Музеї та суспільство

Très exposés et mis a l’épreuve du réel, obstinément questionnés sur leur nature et leurs motifs à être, au cours de ces vingt cinq dernières années, les musées de société ont aussi modifié leurs pratiques et leurs approches. Un questionnement s’est fait jour sur la simple possibilité d’une représen...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Народна творчість та етнографія
Datum:	2006
1. Verfasser:	Меро, Філіпп
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2006
Schlagworte:	З історії та сучасності французької етнології
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20145
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Музеї та суспільство / Філіпп Меро // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 40-48. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860076903589740544
author	Меро, Філіпп
author_facet	Меро, Філіпп
citation_txt	Музеї та суспільство / Філіпп Меро // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 40-48. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнографія
description	Très exposés et mis a l’épreuve du réel, obstinément questionnés sur leur nature et leurs motifs à être, au cours de ces vingt cinq dernières années, les musées de société ont aussi modifié leurs pratiques et leurs approches. Un questionnement s’est fait jour sur la simple possibilité d’une représentation naturelle d’une identité évidente. Ils ont été traversés par la question du marché, non pas celui de l’art, mais celui du tourisme. Ils ont été portés, bon gré mal gre, sinon instrumentalisés par les problématiques de développement local. Au terme d’une sorte de révolution copernicienne, l’objet a perdu sa place centrale au profit du public et du projet culturel. Dans un contexte national où les liens avec la recherche sont souvent distendus, on assiste à une reconnaissance d’une spécificité du musée, de son espace et de ses modes d’expression. Mais la question des modalités de l’appropriation réelle de ce patrimoine demeure irrésolue. Highly exposed and put to the test of reality, continuously questioned as to their nature and "raisons d’etre", society museums have modified their practice and approach during the past twentyVfive years. Questioning arose as to the possibility of representing their identity. Publik museums had to face the market problem, not that of art, but that of tourism. WillyVnilly they have been supported, if not utilized, by the problematic of local development. According to Copernican revolution the object has lost its central place on behalf of the public and of the cultural project. In a national context of frequently distended bonds with research, the specificity of the museum, of its space and modes of expression is recognized. But the problem of the modalities of the real appropriation of this patrimony remains unresolved.
first_indexed	2025-12-07T17:14:15Z
format	Article
fulltext	ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Музеї та суспільство RÉSUMÉ Philippe Mairot. Musées et société Très exposés et mis a l’épreuve du réel, obstinément questionnés sur leur nature et leurs motifs à être, au cours de ces vingt cinq dernières années, les musées de société ont aussi modifié leurs pratiques et leurs approches. Un questionnement s’est fait jour sur la simple possibilité d’une représentation naturelle d’une identité évidente. Ils ont été traversés par la question du marché, non pas celui de l’art, mais celui du tourisme. Ils ont été portés, bon gré mal gre, sinon instrumentalisés par les problématiques de développement local. Au terme d’une sorte de révolution copernicienne, l’objet a perdu sa place centrale au profit du public et du projet culturel. Dans un contexte national où les liens avec la recherche sont souvent distendus, on assiste à une reconnaissance d’une spécificité du musée, de son espace et de ses modes d’expression. Mais la question des modalités de l’appropriation réelle de ce patrimoine demeure irrésolue. Mots�clés: Musées de société. Écomusée. Identité. Représentation. Public. SUMMARY Philip Mero. Museums and society Highly exposed and put to the test of reality, continuously questioned as to their nature and "raisons d’etre", society museums have modified their practice and approach during the past twentyVfive years. Questioning arose as to the possibility of representing their identity. Publik museums had to face the market problem, not that of art, but that of tourism. WillyVnilly they have been supported, if not utilized, by the problematic of local development. According to Copernican revolution the object has lost its central place on behalf of the public and of the cultural project. In a national context of frequently distended bonds with research, the specificity of the museum, of its space and modes of expression is recognized. But the problem of the modalities of the real appropriation of this patrimony remains unresolved. Key words: Publik museums. EcoCmuseums. Identity. Representation. Public. В річках гераклітової мудрості хранитель1 виловлюV вав предмети, які пропливали повз нього: він не зважав на банальні, однак густою сіткою він вилучав із забуття ті, які за своєю природою заслуговували на це. Склавши на береV зі у безпечному місці, він сортував їх та виставляв на огляд тим, хто з радістю визнавав унікальність і цінність цих реV чей. Проте береги виявилися хисткими, недосконалі сіті вийшли з ладу, навіть сама думка про вилучення пішла за водою. Сумний і розчарований хранитель вагався, чи не краще збудувати греблю. У виборі між нав’язливою думкою про забуття та переV магаючою всеприсутністю пам’яті, між офіційним міфом та зашкарублою історією, дозволеною державним апараV том, між створеним предками та нащадками, між вигадуV ванням традиції та «обов’язком пам’ятати», питання тисяV чі і одного відтінка стосунків, які група людей установлює зі своїм минулим, перетворюється на головне. Ті засоби, до яких вдається певна група людей для визV начення обставини свого буття у часі, визначення та розV межування того, що переходить від покоління до поколінV ня, від того, що — окреслене — потребує особливої опіки, опису або обов’язкового формального перенесення, споV нукають до цілісного відтворення та висвітлення форм суспільної організації цієї групи. У суспільстві, яке вважає, що минуле має вплив на суV часність та спрямовує її, символічне опанування цим миV нулим розглядається як мета влади, елемент визначення та укорінення нової людини. Починаючи принаймні з Революції, однією з форм цьоV го зв’язку з минулим є політика збереження спадщини. Це зовсім не означає, що вона (спадщина) знищить усе інше2, оскільки вона є матеріальною, видимою, довготривалою, отже — завойовницею; не можна також бути впевненим і в тому, що цей зв’язок справді існує3. Серед закладів, що займаються спадщиною і претендуV ють на законний зв’язок з минулим, тут розглядаються так названі державні музеї. Спробуємо визначити їхні пріориV тети. Музеї, які беруть під захист предмети, самі не моV жуть протидіяти впливові часу, тому видається своєчасV ним простежити, як ці заклади нині, через 26 років4, витV римують власну «спадщину». З того часу вони перебуваV ють у кризовому стані, вони втратили свою ідентичність і репрезантативність, стали більш закритими: музеями заV ради музеїв. Крім того, економічні вимоги, що впливають на більшість із них і, зокрема, на найбільш уразливі, загроV жують їх існуванню. Розглянемо, яким чином проблема відвідувачів поступово завоювала пріоритетне місце у закV ладах, раніше орієнтованих на предмети, та яким чином після Коперніка вималювався новий простір. Потім перейV демо до стосунків між музеями та дослідниками. Питання про долю Національного музею народного мистецтва та традицій протягом останніх двадцяти п’яти Філіпп МЕРО ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 років тут не порушуватиметься. Адже, щоб аналізувати ісV торію цього унікального для Франції закладу, потрібні більш глибокі знання. Його величезний вплив та особисV тість засновника певний час беззаперечно спонукали до розвитку подібних музеїв у Франції та у світі. Це стосуєтьV ся і розпочатих ґрунтовних пошукових проектів, і формуV вання музейництва. Однак поступову втрату його ролі в суспільстві та серед професіоналів не подолала навіть тверда політична воля. Іншим несприятливим фактором для музеїв був адміністративний підхід, за яким музеї буV ли розпорошені по різних відомствах; музейні колекції та спадщина були розподілені серед музеїв одного міністерсV тва, пріоритетними були визнані художні музеї5. ДеценV тралізацію музеїв та вибудовування їхньої структури за відсутністю великого національного музею треба розгляV дати саме у світлі цього гнітючого запустіння. Після недавV ніх перевірок, експертизи, адміністративних призначень та публікацій цих дискусій у журналі «Le Débat» (травеньV серпень 1991, № 65 та травеньVсерпень 1992, № 70), семіV нару (який відбувся у березні 1997 р.), з’явилася можлиV вість підвести підсумки щодо проектів Національного муV зею, і ми відсилаємо читача до відповідних матеріалів (див. Бібліографічні довідки). Музей суспільства — це уречевлений виклад історії, який має відтворити реальність через її матеріальні прояV ви, орієнтуючись на авторитет слухача та основний конV текст6. Мета цього деномінативного акту — виявити іденV тичність, підкреслюючи спільні риси, щоб об’єднати музеї з різними зібраннями, статусом, відвідувачами та історіV єю. Усі вони беруть на себе відповідальність за спадщину, яку розглядають одночасно як науковоVдослідницький заV сіб (документ) і як можливість доторкнутися до надбань, що, у першу чергу, говорять про способи буття, притаманV ні групі людей, а не про окремого генія чи вільну самотV ність художника. Isac Chiva пропонує називати ці музеї «музеями колективних ідентичностей»7. Досліджена та переосмислена спадщина пропонується публіці. Цим муV зеям притаманна багатопредметність досліджень, оновлеV на музеєграфія, інноваційні підходи до спадщини, у тому числі нематеріальної, і такої, що визначається родовими ознаками, оцінка in situ, урахування зв’язків людини з отоV ченням, її участі у заходах8, педагогічний вимір культурV ної дії. Такі концепції, що спершу переважали в екомузеях, поширилися на систему музеїв у Франції та за кордоном і збагатили їх настільки, що нині «екомузеєлогія» існує в баV гатьох музеях. Певна річ, це сміливе та волюнтаристське рішення об’єднати музеї, що має багато тактичних переваг, не підV кріплене науковим обґрунтуванням з чіткими критеріяV ми. Цілком справедливе здивування може викликати відV сутність археологічних музеїв (де об’єктом є етап пізнаV вального процесу, і де віддавна розрізняли дослідження «красивих» предметів та археологічні розкопки), музеїв краєзнавчих (місцевих та регіональних), численних багаV тофункціональних музеїв. Хіба твори мистецтва також не розповідають про суспільство? Що уособлює національV ний музей автомобіля в Mulhouse, як не поодинокий прикV лад, який важко класифікувати? Історія його виникнення як музею на основі приватної колекції братів Schlumpf — поза сумнівом «суспільна». Однак демонстрація експонаV тів тут більше нагадує виставку мистецьких шедеврів у картинних галереях, аніж аналіз предметів, очевидно симV волічних для наших суспільств. Питання кількості Примноження, швидке розповсюдження9: ці характеV ристики сучасного розвитку екомузеїв та музеїв сусV пільств швидше нагадують агрономічне визначення бур’яну. У минулому столітті гігієністи інакше і не висловV лювалися, згадуючи про міазми страхітливого міського пролетаріату, саме походження якого достатньо говорило про його войовничу природу — природу того, хто пошиV рюється хаотично. Нам відомі нескінченні, можливо не завжди поетичні, переліки зібраних у музеях предметів: спадщина нині перетворилася на таке зібрання, облік якоV го провести неможливо — необмежена територія, якій притаманна надмірність10. Однак картину такого хаотичного зростання (і такої всевладності) треба пояснити. Починаючи з перших націV ональних зустрічей представників екомузеїв в Ісль д’Або у 1986 р., був створений лише один підвідомчий екомузей — у Рудулі (район Ніцци). У той же час деякі музеї припиниV ли своє існування (екомузей північної частини Дофіне в Ісль д’Або). Питанням поширення музеїв суспільства щоV річно присвячено декілька фундаментальних установчих заходів11. Це поширення не можна назвати масовим, осV кільки беруться до уваги лише ті заклади, які прагнуть визнання та підтримки міністерства культури. Еволюція інших «музеїв» (наприклад, у містечку Бурна) не така віV дома, але вона виявляється важливою. Згідно з дослідV женням, замовленим Французькою агенцією туристичної інженерії, «більше 20% сучасних музеїв відкрилися після 1990 р., біля 40% — у 80Cті роки»12. За даними Федерації екомузеїв та музеїв суспільства, отриманими зі спеціаліV зованих та туристичних довідників, таких музеїв у 1996 році нараховувалося більше 110013. Врахування спадщини у розширеному визначенні не ставить під сумнів два базових постулати: існує ідентичV ність; вона може бути представленою. Питання ідентичності Для того, щоб визначити цінність спадщини, часто заV прошують експерта музею, так само, як на місце події виV їжджав би інший фахівець — радіоекстрасенс або людина з індикатором метану, щоб виявити підвищену радіацію чи невидиме інше випромінювання14. Після спроб використання музеїв нацистами та націоV налVреволюціонерами (музею Heimat — Третім рейхом; французьких сільських музеїв при уряді Національної реV волюції: Roth, 1989, Faure, 1989) питання ідентичності сприяло віддаленню музеїв суспільства від їхніх витоків (Mairot, 1997). На початку століття Фредерік Містраль вваV жав, що, виставивши у вітрині музею гарні капелюшки, він врятує традиції нації і саму націю від загрози асиміляції Ф. Меро. Музеї та суспільство 41 ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 З історії та сучасності французької етнології 42 чужинцями. Музей звертався до особистостей через траV диції, щоб укорінити їх у часі та просторі. Ідея створення соціального зв’язку за допомогою передавання древніх цінностей стає менш прозорою, коли з’являються ще й ідентичності як постійні розробки, що вписуються у тонкі стратегії, на зразок даних про природу, що безперечно засV луговує на збереження, догляд, відновлення заради заV гального блага та спільного інтересу. Згідно із сучасними дослідженнями15, музеї існують не лише як мовчазні аналітики, але і в якості посередників. Власний досвід, який музеї могли вважати або робили вигV ляд, що вважають об’єктивним, від цього часу стає втілеV ним і наближує їх до реальних умов виробництва, до місV цевої влади та науковців — до нових мешканців, чия проV фесійна діяльність часто проходить у всіх на очах. Теза про суттєву якість спадщини виявляється значно слабшою, і, відповідно, менш ґрунтовною є законність інсV титуцій, що базуються на принципі, за яким предметиVфеV тиші є носіями прихованого сенсу, який треба виявити. Вже недостатньо, щоб експонати були лише свідками давV ніх проявів (зміст, значення, вжиток, символіка тощо), чим, власне, і займається хранительVпосередник. ВимагаV ється, щоб вони стали дійовими особами сьогодення та посіли своє місце у сучасній символічній або суспільній дії. Ця дія, ще донедавна непомітна, сама стає носієм інфорV мації, яка вже не є паразитичною, а навпаки — намагаєтьV ся бути зрозумілою. Питання репрезентації Чому простий образ дзеркала16 викликав стільки галаV су? Не лише через наївну та фетишистську критику, яка хотіла побачити в образі справжню «присутність представV леної відсутності», закидаючи представленому, що він таV ким не є, що знак — не річ, що цей неживий предмет стоV їть на місці іншого, відсутнього, померлого давно або неV давно ще живого: qui pro quo. Не тільки через глуху стриV вожену критику, яка вбачає у репрезентації адюльтер та беззаконня. Не тільки тому, що було відкинуто думку про можливий реалізм «дзеркала, що прогулюється вздовж доV роги», згідно зі стендалевим ідеалом, заради відображенV ня справжньої картини дійсності. Але й тому, що це дзерV кало отримує власне буття, за висловом Borges стосовно книжок: «книжка — не дзеркало світу, але річ, найбільше пов’язана зі світом». Зрікаючись образу дзеркала, музеї відмовляються від натуралістичного зображення реальності, ідеально безV посереднього та невинного. У самому жесті, який покаV зує «штучність», вони симетрично викривають позитивV ність будьVякої репрезентації, чисту матерію транскрипV ції, її зерно, визнаючи у ній вимір нової галузі, яку треV ба завоювати: світ без аналогів. Музей — це дещо інше, зовсім нове. Музей відстоює суть артефакту як найдоV рожчого надбання, його результативність — його цінV ність. Справді, якщо музей перестає бути тільки сейфом, де предметVфетиш, що відображає природу реальності, дикV тує свій суверенний закон, то його сучасна відповідальV ність за ту роль, яку він відіграє у стані речей, значно збільшується (Heinich et Pollack, 1989; Poulot, 1986). Якщо вже недостатньо просто дати можливість прояV витися, як на чутливому папері, прихованим слідам «минулого у чистому вигляді», то не йдеться і про предV ставлення у якості й реліквій реліквії, що впали з неба вічності, випадкових предметів, відверто позбавлених історичної цінності. Перед тим, хто відтепер вже не тільки скромний носій слова, а творець перед чистим аркушем, відкривається широке поле дії — найвища відповідальність! Предмет знято з трону, позбавлено постаменту, віднині з’являється місце для одночасного визнання автора, просV тору sui generis та публіки. Автор У цьому щойно звільненому просторі новий деміург займається своєю справою, коли аргументує можливість поєднання предметів, щоб привернути увагу публіки. ВідV тінити предмети, примусити їх грати у вітринах, предV ставляти певну єдність, виявляти зміст: таким є словник музеєзнавців і особлива сила музею. При цьому музей не прагне «спонукати бачити», як казав Поль Елюар. Його турбота — про більш загальне та глибинне: про розкритV тя, аналіз структури, проникнення у суть. Про створення адаптованої наративної форми та стилю, щоб говорити про те, чого інші, непосвячені, не бачать: турбота про поV етичне. Поза сумнівом, музей мріє про безпосередню коV мунікацію і прагне до цілком вмотивованої форми, яка б зробила його прибутковим. Саме у такій перспективі нам належить аналізувати розвиток більш сучасної сценографії (принаймні наміру, оскільки жоден музей не має для цього достатньо персоV налу та коштів), що затвердилася при іншому режимі, аніж довільну відсутність або нейтральність, які демонсV трує перекладач, щоб вивести на перший план твір: більV ший за нього, який переживе його, тимчасового слугу творця. Однак критики категоричні проти такого «нахабV ного» вторгнення особистості хранителя на місце твору! «Він — єдиний митець, експонований на виставці», — каV же Бюран. Простір Суттєво недооцінюється вплив музею, якщо порівнюV вати його з книгою, фільмом, дійсністю, грубим перевтіV ленням яких він був би: не такий вишуканий, як книга, не такий живий, як фільм, не такий істинний, як світ. Якби ми хоч трохи вірили у специфічність засобів відтворення, у можливість багатозначності простору, питання форми та глибини вже не поставало б у звичних зрадницьких терV мінах риторики: Мойсей проти Аарона. Насправді ми не відображаємо одну форму через іншу. Слід визнати чисV тий, емоційний вплив музею, зумовлений випромінюванV ням від предметів минулого; їх наблизили, порівняли, виV явили нові співвідношення та асоціації, збагнули, що ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Ф. Меро. Музеї та суспільство 43 предмети дивовижним чином римуються між собою: поV чули поетичну гармонію предметів. Тут захоплення вже зовсім інше, ніж від читання. Музей справляє враження17. Публіка «(...) музеї створені, насамперед, заради предметів і лиC ше потім — заради відвідувачів (...)», — каже ЛевіCСC тросс18. Такий погляд широко розповсюджений у музеях та закладах, що займаються спадщиною: відвідувачі ниV щать, торкаються, бруднять, псують, вони пітніють і погірV шують мікроклімат. Найчастіше для стін музеїв обирають білий або чорний колір. Він подає музей як печеру нейV трального: нейтралізовані предмети стають рівнозначниV ми на цьому зрівнювальному тлі, що сприяє спогляданV ню, — зрівнювальному та абстрактному, як і потенційна публіка19. Здається, ніщо не стоїть між абстрактним твоV ром і абстрагованим від будьVяких суспільних визначень оком відвідувача. Неначе оптична фізика зі своїми законаV ми визначила умови сприйняття твору. Питання місця публіки надзвичайно важливе, коли у визначенні спадщини, реально фігурує критерій привласV нення. У послідовних визначеннях Rivière відвідувачі екоV музею займають центральне місце не як публіка, а як парV тнер, якщо не автор або співавтор екомузею, в межах якоV го застосовується демократичний принцип — експерти на службі в аматорів. Нагадаємо славнозвісне визначення Hugues de Varine, виголошене 1973 р.: «Спільнота в усій повноті утворює живий музей, публіка якого постійно опиняється всередині. У музеї немає відвідувачів, є мешканC ці» (VarineCBohan, H. 1973). У чітко означеній ситуації опинилися музеї, які зберігаV ли та демонстрували переважно техніку, народне мистецV тво та традиції. Скромні хранителі, які мали виставляти невибагливі вироби з дерева або плетиво, на що публіка зазвичай не звертала уваги, були змушені сприйняти меV тоди презентації, які переводили послання з площини езоV теричної до площини екзотеричної. Звідси — турбота про доступність для широкого загалу, щоб задовольнити педаV гогічні амбіції молодої Республіки. Таке нове відкриття призводить до розробки музеєграфічних просторів, призV вичаєних до цієї вимоги, спроможних утримувати увагу, заторкнути, захопити. Відтоді стосунки з публікою стають не менш важливими, ніж увага до предмета20. Схема музею як інституції, що надає інформацію для публіки, зазнала поразки: так само, як очевидність красV номовних і надійних предметівVсвідків, як безсумнівність прозорої та доброчесної репрезентації. Бурдьє і Дарбель пояснили нам (Bourdieu et Darbel, 1966), що без потрібноV го освоєння законів відвідання музею, багаторічного вивV чення цих законів у школі та в сім’ї інституція виключить публіку, незважаючи на свою удавану відкритість, про що наполегливо доводять, спираючись на багаторічні дані відвідування Донна і Коньо (Donnat et Cogneau, 1990). Праці дослідників музейної справи, що з’явилися у 20Vх роках у Сполучених Штатах, також були значним внеском у прояснення маловідомого діалогу між тим, хто створюV вав експозиційний простір, та відвідувачем21. Якщо роль музею полягає більшою чи меншою мірою в тому, щоб звертатися до публіки, то подальшим кроком є збереженV ня умов сприйняття цього послання й успішності діалогу, що встановлюється у специфічних суспільних, матеріальV них і просторових умовах. Таким чином, відвідувач повиV нен дізнаватися у залах про такі способи заволодіння ним, про які він навіть не підозрював. Інше — в його стінах, а не лише у вітринах. Щоб бути зрозумілим відвідувачеві, муV зей має перемовлятися з ним, оволодівати прийнятними писемними методами, враховувати його здатність бути уважним та вміти сприймати. Споглядаючи його активC ність, ми відмовляємося від схеми лінійного передавання знань, як це відбувається у школі: відстань між А та Б. Як і сама спадщина, публіка — це результат певної роV боти, а не дар. Музей вирізняє, відбирає та об’єднує не лиV ше предмети, але й публіку. Він висмикує з рідного ґрунту та позбавляє коріння не лише предмет; музей — наступник Люм’єрів — мріє вирV вати відвідувача з середовища звичних думок, обмежень, упереджень, забобонів та набутого досвіду. Проте недостатньо опанувати закони та оволодіти клюV човими позиціями, якщо немає бажання відвідувачів. БаV жання, спрага, голод і задоволення. Чи слід казати про зваблення? (Viel et Guise, 1992). Я хочу відвести тебе туди, куди я хочу, вразити тебе за допомогою засобів зваблення, притаманних музею, зробити тебе посвяченим: саме це йому кажуть в етнографічному музеї Neuchâtel в експозиV ції З думкою про природу (1996)22. «Мешканці» чи «клієнти»? Образ відвідувача в новій ситуації23 Човен може бути готовим до відплиття, вітрила підняті: здається, він зараз злетить — проте течії, майже непомітV ні, але від того не менш сильні, заважають його рухові. Насправді, скільки б не вдивлятися у якусь точку на береV зі, скільки б ознак руху не помічати, човен не пливе, куди хочеться. Як би не хотілося, щоб музеї рухалися у напрямі культури, вони залежні від економіки і досить чітко вказуV ють на сильні течії та турбулентні рухи місця та часу. Під впливом деяких змін напрямку, аналогічних змінам, яким самі музеї піддають предмети, вони, у свою чергу, стають учасниками24 економічних процесів, які їх захоплюють. Дуже сприйнятливі до ідеологічних проблем, вони, таким чином, є предметами, вищою мірою придатними для антV ропології. Для того, щоб зрозуміти долю таких закладів, треба звернутися до матеріальних та економічних умов їх існуV вання. Будьмо розсудливими матеріалістами: не останню роль у їхній діяльності відіграє фінансування. Переважна більшість французьких музеїв усіх напрямів залежить від муніципалітету. Приміщення, колекції, штат та кошти — усе залежить від бюджету та муніципальної влади; прибуV ток музеїв майже не береться до уваги. Навпаки, більшість екомузеїв, що розповідають про «походження народу та його знаряддя праці», цілком природньо вписалася у полоV ження закону 1901 р., який гарантує їх незалежність та роV боту за призначенням25. Деякі інші були у підпорядкуванV ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 З історії та сучасності французької етнології 44 ні природних парків і виключно адміністративноVтеритоV ріального утворення. Природньо, що асоціативний статус змусив ці неприV буткові заклади загального призначення до підприємV ницької діяльності, яка повинна врівноважувати обов’язV ки та результати роботи, якщо вони хочуть не те, що розV виватися, але хоча б утримуватися на певному рівні. Така арифметика не пройшла безслідно у період, коли еконоV мічного зростання вже немає; немає і значних субсидій, які надавалися для заснування цих закладів. Закон еконоV міки жорсткий, проте це закон. Крім субсидій вони повинV ні розраховувати на власні прибутки (від лекторів, крамV ниць, послуг та продажу квитків). Таким чином, музей — організм дослідження, пошуку, збереження, відновлення та оцінювання колективної спадщини для прийдешніх поV колінь — залежить від комерційної політики. Очевидно, що основною діяльністю цих закладів є прийом відвідуваV чів, вони не є лише сховищем експонатів, і добре, що інтеV рес публіки відбивається на рахунку музеїв та їх розвитку. Проте логіку «пошуку клієнта» не можна перенести на ці заклади безпосередньо: вони хотіли би перш за все приV служитися спільноті26. Ми могли би бути свідками зміни інституції, незважаючи на наполегливість авторитетів та декларації про наміри! Починаючи з середини 80Vх років, темі культурного туV ризму27 були присвячені колоквіуми, зібрання, семінари, публікації. Підписано угоди 28 між двома відповідними міV ністерствами, які мають сприяти зв’язкам та змусити праV цювати спадщину — головне багатство Франції: слід пам’ятати, що туризм — це «перше французьке виробницC тво». Риторика культурного туризму поступово замінила його нагальність: слід привабити туриста, примусити йоV го прийти ще раз та задовольнити його невгамовну жагу автентичності. Ми не прагнемо затаврувати тут це відкриття «місцевої каси», де давню «антифашистську пильність» замінено на пильність щодо економічних показників. Ми намагаємося описати, яким чином на породжені епохою музеї суспільсV тва та екомузеї впливають вимоги нового домінуючого дискурсу та його методів, коли туризм виявляється єдиV ним засобом країни без засобів, далекої від туристичних потоків: розвиток нових робочих місць, торговельні та інV ші послуги, нові види діяльності, укладені угоди, безпеV речно, великі гроші29. Чи це наслідок оптимістичних дискурсів, типових для 80Vх років, які обіцяли негайні прибутки на місцях від культурної акції? Запит на місцеву спадщину йде вже не тільки від асоціацій, але й від депутатів, які вбачають у ній передусім засіб місцевого розвитку, рекламування самоC бутності: територіальний маркетинг справді вживає слоV во самобутність у цьому значенні: визначити самобутність на певній території, щоб точніше її кваліфікувати, виділиV ти її серед конкуруючого світу. Це лише випадкова омоніV мія (у франц. мові поняття «ідентичність» та «самобутV ність» позначаються одним терміном: «identité» — прим. перекл.), яка примушує вірити, що йдеться про те саме слово, яким зловживає антропологія. Зазначимо, що концепція етнічної спадщини — надзвиV чайно зручний інструмент: уявімо позбавлений спадщини регіон, де відсутні робочі місця у промисловості, немає ніV чого привабливого для туристів. Але хіба він не багатий на власну автентичність, сувору простоту, свою культуру? Чи відповідна політика місцевого розвитку не прагнутиме оцінити та кваліфікувати таку спадщину30? Як не згадати Бувара та Пекюше з їхнім ентузіазмом щодо відкриття у сільському господарстві, маячню удобрювання, що вразиV ла Бувара? «... (він) не терпів, коли втрачалася сеча; він зруйнував туалети. Йому у двір приносили трупи тварин, які він спалював і удобрював землю. Розрубані туші були розкидані по селу. Бувар сміявся в оточенні цієї інфекції. Помпа, встановлена на тачці, зрошувала майбутній вроC жай сечею. Кому це не подобалося, він казав: «Це — справC жнє золото! Це золото!» (Flaubert, 1959: 52). Отже, перша квазіалхімічна трансмутація — результат етнографічного відбору, що перетворює звичні, застарілі предмети на об’єкти, гідні музейної вічності, носії цінності та сенсу — знаходить, таким чином, у туристичній оцінці суспільне підтвердження свого успіху: друге життя, обіцяне музеєм, тепер дозволене та підтверджене ринком. У 80Vті роки формується компетентний персонал. ЕкоV музеї, а з ними й інші найбільш пристосовані до ринкових законів або найбільш ініціативні музеї приймають методи ad hoc, щоб ефективніше «експлуатувати це родовище», краще приймати численну публіку, надавати їй послуги та продукцію, на які вона має право розраховувати серед веV ликої кількості представлених туристичних товарів. Для відкриття певного регіону31 вони використовують резульV тати аналізу економістів туризму, які стежать за еволюціV єю існуючих методів та очікувань публіки, зокрема, йдетьV ся про значне збільшення короткотривалих перебувань та про смак, який формується певним «добре забезпеченим прошарком клієнтури». З’являються поради з маркетингу, менеджментVпроекV ти, методи fund raising введено до модулів підготовки упV равління. На окреме дослідження заслуговує розповсюдV ження відповідної літератури. Завдяки концепції місцевого розвитку, яка є однією з історичних рушійних сил, і яка робить музеї надзвичайV но чутливими до економічних наслідків їхньої активносV ті, завдяки відкритості інноваціям, невизначеному хаV рактеру спадщини, яку вони намагаються тлумачити, завдяки відносній полівалентності підготовки керівниV ків, факту їхнього юридичного та економічного статусу, асоціативні музеї суспільства відкриті до подібних пракV тик. Деякі з них створені за місцевим проектом турисV тичного розвитку, вони стають важливою рушійною сиV лою місцевої туристичної економіки. Прикладом є екоV музей у ФурміCТрелоні. На думку Домініка Пуло (Poulot, 1986), безсумнівно, ціV каво було б дослідити зв’язок між цим явищем та соціолоV гією музеєзнавців, дипломованих не з класичних дисципV лін, як це склалося у класичних музеях (найчастіше — не історія мистецтва або археологія, а географія, устрій теV риторії, Інженерна школа, Вища комерційна школа, екоV логія, історія або етнологія). Існує дилема: знайти у цьоV му суспільно корисне, вияв демократизму по відношенню до суспільно маргінальних або елітарних верств, що збільшує шанс завойовування численної та соціально різV ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Ф. Меро. Музеї та суспільство 45 номанітної публіки, або навпаки — представити явище тривіальне, таке, що ганьбить музеї, псує враження відвіV дувачу, не відрізняє духовного спілкування від масового споглядання. Ось два приклади. Зазначимо відстань, що поділяє суV часну долю екомузею Camargue, діяльність якого зведено до прийому — у класичному вигляді — численних іноземV них відвідувачів, та первісну мету, згідно з якою корінні мешканці повинні усвідомлювати вартість своєї спадщиV ни, визначення та можливого вибору розвитку, більш тоV го, бути «певним дзеркалом для іншого, щоб краще порозуC мітися» (G.H.Rivière). Згадаємо також про екомузей в Альзасі — зразок «ринV ковості» спадщини, за словами недругів, та економічноV го успіху культурного проекту, за словами прибічників. Виключний за кількістю відвідувань випадок (350 000 — 400 000 відвідувачів за рік), але показовий щодо внутV рішнього напруження, з яким стикаються подібні підV приємства. Приклад гарний сам по собі, оскільки ось уже років п’ятнадцять у професійних колах постійно відбуваV ються сутички, що не мають ідеологічної підстави. Вони схематично протиставляють представників екомузейної ортодоксії, — які, з точки зору етимології та історії, маV ють рацію, — та «реалістів» або «сучасних», які вважаV ють, що, або показником успіху є висока відвідуваність, що автоматично заперечує безрезультатність проекту, або що вибору немає. На думку його засновника Марка Гродвола, «туризм незабаром пошириться як економічно та морально невідворотна реальність. (…) Отже, туC ристична цінність, виявлення місцевої ідентичності та економіка проектів водночас представлені як тісно взаєC мопов’язані цілі та засоби» (Grodwohl, 1987). Розглянувши логіку та внутрішнє сприйняття екомузеяV ми туризму, обміркуймо наслідки рішень існуючих адміV ністративноVтериторіальних утворень через 15 років після оприлюднення законів про децентралізацію, за менш сприятливої кон’юнктури: зменшення оподаткованого прибутку, збільшення економічного та соціального тиску і зростаюча заборгованість. Можливість надання дотацій ниV ні розглядається з точки зору комунікаційної політики — наскільки музей є корисним для заснування підприємства чи популярним серед туристів. Тобто, чи музей додає приV вабливості населеному пункту? Досить часто адміністраV тивноVтериторіальні утворення дбають також про найV кращу юридичну форму, яка б сприяла безперешкодноV му розвитку, раціональному використанню населеного пункту або колекції, оскільки вони вважають пряме упV равління не завжди доцільним при такому зростанні. Тут і там (маяк музеюVпорту в Douarnenez, меморіальV ний комплекс миру у Caen, цитадель Besançon з двома музеями та природознавчим музеєм), з більшим чи менV шим успіхом прийнято статус змішаного товариства. Зрозуміло, що змінилася й ієрархія функцій музею. ТеV пер меншу роль відіграють наукова частина та зберіганV ня, а більшу — експлуатація. Переходячи від поняття мешканець екомузею або кліC єнт, вписуючись у іміджеву політику міст або департаменV тів, чи вони відмовляться беззастережно від функції досV лідницької? Музей в контексті наукового вивчення На це питання відразу відповімо, що сьогодні має бути встановлений тісніший зв’язок із дослідженнями, щоб ці заклади могли стояти на обох ногах: призначення — збиV рати, зберігати — з одного боку, та культурний вплив на місто через професіоналів, які уважно ставляться до своєї посередницької функції, до діалогу з найрізноманітнішою публікою, що сприяє всіляким зустрічам та дискусіями між професіоналами, — з другого. Помітний сенс поширення наук про людину: при розпоV рошенні надспеціалізованих знань цілком передбачений інтерес до збирання, нехай ефемерного, цих розрізнених фрагментів у публічному просторі, покликаному «ділитиC ся знаннями». За ці роки етнологічні дослідження зовсім не наблизиV лися до музеїв: у Франції, поза сумнівом, бачимо значне стримування розвитку музеїв, так само, як і надання більV шого значення пошуковим роботам, зокрема, у галузі етV нографії, ще недавно генетично пов’язаної з колекціями музею, бажанням примирити чуттєве з розумовим. СьоV годні віддають перевагу дослідженням музеїв та оцінюV ванню спадщини як предмета досліджень, — де поняття спадщини стає об’єктом суворої критики, — а не тим, що роблять реальний внесок разом з музеями у вивчення їхV ніх колекцій. Мартін Сегалан називає головні технічні перешкоди, які ще більш ускладнюють сучасні умови відV бору на роботу хранителів: демографічна вразливість французької етнології, невизнання культурної, точніше, музеєграфічної роботи дослідника — «вищою мірою усаV мітненого» — при кар’єрному рості; роз’єднаність тем досліджень, які лише в окремих випадках стосуються муV зеїв (Segalen, 1993). Часто згадувалося, що сьогодні етнологія більше пов’язана з практиками, відтворенням, способами діяти або говорити, стилями, перформансами, ніж з самими предметами. Колишній розподіл (сільське господарство, тваринництво, родина, народне благочестя тощо) здаєтьV ся застарілим32. Про регіональний розподіл вже навіть не йдеться. Науковий підхід протидіє простому накопиченню без орієнтації на проблематику, єдиному аргументу про нагальне збереження, або переважно лише туристичному значенню33. Етнологія перетворила питання про відтворення на хаV рактеристику свого способу дії та на момент дослідження. Про труднощі згадує Франсуаза Зонабенд (Zonabend, 1994): етнограф говорить неприпустиму правду. Він не потребує схвалення, не ставить за мету бути речником або публічним письменником, він не задовольняється місцеV вими ідеями, оголошеними беззаперечними. Він «стає своєрідним передавачем імітаційних перешкод суспільноC го» (там само: 10). Загальновідомо, що вчені не визнають підмальовану спадщину, яка оспівує щасливе минуле та міфи, посилається на місцеві уявлення, які має публіка, щаслива своїм походженням та приналежністю, автентиV фікована як член тієї чи іншої спільноти. Які стосунки ісV нують між місцевими уявленнями про експоновані предV мети та уявленнями, сформованими вченими, що вивоV дять на перший план більш цінне, з точки зору музею. Чи ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 З історії та сучасності французької етнології 46 не будуть суперечити передані музею результати наукових досліджень про людину, — навіть якщо вони сприйняті, оцінені, визнані групами фахівців, — існуючій традиції епістемології, базованій на протиставленні знання — віра, яка дотепер негативно впливає на науки про людину34, та заклади, що займаються спадщиною, зокрема музеї. ПроV цес успадкування дискримінує сам спадок. Він намагаєтьV ся відділити хибне від істинного, будівельне сміття від справжніх знахідок, людей, про яких музеї розповідають, від тих, для кого вони працюють, те, що має залишитися справою внутрішньою, від того, що буде тією чи іншою міV рою оприлюднене. Чи така спадщина, розчиняючись у соціальному, обуV мовлює зміни напряму, викривлене чи ні повторне застоV сування, гіпотетично уможливлюючи нові реальні зв’язки з історією, країною, предками? Це розчинення стирає відV мінність вченого від дикуна. Звичайно протиставляють гнучку, винахідливу й підV ступну пам’ять in vivo пам’яті музеїв та спадщини — in vitC ro, відому як зашкарублу, наказову, що завжди чинить опір і позбавлена життя й тепла. Точніше — одна група в ній звертається до іншої заради істини. За Марком ГійоC мом, хіба обидві пам’яті не зустрічаються, хіба пам’ять, названа символічною, не трансформує на свій кшталт пам’ять, названу гетеротопічною, щоб створити «вигадку про спільне минуле», «політику спадщини, яка є лише поC рожньою формою»? (Guillaume, 1990, с. 18). Сьогодні ми маємо у своєму розпорядженні дослідженV ня, орієнтовані на публіку, збирачів спадщини, колекціоV нерів, професіоналів, але нам бракує підходу до способів користування цими зображеннями минулого, коли зустріV чаються незастиглі форми та рухливість живої пам’яті, яка ними тішиться. 1 Корисним є попереднє зауваження: роздуми, що йдуть далі, випливають з практики хранителя спадщини. Він дякує Жерару Колломбу, Жану Кюїзеньє, ЖануC Франсуа Госьйо та Евелін Белль за уважне прочитання та поради. 2 «Це вб’є те», — казав Гюго про друкарV ню навпроти скульптури Кам’яна книга (у «Соборі Паризької Богоматері»). 3 Мюзіль казав про пам’ятники, що воV ни заслуговують на увагу саме тому, що на них не звертають уваги. 4 Історіографи вважають, що слово екоV музей вперше було вимовлене міністром навколишнього середовища Робертом ПуC жадом у 1971 р., див. Hubert François, HistoC rique des écomusées, La muséologie selon GeorC ges Henri Rivière, Paris, Dunod, Bordas, 1989, 402 p. 5 Про це красномовно свідчить інV терв’ю Жака Саллуа журналу Pour (GREP, №153, березень 1997: 73V80), наприклад, сторінки 74V75: що стосується руху музеїв суспільства, «я зробив спробу його підC тримати, зокрема, на початку вісімдесяC тих років, коли був директором кабінету Jack Lang, але не знайшов достатньої підC тримки в адміністрації. «(...)» Нову спроC бу я зробив за директивою Музеїв Франції у 1990C1994 роках, але програми, вже задіC яні у галузі образотворчих мистецтв, не дозволяли запропонувати нові великі проC екти». 6 Див. Austin J.L., Quand dire, c’est faire, Paris, Le Seuil, 1970. 1962 — перше виданV ня, 184 ст. Вживання терміну, запропоноV ваного Емілією Вайан (уповноважена ГеV неральної Інспекції Музеїв) на робочих зборах в Mulhouse у 1991 р. офіційно затV вердив Жак Салуа на той час директор МуV зеїв Франції. 7 Під час колоквіуму в Mulhouse, 1991. Див. Musée et sociétés. 8 Але й участь населення — магічна формула — також наявна тоді, наприклад, у спектаклях Puy du Fou. 9 Приклад: Pommier Edouard, «ProliféraC tion du musée», Le Débat, № 65, Paris, GalliC mard, травеньVсерпень 1991: 144V149. 10 Зауважимо, що музеї — лише елеV мент накопичення «цінностей». Зокрема відмітимо Hounieu JeanCPierre, La syntaxe juridique de la notion de patrimoine (у L’alchiC mie du patrimoine, discours et politiques, під редакцією Lamy Yvon, Talence, Maison des sciC ences de l’homme d’Aquitaine, 1996, 532 p.): закон від 9 січня 1985 р., що захищає цінності гірських районів, закон від 3 січня 1986 р., що захищає узбережжя, заV кон від 3 січня 1992 р. про воду, «статC тя 1: вода складає частину спільного надбання нації», закон від 4 серпня 1994 р. про використання французької мови, закон від 2 лютого 1995 р. про посиленV ня захисту довкілля, що уточнюється у статті 2: «простори, ресурси та природне середовище, ландшафти, види тварин та рослин, різноманітність та біологічC ний баланс, у якому вони беруть участь, складають частину спільного надбання нації», поряд із спадщиною надр, тваV ринним та рослинним світом (закон від 8 січня 1993 р.). Пошлемося також на спеціальний випуск Ethnologie française № 1/1995 під рекдакцією Henri Pierre JeC udy: «Le vertige des traces / Patrimoine en question». 11 Ми дякуємо E. Vaillan за надану інV формацію. 12 Espaces, № 142, Paris, novembreCdécemC bre 1996. 13 Перелік можна знайти, зокрема, у Musées et sociétés, у путівниках по музеях; найбільш повно у Le guide du patrimoine ruC ral та у Le guide du patrimoine industriel, обидва видані Manufacture; також у Les musées du patrimoine rural, AFIT, 1996; Le guide Renault des 8000 musées et collections en France. Le cherche midi, décembre 1996, 615 p. 14 Алхімія також постулює субстанцію вогню та її субстанційну перманентність у вапні, попелі, диму, вугіллі. (Див., наприкV лад, Gaston Bachelard, La psychanalyse du feu: 111V114). 15 Див. історичне розслідування Lieux de mémoire, керівник П’єр Нора, етнологічV не опитування щодо авторів, груп та логіV ки взаємин з минулим та тим, що ідентиV фікує, на зразок опитування Марка ГійоC ма, Анрі П’єрра Жеді, А. Міку, Івон Ламі або досліджень, проведених під час етнограV фічної експедиції. 16 Згідно з визначенням ЖоржаCАнрі Рів’єра (січень 1980), екомузей — це «дзерC кало, у яке населення дивиться, щоб пізнаC ти там себе (...). Дзеркало, яке воно пропоC нує гостям, аби краще порозумітися (...)». 17 «Митець — це той, хто спроможний справляти враження. Це не означає прагC нути сенсаційного, як роблять телевізійні шарлатани, але у справжньому сенсі цього слова — схвилювати тими результатами своєї діяльності, які самі по собі через хоC лодну суворість концепції та демонстрації Примітки ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Ф. Меро. Музеї та суспільство 47 Література Augé M. (sous la direction de). Territoires de la mémoire. Les collections du patrimoine ethnologique dans les écomusées, FédéraV tion des écomusées et des musées de sociétés. Ouvrage collectif: Postface de Claude LéviV Strauss, articles de Marc Augé, Christian Bromberger, Isac Chiva, JeanVPaul Goux, Philippe Mairot, Pierre Sansot, François SiV gaut. — 1992. Austin J. L. Quand dire, c’est faire. — PaV ris, 1970. Bourdieu Pierre, Haacke H. LibreVéchange. — Paris, 1994. Bourdieu P., Darbel A. L’amour de l’art // Les musées européens et leur public. — Paris, 1966. Donnat O., Cogneau D. Les pratiques culV turelles des Français 1973 — 1989. — Paris, 1990. Nouvelles enquêtes sur les pratiques cultuV relles des Français en 1989, Ministère de la CulV ture et de la Communication. — Paris, 1990. Ecomusées en France, Actes des premières rencontres nationales des écomusées, l’Isle d’Abeau, 13 et 14 nov. 1986, Ecomusée du Nord Dauphiné. — 1987. Faure C. Le projet culturel de Vichy. FolkloV re et révolution nationale, 1940 — 1944. — Lyon, 1989. Flaubert G. Bouvard et Pécuchet. — Paris, 1959. залишають читача чи глядача байдуC жим», у Bourdieu Pierre. Haaсke Hans, LibreC échange, Paris, Le Seuil, Les presses du réel, janvier 1994, 147 p., p. 36. 18 Le Débat, № 70, інтерв’ю з Isac Chiva, p. 169, maiCaoût, 1992, Paris, Gaillimard. 19 Див. «L’oeuvre et son accrochage», CahiC ers du Musée National d’art moderne, 17C18, 1986, 215 p. 20 Тут треба відзначити безпосередній або опосередкований вплив скоріше півV нічноVамериканських та квебекських, ніж маловідомих французам американських музеїв. Інтерес до Квебекського музею циV вілізації та його публікацій досить значV ний завдяки друкованим статтям, засобам інформації, місцевому відвідуванню. Саме цій команді Директор французьких музеїв Французького міністерства культури довіV рив перевірку свого Національного музею народного мистецтва та традицій. 21 Відзначимо новаторські й довгий час невідомі роботи Eliseon Veron та Martine Levasseur, Ethnographie de l’exposition: l’espaC ce, le corps et le sens, Paris, Bibliothèque publiC que d’information, 1983, 220 p. (навчання і дослідження), останній часопис Publics et Musées, який зробив свій внесок у розвиток цієї ділянки досліджень у Франції та розV повсюдження результатів. Саме в цьому — плідне поєднання досліджень та музеїв, що стосується маловідомої донедавна частиV ни експедиції. 22 Музей, до якого прибуває стільки професіоналів, щоб долучитися до методів та новаторських думок, який займає тотеV мічне місце, яким було місце екомузею Creusot на зламі 70V80Vх років.Тоді там виV мальовувалася професія хранителя, прохоV дили стажування, відбувалися міжнародні зустрічі та обміни. 23 Така думка виникла під час колоквіуV му спадщинного підприємства в ЄвропейV ському інституті при Флорентійському уніV верситеті, що проходив з ініціативи DomiC niqe Poulot 10V11 квітня 1992 р. (публікацій немає). 24 За влучним висловом Rivière: «Треба залучати предмети до систем вираженC ня». 25 Сьогодні асоціативна форма не є праV вилом у галузі музеїв суспільства. За даниV ми Федерації екомузеїв та музеїв суспільсV тва, у 1997 р. їхні однодумці складали 30 %. 26 Згідно з визначенням ICOM. 27 Декілька прикладів: Nîmes, європейV ський колоквіум з культурного туризму та шовкових шляхів, 26, 27, 28 жовтня 1989; Chambéry, зустрічі Антропологічної асоціV ації RhôneCAlpes, Етнологічна спадщина та туризм, 24, 25 травня 1988; Exincourt, НаC ціональний колоквіум з промислового туC ризму, 1985, за участю Державного секреV таря з туризму, M.Bockel, засновника асоціV ації Відкрий іншу Францію, завданням якої є заохочення та розвиток промислового туризму. Організація (з нагоди проведення МіжV народного Салону музеїв та виставок у ВеV ликому палаці Парижа, січень 1992) міжV народного конкурсу під назвою Tourmusée, проведеного компетентними європейV ськими та британськими інстанціями з врученням грошових нагород музеям за динамізм, якість та оригінальність турисV тичної політики. 28 Наприклад, з нагоди Форуму зі спадV щини, організованого François Leotard, міV ністром культури співіснування у 1986 р., пізніше міністром культури M. Jack Lang та міністром туризму M. Olivіer Stirn. 29 Згідно з інформацією служби навчанV ня та досліджень французького міністерсV тва культури потік з 10 000 відвідувачів обумовлює створення одного прямого роV бочого місця та двох непрямих. Вже ці цифV ри є підставою для одержання очікуваних надходжень, наприклад, для створення роV бочих місць, місцевого розвитку або розпоV ділених з місцевої ініціативи по регіонах фондів для використання робочих місць. 30 Професіоналам туризму подобаєтьV ся наводити приклад Ісландії: такої донеV давна віддаленої, дороговартісної, північV ної, без особливої розкоші, багатої на відV криті, холодні та зелені простори, яку поV літика туристичного маркетингу зробила привабливою для любителів незайманих земель. 31 Можна послатися на Хavier Greffe, La demande et l’offre de monument, Paris, AnthV ropos, 1990, 249 p.; або JeanCLouis Guу, «La valeur économique du patrimoine», L’alcC himie du patrimoine, під редакцією Yvon Lamy, Editions de la maison des sciences de l’homme d’Aquitaine, Talence, 1996, pp. 137C 149 та JeanCPierre Brizio, «La science éconoC mique face au patrimoine: attraction ou répulC sion», ibid.: 151C155. Не слід забувати й про роботи, ініційовані керівництвом культуV ри: Musée et économie, DMF, 1992, 254 p.; Musée et tourisme, під редакцією Christine Quentin, Paris, DMF, 1994, 240 p. 32 Daniel Fabre викриває плутанину у переліку емпіричних предметів та предмеV тів етнології у Ethnologie du présent під реV дакцією Althabe, Fabre, Lenclud, Editions de la maison des sciences de l’homme, Paris, 1992 — Р. 41. 33 До речі, таке ставлення не притаманV не етнології Франції, але історично пов’язане з екзотичною етнологією. Так, Jean Duvignaud згадує про нещасну долю мешканців Chebika: вони стають екзотичV ними об’єктами туристичної індустрії. ЯкV що Tijani «пританцьовує та тримає беззуC бих гадюк, щоб злякати та водночас приC вабити туристів (...), то він — лише позC бавлений змісту манекен, який зображує дещо з життя, яке він знову відкрив у цей момент. («Le language perdu», p. 20). Див. Philippe Mairot, 1993, Paris, L’Harmattan: 199C204. 34 Можна звернутися до Gérard Lenclud, «Attribuer des croyances d l’autrui», Gradhiva, 1994, 15: 3C25, та до робіт Bruno Latour або до Tobie Nathan et Isabelle Stengers, Médecins et sorciers, Les empecheurs de penser en rond, 1995, 161 p. ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 З історії та сучасності французької етнології 48 Grodwohl M. L’écomusée d’Alsace vu sous l’angle de la valorisation touristique // EcoV musées en France, Actes des premières renV contres nationales des écomusées, l’Isle d’Abeau, 13 et 14 nov. 1986, Ecomusée du Nord Dauphiné. — 1987. — Р. 229 — 234. Les musées de société en crise // EspaV ces. — 1996. — № 142. — Paris, novembreV décembre. Guillaume M. La politique du patrimoiV ne. — Paris, 1980. Invention et stratégies du patrimoine // Patrimoines en folie, sous la direction d’HenV ri Pierre Jeudy. Ministère de la Culture et de la Communication, Cahier 5. — Paris, 1990. Heinich N., Pollak M. Du conservateur de musée à l’auteur d’exposition: l’invention d’une position singulière // Sociologie du Travail. — 1989. — Vol. 31. — № 1. — Paris. Hounieu J. P. La syntaxe juridique de la notion de patrimoine // Lamy Yvon (sous la direction de), L’alchimie du patrimoine, disV cours et politiques. — Talence, 1996. Jeudy H. P. Mémoires du social. — Paris, 1986. (Sous la direction de), Patrimoines en foV lie. Cahier 5. Ministère de la Culture et de la Communication. Collection Ethnologie de la France. — Paris, 1990. Autour du patrimoine // Que faire des Arts et Traditions populaires?, Jean CuiseniV er: 150 — 164 , Esthétique et fonction sociaV le. Remarques sur l’article de Jean Cuisenier, Marc Augé // Le Débat. — 1991. — № 65. — Р. 164 — 165. Que faire des Arts et Traditions populaires ?, Jean Guibal, Isac Chiva et Claude LéviVStrauss, JeanVClaude Duclos, Jean Cuisenier. // Le Débat. — 1992. — №°70, maiVaoût. — Р. 157 — 187. Lenclud G. Attribuer des croyances d autV rui // Gradhiva. — 1994. — № 15. — Р. 3 — 25. Mairot P. Musées et techniques // TerV rain. — 1991. — № 16. — Р. 131 — 138. Conservation et destruction : la fête au musée // Autour de Jean Duvignaud, 1993, Utinam, 6 et 7, avril — juillet. — Paris, 1993. — Р. 199 — 204. (Sous la direction de), Feu notre monde, Créaphis. — Paris, 1995. Idéntités et musées de société, CommuniV cation aux 9e entretiens du patrimoine // AcV tes à paraître. — Paris, 1997. Musées et sociétés // Actes du colloque national Musées et Société, MulhouseVUngerV sheim, juin. — Paris, 1991. Nathan Tobie, Stengers I. Médecins et sorV ciers. Les empêcheurs de penser en rond. — Paris, 1995. Pommier E. 1991, Prolifération du musée // Le Débat. № 65. — Paris, Gallimard, mаiV août 1991 — Р. 144 — 149. Poulot D. Les mutations de la sociabilité dans les musées français et les stratégies des conservateurs, 1960 — 1980 // Sociologie de l’art, sous la direction de Raymonde Moulin. — Paris, 1986. — Р. 95 — 109. Bibliographie de l’histoire des musées de France. — Paris, 1994. Premières rencontres nationales des écoV musées, 1987 // L’Isle d’Abeau, 13 et 14 noV vembre 1986, Grenoble, Agence Régionale d’Ethnologie. Quentin C. sous la dir. de, Musées et touV risme. — Paris, 1994. Querrien M. Pour une nouvelle politique du patrimoine: Rapport au ministre de la culV ture. — Paris, 1982. Réinventer un musée, Colloque des 25 et 26 mars 1997, sous la direction de Michel CoV lardelle au Musée national des Arts et TraditiV ons populaires. Rencontres européennes des musées d’ethnographie en 1993. — Paris, 1996. Rivière G. H. La muséologie. — Paris, 1989. Roth M. Collectionner ou accumuler? à propos des musées ethnographiques et hisV toriques régionaux en Allemagne et en France // Terrain. — 1989. — 12 avril. — Р. 125 — 137. Segalen M. // Musées et sociétés // Actes du colloque national musées et sociétés. MulV houseVUngersheim. — 1991. — Juin. — Р. 166 — 168. VarineCBohan H. de, 1973, Un musée «éclaV té»: le Musée de l’homme et de l’industrie, Le CreusotVMontceauVLesVMines // Muséum. — 1973. — № 25. — Р. 4. Musée // Encyclopédia Britannica. — 1974. — Р. 649 — 662. Le musée moderne: conditions et problèV mes d’une rénovation // Muséum. — 1976. — 28. — № 3. — Р. 127 — 139. Veron E., Levasseur M. Ethnographie de l’exposition: l’espace, le corps et le sens. — Paris, 1983. Viel Annette, Guise Céline de (sous la direcV tion de), 1992, MuséoVséduction MuséoVrefleV xion, Musée de la civilisation et Service des parcs d’Environnement Canada. Zonabend F. De l’objet et de sa restitution en anthropologie // Gradhiva. — 1994. — 16. — Р. 3 — 14.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20145
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:14:15Z
publishDate	2006
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Меро, Філіпп 2011-05-21T19:09:52Z 2011-05-21T19:09:52Z 2006 Музеї та суспільство / Філіпп Меро // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 40-48. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20145 Très exposés et mis a l’épreuve du réel, obstinément questionnés sur leur nature et leurs motifs à être, au cours de ces vingt cinq dernières années, les musées de société ont aussi modifié leurs pratiques et leurs approches. Un questionnement s’est fait jour sur la simple possibilité d’une représentation naturelle d’une identité évidente. Ils ont été traversés par la question du marché, non pas celui de l’art, mais celui du tourisme. Ils ont été portés, bon gré mal gre, sinon instrumentalisés par les problématiques de développement local. Au terme d’une sorte de révolution copernicienne, l’objet a perdu sa place centrale au profit du public et du projet culturel. Dans un contexte national où les liens avec la recherche sont souvent distendus, on assiste à une reconnaissance d’une spécificité du musée, de son espace et de ses modes d’expression. Mais la question des modalités de l’appropriation réelle de ce patrimoine demeure irrésolue. Highly exposed and put to the test of reality, continuously questioned as to their nature and "raisons d’etre", society museums have modified their practice and approach during the past twentyVfive years. Questioning arose as to the possibility of representing their identity. Publik museums had to face the market problem, not that of art, but that of tourism. WillyVnilly they have been supported, if not utilized, by the problematic of local development. According to Copernican revolution the object has lost its central place on behalf of the public and of the cultural project. In a national context of frequently distended bonds with research, the specificity of the museum, of its space and modes of expression is recognized. But the problem of the modalities of the real appropriation of this patrimony remains unresolved. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія З історії та сучасності французької етнології Музеї та суспільство Musées et société Museums and society Article published earlier
spellingShingle	Музеї та суспільство Меро, Філіпп З історії та сучасності французької етнології
title	Музеї та суспільство
title_alt	Musées et société Museums and society
title_full	Музеї та суспільство
title_fullStr	Музеї та суспільство
title_full_unstemmed	Музеї та суспільство
title_short	Музеї та суспільство
title_sort	музеї та суспільство
topic	З історії та сучасності французької етнології
topic_facet	З історії та сучасності французької етнології
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20145
work_keys_str_mv	AT merofílípp muzeítasuspílʹstvo AT merofílípp museesetsociete AT merofílípp museumsandsociety

Музеї та суспільство

Institution

Ähnliche Einträge