Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій

Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:Сiверянський літопис
Datum:1998
1. Verfasser: Тихолоз, Б.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1998
Schlagworte:
Філософська скарбниця
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200654
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-200654
record_format dspace
spelling Тихолоз, Б.
2024-12-18T17:21:22Z
2024-12-18T17:21:22Z
1998
Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
2518-7430
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200654
uk
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
Сiверянський літопис
Філософська скарбниця
Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
spellingShingle Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
Тихолоз, Б.
Філософська скарбниця
title_short Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_full Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_fullStr Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_full_unstemmed Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій
title_sort культурологічна концепція п. куліша в критичній рецепції і. франка: контрапункт ідейних орієнтацій
author Тихолоз, Б.
author_facet Тихолоз, Б.
topic Філософська скарбниця
topic_facet Філософська скарбниця
publishDate 1998
language Ukrainian
container_title Сiверянський літопис
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
format Article
issn 2518-7430
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/200654
citation_txt Культурологічна концепція П. Куліша в критичній рецепції І. Франка: контрапункт ідейних орієнтацій / Б. Тихолоз // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 91-96. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT tiholozb kulʹturologíčnakoncepcíâpkulíšavkritičníirecepcííífrankakontrapunktídeinihoríêntacíi
first_indexed 2025-11-24T16:54:43Z
last_indexed 2025-11-24T16:54:43Z
_version_ 1850489412482236416
fulltext Богдан Тихолоз КУЛЬТУРОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ П. КУЛТЇЇТА В КРИТИЧНІЙ РЕЦЕПЦІЇ Т. ФРАНКА: КОНТРАПУНКТ ІДЕЙНИХ ОРІЄНТАЦІЙ Розвій теорії і практики культурної творчості здійснюється через боротьбу розмаїтих — і часто навіть полярних — світоглядних позицій, репрезентованих яскравими духовними постатями, що силою власної особистості синтезували ідейні пошуки цілих генерацій. Такими поста­ тями в пошевченківській історії України є двоє справді титанічних за енергією та універсалізмом діяльності провідників національної еліти 19 ст. — П. Куліш (1819— 1897) та І. Франко (1856— 1916). Вони нале­ жали до різних поколінь української інтелігенції: перший з них був се­ ред піонерів культури епохи романтичного народництва, другому ж су­ дилося, стати подвижником і речником нового етапу пробудження сві­ домості народу, що знайшов вияв у літературних стилях реалізму та премодернізму. Обидва ці герої нашого націовставання послідовно слу­ жили одній справі — омріяному воскресінню України. Та відвічний кон­ флікт «батьків і дітей» не забарився позначитися на їх творчих взаєми­ нах: невпинний поступ ідей призвів до розходження поглядів П. Куліша та І. Франка на осердя суспільного розвою — культуру. Неспокійне і трагічне життя першого припало на таку ж складну й нещасливу добу в історії нації, що її Є. Маланюк влучно назвав «ніччю бездержавності».1 У той час українське суспільство було розірване на шматки чужоземними імперіями, що провадили жорстоку колоніальну політику, позбавляючи поневолених духовної соборності і традиційного культурного грунту, насаджуючи їм комплекс меншовартості і таким чином прирікаючи на внутрішню розколеність, сумніви і блукання. І здеформоване обличчя Хроноса з конечністю відобразилося в душі «не­ самовитого Панька». «Ні на кому, може, не одбилось так наше націо­ нальне лихоліття, як власне на цьому письменникові», — слушно заува­ жує С. Єфремов і розкриває наслідки фатального тиску часу на особи­ стість: «Куліш — це дві людини в одній подобі, якийсь ходячий конт­ раст.., якась трагічна фігура, що борсається в життєвих суперечнос- тях...».2 І дуже точно характеризує соціальний і психологічний грунт примхливої натури «гарячого Куліша» І. Мірчук: «Вдача, повна конт­ растів, що під впливом різних настроїв дуже часто і радикально зміняв свої погляди без відповідної причини — одним словом, вірний образ української психіки в часи національної недолі».3 Драматизм доби та контрастність душі зумовили амбівалентність поліфонічного світогляду П. Куліша. У кожному явищі він завше вба­ чає антагоністичні сторони, кожен процес розглядає як боротьбу про­ тилежних тенденцій. Відтак вихідною засадою сформованої ним ціліс­ ної філософії культури є ДУАЛІЗМ ВНУТРІШНЬОГО (глибинного, іс­ тинно сутнього, природного, спонтанного) і ЗОВНІШНЬОГО (поверхо­ вого, явного, штучного, вимушеного) начал, причому, як твердить Д. Чижевський, «Куліш шукає противенства між «внутрішнім» та «зов­ нішнім» не лише в людині, а й у світі, історії».4 Ця основоположна бут- тєва полярність культури розкривається у системі антитетичних факто­ рів різномасштабних рівнів: супротивних душевних потенцій людської одиниці, верств народу, форм його соціально реорганізованого середо­ вища, сил історичного процесу. У зв’язку з частою і не завше послідов­ ною зміною позицій та орієнтацій П. Куліша у парах культурних фак­ Сіверянський літопис 91 торів будь-якого рівня ціннісні пріоритети мислителя і акценти його концепції можуть зміщуватися. Тобто в різні періоди своїх ідеологічних метань великий, але занадто непостійний «культурник» по-різному оці­ нював вартість і роль певних чинників, які з домінантних і прогресив­ них ставали у його розумінні другорядними чи навіть руйнівними. Спро­ буймо ж проаналізувати змістові вузли химерного й мінливого мере­ жива категорій і принципів Кулішевої культурологічної концепції. 1. ЛЮДИНА як індивідуальний суб’єкт культуротворчості є для П. Куліша найвищою вартістю, про що свідчить хоч би його замилуван­ ня своїми романтизованими героями-доброчинцями (на кшталт гетьма­ на Сомка з «Чорної ради» чи отамана Голки з «Великих проводів»). Та гуманізм мислителя абстрактний: він любить не конкретно-земних лю­ дей (може, тому й зазнали нещасливого фіналу усі «романи» Куліша, що він, за словами В. Петрова, реально «не вмів любити й не любив любови»5), а звеличує ідеальні типи потужних соціальних реорганізато­ рів, яких має наслідувати кожна пересічна особа. З ідеалістичної віри в надзвичайні креативні потенції виняткової людини випливає Кулішів аристократизм6 — культ сильної духом особистості, свідомої власної творчо-просвітницької місії, своєрідного культурницького «апостольст­ ва». «Свій аристократизм Куліш розуміє як змагання до певного суто громадського ідеалу, — стверджує М. Зеров, — як заповідь самоудо- сконалення».7 Власне, саме внутрішнє самовдосконалення людини є стрижнем культурного розвою. Поступ людської душі визначається протистоянням двох її начал— етико-емоційного — СЕРЦЯ — і раціонально-пізнавального — РОЗУ­ МУ. Для П. Куліша, зважаючи на українськість його ментальності, ха­ рактерний кордоцентризм — визнання переваги серця як «глибини ду­ шевної» над поверховим, зорієнтованим на грішні й минущі цінності земного світу, а не вічну Божу мудрість, розумом. Серце чисте, милостиве, Дар найкращий Бога — Найпевніша, найвірніша До небес дорога.8 Отже, треба, «щоб чоловік... Божий мир розумів більш серцем, ніж го­ ловою».9 Та водночас той же Куліш стверджує: «На сторожі почуття стоїть думка».10 І найчастіше у власній життєдіяльності він керувався холодним, хоч імпульсивним і не завше ясним раціо, забуваючи про ві­ щу «серця глибину». 2. НАРОД як колективний суб’єкт культуротворчості є повносилим, високовартісним, самобутнім і тому — вічним. Однак Куліш звеличує ідеальний етнос, а справжній український люд вважає «попсованим», «мізерним», «без пуття, без чести і поваги»: «От-так люби, шануй і ро­ зумій те, що праведно зветься народом... Наші ж народом зробили ан- тинарод».11 Єдина база джерельно правдивого народного духу — ХУТІР, що протистоїть ГОРОДУ — осередку денаціоналізованого й деморалізо­ ваного панства й міщанства. Мислитель засуджує урбанізацію як від­ хід від «правди серця» — християнських етичних ідеалів, збережених патріархальними звичаями «трудящого хлібороба».12 Та романтизація ідилічного у своїй пасивності «благого» провінційно-селянського життя не заважає Кулішеві зневажати темну чернь, відмовляючи «мужицтву» у спромозі до самостійної розбудови культури нації. Лише інтелігентна еліта здатна просвітити народ, розвиваючи кращі з його традицій і вод­ ночас приборкуючи деструктивні стихійні рухи мас.13 Як бачимо, «дво­ ликий Панько» знову розривається між контрполюсами — щирим сер­ цем простолюду і розумом антиохлокр этичного проводу. 92 Сіверянський літопис 3. СОЦІАЛЬНО РЕОРГАНІЗОВАНЕ СЕРЕДОВИЩЕ буття на­ роду, за Кулішем, явлене у двох антагоністичних формах: гуманістично - натуральній ЕТНОКУЛЬТУРІ та раціо- й технократичній ЦИВІЛІЗА­ ЦІЇ,14 де бездушна машина заступає живе людське серце і вічний дух нації. Ідеолог хуторянства руссоїстськи заперечує забезпечений «чугун­ ками» комфорт, «розкіш та невпокійну моду» відірваної від землі го- родської цивілізації і зрікається «всякої нової всемирної науки»,15 окрім мудрості Біблії — Слова Божого. (Щоправда, пізніше він визнав допо­ міжну роль модерної «миротворчої науки» у просвіченні нації; втім, функція її обмежена: «Вовік науці не обняти всього, що Ти создав єси»16). Етнокультура ж, зрощена на природному грунті антеїстично гармонійного зв’язку аграрного соціуму з землею, звернена до простих і неповторних щиро людських вартостей, найголовнішою з яких для Куліша є рідне слово. 4. СЛОВО правди, що йде з «серця народного», є духовним кодом і квінтесенцією культури, знаряддям пробудження національної свідо­ мості: «Оживить живеє слово рідну Україну»,17 — сподівається Куліш. Та його погляди на характер і засоби збагачення цього слова супереч­ ливі: то він вимагає відповідності літературної мови простонародній, а то наполягає на потребі витворення особливого «високого стилю» за рахунок залучення церковнослов’янських лінгворезервів.18 Втім, як би там не було, а поетичне слово є для спадкоємця Шевченкової кобзи ве­ ликою націоісторичною силою. Заради його збереження й утвердження він закликає до соціальної згоди: «До гурту, паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе насліддє — слово! Воно-бо скарбівня нашого духа. Воно — великий завіт незазнаної нашої предківщини. Воно — правдиве пророкуваннє нашої будущини».19 5. ІСТОРІЯ — культуротворчість у часі, здійснювана суспільними силами самого народу чи його сусідів. Загалом П. Куліш вірить у істо­ ричну місію України, її здатність сказати «нове слово між народами». Та у минулому національного розвою він, на жаль, не знаходить справ­ ді прогресивної соціальної групи. «Історію Куліш бачив передусім, як конфлікт анархії і порядку»,20 — зазначає Ю. Шерех. Тому пристрасний автор скандальної «Истории воссоединения Руси» в трьох томах (1874—7) засуджує руйнівну козацько-гайдамацьку СВАВОЛЮ за сус­ пільний хаос і криваву різанину, забуваючи про заслуги запорозького лицарства, і натомість оспівує московських «освічених монархів» Пет­ ра і Катерину II та польську шляхту за культуртрегерство і встановлен­ ня державного ЛАДУ, закриваючи очі на їх численні злочини перед Україною. 21 Неузгодженість історіософських поглядів П. Куліша виявляється також у еклектизмі його україноцентричних, москво- й слов’янофіль­ ських, європейських та орієнтальних культурно-політичних спрямувань. Радикальний автономізм, думки про «двоєдину Русь», апологетизація передової великоросійської культури на чолі з О. Пушкіним, властиві кирило-мефодієвцям утопічні мрії про майбутню єдність усіх слов’ян, намагання прилучитися до здобутків Західної Європи (згадаймо Кулі- шеву «Позичену кобзу» (1897), його переклади з Шекспіра і Байрона), туркофільські настрої поем «Магомет і Хадиза» (1883), «Маруся Богу- славка» (1899) — все це не зовсім органічно сполучається в розхриста­ ній ідеології непосидючого Хуторянина. Таким чином, ми окреслили епіцентри семантичного поля культуро­ логічної концепції П. Куліша. Узагальнимо ж її категоріальну структу­ ру у схемі. Сіверянський літопис 93 БУТТЯ КУЛЬТУРИ Різномасштабні сфери: Антитетичні фактори: внутрішні: зовнішні: ЛЮДИНА: НАРОД: СОЦІАЛЬНО-РЕОРГАНІ- ЗОВАНЕ СЕРЕДОВИЩЕ: ІСТОРІЯ: СЕРЦЕ ХУТІР ЕТНОКУЛЬТУРА (слово) ЛАД СВОЄ РОЗУМ ГОРОД ЦИВІЛІЗАЦІЯ АНАРХІЯ ЧУЖЕ (техніка) Як бачимо, оригінальна філософія культури П. Куліша охоплює ши­ роке коло актуальних і до сьогодні проблем, проте не є цілком систем­ ною і логічно вивершеною. Та за всією її мінливою складністю стоять дві константні світоглядні засади: оптимістична віра в невідворотність культурного відродження України та потреба самозреченої праці за­ для здійснення цієї мети. Таке ж кредо сповідував і Кулішів наступник та опонент — І. Франко. Великий галичанин високо шанує П. Куліша, одного з «апостолів кращої долі України» (18, 105),22 як культурного діяча на полі літерату­ ри — оригінальної й перекладної — і науки — історичної, етнографіч­ но-фольклористичної, мово- й літературознавчої. Для І. Франка «Куліш — перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європей­ ських народів» (18, 321), «автор цінних «Записок о Южной Руси», чис­ ленних українських повістей і поем, критичних та історичних праць» (16, 165), «людина надзвичайно талановита, з великими заслугами що­ до розвитку українофільства в Росії і з широким знанням» (16, 164), яка до того ж була «головним двигачем українофільського руху в Га­ личині в 60-их і майже до половини 70-их років» (16, 309). Та Франкова оцінка діяльності «апостола хуторної філософії» по­ збавлена рис сліпого панегіризму: і позитиви, й негативи особистості й творчості П. Куліша помічає він своїм пильним і об’єктивно-тверезим розумовим зором. Зокрема, Франко чітко кваліфікує брак яскравого ліричного таланту у Куліша, хоч визнає його майстром слова, і епіго- нізм автора «Досвіток» (1862) щодо Шевченка.23 Критично Іван Яко­ вич сприймає і окремі положення культурологічної концепції «некон­ секвентного» Панька Олельковича,24 у якого «побіч влучних і правди­ вих поглядів було багато неясностей разом з зарозумілістю дилетанта» (16, 166). До головних хиб філософії культури П. Куліша І. Франко зарахо­ вує, по-перше, релігійний містицизм автора, що зумовлює його відірва­ ність від життя, зневіру в дійсності («Куліш зневажав реальність як поет і як громадянин»,25 — стверджує В. Петров). Звідси випливає і абстрактність Кулішевого людино- і народолюбства: не вміючи щиро цінувати чесноти інших, а не тільки свої власні, він лише в теорії ви­ знає рідне суспільство здатним до самостійного культурного розвою, бо «без чуда і без руки Божої не може собі подумати обновлення і розбуд­ ження українського народу» (17, 180). А позитивіст і конкретний гума­ ніст І. Франко певен, що «ані чудів, ані рук Божих не потрібно, а тіль­ ки рук і розумів людських» (17, 180). По-друге, І. Франко з його синтетичним мисленням не приймає на­ думане, штучне розмежування як ворожих начал взаємодоповняльних частин однієї цілості. Душевні сили, суспільні верстви, форми перетво­ рення довкілля повинні не боротися між собою, а спільно діяти заради вдосконалення людини і світу, — вказує поміркований опонент «гаря­ чого Панька». Тому Кулішевим контрпозиціям серця і розуму, хутора і города, етнокультури і цивілізації він протиставляє гармонійні обра­ зи «цілого чоловіка» єдиного народу, повної культури. 94 Сіверянський літопис По-третє, І. Франко розставляє деякі власні, відмінні від Куліше- вих, акценти в парах антитетичних факторів культури. Так, наприклад, кордоцентризм він замінює раціоналізмом, хутірський пасивізм — про­ гресивністю урбанізації та індустріалізації, екологічну інертність — ак­ тивно-перетворювальною місією людини у боротьбі з природою, біблій­ ну мудрість — здобутками новочасної науки.26 Втім, Франкові ціннісні пріоритети також не можна приймати як абсолютно незаперечні. По-четверте, І. Франко вважає неправильним розуміння літератур­ ного слова П. Кулішем, який «...відцурався... живої української людо- вої мови і пробував сконструювати собі... якусь староруську, україн­ ську з ніби архаїчним, а направду церковним та московським забарв- ленням».27 «У Куліша жива мова боролася з доктринами про високий стиль і «староруську» мову» (17, 464). Франко ж джерела збагачення українського слова вбачає у його питомих лінгворесурсах, а не в заста­ рілій мертвій «слов’янщині». По-п’яте, інтелект і патріотичне чуття Вічного революціонера гаря­ че протестують проти реакційної, на його думку, історичної концепції П. Куліша,28 котрий «...плює на всю нашу минувшість» (17, 182), неправ­ диво розкриваючи культурно-політичну роль козацтва і криваві справи колонізаторів України. І. Франко спростовує ці шкідливі для націо­ нальної справи твердження, визнаючи за собою «...право і обов’язок — осуджувати і відкидати ті думки і ті погляди, котрі після нашого пере­ конання не годяться з правдою» (17, 194). Корені всіх недоліків культурологічної концепції П. Куліша І. Фран­ ко вбачає у психологічній здеформованості його натури, драматичну своєрідність якої С. Єфремов означив лаконічною формулою «без син- тезу».29 Куліш — «...людина надзвичайно нервова та імпульсивна» (16, 166), «яка зовсім не відзначалася першорядним характером» (16, 164), бо, «з якимсь нервовим роздразненням кидаючися з одного екст- рему в другий» (17, 307), ніяк не могла зупинитися на «золотій середи­ ні». До такої трагічної внутрішньої розірваності Куліша спричинився «нещасливий вплив обставин на його талант і думку» (17, 193). І. Франко зрозумів драму буремної душі. А все зрозуміти — зна­ чить все пробачити. «...Хоч яке прикре враження роблять останні пи­ сання Кулішеві, повні якоїсь сліпої пристрасти, навіяні злобою, нето- леранцією, ненавистю до людей і все те в ім’я якоїсь дивно понятої культури, — все-таки для історика власне та хиткість Кулішева, ота пристрасть, оте вічне шукання якихсь нових ідеалів, нових богів і но­ вої віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його ве­ ликого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути» (17, 307). А відтак — «в історії нашого духовного розвою зай­ ме він назавсігди дуже високе місце. Великі хиби його особистої вдачі і його світогляду, котрі нині в наших очах майже рівноважать його за­ слуги, з часом в очах потомності значно вменшаться, а зате великі його заслуги визначаться виразніше».30 Куліш та Франко. «Дволикий Янус» та «Цілий чоловік». Мефісто- фель і Фауст. їх полеміка не закінчена, бо головні проблеми її не вирі­ шені й до тепер. І, виробляючи сьогодні стратегію сучасного й майбут­ нього культурного розвою України серед інших націй і природного око- лу, нам слід обов’язково враховувати ідейний досвід творчого діалогу, що розгорнувся в 2 пол. 19 ст. між двома мдуховними велетами. А хто з них мав рацію — нехай розсудить час. Сіверянський літопис 95 Джерела та література, примітки: 1 Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Книга спостережень. К., 1995. — С. 124. 2 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 393 — 395. 3 Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 308. 4 Чижевський Д. Українська філософія // Українська культура: Лекції за ред. Д. Ан­ тоновича. — К., 1993. — С. 183. 5 Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 6 — С. 116. 6 Див.: Жизнь Куліша // Правда. — 1968. № 25. 7 Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Твори: в 2 т. — К., 1990. г — Т. 2. — С. 188. 8 Цит. за: Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 154. 9 Куліш П. Листи з хутора // Твори: в 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 250. 10 Цит. за: Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 5. — С. 105. Див. тут про практично-життєвий раціоналізм П. Куліша. 11 Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Третя сторожа. — К., 1993. — С. 77. 12 Див.: «Листи з хутора» (1861), «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (1879), «Хуторна поезія» (1882). 13 Див. про це витяги з листів П. Куліша у цит. Вище праці Ю. Шереха (с. 76—77). 14 Поняття культури і цивілізації вживаються тут у шпенглерівському диференційно- Спеціальному сенсі, а не універсальному тайлорівсько-антропологічному. Див. до­ кладніше: Лісовий В. «Культура» та «цивілізація» (концептуально-семантичний ана­ ліз) // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 1. 15 Куліш П. Листи з хутора // Твори: в 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 246, 255 16 Цит. за: Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен — Львів, 1994. — С. 152. 17 Куліш П. Старець // Твори: в 2 т. — К, 1989. — Т. 1. — С. 51. 18 Див. пізні твори П. Куліша: «староруські поеми» «Куліш у пеклі» (1890) і «Гри- Цько Сковорода» (незакїнчена), зб. «Позичена кобза» (1897). 19 Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Україна. — 1990. — № 31 (8). — С. 9. 20 Шерех Ю. Цит. праця. — С. 77. 21 Див. також: зб. «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893); «Крашанка русинам і Полякам на Великдень 1882 р.». 22 Висловлювання І. Франка цитуються за 20-томним виданням його творів. У дужках після цитат перша цифра означає том, друга — сторінку. 23 Див. статтю І. Франка «Михайло П. Старицький» (1902). 24 Див. статті І. Франка: «Хуторна поезія» П. А. Куліша» (1882), «Українські наро­ довці і радикали» (1891), «Михайло П. Старицький» (1902), Передмова до «Чайльд- Гарольдової мандрівки» (1905), «Володимир Самійленко» (1907). 25 Петров В. Романи Куліша // Вітчизна. — 1991. — № 4. — С. 120. 26 Див. філософські праці І. Франка (Т. 19. — С. 5 —201). Слід зауважити, що вказа­ ні Франкові світоглядні настанови були особливо характерні для нього у період найактивнішого сприйняття оригінальної творчості П. Куліша (80—90-ті pp.). З ча­ сом вони змінювалися (зокрема, зрілий Франко-поет також прийшов до ідеї кор- доцентризму). 27 Цит. за: Зеров М. Поетична діяльність Куліша // Твори: в 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 283 — 284. 28 Див. статтю І. Франка «Хуторна поезія» П. А. Куліша» (1882). 29 Див.: Єфремов С. «Без синтезу». До життьової драми Куліша. — К., 1924. 30 Цит. за: Нахлік Е. Апокаліпсис Пантелеймона Куліша // Вітчизна. — 1990. — № 10. — С. 174. 96 Сіверянський літопис

Ähnliche Einträge