Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 1996 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1996
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200231 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту / І. Алексеєв // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 92-102. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859975780195368960 |
|---|---|
| author | Алексеєв, І. |
| author_facet | Алексеєв, І. |
| citation_txt | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту / І. Алексеєв // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 92-102. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| first_indexed | 2025-12-07T16:23:29Z |
| format | Article |
| fulltext |
РОЗВІДКИ
Ігор Алексеев
ЧЕРНІГІВЕЦЬ М. О. КИТИЦИН — ОДИН З ПЕРШИХ
КОМАНДИРІВ-ПІДВОДНИКІВ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ
Так вже склалось, що підводники найкращого гатунку російського
і радянського флотів були вихідцями з України. Про подвиги одесита
Олександра Івановича Маринеско написано чимало, а ось доля Ми-
хайла Олександровича Китицина — кращого підводника Чорноморсь-
кого флоту Росії часів першої світової війни, відома досить таки об-
меженому колу істориків. Його сім’єю довгі роки були екіпажі його
кораблів, дітьми — гардемарини, а домом — кораблі і судна.
У передреволюційні роки його ім’я було на вустах всієї імперії,
а пізніше і республіки. Але потім прийшли десятиліття забуття, які
порушувались лише окремими згадками на шпальтах військово-історич-
ної літератури. Неможливо було, не назвавши командира, вести мову
про подвиг екіпажу підводного човна «Тюлень», який не тільки вийшов
переможцем поєдинку з озброєним транспортом «Родосто», але й за-
хопив його. Однак детальне вивчення багатьох матеріалів дозволяє
зробити висновок, що це був далеко не перший, і, на мою думку, не
головний подвиг в житті цієї людини.
За даними, які люб’язно надали мені співробітники Чернігівсь-
кого архіву, вдалося встановити, що 17 вересня (за старим стилем)
1885 року в місті Чернігові в сім’ї дворянина, українця за національ-
ністю, колезького асесора Олександра Олександровича Китицина на-
родився хлопчик, після хрещення в Свято-Миколаївській церкві на-
званий Михайлом. Сім’я, видно, була не дуже багатою (дворянка Лі-
дія Миколаївна Китицина заробляла на життя тим, що здавала в найм
квартиру), але досить таки родовитою, щоб в 1902 році влаштувати
хлопчика на навчання в особливо привілейований заклад — Морський
кадетський корпус в Санкт-Петербурзі. Юність промайнула, як сон, у
навчанні, практичних походах на великих бойових навчальних та дріб-
ніших парусних кораблях. На палубах цих кораблів і формувався бій-
цівський характер майбутнього моряка і мудрого вихователя.
Юнак ще навчався, коли почалася російсько-японська війна. На
Далекий Схід з Балтики відправлялись десятки кораблів, а на нові
треба були не тільки тисячі матросів, а й офіцерські кадри. На щас-
тя Михайла Олександровича, друга і третя ескадри пішли без нього.
Закінчивши навчання в корпусі в суворому 1905 році, коли російський
флот вже втратив тисячі матросів і офіцерів та десятки кораблів під
92 Сіверянський літопис
Порт-Артуром і в Цусимі, мічман Китицин був направлений на Дале-
кий Схід. Російсько-японська війна ще гриміла над сопками Маньчжу-
рії і морями Тихого океану, однак взяти участь у бойових діях Кити-
цину тоді не довелось. Він потрапив на крейсер другого рангу. «Ал-
маз» — один з трьох бойових кораблів, яким вдалось уникнути заги-
белі у водах Цусіми і прорватися до Владивостока. На ньому молодий
мічман пішов у свій перший дальній похід. На той час мир з Японією
вже було підписано і кораблі Тихоокеанських ескадр Росії, які зали-
шились в строю, повертались на Балтику для ремонту. 21 листопада
«Алмаз» прибув у Сайгон, куди привіз з Владивостока офіцерів для
поповнення екіпажів крейсерів І рангу «Аврора» і «Олег». Мічман
Китицин потрапив на крейсер «Олег» — ще один «уламок» другої Ти-
хоокеанської ескадри, інтернованої після Цусіми в Манілі на Філіппі-
нах. За службу у прифронтовому Владивостоці, як і всі, хто служив
на той час в складі ескадри Тихого океану, М. О. Китицин невзабарі
був нагороджений «Темно-бронзовою медаллю в пам’ять Російсько-
японської війни».
26 листопада того ж року загін контр-адмірала О. А. Енквіста,
який складався 3 крейсерів «Аврора», «Олег» та «Алмаз», вийшов з
Сайгона і взяв курс на Коломбо. Тут до команд кораблів дійшла
звістка про революцію в Росії, однак революційні виступи екіпажів
офіцерам вдалось попередити. Частина матросів останніх строків служ-
би з «Олега» відбула на батьківщину ще з Сайгона. Командири «Оле-
га» та «Алмаза» оголосили маніфест царя командам. Екіпаж «Авро-
ри», де була найвибухонебезпечніша ситуація, оскільки тут було біль-
ше трьохсот чоловік, які підлягали демобілізації, вислухав маніфест
царя з вуст О. А. Енквіста, з яким вони йшли у бій в Цусімі. Вибуху
не сталось. Мічман Китицин, добре засвоївши досвід Енквіста, який
зумів зберегти спокій на кораблях далеко від берегів розбурханої
батьківщини, через 11 років вже капітаном І рангу у схожій ситуації,
дякуючи йому, утримав команди своїх кораблів від братовбивства. В
1906 році Енквіст, вгамуваши пристрасті на кораблях, повів загін далі.
Незабаром крейсери прибули в балтійські води, де і стали на ремонт.
Під час служби на Балтиці М. О. Китицину знову поталанило з
командиром. Він потрапив до Загону мінних крейсерів, який пізніше
став йменуватись 1-ю Мінною дивізією, якою керував капітан І рангу
Микола Оттович Ессен — майбутній командувач Балтфлотом Росії.
Під час служби на кораблях мічман Китицин встигав займатись, як
зараз сказали б, громадською роботою. Існує дуже цікавий наказ
М. О. Ессена: «Щиро дякую капітану II рангу Вяткіну, мічманам Са-
дову, Китицину, Жохову за їх старання по влаштуванню ялинки для
дітей службовців надстрокової служби та нитчих чинів...». Ще в юно-
сті М. Китицина приваблювала виховна робота. Але тут, на мінонос-
цях, мічман не міг задовольнити своє покликання. Людина дії, він дов-
го не міг залишатись в бездіяльності, і вже в 1908 році на транспорті
«Бакан» знову пішов в далекий похід. На цей час в Росії ще не існу-
вало регулярного Північного флоту. Для охорони від посягань сусідів
майже щорічно з відкриттям навігації від берегів Балтики на Північ
відправлявся цей невеликий транспорт, який з 1909 року став посиль-
ним судном. Це був невеликий корабель водозаміщенням 885 тонн, оз-
броєний двома 75-міліметровими та двома 47-міліметровими гарматами.
З прибуттям на Північ екіпаж корабля займався не тільки патрулю-
ванням, а й географічними дослідженнями. На картах північних мо-
рів від Шпіцбергена до Білого моря нанесені чотири пункти, що но-
сять назву цього корабля. На цьому, невідомому в той час, але зна-
менитому в майбутньому кораблі і довелось служити Китицину. На-
Сіверянський літопис 93
вички, отримані молодим офіцером в закордонних плаваннях, дуже
згодились йому в майбутніх самостійних походах.
Повернувшись на Балтику, лейтенант Китицин зробив свій вибір
— пішов у підводники. Тоді, як і нині, це був сміливий крок, на який
зважується не кожен. Майже одночасно з Китициним на курсах з під-
водного плавання навчався майбутній перший командир «Тюленя» лей-
тенант Петро Сергійович Бачманов. Молоді офіцери розуміли, що май-
бутнє за підводними човнами. Відомо ж бо, що тільки присутність де-
кількох, до речі малобоездатних човнів, врятувала Владивосток від
японського флоту в 1905 році.
СУБМАРИНИ ЧОРНОГО МОРЯ
Суперечки, бути чи не бути підводним човнам в складі флоту,
йшли в ці передвоєнні роки в усіх флотах великих морських держав.
Країни, які не вірили в перспективи підводних човнів, жорстоко по-
платились за це в майбутній світовій війні. На щастя Росії, прихиль-
ники субмарин змогли довести їх боєздатність. Країна продовжувала
будувати човни і готувати для них кадри. Закінчивши курси, лейтенант
М. О. Китицин отримав команду підводного човна «Судак» Чорномор-
ського флоту, лейтенант П. С. Бачманов також служив в підплаві Чор-
ного моря. «Судак» — човен водозаміщенням всього-на-всього 110
тонн, збудований на Невському заводі Санкт-Петербурга, в 1908 році
був доставлений залізницею на південь. Три човни типу «Карп» (ні-
мецької побудови), «Судак» та однотипний «Лосось» — ось і весь під-
плав флоту на цей період. Використання човнів в різних ситуаціях не
завжди проходило без втрат. 29 травня 1909 року, виконуючи навчаль-
ну нічну атаку на ескадру, був протаранений броненосцем «Ростис-
лав» човен «Камбала» (типу «Карп»). Загинув весь екіпаж, крім ко-
мандира. Незважаючи на втрати, бойова підготовка і навчання на тих
човнах, що залишились в строю, продовжувались. На флоті готува-
лись кадри для човнів наступного покоління, які вже стояли на ста-
пелях.
«ТЮЛЕНЬ» ТА ЙОГО КОМАНДА
У відповідності з програмою 1911 року для Чорноморського фло-
ту на миколаївських суднобудівних заводах, крім великих надводних
кораблів, були закладені і сім підводних човнів. Три — типу «Морж»,
три — типу «Нарвал» та підводний мінний загороджувач «Краб». Од-
ному з човнів типу «Морж» була присвоєна назва «Тюлень». Йому в
майбутньому судилося стати одним з найрезультативніших, найзнаме-
нитіших (хіба що, не враховуючи «Краба») човном Чорноморського
флоту Росії.
Човни цього типу збудовані за проектом російського суднобудів-
ника І. Г. Бубнова на Миколаївському відділенні Балтійського судно-
будівного заводу. Поверхневе водозаміщення човна складало 630 тонн,
він мав на озброєнні два носових і два кормових трубних торпедних
апарати і вісім бортових торпедних апаратів системи Джевецького, а
також по одній 75-міліметровій та 37-міліметровій гарматі. Дальність
плавання в надводному положенні складала 2400 миль, що дозволяло
йому досягти будь-якого пункту Чорного моря. У зв’язку з неспромож-
ністю російської промисловості виготовити необхідні за проектом го-
ловні дизелі потужністю 1320 к. с. на човнах було встановлено по два
дизелі потужністю 250 к. с., які зняли з амурських канонерських чов-
нів.
В команди човнів, що будувались, підбирали людей, які закінчили
курси підводного плавання і які мали досвід, експлуатації малих чов-
нів прибережного плавання. 24 грудня 1914 року старший лейтенант
94 Сіверянський літопис
П. С. Бачманов був призначений командиром підводного човна «Тю-
лень». Вплив командира на становлення екіпажу в усі часи був знач-
ним. Ми не можемо за тими окремими свідченнями судити про люди-
ну, але саме П. С. Бачманову вдалось підготувати екіпаж «Тюленя»
і ввести човна в стрій діючих. Однак командир не міг забути холод-
ної купелі Цусіми, коли мічмана Бачманова серед небагатьох, хто
врятувався з броненосця «Ослябь», вирвали з лап смерті сильні ру-
ки матросів міноносця «Бравий». Перший командир «Тюленя» був
дуже обережним і діяв лише напевно. Коли восени 1916 року М. О. Ки-
тицин прийняв «Тюленя» у Бачманова, екіпаж вже мав деякий досвід
торпедних атак проти крейсерів «Гебен» та «Бреслав» (правда, без-
результатних), барка «Тахів» тa декількох вітрильників, які вдалось
потопити. На рахунку «Тюленя» при Бачманову не було жодного за-
хопленого судна.
В лютому — червні 1916 року «Тюлень» під командуванням
М. О. Китицина здійснив чотири виходи на позиції. Перший похід —
на розвідку порту Зонгулдак та району острова Кефкен. Декілька тор-
педних атак на вітрильники закінчились невдачею. Далася взнаки не
зовсім хороша якість торпед, ненадійність торпедних, апаратів системи
Джевецького. До того ж турки використовували мілкозанурювальні су-
дна. Новий командир змінив тактику. Човен став частіше застосовувати
артилерію. Але мрією командира був приз з цінним вантажем (при-
зом в ту пору називали захоплене судно противника). В цьому ж по-
ході була зроблена перша спроба. «Тюлень» захопив шхуну, але при
буксировці приз затонув. З кожним походом результативність
човна зростала. 19 березня при вході в Босфор «Тюлень» торпедував
і серйозно пошкодив транспорт «Дубровник». Продовжуючи похід,
М. О. Китицин біля мису Шалбі (на острові Кефкен) виявив кара-
ван вітрильників. В результаті атаки «Тюленя» 11 шхун з вугіллям
лягли на дно Чорного моря. 11 квітня в цьому ж районі човен, запри-
мітив і торпедував буксирний пароплав і артилерійським вогнем спа-
лив бригантину з вантажем солі та гасу. В травневому поході біля бе-
регів Болгарії «Тюлень» знищив чотири шхуни, а одну (захоплену біля
Інади) привів на буксирі в Севастополь. Нарешті здійснилась мрія
командира — приз приведений на базу. В липні в районі впадіння
ріки Очави Китицин з короткої відстані випустив дві торпеди по
транспорту. Пошкоджений пароплав винесло на берег. Наступного дня
за 14 миль від місця попередньої атаки «Тюлень» знову захопив шху-
ну і на буксирі благополучно привів її в Севастополь.
Виходячи на позиції, човни неодноразово виконували завдання
розвідувального відділу флоту. Цією справою в той час займався ка-
пітан її рангу А. А. Нищенков. Він, в минулому підводник — коман-
дир човнів «Плотва», «Остер», «Фельдмаршал граф Шереметьєв», доб-
ре знав можливості субмарин та способи їх використання. Ось як про
нього відгукувався М. О. Китицин: «...він (Нищенков) іноді давав ме-
ні неофіційні доручення розвідати для нього щось біля берегів против-
ника, а також надавав мені такі неофіційні дані, які могли б стати в
нагоді моєму «Тюленю».
У липні 1916 року М. О. Китицина викликали на флагманський
корабель для отримання наказу про розвідку Варнинської бухти. Суб-
марина повинна була відшукати цілі для авіанальоту. Попередня спро-
ба розвідки закінчилась трагічно. Два міноносці потрапили на мінне
поле, один з них — «Лейтенант Пущин» підірвався і затонув. Флот не
мав крупномасштабних карт бухти, а ризикувати, посилаючи повтор-
но есмінці чи гідролітаки, не хотів. В розвідувальний похід було ви-
рішено послати одного з кращих човнів. Єдиною допомогою команди-
ру у цьому заході мав стати сам начальник розвідки, який
добровіль-но згодився піти на «Тюлені» під Варну. Підійшовши до бухти з пів-
Сіверянський літопис 95
ночі між береговою лінією та загороджувальними мінними полями про-
тивника, човен зайшов у бухту. Періодично піднімаючи перископ,
старший лейтенант М. О. Китицин, лейтенант А. Є. Маслов, мічман
Г. М. Краузе за участю А. А. Нищенкова склали від руки схему бухти,
бетонних споруд берегових батарей та координати самої бухти.
У цей момент командир згадав навчальні плавання у Фінській за-
тоці і дальні походи на кораблях флоту. «Тюлень», непомічений про-
тивником, вийшов у море тим же північним фарватером. Після сімнад-
цятигодинного перебування під водою (рекорд для човнів даного ти-
пу) екіпаж зміг нарешті ковтнути свіжого повітря, провентилювавши
відсіки та підзарядивши акумулятори. Провівши ніч у відкритому мо-
рі, командир знову повів човна в бухту. Цього разу з метою розвідки
південного фарватера. Розвідка пройшла успішно, М. О. Китицин зно-
ву непоміченим вивів свій корабель у море. За результатами розвідки
загін флоту в складі гідроавіатранспортів «Олександр І», «Микола І» та
крейсера «Алмаз» під прикриттям дредноута та восьми есмінців 12
серпня підійшов до Варни. Частина гідролітаків досить-таки точно
скинула бомби на берегові споруди і на транспорт у гавані.
За цей похід весь екіпаж «Тюленя» отримав нагороди, а М. О. Ки-
тицин — орден Св. Георгія 4 ступеня.
У вересневому поході екіпаж «Тюленя» записав на свій бойовий
рахунок ще один вітрильник противника і знову працював на замов-
лення розвідки флоту — вів замальовки берегів в районі впадіння рі-
ки Агви в море.
На початку жовтня М. О. Китицин вивів човна з головної бази.
Починався черговий похід, і люди, які стояли на бойових постах, не
здогадувались, що він увійде в історію. «Тюлень» взяв курс в знайомий
для нього район — до турецького побережжя, до острова Кефкен, що
за п’ятнадцять миль від Босфору. 11 жовтня о 22 годині в сутінках
спостерігачі з «Тюленя» помітили в західній частині горизонту, все ще
освітленій, великий пароплав, що йшов з Босфору в бік Зонгулдака.
Побоюючись російських мін, пароплав йшов далеко від берега. Ко-
мандир повів човна назустріч противнику. «Тюлень» вийшов до ми-
су Шалбі, де і чекав пароплав. О 22.40 М. О. Китицин віддає наказ
дати хід човну і відкрити вогонь по транспорту, сподіваючись, що піс-
ля перших же попереджувальних пострілів противник приспустить пра-
пора. Але з турецького транспорта (як пізніше виявилось, озброєного
двома гарматами) пролунали постріли у відповідь. Звідти вели во-
гонь всліпу і, прийнявши човен за міноносець, стріляли з перельотом.
«Тюлень» мав перевагу в швидкості, вів вогонь з короткої дистанції,
відтискуючи противника в море.
Екіпаж субмарини діяв злагоджено. Ось як відгукувався командир
про його дії в ході бою: «...З носової гармати стріляв командор Де-
ментьев, а керував вогнем мічман Краузе, з кормової стріляв лейтенант
Яришкін, а керував вогнем старший лейтенант Маслов. Стрільба була
дуже інтенсивною і прицільною». Після невдалої спроби прорватися
під захист берегових батарей острова Кефкен транспорт знову повер-
нув у відкрите море. Вимушений був повернути. Нерви, видно, здали,
бо частина екіпажу на шлюпці дезертирувала з транспорта. Корабель
горів, але ті, що на ньому залишилися, не бажали здаватися. За 50
хвилин бою на «Тюлені» вийшов майже весь боєзапас — залишалось
лише сім снарядів до однієї з гармат. М. О. Китицин наказав мічману
Краузе випустити шість з них*). Всі снаряди попали в ціль, на судні
*) Існує версія, що коли німецькому командиру «Родосто» вже на борту «Тюле-ня»
мічман Краузе показав єдиний, що залишився на човні, снаряд, то з німцем став-ся шок. На
«Родосто» боєкомплект майже повністю залишився цілим.
96 Сіверянський літопис
було перебито паропровід та штуртрос рульового устрою. Над кораб-
лем стояла густа пара, він неконтрольовано міняв курс і нарешті,
втративши хід, зупинився. Китицин наказав обійти транспорт і піді-
брати з води полонених (шестеро з них були німці — командир, стар-
ший офіцер, механік, телеграфіст, командор, матрос та двоє турок з
машинної команди). Від них були отримані дані про судно. Виявля-
ється, з російським підводним човном вів бій транспорт «Родосто»
(6000 брутто регістрових тонн), озброєний однією 88-міліметровою та
однією 57-міліметровою гарматами. Викликати підмогу вони не могли
— радіостанція працювала тільки на прийом. Китицин послав на приз
частину екіпажу — старшого лейтенанта Маслова, лейтенанта Яриш-
кіна, інженера-механіка лейтенанта Максимова, близько двадцяти мат-
росів та німецького механіка. Новий екіпаж «Родосто» одночасно га-
сив пожежу і вів ремонтні роботи. Невзабарі вдалось розвести пару і
дати хід. В одному з «Щомісячників підводного плавання» за 1917
рік опубліковані спогади М. О. Китицина. Ось як він відгукувався про
дії призової команди: «...Після неймовірних зусиль інженеру-механіку
Максимову за допомогою машинного кондуктора Безрукова вдалось
зрушити машину (рульову) і тим, я вважаю, він врятував приз від
знищення. Після цього я наказав йому самому стояти за кермом, а до
машини послав з човна слухача інженера-механіка Чесновицького».
Керувати охопленим полум’ям транспортом з пошкодженим рульовим
приводом було дуже важко і «Родосто» в дорозі неодноразово зупи-
нявся. М. О. Китицин замінив матросів і офіцерів, які вже падали
від втоми. Боротьба з вогнем продовжувалась майже до приходу в Се-
вастополь. Незабаром «Родосто» в супроводі субмарин увійшов в бух-
ту головної бази. В ході ремонту на транспорті були виявлені пошкод-
ження від попадання 13 снарядів з «Тюленя» (з випущених 46). У від-
повідь з «Родосто» було випущено (безрезультатно) 30 снарядів.
Це був перший в історії (і неповторений досі жодним підводним
човном російського та радянського ВМФ) випадок, коли субмарина
вийшла не тільки переможцем в артилерійському бою з більш сильним
противником, але й захопила його*). М. О. Китицин ризикував. Будь-
який снаряд чи великий осколок, що зачепив би човна, призвів би до
його загибелі. Човни типу «Морж» не були розділені водонепроникни-
ми переборками, а на палубі стояли заряджені торпедні апарати Дже-
вецького. Але ризик, суміщений з холоднокровним розрахунком, при-
вів командира і екіпаж «Тюленя» до однієї з найвидатніших перемог
в історії підводного плавання. Командир і весь екіпаж човна знову бу-
ли нагороджені.
В листопаді 1916 року «Тюлень» знову в морі. Біля Босфору ви-
явлений і атакований турецький пароплав «Турсен». Вражений про-
тивник мав змогу висадитись на берег. Командир повів човна вздовж
берега і незабаром знайшли те, що шукали. На турецьку моторну шху-
ну висадили абордажну партію. Човен і шхуна повернулись до турець-
кого пароплава, що сидів на мілині. Всі спроби зняти «Турсен» з мі-
лини за допомогою човна та шхуни не увінчались успіхом. Командир
наказав знищити пошкоджений пароплав торпедою, а човен продовжу-
вав патрулювати заданий район. Через декілька днів знову поблизу
острова Кефкен зустріли двох вітрильників. Одного з них знищили,
а іншого, що віз 16 тонн високоякісного тютюну вартістю близько 200
тисяч рублів, на буксирі привели до Севастополя.
*) Наскільки подібні зіткнення підводних човнів з озброєними транспортами не-безпечні для
човнів, можна судити з досвіду успішного застосування англійськими моряками суден-ласток для
боротьби з німецькими субмаринами.
Сіверянський літопис 97
На початку 1917 року «Тюлень» в походах участі не брав — ме-
ханізми, що зносилися, треба було відремонтувати. Над країною про-
неслась лютнева революція, але війна продовжувалась. В липні 1917
року М. О. Китицин вже у званні капітана II рангу знову веде човна
в похід. Поява «Тюленя» на морських комунікаціях противника не
пройшла безслідно. Пароплав і чотири шхуни — ось результат цього
походу. Це була помста «Тюленя» за загиблий екіпаж «Моржа». Од-
нотипний з «Тюленем» «Морж» загинув з усім екіпажем у травні 1917
року і донині спочиває на дні Чорного моря десь в районі турецького
порту Ереглі.
В жовтні 1917-го вже інший командир (М. О. Китицин відбув до
нового місця служби) повів «Тюленя» в район північніше порту Ігне-
ада. Тут, майже рік опісля захоплення в полон «Родосто», доблесний
екіпаж «Тюленя», підготовлений та вихований Китициним, захопив ще
один пароплав противника.
Ніч 4 жовтня видалась місячною і безхмарною. «Тюлень» зата-
ївся під берегом на жвавій трасі. Командир вибрав позицію так, щоб
будь-яка ціль, чи то транспортне судно, чи бойовий корабель, змушена
була рухатись з боку моря. О першій тридцять екіпаж одержав вина-
городу за своє терпіння. В світлій частині горизонту, який освітлював-
ся місяцем, що щойно з’явився на небі, як примара, з’явився ворожий
пароплав. Він тримав курс в бік Босфору. Чи є на його борту гармати,
командир не знав, але «Тюлень» не звик відступати. Пролунали чіткі
команди і човен стрімко пішов на зближення. Досить точний вогонь з
близької відстані змусив екіпаж транспорта шукати спасіння в шлюп-
ках, кинувши свій пароплав напризволяще. «Тюлень» стрімко набли-
зився до пароплава, шлюпкам було віддано наказ підійти до борту.
Три з чотирьох виконали наказ і тільки одна встигла зникнути в тем-
ряві. У полонених вияснили, що пароплав називається «Козлу» (700
тонн водозаміщення), йшов він з Варни до Константинополя з ванта-
жем гасу, борошна та шкір. Командир субмарини прийняв рішення за-
хопити пароплав як приз. На борт направили призовий екіпаж — два
офіцери, моторист, два матроси і частину захопленого в полон воро-
жого екіпажу. Схема цього бою наведена у фундаментальній праці
«Флот в першій світовій війні», там же сказано, що на «Тюлені» вже
була змонтована радіостанція — командир викликав кораблі для кон-
воювання «приза». У відкритому морі і відбулась передача есмінцям
«Счастливый» і «Звонкий», а на світанку 5 жовтня трофейний «Коз-
лу» під російським прапором увійшов в гавань Севастополя. За рішен-
ням призового суду цей пароплав був залишений в складі чорномор-
ського флоту, вантаж проданий, а кошти, виручені від продажу, по-
ділені між членами екіпажу «Тюленя» (у відповідності до петровсь-
ких норм, що діяли на російському, флоті до 1917 року) *). Це був
єдиний пароплав, захоплений російськими підводними човнами в Чор-
ному морі у 1917 році. І цей єдиний — на рахунку екіпажу «Тюленя»,
який здійснив за цей рік всього два бойових походи.
ГАРДЕМАРИНИ ЙОГО РОТИ
Про подвиги екіпажу і командира «Тюленя» знала вся країна.
М. О. Китицин став найпопулярнішим підводником. На його честь гру-
*) Подробиці цієї операції «Тюленя» вдалось встановити за допомогою спога-дів мінного
офіцера човна лейтенанта Б. П. Черняева. Ці спогади опубліковані серб-сько-хорватською
мовою в 1939 році в одному з військово-морських журналів Юго-славії, перекладені на
російську мову сином Б. П. Черняева Володимиром Борисо-вичем і люб’язно надані автору.
98 Сіверянський літопис
па ентузіастів «Тюленем» назвала невелику яхту, вирішивши на ній
перепливти охоплений війною Тихий океан.
Восени 1917 року, отримавши звання капітана І рангу, М. О. Ки-
тицин був призначений командиром однієї з рот окремих гардемарин-
ських класів в Петрограді. До цього в Морському корпусі в основно-
му навчались кадети з привілейованих прошарків суспільства, а в ок-
ремих гардемаринських класах було і чимало колишніх студентів,
які побажали стати морськими офіцерами. Тимчасовий уряд, бажаючи
демократизувати Морський корпус, наказав перевести третю (наймо-
лодшу) роту в повному складі з корпуса в окремі гардемаринські кла-
си. Замість неї в корпус була прийнята нова третя рота. А в ту, пере-
ведену, за розпорядженням Центробалту, були зараховані більшовики
І. Кожанов, П. Гупкало, Ф. Дажин. Керівником в цю роту призначено
капітана І рангу М. О. Китицина як авторитетного спеціаліста. Адже
Китицин на той час за подвиги мав численні нагороди: орден Св. Ге-
оргія 4 ступеня, золоту зброю, всі обер- та штаб- офіцерські ордени
Росії. До того ж він користувався великою популярністю серед каде-
тів.
Води Балтики, Півночі та Чорного моря кишіли мінами та кайзе-
рівськими підводними човнами, і проходити корабельну практику необ-
стріляним кадетам тут було дуже небезпечно. Третю роту вирішено
направити на практику на Далекий Схід. Завантажившись в спецпо-
їзд, рота на чолі з своїм командиром незабаром прибула до Владивос-
тока. В листопаді 1917-го вона розміщувалась на борту допоміжного
крейсера «Орел», який разом з міноносцями «Бойкий» та «Грозный»
входив до складу навчального загону Сибірської флотилії. Командиром
загону став М. О. Китицин.
Ситуація в Країні була грозовою. Передчуваючи тривожні події,
команди кораблів загону вимагали відміни виходу в навчальне пла-
вання, однак Комітет Сибірської флотилії відхилив цю вимогу. Кораб-
лі вийшли в море. Китицин відводив необстріляних юнаків подалі від
розбурханої країни. Загін зайшов в Нагасакі, де і взнали про проле-
тарську революцію в Росії. На кораблях пройшли загальні збори
команди і гардемаринів. Спроби більшовицької групи добитися повер-
нення у Владивосток не вдались. Видно, згадавши досвід Енквіста,
який зумів попередити революційний вибух на «Аврорі» в 1906 році,
М. О. Китицин намагався зберегти спокій на кораблях у своєму загоні.
Однак вісті з батьківщини баламутили екіпажі, авторитет командира
падав, а вплив більшовиків зростав. Корабельні комітети направили
у Владивосток делегацію, але командир, не чекаючи її повернення, на-
казав кораблям взяти курс на Гонконг. Тут, під час стоянки, Китицин
вирішив випередити більшовиків, які готували захоплення кораблів і
повернення їх у революційний Владивосток. За його наказом гардема-
рини взяли під охорону зброю, а потім, з допомогою англійської полі-
ції, і всі кораблі навчального загону. Командир відновив на кораблях
старі морські статути, відмінені революцією. Однак силоміць утриму-
вати людей на кораблях не став. Всім, хто не бажав підкоритися ста-
туту, було запропоновано залишити загін. Таким чином, ніхто не по-
страждав, але загін залишився зовсім без матросів (крім одного). Ра-
зом з матросами пішли і двадцять гардемаринів, серед яких були і
всі більшовики. Вони відбули до Владивостока на англійському крей-
сері «Лондон» та інших попутних пароплавах.
Повертатися в охоплений революцією Владивосток Китицин не
бажав, тим більше, що програма практики гардемаринів виконана не
була. Покинути напризволяще юнаків, які в нього повірили, йому не
дозволяли совість і офіцерська честь. М. О. Китицин передав коман-
дування загоном командиру «Орла» старшому лейтенанту М. А. Афа-
Сіверянський літопис 99
насьєву, а сам прийняв командування ротою, невдовзі зрозумівши,
правда, що це була помилка. Афанасьев розподілив гардемаринів по
кораблях і, відмовившись від навчання, зайнявся перевезенням ванта-
жів. Потім став позбавлятися міноносців. «Бойкого» було передано на
зберігання англійцям в Гонконзі, а «Грозного» — французам в Сай-
гоні. Потім Афанасьев позбавився і самого Китицина — примусив в
Японії зійти на берег. Після цього поставив «Орла» на лінію між Сай-
гоном та Хайфоном, став перевозити вантажі, використовуючи гарде-
маринів замість екіпажу. Тільки в липні 1918 року, коли Афанасьев
наказав здати на зберігання французькій владі гармати з корабля,
основна частина гардемаринів залишила «Орел».
На цей час владу в Сибіру захопили чехи, а незабаром і віце-
адмірал Колчак. Під свої прапори він покликав офіцерів розваленої
російської армії і флоту. Капітан І рангу Китицин, довідавшись, що
основна група гардемаринів його роти відбула до Владивостока, та-
кож вирішив повернутись. Тим паче, що Колчака він знав особисто
як командувача Чорноморським флотом. Тут, у Владивостоці, Китицин
почав збирати свою роту. За його ініціативою в Шефреневській казармі
створено Морське училище, куди, крім вихованців Китицина, були за-
раховані і інші кадети. Училище готувало майбутніх офіцерів, про-
водило навчання. І тільки один раз у квітні 1919 року рота на чолі
з своїм командиром брала участь у десанті проти червоних
партизанів.
Сучанський та Ольгинський партизанські загони в березні розпо-
чали наступ і в селі Владимиро-Олександрівському блокували кара-
телів генерала Смирнова, загони якого налічували 1200 чоловік. Бої
в цьому районі продовжувались вже близько двох тижнів. Ось чому,
щоб деблокувати смирновців, білі командири, не маючи резервів, були
вимушені послати в десант всіх, хто був під рукою. Транспорт «Маг-
ніт» та катер «Удалой» з баржею на буксирі підійшли до місця ви-
садки. До берега пішли перші шлюпки з десантом. Але раптом мов-
чазний до цього часу берег вискалився вогнем. Так партизани зустрі-
чали десант. Зброя в руках прицільних сибірських мисливців-промис-
ловиків била без промаху. Кулі виривали з лав десанту офіцерів на
шлюпках і кораблях. Серйозно поранено командира транспорта «Маг-
нит» старшого лейтенанта М. Н. Жеденова (однокашник та товариш
по службі Китицина). Вбито також ординарця Китицина. Сам коман-
дир училища вцілів, сховавшись за фальшбортом корабля. Збагнув-
ши безперспективність висадки, він віддав наказ десанту повернутися
назад на кораблі. А вже по дорозі до Владивостока в штормовому
морі загубили баржу. Так безславно закінчилась єдина бойова опе-
рація за участю гардемаринів Морського корпусу.
Навчання продовжувалось. Гардемарини допомагали ставити в
стрій кораблі білогвардійської флотилії, проходили практику на ка-
нонерському човні «Маньчжур», транспортні «Якут», льодоколах
«Улис» та «Диомид». Одна з груп на транспорті «Якут» дійшла до
Аляски, де відвідала порт Номе. В грудні 1919-го до Владивостока по-
вернувся транспорт «Орел» та два міноносці навчального загону.
Розв’язка на Далекому Сході наближалась. В білій армії спала-
хували повстання. В комерційному училищі повстали солдати єгерсь-
кого батальйону, на придушення яких, за наказом коменданта, були
послані загони гардемаринів та юнкерів. Партизани зайняли навко-
лишні залізничні станції, в місті розпочався загальний страйк, пов-
стання охопило і інструкторську школу білих на острові Російському.
Начальник морських сил наказав Китицину сформувати загін кораб-
лів особливого призначення для евакуації. Гардемарини підготували
всі судна, які могли рухатись. Але команди багатьох кораблів фло-
100 Сіверянський літопис
тилії, не бажали залишати батьківщину. «Магнит» стояв на той час з
розібраною головною машиною, буксир «Свирь» — з пробитими цис-
тернами для питної води, а на льодоколі «Улис» раптово вибухнув ци-
ліндр високого тиску. Таким чином, до відходу були готові тільки
транспорта «Орел» та «Якут», на які і повантажились близько 500 чо-
ловік моряків та членів сімей особового складу флотилії. 31 січня 1920
року вони вийшли з порту, проминули батареї острова Російський, про-
йшли повз американський крейсер «Бруклін» та японський бронено-
сець «Мікаса», що якраз кинули тут якорі, і незабаром прибули до
японського порту Цуруга. Тут на берег зійшли біженці і частина офі-
церів, в тому числі командир «Орла» капітан II рангу Потолов. Капі-
тан І рангу Китицин залишився на «Орлі», прийняв командування і
взяв каре на Чорне море. В нього була можливість повернутись в оку-
пований японцями Владивосток, але він вибрав дальній похід, вирі-
шив зберегти життя своїм підопічним і перечекати в морях лиху годину.
В поході на кораблях продовжувалось навчання. Трюми запов-
нювали супутними вантажами, а на зароблені таким чином кошти хар-
чувались, купували все необхідне для кораблів. За кормою залиши-
лись порти Цуруга, Монджі, Гонконг і незабаром пошарпаний штор-
мами навчальний загін увійшов до порту Сингапура. Тут Китицин
провів докування і невеликий ремонт своїх суден, тут же, в Синга-
пурі, у квітні 1920-го року на борту «Орла» відбувся незвичний екза-
мен. Представницька комісія викладачів та морських офіцерів прий-
мала екзамен у старшої роти. Звання корабельних гардемаринів отри-
мали 116 вихованців цього незвичайного плавучого училища. Морсь-
кий корпус і окремі гардемаринські класи в Петрограді вже давно
були закриті, а військово-морські училища Червоного флоту ще не
створені. А ось в далекому Сингапурі група офіцерів-ентузіастів про-
довжувала нелегку справу навчання і виховання моряків.
Закінчивши ремонт, М. О. Китицин повів свій невеликий загін
шляхом, яким вже пройшов одного разу на крейсері «Олег». Навчан-
ня продовжувалось. Для цього використовувалась корабельна техніка,
оснастка та посібники, що залишились. Одного разу, в районі Анда-
манських островів, офіцери організували для вихованців учбову ви-
садку десанту на берег. Так і пливли. Незабаром «Орел» та його ме-
нший супутник «Якут» ненадовго розлучились. Китицин повів «Орла»
з Калькутти в Порт-Саїд, а «Якут» з екіпажем, який складався з кіль-
кох офіцерів, п’яти матросів і наймолодшої третьої роти, пішов на
Цейлон, де взяв вантаж чаю до Порт-Саїда. Курс «Якута» було про-
кладено з врахуванням заходу на Мальвінські та Сейшельські остро-
ви, а також на острів Мен. При цьому до Адена «Якут» ішов під ві-
трилами, використовуючи попутний мусон.
У Порт-Саїді Китицина чекав несподіваний сюрприз — розпоряд-
ження Константинопольської бази Доброфлоту (цьому пароплавству
належав до мобілізації і «Орел»). В ньому наказувалось Китицину зда-
ти кораблі представнику Доброфлоту, а всім членам екіпажів прибути
в Севастополь. Кидати своїх супутників у горнило громадянської вій-
ни не входило в плани командира загону, але на кораблях закінчу-
валось вугілля, питна вода та запас продуктів. Англійська влада, зна-
ючи розпорядження, відмовила у поповненні припасів. У відповідь Ки-
тицин пообіцяв на рештках вугілля добратись до Суецького каналу і
затопити «Орла» поперек фарватера. Погроза подіяла. Кораблі отри-
мали все необхідне для продовження рейсу.
Проте Китицин привів кораблі не в Севастополь, а в югославсь-
кий порт Дубровник. Тут від Доброфлоту отримав кошти за зданий йо-
му у чудовому стані транспорт «Орел». Офіцери і команда, вперше піс-
Сіверянський літопис 101
ля виходу з Владивостока, отримали жалування з цих коштів. В Ду-
бровнику, як і в Сінгапурі в 1917-му, Китицин надав своїм супутни-
кам право вибору. Основна частина гардемаринів та офіцерів зали-
шилась в Сербії. Декотрі з них пізніше прислужились Югославії у ви-
хованні молодого покоління моряків, інші роз’їхались, хто куди. Дипло-
ми, отримані в Сингапурі, і навички, придбані в дальньому поході,
дава-ли можливість працювати на громадянському флоті і навіть вступати
на службу до військового флоту, продовжувати освіту за межами бать-
ківщини.
Сам же капітан І рангу Китицин залишився вірним присязі. Він
вирішив наказ виконати — на маленькому «Якуті», який раніше на-
лежав Морському відомству, взяти курс на Севастополь, де ще зали-
шався останній оплот білого руху. Долю свого командира вирішили
розділити 49 корабельних гардемаринів, 47 гардемаринів 2-ї роти та
15 гардемаринів 3-ї роти. «Якут» тримав курс на Константинополь, де
взяли вантаж військового спорядження для армії Врангеля і 27 жовт-
ня 1920 року увійшли в гавань Севастополя.
В цей час воєнмор Кожанов (один з учнів Китицина) на чолі
Морської експедиційної дивізії червоних на кораблях Азовської фло-
тилії намагався пробитись через льоди до узбережжя Криму. Сухо-
путні частини Червоної армії і махновці форсували Сиваш і розпочали
штурм Перекопу. Розуміючи безнадійність оборони, вже 28 жовтня (10
листопада за новим стилем) командування білих віддало наказ про
евакуацію з Криму. «Якут» для цього поспів якраз вчасно. Евакуація
пройшла досить організовано, і коли передові загони червоних увійшли
до Севастополя, білогвардійців там вже не було.
ДОЛІ ЛЮДСЬКІ ТА КОРАБЕЛЬНІ
У грудні 1920-го транспорт «Якут» здійснив останній самостійний
перехід в Бісерту. В цьому порту були продовжені заняття в Морсь-
кому корпусі, створеному білими в Севастополі. Однак капітан І рангу
М. О. Китицин залишив службу в корпусі і емігрував до Америки, де
вже в 1923 році на перших установчих зборах був одноголосно обра-
ний головою «Товариства колишніх російських моряків в Америці».
Він успішно керував цим товариством, в якому зареєстровано більше
ста членів, але пізніше відійшов від справ. Створене ним товариство
існувало аж до 50-х років, випускало свою літературу і навіть ство-
рило Музей Імператорського Флоту в місті Лейквуд, США, який іс-
нує й досі. Михайло Олександрович Китицин помер в Америці в 1960
році.
На його батьківщині, в Чернігові, повинна жити пам’ять про цьо-
го видатного моряка і чудову людину.
102 Сіверянський літопис
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200231 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:23:29Z |
| publishDate | 1996 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Алексеєв, І. 2024-11-20T16:04:32Z 2024-11-20T16:04:32Z 1996 Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту / І. Алексеєв // Сіверянський літопис. — 1996. — № 6. — С. 92-102. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200231 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Розвідки Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту Article published earlier |
| spellingShingle | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту Алексеєв, І. Розвідки |
| title | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту |
| title_full | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту |
| title_fullStr | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту |
| title_full_unstemmed | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту |
| title_short | Чернігівець М. Китицин — один з перших командирів-підводників Чорноморського флоту |
| title_sort | чернігівець м. китицин — один з перших командирів-підводників чорноморського флоту |
| topic | Розвідки |
| topic_facet | Розвідки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200231 |
| work_keys_str_mv | AT alekseêví černígívecʹmkiticinodinzperšihkomandirívpídvodnikívčornomorsʹkogoflotu |