Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національно...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Date: | 1997 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200353 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200353 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Сарбей, В. 2024-11-29T14:44:02Z 2024-11-29T14:44:02Z 1997 Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200353 Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національного руху за утвердження державної незалежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему однієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет народний». Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування загальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Становлення державності України Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні |
| spellingShingle |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні Сарбей, В. Становлення державності України |
| title_short |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні |
| title_full |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні |
| title_fullStr |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні |
| title_full_unstemmed |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні |
| title_sort |
пантелеймон куліш в українському національному відродженні |
| author |
Сарбей, В. |
| author_facet |
Сарбей, В. |
| topic |
Становлення державності України |
| topic_facet |
Становлення державності України |
| publishDate |
1997 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський літопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| description |
Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її
назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював
видатний український мислитель, учений, письменник та громадський
діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років
новим піднесенням національного руху за утвердження державної незалежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему однієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет
народний». Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед
українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів
розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний
творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування загальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів.
|
| issn |
2518-7430 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200353 |
| citation_txt |
Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT sarbeiv panteleimonkulíšvukraínsʹkomunacíonalʹnomuvídrodženní |
| first_indexed |
2025-11-26T17:02:49Z |
| last_indexed |
2025-11-26T17:02:49Z |
| _version_ |
1850763828882571264 |
| fulltext |
Сіверянський літопис
•
Віталій Сарбей
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ В УКРАЇНСЬКОМУ
НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ
Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її
назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював
видатний український мислитель, учений, письменник та громадський
діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років
новим піднесенням національного руху за утвердження державної неза-
лежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему од-
нієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет
народний» (1,256). Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед
українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів
розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний
творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування за-
гальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів.
Проте найперше, мабуть, доцільно буде сказати кілька слів і про
самий термін «українське національне відродження». Як синтезоване
розуміння комплексу подій і явищ історії України кінця XVIII — по-
чатку XX ст., пов’язаних насамперед з поширенням масової етнонаціо-
нальної самосвідомості, пожвавленням національного руху, розвитком
усіх галузей культурного життя українців, поняття «українське відрод-
ження» уперше уведено в історіографію узагальнюючими працями з іс-
торії України найавторитетнішого її знавця — М. Грушевського (2,306;
3,188,190; 4,435). Прижилося воно й у таких же за жанром популярних
книжках визначних сучасників і наступників М. Грушевського, як-от
Д. Багалія (5,218), Д. Дорошенка (6,268), І. Крип’якевича (7,276). Ра-
дянська історіографія, яка взагалі не займалася дослідженням історії
українського національного руху, не вживала й терміну «українське
національне відродження». Зате чимало для його популяризації, тео-
ретичного осмислення зробили сучасні дослідники з української діаспо-
ри П. Магочий (8,97—107) і Р. Шпорлюк (9,4). Найбільший внесок у
конкретизацію змісту та періодизації українського національного від-
родження зробив І. Лисяк-Рудницький. Уточнюючи хронологічні рамки
українського національного відродження, він увів до наукового обігу
поняття «українського XIX століття», що охоплювало час приблизно в
130 років від кінця української державності в особі Гетьманщини Лі-
вобережної і Слобідської України (1780 р.) до початку першої світової
війни (1914 р.) (10,68).
В Україні дослідницька робота в галузі історії українського націо-
нального відродження, чи-то пак «українського XIX століття» (за
І. Лисяком-Рудницьким) розгорнулася в 1990-х роках. Проведено з
опублікуванням збірників матеріалів дві Всеукраїнські наукові конфе-
ренції з історії національного руху в Україні до 1917 р. (Запоріжжя —
1991 p.; Миколаїв — 1992); в «Українському історичному журналі»
1993 р. з’явилася перша теоретично-концептуальна розвідка на тему іс-
торії українського національного відродження кінця XVIII — початку
XX ст. (11,3—316); 1994 р. вийшла з друку колективна монографія
науковців Інституту історії України НАНУ «Нариси з історії україн-
ського національного руху». Цей рух не був масовим у XIX ст. Лише
зовсім невелика національно свідома меншість з освіченої інтелігенції,
загальна чисельність якої так само була незначною, брала «безпосе-
20
Сіверянський літопис 21
редню активну участь у процесі українського національного відроджен-
ня. На ролі ідейних проводирів української нації головним чином си-
лою своїх непересічних інтелектів підносилися лише окремі діячі куль-
тури і науки, а серед таких у XIX ст. яскраво вирізняються володарі
дум своїх поколінь Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Ан-
тонович, І. Франко, П. Куліш.
Якби останній не зробив нічого більше, крім винайдення абетки,
що нею українці користуються й нині і яку у довгі часи невизнання са-
мостійності української мови російсько-імперськими колонізаторами на-
зивали не інакше як «кулішівкою», то цього було б цілком доволі для
уславлення його імені у віках. Лише цим своїм всезагальним культур-
ним внеском «батько українського правопису», як його називав видат-
ний культурно-освітній і церковний діяч Іван Огієнко (12,200), не об-
межився, а також залишив по собі слід як талановита творча індиві-
дуальність, що збагатила свій народ літературно-белетристичними (по-
етичними й прозовими) та публіцистичними творами, науковими пра-
цями у галузі історії, етнографії, фольклористики, літературознавства.
Вся творча спадщина Куліша написана українською і російською мо-
вами. Однак чимало енергії та ерудиції він щедро віддав переклада-
цькій діяльності, неухильно слідуючи настановам зверненого до всіх
українців полум’яного заповіту свого друга Тараса Шевченка:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь. (13,261).
А йдеться ж про людину, якій через нестачу коштів на прожиток,
навіть не вдалося завершити повний університетський курс вищої освіти,
людину, яка самотужки осягнула знання основних гуманітарних наук і
вивчила цілу низку іноземних європейських мов. Спираючись на ці
знання, Куліш одержав змогу зробити безцінний дар своєму народові
— донести йому його рідною мовою духовне багатство найвидатніших
творів світової Літературної класики, створених Шекспіром, Байроном,
Шіллером, Гете, Гейне та іншими неперевершеними митцями красного
письменства.
І, нарешті, напевно, найголовніша Кулішева заслуга у світовому
культурному процесі — переклад Святого Письма (Біблії) українською
мовою. Іван Франко, загалом не дуже прихильний до Куліша (переду-
сім через його періодичні наїзди до Галичини, які вносили збурення у
тамтешню громадську думку і посилювали міжнаціональні конфлікти),
високо оцінив наполегливу, протягом кількох десятиріч, Кулішеву твор-
чу роботу над українським перекладом Біблії. Окрему увагу висвіт-
ленню цієї діяльності Куліша Франко приділив у своєму грунтовному
узагальнюючому «Нарисі історії українсько-руської літератури до
1890 р.». Він розповів тут про численні публікації окремих розділів
Старого Завіту у Кулішевому перекладі на сторінках галицької україн-
ської періодичної преси 1860-х—1890-х років, оскільки друк Слова Бо-
жого українською мовою був категорично заборонений на українських
землях під владою Російської імперії; про залучення Кулішем до тру-
домісткої і відповідальної перекладацької роботи над Новим Завітом
визначного українського вченого — фізика і теолога, професора віден-
ського і празького університетів Івана Пулюя; про видання цього спіль-
ного перекладу лондонським Біблійним товариством, покликаним по-
ширювати Святе Письмо всіма мовами світу. (14,287).
Особливо наголошували сучасники на важливій суспільно-політич-
ній місії, яку об’єктивно випало виконати першому надрукованому ма-
совим тиражем повному українському перекладу Біблії. Дуже влучно,
наприклад, про це сказано у рукописі неопублікованої біографії І. Пу-
люя, якйй зберігається у фонді П. О. та Г. М. Кулішів у Центральному
Сіверянський літопис22
державному архіві літератури і мистецтва Російської Федерації (Моск-
ва): «Этот перевод был для украинского народа одним из самых могу-
чих средств борьбы с руссификацией Украины, которая была усилено-
проводима русским правительством почти 250 лет, и против интриг
русских агентов в Галиции, Буковине и Северной Венгрии*» (15,8).
Можна додати, що й сьогодні удосконаленому у новітніх виданнях
Світового Біблійного товариства українському перекладу Святого
Письма Старого та Нового Завіту доводиться відігравати ту ж саму
роль могутнього чинника подолання наслідків (уже радянської) руси-
фікації України.
Для самого ж Куліша переклад Біблії «составил дело всей его
жизни» — відзначив у біографічному нарисі про нього відомий україн-
ський історик Іван Каманін, тут же наголошуючи, — «то если бы Пан-
телеймон Александрович кроме перевода Библии ничего больше не на-
писал, то и этого одного труда было бы достаточно, чтобы сделать имя
его бессмертным» (16, 1 зв., 3). Тим більше несхитне подвижництво
Куліша у цій святій справі заслуговує найвищої поваги, якщо пригада-
ти й драматичні події, які тут мали місце. Ось хоча б трагедія, що ста-
лася із завершеним рукописом цього першого повного українського пе-
рекладу Біблії. Видрукувати його Куліш не встиг, бо він загинув ра-
зом з низкою рукописів інших Кулішевих як опублікованих, так і не-
опублікованих творів у вогні пожежі, яка дощенту спалила хутірський
приватний будинок, що служив ученому і помешканням, і робітнею. Од-
нак Куліш мужньо переніс це випробування долі. Негайно взявся за
відбудування домівки і поновив творчу роботу над українським перек-
ладом Святого Письма.
Ті останні роки життя Куліша, за розповідями його дружини Олек-
сандри Білозерської-Куліш, так описав один з перших Кулішевих біог-
рафів письменник Борис Грінченко: «В 1894 г., под влиянием просьб
земляков, Кулиш решил предпринять громадный труд: перевести всю
Библию снова. Он хотел, чтобы перевод был вполне научным, сделан-
ным с критически проверенного текста. Семидесятипятилетний старик
обложил себя английскими и немецкими библиологами** и взялся за
работу. Он работал с утра до вечора, начав весь перевод сызнова...
Приходилось работать в такой холодной комнате, что он должен был
писать в перчатках... Плохое здоровье, ослабевавшее после недавно
перенесенной инфлуэнцы,*** не останавливало его. В течение двух с не-
большим лет он из 50 книг, составляющих Ветхий Завет Библии, пере-
вел 29 или 30. Воспаление легких и быстро наступившая 2 февраля
1897 г. смерть не дали ему закончить работы. Но он работал почти до
самой смерти и уже лежа в последний день в беспамятстве, быстро
водил пальцем по воздуху; он писал, заканчивая перевод Библии... Он
умер на своем посту культурного работника». (17,43).
Написаний Грінченком у рік смерті Куліша — 1897-ий його біогра-
фічний нарис побачив світ у друкарні Чернігівського земства 1899 р.
Автор виявився легким на почин щодо друкованих праць про життя і
діяльність Куліша. На рубежі XIX і XX ст. найдокладніші Кулішеві
життєписи опублікували у львівському «Літературно-науковому вісни-
ку О. Маковей і у «Киевской старине» В. Шенрок. Пізніше (включаю-
чи й радянські часи) побачили світ аналогічні біографічні праці, напи-
сані Д. Дорошенком, В. Петровим, О. Дорошкевичем, М. Возняком,
*) Тут йдеться про давній історико-географічний регіон України, який нині загаль-
ноприйнято називати Закарпаттям. — В. С.
**) Бібліолог — книгознавець; в даному разі автор має на увазі знавців Біблії. —
В. С.
***) Інфлуенца — нині цю хворобу називають грип — В. С.
Сіверянський літопис 23
Є. Кирилюком, М. Зеровим, М. Жулинським та ін. Про місце Куліша
в історії української культури висловлювалися найавторитетніші вчені
— гуманітарії академіки С. Єфремов і М. Грушевський.
При більшій або меншій критичності щодо особи Куліша, його не-
однозначних протягом життя поглядів, його часом суперечливих вчин-
ків і розумувань усі віддавали йому належне як непересічній творчій
індивідуальності. У цих же колах критичних шанувальників Куліша
створено й опертий на певні реалії красивий міф про нього як про ари-
стократа духу всупереч суворій дійсності, згідно з якою він не значи-
вся у благородному стані дворян. Аристократизм же Куліша вдало, на
наш погляд, розтлумачив один з найглибших дослідників його творчої
спадщини Микола Зеров — теж, можна сказати, аристократ духу, фі-
зично знищений сталінським режимом. Він так пояснював це явище
культурного життя українського народу: «Такий аристократизм вла-
стивий був козацьким родам старої України, він є для нас певною іс-
торичною традицією. Це стремління вибрести з темноти, стати кращим
(грецьке aristos, власне, значить «найкращий») властиве навіть укра-
їнському селянству» (18,188). І той же Зеров у вірші «Куліш» дав ви-
значення й сенсу існування цього аристократизму: його головна мета —
якнайширше прилучення українського народу до благ і досягнень єв-
ропейської цивілізації:
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче «ставляти курінь»*
Сам Куліш, говорячи про аристократизм української патріотичної
еліти, до якої належало багато різночинських «напівпанських» родів,
започаткованих козацькою старшиною часів так званої Гетьманщини
— напівсамостійної Української держави, розташованої у другій поло-
вині XVII — XVIII ст. на просторах стародавніх українських земель
Чернігівщини і Полтавщини, зазначив, що він і його дружина вийшли
із «среды, не чуждой европейской образованности и хранящей в себе
лучшее моральное наследство после свободолюбивых предков» (18,188).
Цю органічну поєднаність аристократизму високої національної са-
мосвідомості із справжнім демократизмом повного усвідомлення своєї
визначеної долею місії просвітника народних мас, мабуть, уперше пуб-
лічно відзначено у замітці «Предки П. А. Кулиша», опублікованій че-
рез рік після його смерті на сторінках журналу «Киевская старина».
Ось як багатозначно завершив сповнений глибокої поваги до померло-
го свій документальний шкіц земляк Куліша та його дружини по то-
дішній Чернігівській губернії, відомий український історик — генеалог
Олександр Лазаревський: «Приведенные документы если не доказы-
вают дворянства П. А. Кулиша, то во всяком случае устанавляют ис-
конную связь его с тем народом, над изучением которого Кулиш так
много и так разнообразно трудился» (20,65).
«Киевская старина» (1882 — 1906) багато уваги приділяла особі і
творчості Куліша. Щоправда, згадки про Куліша у публікаціях журна-
лу перших років його існування здебільшого були недоброзичливими і
сповненими дріб’язкових причіпок явно суб’єктивістського характеру.
Авторський колектив «Киевской старины», яка обстоювала право ук-
раїнського народу на вільний національно-культурний розвиток, зрозу-
міла річ, не схвалював крутого повороту, що стався з кінця 60-х років
XIX ст. у Кулішевих поглядах на минуле та сучасне України, Росії і
Польщі: те, чому колись беззастережно поклонявся, оспівував (коза-
цтво, гайдамацтво та його провідників тощо), тепер однозначно засудив
як деструктивну, руйнівну силу суспільства, а в російських монархах,
*) «Ставляти курінь у Європі» — вираз самого П. Куліша — В. С.
Сіверянський літопис24
польській і українській (спольщеній чи зросійщеній) шляхті вбачав
носіїв історичного поступу, будівничих, корисних українському на-
родові.
Ось типовий зразок Кулішевих розумувань на ці теми, висловле-
ний у даному разі в одному з листів 1881 р. до визначного історика і
педагога, провідного діяча українського національного відродження у
Галичині Олександра Барвінського (1847—1927): «У нас ідеалізацію
зганяє сам народ. Наші мужики (про котрих Ви певно читаєте доволі
в газетах) гукають: «Жидами поснідаємо, панами пообідаємо, попами,
повечеряємо. Хіба ж се не наслідство XVII ст.? Загубили колись поль-
ську культуру; готові згубити московську, а коли б їм поталанило, то
прийнялися за всю європейську. А якби доруйнувалися до такого без-
ладдя, яке постало було в козацькій Україні, тоді б ізнов співали, га-
ласуючи:
Ой, колись ми воювали,
Та більше не будем.
Того щастя й тії долі1
Повік не забудем».
З височин сьогоднішніх реалій, підпертих понадстолітнім історич-
ним досвідом різноманітних революційних збурень, уже наочно видно,
що у масових визвольних рухах проявлялися елементи розбишацтва,
що шляхта й справді постачала своєму народові провідників боротьби
за державну самостійність, хоча всі вони були не позбавлені звичай-
них людських слабкостей у характері, хибних уявлень у світогляді, по-
милок і прорахунків у суспільно-політичній діяльності. Як серйозна
перепона встановленню і розвитку нормальних добросусідських відно-
син між народами все більше проявляють себе крайнощі цілком мо-
рально здорової в своїй основі націоналістичної ідеології. У рамках
утверджуваних нині в Україні ринкових відносин як об’єктивна необ-
хідність постає завдання подолання консервативних рис української
ментальності і засвоєння кращих форм та звичаїв в організації гро-
мадського й державного життя та виробництва. Мають сенс і застере-
ження проти сліпого некритичного переймання історичного досвіду ін-
ших цивілізованих народів світу, нехтування при цьому тисячолітніми
традиціями свого народу.
Словом, «хуторянський» світогляд Куліша і його критика огульно-
го схиляння перед «національними святощами», за виразом Михайла
Драгоманова (21,363—364), нині заслуговують на спокійний, розваж-
ливий, поміркований, справді академічний розгляд і добре, що він уже
розпочався. Його спроби вбачаємо хоча б у новітніх монографічних
розвідках молодих талановитих дослідниць О. Пахльовської і О. За-
бужко. Перша на сторінках журналу «Сучасність» в історико-публі-
цистичній розвідці «Україна: шлях до Європи... через Константино-
поль» фактично підтримала «європейскість» у поглядах Куліша
(22,104). Друга у своїй опублікованій 1993 р. праці «Філософія україн-
ської ідеї та європейський контекст. Франківський період» (23,12) та-
кож вийшла на Куліша, коли зачепила проблему історії українського
національного відродження XIX — початку XX ст., згадавши при цьо-
му категоричну заяву палкого пропагандиста орієнтації української
культури на європейську — М. Хвильового: «Ми... ведемо свою родос-
ловну від Куліша» (24,475).
1 Оцим щастям і долею здається нашим мужикам — розбишацтво без упину, і вони
пнуться до розбою з енергією дикуна. Боюсь, щоб не було у нас другої Руїни;
тільки вже тепер не будуть кричати: за віру, панове молодці, за віру! (32, 149 —
149 зв.).
Сіверянський літопис 25
Далі дослідниця звертає увагу на близькість позиції Куліша та
І. Франка в національній самокритиці, доводить перегук і змісту та то-
тожність ідейної спрямованості Кулішевого «Зазивного листа, до укра-
їнської інтелігенції» і Франкової сповіді «Дещо про себе самого»
(29,91).
Щоправда, більшість сучасників так і не змогла проникнути у гли-
бинну суть обох творів, осягнути їх зміст, як найвищий прояв високо-
патріотичного вболівання обох авторів за свій народ, у ментальності
якого були як сильні, так і слабкі риси. Тим часом широкою турботою
про майбутнє України пройняті, як Кулішєве:
Народне без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць та розбишак великих! (25,188)
так і Франкове:
«Чи може, маю любити Русь як расу обважнілу, незграбну, сенти-
ментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до полі-
тичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів
найрізноріднішого сорту?» (26,31).
При всій роздратованості тону, що, як правило, спонукає до над-
мірних перебільшень і загострень, процитовані висловлення обох ук-
раїнських мислителів нам видаються і цілком конструктивними, і по-
всякчас актуальними. В ім’я утвердження добробуту, збереження ду-
ховності народ і його елітарні угруповання завжди потребують критич-
ного виховання, своєчасного застереження проти псевдопатріотичного
самохвальства. Пошлемося на М. Грушевського, який навіть в умовах
загально-національного піднесення доби Українського національно-де-
мократичної революції 1917—1918 років у спеціальній навстановчо-ме-
тодологічній праці «Історія й її соціально виховуюче значення» вва-
жав за потрібне застерегти «від переборщень в національнім егоцент-
ризмі: від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і
інтересів», виступити проти «гіпертрофії національного самовеличання
і виключності» з тим, щоб не дістати «покоління Нарцисів, хвалькува-
тих і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності» (33,186).
З цієї ж критичної і водночас об’єктивно-розважливої позиції
М. Грушевський підходив і до оцінки Кулішевого творчого доробку в
галузі історії України. Зокрема, про тритомник Куліша «История вос-
соединения Руси» (СПб. — 1874, 1877) він писав 1927 р.: «Не вважаю-
чи на певні однобічності, помилки і неточності, які йдуть все збільшу-
ючись через три томи «Истории воссоединения», се все-таки твір дуже
талановитий, і дуже цінний навіть з науково-історичного, дослідни-
цького становища. Куліш використав стару польську історично-полі-
тичну літературу — не рухану перед ним; притяг чимало й невиданого
документального матеріалу (акти й листи), — і в багатьох питаннях
виявив глибоку і влучну інтуїцію. Я з великою користю для себе про-
студіював сю працю тридцять літ тому — спочатку легковаживши її,
за тими зневажливими відзивами про неї, які ходили в українськім
громадянстві, і щиро поручаю її молодшим поколінням наших істори-
ків... Кулішеві переборщення їм будуть явні; але поруч них вони зна-
йдуть в сих книгах багато вірного й цінного» (34,30).
На жаль, своїми, за визначенням Грушевського, «нерозважними, про-
сто-таки «озорними» вихватками» автора у другому томі цієї праці
«він цілком зіпсував усю свою величну підправу і рішучо відвернув
українську інтелігенцію від своєї хуторної проповіді і від своєї особи».
Внаслідок такого різко осудливого ставлення до Куліша — як за його
життя, так і після смерті, однозначно негативної оцінки його як бур-
Сіверянський літопис26
жуазного націоналіста — за радянської влади, небачення в наш час
за деревами неприйнятного сучасній науці і політиці терміну «возз’єд-
нання Русі»* обширного лісу багатющого беззаперечного конкретно-
фактичного матеріалу, ніхто досі так і не зробив заповіданого Грушев-
ським грунтовного історіографічного аналізу всього змісту названого
тритомника.
Цілком на разі вважаємо перше опублікування у 1992 — 1993 ро-
ках на сторінках культурологічного альманаху «Хроніка 2000. Наш
край» українського перекладу з російського першодруку 1879 p., ти-
раж якого сконфіскований царськими властями, нині раритетної (збе-
реглося лише п’ять примірників у приватних руках і найбільших науко-
вих бібліотеках Києва, С.-Петербурга, Москви), — книги-сповіді Куліша
«Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (27, 1992 р. — 78,89;
1993 р. — 83—85). Автор передмови письменник Валерій Шевчук, ад-
ресуючи книгу мислячим людям сьогодення, вирізняє як її головну
ідею, що, безперечно, заслуговує на глибоке обміркування наших су-
часників, думку: «народ імперіалістичний і його культура — по-своєму,
приречені та штучні, майбутнього вони в людській цивілізації не ма-
ють, а мають його народи, хоч і недержавні, але зі світлим народним
ідеалом». (28, 1992 р. — 65). Так чи інакше до катастрофічного соціа-
льно-економічного становища сучасного українського села привертає
увагу своїм тлумаченням позиції Куліша у цій проблематиці («Не ур-
банізацію повинен мати на оці соціальний реформатор, а дезурбані-
зацію», «селянизацію», чи ж то пак фермеризацію» — 29, 1992 р. —
75) Віктор Петров, стаття якого 1926 р. «Хуторянство і Європа» та-
кож супроводжує публікацію 1992—1993 років Кулішевої «Хутірської
філософії».
Отже, сьогоднішнє покоління українських інтелігентів-патріо-
тів шукає шляхів примирення з Кулішем другої половини його жит-
тя, пробачаючи йому його амбіціозність щодо власної персони і не-
справедливі, суціль огуджувальні висловлювання на адресу колег,
приятелів і друзів. Що ж і багато його сучасників платили йому таким
самим негативним ставленням до нього. Спекулятивними розповідями
про ці неприязні взаємини намагалися виправдати себе і ті радянські
вчені, які виконували соціальне замовлення комуністично-тоталітарно-
го режиму назавжди викреслити з надбань української культури ім’я
Куліша. Та марність їх упереджених зусиль передрікав ще тоді муд-
рим жартом, який любив повторювати, «Не все чорне в Куліші» ака-
демік О. Білецький. І справді, тепер, в умовах нинішнього українсько-
го національного відродження, повний, неурізаний, бентежний; Куліш
— у чомусь непослідовний, а у чомусь несхитний, чимось прийнятний
одним, а чимось — іншим — повертається народу незалежної України.
Глибоке вивчення Кулішевої творчої спадщини, по суті, розпочи-
нається заново. В ній знаходимо не лише цінний конкретно-фактичний
матеріал, а й корисні настанови методологічного характеру. Новітній
приклад з практики роботи Інституту історії України Національної
Академії наук України. Ця науково-дослідна установа нині зайнята ви-
робленням концепції створення багатотомної «Історії українського на-
роду». З цього приводу автор цих рядків 1994 р. опублікував брошуру,
яку розпочав з Кулішевої цитати: «...Величавый образ малороссийско-
го простолюдина, это глубоконравственное лицо, которое ведет свое
происхождение от неизвестного нам общества. Пораженный этим яв-
лением, ум читает в нем деяния истории гораздо серьезнейшей, неже-
*) Іван Пулюй, один з найближчих друзів Куліша, після його смерті свідчив, що
«думав він не завжди однаково про те «воссоединение», особливо у зв’язку з тим,
що «державне і політичне єднання з Росією... не вийшло нам на користь» (35,3).
Сіверянський літопис 27
ли козачество, гайдамачество и все, чем наполнены наши исторические
сочинения. ....Мы мало знаем народ и смотрим на него больше с точки
зрения хозяйственной; мы держим себя в стороне от него, никоим об-
разом не принадлежа к его обществу». (30,467—468).
Сьогодні з жалем доводиться констатувати, що українська історіо-
графія не дуже-то просунулася вперед від того її стану, який узагаль-
нено у даному Кулішевому спостереженні майже півторасторічної дав-
ності. Воно спрямовує фахівців історичної науки разом з їх ученими
колегами—етнографами, соціологами, мовознавцями на висвітлення по-
всякденного (буденного й святкового) життя народу, яке, власне, й ста-
новить 90 відсотків його історії. Якщо вдасться написати саме таку іс-
торію українського народу, «то це справді буде новаторський внесок
в українську і світову історіографії» (31,21).
Джерела та література:
1. Куліш П. Листи з хутора — Лист III. Чого стоїть Шевченко, як поет народний //
Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 2.
2. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.
3. Грушевський М. С. Історія України. — К., 1992.
4. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — К., 1992.
5. Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1990.
6. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 2.
7. Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992.
8. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура //
Український історичний журнал. — 1991. — № 3.
9. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії
кінця XVIII — початку XX століть // Слово — 1991, лютий.
10. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. Статті до історії та критики ук-
раїнської суспільно-політичної думки. — Мюнхен, 1973.
11. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кі-
нець XVIII — початок XX ст.) // Український історичний журнал. — 1993. —
№ 7—8.
12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського
народа. К., 1918 (репринтне відтворення: К., 1991).
13. Кирило-Мефодіївське товариство у трьох томах. — К., 1990. — Т. 2.
14. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібрання тво-
рів у 50 томах. — К., 1984. — Т. 41.
15. Центральний державний архів літератури і мистецтва Російської Федерації. —
Ф. 235. — «Куліш П. О. і Г. М.». — Оп. 1. — Спр. 137.
16. Центральний державний архів літератури і мистецтва Російської Федерації —
ф. 235—«Куліш П. О. і Г. М.». — Оп. 1. — Спр. 198.
17. Гринченко Б. П. А. Кулиш. Биографический очерк. — Чернигов, 1899.
18. Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Твори в двох томах. — К. 1990. — Т. 2.
19. Зеров М. Куліш // Твори в двох томах. — К., 1990. — Т. 1.
20. А. Л. (Лазаревський О.) Предки П. А. Кулиша // Киевская старина. — 1898. —
№ 9.
21. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгома-
нов М. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. — К., 1970. — Т. 2.
22. Пахльовська О. Україна: шлях до Європи... через Константинополь // Сучасність.
— 1994 — № 2.
23. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський
період. — К., 1993.
24. Хвильовий М. Думки протии течії // Твори в двох томах. — К., 1991. — Т. 2.
Сіверянський літопис28
25. Куліш П. До, рідною народу, подаючи йому український переклад Шекспірових
творів // Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 1.
26. Франко І. Дещо про себе самого // Зібрання творів у 50 томах. — К., 1981. —
Т. 31.
27. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Хроніка 2000. Наш
край. Український культурологічний альманах. — 1992. — Вип. 2. — С. 78—89;
1993. — Вип. 1. — 1—2 (3—4). — С. 83—85.
28. Шевчук В. Книга-сповідь. Про «Хутірську філософію» Пантелеймона Куліша //
Хроніка 2000. Наш край... — 1992. — Вип. 2.
29. Петров В. Хуторянство і Європа. Листи Куліша з-за кордону р. 1858-го // Хро-
ніка 2000. Наш край... — 1992. — Вип. 2.
30. Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к
«Черной раде») // Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 2.
31. Сарбей В. Г. До вироблення концепції багатотомної «Історії українського наро-
ду» (роздуми і пропозиції). К., 1994.
32. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. — № Барв.
1560. Листи Пантелеймона Куліша до Олександра Барвінського.
33. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.
34. Грушевський М. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна.
— 1927. — кн. 1 —2. — С. 9—38.
35. Державний архів Харківської області. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 1. Лист Івана
Пулюя до Христини Адчевської (молодшої) 1909 р.
|