Студії про О. Довженка
До історії про перезахоронения останків О. П. Довженка.
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Datum: | 1997 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200362 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 82-86. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860129910004121600 |
|---|---|
| author | Куценко, М. |
| author_facet | Куценко, М. |
| citation_txt | Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 82-86. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| description | До історії про перезахоронения останків О. П. Довженка.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:43:57Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис
•
82
Микола Куценко
СТУДІЇ ПРО ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА
3. До історії про перезахоронения останків О. П. Довженка.
Питання не риторичне і не дискусійне, а національно значиме і
заслуговує серйозного осмислення. Воно давнє і новітнє, хвилює гро-
мадську думку України.
Декотрі діячі, причетні до української культури, трактують питання
по-своєму, посилаючись на відсутність юридичних підстав, мовлячи,
що Олексадр Петрович не залишив письмового заповіту. Мовляв, за
винятком висловлювань митця у записниках, інших свідчень немає.
Зазначу, що подібні балачки я чув на міжнародному читанні до-
повідей, присвяченому столітньому ювілею зі дня народження Олек-
сандра Петровича, зокрема і від членів республіканського ювілейного
комітету. Навряд, чи з цим довільним тлумаченням можна погодитися.
Довженко писав у листах до друзів про своє воління повернутися в рід-
ну Україну і там скінчити свій життєвий шлях. Згадаймо його листи до
Юрія Смолича, Миколи Бажана, рідних і близьких. Всі вони навіяні
смутком перебування на чужині. Юрію Яновському Довженко скар-
жився: «Хочу повернутися до Києва. Тільки як згадаю вовчий білет,
що прописали мені в «Історії української літератури», — боюся умер-
ти од смутку і жалю». Цю ж думку він висловив Семену Стефанику:
«Дуже сумую за Україною. Тільки там, я вже почуваю, нікому не по-
трібний». Він жив милою Україною, марив про неї, відчуваючи, що
йому не довго жити і ходити по цьому світі. А в одній з останніх авто-
біографій, яка схороняється в його рукописному архіві, зазначав: «Пос-
ле войны я уже не вернулся в Киев к своєму Днепру... в качестве оди-
озной фигуры. «Вы умерли, — сказал мне один из киевлян. — Нет
Вас и никому уже Вас не воскресить». Я познал страдание». Митець
залишився в Москві не з своєї волі.
Його кликала до себе рідна ненька — Україна. Він зробив остан-
ній відчайдушний крок, звернувшись із слізним проханням до Прези-
дії рідної Спілки письменників України допомогти повернутися до Ки-
єва перед смертю (хоч і мав там свою домівку, котру полишив не за
своєю волею). Та яке було діло спілчанам до туги великого сина зем-
лі української. Вони не почули його голосу, голосу самої України.
Остання воля безсмертного генія, його заповіт повис у повітрі. Ви-
глядає справжнім блюзнірством, наругою над пам’яттю митця, коли
в день його похорону на дошці оголошень у вестибюлі правління Спіл-
ки було вивішено для загальних оглядин скорботну супліку, що засвід-
чують живі свідки.
Згодом, цей документ, зареєстрований в книзі надходжень папе-
рів, назавше зник. Прикро, що цей автограф потрапив до Тетяни Де-
рев’янко і про нього забули. Лише через роки, коли я готував літопис-
ну книгу «Сторінки життя і творчості О. П. Довженка», наштовхнувся
на публікацію автографа в часописі «Советская Россия» від 11 вересня
1964 року з редакційною приміткою, що документ зберігається у фон-
дах музею Київської кіностудії художніх фільмів, котрий носить нині
ім’я Довженка.
Оскільки всі документи в книзі я описував де візо, звісна річ, аби
визначити бібліографічні дані, звернувся до Т. Дерев’янко з проханням
ознайомити з документом. Вона мене ввела в оману, мовивши, що Дов-
Сіверянський літопис 83
женкової супліки до Президії Спілки письменників і в очі не бачила,
стверджуючи, що документ зберігається в родинному архіві Смоличів.
Але ця версія відпала після моїх бесід з Юрієм Корнійовичем, а зго-
дом і з його дружиною. Я не буду деталізувати свої пошуки документа.
Ясна річ, якимось чином він потрапив до рук Дерев’янко і зник з (му-
зею. До речі, запис документа повністю викреслений з моєї літописної
книги, аби не було згадки. Хранителька документів музею Т. Дере-
в’янко разом з редактором С. Кобою вирішили приховати зникнення
автографа митця.
Читач повинен знати й інше, що стосується юридичних прав укра-
їнської держави щодо перевезення останків Довженка з Москви до
столиці України. Це засвідчується і безпосереднім звертанням Юлії
Солнцевої до владних структур України щодо виконання останньої
волі Довженка. Доктор філологічних наук Павло Максимович Федчен-
ко, мені добре знаний і обізнаний з деякими подробицями цієї історії,
котрий певний час працював у ЦК Компартії України, обіймав посаду,
завідуючого відділом культури, у своїй просторій записці-спогаді так
описує події, які досі були оповиті таємницею.
«На початку червня 1970 року Юлія Іполитівна зателефонувала ме-
ні з Москви, попередивши про свій наступний приїзд до Києва, і при
цьому змовницьки сказала: «Хочу рассчитывать на вашу помощь в ре-
шении важных — надеюсь не только для меня! — проблем».
Заявилась вона до мене в ЦК 26 червня і уточнила суть тих важ-
ливих проблем. Крім того, про що ми вже з нею не раз говорили (на
відзначення минулого 70-річчя Олександра Петровича Довженка та
40-річчя виходу кінофільму «Земля» встановити в київському теат-
ральному інституті стипендії імені великого митця; прискорити вихід
у видавництві «Дніпро» книги спогадів про О. Довженка та підготов-
леного М. В. Куценком «Літопису життя і творчості О. П. Довженка»),
вона вперше порушила питання про перезаховання О. Довженка в Ки-
єві. Щодо перших згаданих проблем протягом кількох наступних днів
у відділі відбулося кілька зустрічей з керівниками відповідних установ
і відомств: головою Держкіно С. П. Івановим, його заступником О. О.
Левандом, директором кіностудії ім. О. Довженка В. В. Цвіркуновим,
ректором театрального інституту І. С. Корнієнком та директором Держ-
літвидаву «Дніпро» О. І. Бандурою».
І зовсім несподівано, як згадує Павло Максимович, Юлія Іполитів-
на попросила його згоди на те, щоб у приміщенні відділу провести зу-
стрічі з деякими авторами спогадів, зокрема з Миколою Платоновичем
Бажаном.
«Звісна річ, я охоче погодився, запропонувавши, у разі потреби, й
свою власну допомогу, — пояснює Павло Максимович. — Та допомога
виявилась особливо потрібного (на настійне прохання обох сторін) під
час складної й важкої розмови з М. П. Бажаном. Не буду тут перека-
зувати зміст тієї розмови, довгої і напруженої. Напруженої тому, що
Юлія Іполитівна звинувачувала Миколу Платоновича у тому, ніби він,
будучи заступником голови уряду в кінці 40-х років не все зробив, аби
врятувати Довженка для України, захистити від несправедливих гонінь.
Бажан зі сльозами на очах картав себе не стільки за мнимі провини,
скільки за власне безсилля допомогти другу в скрутні дні, роки. Запев-
няв у своїй незмінній відданості великій Людині і Митцю, у постійній
готовності зробити все, щоб захистити тепер вже, на жаль, не його са-
мого, а його світле, добре ім’я».
«Ладно, оставим старое. Я рада слышать о вашей готовности сде-
лать все для Довженко и, надеюсь, не только для него — для Украины,
наконец, для торжества — пусть запоздалого! — справедливости».
Сіверянський літопис84
А далі Ю. Солнцева вела мову, свідчить Павло Федченко, ось
про що:
«Мы вот с Павлом Максимовичем говорили о необходимости вы-
полнить последнюю волю Довженко: его жгучего желания покоиться в
родной украинской земле... Когда-то об этом нельзя было даже заика-
ться, хотя это желание Александра Петровича не было секретом даже
для некоторых весьма влиятельных украинских деятелей (тут Ю. I. на-
звала кілька імен, нині вже покійних і ще живих літераторів і держав-
ців — не хочу їх повторювати, щоб не завдати прикростей живим)* —
Бог им Судья. Но сегодня, кажется, Довженко уже никому не страшен.
Его гений признан миром и в родном отечестве добрым словом воспо-
минаний своего пророка. Осталось прислушаться и к его последнему
слову. На разных уровнях я уже пыталась говорить на эту тему. Но
Москва реагирует глухо: мол, это высокая честь покоиться в самом
сердце Советской Родины — что еще надо, тем более, что Украина в
свое время отказалась от него до и после его смерти, не претендует на
его прах. Можете ли вы со своим высоким авторитетом подключиться
початкам склонить высшее руководство Украины к выполнению завеща-
ния Довженко?».
Після цих слів, звернених Ю. Солнецовою до Миколи Платонови-
ча, як зазначає у своїй записці Павло Максимович, М. П. Бажан «за-
певнив, що докладе до цього всіх своїх сил. Тоді ж ми домовились, що
будемо спільно добиватися організації візиту Ю. Солнцевої до П. Ю.
Шелеста, першого секретаря ЦК КП України. Я просив Ю. І., щоб вона
попередньо поговорила й з секретарем ЦК КПУ з ідеології Ф. Д. Ов-
чаренком, з яким, звісна річ, я підготую свої дії. Через кілька днів я
був з своїм черговим службовим візитом у П. Ю. Шелеста і серед ін-
ших питань доповів про історію з від’їздом (вимушеним) О. Довженка
з України та про його бажання повернутися, хоч мертвим. А головне, я
просив його знайти можливість особисто переговорити з Ю. Солнце-
вою. Мені відомо, що з подібною просьбою звернувся по телефону до
П. Шелеста і М. Бажан. Нам обом здавалося, що, в принципі, П. Ше-
леста ми схилили, а тому спокійно чекали наслідків візиту Ю. Солн-
цевої до Першого».
А далі, за свідченням П. М. Федченка, ось як розвивалися події
на найвищих щаблях партійної влади:
«Не знаю, хто, як, крім нас з М. Бажаном, «впливав» на позицію
П. Шелеста, але спочатку вона була не зовсім прихильною і дещо обе-
режною. Розповідаючи мені про характер і зміст розмови, Юлія Іполи-
тівна кілька разів з гіркою пристрастю і неприхованим подивуванням
повторювала фразу: «Скажите на милость, почему это мне, русской
женщине, приходится доказывать украинским лидерам, что гений
мирового и советского кино Довженко является прежде всего гений Ук-
раины, а его великая «Земля», то земля его отца-матери и дедов-пра-
дедов, которой он с детства был зачарован, всегда безумно любил, на
которой он создал лучшие свои творения и которой он хотел принад-
лежать живым и мертвым».
Все ж Солнцева із задоволенням і вдячністю сказала, що
П. Ю. Шелест пообіцяв її прохання, а головне — заповіт самого
О. Довженка, — підтримати, а тому з вірою і надією виїхала з Києва
до Москви.
Але тим надіям не судилося справдитися, хоч П. Шелест, здається,
таки чесно виконував свою обіцянку. Керівництво ЦК КПРС, зокрема,
*) Прим, зроблена автором спогаду П. М. Федченком.
Сіверянський літопис 85
грізний страж інтернаціоналізму, «сірий кардинал» М. Суслов потрак-
тував саму ідею перепоховання з Москви до Києва ледве не як націо-
налістичною провокацією, а підказаний нами з Ю. Солнцевою аргу-
мент — прецедент про перевезення Тараса Шевченка ніби-то (за роз-
повіддю помічника П. Шелеста Миколи Тимофійовича Кучера) викли-
кав скажену лють, мовляв, того мертвого поета вивозили-визволяли
від ненависного царату, а від кого ви збираєтеся визволяти радянсько-
го митця? Можна думати, що й ця дія П. Ю. Шелеста була поставле-
на йому на карб, коли його самого звинувачували згодом у «потуранні
націоналістичним, сепаратистським проявам». З іншого боку цю бла-
городну спробу П. Шелеста належно оцінила українська творча інте-
лігенція. Я про це й особисто нагадав та засвідчив Петрові Юхимовичу,
коли кілька років тому назад у мене виникла потреба звернутись до
нього в Москву листовно і телефоном».
Минуло трохи часу і Павлові Максимовичу довелося знову стріти-
тися з Юлією Іполитівною. Між ними відбулася поважна розмова. Про
сутність її розповідає далі доктор наук у своїх безцінних спогадах, які
проливають світло на давні події. Цитую за автографом:
«До теми про перезаховання праху О. Довженка Ю. Солнцева по-
вернулася у розмові зі мною і 13 вересня 1972 року. Під час відпочинку
в санаторії Конча-Заспа вона за звичкою завітала до мене в ЦК».
«А как насчет перевоза праха А. Довженко на Украину? Ведь это
его воля и просьба, которой в свое время испугались в Москве и на
Украине (тут вона назвала імена М. Бажана й О. Корнійчука, що з мо-
го боку викликало необхідне уточнення, — П. Ф.), которой, похоже, и
сейчас боятся. Москва после июльского идеологического совещания с
подозрительностью смотрит даже на украинскую вышитую сорочку, а
вы тут, вижу, тоже тени своей боитесь... Что я, русская женщина, долж-
на об этом думать? Но, пока я живу, хочу непременно выполнить заве-
щание Александра Петровича».
У цій записці-спогаді П. М. Федченко торкається проблеми, пов’я-
заної з музеєм великого митця. Наведу і цей запис:
«Тоді ж Ю. І. побувала в Сосниці, в хаті-музеї Довженка. Скруш-
но розповідала про жалюгідний стан музею, працівники якого не мо-
жуть як слід використати навіть передані нею її особисті гроші. Обу-
рилася тим, що біля хати збираються поставити, як вона говорила,
«постный бюст Довженко, против чего я уже устала воевать».
«А вам какой хотелось бы?» — запитав я.
«Вот тот босоногий юноша, устремленный ввысь и даль. Но этого
нам не позволили сделать. Ф. Овчаренко сказал, что, мол, пусть этого
босоного Солнцева поставит у себя на даче. Я удивлена таким бедным
вкусом и такой дикой безответственностью. Кстати, дачи у меня нет.
Я ее продала, чтобы увековечить память Довженко».
«Мені знову довелося пояснити Юлії Іполитівні, — підкреслює
Павло Максимович, — «заборона того босоного», ішла, не стільки від
Ф. Овчаренка, скільки від агресивного невігласа і одного з найнепри-
миренніших «борців проти націоналізму» І. С. Грушецького. Тоді ж я
запевнив: «Можете быть спокойны. В Соснице будет поставлен именно
тот босоногий Сашко. Конечно, у него нет сапогов, но есть крылья».
Дещо бездумну сміливу й категоричну обіцянку (всупереч волі най-
вищого керівництва, яка забракувала талановитий твір молодого
скульптора Андрія Фуженка!) довелося реалізовувати напівлегально.
Як засвідчує Павло Максимович, на прощання з ним Юлія Іполи-
тівна у доволі різкій і категоричній формі, властивій її характеру, мо-
вила:
Сіверянський літопис86
«Ничего. Время все расставит по своим местам. Александра Пет-
ровича и сейчас ставят выше Эйзенштейна и Пудовкина. Это гений,
который нужен всем. А вам на Украине он нужен? Что вы скажете мне,
не жене, а русской женщине и человеку, который немножко разбира-
ется в искусстве и в том, кто и что в искусство принес, зачем шел туда,
что искал, что нашел и что безвозвратно унес в собой...».
На такій високій ноті скінчилася та пам’ятна розмова в стінах ЦК
партії між завідуючим відділом культури П. Федченком, людиною ви-
сокої культури і такту, з удовою всесвітньовідомого митця, мислителя,
філософа, що все життя вболівав за рідну Україну.
Відшуміли роки і визначилася доля України, її народу, а Дов-
женко як лежав, так і покоїться не в рідній, а далекій, чужій землі.
Диво дивне діється в нашій вільній, соборній державі. Вже й століття
від дня народження митця відсвяткували і ювілейний комітет виніс
ухвалу, та тільки козацького духу не вистачило вчинити святе діло.
Де ж наша національна гордість і свята любов до геніального сина?
Гірко читати листа охоронниці могили Довженка Ірини Петрової,
пройняті зневагою до українського народу. Ось її сповіщення у листі
до мене від грудня 1994 року:
«По вопросу кладбища. Со мной пытались говорить о перезахоро-
нении А. П. Довженко. Я ответила, что пока я жива, ничего не произой-
дет и не потому, что она (Ю. Солнцева. — Прим. М. К.) вложила в
этот памятник Переделкинскую дачу, а потому, что она всегда в сердце
носила обиду за то, как их выставили из Украины...».
І ще: «Один из работников посольства заикнулся о перезахороне-
нии А. П. в Киеве, я сказала, что пока я жива, никогда этого не будет».
Ось так. Імперське мислення взяло верх над здоровим глуздом. А
наші націонал-демократи не забили тривоги, не задзвонили в усі дзво-
ни, змирившись з приниженням гідності великого, вільного народу.
Ось вони, наші безпорадність і безвілля. Господи, коли ж ти навчиш
людей розуму, вернеш їм гордість?
10.V.1996
Харків.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200362 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:43:57Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Куценко, М. 2024-11-29T14:45:06Z 2024-11-29T14:45:06Z 1997 Студії про О. Довженка / М. Куценко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 82-86. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200362 До історії про перезахоронения останків О. П. Довженка. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Розвідки Студії про О. Довженка Article published earlier |
| spellingShingle | Студії про О. Довженка Куценко, М. Розвідки |
| title | Студії про О. Довженка |
| title_full | Студії про О. Довженка |
| title_fullStr | Студії про О. Довженка |
| title_full_unstemmed | Студії про О. Довженка |
| title_short | Студії про О. Довженка |
| title_sort | студії про о. довженка |
| topic | Розвідки |
| topic_facet | Розвідки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200362 |
| work_keys_str_mv | AT kucenkom studííproodovženka |