Студії про О. Довженка
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Дата: | 1997 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200248 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 66-78. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200248 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Куценко, М. 2024-11-23T12:04:41Z 2024-11-23T12:04:41Z 1997 Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 66-78. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200248 uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Розвідки Студії про О. Довженка Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Студії про О. Довженка |
| spellingShingle |
Студії про О. Довженка Куценко, М. Розвідки |
| title_short |
Студії про О. Довженка |
| title_full |
Студії про О. Довженка |
| title_fullStr |
Студії про О. Довженка |
| title_full_unstemmed |
Студії про О. Довженка |
| title_sort |
студії про о. довженка |
| author |
Куценко, М. |
| author_facet |
Куценко, М. |
| topic |
Розвідки |
| topic_facet |
Розвідки |
| publishDate |
1997 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський літопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| issn |
2518-7430 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200248 |
| citation_txt |
Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 1-2. — С. 66-78. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kucenkom studííproodovženka |
| first_indexed |
2025-11-26T17:02:34Z |
| last_indexed |
2025-11-26T17:02:34Z |
| _version_ |
1850763825320558592 |
| fulltext |
Микола Куценко
СТУДІЇ ПРО О. ДОВЖЕНКА
1. ОСТАННІЙ РІК ЖИТТЯ В МОСКОВЩИНІ
Художній, твір є завжди до якоїсь міри
протестом на користь чи проти когось
чи чогось.
Не слід хитрувати з читачем. Коли ви
пишете, уявляйте собі, що ви завтра
помрете, що ви пишете завіщання для
людей, своїх дітей.
Не бійтесь захоплення. Бійтеся лжи
і утрировки.
О. Довженко, 23.ХП-1949 (ЦДАЛМ
СРСР. Ф. 2081, оп. 1, од. зб: 597)
Ще давньогрецький філософ Сократ виказав мудру думку: «Я не
можу висловити судження про міру благополуччя людини, поки я за
мало знаю про стан її душі, про побудову її характеру, про міру дис
ципліни і гармонії різних сил її духовного і внутрішнього світу».
Саме тому протягом довгого часу я намагався глибше і ліпше до
слідити, усвідомити духовне життя Олександра Довженка, його склад
ний, тернистий шлях у мистецтві, суспільних взаєминах з громадою, з
якою він спілкувався
На підмосковній письменницькій дачі у передсмертній бесіді ми
тець сказав доктору мистецтвознавства, літератору Корнелію Зелін-
ському, що сутність життя недовідома і вирушив у дорогу... Довженко
неповторний геній і багато в чому нерозгаданий. Його смілива і бун
тівнича натура ніксіли не мирилась з несправедливістю в світі. У Дов
женка бурхала гігантська енергія мозку, подібно до могутніх спалахів
вулканічних жевріючого кратера. Вони своєю магічною силою збуджу
вали довколишній світ і долали просторінь, освітлюючи, кемов сяєвом
небесного світила.
Дрібнодухі заздрісники лякалися того сяєва, прагнули загасити в
ньому кипучу енергію, або, хоча б притупити його розум. Пігмеї: від
кіномистецтва зашкоджували йому в усьому, аби, зрештою, змусити його
навіки замовкнути. Вони вершили чорну справу, намагаючись злама
ти титанічну волю велета-гіганта, затьмарити світ.
Докази? Ось вони, неспростовні.
Витяг із стенограми виступу Довженка на засіданні художньої ра
ди «Мосфільму» 6 квітня 1956 року, не вміщеного в п’ятитомне видання
творів українською мовою, упорядницею котрого була Ю. Солнцева:
«Я поставил всего лишь одну картину за пятнадцать лет. Но я
писал сценарии: режиссерский сценарий «Тарас Бульба», затем «Укра
ина в огне», «Повесть пламенных лет» (сценарий громадный по смыс
лу). На сценарий «Прощай, Америка!» я убил два года жизни, но кар
тина по этому сценарию (осталась не законченной).
Я написал «Открытие Антарктиды», «Зачарована Десна». Напи
сал пьесу «Потомки запорожцев», над которой работал пятнадцять лет.
Мне предложили ее поставить в Малом театре... Прибавлю еще сцена
рий о Китае, который я писал пять месяцев, «Каховку»...
Значит, не считая сегодняшнего сценария («Поема про море». —
Прим. М. К), у меня было сорвано десять творческих процессов».
66 Сіверянський літопис
А далі:
«Я поехал писать картину поперек Днепра, а сделал три вещи на
одну тему — от 30-го до 55-го года — жизнь одного села..
Я искал средства нового видения, я хотел, чтобы мои люди были
душевно богаты... Для меня Каховка — это светлое место. Я ходил по
берегу и видел своего 19-летнего кудрявого отца».
Крилаті думки митця не давали йому спокою. Він, наче з безодні,
шукав вихід. А ось ряди із стенограми лекції, прочитаної Олександром
Довженком 13 лютого того ж року на режисерських курсах при «Мос-
фільмі», теж не вміщеної у зібранні творів митця:
«После закрытия картины моей «Прощай, Америка!»... передо мной
стал вопрос, что делать дальше. Я себе в Министерстве ответил, что
хотелось бы делать что-нибудь очень трудное: мне хотелось сделать
трилогию.
Первая часть трилогии у меня существует в виде пьесы театраль
ной, которую я написал для театра и которую ни один театр ставить
не хочет... О чем эта была пьеса? Это пьеса под названием «Потомки
запорожцев». Это пьеса о жизни моего народа».
ЗА ЗАВІСОЮ ТАЄМНИЦІ
П’єса завдала багато лиха Довженкові. Її всі жахалися. Редакція
часопису «Новый мир» відмовилася п’єсу видрукувати. Київський і хар
ківський театри не зважилися здійснити її сценічну поставу. У владних
структурах п’єсу замовчували. Олександр Твардовський в неопубліко-
ваному листі до автора «Потомків запорожців» різко негативно відгук
нувся про драматичний твір. Між митцями відбулася гостра полеміка
з цього приводу. П’єси боялися тому, що в ній відображувалось націо
нально-українське, хоч багатьом діячам мистецтва вона дуже подоба
лася. Довженко болісно переживав це. У 1956 році зробив останню
спробу здійснити сценічну поставу п’єси ленінградський театр драми
ім. Пушкіна. Це засвідчує лист його головного режисера Л. Вів’єна від
31 травня до Довженка: «Очень прошу принять нашего завлита... дать
ему возможность ознакомиться с Вашей пьесой и передать один экземп
ляр для меня. Хочется не затягивать вопроса о включении в репертуар
«Запорожцев». І знову невдача.
Що ж трапилось? Підняв завісу таємниці проректор по науковій
праці Харківського інституту мистецтв, завідуючий кафедрою історії
театру, професор Анатолій Горбенко. Ось що він засвідчив під час моєї
з ним стрічі 4 березня 1995 року:
«В 1953 році, після закінчення Харківського театрального інституту
мене було призначено завідуючим літературною частиною Харківсько
го академічного українського театру імені Т. Г. Шевченка. Це був час,
коли М. М. Крущельницький переїхав до Києва, а новий режисер ще
не приступив до праці. Тимчасово виконував обов’язки головного ре
жисера директор театру Л. Куропатенко. Він повідомив мене, що май
же рік провадить переговори з О. Довженком з приводу його нової
п’єси. Як виявилося пізніше, мова йшла про «Потомки запорожців».
Домовлялись кілька разів про приїзд Довженка до Харкова. Та щось
завадило йому чи театрові здійснити цей намір. Так ця історія затягну
лася до весни 1954 року, коли стало відомо, що у зв’язку з трьохсотліт
тям возз’єднання України з Росією, Харківський театр буде представ
ляти мистецтво України в Москві протягом місяця. Це стало відомо
Довженкові. Було вирішено, що п’єсу Довженко прочитає нам у Моск
ві. Після гастролей в Ленінграді, Мінську, в липні ми розпочали га
стролі в Москві, в Центральному дитячому театрі».
У тих же письмових спогадах, написаних для мене, Анатолій Гри
горович ось так оповідає про події, котрі чинилися на його очах:
«Те, що сталося десь 15 чи 16 липня залишилося в моїй пам’яті
назавжди. Об одинадцятій годині ранку мене викликав до себе у кабі-
Сіверянський літопис 67
нет директор театру Л. Куропатенко і познайомив мене з Довженком.
Я впізнав його одразу. Надзвичайної краси людина, скромно зодягне
на, в елегантному світлому костюмі, з палицею в руці. Він уважно по
глянув на мене, а Куропатенко несподівано мені сказав:
— Справа в тому, що на II годину у нас призначена репетиція,
а Олександрові Петровичу доведеться зачекати дві години. Ви оповіс
тіть колектив, аби він зібрася після репетиції у великому фойє театру,
де відбудеться читання його п’єси.
Олександр Петрович сказав, звертаючись до мене:
— Підемо разом. Я перебуду тут, бо не хочу їхати додому.
І так, з одинадцятої години він перебував у скромному кабінеті за
вліта театру. Ви можете зрозуміти мій стан. Я був збентежений.
Минуло кілька хвилин, і Олександр Петрович створив якусь таку
атмосферу, що я почував себе спокійно. Спочатку він запитав, чи довго
працюю я в театрі, а потім якось непомітно почав розповідати про се
бе, про підготовку до знімання нового фільму, про те, що він чекає но
ву кіноапаратуру з Америки і як важко, йому жити.
— Чи думав я, що доживу до шістдесяти років і буду думати про
те, щоб заробити на шматок хліба.
Чутки про те, що Довженко в театрі, швидко розійшлися. До нас
почали заходити старі актори — березільці, які раніше знімалися в
його фільмах. Це були Подорожний, Романенко, Криницький. Непо
мітно пролетіли дві години.
Усі актори зібралися у фойє. Довженко читав «Потомки запорож
ців». Читав він геніально. Всі були зачаровані і сприйняли п’єсу, як
чудо.
Було вирішено, що восени приїздить до Харкова Довженко і сам
здійснить поставу своєї п’єси.
Нам стало відомо, що Малий театр ставитиме її в Москві. Одначе
цього не сталося».
Вистава драматичної п’єси в Москві на самому початку сконала.
Трапилося непередбачене.
«Як нам незабаром стало відомо, — згадує Анатолій Горбенко, —
поставу Довженкової п’єси заборонив член Політбюро ЦК КПРС і
Президії Верховної Ради СРСР В’ячеслав Молотов. Цензура заборо
нила всі постави п’єси «Потомки запорожців» в країні. Це трималося
у суворій таємниці.
ПІДТРИМКА ДРУЗІВ
А в Києві готувалася до видання збірка творів Довженка. П’єса
дістала високу оцінку рецензентів. Завідуючий редакцією української
радянської літератури Держлітвидаву В. Шевчук, надсилаючи Олек
сандру Петровичу рецензії заслуженого діяча мистецтв І. І. Чабаненка
і кандидата філологічних наук К. М. Сторчака, у листі до автора твору
відзначав:
«Обидва рецензенти, як бачите, пропонують видавати п’єсу, що від
повідає також намірам видавництва. Просимо прискорити справу з
видрукуванням збірки Ваших творів у 2—3 томах, видання якого
Держлітвидав України планує на 1957 рік».
Митець поспішався, лаштуючи свій збірник. Коли всі рукописи тво
рів, стилістично доопрацьовані, відредаговані, були відіслані до видав
ництва, Довженко чекав вирішення долі збірника.
І ось 22 листопада Максим Рильський порадував автора при
ємною новиною. У листі, який зберігається в московському архіві, пи
сав:
68 Сіверянський літопис
«Переді мною лежить машинопис Вашого двотомника. На пропо
зицію в-ва написати до нього передмову — я погодився. А тепер от
страшенно подумати, як до цього діла братись! «Рекомендувати» чи
тачеві, розуміється, нема потреби. Писати наукоподібну «розвідку»....
«пройшов складний шлях розвитку» і т. п. не маю найменшої охоти.
Очевидно — це буде передовсім відзив читача і глядача, сердечний від
зив про творчість художника, якою я разом з багатьма відомими і не
відомими Вам друзями здавна захоплююсь».
Максим Тадейович наголошував:
«Думаю, що при тому «лібералізмі» — дуже й дуже умовному —
який настав нині в нашій літературі, таку передмову можна буде над
рукувати».
Поруч з українським виданням Довженко готував збірник своїх:
творів російською мовою.
Письменник Корнелій Зелінський, котрий на той час обіймав по
саду старшого наукового співробітника Інституту світової літератури:
М. Горького Академії наук, так писав про його літературну творчість:
«Сценарії О. Довженка — це свого роду літературні поеми в про
зі. Твори О. Довженка пройняті його особистістю, забарвлені його осо
бистим суб’єктивним ставленням до всього, що він розповідає, і, при
родно, вони насичені автобіографічними матеріалами, незалежно від
того, про що мовиться».
Усе це усвідомлено замовчувалось в пресі. Перший змову замовчу
вання про митця порушив часопис «Дніпро», редагований тоді Мико
лою Нагнибідою. Видрукувана на шпальтах цього періодичного ви
дання «Зачарована Десна» викликала захоплення у читача і в той же
час, як мені оповідав Микола Львович, йому довелося відбиватися від
нападків вищих владних структур.
Вдячний читач, ознайомившись з твором, гідно оцінив його. Поспі
шив відгукнутись про повість і Олесь Гончар. У листі до Олександра
Петровича від 13 квітня 1956 року, (оригінал якого зберігся в паперах
митця) є такі слова:
«Прочитав оце в «Дніпрі» Вашу «Зачаровану Десну» і хочу Вам
сказати просте читацьке спасибі. Хороші думки й почуття викликає ця:
річ, багато в ній краси.
Я радий, що серце у Вас таке молоде, а розум світлий і мудрий».
Писав з далекої італійської столиці Риму журналіст і письмен
ник Сергій Борзенко: «Є декілька томиків, котрі я перечитую щодня.
Це з дитинства любимі книги, які формували душу, робили мене лю
диною. До цих чудових творінь людського розуму додалась ще одна —
я прочитав Вашу «Зачаровану Десну». Я взяв її в Італію і прочитав
на березі живописного озера Комо, в передгір’ях Альп... Із букету вра
жень про Італію, Ваша повість — найяскравіша. Якби Ви знали скіль
ки світлих вражень розбурхала в душі моїй, скільки разів я сміявся
до упаду, скільки разів сльози наверталися на очі. Певно з часів Го
голя нікому не вдавалося так правдиво і поетично уславити україн
ський народ, його життя, побут і звичаї. Усе це піднесено до геніаль
ності».
І ще захоплені рядки: «Моїм супутникам — мужнім партизанам
дуже сподобався Ваш батько, з якого можна писати рицарів, богів; апо
столів, великих учених... Із усіх наших діячів Ви найпопулярніший в
Італії. Велике Вам спасибі за чудову книгу і за ту радість, яку вона
принесла мені на чужині. Вона була, як грудка рідної землі, яку віко
вічно возили наші люди за тридев’ять земель».
Сіверянський літопис 69
Текст з авторського машинопису я переписав з дозволу Сергія
Борзенка, а згодом віднайшов і самий оригінал, надісланого Довжен
кові, в московському архіві митця...
Коли здавалося; що грізні хмари, які скупчилися над головою Дов
женка, почали поволі розходитися і ось-ось мало проясніти чисте небо,
з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук
України у Москву надійшов лист до Довженка від його директора
Максима Рильського. В ньому мовилося про намір почати створення
монографічних портретів українських митців кіно:
«Першою, природно, буде монографія про Вашу творчість. Проси
мо Вашого ласкавого сприяння та допомоги автору монографії канди
дату мистецтвознавства В. Журову в збиранні матеріалів». Лист дато
ваний 17 вересням 1956 року і зберігається в Москві в архівному фонді
ЦДАЛМ Росії, як спадкоємниці СРСР.
Це дослідження зависло в повітрі. Були спроби створити моногра
фічну працю про Довженка ще в довоєнну добу, коли ім'я митця гримі
ло на весь світ у зв’язку зі створенням ним кіношедеврів, як і в роки ли
холіття і героїчної боротьби з чужоземними загарбниками. А те, що пізніше
вийшло з друку, не давало повної уяви про життєвий тернис
тий шлях славетного митця і його творчість.
Крижаніє душа від того, коли дізнаєшся, з якою титанічною си
лою доводилося велету кінематографії долати повсякчасний опір прав
лячих кіл, творячи своє неповторне мистецтво. Досить нагадати, що
Довженко створив п’ятнадцять варіантів «Поеми про море». Окрім лі
тературного сценарію, написав два варіанти режисерського. Ще в бе
резні 1956 року Олександр Петрович здав його до сценарного відділу
«Мосфільму», а лишень в жовтні за наказом Міністра культури СРСР
М. Михайлова він був запущений у підготовний (період до знімання
фільму. Митець поспішав з твором, усвідомлюючи, що йому залиши
лося мало жити. Життя його згасало в полум’ї на очах тих, з ким йому
доводилося працювати.
Вірні і щирі друзі, а їх уже було мало, робили все, аби підтрима
ти, полегшити душевний біль Олександра Петровича.
Довженка доймала матеріальна скрута. Усі заробітки витрачав на
передруки рукописів, на творчі мандрівки в Україну. Нестатки змушу
вали митця не раз звертатися і до видавців, аби ті йому надіслали го
норар в аванс за майбутні книги.
23 вересня 1956 року Довженко писав Олександру Дяченкові:
«Обставини особистого життя примушують мене звернутися до Вас
вдруге з проханням вислати мені якомога швидше гроші». Оригінал
цього документа схороняється в рукописному фонді Інституту літера
тури національної Академії наук України.
То були тяжкі дні для Довженка.
НЕБАЖАНИЙ «ГІСТЬ» У РІДНОМУ КРАЇ
Недруги в рідній Україні боялися опального митця, не переноси
ли в Києві його духу. Слушно зазначав актор Юрій Тимошенко у сво
єму листі, відісланому Довженкові в Москву 23 квітня 1956 року:
«До цього часу намагається мілюзга кусати Вас. Мені пощастило
більше десяти років періодично на короткі години зустрічатися з Ва
ми, але не було такої зустрічі, яка б не дала мені нових знань, не спри
яла духовному росту».
Навіть поява Довженка в столиці України, бодай на короткий час, викликала
замішання у можновладців. Це засвідчує, зокрема, колиш
ній уповноважений союзного комітету в справах кінематографії при
70 Сіверянський літопис
Раднаркомі України Семен Васильович Пономаренко. У розмові зі
мною 21 березня 1988 року, яка відбулася в його київській квартирі,
розповів про такий епізод:
— Якось, стрівши мене, секретар ЦК Компартії України Іван На
заренко, поспитав: «Чого це Довженко вештається по Києву?». А я йо
му і кажу: «—Бачте, тут мешкає його сестра Поліна. То ж він і приїз
дить до неї в гості».
Завсігди, коли Довженко мандрував у Нову Каховку, спинявся в
будинку чотири по вулиці М. Горького. Інколи, виходячи на прогулян
ку, спираючись на палицю, простував Володимирською вулицею до
бульвару Шевченка. Будучи відлученим від громадського життя сто
лиці, усідався в одному місці на лавку якраз навпроти червоного кор
пусу національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
В одній із стріч письменник Дмитро Косарик (а це було 6 квітня
1975 року) привів мене на те місце і ось що розповів:
«Сидів Довженко на виду у всіх. Зараз цю лавку пересунули тро
хи далі. А вона була біля самого входу у сквер під другою тополею від
краю, його добре знали кияни. Біля Олександра завше юрмилося ба
гато людей. Велися невимушені розмови з мешканцями міста. Я тут
з ним багато разів зустрічався, розмовляв і в 1956 році... До речі, він
мені подарував з автографом свою книжечку «Ніч перед боєм». Я її
бережу».
Бачився я і з Поліною Петрівною. Почув від неї ось що:
— Останній раз мене відвідав брат 31 липня 1956 року проїздом
з Нової Каховки. Був не довго, годин зо три всього. Як я Сашка не
вмовляла затриматися ще трохи, а він мені відповів: «— Не можу сест
ро! Праця». Лагідно осміхнувся, розпрощався зі мною, поцілував у го
лову і рушив у дорогу. То був останній його поцілунок, назавше по
лишивши Київ, милу Україну, йому було важко на душі».
Повернувшись до Москви, пізніше, 7 листопада занотовує:
«Фільм «Поема про море» я хотів знімати спільно з Київською сту
дією...». З болем в серці він писав: «Сценарій мій присв’ячений життю
українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що зні
мати фільм треба на Вкраїні, в основному з українськими акторами.
Інакше я не мислю собі. Інакше се буде щось аморальне і, по суті ка
жучи, глибоко не природне й дикунське».
Шалений опір Довженковому заміру вчинив і тодішній директор
Київської студії Давид Копиця, котрого митець назвав «діячем україн
ської некультурності». Для нього остаточно розвіявся міф про поставу
свого фільму в Україні після того, як він побував на самій студії, в
різних владних структурах столиці.
В УМОВАХ ВОРОЖОГО ДУХОВНОГО ОТОЧЕННЯ
Для Довженка лишалася єдина надія здійснити свій намір у «мос-
фільмівській» студії. Але з директором Пир’євим і його найближчим
оточенням у нього були складні стосунки і їх наслідки йому важко бу
ло передбачити.
Про атмосферу на студії розповідає очевидець, молодий харків
ський драматург Геннадій Залюбовський, котрий працював на «Мос-
фільмі» за творчим контрактом. В неопублікованому спогаді, написано
му для цієї праці 5 березня 1976 року, згадував:
«Олександр Довженко, очевидячки, хворобливо переживав цей пе
ріод, у всякому разі ще недавню свою бурхливу діяльність зовсім при
пинив. Будучи вже визнаним корифеєм радянського кіно і членом ви
щого творчого органу студії — художньої ради, він вперто не з’являвся
Сіверянський літопис 71
на засідання, як і на інші, тоді модні, публічні зустрічі і цілком замкнув
ся у стінах свого мосфільмівського кабінету. Кого б не поспитали про
Олександра Петровича, отримували відповідь: «Довженко вдома».
«Він тут, але нікого не приймає».
Автор спогаду розповідає про випадок, котрий трапився з ним. У
студії повзли вперті чутки, що митець перестав вітатися з творчими
працівниками, підкреслено на очах усіх потискував руки прибиральни
цям, вахтерам, пожежникам, шоферам, гардеробницям, освітлювачам,
навіть зовсім незнайомим особам, аби уникнути потиску рук і всього
ритуалу вітань з колегами по мистецтву. Сталося так, що Залюбов-
ський опинився в кімнаті художників. І ось о п’ятій годині одного літ
нього дня, в залиту сонцем скромну кімнату з ескізами, макетами, не
сподівано, без попередження зайшов Олександр Петрович. Всі закляк
ли. Він почав з того, що рішуче попрямував до мене і мовчки потиснув
руку. Потім, не промовивши ні єдиного слова, почав розглядати ескізи,
розставлені уздовж стін. Залюбовський не втримався, і несміливо нага
дав Довженкові про засідання художньої ради, де відбулося обгово
рення його сценарію «Мій друг Ілля». Олександр Петрович поцікавив
ся, хто режисер, що має ставити його фільм.
— Затверджено Юрія Вишинського, — мовив той.
За якусь хвилину, зосереджений думками над черговим ескізом до
«Поеми про море», Довженко несподівано проказав:
— Вишневський... Юрій. Так, він покладає надію.
Про сценарій «Мій друг Ілля» — ні слова, хоч знав, що сцена
рій молодого драматурга на засіданні художньої ради викликав жваві
суперечки, як і в багатотиражці.
— Пробачте, Олександре Петровичу, — знову порушив мовчанку
Геннадій Залюбовський, — а чи знайомі ви з моїм сценарієм?
Не відриваючи свого зосередженого погляду від малюнка, Довжен
ко, перемовчавши трохи, одповів рішуче:
— Повинен вам зізнатись, молодий чоловіче, що я люблю нові
фільми дивитися, а сценарії...
І, недокінчивши думку, швидким кроком попрямував до дверей і
зник з кімнати. Художники зніяковіло переглянулися.
Довженко був чимось глибоко збуджений і пригнічений.
НЕСПОДІВАНА ПОДІЯ
Невдовзі сталася несподівана подія. Довженко без жалю розстався
з давнішньою реліквією — патефоном, подарованим йому генеральним
секретарем ЦК ВКП(б) И. В. Сталіним 22 травня 1935 року після їх
бесіди в Кремлі.
Ось як описує цей епізод Геннадій Залюбовський, пізніше власний
кореспондент республіканського часопису «Культура і життя» по Хар
ківській області:
«Хтось із «мосфільмівців» уздрів на вітрині комісійної крамниці
Арбату незавидний довоєнний патефон, виставлений на продаж із дар
чим написом на золотій пластинці з вигравірованим текстом: «А. П.
Довженко от Сталина».
Цей відважний вчинок викликав обурення серед студійців. А на
відкритих партійних зборах, котрі транслювалися по всій студії, після
прийому в кандидати до партії Пир’єва, обговорювався вчинок Дов
женка. Від Довженка вимагали пояснити скоєне ним.
Уся ця історія скінчилась тим, що Олександру Петровичу публічно
було висловлено громадський осуд. Злощасний патефон з лавки був не-
72 Сіверянський літопис
гайно вилучений і переданий в «мосфільмівський» музей. Насамкінець
про цю подію сповістила багатотиражка.
Епізод з патефоном — усвідомлений протест митця проти пригні
чення його людської гідності ортодоксами комунізму. Адже не завше
були зрозумілі, а почасти неприйнятні його відчуття і поняття реального
буття, його філософське осмислення мистецтва оточуючим духовним
світом в умовах тоталітарного ладу. А жив і творив Довженко за зако
нами власного бачення і розуміння складностей протирічливого сус
пільства.
НЕЗДІЙСНЕННА ЗАПОВІТНА МРІЯ
Олександрові Петровичу не давала спокою тривога за майбутню
долю своїх літературно-мистецьких скарбів, його мучила настирлива
думка, що не зумів підготувати собі надійну зміну, талановитого учня-
послідовника, котрому міг би заповісти духовне багатство. Свої потаєм
ні мрії він не раз виказував давньому приятелеві — Сергієві Борзенку.
Однієї днини трапилася несподівана нагода. До Борзенка завітав син
його приятеля журналіста-вояки Івченка, котрий поліг в боях з фа
шистами.
9 травня 1956 року Олександр Петрович радо прийняв у себе вдо
ма дорогих гостей. Валентин Івченко, скінчивши Харківський театраль
ний інститут, виявив інтерес до кінематографії. Отож приїхав він до
Москви з̂ прагненням вступити учнем на режисерський факультет
ВДІКу. Йому відмовили, бо мав відпрацювати за місцем призначен
ня. Згадав про Борзенка, завітав до нього і просив того замовити за
нього слово і допомогти стати слухачем кінематографічного вузу. Отоді
Борзенко згадав про митця.
Їх бесіда затягнулася на кілька годин. Найбільше розповідав сам
господар оселі про свої справи.
Із мого запису бесіди з С. Борзенком:
«Довженко розповів нам про те, як знімався заключний епізод
фільму «Щорс», про його розмови з Й. Сталіним. Він також поділився
думками про намір створити кіноепопею «Слово о полку Ігоревім». Чи
тав нам по пам’яті «Думу про Опанаса» Едуарда Багрицького, уривки
з поеми Володимира Маяковського «Облако в штанах», поему «Сон»
Тараса Шевченка.
Говорив Довженко м’яким голосом, з гумором і ліричним забарв
ленням, переконливо. Не проминув розповісти про скульптора Коньон-
кова і живописця Кончаловського, котрих він поважав і схилявся пе
ред їх самобутньою творчістю. Згадав, як він захоплююче читав колек
тиву Малого театру п’єсу «Потомки запорожців» і як схвально сприй
няли її актори.
Олександрові Петровичу було важко говорити, і кожні п’ять—де
сять хвилин примовкав. Непокоїло серце.
Митець був дуже уважний до молодого гостя, весь час придивлявся
до нього, розглядаючи з усіх ракурсів, як художник. А по скінченні бе
сіди, запросив до себе юнака. Невдовзі Івченко завітав до Довженка.
Відтоді вони не розлучалися довгий час, їздили разом на студію, манд
рували по місту. Словом, подружили. Довженко марив взяти Івченка
собі в учні.
Та не так сталося, як гадалося. Завадив диплом, котрий Івченко
отримав у Харкові після скінчення театрального інституту. Усі устано
ви, до котрих звертався Довженко, відмовляли зарахувати студентом
ВДІКу Івченка. Залізний закон: три роки треба відпрацювати, поверну
ти державі борг за науку. Три роки чекати щастя — неймовірно довгий
Сіверянський літопис 73
шлях. Нічого не поробиш. Нічим не посприяло Довженкові і постійне
представництво України в Москві. Вони розпрощались як близькі при
ятелі. Івченко повернувся до Харкова. Треба було терпляче чекати на
дії. Ой як довго чекати! Три роки — ціла вічність. А здоров’я Довжен
ка не покращувалось.
Новдовзі від Борзенка у Харків прийшов лист. В ньому мовилося
про Довженка: «Нещодавно я його бачив і він дуже тепло говорив про
тебе, — писав він Валентину Івченку. — Жалкував, що у нього не ви
стачило часу наблизити тебе до себе. Останнім часом він дуже пережи
вав, що помре, не залишивши учня-спадкоємця усього, що зробив і за
думав зробити. Неодноразово висловлював думку, що тобі можна бу
ло довірити все, що було в нього за душею».
ДОКУМЕНТ ВРАЖАЮЧОЇ СИЛИ
До самозабуття віддавався мистецтву, але в умовах задушливої
атмосфери Довженко відчував, як сили тануть. Його манила до себе
рідна, мила Україна, де б він міг знайти душевний супокій. 10 жовтня
1956 року він написав пам’ятну супліку до Президії Спілки письменни
ків УРСР з благанням дозволити йому вернутися в Україну і оселити
ся в рідному Києві. Це було вчинено митцем за сорок шість днів до
його смерті. Байдужі, черстві люди з київського олімпу, які вперто чіп
лялися за свої керівні крісла, навіть і не наважилися одним словом
обмовитися. Ця глухомань ще більше підірвала хитке здоров’я Дов
женка. Розуміючи, що його навічно розлучать з своїм народом, остаточ
но занепав духом.
Олександра Петровича переслідували тривожні думки невизначе
ності. Він гостро, іноді роздразливо сприймав події, які розгорталися
довколо нього, і згубні дії бездарних керівників кінематографа.
Заслуговує на увагу спогад його шофера С. Балашенка, віднайде
ний мною в московському архіві.
«За два дні до смерті Олександра Петровича, — писав він, — ми
приїхали з ним на студію «Мосфільм»... Під’їхали до нового павільйо
ну. Раніше він завше одразу виходив, а цього разу не ворухнувся, про
довжував розповідь.
— Сергію Захаровичу! Я прожив своє життя. Можна і помирати.
Уже нічого, очевидно, не поробиш.
Сидить в машині. А я йому кажу:
— Що, ви, Олександре Петровичу, ще рано. Попереду ще дуже
багато треба зробити гарного.
А він узяв мене за руку та й каже:
— Дорогий мій, адже ми з вами не владні над собою. Від нас не
залежить багато чого.
Потім відчинив двері машини, не поспішаючи вийшов.
Пройшов кілька кроків уздовж павільйону, поглянув на нього. Під
ступив до мене, продовжував розповідати:
— Павільйон треба будувати так, аби робочі кімнати були на пів
дні, а не на півночі. Коли сонце в кімнаті; веселіше, тепліше і радісніше.
Скільки разів я говорив, аби будували так, але, бачте, зробили нав
паки.
ФАТАЛЬНА КАТАСТРОФА
У переддень масштабних знімань «Поеми про море» її творцеві,
здавадося, ніщо не провіщало сумного. І нараз, як грім з ясного неба,
потряс душу Довженка нечуваний вчинок директора студії Іван Пи-
74 Сіверянський літопис
р’єва: викреслене його прізвище з відомості начисленої зарплатні. Його
полишили без засобів існування. З Довженком стався серцевий на
пад. Про цю версію я дізнався від Сергія Борзенка, а він почув з вуст
Юлії Солнцевої. Це було епілогом фатального кінця, що стався о 23
годині 40 хвилин 1956 року.
Наступного дня після трагічної ночі з будинку по Можайському
шосе, де навіки закрив свої очі великий син українського народу, по
чувся тривожний телефонний дзвінок в редакції часопису «Правда»:
— Я вимагаю вилучити з некролога про смерть Олександра Пет
ровича прізвища його вбивць — директора «Мосфільму» Івана Пир’є-
ва, кінорежисера, кінодраматурга Михайла Ромма, критика, кінознавця
Ростислава Юренева і ще кількох діячів мистецтва і культури, — звер
талася Юлія Іполитівна до Сергія Борзенка.
Уважно вислухавши Ю. Солнцеву, її розпачливий крик, Борзенко
відповів, що він доповість про вимоги її редакторові, бо ця справа сер -
йозна. Через котрийсь час «правдист» зателефонував Солнцевій після
розмови з відповідальним.
— Секретар ЦК. КПРС Петро Поспелов сказав, що ніяких прізвищ
з некролога не буде вилучено.
Солнцева гнівно заявила:
— То хай убивці Довженка не осміляться з’явитись на цвинтарі,
інакше я їх кулаччям потовкмачу!
Звісно, аби запобігти прикрого інциденту, за завданням Поспело
ва, Борзенко попередив цих діячів і вони не прийшли на похорон митця.
У зв’язку з сумною подією, яка трапилася в дні жалоби, я звер
нувся з листом до доктора мистецтвознавства Р. Юренева. Ось яку я
отримав від нього відповідь:
«В 1956 году я составлял однотомник избранных произведений
А. П. и писал к нему предисловие. Несколько раз бывал в доме у
А. П. на Кутузовском.
Из-за вмешательства Ю. И. Солнцевой, мы спорили и даже ссо
рились (с ней. — Прим. М. К.), но А. П. всегда стремился помириться
і продолжать работу.
По телефону и при встречах во ВГИКе и в корридорах Министер
ства кино благодарил меня «за злость в работе».
«Неожиданная кончина А. П. послужила поводом для Ю. И. Солн
цевой заявить мне по телефону, что совместно с М. И. Роммом, И. А. Пы
рьевым и другими «убийцами» я участвовал «в заговоре» против
А. П. Понятно, что после этого я всякие отношения с Ю. И. прекратил
и снял свое предисловие из однотомника. Он вышел в 1957 году с ко
ротким предисловием Н. С. Тихонова, я же свою статью расширил и
выпустил отдельной, известной Вам, книгой».
Світ був сполоханий несподіваною вісткою з Москви, яка облетіла
блискавично всі континенти. Сповіщення про смерть Довженка на чіль
них місцях вмістили часописи «Пост-Таймс-Геральд» (США), «Лес лет-
рес Франсес» (Франція), «Уніта» (Італія) «Де Нуве Дах» (Голландія),
«Борба» (Югославія) та інші. Телеграф приніс жалобні відгуки діячів
культури і мистецтва з Берліна, Праги, Пхеньяна, Пекіна, Італії, Фран
ції.
Учасник похорону небіжчика С. Борзенко так описував жалобні
хвилини в Центральному Будинку літераторів у листі до харківського
митця Валентина Івченка від 30 листопада 1956 року. Цитую за оригі
налом:
Сіверянський літопис 75
«Він лежав у домовині, як живий, з таким суворим, гарним профі
лем, яким можна оздоблювати медалі, лише очі затулені. У домовині —
українські рушники і колоски пшениці, в узголів’ї чудовий портрет, за
гнувся пальмовий лист і доторкнувся до портрета знизу.
Над труною схилилася невисока літня жінка із золотавим волос
сям:, а позаду її двоє молодих сполоханих хлопчиків, схожих на покій
ника (То була Поліна — сестра Олександра з своїми дітьми. — Прим.
М. К).
Панахиду відкрив К. Симонов. З усього видно — жаль йому Олек
сандра Петровича. З офіційною промовою виступив заступник мініст
ра культури (СРСР. — Прим. М. К ) В. Сурін, йому ж не жаль.
Кілька слів висловили А. Ромм (не плутати з М. Роммом. —
Прим. М. К.), генерал-майор М. Гусаров. Запам’ятались слова студен
та ВДІКу В. Тургова. Він сказав, що Довженко заповідав їм любити
життя і людей. Молодь любила і поважала його, як мудрого, справед
ливого батька.
Після кожної промови звучали жалобні мелодії. І. Козловський
засмучено співав: «Мені однаково», а потім разом з Б. Гмирею — «Кру,
кру , кру, поки море перелечу, крилоньки зітру».
Так писав під свіжим враженням похорону Довженка його бли
зький друг С. Борзенко. А ось що мені розповів сам Іван Козловський,
коли я побачився з ним на його московській квартирі 11 березня 1971
року:
«Співав я любиму пісню Довженка «Мені однаково» на слова Та
раса Шевченка, перекладену на музику композитором М. Лисенком.
Разом з Борисом Гмирею і за участю акторів Великого театру сповняв
пісню «Чуєш, брате мій». Я був для учасників жалоби невидимий на
горі, в колишній масонській ложі. Співав я і диригував, а моє серце
ридало.
Потім я зійшов східцями вниз, і опинився в залі, де стояла домо
вина, а в ній лежав Сашко, білий, без крові. І саме тоді мені згадався
філософський вислів Антона Чехова з його п’єси «Три сестри»:
«Вот дерево засохло, но все же оно вместе с другими качается от вет
ра. Так мне кажется если я умру, то все же буду участвовать в жизни
так или иначе».
Іван Семенович на хвильку замовк, задумавшись, а потім додав:
«У моему серці Сашко Довженко лишився невмирущим. Провод
жаючи його в останню путь, на цвинтарі я висипав жменю землі, при
везеної з України, на труну, опущену в могилу, і промовив: — «Ось ця
земля, по якій твої ноги ходили, яку ти вдячно оспівав, сьогодні тебе
вкриває своєю вічністю».
Розчулі плакали. Плакав і я. Сльози були солоні. Не в усіх вони
були викликані щирістю. Його праця, його життя і смерть по-різному
сприймається.
Як в дні глибокої жалоби, коли він полишив життя, замовк, сьо
годні ми знаємо, яке Довженко зробив добро для людей. І той далекий
час не віддаляє його від нас, а зближує з ним. Це ми відчуваємо тепер
гостріше, ніж тоді, коли він був серед нас. Це означає, що він був по
переду нас і йому було не легко. Ми сьогодні ведемо цю розмову, зав-
дячні мудрістю Довженка, його щедрої душі.
Одне лише засмучує мене, що прах його покоїться не в рідній зем
лі, яка його народила. Винні ми усі, що не зуміли сповнити його во-
ління».
Слушні слова, висловлені з докором сучасникам».
76 Сіверянський літопис
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕНІЙ
Ніхто із сучасників Довженка не осмілився так відверто і сміливо
сказати справедливе слово на захист легендарного митця українського
народу, як це зробив Іраклій Андроников.
Одразу після погребіння тіла небіжчика того ж таки 28 листопа
да 1956 року на Новодівичому цвинтарі він написав Ю. Солнцевій у
листі, який зберігається нині в Центральному архіві літератури і мис
тецтва в Москві, пророчі слова.
«Мы лишились великого человека, по трудам которого будут слы
шать наше время потомки. Умерла часть нас самих, нашей души. И это
напоминает, вернее чувствуют даже те, кто искренне любил его...
Он один! Таких не было и не будет! Не станет нас, горестно толпя
щиеся под стеной Новодевичьего монастыря, а яблоки по-прежнему с
оеззвучным стуком будут падать на землю в «Землю», и будут бежать
быки и темные тучи заходить над землею и Десна будет сверкать в его
гениальной повести, которой еще порадуются люди, а картины его, ста
тьи его и совесть его будут жить!».
І заключні слова послання майбутнім поколінням звучать гордо:
«Угаснуть он не мог. Он мог только сгореть. Мы похоронили вели
кого нашего современника».
А в листі до мене 18 вересня 1969 року Іраклій Андроников писав:
«Довженко геній, і в цьому не повинно бути ніякого сумніву».
Олександр Довженко — національна гордість України. Він жити
ме в віках.
У трагедії і величі Довженка яскраво відзеркалена трагедія і ве
лич українського народу, його матінки-України.
Мимоволі спам’яталося лихоліття, коли Україна стікала невинною
людською кров’ю у фашистській неволі, у ту пору несподівано з’явився
у прихоперському Урюпинську Олександр Довженко. Там уперше в ре
дакції фронтового часопису я побачив великого митця, як спалах яск
равої зірки, він запав мені в душу. Я побачив його вкрай втомленого,
у найнижчому військовому чині, силоміць і поспіль випханого з діючої
армії.
А тим, що я прочитав пізніше, коли лаштував свою літописну кни
гу про нього, був ошелешений. Я тримав у руках невідомий тоді ніко
му дорожний записник, з архівним знаком схову 586. Мене вразили
вписані в ту книжечку в Урюпинську філософські думки, які розкрили
мені його геніальну передбачливість, таїну його душі.
Наведу ці рядки автографічного тексту, бо те, що видруковане пі
зніше, не відповідає оригіналу.
12 липня 1942 року:
«Учора над старим Хопром під стогом лежучи багато думав про
неможливе. Придумав ціле утопічне оповідання. Я за дві години про
жив сто літ. Потім я умер. Я увійшов у огонь і згорів. Я попросив лю
дей взяти попіл з мого огнища.
Перед цим я сказав їм, як треба жити. Ніхто не плакав по мені,
такий я був старий. Люди дивилися на мій огонь і в самих себе. Я
научив їх жити і бути людьми... Це була фантазія, чиста, безпретен-
ціозна і людяна, як висока духовна вправа. Я не забуду її. Я ще вер
нусь до неї. Я запишу її, як сон, як лист до Сталіна, як оповідь життя.
А може, я адресую його до Юлі. Де вона зараз? Чи зрозуміє вона чому
я на цей час так одійшов од неї? Як жаль, що забрала вона машину з
Москви».
Сіверянський літопис 77
Це було сповідання митця-філософа, мислителя. Це були пророчі
слова, звернені до будуччини. Це була свята правда буття, яка зда
валася йому тоді сном, легендою.
Вистражданий і омріяний митцем час настав — Прометей розку
тий. Свідченням цього — святкування столітніх роковин зі дня його
народження у вільній, незалежній державі. Свято Довженкове перетво
рилося у всенародне свято Хвала життю, що дало світові генія людства.
10.VI.1996
78 Сіверянський літопис
|