Євген Маланюк і Павло Тичина
До 100-річчя з часу народження Євгена Маланюка.
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Datum: | 1997 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200511 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Євген Маланюк і Павло Тичина / П. Охріменко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 41-45. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859471433042755584 |
|---|---|
| author | Охріменко, П. |
| author_facet | Охріменко, П. |
| citation_txt | Євген Маланюк і Павло Тичина / П. Охріменко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 41-45. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| description | До 100-річчя з часу народження Євгена Маланюка.
|
| first_indexed | 2025-11-24T10:02:47Z |
| format | Article |
| fulltext |
Павло Охріменко
ЄВГЕН МАЛАНЮК І ПАВЛО ТИЧИНА
До 100-річчя з часу народження Євгена М аланюка
У когорті найвизначніших українських поетів XX ст. почесні місця
належать насамперед Павлові Тичині (1891 — 1967) і Євгену Мала-
нюкові (1897— 1968). Вони помітно зближені як майстри художнього
слова і майже повністю споляризовані у життєвій долі. Якщо Тичина
став патріархом української поезії радянського часу, то Маланюк фак
тично очолив суттєво супротивну їй поезію української діаспори. І в
той же час у цих виключно самобутніх письменників є немало й спіль
ного, що обумовлено їхньою щирою любов’ю до свого народу, до рід -
ної культури і літератури, а також співзвучністю талантів. До цього
слід додати ще й певну орієнтацію дещо молодшого за віком Маланю-
ка на блискучу й неповторну творчість молодого Тичини, надихану ре
волюційними подіями боротьби за незалежність України.
Однак відзначене є лише загальною канвою, на якій по-своєму
вималювались, формуючись і розвиваючись, творчі постаті: Павла Ти
чини і Євгена Маланюка. Вони обидва з великим захватом зустріли
змагання українського народу за його волю і принадливу побудову
своєї суверенної держави в кінці 10-х — на початку 20-х років, причо
му Тичина як поет, автор широко відомих «Сонячних кларнетів» і «Зо
лотого гомону», а Маланюк — як воїн за Українську Народну Респуб
ліку, після російсько-більшовицького розгрому якої змушений був еміг
рувати (1920 р.) на Захід (спочатку в Чехію, далі в Польщу, звідки
знову повернувся в Чехію, а після Другої світової війни перебрався до
Америки), всюди залишаючись незламним українським патріотом до
кінця свого життя. Тичина ж під тиском «партійно-борчих породіль»
внутрішньо роздвоївся, хоча, може, й щиро брався за прославлення зов
нішньо привабливих постулатів радянсько-більшовицької влади, але
переконуючись у їх облудності, кривив душею, а тому неминуче мі
лів як поет, бився в тенетах духовної неволі і не знаходив виходу. І
хоч Тичина став на чолі українських радянських письменників, все ж
його внутрішній протест проти дволикої «соціалістичної дійсності» про
ривався у спалахах високої поетичної творчості, зокрема в період Ве
ликої Вітчизняної війни, а також короткочасних «відлиг», які наступа-
ли в деякі роки радянської влади. І це не давало заглухнути таланто
ві, стояло заслоном на шляху повного зникнення духовного зв'язку Ти -
чини з такими майстрами слова, як Маланюк. До речі зазначити, що їх
зближала — при різкій відмінності соціально-політичних умов, за яких
вони жили і діяли — не лише спорідненість талантів, а й широка орієн
тація на кращі досягнення світової літератури, а також органічне по
єднання у власній творчості вартісних здобутків усіх провідних напрям -
ків і шкіл у царині української поезії початку XX ст.
Євген Маланюк, розпочавши творчий шлях пізніше, причому в умо
вах відсутності безпосереднього зв’язку з батьківщиною, ревно слідку
вав за літературним життям Радянської України, особливо таких мит
ців, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Зеров, а з пізніших
-— Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський. Він високо ціну
вав все краще з їхнього творчого набутку, хоча й з суттєвими засте
реженнями, зокрема щодо поезії Тичини. Маланюк пропагував його
творчість, насамперед серед польських і чеських письменників, навіть
Сіверянський літопис 41
плекав плани видання творів Тичини, Рильського, Савченка та інших
українських поетів за кордоном, У ряді своїх розвідок та рецензій він
рекламував «незбориму чарівність» кращих творчих досягнень Тичини,
часто охоче цитував його вірші (наприклад, у статті «Буряне поліття»).
Взагалі з його поезії Маланюк виокремлював ранній — сонячно-клар-
нетний — період, засуджуючи в загальному пізніші творіння. Більше
того, він знаходився під впливом творчості молодого Тичини, що позна
чилось на низці його творів.
Для підтвердження сказаного можна взяти вірш Маланюка «Сти
лет чи стилос?..» (1924). Він є одним з характерних ранніх його тво
рів. у якому, як і в «Сонячних кларнетах» Тичини, природа і людина
подані в тісному взаємозв'язку. Маланюк висловлює щире захоплення
«берегами краси» чарівниці-природи, далеко вищими від теж по-своєму
привабливого людського «галасу бою», що виразно нагадує в своїй ос -
лові сприйняття природи Тичиною:
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить от гімнів п’яних птиць,
Співа трава, ніким ще не зім’ята,
І вабить сном солодких таємниць;
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур іі божевіллям хвиль.
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!
У поетичних творах Євгена Маланюка нерідко звучать ноти, ду-
ного оркестру». Це виступає в нього не самодостатньо, а, як правило,
при спогадах про Батьківщину, наприклад, у поезії «Несамовитим кри
ком крові... », де Україна, за образним висловом поета, виконує
...космічну фугу
На струнах зореметних рун.
Ще виразніше виявляється орієнтація Маланюка на «сонячно-клар-
нетні» зображення Всесвіту і природи Тичиною, але з неодмінною про -
екцією на суспільні явища, в поезії «Вечір» (1923). До речі зазначити,
що це один з найраніших творів Маланюка, в яких повів творчості Ти
чини виступає цілком виразно, хоча й своєрідно:
Крізь заходу іконостас,
З нерукотворним ликом Бога,
Стомились спалені уста
Кричать анафему епохам.
Кривавляться сувої хмар —
Повстань червлені орифлами —
И під тиші похоронний марш
У тьму згоряють над полями.
В космічнім рокотанні зір,
О сонце, отче злої тварі,
Даремна кров твоїх офір
Перуновій прадавній ярі!
На полум’ї твоїм світи —
Не сплавить, не переробити,
42 Сіверянський літопис
І атоми не спиниш ти
Доконувать старі орбіти.
Згучить все та ж музика зор
Під скиптром диригента — Бога,
І заглуша сліпий простор
Мою анафему епохам.
Та все ж творчих запозичень з поезії Павла Тичини у Євгена Ма-
ланюка загалом небагато. Дуже відмінними були життєві шляхи цих
поетів. Щиро захоплений ранньою лірикою Тичини, Маланюк не міг
змитирися з подальшим спадом його творчості—переходом до тенден
ційної, декларативної поезії соціалістичного реалізму, яка почала вияв
лятись під пером Тичини з середини 20-х років і особливо виразно з
появи горезвісного вірша «Партія веде» (1933). Про своє ставлення до
такого віршотворення, хай навіть вимушеного, з усією відвертістю і
гостротою Маланюк заявив у виключно емоційному зверненні до Тичи
ни під назвою «Сучасникам» (1924).
Автор спочатку відзначив невмирущі заслуги Павла Тичини як
співця революційних подій боротьби за вільну Україну «на межі двох
епох»:
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно
твій сонячно-ярий оркестр, —
1 під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь
кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім,
на кров’ю залитім просторі
Г оворили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом
означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх
космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося, — вріс.
І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Мабуть, більш поетичних і щирих слів не знайти в усіх похвалах, які
адресувались Тичині. Тільки Маланюк зміг так образно й об’єктивно
оцінити, причому одним з перших, його творчу працю як геніального
поета на благо рідного народу, коли постало перед ним важливе зав -
дання самовідданої боротьби за створення своєї вільної демократичної
держави. Але не судилося цьому здійснитися в 1917— 1920 роках. І, як
говориться далі у вірші «Сучасникам»,
Раптом... брязнуло враз!
І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...Від кларнета твого —
пофарбована дудка осталась.
... В окривавлений Жовтень :—
ясна обернулась Весна.
Знову ж та дивовижна образність, але інша — цілком протилеж
на — сутність стверджень, печальних і гірких. Маланюк у даному ви
падкові не докоряє, не таврує Тичину, якого навіть не називає по іме
ні. Він лише фіксує очевидний факт деградації творчості геніального
Сіверянський літопис 43
поета під впливом жорстоких суспільно-політичних обставин. Такою
насправді була об'єктивна дійсність. І це добре розумів Маланюк, ко
ли писав (у статті «Буряне поліття», 1927): «Історія з Тичиною — яви
ще, на жаль, суто-об’єктивне, а не суб’єктивне. Коли б Тичина сам «пе
рейшов», наприклад, розчарувавшись в українських можливостях і зро
бившись «чесним» москвофілом, це було б пів горя. Біда в тім, що йо
го, одеською мовою кажучи, — «перейшли» (Євген Маланюк. Книга
спостережень. К., 1995, с. 19). Таке розуміння Маланюком «метамор -
фози» Тичини заслуговує на пильну увагу, свідчить про глибину і об’
єктивність його мислення.
У передмові до збірки Євгена Маланюка «Поезії», виданої у Ки -
єві 1992 р. (першої в Україні), М. Неврлий — відомий словацький лі-
тературознавець-україніст (який особисто був знайомий з Маланюком)
навів цікаві фрагменти із спогадів П. Шоха (див. с. 19—20), де йдеть
ся про зустріч цього поета з Павлом Тичиною , «либонь, у 1926 р.
у Празі, куди Тичина приїздив до нововідчиненої місії УРСР». Як ска
зав Маланюк, говориться у цих спогадах, «Тичина робив враження на
смерть переляканої людини, що боялася своєї тіні». Не дивина, що
Маланюк «до Тичини згубив респект після зустрічі з ним».
Справді, Павло Тичина після болісного переходу на бік «партійно-
борчих породіль» почав уникати знайомих, усе більше усамітнювався,
трагічно переживаючи свою психологічну роздвоєність. Зовнішньо він
справляв враження замкнутої, мовчазної особи, навіть «на смерть пе
реляканої людини», як це здалося Маланюкові. Між ним і Тичиною на
ступило вже цілком очевидне відчуження, в крайньому разі, за зовніш
ньою видимістю. Не випадково з другої половини 20-х років помітно за
глухає відгук поезії Тичини в творчості Маланюка, хоча спогади про
нього—саме молодого Тичину — як незвичайного митця слова ще не
одноразово будуть з’являтися в низці публіцистичних і критично-літе -
ратурних праць Маланюка.
Таким складним вимальовується спектр відносин і творчих взаємин
Євгена Маланюка з Палом Тичиною як поетом іі особистістю. І все ж
вони не забували один одного: не тільки Маланюк Тичину, а й Тичина
Маланюка. Про це маємо красномовне підтвердження М. Неврлого,
який подав таке цікаве свідчення у згаданій передмові (с. 15):
«Дозволю собі малий екскурс. Коли я був в гостях у Павла Гри
горовича у Києві, він мене досить таємничо спитав, чи знаю я такого
поета, як Маланюк. Я відповів, що так та що навіть був із ним трохи
знайомий. Тоді Павло Григорович спитав, чи знаю я, що Маланюк при -
святив йому вірша. Я знову відповів, що знаю, і почав відновлювати в
пам’яті першу строфу...
Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притише
ним, майже розпачливим голосом відповів: «Миколо Ярославовичу, він
єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... А інші мені ка-
дили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка ос -
талась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду».
Павло Григорович був сильно схвильований. Боляче й прикро бу
ло слухати ці щирі слова. Дивно й незрозуміло було спостерігати, як
він — бард «суверенної» Радянської України — час від часу в своєму
помешканні (на Рєпіна, 5) оглядається... Ось які асоціації викликає
у мене цей Маланюків вірш. Любов і біль до геніального Тичини».
Наведене свідчення має виключну цінність для розуміння Павла
Тичини як людини ї| поета. Виявляється, що твердження про його пси -
хологічне роздвоєння не безпідставне. Не безпідставною також є дум
ка не тільки про певну орієнтацію Маланюка як поета на Тичину, але
44 Сіверянський літопис
й про зворотню дію — сказати б, оглядку Тичини на Маданюка, думки
якого він високо ставив у сутнісному і морально-етичному сенсі. Мож
ливо, що саме Маланюк у значній мірі не давав згаснути поетичному
талантові Тичини під тиском офіційно-більшовицької ідеології, сприя
ючи появі спалахів його внутрішнього протесту і потужного поетичного
лету.
Отже, процес впливу у взаєминах між Євгеном Маланюком і Пав -
лом Тичиною був обопільним, причому як наявним, так і прихованим.
Цінним є те, що він благодатно діяв у справі розвитку української лі -
тератури, яка, багато в чому дякуючи цим виключної обдарованості
майстрам художнього слова, досягла найвищих вершин світової поезії
XX ст.
Сіверянський літопис 45
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200511 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-24T10:02:47Z |
| publishDate | 1997 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Охріменко, П. 2024-12-05T12:46:05Z 2024-12-05T12:46:05Z 1997 Євген Маланюк і Павло Тичина / П. Охріменко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 41-45. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200511 До 100-річчя з часу народження Євгена Маланюка. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис Ювілеї Євген Маланюк і Павло Тичина Article published earlier |
| spellingShingle | Євген Маланюк і Павло Тичина Охріменко, П. Ювілеї |
| title | Євген Маланюк і Павло Тичина |
| title_full | Євген Маланюк і Павло Тичина |
| title_fullStr | Євген Маланюк і Павло Тичина |
| title_full_unstemmed | Євген Маланюк і Павло Тичина |
| title_short | Євген Маланюк і Павло Тичина |
| title_sort | євген маланюк і павло тичина |
| topic | Ювілеї |
| topic_facet | Ювілеї |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200511 |
| work_keys_str_mv | AT ohrímenkop êvgenmalanûkípavlotičina |