивна. Тож немає сенсу
вести перелік тих надбань, які отримала Київська держава з новою
релігією, що до того ж мала тут підготовлений грунт. Були, звичайно, і
втрати, як завжди буває, коли вмирає не тільки самобутній світ язични-
цтва, але і просто окрема людина. Тим більше, що нове не завжди несе
з собою тільки прогресивне. Християнство у ті часи було не просто ре-
лігією, а могутньою ідеологією, і, в першу чергу, Візантійської імперії, з
рук якої Русь її й прийняла, перетворившись у релігійного васала Кон-
стантинопольського патріархату, що, у свою чергу, виконував волю цар-
градських імператорів. Тобто, інша держава через свій церковний клір
та своїх прихильників у правлячій руській верхівці нахабно втручалася
у справи молодої слов’янської держави.
На відміну від Болгарії, яка була поряд з Царградом, Русь не ста-
вили на коліна силою — її поступово втягували у залежність від «стар-
шого брата» заколотами та злочинним усуненням від влади самостійних
або небажаних з політичної точки зору князів. Руська земля влаштову-
вала Візантію слабкою і роздрібненою, але зробити її такою вдалося не
одразу. Перші християнські володарі у Києві — Володимир Святий та
Ярослав Мудрий відстоювали, як могли, свій незалежний політичний
курс, але їх спадкоємці його не втримали. Адже вони зіткнулися не ті-
льки з добре відпрацьованою століттями грецькою ідеологічною маши-
ною, але і з тактикою «плаща й кинджала», про що свідчить надто ве-
лика смертність серед Рюриковичів у другій половині XI ст. Саме тоді
суб’єктивний фактор відігравав значну роль у вирішенні династичних
питань, і вчинки окремих історичних осіб були доленосними.
На жаль, у нас ще домінує думка, за якою на хід історичного процесу
впливає не особистість, а народ, який у нас і «богоносець», і «державо-
творець». Хоча за цією абстракцією нічого не стоїть, якщо не бачити го-
ловного, що народ це, в першу чергу, — об’єднання особистостей, які ді-
ють на свій розсуд у певних соціально-політичних та економічних умо-
вах. Без однієї цеглини не буде цілого дому. А якщо знищити ті, що мі-
стяться у фундаменті? То це вже буде руїна. Так і в суспільстві. Якщо
цілеспрямовано вбивати тих, хто вирішує долю держави, вона не витри-
має або стане іншою, і не такою, яка мріялась. Тож не дивно, що нас
цікавить, хто стояв за кримінальними подіями минулого, виконуючи во-
48 Сіверянський літопис
лю Царграда. Вважати усіх без винятку князів за потенційних вбивць
ми не можемо, бо такого у житті не буває. Тим більше, що володарі Ру-
сі власноруч нікого не вбивали, а діяли через найманих убивць. Зараз
за браком документальних свідчень важко висунути обвинувачення кон-
кретній історичній особі XI ст., намагаючись відповісти на питання «хто
винен?». Але можна викласти версію подій сивої давнини у вигляді гіпо-
тези, якщо керуватися відповідями на інше питання — «кому це було
вигідно?». То тоді з небуття на перший план висувається постать до
цього малопомітна, яка завжди ховалася за спинами братів, а пізніше
сина — це постать князя Всеволода Ярославича, п’ятого сина Ярослава
Мудрого. Тож придивимося до нього пильніше і поміркуємо.
Всеволод Ярославич (при хрещенні отримав ще й ім’я Андрій) на-
родився у 1030 році в сім’ї великого київського князя Ярослава Володи-
мировича Мудрого та Інгінгерди — Ірини — дочки шведського короля
Олафа. Сталося це, мабуть, у Києві, бо громадянська війна, розпалена
його батьком за право володіти великокняжим «столом», вже закінчи-
лася. Ярослав Мудрий скинув з трону свого старшого брата Святопол-
ка, звинувативши останнього у вбивстві двох молодших братів Бориса
та Гліба. Так висвітлюють ці події літописець та церква, яка визнала
загиблих першими руськими святими. Правда, є незалежне історичне
джерело — «Еймундова Сага», де її герой варяг Еймунд докладно роз-
повідає про те, як він за наказом саме Ярослава вбиває його брата
Святополка, а можливо, як вважають деякі вчені,1 і самого нещасного
Бориса. Вже тоді вважалося, що кращі свідки — це мертві свідки, то-
му найманця Еймунда ледь не скарали на горло люди Інгінгерди, яка
заманила варяга в пастку. Але тому пощастило не тільки втекти, але і
написати «донос»-сагу про свої пригоди на Русі. Тож батьки Всеволода,
як бачимо, не комплексували і вміли діяти рішуче. Інакше б не бачити
їм ані Києва, ані «золотого стола», боротьба за який, до речі, тоді ще
не закінчилася. Адже ще були живі два брати Ярослава: Мстислав Хо-
робрий, який з Чернігова керував усім Лівобережжям Дніпра, та Суди-
слав, який князював у Пскові. Та і племінник у Полоцьку теж спокій-
но с пати не давав, бо при бажанні теж міг претендувати на Київ.
Але настає 1036 рік. Мстислав, людина богатирської статури, під-
хоплює під час полювання якусь хворобу і раптово помирає, не зали-
шивши спадкоємця, бо його єдиний син з невідомих причин вмер ще три
роки тому. Отже, урвалася чернігівська династія, і Ярослав без пере-
шкод приєднує до своїх володінь майже половину Русі. Немає ніяких
свідчень про те, що великий київський князь якимось чином прискорив
смерть своїх родичів, хоча усе, що сталося, було йому на користь. Про-
те, наступний його крок коментарів не потребує. Він наказує у цей же
час схопити свого останнього живого брата Судислава і кидає того у
поруб (в’язниця тих часів). Тобто, нарешті, досягнута мета життя Яро-
слава Мудрого — він стає «самовладцем» майже усієї Руської держа-
ви, бо тільки полоцький князь спромігся відстояти своє князівство.
Ось на такому історичному тлі і минули дитячі роки Всеволода. Ви-
ховувався він при батьках і тому мав можливість бачити і чути багато
з того, що вважалося сімейною таємницею. Адже він володів материн-
ською шведською мовою, і розмови варязьких гвардійців були йому
зрозумілі, а ті не могли не згадувати свого командира Еймунда і того,
що він скоїв. Та й батько з матір’ю, неодмінно, як це буває в кожній ро-
дині під час суперечок та сімейних сварок, хоча б тому, що Інгінгерда
наставляла роги Ярославу з ярлом Ронгвальдом, не раз, мабуть, у за-
палі говорили не те, що повинні були слухати сторонні вуха, не поміча-
ючи при цьому хлопчика, який вештався по усіх кутках палацу. Хоча
навряд чи перебіг кривавої боротьби за трон був такою вже таємницею
Сіверянський літопис 49
для членів великокняжої сім’ї та їх прибічників. Інша справа, утаюва-
ти вчинки узурпатора та братовбивці від широкого загалу та перекру-
чувати факти, які набули небажаного розголосу. Тому юнак, аби не по-
куштувати березової каші, повинен був добре усвідомити, що можна
говорити вдома, а що на людях. Отаке хатнє виховання. Проте освіту
діти Ярослава отримали добру. Всеволод виявився дитиною об дарова-
ною і здібною до навчання. Пізніше він увійшов в історію як перший
руський поліглот, якого звали «багатомовним дивом». На відміну від
старших братів, які любили полювання і яких батько вже залучав до
управління державою, а Володимира навіть посилав у далекі військо-
ві походи, Всеволод увесь вільний час проводив у бібліотеці та спілку-
ванні з духовними особами, якими після хрещення Русі були головним
чином греки. Посланці Царграда були для нього не тільки духовними
отцями, але і першими наставниками та вчителями, носіями цісарської
ідеології Другого Риму, що не могло не вплинути на свідомість моло-
дої людини. Княжич багато читав, але, на жаль, ми ніколи не дізнає-
мось, на які питання він шукав відповіді в книгах. А ось до якого ви-
сновку він прийшов — ми можемо здогадатися. Адже саме Всеволод
став найулюбленішим сином Ярослава, а це передбачає певну спорід-
неність душ і близькі погляди на життя. А якщо батько завжди у вчи-
нках керувався принципом, за яким велика мета виправдовує засоби,
то чи міг його улюбленець, а в мріях і спадкоємець, мати інші переко-
нання?
У 1043 році відбулася невдала війна з Візантійською імперією.
Русофоб грецький імператор Константин IX Мономах відбив напад ру-
ських військ під проводом Володимира Ярославича. Загинула більшість
учасників походу, а полонених греки осліпили. Почалася копітка дипло-
матична робота, яка через декілька років завершилася укладенням мир-
ної угоди, закріпленої династичним шлюбом дочки імператора Марії з
Всеволодом Ярославичем. Особливість цієї події в тому, що до цього
часу Ярослав намагався проводити незалежну політику від Царграда,
він навіть призначив митрополитом русина Ларіона в піку Константи-
нопольському патріарху, не говорячи вже про те, що укладав шлюби
своїх дітей тільки з королівськими домами Європи, прихильниками за-
хідної церкви. І ось, нарешті, у великокняжій сім’ї з’явилася представ-
ниця бастіону східного християнства. Зважаючи на той факт, що Русь
не так давно прийняла нову віру саме з рук Візантії і більшість духо-
венства становили або греки, або їх палкі послідовники, молода прин-
цеса мала усі підстави сподіватися на їх підтримку і ставала фактором
неабиякої політичної ваги. Особливо напередодні розколу християнсь-
кого світу на католицьку та православну конфесії. На Русі почалося
створення політико-релігійних партій відповідних орієнтацій. Тож Все-
волод, як чоловік візантійської принцеси, був просто приречений стати
на чолі так званої «грецької партії», яка мала не тільки значний вплив
на правлячу верхівку держави, але і завжди могла розраховувати на
підтримку Царграда у боротьбі за владу. Таким чином, молодий князь
зненацька перетворився для греків на Русі у персону номер один, став
своєрідним гарантом геополітичних інтересів Візантії. І було б дивно,
аби Константинополь не зробив усе можливе і неможливе для просуван-
ня свого протеже на великокняжий «стіл». Для імперії з тисячолітнім
досвідом організації кривавих заколотів, тирановбивств і таємної ди-
пломатії це було суто технічним завданням.
Та й навряд чи вибір греків впав на Всеволода випадково, адже
кожен піп на Русі був не тільки місіонером, але й своєрідним розвідни-
ком, що регулярно звітував церковному керівництву у Константинополі,
залежному від імператора, про стан справ у новохрещеній державі. Ма-
50 Сіверянський літопис
буть, було у Всеволода в характері щось таке, що дало підстави вважа-
ти його здатним на крайні вчинки. Для греків не було таємницею його
«сріблолюбство» та черствість, які стали впадати в око руським літопи-
сцям тільки наприкінці його життя, коли у того вже не було причин ма-
скувати свою поведінку. А тоді, на початку життя, про це могли знати
тільки його вихователі. Їм також було відомо, що княжич змалку звик
скоріше вичікувати слушного перебігу подій, ніж їх створювати. Тобто
потрібна була людина, яка б постійно надихала його на вчинки. І таку
роль, за їх розрахунками, належало виконати принцесі Марії, яка у
1052 році прибула до Києва.
До речі, її доля теж цікава. Вона була дочкою не від законної дру-
жини імператора, а від його фаворитки Склірини. Правда, її матері яки-
мось чином вдалося пережити трьох жінок Константина IX (у Царгра-
ді з допомогою отрути всяке траплялося) і врешті-решт стати таки ім.-
ператрицею. Так що дівчина, проживши усе життя серед брудних ін-
триг цісарського палацу, пройшла добрий вишкіл і їй були знайомі
шляхи, які ведуть до трону. Приклад матері свідчив — людина при ба-
жанні може піднятися з небуття і власноруч створити свою долю. А як-
що це можливо у могутній імперії, то чому не взяти владу в країні «ва-
рварів», більшість з яких все ще язичники, незнайомих з усіма тонко-
щами боротьби за трон «цивілізованих» народів? Так, чи приблизно так,
могла розмірковувати принцеса або її мати, проводжаючи дочку на
Русь.
Звичайно, ми не можемо точно знати, про що думала Марія і які
розмови вона вела з нареченим. Але одне природне запитання молода
княгиня рано чи пізно повинна була поставити перед чоловіком — чи
є у нього якась можливість згодом стати великим князем? І тут Всево-
лод повинен був би зізнатися, що такого шансу в нього майже немає.
Навіть якщо помре 74-річний батько, а старий Судислав так і не вийде
з поруба, то на престол сяде старший брат Володимир, князь новгород-
ський, який має досвід полководця і віддану йому армію. А за ним пра-
во на велике князівство мають за традицією ще й брати Ізяслав та
Святослав. Не говорячи вже про полоцького князя Всеслава, який міг
претендувати на Київ.
Як бачимо, шансів у Всеволода дійсно не було, якщо, звичайно, не
станеться дива. Дива не сталося, але після весілля молодих раптово по-
мирає головний претендент на київський стіл тридцятидворічний новго-
родський князь Володимир Ярославич, той самий, що недавно воював
з Візантією. Збіг обставин? Літописи, відредаговані сином Всеволода
Володимиром Мономахом, цю подію ніяк не коментують, неначе смерть
молодого князя у розквіті сил явище звичайне. Проте для теми нашої
розмови це перший дзвінок, адже в подальшому такі «несподіванки» бу-
дуть траплятися усе частіше, і нас уже не буде дивувати той факт, що
усі вони на користь Всеволода.
У 1053 році у молодого подружжя народжується син, який згодом
увійде до історії як Володимир Мономах. І знову перед Марією, певно,
постало питання, а чи може її син хоч коли-небудь стати великим київ-
ським князем? Відповідь її чоловіка повинна була бути тільки негатив-
ною, бо у їх сина жодного шансу, навіть теоретичного, бути не могло.
Адже для того, щоб княжич сів на «золотий стіл» повинні вмерти його
дід Ярослав і брат діда Судислав, полоцький князь Всеслав і, звичай-
но, батько та його брати: Ізяслав, Святослав, Вячеслав, Ігор, а потім
настає черга дев’яти племінників батька від старших братів. Тобто по-
винні піти у вічність аж 17 князів! А такого навіть за теорією ймовірно-
сті не могло статися. Можна, звичайно, дочекатися смерті старих та до-
Сіверянський літопис 51
рослих представників династії Рюриковичів, але чекати смерті молодих
князів, які на той час у більшості своїй були ще дітьми — безглуздя.
Тут не допоможе ані щасливий перебіг обставин, ані випадковість; на-
віть боги війни та епідемії не впоралися б з таким завданням. То що ж
залишається? Та тільки одне — вбивати. Іншого пояснення феномену
вокняжіння Всеволода, а після—його сина Мономаха у Києві ми не зна-
йдемо. Залишається тільки з подивом спостерігати, з якою майстерні-
стю і послідовністю ця сімейка, ховаючи кінці у воду, позбулася усіх
своїх конкурентів. І допомагав їм у цьому не стільки диявол, скільки
Царград, який за свої послуги вимагав пильнувати і, якщо треба, від-
стоювати інтереси імперії в Руській державі. Саме під його тиском
«грецька партія» скинула першого руського митрополита і поставила
на його місце грека. Тобто знову була відновлена залежність нашої це-
ркви від Константинопольського патріарха. Тепер усе, що б не відбува-
лося на Русі, автоматично ставало нібито внутрішньою проблемою Ві-
зантії. Тож і підтримка Царградом «грецької партії» та її лідера у Ки-
єві була гарантована, незалежно від того, який імператор сидить на
троні.
Чому ми говоримо саме про Київ? Та тому, що Всеволод, на відмі-
ну від своїх братів Ізяслава та Святослава, які княжили у Турові та
на Волині, безвиїзно сидів біля вмираючого батька. Може, й справді
любив старого більше, ніж інші (як це стверджує літописець), а може,
до останньої хвилини сподівався, що Ярослав Мудрий зробить саме
його, найулюбленішого сина, своїм спадкоємцем в обхід старших братів.
Адже ж пішов свого часу на такий крок дід Володимир Святий, який
зробив усе, аби віддати владу Борису, а не старшим дітям—Святополку
та Ярославу. Хто знає, може, і була така думка у Ярослава Мудрого,
але він перед смертю мав пригадати, чим закінчилася така спроба —
війною і братовбивством, і новий гріх на душу брати не хотів. А про те,
що такі натяки з боку Всеволода були, свідчать останні слова помираю-
чого: «Сину мій!.. Якщо тобі Бог дасть прийняти волость стола мойого
після братів своїх по праву, а не насильством, то коли одведе тебе Бог
од живоття твойого, тут ти ляжеш, де ото я, коло гробу мойого, тому
що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх».2 Літописець це записав
із слів самого Всеволода, коли той збирався помирати і вирішувалося пи-
тання, де його поховати. Тож якщо відкинути сумнівну тезу лукавого
князя, що Ярослав перед смертю пророкував саме йому великокняжий
«стіл», то тема розмови, що тоді відбулася поміж батьком і сином, над-
то промовиста.
Ярослав не наважився віддати владу Всеволоду або іншому сину в
одні руки, хоча сам та його батько боролися за це усе життя. Він так і
не спромігся змінити форму правління на європейський зразок, де ко-
ролі віддавали владу одному спадкоємцю, як правило, старшому сину.
Ярослав залишив старий порядок наслідування, коли влада переходить
від брата до брата, а після—до старшого племінника. До того ж він по-
ділив Русь поміж синів, перетворивши могутню унітарну державу на
федерацію. Тобто, створив політичні передумови до її децентралізації,
які не тільки випереджали соціально-економічні процеси у суспільстві,
але і надавали їм небажаної динаміки. Дезинтеграційні процеси почали
розвиватися надто швидко; і дуже скоро Русь як єдина держава пере-
стала існувати.
Проте це у майбутньому, а у 1054 році новий великий київський
князь Ізяслав отримав, крім Києва, ще й Великий Новгород з Туровом,
його брат Святослав — Чернігів з Тмутороканню та Муромом, а наш
«герой» Всеволод — Переяслав і Ростово-Суздальські землі. Молод-
52 Сіверянський літопис
шим братам Ігорю та Вячеславу відійшли відповідно Волинь та Смо-
ленськ.
За заповітом, старший брат повинен був ставитися до молодших,
як батько до дітей, а усі вони були повинні керуватися у своїх діях
принципами взаємної любові та слухняності. Як бачимо, формулюван-
ня надто невизначене. Тут все залежить від особистості великого київ-
ського князя — енергійний та сильний може стати диктатором, а сла-
бкий — примарним правителем. Ізяслав же був за вдачею, як-то ка-
жуть, ані риба, ані м’ясо. Мабуть, розуміючи це, і закликав помираю-
чий Ярослав дітей жити у любові, попереджуючи: «Якщо ж будете ви
в ненависті жити, у роздорах сварячись, то і самі погибнете, і землю
отців і дідів погубите...».3
Як у воду дивився. Хоча, щоб дійти такого висновку, не треба бу-
ло бути таким вже й мудрим. Адже п’ятеро його синів і полоцький князь
Всеслав, якому любити своїх родичів було зовсім ні до чого, були по-
тенційними супротивниками, і смерть кожного з них була бажаною
для інших, бо усувала конкурента і скорочувала шлях до київського
трону. І тільки нестача сил не давала їм можливості розпочати боро-
тьбу за владу одразу. Та і міжнародні події робили це неможливим,
бо в той же рік християнський світ розколовся на католицьку та пра-
вославну конфесії. Православна Русь залишилася релігійним васалом
Візантії, але навіть лідер «грецької партії» Всеволод скористатися з
цього не міг. Бо, по-перше, зненацька у Царграді від чуми помер його
тесть, а по-друге, він був змушений їхати у свій Переяслав, як і йо-
го брат Святослав до Чернігова. Їх чекала нагальна необхідність шви-
дко формувати тільки їм підлеглі армії та апарат управління у щойно
отриманих у спадщину землях. Без цих політичних інструментів годі
було й думати не тільки про владу у державі, а навіть про власну без-
пеку.
Складність ситуації для переяславського та чернігівського князів
була в тому, що обоє вони сподівалися на підтримку грецького митро-
полита, кафедра якого була у Київській Софії, тоді як Київ належав
їх старшому брату Ізяславу. Але, на їх щастя, великий київський князь
вирішив зробити ставку на релігійну громаду Десятинної церкви, яка,
на відміну від Константинопольського патріархату, визнавала зверх-
ність духовної влади над світською, що дуже нагадувало позицію рим-
ських пап того часу. Коли б Ізяслав мав хоч крихту таланту свого ба-
тька Ярослава або діда Володимира, то така орієнтація, можливо б,
дала змогу відстояти незалежність руської церкви від Царграда. Та не
судилося. На жаль, старший з Ярославичів був людиною без здібно-
стей і у вирішенні державних питань повністю покладався на поради
енергійного Святослава та поміркованого Всеволода, з якими і уклав
угоду про спільні дії. Цей союз на деякий час гарантував безпеку са-
мих триумвірів, захист їх спільних політичних інтересів, а, головне,
розв’язував руки у боротьбі з слабшими супротивниками. Тож не ди-
вно, що «таємничі події» не примусили себе довго чекати.
У 1057 році з невідомих причин помирає у Смоленську князь Вя-
чеслав. Старші брати-тріумвіри одразу на його місце силоміць перево-
дять з Волині останнього молодшого брата Ігоря, для якого, як стверд-
жує М. Грушевський,4 це було пониження. Та не минуло і двох років,
як у тому ж Смоленську зненацька помирає й Ігор. Що це за кляте мі-
сто Смоленськ, де мруть, наче мухи, молодші за віком сини Ярослава?
Все стає зрозумілим, коли дізнаємося, що землі померлих поділили по-
між собою Ізяслав (перебрав собі Волинь) і Всеволод, якому саме
Смоленськ і відійшов. Ось що значить добре підготовлена і проведена
Сіверянський літопис 53
операція по усуненню конкурентів. І знову літописці мовчать, наче ні-
чого не сталося. Правда, сам цензор — Мономах обмовився у своєму
«Повчанні», коли згадував, як за наказом батька саме в ці роки двічі
водив війська під Смоленськ.5 Тож брати Всеволода не так вже й лег-
ко помирали. І зовсім не дивно, що, коли підріс син смоленського кня-
зя, то він підняв меча на своїх дядьків Ізяслава та Всеволода. Нам не-
відомі подробиці подій, але суть їх зрозуміла. Почався процес знищен-
ня конкурентів, і методи при цьому використовувалися різні. Так, у цей
же час тріумвірн витягли з поруба після 24-річного ув’язнення свого
стрия Судислава, але не для того, щоб відпустити стару людину на спо-
кій, а для того, щоб зробити його ченцем. А монахи, як відомо, прав на
трон не мають. Хоча треба зазначити, що Ярославичі були тут не ори-
гінальні, вони тільки повторили те, що зробили того ж таки року греки
зі своїм імператором. Тобто, процедура постриження в монахи претен-
дентів на трон була, так би мовити, новинкою сезону. А хто був попу-
ляризатором грецької «моди» на Русі, нам відомо.
Несправедливість та егоїзм породжують і жорстокі закони. Так,
Ярославичі, намагаючись навічно позбутися зазіхань на свою владу
дітей своїх передчасно померлих братів, ввели у дію закон про ізгоїв
(можливо, витвір самого Ярослава Мудрого), за яким нащадки князя,
що не встигли за життя побувати на великокняжому «столі», оголошу-
вались поза законом. Сиротам залишалося ставати або підлабузника-
ми і годуватися крихтами з панського столу своїх щасливіших родичів,
або напіврозбійниками, що вимушені боротися за місце під сонцем із
зброєю в руках.
Першим ізгоєм став 29-річний Ростислав — син старшого брата
тріумвірів Володимира, що так зненацька колись помер у Новгороді.
Цей молодий княжич у 1064 році втік з друзями до Тмуторокані, землі,
яка на той час була чимось схожа на пізнішу козацьку вольницю, де
постійно збиралися шукачі пригод з Русі та і з усього Причорномор’я.
Тільки тут у князя-ізгоя міг з’явитися хоча і малий, але шанс стати
правителем.
Ростислав був войовничої вдачі, і, як опозиціонер, повністю влаш-
товував «козарів» — іудейську громаду Таманського півострова, на
гроші якої він швидко зібрав боєздатну армію і встановив контроль над
Тмутороканню, яка належала Святославу Ярославичу. Хоча й іншим
тріумвірам Ростислав був, як кістка в горлі, адже, він уособлював со-
бою нескореність долі і подавав небажаний приклад іншим племінни-
кам. А після перших військових успіхів він став небезпечним і для Ві-
зантії, бо у неї під боком виникла незалежна держава, яка могла стати
правонаступницею Хазарського каганату.
Тож Ростислав був просто приречений вмерти, коли усі зрозуміли,
що силою його з князівства не скинути. У цьому були зацікавлені усі
можновладці Русі й Візантії, де, до речі, при новому імператорі Констан-
тині Дуці з’явилася «мода» вбивати полководців, які потенційно могли
погрожувати владі цісаря. Тому і вбивця був відповідний — імператор-
ський намісник, катепан. Під час бенкету в Тмуторокані «він, випивши
половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у ча-
шу, — бо мав під нігтем смертну трутину».6 Цікавий метод. Проте про
нього ніхто б не дізнався, аби вбивця, повернувшись до Корсуня в Кри-
му, не став пророкувати смерть Ростислава через вісім діб. Що і ста-
лося. Треба відзначити, якість отрути, яка вбиває не одразу. Як тут не
пригадаєш смерть батька Ростислава та молодших синів Ярослава.
Реакція греків у Криму на події в Тмуторокані була бурхливою.
Корсунці без суду і слідства побили камінням катепана. Як пояснюють
54 Сіверянський літопис
історики, греки боялися помсти Києва. Але ж це абсурд. Боятися дале-
ких тріумвірів, які щойно воювали з племінником, і не боятися власно-
го імператора? Адже вбивство натовпом його намісника, що виконував
волю Царграда — це теракт і заколот проти влади. Злочин у Візантії
найтяжчий. Проте, якщо добре подумати, то вони нічим не ризикували,
адже швидка смерть катепана, який не вмів тримати язика за зубами,
була бажаною як для Царграда, так і для Києва, де сиділи замовники
вбивства Ростислава.
Нас цікавить інша подробиця. Звідки літописець міг знати про от-
руту під нігтем? Адже це було відомо тільки вбивці або тим, хто за
ним, стояв. Руський монах-хроніст не міг про це дізнатися від катепана,
якого скарали на горло в Криму. Тож залишається тільки один висно-
вок — причетні до злочину люди мешкали у Києві і мали можливість
спілкуватися з літописцями Печерського (монахи, прихильники Ізясла-
ва) чи Видубецького (прихильники Всеволода) монастирів. Що ж сто-
сується Святослава, то він літописців завести собі не встиг. Тобто тінь
підозри у причетності до смерті Ростислава падає на двох братів —
Ізяслава та Всеволода.
Перший з них, великий київський князь Ізяслав зі своїми прозахід-
ними настроями, та ще одружений на католичці, навряд чи міг бути
спільником візантійського імператора. І хоча він, так би мовити, заві-
зував рішення тріумвірів із забороненням вдові Тмутороканського кня-
зя вивезти своїх дітей до родичів в Угорщину, цей факт свідчить не
стільки про його причетність до трагічних подій, скільки про те, що
Ярославичі мали усі підстави боятися помсти сиріт, коли ті підростуть.
А це означає, що організаторам вбивства не вдалося сховати усі кінці
у воду, і широкому загалу стали відомі деякі подробиці цієї «криміна-
льної» справи, які висвічували саме «руський слід» на відміну від офі-
ційної версії.
Вперше у Всеволода почала горіти земля під ногами. У розмовах
Ізяслав та Святослав шукали причини появи чуток, що компрометували
їхній рід і мали усі підстави підозрювати переяславського князя, одру-
женого на візантійській принцесі, який мав тісні стосунки з Царградом
та грецькою громадою на Русі. Всеволод, звичайно, доводив свою не-
причетність до злочину і в цьому дещо пересолив. Тільки він один з
Ярославичів назвав свого наступного сина Ростиславом і навіть заклав
через три роки у своєму Видубецькому монастирі Михайлівський храм,
який носить хрещене ім’я отруєного князя, бо інших Рюриковичів на
той час з ім’ям Михайло просто не було. Така відкрита демонстрація
Всеволодом любові до загиблого племінника могла ввести в оману ко-
го завгодно, але ж не тих, хто знав брата змалку. Тому, мабуть, стар-
ші Ярославичі все ж таки згодом приперли його до стінки, і той був
вимушений зізнатися у скоєному, пояснюючи свій вчинок тим, що, на-
чебто, відстоював корпоративні інтереси тріумвірів. Адже загибель із-
гоя, який погрожував стабільності великокняжої влади Ізяслава на Ру-
сі, надала можливість повернути Тмуторокань законному володарю
Святославу і тим самим назавжди покінчити з небажаним прецедентом.
Аргументи, як бачимо, переконливі, але нещирі. Не міг же він сказа-
ти правду: «Дорогі брати! Я вирішив вбити вас і ваших дітей, інакше
не бачити мені і моїм нащадкам «золотого київського стола».
Звичайно, його думок брати не знали, а словам не повірили, але
їх заспокоїла смерть у 1067 році дружини Всеволода, з якою, як вони
гадали, обірвалися тісні стосунки їхнього брата з Царградом. «Оса
втратила жало» — вирішили вони і помилилися, бо, як свідчать насту-
пні події, диявольська «програма» переяславського князя все ж таки
Сіверянський літопис 55
була втілена в життя. Правда, після випадку з Ростиславом, який на-
брав небажаного розголосу, стало неможливим у вирішенні династич-
них питань вдаватися до отрути, адже тепер ніхто не повірить в при-
родність передчасної смерті будь-кого. Треба було міняти тактику, тим
більше, що на Русі почали розгортатися непередбачувані події.
У 1067 році полоцький князь Всеслав почав війну за Київ, але
скоро його війська були повністю розбиті. Тріумвіри запропонували
мир, цілували хрест, що не займатимуть Всеслава, якщо той прийде на
переговори. Але слова не дотримали. Схопили полоцького князя разом
з двома синами і посадили до київського поруба. Тепер на Русі, крім
Ярославичів, володарів не залишилося, що наближувало криваву роз-
в’язку. Перед Всеволодом постали наріжні питання: як позбутися стар-
ших братів і повернути втрачені позиції в Царграді? Спочатку треба
було вирішувати друге питання, бо без підтримки греків про узурпацію
влади годі було й думати. Тож і відсилає князь сватів до Візантії, про-
понуючи дочку Янку у дружини сину імператора. Але сама наречена
виїхати не встигла.
У 1068 році половці з великою силою зненацька напали на Руську
землю. Об’єднані князівські війська програли битву. Ізяслав та Всево-
лод, який кинув Переяслав напризволяще, втекли до Києва, а Свято-
слав до Чернігова. Ця поразка роздратувала киян, які стали вимагати
у великого князя коней та зброї для продовження боротьби. Ізяслав
відмовився і викликав цим загальний виступ мешканців столиці. На-
товп кинувся до поруба, де сидів ув’язнений полоцький князь Всеслав.
Почувши про це, бояри запропонували Ізяславу послати до поруба вір-
них людей, які б обманом запросили в’язня до вікна (дверей у порубі
не було), і вбити. Проте старший з Ярославичів виявився нерішучим і
втік до родичів у Польщу, а кияни визволили Всеслава, оголосивши йо-
го великим київським князем.
А що ж брати вигнанця? Чому не прийшли на допомогу? Та тому,
що вони зробити цього були не в змозі, навіть якщо і бажали. їх кня-
зівства спустошували половці, а війська були розбиті. Правда, через
півмісяця чернігівський князь Святослав зібрав-таки ратоборців і пере-
міг хана Шарукана, уклавши з ним мирну угоду. Як відбувалися події
на Переяславщині, нам невідомо, хоча Всеволоду, мабуть, теж вдало-
ся захистити свої землі, уклавши династичний шлюб з половчанкою,
яка при хрещенні отримала ім’я Анна. Саме від неї і народився у 1070
році Ростислав. Це вимушене одруження батька і поява в сім’ї мачу-
хи, мабуть, неприємно вразили онука візантійського імператора Воло-
димира Мономаха, перетворивши його у послідовного ворога степового
народу. Емоції емоціями, але треба визнати, що іншого виходу у його
батька і не було.
Таким чином, молодшим Ярославичам вдалося захистити свої пів-
денні кордони і встановити союзницькі стосунки з половцями. Але цьо-
го було явно недостатньо, аби розпочати боротьбу з Всеславом. По-пе-
рше, у київському повстанні взяла участь «грецька партія», зацікавле-
на у поваленні князя з прозахідною орієнтацією; а по-друге, новий ве-
ликий князь спирався не просто на повсталий народ, а на рух прихи-
льників язичництва, який робив останню спробу повернути стару віру
на політичну арену. Не дивно, що літописець у своїй розповіді про ки-
ївське повстання зробив передмову, у якій розмірковує про шкоду са-
ме язичництва, бо виступи населення під проводом волхвів стали у ті
роки майже буденним явищем, а полоцький князь Всеслав у піснях і
билинах оспівується як князь-перевертень і чаклун. Мабуть, на диво
сподівалися кияни, коли витягували його з поруба. Та дива не сталося.
56 Сіверянський літопис
Можновладці рідко бувають революціонерами. Одна справа з допомо-
гою народу захопити трон, а інша, правити повстанцями. Тож, коли
через сім місяців Ізяслав з польськими військами перейшов кордони
Русі, Всеслав кинув своїх визволителів і втік до рідного Полоцька.
Приголомшені кияни звернулися до Святослава і Всеволода з про-
ханням стати посередниками у переговорах з їхнім старшим братом. З
переляку представники «грецької партії» навіть погрожували кинути
Київ і податися до Візантії. Князі, рятуючи своїх прихильників, стали
вимагати від Ізяслава зупинити наступ на столицю і гарантувати без-
пеку киянам. Той погодився, але слова не дотримав. Його син Мстислав,
начебто без згоди батька, по-звірячому покарав учасників повстання, а
поляки почали поводитися на Русі як завойовники.
Це глибоко обурило Святослава і привело у відчай Всеволода, ад-
же у Києві гинули його прихильники. Доля наче насміхалася над ним,
бо у Царграді вмер його сват, а новий імператор постриг у ченці на-
реченого Янки, що зробило позиції переяславського князя на Русі над-
то слабкими. Нічого не залишалося, як чекати слушного перебігу подій
та вести таємні переговори зі Святославом про спільні дії проти Ізясла-
ва. Замість тріумвірату створювався грунт для дуумвірату. Але в ньо-
му Всеволод відігравати головну роль вже не міг. Надто піднявся ав-
торитет Святослава як полководця і захисника православ’я. Не дивно,
що саме в нього, знайшов притулок засновник Києво-Печерського мона-
стиря Антоній — прихильник ортодоксального напрямку грецької цер-
кви. Мабуть, тому Царград став робити ставку саме на чернігівського
князя. Саме в цей час Константинопольський патріарх створює спочат-
ку в Чернігові, а потім і в Переяславі нові митрополії, що, на думку
греків, робить неможливим для Ізяслава чинити тиск на братів по цер-
ковних каналах. Але греки не врахували суб’єктивний фактор-бажання
дуумвірів захопити владу в Києві. Тому брати-змовники не прийняли
участі у війні Ізяслава з полоцьким князем і, мабуть, за їх прохолодним
ставленням великий князь відчув небезпеку, а може, і дізнався про та-
ку, бо почав шукати союзу із своїм ворогом Всеволодом. Ця обставина
і стала для дуумвірів приводом для виступу проти старшого брата. 22
березня 1073 року війська Святослава і Всеволода зайняли Київ.
І знову, як декілька років тому, Ізяслав тікає до Польщі шукати
підтримки у родичів, а пізніше і у римського папи, обіцяючи окатоли-
чити Русь, а кияни оголошують великим київським князем Святослава.
Нарешті, на «золотому столі» сів здібний дипломат і полководець, від-
крито боротися з яким було б самогубством. Це зрозуміли не тільки на
Русі, але і поза її межами. Жодна з католицьких держав не бажала з
ним воювати навіть під тиском Риму. Не турбували Руську землю і по-
ловці.
А що отримав від цієї революції Всеволод? Та нічого! Адже не
завжди у каламутній воді ловиться риба. І нових земель не отримав, і
вплив його на прийняття рішень у державі після того, коли Святослав
почав правити як диктатор, ослаб. Йому вже було 46 років, а надія
отримати київський «стіл» залишалася примарною. Це було небезпечно
у першу чергу для його дітей. Бо якщо Всеволод так і не стане вели-
ким князем, то в разі його смерті вони одразу стануть ізгоями. Тож,
мабуть, саме Володимир Мономах і почав надихати батька на активні-
ші дії. До того ж з’явилася слушна нагода. У Царграді трон захопив
Михайло VII Дука — син померлого свата Всеволода і брат ченця —
колишнього нареченого Янки. Тож переяславський князь і звертається
до нового імператора з проханням надати йому допомогу у боротьбі з
братом. І отримує згоду, адже сильна Руська держава завжди виклика-
ла у Царграда побоювання.
Сіверянський літопис 57
Правда, виникає питання — про яку допомогу йшла мова? Війсь-
кова підтримка відпадає, бо Візантія ледь сама встигала відбивати на-
пади ворогів. Навіть у Святослава просила війська для придушення за-
ворушення у Корсуні. Натиснути якимось чином на клір руської церк-
ви, залежної від Константинопольського патріарха? Така можливість,
мабуть, була використана, бо Святослав дійсно зіткнувся з активною
протидією лідера Києво-Печерського монастиря Феодосія, який прокли-
нав князя за узурпацію влади і робив це так агресивно, що налякав ін-
ших ченців. Але погодьтеся, що церковні прокльони хоча і неприємні,
але не такі ефективні, аби скинути з трону правителя. То що ж зали-
шається? Та тільки одне — прискорити смерть конкурента. Засіб ста-
рий, але надійний. І справді, у 1076 році Святослав погодився зробити
хірургічну операцію на шиї, де була якась «гуля» і од її розрізання по-
мер. Хто і звідки були ці досвідчені «хірурги»? Відповідь на це питан-
ня не така вже й складна, якщо знати, хто тоді були медиками на Ру-
сі. Це могли бути або монахи того ж таки Печерського монастиря, де
великого князя проклинали, або іноземці. Які? Теж зрозуміло. Бо під
час протистояння з Ізяславом, який спирався на католицьку Європу,
Святослав навряд чи погодився б довіритися західному лікареві. Та і
де такого узяти в Києві? Інша справа православні греки, за плечима
яких досвід не тільки античної, але і східної медицини. Не різали ж
Святослава якісь дилетанти з його оточення? Можливо, це і нещасний
випадок, але тоді дивує спритність, з якою переяславський князь опи-
нився на троні. Вже на третій день! І його розпорядження поховати по-
мерлого не в Києві, а в Чернігові. А це не дрібниця. Пригадайте розмо-
ву Всеволода з помираючим Ярославом, який сказав сину, що коли той
стане київським князем після братів своїх по праву, а не насильством,
то тільки тоді в нього є можливість бути похованим поряд з батьком у
Київській Софії. А якщо не стане великим князем по праву? Висновок
один — тягнути труну в інше місце. Але ж Святослав став великим ки-
ївським князем саме насильством. Так, мабуть, коментував своє роз-
порядження Всеволод. А якщо це так, то Святослав визнається узурпа-
тором, а діти його оголошуються ізгоями. Як бачимо, усе і заздалегідь
продумав Всеволод. Хоча стало це зрозумілим тільки через п’ять міся-
ців.
У травні Ізяслав перейшов з польськими військами кордони Русі.
Всеволод виступив йому назустріч і... помирився! Все розрахував лу-
кавий князь. Навіщо битися з католицькою Європою, хай ляхи підуть
геть, а Ізяслав стане знову великим київським князем. Та чи надовго?
Адже після того, як він пообіцяв римському папі окатоличити Русь, він
сам собі підписав смертний вирок. Царград такого не вибачає, і це до-
бре розумів Всеволод. До того ж залишалася ще одна брудна справа
— треба було позбутися дітей померлого Святослава, а самотужки це
зробити було надто складно. По-перше, їх було забагато (п’ять), а по-
друге, більшість із них мала войовничу вдачу. Проте Всеволод вирі-
шив особливо з ними не церемонитися. Якщо раніше літописці фіксува-
ли смерть молодих князів словом «помер», то тепер писали відкрито
«вбитий». Описувати усе це моторошно, та й ні до чого. Адже Всеволод
вже майже не маскується. Та і у причетності його до злочинів у сучас-
ників, мабуть, не було сумнівів, адже ізгої, відстоюючи своє місце під
сонцем, підіймали меча тільки на Всеволода. І робили це так затято,
що той був вимушений звернутися за допомогою до свого старшого бра-
та. Ізяслав пустив сльозу, пригадуючи молодшому брату зло, яке той
вчинив йому свого часу, але був не злопам’ятний і врешті-решт висту-
пив на його захист.
У 1078 році відбулася битва братів з племінниками. Ізгої, були роз-
биті, але ж тоді загинув і великий київський князь за обставин, що і
58 Сіверянський літопис
зараз викликають подив. Ізяслав стояв у піших рядах, тобто спостері-
гав за битвою, коли до нього ззаду під’їхав вершник і встромив йому
в спину списа. Куди поділася особиста охорона великого князя? Чому
біля головнокомандуючого не було тоді жодного кіннотника, хоча б для
зв’язку, або коней на випадок відступу тощо? Питання риторичні, як і
те, чию волю виконував невідомий вершник. Сталося те, що повинно
було статися за розрахунками нашого «героя», який нарешті «законно»
став, великим київським князем. Програма-мінімум, так би мовити, бу-
ла виконана, але максимум — розчистити шлях сину Володимиру Мо-
номаху до «золотого столу» була ще не завершена. Тому Всеволод і да-
лі буде йти по трупах племінників, але вже заради інтересів свого си-
на, який тоді розпочинав свою «марафонську дистанцію» до влади.
Правда, у цій боротьбі з ізгоями Всеволод був зв’язаний по руках і но-
гах політичними уподобаннями Царграду. Так, коли за спиною племен-
ника Олега Святославича стала імперія, і той беззбройний зайняв Тму-
торокань, великий київський князь зробив вигляд, наче нічого не ста-
лося. Бо був впевнений, що доки він проводить процарградську політи-
ку, цей небезпечний ізгой йому не страшний. І бездіяльність Олега під-
твердила розрахунки Всеволода. Так і сиділи вони тихо «по кутках ри-
нгу» майже десять років, бо маріонетки знали своє місце і добре розу-
міли один одного.
Тож у чому унікальність Всеволода? Та в тому, що на відміну від
інших зверхників Руської землі йому вдалося не тільки узяти владу
злочинним шляхом (це робили й інші), але і залишитися при цьому в
тіні. Майже півстоліття цей князь, у якого не було шансів на київський
«стіл», послідовно йшов до своєї мети і навіть вирішував при цьому
надзавдання по усуненню конкурентів свого сина, якому зовсім нічого
«не світило» у династичному розкладі. Однієї впертості та всепоглина-
ючої жадоби влади для цього не достатньо. Треба вміти на усі сто від-
сотків використовувати обставини і вчинки людей, діяти розважливо,
цинічно підбираючи союзників, час і місце злочину і, звичайно, здібних
його виконавців. До речі, згадку про останніх ми знаходимо у літопис-
ному некролозі про смерть Всеволода за 1093 рік: «І надходила до ньо-
го старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив
з ними. А ці почали його підбивати, і став він невдоволений дружиною
своєю першою, а людям не було знайти ніякої справедливості. І стали
тіуни його грабувати людей і обирати продажами, а він цього не знав
у недугах своїх».7
Тут виникають питання, які треба прокоментувати. Перше, чому
підкреслюється, що саме старість зробила князя поганим правителем?
Це ясно — аби виправдати, бо правду приховати неможливо, адже са-
ме в останні роки, він як великий князь, був, так би мовити, на виду.
Друге, хто такі ці «молоді»? Звичайно, тут маються на увазі не роки
його підлеглих, а їх соціальний стан. Тобто «перші дружинники» (бо-
яри) — люди з ім’ям і вагою в суспільстві відійшли в оточенні князя
на другий план, бо усі питання Всеволод вирішував з «молодими» —
такими, які на це права не мали за своїм походженням. Вони були се-
ред феодальної верхівки Русі новими людьми, повністю залежними від
примх свого «благодійника», і, крім нього, іншої опори в палаці у них
не було. І останнє, чому вони вели себе так нахабно, начебто без відо-
ма свого господаря? Та тому, що відчували свою безкарність. Так по-
водяться тільки співучасники темних справ, пов’язані із своїм керівни-
ком одним кривавим ланцюгом. Мабуть, серед них і були наймані вби-
вці — «наущені дияволом», як емоційно охрестив їх літописець. Хоча
вони були тільки знаряддям в руках справжнього найманця Царграда
— Всеволода, який продав душу заради влади.
Сіверянський літопис 59
Злочинні «розборки» Ярославичів так скомпрометували ідею запо-
віту Ярослава Мудрого, що їх нащадки вирішили триматися іншого
принципу — «отчини». Тобто, певні землі закріплювалися за окремими
князівськими родами. Виникли провінційні династії ізгоїв, які, спира-
ючись на силу своїх князівств, вели боротьбу за Київ, займаючи «золо-
тий стіл» за складним розкладом феодальної ієрархії, причому не зав-
жди законно, як це зробив Володимир Мономах, який своїм вчинком і
погубив згаданий принцип, після чого про київську династію годі було
й говорити. Київ перетворився на спільну спадщину усіх регіональних
родів. А «наше», як відомо, ніколи не буде «своїм». Звідси і нечувані
спустошення великого міста претендентами на престол. І дійсно, наві-
що щадити «матір городів руських», якщо її все одно не віддати у спад-
щину сину, і згодом тут буде правити твій ворог з іншої династії? За
півтора століття, наче у калейдоскопі, промайнули на київському троні
аж 69 правителів. Одні князювали довго, інші декілька днів, були й та-
кі, які Київ просто руйнували і грабували. А якщо пригадати й поло-
вецькі набіги, то можна уявити собі, в якому вигляді постало місто пе-
ред монголами. А після них і зовсім дивитися було ні на що... І ніхто,
крім поетів, не згадував про загальноруські інтереси. Тож і потягнули-
ся Рюриковичі до ставки Батия, випрошуючи у загарбника права зди-
рати три шкури зі своїх підлеглих. При цьому тільки один з них — че-
рнігівський князь Михайло пригадав, що він християнин.
Про що думали далекі нащадки Ярославичів, блукаючи поміж мон-
гольських вогнищ? Про Ярослава Мудрого, який перетворив унітарну
державу на федерацію? Про злочини його найулюбленішого сина Все-
волода та їх наслідки? Про руську церкву, яка так і не стала не залеж-
ною від царградської? Які ще думки можуть прийти на попелищі вели-
кої держави? Ніхто тоді не думав про об’єктивні закони розвитку сус-
пільства, що доречно тільки у тиші академічних кабінетів. А на улам-
ках минулого завжди пригадуєш вчинки людей, бо замість питань —
«хто винен?» і «кому це вигідно?» постає інше — «що робити?».
Джерела та література.
1. Филист Г. М. История «преступлений» Святополка Окаянного. — Мн., 1990.
2. Літопис руський. — К., 1989. — С. 132.
3. Літопис руський. — К., 1989. — С. 98.
4. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кін-
ця XIV сторіччя. — К., 1991. — С. 64.
5. Памятники литературы Древней Руси. XI — начало XII века. — М., 1978. —
С. 403.
6. Літопис руський. — К., 1989. — С. 103.
7. Літопис руський. — К., 1989. — С. 132.
60 Сіверянський літопис
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200032 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:47:23Z |
| publishDate | 1996 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Добриця, О. 2024-11-12T11:25:33Z 2024-11-12T11:25:33Z 1996 «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя / О. Добриця // Сіверянський літопис. — 1996. — № 2-3. — С. 48-60. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200032 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Гіпотези «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя Article published earlier |
| spellingShingle | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя Добриця, О. Гіпотези |
| title | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| title_full | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| title_fullStr | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| title_full_unstemmed | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| title_short | «Дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| title_sort | «дияволом наущений», або історія одного кримінального життя |
| topic | Гіпотези |
| topic_facet | Гіпотези |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200032 |
| work_keys_str_mv | AT dobricâo diâvolomnauŝeniiaboístoríâodnogokrimínalʹnogožittâ |