До місць оцих душею приросла

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :Сiверянський літопис
Дата:1996
Автор: Горшунова, З.
Формат: Стаття
Мова:Українська
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1996
Теми:
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200220
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:До місць оцих душею приросла / З. Горшунова // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 27-29. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
_version_ 1859576898184544256
author Горшунова, З.
author_facet Горшунова, З.
citation_txt До місць оцих душею приросла / З. Горшунова // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 27-29. — укр.
collection DSpace DC
container_title Сiверянський літопис
first_indexed 2025-11-27T02:41:20Z
format Article
fulltext Зоя Горшунова ● ДО МІСЦЬ ОЦИХ ДУШЕЮ ПРИРОСЛА ...Страшний то був день. Головне, що ніхто нічого певного не знав. Тобто хтось знав, але в масі своїй люди були в невідомості. Четверта зміна хімцеху, до складу якої я входила, була тієї суботи вихідною. До речі, я потрапила до четвертої зміни буквально за тиждень до ава- рії. А до того працювала у п’ятій, якій випало чергувати трагічної ночі. У четвертій я стажувалася. Це робилося перед тим, як підвищу- вати працівникам групу. Я була, до того лаборантом четвертої групи, готувалася складати екзамени на п’яту. А моя напарниця, з якою пра- цювала раніше, Галина Павловська, якраз була на зміні у ніч на 26 квітня. Щоб довідатися щось певне про те, про що всі говорили, я пішла до Галини. По дорозі ще до магазину зайшли з чоловіком. Подивилися, як по місту їздять бронетранспортери, ходять військові у «пелюстках», граються у пісочку діти (звичайно, без «пелюсток»)... Галину ми застали вдома в ліжку з компресом на голові. У неї ще не минув стрес, викликаний усім тим, що буквально звалилося, наче сніг на голову літнього дня. Галина плакала. — Галко, та поясни ж ти, врешті-решт, що стряслося? — Не питай — щось страшне,— більше нічого ми від неї не до- билися. Розповіла, правда, що втекла з лікарні, куди їх доставили зі зміни і де мили усіх підряд із шлангів. Усіх, хто був тієї ночі на блочному щиті управління четвертим блоком. Так ми й додому повернулися. Правда, ще на дачу з’їздили — треба було картоплю занести в приміщення після прогрівання. А вдо- ма, як могли, задовольняли свою цікавість сини — шістнадцятирічний Геннадій та п’ятнадцятирічний Андрій. Лазили з друзями на дах ви- сотного будинку, дивилися в підзорну трубу, як там, на блоці, щось горить, щось димить. Коли почалася евакуація, оголосили, що все те днів на три. При- наймні, ми так зрозуміли, адже було сказано, що й брати із собою потрібно тільки найнеобхідніше. Навіть чутки були, що вивезуть усіх кудись до лісу, де доведеться пожити в наметах. Майже суботньо- недільна прогулянка. Хлопці мої, можна сказати, були щасливі. Все на «ура» сприйняли. Як же — у лісі в наметах жити доведеться. Від- повідно, одяглися по-спортивному і в те, що вже підношене було. На природу, словом, зібралися. Ми з чоловіком легковушкою вирушили на Волинь — на батьків- щину. Вирішили рідних провідати. Прикинули, що на три дні евакуа- ція, а там — першотравневі вихідні. Виходило, що погостювати мож- на добре. До Чорнобиля ще знайомих підвезли — жінку з малим дитям. Теж до рідні. По дорозі дитина почала вередувати. Тут і дороги тієї, а бач, заколисало. Так подумалося. Уже й скло у машині опустили — не допомагає. Якби ж знали, що не опускати скло — задраювати- ся герметично треба було, якби можна. Якби можна, якби знали... Приїхали до батьків, а майже слідом за нами «швидка допомо- га» прибула, щоб забрати нас до лікарні. Виходить, що певні служ- би все-таки працювали чітко і досить оперативно. Ми, зрозуміло, ні- Сіверянський літопис 27 якої таємниці із поїздки не робили, але треба ж було зателефонувати медикам, дати адресу. Та й не ми ж одні такі були. Ну, ми, як кажуть, від медиків відмахнулися. Через якийсь час ті приїхали вдруге — ми знову ігноруємо. Втрете приїхали з міліцією. Тут уже сперечатися не випадало. Нас обстежили, а матері моїй сказали, щоб усю мою і чоловікову одежу викинула. Після ретельної санообробки нас одягли у що Бог послав і відправили до обласної лікарні. Там протримали десять днів, щодня міняючи постіль і нікого не допускаючи до нас у палату. Можна уявити, як нам там лежалося, коли про дітей тільки й знали, що вони поїхали на три дні пожити у лісі в наметах. Виписали все-таки і відпустили нас до Поліського. Спасибі головному лікареві — він уже встиг на той час встановити адресу синів. Вони, виявляєть- ся, жили у Поліському районі в одній із сільських шкіл. У Поліському уже розподіляли людей. Пропонували на вибір їхати працювати на Запорізьку, Південно-Українську чи Рівненську атомні станції. Тим, зрозуміло, хто не потрібен був на той момент для ліквідації наслідків аварії безпосередньо на місці. Ми поїхали на Запорізьку. Там відразу нас поселили у двокімнатну квартиру. Вона, як виявилося, була не якоюсь резервною чи щойно відселеною. У ній розміщали відряджених на станцію. Тож коли прийшли увечері но- чувати, побачили, що ми не самі. Виявляється, не встигли додому люди виїхати. — А ви звідки? — питають нас, а коли почули, відреагували до- сить несподівано: — Ми так і знали. Дуже вже наші прилади почали «хвилювати- ся»... Малася на увазі дозиметрична апаратура, яку відряджені на Запорізьку АЕЄ мали у користуванні. Цікаво, як воно так чіпко до нас усе «пристало». Скільки в Луць- ку були, скільки там милися, скільки міняли одежу, а бач... Тоді до нас, як кажуть, вперше дійшло, що чорнобильський слід — то і серйозно, і надовго. Це підтвердив ще один епізод, який вразив мене ще більше, ніж той, що нас безпосередньо стосувався. Коли нас пропускали через душові камери, коли міняли одежу, ще раз уже на Запорізькій стан- ції, довелося стати свідками дуже сумної ситуації. Молоді батьки бу- ли з дитям-немовлям. Дозиметрист провів приладом по колясочці і звелів негайно відвезти її на поховання. А в тій колясочці дитинка ж була, може, тиждень, а може, й більше. Скільки ж вона одержала бер? Було й інше. Керівництво ЗАЕС не дуже люб’язно зустріло при- булих. Нас мало не злочинцями дехто виставити хотів. У себе, мов- ляв, станцію підірвали, а тепер сюди приїхали. Це було настільки несправедливо, що ми не витримали. На стадіоні зібрали мітинг, на- писали колективного листа-скаргу і відправили з ним гінця прямісінь- ко до Москви. Вплинуло. Директора станції зняли з роботи, а нам де- що поліпшили побутові умови. Ну, і роботою, зрозуміло, забезпечили. Не розкішно, але все-таки влаштувалися ми у двокімнатній квар- тирі на дві родини. Поселили з нами жінку з трьома дітьми. І в нас було двоє. Ще й собаку вивезли з собою. Не з примхи, не від роз- кошів. Мало того, що ця тварина справді друг людини, так іще й обо- в’язок якийсь перед нею має бути. Не винний же пес, що люди не впо- ралися із якимсь там атомом. І на Запорізькій станції я працювала у хімлабораторії. Потроху почали обживатися. З’явилася можливість придбати на виплату меб- лі, холодильник, телевізор, посуд. Побутові речі, як і все інше, були в дефіциті. Коли говорю про посуд, не якісь там сервізи маю на увазі. 28 Сіверянський літопис Давали по одній тарілці та ложці на кожного члена родини, по одно- му рушнику. Зрештою, до труднощів нашим людям не звикати. У нас проти них, мабуть, уже на генетичному рівні імунітет виробився. Але тягло назад, хоч розуміли, що повернемося не в рай, не на курорт і навіть не до своїх покинутих квартир із усім домашнім скарбом. До повернення певною мірою спонукав і стан здоров’я дітей, осо- бливо меншого сина. У нього почалися сильні головні болі. Думалося, може, то через різку зміну клімату. У лікарні іншого діагнозу, як го- стре респіраторне захворювання, ніхто не ставив. На вулиці — спека, а в хлопця нежить ніяк не минає. Вночі ж прокидається від болю в го- лові настільки сильного, що плаче. А вже ж не такий і маленький — п’ятнадцять років усе-таки. Підштовхували і листи, що їх почали одержувати від знайомих, інформація про роботи з ліквідації наслідків аварії, яка постійно з’являлася у пресі. Ставало якось не по собі: люди там працюють, а ми нібито збоку. Як спостерігачі. У серпні 1986 ми повернулися, а 1 вересня я уже й на роботу вийшла. Попутно вирішувала питання з влаштуванням дітей. Мен- ший поновився в Київському енергетичному технікумі. А Геннадій пі- шов працювати. Зараз він у хімцеху ЧАЕС — оператор на обезсолю- ванні води. Андрій після закінчення технікуму також прийшов на станцію. Працював у відділі планово-попереджувального ремонту, а потім перейшов на роботу до Славутича. Обидва сини поодружували- ся. Я вже маю двох внучок... Сьогодні про аварію і післяаварійні дні згадуєш, наче про страш- ний сон із щасливим кінцем. Всього було в той час — і життя в кора- бельному трюмі, і «поліпшення» житлових умов, коли переселили до каюти, і вахтовий метод роботи, який хоч і виснажував, але мав і пе- вні плюси, адже давав можливість щомісяця на два тижні повністю відключитися від чорнобильських проблем. Як правило, я проводила той вільний час у батьків на Волині. Робота була звичайною, але в незвичайних умовах. Доводилося і на третій блок ходити — переносити прилади із неробочих приміщень, документи. Але робоче місце було в лабораторії першої черги, тобто на обслуговуванні першого та другого блоків. Якщо потрібно було зробити якісь аналізи, щоб довідатися про стан справ на третьому блоці, відбирали проби і робили дослідження в лабораторії на першій черзі. Я взагалі спеціаліст із досліджень води. Нас на станції «вод- никами» називають. А ще є «газовики», «маслята», «радіо». Це ті, що займаються газами, технічними маслами та радіохімією. На сьогодні ми працюємо в доаварійному режимі. Але не всі. Де- хто пішов зі станції на іншу роботу, а хтось і взагалі з життя. Галина Павловська, яка першою розповіла мені про аварію, ще трохи попра- цювала після того на станції — буквально, кілька вахт. Зараз живе у Києві. Народила сина. Хворобливий хлопчик... А чоловік її працює в Чорнобилі. Не на ЧАЕС, але до станції має відношення, бо на її пот- реби чи ліквідацію наслідків катастрофи, якій уже минуло десять ро- ків, спрямовані зусилля усіх, хто знаходиться в зоні. У зоні працюю і я, і один з моїх синів. Часом спадає на думку, що на Запорізькій АЕС могло бути краще. Все-таки там радіаційна обстановка завжди була стабільню, немає забруднених місць, немає аварійного (хоч схованого в «саркофаг») блока. Але душею я була б тут. Тому й повернулася. Тому й не збираюся міняти місце мешкан- ня, місце роботи. Сіверянський літопис 29
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200220
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn 2518-7430
language Ukrainian
last_indexed 2025-11-27T02:41:20Z
publishDate 1996
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
record_format dspace
spelling Горшунова, З.
2024-11-20T16:03:00Z
2024-11-20T16:03:00Z
1996
До місць оцих душею приросла / З. Горшунова // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 27-29. — укр.
2518-7430
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200220
uk
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Сiверянський літопис
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986
До місць оцих душею приросла
Article
published earlier
spellingShingle До місць оцих душею приросла
Горшунова, З.
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986
title До місць оцих душею приросла
title_full До місць оцих душею приросла
title_fullStr До місць оцих душею приросла
title_full_unstemmed До місць оцих душею приросла
title_short До місць оцих душею приросла
title_sort до місць оцих душею приросла
topic Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986
topic_facet Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200220
work_keys_str_mv AT goršunovaz domíscʹocihdušeûprirosla