Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки

Pendant les 25 dernières années, l’ethnologie de la France s’est profondément transformée. L’étude de pratiques rurales, passées ou résiduelles, a été progressivement relayée par l’analyse de situations vives qui n’ont plus pour cadre la petite communauté villageoise. Celle évolution tâtonnante et m...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Народна творчість та етнографія
Дата:	2006
Автор:	Бромберже, Крістіан
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2006
Теми:	З історії та сучасності французької етнології
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20142
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки / Крістіан Бромберже // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 13-27. — Бібліогр.: 133 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859658569791569920
author	Бромберже, Крістіан
author_facet	Бромберже, Крістіан
citation_txt	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки / Крістіан Бромберже // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 13-27. — Бібліогр.: 133 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнографія
description	Pendant les 25 dernières années, l’ethnologie de la France s’est profondément transformée. L’étude de pratiques rurales, passées ou résiduelles, a été progressivement relayée par l’analyse de situations vives qui n’ont plus pour cadre la petite communauté villageoise. Celle évolution tâtonnante et multiforme, conjointe à des changements théoriques qui ont affecté l’ensemble de la discipline, a entraîné un éclatement des méthodes et des paradigmes. Après avoir rendu compte des récentes métamorphoses des intérêts disciplinaires, on s’attache à mettre en évidence la diversité des points de vue appliqués à ces nouveaux objets; ceuxVci sont appréhendés, selon les cas, de loin, de biais, de près, cette dernière posture demeurant la plus fréquente. Les travaux contemporains font, par ailleurs, souvent la part belle à la subjectivité et à la parole des acteurs — ce qui constitue une indéniable avancée méthodologique mais amène trop fréquemment à négliger l’observation des comportements et les propriétés des objets étudiés. Pour rendre compte de la complexité et de la spécificité des phénomènes contemporains, on prône une ethnologie à échelles multiples, mettant en oeuvre un comparatisme raisonné. On évoque, enfin, les problèmes particuliers de méthode que pose l’abord d’un terrain proche. During past 25 years French ethnology has changed considerably. The study of past or residual rural practices has been progressively replaced by the analysis of presentVday situations which are no longer restricted to small village communities. This hesitant and multiform evolution, together with the theoretical changes which have affected the whole discipline, led to a scattering of methods and paradigms. After describing the recent transformations of the discipline subjects of interest, the diversity of viewpoints on these new subjects is put in evidence. They are apprehended, according to the case considered, either from a distance, sideways, or from close up, the latter case being most frequent. Moreover, contemporaneous works give a large place to the actors’ subjectivity and words — which undoable represents a methodological advance, but leads too often to neglect the observation of behaviors and the properties of the objects studied. The describtion of the complexity and specificity of contemporaneous phenomena, a multiscale ethnology involving a reasoned comparatism is recommended. Lastly, the peculiar methodological problems raised by the approach of a close research field are evoked.
first_indexed	2025-11-30T10:01:51Z
format	Article
fulltext	ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки RÉSUMÉ Christian Bromberger. L’ethnologie de la France et ses nouveaux objets. Crise, tâtonnements et jouvence d’une discipline dérangeante Pendant les 25 dernières années, l’ethnologie de la France s’est profondément transformée. L’étude de pratiques rurales, passées ou résiduelles, a été progressivement relayée par l’analyse de situations vives qui n’ont plus pour cadre la petite communauté villageoise. Celle évolution tâtonnante et multiforme, conjointe à des changements théoriques qui ont affecté l’ensemble de la discipline, a entraîné un éclatement des méthodes et des paradigmes. Après avoir rendu compte des récentes métamorphoses des intérêts disciplinaires, on s’attache à mettre en évidence la diversité des points de vue appliqués à ces nouveaux objets; ceuxVci sont appréhendés, selon les cas, de loin, de biais, de près, cette dernière posture demeurant la plus fréquente. Les travaux contemporains font, par ailleurs, souvent la part belle à la subjectivité et à la parole des acteurs — ce qui constitue une indéniable avancée méthodologique mais amène trop fréquemment à négliger l’observation des comportements et les propriétés des objets étudiés. Pour rendre compte de la complexité et de la spécificité des phénomènes contemporains, on prône une ethnologie à échelles multiples, mettant en oeuvre un comparatisme raisonné. On évoque, enfin, les problèmes particuliers de méthode que pose l’abord d’un terrain proche. Mots�clés : Ethnologie. France. Nouveaux objets. Méthodologie. Échelles d’analyse. SUMMARY Christian Bromberge. French ethnology and its new research objects. Crisis, first trials and disturbing discipline formation During past 25 years French ethnology has changed considerably. The study of past or residual rural practices has been progressively replaced by the analysis of presentVday situations which are no longer restricted to small village communities. This hesitant and multiform evolution, together with the theoretical changes which have affected the whole discipline, led to a scattering of methods and paradigms. After describing the recent transformations of the discipline subjects of interest, the diversity of viewpoints on these new subjects is put in evidence. They are apprehended, according to the case considered, either from a distance, sideways, or from close up, the latter case being most frequent. Moreover, contemporaneous works give a large place to the actors’ subjectivity and words — which undoable represents a methodological advance, but leads too often to neglect the observation of behaviors and the properties of the objects studied. The describV tion of the complexity and specificity of contemporaneous phenomena, a multiscale ethnology involving a reasoned comparatism is recomV mended. Lastly, the peculiar methodological problems raised by the approach of a close research field are evoked. Key words: Ethnology. France. New objects. Methodology. Scale of the analysis. За 25 років етнологія Франції зазнала кардинальних змін. Коли вперше побачив світ журнал, чверть сторіччя з дня народження якого ми сьогодні відзначаємо, етнологи буV ли маленькою спільнотою на кшталт спільнот, функціонуV вання яких вони так полюбляють описувати: вони мали взаV ємодоповнюючі навички роботи, спільну сферу діяльності й зацікавлень, спільну мову. Така узгодженість не виключала ані розмаїття точок зору, ані конфліктів стосовно стилю роV боти, але дебати обмежувалися доволі чітко визначеною конвенційною цариною із практично непроникними кордоV нами. За тих часів було прийнято аби працювати над сукупV ністю фактів, що мали матеріальне та документальне підV твердження (йшлося про традиційні сільські будівлі, меблі, казки, танці тощо), або вивчати маленькі території, загальV ну конфігурацію яких легко встановити. Домінував і набуV вав усе більшої популярності підхід, у рамках якого об’єктаV ми дослідження ставали «край» або селище, і лише найсміV ливіші наважувалися вивчати міські квартали1. Локальний рівень дав поштовх для народження численних монограV фій — як узагальнюючих, так і тематичних; як індивідуальV них, так і колективних, що мають різний рівень опрацюванV ня матеріалу. Але якими б не були напрямки й мета дослідV жень, усі ці твори мають між собою щось спільне. Така схоV жість етнологічних розвідок обумовлювалася вивченням вузького кола питань: традиційних технологій, родинних зв’язків, свят і церемоній, усної народної творчості та інших. Через двадцять п’ять років етнологічна спільнота вигляV дає роз’єднаною, знання — розпорошеними, а сфера заціV кавлення етнології втратила чіткі обриси. Праці, у яких намагаються висвітлювати проблеми етнології (а також антропології) Франції, справляють враження великого безладу, плутанини, браку системного підходу. Об’єкти, Крістіан БРОМБЕРЖЕ ÀÀííòòððîîïïîîëëîîãã³³ÿÿ,, ïïîîââååððõõîîââåå ççààññòòîîññóóââààííííÿÿ ÿÿêêîî¿¿ ççààððààçç ííààááóóëëîî ççííàà÷÷ííîîããîî ïïîîøøèèððååííííÿÿ,, ððèèççèèêêóóºº ääååããððààääóóââààòòèè,, ïïååððååòòââîîððèèââøøèèññüü ëëèèøøåå ííàà ççððóó÷÷ííèèéé ëëååêêññèè÷÷ííèèéé ààááîî ððèèòòîîððèè÷÷ííèèéé ççààññ³³áá,, òòîîää³³ ÿÿêê,, ïï³³ññëëÿÿ ïïîîââååððííååííííÿÿ ääîî ññââîî¿¿õõ êêîîððååíí³³ââ,, ââîîííàà ïïîîââèèííííàà ññòòààòòèè ääîîññââ³³ää÷÷ååííèèìì ãã³³ääîîìì ääîîññëë³³ääííèèêê³³ââ ññóó÷÷ààññííîîããîî ññââ³³òòóó G. Balandier, 1985:16 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 методи, одиниці дослідження більше не є такими однотипV ними, як колись, за часів існування етнологічної GemeinsC chaft. Дійсно, що спільного між етноісторичним вивченV ням сохи, сільських домівок, головних уборів, які є емблеV мами втраченого нами світу, та сьогоднішніми дослідженV нями ставлення населення до радіоактивної загрози від атомних електростанцій; хірургії у шпиталях; телефільV мів; профспілкового руху чи вміння користування пральV ними машинами? Що спільного у плані методології дослідV ження між збиранням інформації про провінційне селище, яке полегшується завдяки майже ідеальній гармонії між рівнями етнографічного осягнення фактів, та інтеграцією індивідуумів у єдиний колектив, ніби посланий ученому самим Провидінням, та дослідженням тимчасових і масоV вих зібрань (виборчі мітинги, великі спортивні змагання, рокVконцерти, сукупність відвідувачів супермаркетів тоV що), під час яких спостерігач може мати лише часткове баV чення подій? Більше того, що спільного між заходами, пов’язаними зі збиранням предметів, текстів, звичаїв тоV що з метою розробки їхньої типології, та етнологічними дослідженнями манери висловлюватися, коли співбесіда є не засобом, а об’єктом дослідження, що надає відверто психологічного забарвлення цьому підходу? Ситуація виV дається ще більш заплутаною, якщо враховувати строкаV тість дослідницького корпусу, розмаїття фахових установ й аматорських організацій, що займаються етнологією. Серед них є добровільні асоціації, кількість яких зазнала карколомного зростання з часів «Другої Французької ревоC люції»2, і які пройняті ненаситною цікавістю до етнограV фічних досліджень культурної спадщини та місцевих музеV їв; міждисциплінарні гібридні структури, що у пошуку інV терпретації «сучасності» губляться у нетрях антропології; науковоVдослідні лабораторії, у яких працюють професійні етнологи, що розриваються між «старими» та «новими» об’єктами дослідження, або ж, все ще стомлені від пошуку емпіричних даних, віддають перевагу абстрактним міркуV ванням чи вивченню історії етнографії... Ці перекоси набули ще більшого масштабу у 80Vх роках, коли етнологія починає вивчати актуальні проблеми суV часного світу. Про що це свідчить: про глибоку кризу й наV віть кінець самостійної дисципліни, яка загрузла у вивченV ні штучно обраних об’єктів дослідження, яким вона не моV же дати ладу чи, навпаки, про потрясіння, що передують повному оновленню, яке може принести чималі здобутки? Які уроки можна винести з таких розпорошених дослідV жень, присвячених вивченню нових об’єктів дослідження та нових сфер зацікавлень, розглядом яких ми й обмежиV мося у цьому стислому огляді3? З якими проблемами зітV кнулася наука, обираючи такі шляхи? Чи може вона зараз задовольнитися своїми колишніми парадигмами, що пройшли випробування часом, чи ж їй слід модернізувати їх? Чи не веде така модернізація до її остаточного розколу? Бачення етнології реальної Франції За двадцять п’ять років етнологія Франції змінилася наV багато більше, ніж сама Франція. Правду кажучи, їй пішло на користь наближення до реалій сучасного суспільства. Якщо наївний та неосвічений індіанець із комедії ВольтеV ра «Простак» захотів би у 70Vх роках ХХ ст. дізнатися про спосіб життя наших співгромадян з етнологічних видань, то він би зрозумів, що ми є народом, який складається із землеробів, які мешкають у селах, у невеличких старих буV диночках, розповідають один одному казки на ніч, вибоV рюють один у одного землю та привілеї за допомогою хитV ромудрих матримоніальних стратегій… Етнологія тих чаV сів орієнтувалася на вивчення старовини та окремих детаV лей суспільного життя, що не увійшли до сфери зацікавV лень інших дисциплін: вона, головним чином, досліджуваV ла особливості витворів людських рук чи уяви, а також традицій як тих, що вже остаточно відійшли у минуле, так і тих, що збереглися і по цей день. Підкреслимо, що такий підхід, хоча й не є єдино можливим, залишається цілком легітимним. Звичайно, вже тоді декілька першовідкриваV чів почали досліджувати місто та його околиці (Моnоd, 1968; Pétonnet, 1968; Gutwirth, 1970), але ці спроби були нечисленними та не носили системного характеру. НасV правді, перехід до етнологічного дослідження реалій суV часної Франції був поступовим. Спочатку дослідники фоV кусували свою увагу на об’єктах, невеликих за обсягом, що виокремлювалися у наближених до нас часі та простоV рі, масштабних середовищах, дозволяли віднайти у цих сеV редовищах аналогії із чимось віддаленим. Таким чином, йшлося про добре знайомі етнології категорії та про можV ливість застосувати арсенал уже випробуваних прийомів і методів дослідження. Коли піднімалося питання про вивV чення сучасної промисловості — дослідження обмежуваV лося заводським цехом. Якщо мова заходила про аналіз технологій у сучасному світі — дослідники вишукували реV місницькі майстерні, що ще збереглися й досі, або виробV ників предметів розкоші й вивчали специфіку робочих прийомів або ж способи, у які майстер обробляє сировину. Якщо йшлося про вивчення міських реалій — досліджуваV лися дуже специфічні квартали, інші культури (у емігрантV ському середовищі, у лоні молодіжних груп, які наполеглиV во намагалися продемонструвати свою відмінність від отоV чуючих). Пересічна людина, яка працює в офісі, телефонує, робить покупки у супермаркеті, дивиться телевізор, їздить у відпустку, кохає свою дружину, полюбляє аперитив, зайV мається оздоровчим бігом та щось колись чула про твори П’єра Бурдьє.., доклала чимало зусиль і подолала багато пеV репон, щоб нарешті з’явитися у полі зору етнологів. Візьмемо конкретні свідчення цієї недавньої еволюції. Зміст журналів «Ethnologie française», «Terrain», «Monde Alpin» та «Rhodanien», програми досліджень, на які виділяV лося фінансування у зв’язку з їхньою перемогою у конкурV сах, що проводилися Комісією з питань етнологічної спадV щини, дозволяють доволі чітко відстежити зміни напряV мів досліджень, труднощі та опір, із якими зустрічалися ноV ватори, намагаючись розширити сферу зацікавлень етноV логії протягом останніх 20Vти років. Сюжети, наближені у часі та просторі, й актуальні реалії вперше стали масовим явищем у «Ethnologie françaises» 1977 року, коли вийшов номер, присвячений робітникамVемігрантам. Однак мова йшла все ще про теми максимально віддалені, хоча й суV часні, від тодішніх типових реалій, проте автори майже всіх статей були соціологами. Значно більшого прориву З історії та сучасності французької етнології14 вдалося досягти у 1982 році завдяки випуску номера, присвяченого урбаністичному середовищу. Переважна більшість статей у ньому мала суто етнологічне спрямуV вання. З цього часу розділи, присвячені сучасній етнології, з кожним випуском журналу ставали все більш об’ємними (у них, зокрема, друкувалися статті про плакати, що виV никли під час студентської революції у травні 1968 року; про ритуали, поширені серед робітників; про американV ську боротьбу; про естетичну хірургію; про способи викоV ристання телефону; про клуб «Ротарі»...), і нещодавно вийшли навіть декілька номерів, повністю присвячених сучасній етнології (процитуємо лише окремі назви, під якими вони вийшли: «Culture matérielle et modernité», «La ritualisation du quotidien», …). Журнал «Monde Alpin et Rhodanien» не так швидко реагував на виклик часу. Він з’явився у 1973 році під егідою великого регіонального муV зею, поєднавши у собі фольклор і діалектологію. У його випусках «Vivre la ville» (1984), «Migrations» (1989), «Industrie, techniques et patrimoine» (1995) згадані у назвах об’єкти досліджень розглядаються через призму історії та пам’яті. Переорієнтація редакції журналу «Terrain» (ствоV реного у 1983 році) і його перехід до публікації етнологічV них досліджень дуже близьких у часі та просторі об’єктів, відбувалися надзвичайно швидко та видовищно: журнал, незалежний від керівництва музеїв і мало пов’язаний із мистецтвознавством та народними традиціями, майже відразу запропонував розгляд тем і реалій, пов’язаних із сучасністю. Свідченням тому є, наприклад, зміст чисел 2 та 3, присвячених відповідно «промисловій антропології» та «етнології міста». Така «модерністська» тенденція стала ще більш виразною у багатьох подальших випусках, у яких розглядалися найрізноманітніші теми, такі як сучасні риV туали, традиції родинного харчування, форми націоналізV му, способи, що допомагають збільшити число прибічниV ків, публічні виступи, способи використання грошей, люV бов та сьогодення.... ВрештіVрешт, чи не найкращими показниками останніх змін інтересів та напрямків етнологічних досліджень є 24 конкурси на виділення фінансування на науковоVдослідV ницьку роботу, що проводилися Комісією з питань етнолоV гічної спадщини, та приблизно 400 досліджень, що було виконано у рамках цих програм? Еволюція «сфер зацікавV лень» є ще більш показовою аніж еволюція тем дослідV жень. Хоча перші науковоVдослідні програми присвячено сучасним реаліям, вони, однак, розглядалися під більшV менш традиційним кутом («Famille et parenté», «Savoirs naturalistes populaires», «Identité culturelle et appartenanse régionale», «Etthnomusicologie», «Minorités ethniqus », а таV кож місто та робота на промислових підприємствах). ОсV танні дві теми ми вже побіжно згадували — вони розгляV далися у перших номерах журналу «Terrain». В основному, всі ці дослідження велися у маленьких сільських місцевосV тях або у маленьких «нішах» урбаністичного світу. Навіть коли дослідники розпочали вивчення кола питань, пов’язаних із промисловістю (у рамках важливої програV ми дослідження технічних знань та вмінь, у результаті якої протягом 80Vх років ХХ ст. було укладено 90 звітів — що саV мо по собі є рекордною цифрою!4), вони не вивчали ситуV ацію на великих заводах, а зосереджували свою увагу на якомусь маленькому підприємстві, що насправді було ближчим до ремісництва, ніж до промисловості. Відтак складається враження, що наших етнологів більше цікавV лять фабрики ножів, які виробляють елітну та подарункову продукцію, салони елітних дизайнерів модного одягу, фаянV сові заводи, виробництво капелюхів тощо, ніж автомобілеV будування та чорна металургія. З роками предмети та об’єкV ти дослідження стали значно ближчими до інтересів та поV буту наших сучасників. Про це свідчать недавні дослідженV ня «соціальних зв’язків у міських околицях», «культурних традицій та політики підтримки культурної самобутносC ті», сучасних форм «сімейної споживацької стратегії» стоV совно «нових способів використання сільських місцевостей». Такі зміни пріоритетів є ознакою принципово нового періоду у розвитку науки чи простої кон’юнктурної адапV тації? Чіткої відповіді на це запитання немає. З одного боV ку, перше враження є оманливим, і тематика досліджень, насправді, залишилася доволі сталою; а з іншого, з огляду на новітні тенденції, останні (або, принаймні, деякі з осV танніх) дослідження видаються несумісними з усталеною етнографічною методологією. Проілюструємо такі невідV повідності на кількох простих прикладах. Наведені прикV лади дозволять нам конкретно продемонструвати декільV ка сфер зацікавлень сучасної етнології. Французька етнологія традиційно приділяє значну уваV гу вивченню професій та технологій. Дослідження відпоV відних сучасних реалій є свідченням незгасаючого інтереV су до цієї сфери людського досвіду. Однак між аналізом таV ких об’єктів, що піддаються безпосередньому спостереV женню, зокрема: навичок та вмінь (див., наприклад, «Terrain», № 16, 1991); виробничих відносин на середньоV му підприємстві (Moulinié, 1993); дебатів, що передують впровадженню інновацій (Latour, 1989), з одного боку, та досліджень еволюції конструкцій літаків (Lemonnier, 1996) чи соціальноVтехнологічних мереж планетарного розмаху, типових для сучасного глобалізованого виробництва (див., наприклад, статті Маротеля і Маллара, що їх буде опубліковано найближчим часом), з другого боку, існують значні методологічні відмінності. Зазначимо також, що технологія споживання (зокрема, у тому, що стосується житла, пошиття одягу, кухні) традиційно є одним з найV більш популярних об’єктів дослідження етнології Франції. На перший погляд здається, що дослідження пральних маV шин (Denèfle, 1989; Каufmаnn, 1992), морозильних камер (Guillou et Guibert, 1989), меблів у соціальному житлі (Chevalier, 1996) нічим принципово не відрізняються від низки попередніх досліджень технологій споживання. Але така схожість багато в чому є лише ілюзорною, оскільки не враховується семантичний зсув, якого зазнав термін «споV живання». Зокрема, коли цій тематиці присвячувалися дослідження, що проводилися у сільських регіонах ФранV ції, увага зосереджувалася на розмаїтті технологічних опеV рацій (пов’язаних зі специфікою зведення будинків, покV рою одягу тощо), таким чином, досліджувалося розмаїття методик роботи. Сьогодні ж досліджуються різні способи використання продукції серійного виробництва (Segalen et Bromberger, 1996: 5). З подібних міркувань, в епоху кардинальних змін в інсV титуті сім’ї, враховуючи тенденцію до зменшення кількості ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 15 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 зареєстрованих шлюбів, родинні зв’язки більше не можна вивчати за допомогою тих же категорій (таких, як шлюби, потомство, кровні та земельні зв’язки, місцева ендогамія тощо), що використовувалися при дослідженні сільської цивілізації. Доволі чітко виражена тенденція до появи відV далених у просторі місць реалізації родинних стосунків, виV хід на родинну сцену нових членів сім’ї, які не мають біолоV гічного зв’язку з рештою членів родини (тесть, свекор, назV вані брати або брати, які не мають спільного батька чи маV тері ...), послаблення сімейних зв’язків та почуття сімейної солідарності, що їх почасти замінили дружні стосунки, які формуються за принципом вибірковості, — все це спонуV кає дослідника до аналізу скоріше нестійких мереж, аніж сталих груп (Segalen, 1992: 188—191). Вивчення діяльності влади також належить до традиційV ної сфери зацікавлень етнології, але цілком очевидна відV стань, яка розмежовує аналіз місцевої політичної та гроV мадської еліти або місцевої специфіки «виборності» (АbéV lès, 1989) і дослідження Європейського парламенту (Аbélès, 1992), сатиричних телепередач (Аbélès, 1990: 148V149) або міських передвиборних мітингів (Pourcher, 1990). Та й, насправді, не можна не враховувати нерозривний зв’язок, що існує між об’єктом і методами дослідження. БудьVякий вид спорту є, у кінцевому підсумку, лише різV новидом змагальних ігор, тому дослідження спорту входиV ло до традиційної сфери зацікавлень етнології (Caillois, 1958; Boratav et Trémaud, 1958). Традиційна методика, що використовується авторами монографій, цілком придатна для таких цілей, якщо об’єктами досліджень стають фунV кціонування та місцеві зв’язки маленького регбіVклубу (Darbon, 1995). Але й добре зрозуміло, що етнологія спорV ту випустить із поля зору найбільш характерні риси сучасV них спортивних заходів і видовищ (такі, як різні форми «масової мобілізації» болільників чи спортсменівVаматорів на рівні столичних міст або регіонів, намагання великої маси глядачів на стадіонах утворити видовищні картини за допомогою координованих змін позицій різних частин тіла тощо), якщо вона обмежуватиметься вивченням лиV ше маленьких жанрових картин. Як можна претендувати на вивчення бігу, якщо не брати до уваги марафони, що проводяться у НьюVЙорку, Парижі чи інших містах, у яких бере участь не одна тисяча учасників (Segalen, 1994)? Як можна претендувати на вивчення футболу, якщо залишиV ти поза межами дослідження великі міські стадіони (Bromberger, 1995)? Існує ще одна традиційна сфера зацікавлень загальноV європейської етнології, до якої входить вивчення специфіV ки різних способів вираження та народної творчості (каV зок, легенд тощо). Чи можливі подібні дослідження сучасV ного світу? Перш за все мусимо констатувати, що центр інV тересів багато в чому (і дуже логічно) змістився: на зміну аналізу традиційних народних казок прийшов аналіз місьV ких чуток та легенд (СampionVVincent et Renard, 1992; ReuV maux, 1990), телесеріалів, у яких основна увага (як і у більV шості популярних жанрів минулого) приділяється родинV ним зв’язкам i стосункам (ChalvonVDemersay, 1996). ПараV лельно із цим, «тексти, створені пересічними громадянаC ми» (листування, альбоми, що укладаються на честь дня народження, особисті щоденники тощо) останнім часом стали привертати неабияку увагу дослідників (Fabre, 1993, 1997; Lahire, 1993; Fеschеt, 1996), тоді як раніше ниV ми нехтували в ім’я священного «великого розподілу», згідV но з яким етнологія мала присвятити себе вивченню усної народної творчості. Вивчення «сучасного стилю мислення» («Ethnologie française», 1983, № 3), телевізійних рекламних повідомлень (ТouillierVFeyrabend, 1982), написів на стінах (Béchy, 1983) поступово приходить на зміну дослідженню лубочних картинок або ілюстрацій у альманахах. Але й тут слід чітко зрозуміти, що пристосування до нових об’єктів дослідження пов’язане з певними методологічними трудV нощами. Так іноді перекоси виникають від того, що дослідV ник обмежується вивченням особистого досвіду окремого індивідуума (наприклад, під час аналізу особистого щоденV ника), а іноді — дослідник знову вимушений обмежити зуV силля вивченням творів (наприклад, при вивченні сценаріV їв телесеріалів), тоді як сучасна риторика рекомендує приV діляти особливу увагу механізмам сприйняття повідомV лень. Виникає загальне питання: як під час розробки метоV дології етнологічних досліджень ставитися до співвідноV шення між індивідуальним та масовим (серійним)? Складається враження, що сфера дослідження ритуалів пропонує всі гарантії повної тематичної та методологічної безперервності й наступності. Сьогодні у наших суспільсV твах спостерігається відродження ритуальних практик, які вважали приреченими на зникнення (Boissevain, 1992). Інституційні ритуали, набуваючи все більшої сили й розV маху, як дідівщина (має місце навіть у вишах) чи профеV сійні посвячення (Blanc, 1987; Cuche, 1988; Duval, 1995; Godeau, 1993; Largèze, 1995; Rivière, 1995: 97V119) цілком придатні для етнологічного вивчення. Здається, що для цього не потрібно якоїсь особливої методологічної адаптаV ції. Але, з поширенням значення категорії ритуалу на найV різноманітніші трансгресивні чи стереотипні види повеV дінки, набуває особливої гостроти проблема, пов’язана з необхідністю визначитися, чи можна використовувати вже випробувані в інших умовах концепції для аналізу суV часних фактів. Такого роду механічний перенос методів без урахування специфіки досліджуваного матеріалу й концептуальна інертність є, безумовно, одними з ахіллесоV вих п’ят антропології сучасного світу, і ми до цього ще поV вернемося. Отже, теми досліджень зазнали значних видозмін. Але досліджувані території також змінюються. Вони більше не мають звичного характеру редфільдівських маленьких спільнот, де в одній обмеженій у просторі місцині можна було без значних зусиль відстежити місце проживання, родинні зв’язки, специфіку виробництва, організацію влади. Поділ на сільські та міські місцевості на сьогодні втратив актуальність. Поняття соціального простору, меV режі й навіть групової ідентичності5 (останнє, щоправда, не загальноприйняте і зазнало серйозної критики) прийV шли на зміну концепції локальної групи, яка все ще жива в деяких головах. У своєму прагненні до вивчення сучасV ного суспільства етнологія Франції значно розширила діаV пазон соціальних середовищ, вивченням яких займається (наприклад, буржуазія стала об’єктом багатьох перспекV тивних досліджень: Le Wita, 1988). Варто підкреслити, що, доволі нечіткно усвідомлюючи тенденцію до розпороV З історії та сучасності французької етнології16 шення сфери інтересів і зацікавлень у сучасному світі, етV нологія Франції зробила привілейованими об’єктами досV лідження групи та організації, членів яких поєднує одна професія, одне хобі, одне лобі чи схожі біди, що їх спіткаV ли. Зокрема, в останні роки об’єктом дослідження ставаV ли: випускники національної школи адміністрації (Bellier, 1993), інженериVатомники (Zonabend, 1989), вуличні торV говці (Duval, 1981), ентомологи (Delaporte, 1986, 1994), члени клубу «Ротарі» (Camus, 1991), фанати Клода ФранV суа (Pouchelle, 1990), власники домашніх тварин (Digard, 1990), любителі таїландського боксу (ChoronVBaix, 1995), жебраки (Gaboriau, 1993), колишні алкоголіки (Fainzang, 1996) та ін. Дуже слушно, але із запізненням, якого не доV помогли уникнути роботи Мосса та Ван Геннепа, що випеV редили свій час, етнологи знову почали оперувати понятV тям державаCнація (або національна держава). Вони досV ліджували цю макроструктуру через її інституції, що зайV маються поширенням суспільних цінностей та культури, через ритуали, які «освячують» її, через наявні процедури визначення усього того, що є чужорідним, стороннім (Аgulhon, 1995; Fabre, 1996). Все це також ускладнює «виC бір рівнів аналізу» (Revel, 1996), на яких має ґрунтуватися етнологія. У цьому розділі подано стислий огляд основних пробV лем, які зараз виникають на шляху етнології через те, що межі досліджуваних територій є нечіткими та розмитими, а вони (території) більше не мають «острівного» характеV ру. Зокрема, це проблеми вибору об’єктів дослідження і визначення рівнів аналізу (індивідуум; організація; група осіб, об’єднаних спільним інтересом; локальна група, що ще збереглася; регіональна спільнота, яка частоVгусто дуV же бурхливо заявляє про себе; групи осіб, для яких важлиV ва їхня національна належність або навіть їхні інтернаціоV нальні орієнтири; так, одним із прикладів останньої тенV денції є процеси змішування культур, такі типові у музичV ному середовищі тощо); проблеми придатності для вивV чення оточуючого нас сучасного світу концепцій, розробV лених для дослідження об’єктів, віддалених від нас у часі чи просторі; проблеми, пов’язані з тим, наскільки далеко слід заходити у дослідженні джерел, підвалин, особливосV тей кодифікованих практик і знань, а також того, що виниV кає унаслідок їхнього застосування, зокрема у тому, що стосується специфічних підходів, місцевих аматорських починань, контексту. Наприклад, чи дійсно потрібно опиV сувати виробничі процеси, всі деталі й особливості яких специфіковано у документації, укладеній інженерами, або ботанічні таксономії, що містяться у тисячах наукових праць і статей? Окрім цих проблем роботу дослідника доV датково ускладнюють особливі умови збору та «відтворенV ня» інформації, що пов’язані зі співпрацею дослідника та інформатора; особливий статус розрізнених даних (статті, хроніки, телевізійні передачі, інтернетVсервери: хто тільки не намагався висловитися і дати антропологічні роз’ясV нення стосовно фундаменталізму, громадянства, нових форм бідності, але ж ніхто не відважувався розмірковуваV ти про права на користування деревиною у тій чи іншій сільській спільноті, не провівши перед тим серйозного дослідження на місцях); а також складнощі з обробкою надто великих масивів даних. Коротко кажучи, конфігураV ція, фізична й інтелектуальна наближеність цих нових об’єктів дослідження до дослідника зумовлюють потребу у переоцінці наших методів. Усе це, без сумніву, вимагає від нас особливої пильності. У пошуках оптимального підходу Ще більше ніж розмаїття тем досліджень та середовищ, де вони проводяться, у створенні незаперечного враження гносеологічного безладу винне розмаїття підходів, у рамках якого об’єкт дослідження аналізується із надто близької чи, навпаки, з надто далекої відстані. Здається, що етнологія суV часного світу ще не визначилася, з якої відстані й під яким кутом розглядати об’єкти своїх досліджень, як це робити: здалеку, збоку, зблизька, із середньої дистанції чи водночас із різних дистанцій? Далі ми подаємо стислу характеристиV ку таких невпевнених маніпуляцій з об’єктивом. «Погляд під широким кутом» і нескінченність Один із шляхів, на якому вдалося досягти значних успіV хів багатьом антропологам, полягає у залученні «екзотичV ного» досвіду для вивчення актуальних проблем нашого суспільства. При цьому акцент робиться не на примітивV ному порівнянні, а на виявленні універсалій, що допомаV гають глибше зрозуміти процеси й феномени, що мають місце у нашому суспільстві. На цей шлях стали С. ЛевіV Стросс (C. LeviVStrаuss, 1989) та Ф. Ерітьє (F. Héritier, 1996: 253V275 та 278V288) у дослідженнях проблем, пов’язаних із новими способами штучного запліднення. Цитовані автоV ри розглядають їх з огляду на досвід вирішення подібних проблем у найвіддаленіших від нас суспільствах. «ЗвичайC но, ці суспільства не знають про сучасні технології заплідC нення у пробірці, екстракції яйцеклітини чи ембріона, пеC ресадки, імплантації чи замороження. Але, — продовжує С. ЛевіVСтросс (C. LeviVStrаuss, 1989: 11), — вони винайшли метафоричні еквіваленти» цих форм дисоціації біологічV них та соціальних родинних зв’язків. Процитуємо лише деV які з цих форм: уявний шлюб із покійним у племені нюер (коли померлий не залишав по собі дітей, його родич куV пував собі дружину та від імені покійного запліднював її; народженого від неї сина він вважав своїм племінником); особливі форми шлюбу у племені йоруба (де заможна жінV ка може купити собі дружину, яку зводить із чоловіком і претендує на народжених від цієї пари дітей, яких вважає своїми нащадками: вона грає роль законного батька); леV вірат, що дозволяє молодшому брату народжувати дітей від імені померлого старшого брата (цей звичай зафіксоV вано у багатьох античних та сучасних суспільствах на Близькому Сході). Немає ніяких сумнівів у тому, що таке «звертання» до стародавнього та іноземного досвідів є діV євим способом переосмислення сучасних методик штучV ного запліднення і, зокрема, найбільш спірних питань етичного характеру, пов’язаних із цими практиками: чи мають бути послуги сурогатної матері платними чи безV платними? Чи потрібно приховувати від нерідної дитини її біологічне походження? Чи є клонування допустимою практикою? Суспільства, що віддалені від нас у часі та ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 17 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 просторі, пропонують дуже багатий досвід вирішення цих болючих проблем та уроки, над яким потрібно розмірковуV вати. Наприклад, вони рішуче і стійко наполягають на ексV траординарному, навіть скандальному характері народV ження повних близнюків, адже у їхньому розумінні «(повC ні) близнюки, яких обожнювали, робили королями або вваC жали чаклунами, яких вбивали чи яким поклонялися, не є простими людьми, бо символічні та соціальні закони споC рідненості вимагають хоча б мінімальних відмінностей; така суттєва несхожість єдинокровних родичів, за допоC могою якої можна встановлювати їхню особу, необхідна для нормального функціонування родинних зв’язків, шлюбу та суспільства», — коментує Ф. Зонабенд (F. Zonabend, 1994 : 180). Цілком зрозуміло, що такі звернення до антропології дозволяють конкретизувати коло питань, які потребують вирішення, однак, цей підхід аж ніяк не може витіснити собою інші можливі підходи у рамках етнологічних дослідV жень французького суспільства. Навіть у разі застосування лише цього підходу, і екзотичні, і ендогенні факти мають вивчатися з однаковою пильністю. На жаль, на практиці зазнають деталізованого вивчення, зазвичай, лише власV тивості та сфера застосування екзотичних реалій. На нашу думку, більш ефективною і досконалою є методика дослідV жень, що полягає у пошуку однотипних характеристик реV алій, який базується на аналізі даних, зібраних у екзотичV ному й ендогенному середовищі на окреслену тематику, за умови, що пошук здійснюється не стільки для того, щоб виявити «сукупність диференційних характеристик», скільки для того, щоб віднайти неочікувані схожості. ТаV кою є, наприклад, точка зору С. Файнзанг (S. Fainzang, 1989), коли вона на базі вивчення двох етнокультурних сеV редовищ, а саме африканської та французької приміської зони, намагалася виявити універсальні логічні схеми інV терпретування зла. І тут, і там при встановленні першоV причини хвороби ідуть одним шляхом: самозвинувачення; звинувачення іншого родича; іншої, чужої людини; сусV пільства взагалі (останній варіант, гадаємо, притаманний західній герменевтиці). Але звернення до екзотичних циV вілізацій може використовуватися не лише в рамках цього методологічного підходу. Воно використовується і для виV явлення аналогій, а в деяких випадках може призвести до концептуальної плутанини. «Зациклення» на певних міжкультурних аналогіях та підміна одних «культурних каналів» іншими. Останнім часом спостерігається більш або менш яскраV во виражена тенденція до «використання понять та конC цептуальних основ, розроблених у рамках етнології віддаC лених від нас цивілізацій, для ідентифікації та аналізу суC часних явищ нашої цивілізації» (Аlthabe, 1992: 249V250). У таких випадках мова йде не про вироблення «сукупності гіпотез», за висловленням ЛеруаVГурана, і не про більш глибоке вивчення оточуючих нас феноменів за допомогою залучення результатів аналізу аналогічних феноменів, заV фіксованих у віддалених від нас цивілізаціях, а про намаV гання на базі кількох аналогій довести наявність глибокої відповідності між первісними та сучасними суспільстваV ми. У рамках цього підходу одні й ті самі концепції викоV ристовуються для аналізу і первісних, і сучасних сусV пільств. Такий підхід, з одного боку, зумовлений бажанV ням знову здивувати світ, докладаючи для цього мінімум зусиль, за винятком хіба що зусиль на красномовство, свідчить про тяжіння до ірраціонального, характерне для кінця минулого сторіччя, з другого — його прихильники часто заявляють про своє прагнення «взяти реванш над співцями наукового пізнання (…), які ставлять нас на коV ліна перед епохою Просвіти та богинею Розуму» (Rivière et Piette, 1990: 796). Виходячи з таких засад, вони, наприкV лад, вважають ритуалом будьVяку поведінку, яка має наV віть щонайменші ознаки стереотипності, і яка здається неV практичною або ірраціональною з погляду суворої логіки. Під цю категорію у них підпадають: технології; стаціонарV не навчання; спілкування (а місця, де воно відбувається, є «святилищами» (там само: 81); інформатика, «що створює грандіозну євхаристію за допомогою комп’ютера, об’єднуC ючи однодумців» (там само); «флірт», мова жестів якого «ні в чому не поступається мові жестів найтрадиційніших релігійних церемоній та літургій» (Мénаrd, 1990 : 172); «торгівля тілом, об’ємистий плотський псалтир СучасноC го Заходу» (там cамо: 173); проституція — «суспільні діоніC сійські оргії» «релігійного походження» (там само); у тому ж дусі характеризується й телебачення, «що забезпечує безC перервне стимулювання тіла почуттєвими чи галюциноC генними подразниками», яке зводиться у ранг «великого божества сучасних робітничих родин» (Schwartz, 1990: 94V 95) тощо. Подібні ж зловживання спостерігаються і у тих численних роботах, де концепт племені використовується (Маffesoli, 1988) для характеристики сучасних форм соціV альної консолідації (під час вивчення груп молоді, груп інV телектуалів, священиків, студентів, які навчаються в одноV му вузі, працівників одного підприємства). Все це може призвести до згубних наслідків. Безвідповідальне жонглювання цими легкими метафоV рами неодноразово піддавалося критиці, проте здається, що критика, насамперед, була свідченням крайнього конV серватизму і звичайної корпоративної роздратованості, оскільки обмежувалася засудженням надмірних семанV тичних вільностей. Насправді, такий підхід може призвесV ти до більш серйозних проблем, віддаливши нас від розуV міння суті явищ. Дійсно, інтерес моделі, концепту й навіть метафори (ритуал, плем’я …) полягає не стільки у тому, щоб використовувати їх як критерій включення досліджуV ваних фактів до певної категорії чи виключення із неї, скільки у тому, щоб виявити, чим саме зумовлено специфіV ку досліджуваних фактів, шляхом виділення сукупності їхV ніх специфічних відмінностей від інших фактів. Інакше каV жучи, ці аналогії можуть бути корисними лише тоді, коли вони дозволять виявити диференційні характеристики суV часних практик і реалій. Якщо ж в ім’я якоїсь жанрової схожості адепти зловживання аналогіями занурюються у ніч, де всі коти здаються сірими, такий підхід віддаляє нас від наукової істини. Взагалі, за подібною термінологічною відвагою часто приховується злоякісна концептуальна лінь. Наприклад, якщо вважати племенем групи болільниV ків (Маffesoli, 1991: 61), це призведе до нівелювання двох основних характеристик цього масового явища: так, за З історії та сучасності французької етнології18 життя болільника зобов’язання носять добровільний та ефемерний характер (чого не можна сказати про статус члена племені, що набувається через спорідненість); при цьому не враховується також і авангардистське прагнення болільників до видовищності на кшталт тієї, що пропагуV ється ЗМІ (таке прагнення має мало спільного із архаїзV мом, у морганівському визначенні племені). Таким чиV ном, як вірно підмітив Б. Лаір (B. Lahire, 1996: 70), метафоV ра, що уподібнює телебачення всемогутньому Богу, який воцарився у робітничих домівках, має недолік: у разі такоV го уподібнення випускаються з уваги процеси активного сприйняття глядачів. Як зазначає вищезгаданий автор (там само: 71), міжV культурні підміни й засилля антропологізму, що збивають із пантелику, найчастіше процвітають у тих дослідників, які не опираються на «солідну емпіричну базу». Погляд збоку Більш обережною та виваженою є спроба розглядати проблеми, починаючи з периферії. Прихильники такого підходу з повним знанням справи чи лише інтуїтивно виV ходять із цілком реалістичного висновку: оскільки сучасні об’єкти досліджень носять масовий характер або є завелиV кими за своїм обсягом, унаслідок чого їх важко вивчати за допомогою класичних методів етнографічного дослідженV ня, і оскільки вони багато років досліджуються іншими дисциплінами (у першу чергу соціологією), єдиним вихоV дом для етнології є спроба скористатися, насамперед, спеV цифікою своїх наукових компетенцій, сконцентрувавшись на аспектах, вивченням яких знехтували окремі науки, віддавши перевагу вивченню інших характеристик цих об’єктів дослідження, для яких окреслені аспекти є лише допоміжними й несуттєвими. З цієї точки зору етнологія відіграє роль, так би мовити, «мухи на рогах у вола», що в усе втручається і метушиться, цікавлячись, головним чиV ном, чужими «недоїдками» (Caisson, 1995: 116). В останV ньому номері журналу «L’Homme » (121, 1992), присвячеV ному «антропології наближених до нас у часі та просторі об’єктів дослідження», М. Абелес постає як адепт такого підходу, вважаючи його однією з чудодійних методологій, за допомогою якої етнологія зможе досліджувати складні суспільства. Згадуючи улюблену сферу своїх зацікавлень — феномени влади, він пише: «Найбільш ефективний підхід у цій галузі полягає у розгляді проблем «починаючи з периC ферії», коли висвітлюються деякі аспекти політичної діC яльності, які необов’язково найголовніші. Прикладом поC дібного підходу є дослідження політичних ритуалів та символіки, що ведуться вже декілька років» (Аbelès, 1992: 25). М. Абелес тут суперечить сам собі, адже в багатьох своїх вдалих роботах (зокрема 1989 і 1990), він не задоV вольняється вивченням периферійних проявів, а береться за вивчення політичних фактів у всій їхній структурній складності, розглядаючи «способи набуття, збереження та передачі влади», «способи територіального розподілу влади», «повсякденні аспекти політичної діяльності», а не тільки «символіку та ритуали (...), пов’язані зi встановC ленням влади і закріпленням владних позицій (...), а таC кож з її невизнанням» (1992: 17). Наявні приклади застосуV вання на практиці методики, що полягає у вивченні периV ферійних проявів об’єктів дослідження етнології, є непереV конливими. Так, читач статті Д. І. Кертцера (D.I. Kertzer 1992), який зосередив усі зусилля виключно на політичноV му символізмі, залишився невдоволеним рівнем розкритV тя досліджуваного питання: криза у лоні Італійської комуV ністичної партії розглядається через полеміку, яка ведетьV ся навколо зміни назви інституції, без аналізу передумов та контексту цієї проблеми із символікою. Якщо дослідник зациклюється на однобокому розгляді, з’являється ризик поступу назад, до буколічної етнології, індиферентної до властивостей об’єктів дослідження. Насправді, подібний підхід, що полягає у вивченні пеV риферійних проявів об’єктів дослідження, може бути лише методологічним вивертом, елегантною манерою приховаV ти деонтологічні та методологічні проблеми, із якими стиV кається кожне етнографічне дослідження, але він у жодноV му разі не змусить етнологію відмовитися від її прагнення до узагальнюючого підходу. Погляд зблизька Використання «крупного плану», що дозволяє зафіксуV вати щонайменші деталі, залишається найулюбленішою технікою дослідження етнологів. Тяжіння до мікросоціальV ного дослідження є цілком зрозумілим, адже основою осV нов етнологічних досліджень є певна територія і те, що на ній відбувається. Однак проблема полягає у тому, чи може ця точка відліку, без якої неможливо обійтися, привести нас до бажаного кінцевого результату. Прив’язки, використані у монографіях, найчастіше заV лишаються просторовими. Ними можуть бути група буV динків чи міський квартал, «трикутник XІVCго округу» в Парижі тощо. У рамках таких досліджень прискіпливо вивчають місця, де ще не вмерли сільські традиції та міфи, що притягують нових представників середнього класу — інтелектуалів із дещо маргінальними схильностями; декор інтер’єрів та балконів; прояви товариськості у спілкуванні зі старожилами будинку (населенням похилого віку сільV ського походження) та місцевими торговцями («я заприяC телювала із продавщицею сиру»), наявні тенденції до змін тощо. Це має на меті показати у всіх деталях «мізансцену щоденного життя» в окремо взятій міській зоні (ChalvonV Demersay, 1984). Детальний опис щотижневого базарного дня у Карпантра (dе lа Pradelle, 1995, 1996), а цей ізольоV ваний не лише у просторі, а й у часі об’єкт дослідження, відкриває цілий світ стосунків та обмінів, який неможливо звести до одних лише комерційних аспектів: через нього суспільство регулярно оновлює свої зв’язки у просторі, де нібито панує рівноправ’я, де стираються звичайні ієрарV хічні розподіли. Пані Делавінь та пані Паолуччі, сини яких готуються до вступу у вищі навчальні заклади, в один голос скаржаться на суворі вступні іспити (dе lа Pradelle, 1995: 369). ЛокальV ний аналіз також може бути приводом до вивчення насущV них проблем нашого суспільства (наприклад, процес «відV сторонення», «реадаптації»). У роботі «16 років у Арденнах» Ж.VФ. Госсьйо (1992) розповідає про «розгубленість» молоV ді, яка живе у нестабільних умовах. Вони одночасно — ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 19 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 і у своїх сім’ях і поза ними, як за висловом «стій там, іди сюди!»; із цього впертого та постійного наміру суспільства арданезьких робітників вберегти своїх дітей виникає як наслідок відкидання ідеї процесу соціальної інтеграції, що підриває сімейну рівновагу. Швидше за все, місцевість, чи буде вона об’єктом досV лідження (як для С. Шалвона), чи приводом для дослідV ження (як для М. де ля Праделль та Ж.VФ. Госсьйо), залиV шається парадигматичною одиницею для етимологічного з’ясування. Більшість монографій, написаних за останні тридцять років, можна легко поділити на ці два види, неV залежно від змісту: чи то йдеться про населені пункти (трущоби, досліджувані С. Pétonnet, (1979, 1982); квартаV ли Марселя, спотворені новими жителямиVемігрантами з Північної Африки — Barou, 1986 — і т. ін.), чи то про роV бочий простір (майстерні та магазини Вюіттон, що на авеню Монтень, цілі «світи» довершеності (Jeudy, 1990), чи велике автомобільне підприємство, де ієрархія — це справа часу, внесків та конкуренції — (Guigo, 1992), чи про культові місця (буддійський монастир Лао у паризьV кому передмісті — Baix, 1986) або ігри (стадіони передV мість (Selim, 1985) й т. ін. Наголос на локальному характері дослідження стираV ється, коли його метою стають такі об’єкти, як, наприкV лад, згадані вище предмети побуту (пральна машина, моV розильна камера, одяг панків та рокерів (Dеlаpоrte, 1982), або розкидані територіально у сучасному світі конкретні групи, що іноді викристалізовуються в окремі інститути (наприклад, об’єднання розпорошених мігрантів, такі, як китайські квартали у Парижі — Hassoun et Tan, 1986 — або ж різнопрофільні асоціації, що свідчать про дедалі більшу цікавість до постякобінської Франції7). Який би варіант напрямку вчені не вибрали, так чи інакше будуть відчувати себе незручно: адже вони стверV джують, що йдеться про колектив, поведінку у групі, проV те проводять дослідження на окремих індивідах, про що намагаються вказати лише у виносках або ж у додатках до своїх робіт8. Щоб подолати таку невпевненість, індивід емV фатично зображується як «представник культури» (але про яку ж культуру йде мова?) або в тексті поруч вживаV ються однина і множина, або ж дослідники приходять до стилістичного компромісу (формулювання «учасники» доV ситьVтаки популярне, оскільки воно поєднує у собі понятV тя колективності й індивідуальності). Як окреслюються ці «маленькі ділянки», часто викроєні з великого цілого? М. Оге (М. Augé 1994: 54) справедливо зауважує, що більшість французьких етнологів зберегла «байдужість до постмодернізму американської антропоC логії», але, водночас, методологічні положення помітно розвинулися під впливом більш чи менш нових віянь (інV теракціонізм, етнометодологія, методологічний індивідуаV лізм тощо), що змінили вагомі парадигми пояснень. У суспільстві, позначеному прогресивною гомогенізаціV єю практичних навичок і рекомендацій, у науковому конV тексті, що більш схильний до розмаїття методик9, аніж до системи правил чи норм, аналіз індивідуальних результаV тів зробив крок назустріч аналізу кодів. Ми цікавимося здатністю щось говорити або робити, вивертами або дисV курсивними стратегіями більше, ніж структурою технічV них дій чи мови. Коли С. Денефль (S. Denèfle, 1989) опиV сує, що таке пральна машина, вона повідомляє нам не про форму або функціонування цього предмета (історія якого, до речі, заслуговує на технологічний та естетичний анаV ліз10), а про те, як він використовується: можна чи ні раV зом прати одяг та білизну. Коли Ж.VЛ. Торнатор (J.VL. TorV natore, 1991) уявляє процес ремонту у марсельській кораV бельні, він, безсумнівно, досліджує ланцюг дій металургів та механіків, але й зупиняється, зокрема, на формах присV тосування, на деяких уривках загальних знань, на тому, що робітники називають «вада». Коли Л. Ерол (L. Hérault, 1996) вивчає «велике віросповідання» у вандейській місцеV вості, то вона не обмежує себе лише виокремленням канV ви ритуального сценарію, але й описує форми, значення варіантів і погляди учасників на мікроструктурні деталі. Ніякого сумніву немає у тому, що сьогодні етнологічний погляд затримується на механізмах пристосування та конV текстуальних винаходах, які додають пікантності моноV тонному світові практики і застосування11. До речі, при розгляді такої гри розрізненого привласнення, могли б затвердитися етнологічні програми Франції або ж сучасV ного світу, якби дослідники погодилися вести спільні поV рівняльні роботи. У найсучасніших працях з етнології (взаємодії та висловV лювання) суттєвішим став зв’язок між словом і суб’єктивV ністю носія інформації (Fаbre, 1992: 43V35), що вже є метоV дологічною необхідністю. Сконцентрованість на умовах співставлення етнологічних даних та на «знаннях, передаC них зсередини соціального світу, вихоплених із якогось конC кретного рівня» (Аlthabe, 1990: 126), дозволила, безсумнівV но, поновити глибину цієї дисципліни. «Інтеграція дослідC ницької групи, трактування дослідження та об’єкта досC лідження» (Augé, 1994: 73), звертаючи увагу на контекстуV альні варіації повідомлень, на «риторичні стратегії повіC домлювачів» (Bеnsа, 1996: 45), — все це етнологу настільки нав’язується, що він бере участь у тій самій соціальній грі, що і його партнери. А ті, хто звик у нашому світі до «інV терв’ю», сповнені стереотипів і відповідають сподіванням, які покладають на того, кому ставлять запитання. Інтерв’ю є головним методом дослідження, коли на опитуваного направляється низка запитань, в чому етнолг безпосередV ньо бере участь, так само як магічний ритуал, проаналізоV ваний Ж. ФавреVСаада. Але, як слушно зауважив Д. Фабр (D. Fаbre, 1992: 44), даний тип поведінки «найтісніше пов’язаний із особливим предметом такого дослідження». Якщо добре зрозуміти плюси такого наукового підходу, який вириває етнологію з її догматичних переконань, то можна передбачити і його підводне каміння — апорії, що виникають у процесі взаємодії та дискурсів. Найбільший ризик полягає у тому, щоб не загрузнути у своєрідному меV тодологічному «нарцисизмі» і такому ставленні до дослідV ження, коли «досліджується вже більше антропологія, аніж люди» (Darnell, 1995: 3). Інший недолік полягає у створенні слів, баченні безмовності центральним об’єкV том етнології. Ця тенденція відбивається у двох протилежV них напрямках: або в ім’я методологічної популяризації, симетрії знань, абсолютного релятивізму відмітається увесь «етнографічний авторитет» і утворюється «культ» мовлення «іншого«; або ж, навпаки, рамки вивчення предV З історії та сучасності французької етнології20 мета звужуються до перевдягання, заперечення, стереотиV пів. Між цими принципами ангелізації та демонізації ісV нує, звичайно, безмежна кількість проміжних варіантів, які в усіх випадках мовлення залишаються головним джеV релом інформації та інтерпретації. Обґрунтованість цього положення можна зрозуміти, проаналізувавши відчуття ризику, що виникає під час знаходження поблизу атомноV го реактора (Zonabend, 1989). «Гомін і тиша, ляпсус (...) мовні хитрощі» прикривають страх. Проте багато в індивіV дуальній та колективній поведінці не вербалізовано й моV же бути зафіксованим лише за умови терпеливого спостеV реження (Bloch, 1995: 49). До речі, характерним є посиV лення інтересу до дискусії, що часто проходить поряд з «дослідженнями, які проводилися нашвидкоруч» (там саV мо : 47), без реального виїзду на місцевість. Надмірне зосередження на слові часто поєднується з емфатичним наполяганням на ролі теми, що піднімається «виробником» суспільного життя (Althabe, 1992: 248), тоV ді як великі уніфікуючі парадигми (функціоналізм, марV ксизм, структуралізм) зменшують її до рівня другорядної дрібнички. Рятівним стало те, що темаVдіяч та усвідомлюV юча були відновлені для вивчення індивідуалістських сусV пільств, у яких намір самореалізації домінує над груповою логікою. Винесення цієї теми на передній план нашої дисV ципліни настільки природне, що рух до «соціуму індивідів» пожвавився у 1980Vх роках, частково затіняючи колективV ні вимоги. Внаслідок такої еволюції суб’єктивна віддалеV ність учасників від системи (Dubet, 1994: 17) значно зросV ла, а тому необхідно, щоб етнологи впроваджували цей процес індивідуалізації. Але чи можна піти на те, щоб насV тільки зменшити соціальні детермінації, групові принаV лежності, що голосно заявляють про себе у більш м’якому світлі через, наприклад, велику кількість територіальних спадкових операцій (Pomian, 1993: 59; Brоmbеrgеr, 1996: 16V18)? Чи можна, перефразовуючи вдалу фразу С. ФенV занг (S. Fainzang, 1996: 13), піднести те, що було лише «теC мою Короля» до «теми слова»? Дебати, спрямовані на саV мовизначення колективів, дають приклад цього гіперпостV модерністського роздування. Для декого ідентичність буV ла лише обставинною та особистою фікцією, що визначаV лася винятково у взаємовідношенні, яке встановлюється між дослідником та інформатором, і позбавлена змісту. Щоб ідентичності були суцільними, пластичними, рухоV мими, обговорюваними, змінюваними залежно від конV тексту взаємодії, етнологам доводилося впродовж останV ніх років багато разів надавати докази цього (див., серед інших, Bоzоn et Тhiesse, 1985; Dalla Bernardina, 1989; Bromberger, 1993). Проте перемовини, про які йдеться, залежать від звичних рамок угоди: можна вести перемоV вини лише про те, що маєш, що знаєш, що ти є12. КожV ний, звичайно, мав іноді й драматичний досвід обмежеV ності перемовин. Але можна заперечити, що учасники відмовляються від цих ідентичних категоризацій (AlthaV be, 1992: 254). Спочатку буде помічена відносність усьоV го: багато — навпаки, додається (маємо на увазі військоV вих корсиканців, басків або ісламістів). Потім помічаV ють, що ці заперечення або звернення не повинні зупиV няти етнолога. Буржуа не подобається, щоб їх називали «буржуа», вони, на їх думку, — «як усі». Чи потрібно тоді заборонити собі розгляд особливостей їх стилю життя і вчинків (Lе Wіtа, 1998)? Можна було б скоротити ці прості й тривіальні зауваV ження стосовно важливого місця теми й слова у деяких ноV вих роботах. Проте нам здається, що стан розбудови їм підV ходить. Ці зрізи, насправді, лише зворотній бік аналізів. ПаV ралельно, зосередженість — виправдана — у даному конV тексті — у певних ситуаціях заважає помітити закономірV ності й особливості феномена, що досліджується, і лише порівняння допомагає це виявити. «Спочатку потрібно досліджувати відмінність, щоб відкрити особливості», — зазначає Ж.VЖ. Руссо (J.VJ. Rousseau, 1993, перевид.: 81). Інакше кажучи, етнолог має однаково вправно володіти як лупою, так і підзорною трубою. Мікросоціум, безсумнівно, є обов’язковою відправною точкою будьVякого дослідженV ня, але якщо замкнутися лише на ньому, то це призведе до зацикленості, короткозорості. УрештіVрешт, етнологія розV глядається з різних точок зору й у різних масштабах не чеV рез піклування про компроміс та еклектику (Seignobos et Simiand, LéviVStrauss et Boudon ...), а для того, щоб відповіV дати подвійній вимозі реальності: віддавати належне запV лутаності приналежностей і визначень у сучасному світі, уточнювати особливості об’єктів (функцій техніки, правил гри, структури тексту ...) і на цій примусовій базі — варіV анти трактування, які з цього випливають. Постулат, який можна було б назвати «критичним пропрієтаризмом», поV яснюється тим, що розглядаються закони та залежності, які формують феномен (матеріальні закони технології, сеV міотичні залежності текстології, структурні характеристиV ки діяльності), й особливості, що у певний момент історії визначають одиничну ситуацію або об’єкт. Отже, закони й залежності обмежують коло можливих інтерпретацій. «ІнC дивід іде не на полювання, — писав М. Мосс (M. Mauss, 1967: 58), — він іде полювати на зайця», таким чином наV гадуючи, що кожний тип мисливства має, залежно від виV ду дичини, свої особливі технології, цілий набір способів та специфічних адаптацій. Ці властивості не заперечують індивідуальну й колективну думки та дії, вони лише окресV люють їх авторитет. Чи представляють такі властивості нездоланну перешкоду? І так і ні. Так, якщо посилатися, наприклад, на інертність і скутість, які ускладнюють проV цес нововведень. П. Лемонньє (P. Lemonnier, 1996: 19) поV дав нам приклад у сфері новітніх технологій: моделі літаV ків не мали успіху, якого від них чекали, тому, що вони не відповідали стереотипу; винахід моделі літака, на якому літав Блеріо, залишався парадигмою посилань для авіаV ційних закладів. Такими ж численними прикладами «в’язV ниці» можна вважати й літературні жанри, політичні симV воли, канву багатьох ритуалів, стабільність яких не змінюV ється, а змінюється лише віртуозність, із якою соціум та інV дивіди поVсвоєму інтерпретують їх форми та значення. Ні, якщо розглядати випадки, коли властивості не моV жуть нічого «сказати», коли свідомість іде у неправильноV му напрямку, коли вичерпуються усі потенційні варіанти інтерпретації. Отже, потрібно міняти правила самої гри, робити їх більш відповідними, більш сумісними з часом (історія ігрових практик, їх обставинних варіацій, у залежV ності від місця та змін впродовж тривалого часу, красноV мовно ілюструють постійні процеси змін та реадаптації13). ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 21 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Повертаючись до теми, потрібно зазначити, що визнанV ня особливостей досліджуваного об’єкта («тур по індивідуV альності», якщо можна так висловитися) — це завжди неV обхідний етап, тим більше, якщо потрібно віддати належV не особливості контексту й пластичності інтерпретації. Перестрибнувши через це, ми ризикуємо переплутати гоV ловне і неправильно трактувати тему. Обмеження рівнів та масштабів аналізу є необхідною засадою достовірності фактів. Зупинімося на цій суттєвій евристичній вимозі. Пошук потрібної відстані Дискусії з приводу масштабу дослідження в суспільних науках відродилися під впливом італійських «мікроісториV ків» (С. Ginzburg, G. Levi) та їх послідовників у Франції (RеV vеl, 1996). Вони існували й раніше — у загальній етнології, в етнології Франції, — але ніколи не приймали форми таV кого широкого галузевого протистояння, як зараз. Чи потV рібно нагадувати, що аналіз за «ступенем дій» є евристичV ним фундаментом вивчення методів у ЛеруаVГуран (LeroiV Gourhan, 1971, перевид.: 19—35)? І чи потрібно нагадуваV ти про роздуми критиків стосовно одиниць вивчення в етV нології Франції (зокрема, сільська община та міський квартал) та їх захист упродовж десятиліття для аналізу у різних масштабах (Bromberger, 1987)? За останні роки актуальність цієї суперечки зросла чеV рез кілька суттєвих полемічних епізодів, що стосувалися галузі в цілому. Аналіз міфу про чинук (вітер у Північній Америці) — один із таких. У своїх дослідженнях двох верV сій міфу про лосося, які розповів йому інформатор Ф. Боа, Д. Ім (1985) наполягав на важливості стилістичних варіанV тів, обставин повідомлення, голосу, індивідуального мовV лення для розуміння змісту й докоряв ЛевіVСтроссу за те, що той зупинився у своїй Методології на «загальностях» (загальних елементах), пропонуючи застосовувати порівV няльний і трансформаційний аналіз для виділення основV ного змісту цих текстів у формі висловлювань. У відповідь, ЛевіVСтросс не заперечує філологічну працю Іма, але зазV начає, що у двох різних масштабах «кожний поCсвоєму знаC ходить постійну реальність, із якої вже виокремлює якийсь шматочок» (LeviVStrauss, 1987: 117). «Один підхід нічим не гірший за інший, — тонко підкреслює він (там саV мо: 132), — гуманітарні науки не наближатимуться до будьCякого рівня розвитку, якщо не буде припинено чвари через найвірніший рівень аналізу» (там само: 117). Уже ближче до нашого часу, навіть на сторінках цього журналу (1996, 1: 22V30), у полеміці зійшлися Б. Латур і П. ЛемонV ньє з приводу «матеріальних протиріч» та «законів техC нічної ефективності» відносно соціального контексту. Вчені стояли на різних наукових позиціях, що унеможливV лювало їх примирення. Але контрасти у дослідженнях абV солютно заперечуються масштабом: «зблизька» технічні факти подаються як плутанина, як клубок фізичних закоV нів, соціальних зв’язків, особливих уявлень, що неможлиV во розплутати. «Зверху», з погляду «макроісторії» чи поV рівняльної антропології, вони виявляються у (хроно)лоV гічних послідовностях, направлених на найбільшу ефекV тивність. Наукові шляхи Лемонньє та ЛевіVСтросса перетиV наються лише тоді, коли вони вважають за необхідне зроV зуміти структурні властивості феноменів, що вивчаються, коли потрібно щось зауважити до теми локальних зв’язків. «Розуміння технічних феноменів не може обійтися без ураC хування матеріальних законів, необхідних для дослідженC ня, що кожний індивід або культура «робить» або «не роC бить» із цими законами» (Lemonnier, 1996: 23). Так само «всепроникаюче мовлення» (згідно з термінологією Іма) міV фу не може виникати з вивчення однієї версії, а з дослідV ження серії споріднених текстів, саме на цій основі можна буде пізнати ефекти «граматики» локального світу» (LeviV Strauss, 1987: 121). Такий прийом принципово обдуманий і повертається спиною до герменевтики. Але чи не потрібV но спочатку знати правила гри, особливості мови, основну структуру релігійної церемонії, незмінні риси невдоволенV ня, побачити, які були характеристики особистості у той історичний момент ... щоб оцінити безліч інтерпретацій, варіантів аналізу цих жанрів чи одиниць, що є об’єктами дослідження? Такі глибинні правила неможливо роздивиV тися «зблизька», вони складають «клітку для почуттів, де» індивідуум чи група можуть «виявляти свою відносну свободу» (Ginzburg, 1980: 16). Ось ми, здається, і відійшли від проблеми масштабу досV лідження та аналізу, що нас цікавила для визначення чітV кої основи сучасної світової етнології. Але це не так. ВідхиV лення від проблеми і справді привертало нашу увагу до риV зику занурення у локальну монографію та у чисто емічний прийом, до демультиплікації рівнів дослідження, суворої необхідності порівняльних аналізів, виявлення вирізняюV чих особливостей та до виокремлення головного змісту відносин, що досліджуються. «Соціальна реальність різна, з огляду на рівень аналізу, або (...) масштаб дослідження, де можна вибрати, куди сеC бе віднести» (Revel, 1996: 12). Із цього речення можна взяти загальну евристичну користь (про це ще піде мова), але таV кож дуже ефективний методологічний принцип для вивченV ня складних соціумів, які вирізняються більшою заплутанісV тю, взаємопроникненням, пластичністю належностей та визначень. У такому руслі стає зрозумілою програма, спряV мована на «організацію великої кількості контекстів, які необхідні для розуміння досліджуваних дій» (там само: 25). У світі, позначеному уніформізацією звичаїв через відродженV ня місцевих традицій, різноманітність залучення індивідів, через стрибок колективних вимог, приєднання індивідів до слабких і тимчасових джерел, через затвердження територіV альної свідомості ... буде справді парадоксально віднести дії людей та зміст їх практичних дій до одного рівня. Власне принципом множинності, який відмінний від «класифікаторської інертності» (там само: 23), що привV чив нас до вивчення ізолятів — окремо проживаючих груп людей (соціальних або просторових), ми повинні керуваV тися під час трактування механізмів, які розміщують індиV відів у сучасному світі. Парадигма обмежень (будинок, квартал, комуна) співіснує із парадигмою мережі, що баV зується на відносинах дружби, «фамільярності», у клубах спільних інтересів тощо, які частково перекривають, приV наймні на практиці, сімейні та місцеві обмеження. Така невизначеність підтримує розвиток великої кількості можV ливих траєкторій та напрямів, які можуть прояснити істоV З історії та сучасності французької етнології22 рію життя індивідів і колективів (Bertaux, 1987; Peneff, 1990; Dеmazière et Dubar, 1997). Але етнологія здебільшого займається зіставленням людей з їхніми навичками (працювати, жити, їсти, пити, грати, вірити, керувати ...). І вивчення цих взаємозв’язків могло б виявитися спотвореним, якби їх вивчали лише у місцевому масштабі. Де, наприклад, дослідити спосіб теV риторізації, політики та її репрезентації як не у «розвитку від департаменту до округу, від общини до регіону» (Аbélès, 1990: 111), від місцевого зібрання (Pоurcher, 1990) до парV ламентського з’їзду? «Циркулюючи між різними рівнями колективності, спостерігач «політичного соціуму» та баC гатосторонніх відносин, які керують цим світом, — зауC важує Абелес, — лише поступово деконцентруючись, може сподіватися на відбудову ним складної реальності, яку зблизька проаналізувати неможливо» (там само: 114). Таке зменшення масштабів не нав’язується; воно впроV ваджується у функції простору й референтів. У своїх робоV тах про паризьких ентомологів І. Деляпорт (Y. Delaporte, 1984, 1986, 1994) чітко описав успішне розширення опеV рацій, які приводять до створення колекції комах. Одне з них приводить до вивчення мереж, специфіки та функціоV нування асоціацій у великому місті: кожен може зі впевнеV ністю очікувати, що «він знайде собі пару, яка розділить його ексклюзивне захоплення стафілінами, довгоносиками або крізомелами» (1986: 163), але цієї впевненості вже не буде, якщо йтиметься про маленьке провінційне містечко; до того ж «ці асоціації збирають достатню кількість учасC ників, щоб можна було відчути елемент анонімності, який характеризує соціальні відносини у місті». Друге розшиV рення приведе до окреслення «способу, за яким цінності з соціуму впливають на ентомологічну науку» (там само: 161), інакше кажучи йдеться про схожість у класифікації комах і людей. Третє пропонує проаналізувати механізм оволодіння офіційними знаннями, що використані у «тиC сячах статей і творів», виражаючись у показовому відV стороненні, нестабільних відносинах між письмом та звуV чанням, безліччю варіантів тощо (там само: 167). І, наV решті, четверте, допомагає розпізнати різноманіття знань, що сконцентровані поза індивідуальним «полюванC ням» на віддалених землях — фрагментарна інформація з Парижа, місцеві знання — все це іде на користь циркулюV ючому світові. Тут також діє скалярний рух. Це також діє, коли увага приділяється не лише прихильV никам довгоносиків, але й любителям коней. Вони вважаV ють, що породи та звички благородних тварин закріплюV ються на тих територіях, у яких вони символізують іденV тичність і тривалість. Етноісторичний аналіз дослідження просторової децентралізації похитує впевненість, яку дає чаруюча та рідна місцева говірка. Чорний кінь Нієвра, як того вимагає емблема, є екзогенною твариною, децентраV лізація якої відбулася нещодавно (у кінці ХІХ ст.) (Lіzеt, 1989). Втративши будьVяку цінність для сільськогосподарV ських робіт, через розвиток нових технологій та для м’ясоV переробки, через чутливість тваринолюбів, кінь отримав «підвищення» — став зіркою шоу, змагань, конкурсів, які позичили свої сценарії у спектаклів, влаштовуваних велиV кими пивоварними компаніями Північної Америки. Там вони втілювали фольклор «поCфранцузьки». На базі порівV няльного аналізу Б. Лізе (1996) чітко окреслює процеси пивоваріння, їх акліматизацію, роль у цьому відновленні титулованої адміністрації ... — такі фундаментальні риси, які не були помічені на перший погляд через те, що місцеV вий об’єкт знаходився надзвичайно близько. Багатосторонній підхід, ткацький човник між «маленьC ким» і «великим» спрямував дослідження футбольних матV чів у Марселі, Неаполі та Турині (Bromberger, 1995). ДовV готривалі бесіди, розповіді про життя уболівальників дозV волили окреслити відносини, згідно з якими історії окреC мих людей вплітаються в історію міст, клубів, змагань, матчів ... Вивчення внутрішнього функціонування стадіоV нів, груп прихильників, поведінки різних трибун дозволиV ли встановити закони структурованого натовпу та полеV мічне існування гри, у залежності від національної належV ності глядачів (і чи потрібно підкреслювати, що таке досV лідження вимагає великої кількості об’єктів вивчення?). Аналіз складу команди, стилю гри у масштабі колективу показали механізми апропріації універсальної мови, ствоV рення особливого від загального. Але зміст цього захопV лення, багатосторонній підхід, якому притаманна плутаV нина у належностях та ідентифікаціях, не може бути досV татнім; обґрунтована компаративістика — категорія, яка найчастіше відкидається заради непримиримо індивідуV ального досвіду — є потужним допоміжним засобом для уникнення помилок, для знайдення специфік, «виявлення непомітних категорій, безсвідомих зв’язків, нестандарC тних логік, що непомітні при загальному огляді». Щоб це побачити, потрібно встановити «дистанцію, без якої наша наука не обійдеться» (Теrray, 1990: 176). Що можна сказаV ти про аналіз такого феномена як футбол? Дослідження відмінностей (порівняльне вивчення трьох клубів) виявV ляється через контраст стилістичних варіантів, виокремV люючи особливості. Інакше кажучи, щоб добре зрозуміти Олімпік Марсель, потрібно також дослідити Ювентус із ТуV рина. Віддалена різниця — у часі та просторі — між футбоV лом сьогодення та схожими іграми, що представлені в інV ших епохах та інших цивілізаціях (середньовічний «суль», «тлачтлі» ацтеків), була для цього використана, щоб покаV зати особливу семантичну «арматуру» сучасного спорту: узагальнене та систематизоване змагання, посилення знаV чення індивіда та колективної солідарності, роль удачі, шахрайства та правосуддя на шляху до успіху (Bromberger, 1995: 193V204). Тонкий монографічний аналіз, варіювання масштабів, застосування обґрунтованої компаративістики повинні дозволити відбудувати індивідуальність соціального досвіV ду й очистити складні практичні значення, приховані у руV тині ефектних подій. Чи не в цьому полягає насущна місія, покладена на етнологію? Різносторонні можливості поглибленого якісного приV йому та порівняльної деконцентрації вдало проілюстроваV ні у нібито тривіальному аналізі продуктів харчування (ViV alles: 1987, 1988, 1995). Копіткий аналіз технологій у бойV нях, які використовуються для того, щоб вбивати тварин та перетворювати їх на продукт споживання, спричинив появу запитання: «Чим же є для нашого суспільства м’ясо»? Безперечно, це м’ясо не з трупів або тварин, схожих між собою (домашні тварини й хижаки) або відмінних (копроV ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 23 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 фаги або некрофаги) від людей; «так само як ми беремо — на відстані, так ми і їмо — на відстані: ні далеко, ні близьC ко» (1995: 345). Вивчення бойні, вчорашніх та сьогоднішV ніх звичок у нас та у всьому західному світі дозволяє виокV ремити з консенсусу те, що м’ясо придатне для споживанV ня. Протиріччя стосовно цього продукту: є так звані «зооC фаги», які не вагаються, а навіть насолоджуються спожиV ванням тварин у їх більш натуральному вигляді (які можV на без проблем ідентифікувати), цим частинам тварин наV віть не можна присвоїти будьVяке абстрактне означення (безсоромно говорять про «ноги», «голову», «мозок»); але у сучасному світі починають переважати «саркофаги» — люV бителі сортованого м’яса, одної якості, геометрично наріV заного (як гамбургер). Перенесення боєнь за межі міст — процес зняття відповідальності за смерть тварини (вже не зрозуміло, хто вбиває: той, хто споживає, чи той, хто пусV кає кров), евфемізація мовлення м’ясників, неспоживання відходів бойні ... свідчать про таку собі «детваринізацію» м’яса. Це є проявом чутливості сучасних людей. І лише скрупульозне дослідження та порівняння у часі й просторі могло б це всебічно висвітлити. Нова наукова практика? Наведені приклади свідчать про масштаб шляху, пройV деного етнологією Франції за чверть століття: оновлення тем і просторів дослідження, адаптація методик. НайчастіV ше протиставляли два види етнології: однин — чистий, заV конний, благородно застосовувався в екзотичних соціуV мах; другий — етнологія «сусідів по під’їзду» — лише на крайній випадок, що може проводити лише «роботи друC гого ґатунку», або це рішення про відступ для тих, хто втоV мився від віддаленості. Таке розділення, на нашу думку, штучне, навіть якщо погодитися із тим, що концептуальна та методологічна історія етнології «зблизька» набагато бідніша за вікову етнологію порівняльної антропології. Але чи є така велика різниця у проблематиках, об’єктах та постулатах? Здається, вони навіть об’єднуються, якщо розV глядати розвиток екзотичних соціумів і виникнення «суC часних світів», як це розуміє М. Оге (M. Augé, 1994), тобто між ними існує зв’язок. Чи можна уявити дослідження поV літичної антропології, яке б сьогодні велося де завгодно, незважаючи на відносини з країною, різні мережі та посеV редницькі колективи? До речі, глобалізація техніки, предV метів, телевізійних програм, комунікаційних практик створює оригінальну ситуацію, яку можна кваліфікувати як «креолізація у відсутності» (об’єкти циркулюють, кульV турні змішування незалежно оперують реальним простоV ром). Це нове знання приводить до запитання із приводу стійкості гетерогенності культурних кодів до процесів підV робки, реінтерпретації. Через цікаве змінення службових відносин, «наближена» етнологія може надати віддаленій етнології нові напрями, заховані за іншими категоріями: технікою, релігією, родинними зв’язками ... або, через тривале «блукання у темряві», об’єкти переважно створюV ються завдяки урахуванням місцевого або соціального досвіду. Залишаючись поза встановленим бар’єром, ігноV руючи нові форми суспільних та політичних відносин або осередків сучасних колективних інтересів, екзотична етV нологія ризикує перетворитися на археологію. Окрім вивчення «зблизька», потрібно протистояти проблемам специфічної методики, які найчастіше надаV ють йому невпевнений характер. Сьогодні етнолог може використовувати найрізномаV нітніші джерела, їх поєднуючи, співставляючи як завгодV но, доки це не приведе до якогось результату. Ризик таких ілюстративних маніпуляцій, звичайно, існує і в екзотичній етнології, особливо, як наголошує Олівьє де Сардан (OliviV er de Sardan, 1995: 102), якщо спеціаліст приховує квазімоV нопольність своїх джерел. Окрім того, умови дослідження, що базується здебільV шого на бесідах, а також на спостереженні за поведінками, обмежують практичне розуміння та сприйняття індивіда у множинності його ролей. Чи потрібно відмовлятися від ціV єї методологічної неукомплектованості? Є такі доречні арV гументи, коли дослідження стає складним через простороV ве розділення ролей та віддалення у нашому соціумі приV ватної сфери (Delaporte, 1986: 165), де етнолог «губиться» (Аlthabe, 1990). Чимало авторів змогли, через етнографічV ну «впертість», закрити прогалини, більш чи менш глибоV кі, у таких реальних перешкодах (ідеться про Petonnet, 1968, 1982, à Gutwirth, 1970, à Le Wіtа, 1988, à Williams, 1984, 1993). І нам не здається, що найкращим шляхом для подолання цих підводних рифів стане, як це пропонує АльV таб (Аlthabe, 1990: 130—131), подолання місцевої складV ності — скоротити діалоги — головний об’єкт досліджень, навіть якщо він підкреслений вище й випробуваний на практиці (Bromberger, 1995: 16—18). Вербальна інформація повинна критикуватися, розчлеV новуватися за допомогою добре знайомих етнологові проV цедур (Olivier de Sardan, 1995: 92—101). Така робота, у той же час, ускладнена надзвичайним розквітом «запасу готоV вих ідей», породженим нашим суспільством, досвідом, проведення опитування; індивіди або замикаються у собі, або йдуть в опозицію для того, щоб відмежувати потурбоV ваний свій світ від внутрішніх втручань. Усі ці відповіді можна запозичити у суспільних науках, у випускника НаV ціональної школи адміністрації, наприклад, прихильників ЛевіVСтросса та Бурдьє (Bellier, 1992) чи у різноманітних стереотипів, нав’язаних медіа та різними інституціями. С. Файнзанг (S. Fainzang, 1996: 29V39, 43—51) надзвичайно тонко доводить, що колишні алкоголіки, об’єднавшись у асоціації, приписують своїм проблемам абсолютно стереV отипні причини, що часто звучать у доктринах їх руху, ісV торіях життя, проте «спонтанні дискурси», зібрані протяV гом тривалого дослідження, окреслюють шлях до алкогоV лізму набагато складнішим, що не відповідає цим стереоV типам. Продуктивна сила здивування, гострота погляду приV туплюються, коли етнолог досліджує власне суспільство. Окрім того, щоденні звички рутинного життя застають йоV го зненацька. Якби хтось взявся досліджувати процес сніV данку (тема, до речі, показова щодо різних технологій, інV дивідуальностей і колективів), чи можна було б уявити етV нолога, який «зіткнувшись» за сніданком із холодним риV сом та яйцями, побіг би до свого записника? У його гостей це запитання викличе таке собі легке здивування та побV З історії та сучасності французької етнології24 лажливість, а от у його колег питання про те, що краще — бісквіт чи бутерброди з маслом, викличе, безсумнівно, роздратування. І це є індикатором того, що подібні теми пробивають собі дорогу лише у контексті історії, культурV ної географії, поезії. Отже, «наближена» етнологія вимагає додаткової гостроти, так само як і більшої дистанції для погляду. Залишається лише уникнути специфічних проблем14, поставлених «реституцією» та «прийняттям» (Zоnаbеnd, 1994 в) у дослідженнях близьких соціальних світів. ПараV доксальна наука етнологія представляє собою об’єктивні данні суб’єктивних досвідів, довіри, зближення, дружби. Результати робіт, занурюючись у сфери невидимого, виV окремлюють неочікувані зв’язки, пояснюють значення звичайних відношень ..., можуть розчаровувати очікуванV ня, яке задовольнить текст, що прославляє місцеві особV ливості. Етнологія може прояснити з першого разу знаV чення своїх методів, оберегти себе від деонтологічних виV мог, але й ризикує спровокувати у місцевих соціумах безV ладдя. І також, згідно зі своєю компетенцією, вона має брати участь у публічних дебатах, вирішувати «проблеV ми соціуму», тому вона може розчарувати очікування своєї аудиторії переформулюванням та зміненням запиV тання. Але чи це не є ціною для науки, яка через специV фічність своїх методів, натикаючись на «неправильну очевидність», пропонує розмірковувати над проблемами у всій їх сукупності, і яка абсолютно заслуговує на своє місце у Місті? ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 25 1 Рух «від більшого до меншого», який проаналізований у статті, опублікованій 10 років тому, відстежує розвиток масштаV бів аналізу етнології у Франції, починаючи з 1930Vх до 1980Vх років. 2 Відповідно до висловлення Г. МендеV ра (1988), який описував, за допомогою цих термінів, значні структурні зміни, що впливали на французьке суспільство, поV чинаючи з 1965 року. Про поширення роV дової ініціативи змін у 1970Vх роках, і про переоцінку поняття країни, яка супроводV жує цей рух, див.: Bromberger (1993, 1996). 3 Отже, на противагу цьому огляду заV лишаються головні праці, які давно вкоріV нилися в історію, за двадцять років залиV шивши чіткий слід в етнології Франції та Європи; якщо розглянути безпосередньо дослідження, беручи за основу символічні системи, які довготривалі й ведуть до ЦенV тру антропології в Тулузі (див.: Аlbert, 1990, FabreVVassas, 1994, Charuty, 1997). 4 Для отримання інформації щодо підV сумків цієї програми див.: Chevallier (1989, 1990) і Chevallier éd. (1991). 5 Про зловживання цією концепцією, яка надто часто використовується як уніV версальна, див.: Bromberger (1993: 46V48). 6 Цією і наступними цитатами я в жодV ному разі не намагаюся дискредитувати двох колег, авторів фундаментальних i визначних наукових праць. Але я наполяV гаю на тому, щоб не надто прагнули редаV гувати Нових ідолів, нові культи. ВідхиленC ня від сакральності. 7 Про розбіжності інтересів у сучасній Франції див.: Mеndras (1988), Аgulhon (1989), Bromberger (1996). 8 «Екзотичні» етнологи працюють на користь відстані (від імені холізму). Така методологічна тендітність виявилася менш шокуючою. 9 У цьому контексті див.: F. Dosse (1995). 10 Тут йдеться про звукову естетику. Я не відмовлю собі у задоволенні процитуваV ти поетичне заклинання, яке наводить Ж. Ешеноз у Малайській витівці: «Пральна машина виконувала свою функцію за допоC могою защіпок, вібрацій різноманітного ритму, починаючи з ніжного попереднього прання та закінчуючи лютим віджимом, під час якого шалений пристрій гуде і тряC сеться, підскакуючи на місці, ніби хоче наC лякати: оберт його нутрощів є настільки жахливим, що виникає бажання зникнуC ти, прорватися крізь стелю, залишивши у ній дірки» тощо. 11 Численними є приклади цього типу аналізу, коли виділяються подібні процеси іншого типу привласнення: про прийоми споживання див.: Еthnologie Francaise, 1996, XXVI, 1; про різноманітні види спорV ту див.: Terrain, 25, 1995; про оповідання див.: ремарки D. Fabre, 1992: 43V44 тощо. 12 Я дозволю собі звернутися за більш детальним аргументом із цієї теми до статV ті, яку було опубліковано декілька років тому і в якій наводяться численні приклаV ди подібних обмежень перемовин (BromV berger, 1993, а саме: 59V61). 13 Для цього пункту див. праці N. Еlias (Еlias et Dunning, 1994). 14 Чи справді етнологічні праці швидко перекладаються та стають відомими нароV дам, які були об’єктом досліджень у цьому світі, що постійно звужується? Особлива подяка ЖануCП’єру Дігару, ЖануCІву Дюрану, Морісу Дювалю, Сільві Файнзанг, ЖануCФрансуа Госсьйо, Крістіні Лангуа за зауваження та дружні коментарі, які у них з’явилися після прочитання тексту. Примітки Література Abèlés M. Jours tranquilles en 89. EthnoloV gie politique d’un département français. — Paris, 1989. Anthropologie de l’Etat. — Paris, 1990. Anthropologie politique de la modernité // L’Homme. — 1992. — № 121, janv. — mars. — Р. 15 — 30. Agulhon M. Cultures et folklores républiV cains. — Paris, 1995. Albert J.CP. Odeurs de sainteté. La mytholoV gie chrétienne des aromates. — Paris, 1990. Althabe G. Ethnologie du contemporain et enquête de terrain // Terrain. — 1990. — № 14. — Р. 126 — 131. Vers une ethnologie du présent // Vers une ethnologie du présent (G. Althabe, D. Fabre et G. Lenclud éds). — Paris, 1992. — Р. 247 — 257. Augé M. Pour une anthropologie des monV des contemporains. — Paris, 1994. Baix C. Un monastère lao dans la banlieue ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 З історії та сучасності французької етнології26 parisienne // Terrain. — 1986. — № 7. — Р. 54 — 60. Balandier G. Le détour. — Paris, 1985. Barou J. Gènèse et évolution d’un village urbain. Un groupe d’émigrés algériens dans un ensemble d’îlots du XVI0 arrondissement de Marseille // Ethnologie française, XVI. — 1986. — № 1. — Р. 59 — 76. Bechy H. Images dans la vie d’un quartier. Des interventions murales dans le XIX0 arronV dissement de Paris // Ethnologie française, XIII. — 1983. — № 3. — Р. 273 — 282. Bellier I. Regard d’une ethnologue sur les énarques // L’Homme. 1992. — № 121, janv.V mars. — Р. 103 — 128. L’ENA comme si vous y étiez. — Paris, 1993. Bensa A. De la microVhistoire vers une anthV ropologie critique // Jeux d’échelles. La micV roVanalyse de l’expérience (J. Revel, ed.). — Paris, 1989. — Р.37 — 70. Bertaux D. Histoires de vie ou récits de pratiques? Méthodologie de l’approche biogV raphique en sociologie. — Paris, 1976. Blanc D. Numéros d’hommes. Rituels d’entrée a l’école normale d’instituteurs // Terrain. — 1987. — № 8. — Р. 52 — 62. Bloch M. Le cognitif et l’ethnographique // Gradhiva. — 1995. — №17. — Р. 45 — 54. Boissevain J. Revitalizing European RituV als, Londres, Routledge. — 1992. Boratav P., Tremaud H., Jeux de force et d’adresse dans les pays de France / Catalogue de l’exposition au Musée national des Arts et traditions Populaires. — Paris, 4 juillet 1957 — 6 janvier 1958. — Paris, (Extraits de Arts et Traditions Populaires 1 — 2 et 3 — 4, 1958: 1 — 40 et 191 — 263). Bozon M., Thiesse A.CM. Le donjon, le greV nier et le jardin. La recomposition de l’identiV té sociale du Valois // Terrain. — 1985. — № 5. — Р. 6 — 15. Bromberger C. Du grand au petit. VariatiV ons des échelles et des objets d’analyse dans l’histoire récente de l’ethnologie de la France // Ethnologies en miroir. La France et les pays de langue allemande (I. Chiva et U. JegV gle, éd.). — Paris, 1987. — Р. 67 — 94. L’ethnologie de la France et le problème de l’identité // Civilisations. — XLII. 1993. — № 2. — Р. 45 — 63. Le match de football. Ethnologie d’une passion partisane à Marseille, Naples et TuV rin. (Avec la collaboration de A. Hayot et J.VM. Mariotinni). — Paris, 1995. «EthnoloV gie, patrimoine, identités: y aVtVil une spécifiV cité de la situation française?» // L’Europe entre cultures et nations (D. Fabre, éd.). — Paris, 1996. — Р.9 — 23. Ethnologie, patrimoine, identité: y aVtVil une specificité de la situation française? // L’Europe entre cultures et nations/ — Paris. 1996. — P.9 — 23. Caillois R. Les jeux et les hommes. — PaV ris, 1958. Caisson M. L’Indien, le détective et l’ethV nologue // Terrain. — 1995. — № 25. — Р. 113 — 125. CampionCVincent V., Renard B. Légendes urV baines, rumeurs d’aujourd’hui. — Paris, 1992. Camus A. Le RotaryVclub. Une forme de sociabilité dans le bocage normand // EthV nologie française, XXI. — 1991. — № 1. — Р. 196 — 203. ChalvonCDemersay S. Le triangle du XIV. Des nouveaux habitants dans un quartier de Paris. — Paris, 1984. Une passion élective. Scénarios pour un monde de relations choisies // Terrain. — 1996. — № 27. — Р. 81 — 100. Charuty G. Folie, mariage et mort. PratiV ques chrétiennes de la folie en Europe occiV dentale. — Paris, 1997. Chevalier S. Transmettre son mobilier? Le cas contrasté de la France et de l’Angleterre // Ethnologie française, XXVI. — 1996. — № l, mars. — Р. 115 — 128. Chevallier D. Le programme savoirVfaire et technique // Terrain. — 1989. — № 12. — Р. 138 — 141. 1990, SavoirVfaire et techniques. RépertoiV re des opérations 1980 — 1990. — Paris, Ministère de la CulV ture (Mission du Patrimoine ethnologique). 1991, SavoirVfaire et pouvoir transmetV tre. — Paris. ChoronCBaix C. Le choc des mondes. Les amateurs de boxe thaїlandaise en France. — Paris, 1995. Cuche D. La fabrication du «Gadz’arts». Esprit de corps et inculcation culturelle chez les ingénieurs des Arts et Metiers // EthnoloV gie française. XVIII. — 1988. — № 1. — Р. 42 — 54. Dalla Bernardina S. L’invention du chasseur écologiste. Un exemple italien // Terrain. — 1987. — № 13. — Р. 130 — 139. Darbon S. Rugby. Mode de vie. EthnograpV hie d’un club, SaintVVincentVdeVTyrosse. — Paris, 1995. Darnell R. Deux ou trois choses que je sais du postmodernisme. Le «moment expérimenV tal» dans l’anthropologie nordVaméricaine, Gradhiva. — 1995. — № 17. — Р. 3 — 16. Delaporte Y. Teddies, rockers, punks et cie: quelques codes vestimentaires urbains // L’Homme, XXII. — 1982. — № 4. — Р. 49 — 62. Des insectes et des hommes, Les Temps Modernes, 450: 1235 — 1263. — 1984. L’objet et la méthode. Quelques réflexiV ons autour d’une enquête d’ethnologie urV baine // L’Homme. — 1986. — № 97 — 98. — Р. 155 — 170. Entre nature et culture: l’insecte de collectiV on // Anthropozoologica. — 1994. — № 19. — Р. 17 — 28. Demazière D., Dubar C. Analyser les entreV tiens biographiques. L’exemple des récits d’inV sertion. — Paris, 1977. Denèfle S. Tant qu’il y aura du linge à laver ... // Terrain. — 1989. — № 12. — Р. 15 — 26. Digard J.CP. L’homme et les animaux doV mestiques. Anthropologie d’une passion. — Paris, 1990. Dosse F. L’empire du sens. L’humanisation des sciences humaines. — Paris, 1995. Dubet F. Sociologie de l’expérience. — PaV ris, 1994. Duval M. Les camelots // Ethnologie franV çaise, XI. — 1981. — № 2. — Р. 145 — 170. Sous la protection de Neptune. Le rite d’initiation des élèves de la marine // TerV rain. — 1995. — № 24. — Р. 133 — 144. Elias N., Dunning E. Sport et civilisation. La violence maîtrisée. — Paris, 1994. Ethnologie française, XIII. — 1983. — № 3 («De l’imagerie contemporaine»). Ethnologie Française, XXVI, 1996. — № 1 («Culture matérielle et modernité»). Fabre D. L’ethnologue et ses sources. / Vers une ethnologie du présent (G. Althabe, D. Fabre et G. Lenclud éds). — Paris, 1992. — Р. 39 — 55. Écritures ordinaires. — Paris, 1993. L’ethnologue et les nations // L’Europe entre cultures et nations (D. Fabre éd.). — PaV ris, 1996. — Р. 99 — 120. Par écrit. Ethnologie des écritures quotidiV ennes. — Paris, 1997. FabreCVassas C. La bête singulière. Les juV ifs, les chrétiens et le cochon. — Paris, 1994. Fainzang S. Pour une anthropologie de la maladie en France. Un regard africaniste. — Paris, 1989. Ethnologie des anciens alcooliques. La liV berté ou la mort. — Paris, 1996. FavretVSaada J. Les mots, les morts, les sorts. — Paris, 1977. Feschet V. «Petites manies» ou rituels doV mestiques? Le rangement des papiers de familV le en Provence alpine // Ethnologie française. XXVІ. — 1996. — № 2, juin. — Р. 289 — 301. Gaboriau P. Clochard. L’univers d’un grouV pe de sansVabri parisiens. — Paris, 1993. Ginzburg C. Le fromage et les vers. L’uniV vers d’un meunier du XVle siècle. — Paris, 1980. Godeau E. Dans un amphithéàtre. La fréV quentation des morts dans la formation des médecins // Terrain. — 1993. — № 20. — Р. 82 — 96. Gossiaux J.CF. Avoir 16 ans dans les ArdenV nes. — Paris, 1992. Guigo D. Perspectives ethnologiques dans les organisations modernes // L’Homme. — 1992. — № 121, janv.Vmars. — Р. 47 — 65. ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 К. Бромберже. Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. 27 Guillou A., Guibert P. Le froid domestiqué: l’usage du congélateur // Terrain. — 1989. — № 12. — Р. 7 — 14. Gutwirth J. Vie juive traditionnelle: ethnoV logie d’une communauté hassidique. — Paris, 1970. Hassoun J.CR, Tan Y. P. Les Chinois de Paris: minorité culturelle ou constellation ethnique? // Terrain. — 1986. — № 7. — Р. 34 — 44. Herault L. La grande communion. TranV sformations et actualité d’une cérémonie catV holique en Vendée. — Paris, 1996. Heritier F. Masculin / Féminin: la pensée de la différence. — Paris, 1996. Hymes D. Language, Memory and Selective Performance: Cultee’s ’Salmon’s Myth’ as TwiV ce Told to Boas // Journal of American FolkloV re. — 1985. — № 98 (390). — Р. 391 — 434. Jeudy M. Avec âme et bagages. Album ethV nographique (Louis Vuitton). — Paris, 1990. Kaufmann J.CC. La trame conjugale, analV yse du couple par son linge. — Paris, 1992. Kertzer D. I. Rituel et symbolisme politiquV es des sociétés occidentales, L’Homme. — 1992. — № 121, janv.Vmars. — Р. 73 — 90. Lahire B. La division sexuelle du travail d’écV riture domestique, Ethnologie française. — XXIII. — 1993. — № 4. — Р. 504 — 516. Lahire B. Risquer l’interprétation. PertiV nences interprétatives et surinterprétations en sciences sociales // Enquête. — 1996. — № 3. — Р. 61 — 88. Largeze B. Masque ou miroir: le changement d’apparence dans le bizutage. — Paris, 1995. La pradelle M. Market exchange and thé social construction of a public space // French Cultural Studies (The Ethnology of Modern France). — 1995. — Vol. 6, part 3. — №°18. — Р. 359 — 372. Les vendredis de Carpentras. Faire son marV ché en Provence ou ailleurs. — Paris, 1996. Latour B. La science en action. — Paris, 1989. Lettre à mon ami Pierre sur l’anthropologie symétrique // Ethnologie française. XXVI. — 1996. — № 1, mars. — Р. 32 — 37. Lemonnier P. Et pourtant ça vole! L’ethnoloV gie des techniques et les objets industriels // Ethnologie française. XXVI. — 1996. — № l, mars. — Р. 17 — 31. LeroiCGourhan A. (rééd.) Evolution et tecV hniques. L’homme et la matière. — Paris, 1971. LéviCStrauss C. De la fidélité au texte // L’Homme. — 1987. — № 101, janv.Vmars. — Р. 117 — 140. Problèmes de société: excision et procréatiV on assistée. En italien sous le titre: Il segreto délle donne // La Repubblica. — 1989. — Anno 14, n. 267. — Р. 11V14. Le Wita B. Ni vue ni connue. Approche ethnographique de la culture bourgeoise. — Paris, 1988. Lizet B. La bête noire. A la recherche du cheval parfait. — Paris, 1989. Champ de blé, champ de course. NouV veaux usages du cheval de trait en Europe. — Paris, 1996. L’Homme. — 1992. — № 121, janv.Vmars «Anthropologie du proche». Maffesoli M. «Images, violence et corps sociV al» // Anthropologie du sport (J. Ardoino et J.V M. Brohm éds). — Paris, 1991. — Р. 57 — 62. Mallard A., (sous presse), Les réseaux de pratiques instrumentées, // Carrières d’objets (C. Bromberger et D. Chevalier éds). — Paris. Marotel G., (sous presse), De la carriére au forum. Périple et naissance d’une sculpture de granit // Carrières d’objets (C. BromberV ger et D. Chevallier éds). — Paris. Mendras H. La seconde Révolution françaV ise 1965 — 1984. — Paris, 1988. Menard G. La sexualité comme lieu de l’exV périence contemporaine du sacré // NouvelV les idoles, nouveaux cultes. Dérives de la sacV ralité (C. Riviere et A. Piette éds). — Paris, 1990. — Р. 159 — 178. Monod J. Les barjots. Essai d’ethnologie des bandes de jeunes. — Paris, 1968. Moulinie V. La passion hiérarchique. Une ethnographie du pouvoir en usine // TerV rain. — 1993. — № 21. — Р. 129 — 142. Olivier de Sardan J.CP. La politique du terV rain. Sur la production des données en antV hropologie // Enquête. — 1995. — № 1. — Р. 71 — 109. Peneff J. La méthode biographique. — PaV ris, 1990. Petonnet C. Ces génsVla. — Paris, 1968. On est tous dans le brouillard. Ethnologie des banlieues. — Paris, 1979. Espaces habités. Ethnologie des banlieues. — Paris, 1982. Pomian K. Les musées de société: de la nostalgie à l’anticipation // Musées et sociéV tés. — Paris, 1993. — Р. 57 — 62. Pouchelle M.CC. Les faits qui couvent ou Claude François à contreVmort // Terrain. — 1990. — № 14. — Р. 32 — 46. Fourcher Y. Un homme une rose à la main. Meetings en Languedoc de 1985 à 1989» // Terrain. — 1990. — № 15. — Р. 77 — 90. Reumaux F. Traits invariants de la rumeur // Communications («Rumeurs et légendes contemV poraines»). — 1990 — № 52. — Р. 141 — 160. Revel J. MicroVanalyse et construction du social // Jeux d’échelles. La microVanalyse à l’expérience. — Paris, 1996. — Р. 15 — 36. Riviere C. Les rites profanes. — Paris, 1995. Riviere C., Piette A., (éds), Nouvelles idoles, nouveaux cultes. Dérives de la sacralité. — PaV ris, 1990. Rogers S. C. Culture et changement social dans l’Occident contemporain // L’Homme. — 1992. — № 121, janv.Vmars. — Р. 31 — 46. Rousseau J.CJ., (rééd.), Essai sur l’origine des langues. — Paris, 1993. Schwarz O. Le monde privé des ouvriers. Hommes et femmes du nord. — Paris, 1990. Segalen M. La parenté: des sociétés «exotiV ques» aux sociétés modernes // Vers une ethV nologie du présent (G. Althabe, D. Fabre et G. Lenclud éds). — Paris, 1992. — Р. 175 — 193. Les enfants d’Achille et de Nike. Une ethV nologie de la course à pied ordinaire. — Paris, 1994. Segalen M., Bromberger C. L’objet moderV ne: de la production seriélle à la diversité des usages // Ethnologie française. XXVI. — 1996. — № 1, mars. — Р. 5 — 16 Selim M. Un dépassement symbolique. Le terrain de football // Urbanisation et enjeux quotidiens. Terrains ethnologiques dans la France actuelle (G. Althabe, C. Marcadet, M. De La Pradelle, M. Sélim (éds). — Paris, 1985. — Р. 151 — 180 (rééd. L’Harmattan, 1993). «SavoirVfaire» // Terrain. — 1991. — № 16 «Des sports» // Terrain. — 1995. — № 25. Terray E. Compte rendu de M. Abélès, Jours tranquilles en 89. Ethnologie d’un déparV tement français // L’Homme. — 1990. — № 116, oct.Vdéc. — Р. 175 — 178. Tornatore J.CL. Etre ouvrier de la Navale à Marseille // Terrain. — 1991. — № 16. — Р 88 — 105. TouillierCFeyrabend H. Les «personnagesV critères» des messages publicitaires télévisuV els // Ethnologie française. — 1982. — № 12. — Р. 73 — 82. Vlalles N. Le sang et la chair. Les abattoirs du pays de l’Adour. — Paris, 1987. La viande ou la bête // Terrain. — 1988. — № 10. — Р. 86 — 96. De l’animal à la viande: une mort sans caV davre // French Cultural Studies (The EthnoV logy of Modern France). — 1995. — Vol. 6. part 3. — №°18. — Р. 335 — 350. Williams P. Mariage tsigane. Une cérémoV nie de fiançailles chez les Rom de Paris. — Paris, 1984. Nous, on n’en parle pas. Les vivants et les morts chez les Manouches. — Paris, 1993. Zonabend F. Du texte au prétexte. La moV nographie dans le domaine européen // ÉtuV des rurales. — 1985. — № 97 — 98, janv.VjuV in. — Р. 33 — 38. La presqu’île au nucléaire. — Paris, 1989. Laboratoire d’anthropologie sociale. ÉquiV pe d’anthropologie de la parénte // Terrain. — 1994. — № 23. — Р. 178 — 180. De l’objet et de sa restitution en ethnologie // Gradhiva. — 1994. — № 16. — Р. 3 — 14.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20142
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-30T10:01:51Z
publishDate	2006
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Бромберже, Крістіан 2011-05-21T18:51:26Z 2011-05-21T18:51:26Z 2006 Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки / Крістіан Бромберже // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 13-27. — Бібліогр.: 133 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20142 Pendant les 25 dernières années, l’ethnologie de la France s’est profondément transformée. L’étude de pratiques rurales, passées ou résiduelles, a été progressivement relayée par l’analyse de situations vives qui n’ont plus pour cadre la petite communauté villageoise. Celle évolution tâtonnante et multiforme, conjointe à des changements théoriques qui ont affecté l’ensemble de la discipline, a entraîné un éclatement des méthodes et des paradigmes. Après avoir rendu compte des récentes métamorphoses des intérêts disciplinaires, on s’attache à mettre en évidence la diversité des points de vue appliqués à ces nouveaux objets; ceuxVci sont appréhendés, selon les cas, de loin, de biais, de près, cette dernière posture demeurant la plus fréquente. Les travaux contemporains font, par ailleurs, souvent la part belle à la subjectivité et à la parole des acteurs — ce qui constitue une indéniable avancée méthodologique mais amène trop fréquemment à négliger l’observation des comportements et les propriétés des objets étudiés. Pour rendre compte de la complexité et de la spécificité des phénomènes contemporains, on prône une ethnologie à échelles multiples, mettant en oeuvre un comparatisme raisonné. On évoque, enfin, les problèmes particuliers de méthode que pose l’abord d’un terrain proche. During past 25 years French ethnology has changed considerably. The study of past or residual rural practices has been progressively replaced by the analysis of presentVday situations which are no longer restricted to small village communities. This hesitant and multiform evolution, together with the theoretical changes which have affected the whole discipline, led to a scattering of methods and paradigms. After describing the recent transformations of the discipline subjects of interest, the diversity of viewpoints on these new subjects is put in evidence. They are apprehended, according to the case considered, either from a distance, sideways, or from close up, the latter case being most frequent. Moreover, contemporaneous works give a large place to the actors’ subjectivity and words — which undoable represents a methodological advance, but leads too often to neglect the observation of behaviors and the properties of the objects studied. The describtion of the complexity and specificity of contemporaneous phenomena, a multiscale ethnology involving a reasoned comparatism is recommended. Lastly, the peculiar methodological problems raised by the approach of a close research field are evoked. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія З історії та сучасності французької етнології Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки L’ethnologie de la France et ses nouveaux objets. Crise, tâtonnements et jouvence d’une discipline dérangeante French ethnology and its new research objects. Crisis, first trials and discipline formation Article published earlier
spellingShingle	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки Бромберже, Крістіан З історії та сучасності французької етнології
title	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки
title_alt	L’ethnologie de la France et ses nouveaux objets. Crise, tâtonnements et jouvence d’une discipline dérangeante French ethnology and its new research objects. Crisis, first trials and discipline formation
title_full	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки
title_fullStr	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки
title_full_unstemmed	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки
title_short	Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки
title_sort	етнологія франції та нові об’єкти її дослідження. криза, перші труднощі та становлення науки
topic	З історії та сучасності французької етнології
topic_facet	З історії та сучасності французької етнології
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20142
work_keys_str_mv	AT bromberžekrístían etnologíâfrancíítanovíobêktiíídoslídžennâkrizaperšítrudnoŝítastanovlennânauki AT bromberžekrístían lethnologiedelafranceetsesnouveauxobjetscrisetatonnementsetjouvencedunedisciplinederangeante AT bromberžekrístían frenchethnologyanditsnewresearchobjectscrisisfirsttrialsanddisciplineformation

Етнологія Франції та нові об’єкти її дослідження. Криза, перші труднощі та становлення науки

Репозитарії

Схожі ресурси