На сторожі — завжди
Збережено в:
| Дата: | 1996 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200225 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | На сторожі — завжди / В. Коротков // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 51-56. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200225 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2002252025-02-23T17:12:45Z На сторожі — завжди Коротков, В. Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 1996 Article На сторожі — завжди / В. Коротков // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 51-56. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200225 uk Сiверянський літопис application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 |
| spellingShingle |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 Коротков, В. На сторожі — завжди Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Коротков, В. |
| author_facet |
Коротков, В. |
| author_sort |
Коротков, В. |
| title |
На сторожі — завжди |
| title_short |
На сторожі — завжди |
| title_full |
На сторожі — завжди |
| title_fullStr |
На сторожі — завжди |
| title_full_unstemmed |
На сторожі — завжди |
| title_sort |
на сторожі — завжди |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1996 |
| topic_facet |
Чорнобильська АЕС: 26.04.1986 — 30.11.1986 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200225 |
| citation_txt |
На сторожі — завжди / В. Коротков // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 51-56. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT korotkovv nastorožízavždi |
| first_indexed |
2025-11-24T03:08:50Z |
| last_indexed |
2025-11-24T03:08:50Z |
| _version_ |
1849639546626506752 |
| fulltext |
Валентин Короктов
НА СТОРОЖІ — ЗАВЖДИ
Мені випало ліквідовувати наслідки двох аварій на атомних стан-
ціях. Перша — 1975 року на Ленінградській АЕС, де я тоді працював.
Те, що сталося поблизу другої російської столиці двадцять один рік
тому, із Чорнобилем-86 порівнювати, звичайно, не можна. Але втрата
контролю над джерелом радіоактивного випромінювання була й тоді.
Фон підвищився не лише на станції, але і за її межами, у тому числі
у місті Сосновому Бору. Вважаю, що настав час говорити і про це. І
говорити відверто. Адже обидві ці аварії, висвітливши роль радіацій-
ного захисту, водночас показали і його неспроможність для реакторів то-
го типу, що встановлені на цих станціях.
Про аварію на ЧАЕС я довідався відразу після того, як вона ста-
лася. Збагнувши масштаби лиха, наскільки це було можливо із доступ-
ної на той час інформації, відразу звернувся до директора Ігнолінської
АЕС (а я тоді працював саме на ній) Миколи Федоровича Луконіна з
проханням відрядити мене для надання допомоги колегам. Але відом-
ча розрізненість того періоду не дозволила здійснитися моєму бажан-
ню. Ігнолінська АЕС, розміщена у Литві, підлягала тоді Міністерству
середнього машинобудування колишнього Союзу, а Чорнобильська —
Міністерству енергетики. Керівництво нашого Міністерства спершу зай-
няло позицію дещо відсторонену, мовляв, міненергівці цю кашу зава-
рили, хай вони і їдять її. Та те тривало, на щастя, недовго.
Першу допомогу я подав ЧАЕС опосередковано, посприявши від-
рядженню туди двох своїх підлеглих — начальника зміни Трофимова
і ще одного, прізвище якого, на жаль, забулося. Погодитися на таке
відрядження у червні 1986 року — через якийсь місяць з лишком після
аварії, коли все ще було не тільки дуже небезпечним, але й не зовсім
визначеним, могли тільки мужні і відповідальні люди. Пам’ятаю, як
інші шукали (і знаходили) приводи для відмови. У того сімейні обста-
вини складні, в іншого із здоров’ям не все гаразд. А ці двоє у кращих
традиціях, на жаль, більше знаних нами з літератури і преси, ніж із
життя, заявили: «Якщо треба — ми готові. Партквитки носимо не для
форми...». Я певен, що й сьогодні такі люди є. І справа не в тому, до
якої вони партії належать чи взагалі безпартійними вважаються. Про-
сто вони — справжні люди.
Сам же я вперше потрапив до тридцятикілометрової зони у складі
комісії для проведення обстеження станції і розробки заходів, що доз-
волили б знизити дозові наватаження на персонал. І взагалі для об-
грунтування можливості роботи в умовах діючих санітарних норм. Во-
ни, як відомо, допускають одержання тими, хто працює на станції, за
рік опромінення в межах п’яти бер.
Потрібно було виконати певний обсяг робіт, що забезпечило б лю-
дям відповідні умови уже після пуску першого і другого блоків. До на-
шої команди, яку очолив Володимир Григорович Щербина, ввійшли
представники з кількох атомних станцій колишнього Радянського Сою-
зу — Ігнолінської, Ленінградської, Ровенської. За два місяці нам вда-
лось виконати поставлене завдання.
Потім я ще кілька разів відряджався союзним міністерством до
Чорнобиля, а в липні 1987 року мені запропонували очолити інспекцію
з радіаційної безпеки у тридцятикілометровій зоні. Отож у серпні того
року я із просто командированого став прикомандированим, тобто по-
Сіверянський літопис 51
чав працювати на постійній основі. Інспекція існувала в системі Міні-
стерства ядерної енергетики. Діяльність її була припинена разом з лік-
відацією даного Міністерства 1990 року. Але послаблення його ролі по-
чало відчуватися раніше. Як інспектор, який представляв високу ін-
станцію, я, однак, був залежним і від місцевих органів, зокрема науко-
во-виробничого об’єднання «Комбінат» (нинішня «Прип’ять»), де одер-
жував заробітну плату. Тобто статус інспекції поступово знижувався,
що вносило певний виробничий дискомфорт у мою діяльність. Це й ста-
ло причиною мого переходу безпосередньо на роботу в штат Чорно-
бильської атомної. З березня 1989 року і понині я — начальник цеху
радіаційної безпеки.
Цех був створений після аварії. До неї була на станції служба ра-
діаційної безпеки, що поєднувала функції загальнопромислової техні-
ки безпеки і радіаційної безпеки власне. Аварія висвітила, як рентген,
усі вади цієї служби. Звичайно, не у всьому винна була вона, але дещо
слід було б зробити значно ефективніше і з значно меншими втратами.
Але справитися з таким завданням могла б відповідна структура, якої
на момент виникнення надзвичайної ситуації, на жаль, просто не існу-
вало.
Отож про неспроможність радіаційного захисту у тому вигляді, у
якому він був до квітня 1986 року на ЧАЕС та й на всіх інших стан-
ціях. Насамперед, самі реактори такого типу конструктивно були не
забезпечені захистом. Вони не мають захисної оболонки. Та й системи
радіаційного контролю не були розраховані на можливість аварії тако-
го масштабу. Не вистачало навіть діапазону приладів для вимірювання
активності. Лише залучення дозиметрів, якими була забезпечена сис-
тема цивільної оборони, дало змогу більш-менш вирішити це питання.
Тепер маємо цех радіаційної безпеки, перед яким стоїть цілий ком-
плекс завдань. Перше — це організація робіт у радіаційно небезпечних
умовах, тобто там і тоді, де і коли потрібні заходи захисту персоналу.
Із першого органічно випливає друге завдання — забезпечення
усіх видів радіаційного контролю від усіх джерел іонізуючих випромі-
нювань. Зараз кожен працівник станції має дозиметр, що дозволяє ви-
мірювати дози в тисячу рентгенів на годину. Вважаю це великим до-
сягненням. На перший погляд, зараз такий широкий діапазон можливо-
стей приладів і не потрібний. Але треба бути готовим до всіляких не-
сподіванок. Та й при роботі в нормальному режимі часом доводиться
вимірювати дуже великі дози. Зокрема, мені 1991 року на працюючому
реакторі випало заміряти дозу в 950 рентгенів на годину. Робив це
з усіма можливими засобами безпеки — із-за захисної огорожі, виста-
вивши дозиметр. Там був дефект на обладнанні використаних техно-
логічних каналів. Випромінювання йшло від контейнера з відходами.
Наш цех повинен також забезпечувати нерозповсюдження радіо-
активності за межі, встановлені проектами чи нормальним режимом
експлуатації того або іншого об’єкта. Це досить широке коло і об’єк-
тів, і процесів. Санпропускний режим, режим дотримання зональності,
контроль за станом бар’єрів на шляху розповсюдження радіоактивності
та й ще багато чого.
Треба також вчити персонал станції діяти в екстремальних умовах,
тобто в аварійних ситуаціях. Цей вид діяльності включає в себе ство-
рення необхідної інструктивної бази, проведення протиаварійних трену-
вань. Людям треба показувати, показувати і пояснювати, як повинен
кожен діяти в умовах радіаційної аварії.
Це дуже серйозні завдання, адже як би до неї не готувалися, ава-
рія завжди виникає несподівано. Її масштаби треба оцінювати за ліче-
ні хвилини, видавати рекомендації рсоналу, повідомити про радіацій-
52 Сіверянський літопис
ний фон медиків, аби вони, у свою чергу, прийняли оптимальні рішен-
ня з приводу надання допомоги потерпілим. Після дозиметричної роз-
відки бажано з персоналом інших підрозділів локалізувати місце ава-
рії і негайно приступати до ліквідації її наслідків.
У цеху 230 працівників, які розподілені на три дільниці. Це — ек-
сплуатаційна служба, ремонтна служба і так звана служба забезпе-
чення радіаційної безпеки допоміжних об’єктів. Експлуатаційників при-
близно 120 чоловік, тобто добра половина усього чисельного складу ко-
лективу цеху. Вони займаються оперативним контролем. Це дві зміни
першої черги і друга черга на чолі з начальником зміни. У складі цієї
служби — група інженерної підтримки з шести чоловік, група експлуа-
тації з трьох чоловік. Є ще й дві лабораторії — індивідуального дози-
метричного контролю та радіаційної безпеки. Очолює службу заступник
начальника цеху Віктор Володимирович Андрєєв. У атомній енергетиці
він з 1982 року. Ми починали з ним спільну роботу на Ігнолінській
АЕС: він — молодим спеціалістом після закінчення Уральського полі-
технічного інституту, а я — заступником начальника служби радіацій-
ної безпеки.
Ремонтну службу очолює Євген Володимирович Гарін. До її скла-
ду входять група профілактично-попереджувального ремонту та група
матеріально-технічного забезпечення. На цих людей я покладаю великі
надії у плані реконструкції, модернізації діючих систем. Почали ми та-
ку роботу. Справа в тому, що наша система своє уже відпрацювала —
і морально, і фізично, і технічно. Після 1997 року її експлуатувати уже
не можна. Разом із київськими науковцями, яких, до речі, очолює наш
колишній працівник Микола Іванович Істомін, розроблена необхідна
ідеологія модернізації, яку зараз почали здійснювати.
Служба радіологічної безпеки допоміжних об’єктів складається з
трьох дільниць. Це, зокрема, — автотранспортне підприємство з трьо-
ма гаражами. Характерно, що, входячи до служби, яка забезпечує ра-
діаційну безпеку, транспортники, у свою чергу, повинні контролюватися,
бо не кожен настільки відповідально ставиться до роботи, щоб довіряти
йому повністю і цілком. Як кажуть, потрібне око й око, щоб це трапи-
лося виносу активності транспортом за межі промислового майданчика
та зони суворого режиму.
До служби РБ входить також група контролю санпропускного ре-
жиму. Аварія показала всі недоліки цього режиму і привела до розу-
міння необхідності зробити його більш жорстким. Донедавна у нас іс-
нувала триступенева система контролю. Не знаю, чи таке практикуєть-
ся де-небудь у світі, але що в межах Співдружності Незалежних Дер-
жав не практикується, — це мені точно відомо.
Усе починається у Славутичі пунктами переодягання. Потім на
так званих чистих електропоїздах доїжджаємо до пересадочної станції.
Там пересідаємо у поїзди «брудного» плеча. У них їдемо до Семиходів.
Це у так званій транспортній одежі. Там переодягаємося у перехідну
одежу. Третє переодягання — при входженні до зони суворого режиму,
тобто на місце роботи.
Десятиріччя, що минуло після аварії, допомогло нам об’єктивно пі-
дійти до достатності і необхідності існування такого ланцюжка. Вирі-
шили дещо спростити. Звичайно, не на шкоду якості. Почали спрощен-
ня з відміни пересадочної станції. Для цього довелося ретельніше конт-
ролювати дотримання правил радіаційної безпеки. Це принесло по-
трібний результат. Ми переконалися, що поїздами із зони до Славути-
ча бруд не переноситься.
Друга стадія — це відміна санпропускників у Славутичі. Почали
цей експеримент приблизно в середині 1995 року. Новий, 1996-ий, зуст-
Сіверянський літопис 53
ріли офіційно зафіксованою ситуацією, коли жодного випадку занесен-
ня радіаційної забрудненості із станції до міста енергетиків з вини стан-
ції не було. Мається на увазі, що жоден співробітник не приїхав з ро-
боти забрудненим у результаті виконання своїх прямих службових обо-
в’язків.
Це приємно. Але ж бувало, що люди привозили в місто забруд-
неність, одержану в результаті особистої недисциплінованості. Один
під’їхав не на тій, що належить, машині, інший пройшов не тим марш-
рутом, який є чистим. Ще хтось не переодягнувся в санпропускнику на
станції. Кожен такий випадок ми фіксуємо, розслідуємо спільно з орга-
нами санітарного нагляду. До нового року траплялося таке усього чо-
тирнадцять разів. На кількатисячний колектив такий показник може
взагалі видатися дрібницею, не вартою уваги. Але ми настроєні по-ін-
шому. Ми повинні забезпечити стовідсоткову радіаційну безпеку. Тіль-
ки тоді можна відмовлятися від зайвого переодягання. Власне, тільки
тоді його можна буде вважати зайвим.
Третя дільниця служби радіологічної безпеки займається її забез-
печенням там, де колись було чисто. Мається на увазі — до аварії.
Цілком зрозуміло, що після 26 квітня 1986 року брудно стало там, де
до цього про якусь радіацію навіть мови не могло бути. Усі адміністра-
тивні приміщення, уся територія, що безпосередньо прилягає до стан-
ції, — то зона нашого контролю, наша турбота, наш, якщо можна так
висловитися, біль.
Отож цех без перебільшення — передній край боротьби з радіоак-
тивністю. За нами — контроль. Ми виявляємо джерела, виробляємо
рекомендації. А тоді вже підключається цех дезактивації чи інші під-
розділи. В адміністративно-господарському відділі також є дезактива-
ційники. У складніших випадках, коли не можемо справитися такими
силами, на допомогу приходить цех пригнічення активності. Він вхо-
дить до складу об’єкта «Укриття». Ми співпрацюємо з ним на договір-
них засадах. Особливо потрібного буває допомога цього цеху, коли для
допуску персоналу планується проведення широкомасштабних робіт із
зниження гамма-фону, із зниження забрудненості.
Якщо взяти до уваги, що частина персоналу нашого цеху зайнята
безпосередньо ліквідацією наслідків аварії (мова про службу радіацій-
ної безпеки допоміжних об’єктів, до якої входить 45 чоловік) , а також
трохи збільшену кількість персоналу для індивідуального контролю,
то чисельний склад цеху практично не відрізняється від аналогічних
структур інших атомних станцій на території України та Країн Спів-
дружності. На Ленінградській АЕС у ЦРБ працює 146 чоловік, на За-
порізькій (там, щоправда, інші реактори) — 134 чоловіки, на Ігнолін-
ській — приблизно 160 чоловік. Отож ми нарівні з іншими і справляє-
мося з покладеними на нас завданнями.
Але час іде. Обладнання старіє. Вимоги ж до забезпечення радіа-
ційибї безпеки не лише залишаються тими, що й раніше, але й жорсткі-
щають. Не виключено, що з часом будуть затверджені нові допустимі
рівні зовнішнього опромінення. З одного боку — це добре. А з іншого
виникає проблема забезпечення виконання нових вимог на старому об-
ладнанні. Звичайно, його можна обновити, якби проектом були перед-
бачені ремонтні можливості. Не передбачені, на жаль. Ось і виходить,
що плановане на рівні технічної думки, шістдесятих років експлуатує-
ться наприкінці років дев’яностих. Поки що виходимо із становища, по-
кладаючись на так звані внутрішні резерви.
Усі з розумінням підходимо до підвищення вимог. Є в цьому плані
у кого повчитися. Але обмін досвідом із ядерними державами за межа-
ми СНД проходить на вищому рівні. А ось начальники змін, майстри
54 Сіверянський літопис
можливості контактів із своїми зарубіжними колегами практично пов-
ністю позбавлені. Більше обмінюємося досвідом із ядерниками Украї-
ни та ближнього зарубіжжя. При цьому бачимо, що де в чому ми навіть
вперед пішли. В чомусь, щоправда, і відстаємо.
Вважаю повчальним для нас досвід добре знайомої мені Ігнолін-
ської АЕС із Литви. Там з допомогою Швеції запровадили систему ін-
дивідуального дозиметричного контролю. Вона автоматично «відсте-
жує» усі види іонізуючого випромінювання. Наші системи, на жаль,
контролюють тільки зовнішнє випромінювання. Інші його види ми об-
ліковуємо розрахунково-експериментальним методом. Це означає, що
з допомогою приладів обстежуємо поля, у яких знаходиться персонал.
Знаючи ж, скільки хто знаходився в даному полі, можна методом мно-
ження чи додавання визначати дозу опромінення, одержану кожним
працівником. Є в цьому значна доля приблизності, що, звичайно, не-
добре. Потрібен точний інструментальний контроль.
У даному випадку слово «потрібен» вживаю не як вимогу до ко-
гось, а як мету, до якої ми маємо прагнути. Але виходити треба з реа-
льних можливостей. А вони такі, що краще західне обладнання дале-
ко не завжди нам по кишені. Та не вік же будемо бідними. Надії на
поліпшення стану справ є. Думаю, що вони збудуться.
Екзаменом на нашу надійність стала, пожежа 1991 року. Відразу
після займання на станцію виїхали бригади спеціалістів нашого цеху.
Включилися в роботу. Ми чітко і недвозначно довели, що виходу ра-
діоактивності за встановлені межі не було. Оперативний персонал, зу-
мів за лічені хвилини правильно оцінити обстановку і взяв безпосеред-
ню участь у ліквідації осередків пожежі. Радіаційні наслідки того, що
сталося, були оцінені за всіма потрібними рівнями — за забрудненістю
повітря, за опроміненням тих, хто брав участь у ліквідації займання.
Своєчасно провели дезактивацію усіх, хто був задіяний на ліквіда-
ції надзвичайної події. Була деяка забрудненість особового складу по-
жежних команд, а також турбінного цеху. Але рівень радіації там був
просто мізерним і, звичайно, ні в яке порівняння не йшов із тим, який
був 1986 року. З нашою оцінкою ситуації погодилася комісія, яку очо-
лював віце-президент Національної Академії Наук України Віктор
Григорович Бар’ярхар.
Звичайно, краще б ніколи і нікому не знати про аварії. Але якщо
про них забувати, якщо до них не готуватися, вони мають здатність
повторюватися. Адже були аварії і в Челябінській області, і в Ленін-
градській. Вони мали інший характер, ніж на Чорнобильскій АЕС. Ін-
шими були і їх масштаби. Та вони повинні були змусити задуматися
усіх причетних до експлуатації таких об’єктів підвищеного ризику, яки-
ми є атомні станції. Але належних висновків на майбутнє не було зро-
блено. На жаль. Чорнобиль-86 нас навчив багато чому. Жорстоко нав-
чив. Причому насамперед тому, що на помилках таки треба вчитися.
Бажано б — на чужих, але коли не вийшло так, то хоча б на своїх.
Те, що сталося 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній, по-
казує, що в силу своєї трагічної необізнаності пожежники діяли, хоч і са-
мовіддано, хоч і героїчно, але... не зовсім так, як вимагала обстановка.
Гасити водою реактор, який палає, — безумство. Люди повинні були
наперед знати про це. Людям про це ніхто не сказав. Хто винен? Ду-
маю, що не час навішувати ярлики. Власне, цього не треба робити ні-
коли. Винні усі потроху. Служба радіологічної безпеки — в тому, що
не вчила пожежників, як треба діяти в екстремальних ситуаціях, а по-
жежники в тому, що не поцікавилися цим у СРБ. Тепер ми працюємо у
принципово іншому режимі...
Сіверянський літопис 55
Після аварії, наші контакти з пожежними військами щонайтісніші.
У нас є документи, що визначають ці взаємовідносини. Коли пожежники
прибувають, для роботи на об’єкт, де можливий вихід радіоактивних ре-
човин, їм разом з допуском вручаються відомості про радіаційну обста-
новку: де які поля, де і скільки можна працювати без ризику для жит-
тя. Засоби індивідуального дозиметричного контролю, якщо їх немає,
пожежники також отримують. Це особливо важливо передбачити у тих
випадках, коли до гасіння залучаються пожежники, які не мали ніякого
відношення до атомних станцій. Останнє, як відомо, було при аварії на
ЧАЕС.
Періодично — раз на місяць — проводяться наші спільні навчан-
ня з ліквідації займань, в ході яких умовно імітується вихід радіоактив-
них речовин. Хай на повторення трагічних подій весни 1986 року немає
щонайменших підстав сподіватися, але ми повинні бути готовими зро-
бити все, аби ліквідувати наслідки будь-якої аварії з найменшими втра-
тами. І ми готові до цього.
П І С Л Я М О В А
Як говорить Валентин Трохимович Коротков, родина у нього складна. Із цим можна
погодитись уже хоча б з огляду на те, що доля розкидала її членів на сьо-
годні по трьох державах.. Один з двох синів працює у Литві на Ігнолінській АЕС, дру-
гий — в Росії, на Ленінградській АЕС. А дочка, що єдина не зв’язала свою долю з
ядерною енергетикою, — співробітниця Російського музею в Санкт-Петербурзі.
Попри те, що і сам Валентин Трохимович в різних місцях провів молоді роки, які,
незважаючи ні на що, завжди згадуються, як найкраща пора життя, з усіх міст, де йо-
му доводилося жити, віддає беззаперечну перевагу Славутичу. «Шкода тільки,—гово-
рить,—що ЧАЕС стала ареною політичної боротьби між нашою державою і «великою
сімкою» і що та боротьба, може закінчитися достроковим закриттям станції. Для Ук-
раїни це все одно, що зарізати курку, яка несе золоті яйця...».
А цех радіаційної безпеки, очолюваний В. X. Коротковим, — це та інстанція,
яка найпершою стоїть на сторожі того, щоб станція, що асоціюється у декого з та-
ким собі страхітливим монстром, приносила людям тільки користь.
56 Сіверянський літопис
|