Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю

Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю

У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю. The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv lan...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:Народна творчість та етнологія
Datum:2012
1. Verfasser: Артюх, Л.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Schlagworte:
З історії та теорії етнології
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201497
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-201497
record_format dspace
spelling Артюх, Л.
2025-01-21T08:55:48Z
2025-01-21T08:55:48Z
2012
Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
0130-6936
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201497
94(477.41/.42)
У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю.
The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv land – Starodubshchyna: its history, demography, and ethnography. The article also raises a question of the restoration of the historical memory of the former Cossack land population.
uk
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
Народна творчість та етнологія
З історії та теорії етнології
Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
Starodubshchyna: A Little about History and Modern Ethnography
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
spellingShingle Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
Артюх, Л.
З історії та теорії етнології
title_short Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_full Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_fullStr Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_full_unstemmed Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_sort стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
author Артюх, Л.
author_facet Артюх, Л.
topic З історії та теорії етнології
topic_facet З історії та теорії етнології
publishDate 2012
language Ukrainian
container_title Народна творчість та етнологія
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
format Article
title_alt Starodubshchyna: A Little about History and Modern Ethnography
description У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю. The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv land – Starodubshchyna: its history, demography, and ethnography. The article also raises a question of the restoration of the historical memory of the former Cossack land population.
issn 0130-6936
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201497
citation_txt Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT artûhl starodubŝinaekskursuminuleístansučasnoíetnografííkraû
AT artûhl starodubshchynaalittleabouthistoryandmodernethnography
first_indexed 2025-11-25T22:40:32Z
last_indexed 2025-11-25T22:40:32Z
_version_ 1850568467956105216
fulltext 17 Стародубщина  розміщена  на  давньоукра­ їнських землях, ареал яких територіально збі­ гається  з  історичною  Сіверщиною.  Минуло  майже століття від часу, коли Стародубський,  Мглинський,  Суразький  і  Новозибківський  повіти  Чернігівської  губернії  (а  це  майже  її  половина)  комуністичною  владою  було  пере­ дано,  унаслідок  адміністративного  переділу,  РРФСР, начебто «за бажанням трудящих».  Історія. Уперше Стародуб згадано в «По­ ученнях…»  (1078–1979)  київського  князя  Володимира  Мономаха.  Після  тяжких  років  Батиєвої  навали  сіверське  населення  жило  невеликими  поселеннями,  адміністративно  і  політично  роз’єднаними,  аж  до  входження  до  складу  Великого  князівства  Литовського.  До  литовсько­московських  воєн  ХVІ  ст.  ця  територія  залишалася  заселеною  абсолют­ ною більшістю сіверян, майже без іноетнічних  украплень. У тому ж таки ХVІ ст., після тим­ часового  приєднання  стародубських  земель  до  Московського  князівства,  для  зміцнення  влади над ними, Москва роздала своїм боярам  вотчини, щоби прискорити процес перетворен­ ня  цих  земель  на  російські.  Після  1659  року  утворилася  спільна  польсько­литовська  дер­ жава  –  Річ  Посполита.  І  це  спонукало  чис­ ленні групи білоруського населення втікати на  територію Стародубщини 1.  У  козацькі  часи  ця  територія  належала  переважно  українському  етнічному  масивові.  Сучасний український історик Т. Чухліб про­ цитував документ від 7 серпня 1649 року з ви­ могами від гетьмана Богдана Хмельницького  до короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира:  «Почавши  від  Дністра,  Берлинців,  Бару,  по  старий  Костянтинів,  по  Случ  і  за  Случ,  що  впадає  в  Прип’ять,  по  Дніпро,  а  від  Дніпра,  почавши  від  Любича  до  Стародуба  і  аж  до  московської границі з Трубецьким, в усіх цих  названих  містах  ми  самі  зробимо  перепис…  По цих містах серед нашого війська, щоб ко­ рогви,  як  іноземні,  так  і  польські,  не  мали  ніяких  прав  і  не  наважувалися  брати  жод­ них стацій» 2. У 1663 році м. Стародуб стало  полковим  козацьким  містом:  з  Ніжинського  полку  було  сформовано  Новгородський  (Сі­ верський), Глухівський, Сосницький  і Старо­ дубський полки. Однак  після  «смутних  часів»,  польсько­ московських  воєн  територію  Стародубщини  поділили на Західну й Східну. Східна відійшла  до  Росії,  із  центральних  і  північних  районів  якої  досить  активно  почали  заселятися  помі­ щики із селянськими «душами». Це призвело  до «розмивання» місцевого етносу, незважаю­ чи на те що і Сівськ, і Трубчевськ певний час  уважали козацькими містами. Західна Старо­ дубщина залишилася під впливом Речі Поспо­ литої, потім – української Гетьманщини. На­ дання  стародубським  містам  магдебурзького  права сприяло економічному розквіту краю, а  на Гетьманщині Стародубський полк став еко­ номічно й політично найчисленнішим і наймо­ стаРодубщина: екскуРс у минуле і стан сучасної етногРафії кРаю Лідія Артюх УДК 94(477.41/.42) У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її  історії,  демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю. Ключові слова: Стародубщина, Чернігівщина, етнографія, демографія, історичне минуле краю, самосвідомість,  мова населення. The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv land – Starodubshchyna: its history, demography,  and ethnography. The article also raises a question of restoration of historical memory of the former Cossack land population. Keywords:  Starodubshchyna,  Chernihiv  land,  ethnography,  demography,  historical  past  of  land,  self­consciousness,  population’s language. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 18 19 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології знавець­історик,  зауважив,  що  прізвиська  за  національною  ознакою  мали  ще  й  релігійне  забарвлення:  «Українці  й  білоруси  називали  старообрядську  віру  “кацапською”,  а  старо­ обрядці – навпаки, про православний звичай  та обряд казали, що він був “хохлацький”» 8. Щодо  назви  населення  Стародубщини  –  «литвини»  –  В.  Горленко,  відомий  україн­ ський  етнограф,  виходець  із  тих  країв,  ви­ окремлював групу населення Північно­Східної   Чернігівщини (за колишнім адміністративним  поділом)  як  етнографічну  групу  українського  народу – литвинів. За В. Горленком, ця група  має «литвинську говірку», певні групові ознаки  матеріальної й духовної культури, і це населен­ ня,  безперечно,  є  нащадками  давньоруського  племені сіверян 9. У програмній статті про лит­ винів, написаній ним на основі двох ґрунтовних  експедицій, здійснених на початку 1950 – на­ прикінці 1960­х років, він стверджує: «Литви­ ни колишньої Чернігівщини – це  аборигенне  “руське” населення, що внаслідок замкненості  сільського  життя  в  минулому  й  віддаленості  від великих адміністративно­політичних і про­ мислових  центрів,  головних  комунікаційних  сполучень  у  новий  час  залишалося  сталим  у  генетичному  відношенні,  принаймні  з  часів  Київської  Русі.  Вони  стійко  зберігали  аж  до  початку ХХ століття “руську” самосвідомість.  Перебуваючи  на  периферії  й  водночас  пере­ хресті  формування  східнослов’янських  наро­ дів, вони називали себе “руськімі”. При цьому  категорично відмежовувались від росіян (“ка­ цапів”, “москалів” – у їхній мові)» 10. Натомість П. Гриценко, відомий український  філолог, у своїх коментарях до статті В. Горлен­ ка,  високо  оцінивши  фахову  етнографічну  ха­ рактеристику  науковцем  краю,  піддав  сумніву  «етнографічну окремішність литвинів» 11. На підтвердження своєї  гіпотези про лит­ винів  Чернігівщини  як  етнографічної  групи  українців  В.  Горленко  послався  на  наявність  назви «литвини» цієї частини населення краю,  що, на думку П. Гриценка, не може бути до­ статнім  аргументом.  Ми  також  пристаємо  до  думки  професора  П.  Гриценка,  оскільки  не­ одноразово згадана в науковій літературі (від  Климентія Зиновіїва й Опанаса Шафонського  (ХVІІІ ст.) до М. Косич і Д. Святського (поч.  ХХ ст.)) назва «литвини» ніде не траплялась  як самоназва. В. Горленко й сам визнавав: «До  назви “литвини” ставилися негативно, вважа­ ючи її образливою» 12. Регіональна  (або  ж  групова  етнографічна)  самоідентичність не зафіксована й у сучасних  дослідженнях. Імовірно, населення Стародуб­ щини  й  Сіверщини  від  Десни  до  Іпуті  «лит­ винами» було назване сусідами й більш відда­ леними  групами  населення,  самі  ж  себе  вони  так не ідентифікували. Чи є литвини етногра­ фічною групою, чи це лише населення північної  частини Лівобережного Полісся (поліщуки) з  певними  культурно­побутовими  ознаками  –  питання, яке потребує окремого дослідження,  що вже здійснює наш колега – В. Сироткін. Щодо  литовського  компонента  населення,  його  важко  вирізнити,  хіба  що  за  допомогою  лінгвістики, зокрема топонімії, гідронімії. Не­ далеко  від  Стародуба  лежить  село  з  красно­ мовною назвою Литовськ. Брянський історик  з  обласного  краєзнавчого  музею  К.  Чеплян­ ська  серед  інших  гіпотез  припускає,  що  ця  назва  пов’язана  з  перебуванням  на  території  Сіверщини  литовців.  Поселення  часів  Київ­ ської Русі (близько ХІІ ст.) після ХІІІ ст. за­ непало і було відновлене, за даними археології,  на  початку  ХVІІ  ст.  як  козацько­селянське.  Дослідниця подала прізвища козаків села, за­ фіксовані  на початку ХІХ ст.: Березовський,  Вечерка, Пашук, Пика, Писка, Ребик, Сухо­ вій,  Шкурат.  Серед  прізвищ  є  і  такі,  які  за­ кінчуються на «ов»: Братчиков, Ребиков, Та­ ранов. Не менш виразні й селянські прізвища:  Гарбуз, Грак, Грек, Гузь, Дран, Пичура, Пи­ чурка, Рудий, Сковпня (мабуть, українського  походження) і Ковальов, Лук’янов, Мєдвєдь,  Нікіфоров,  Сисоєв,  Ткачов  (можливо,  суто  російські),  а  також  подібні  до  білоруських  –  Вяльченок,  Марченок,  Могилевець,  Тереше­ нок, Тесленок, Ткаченок 13. Мова. Не будучи лінгвістами,  зупинімося  лише  на  питаннях  української  побутової  лек­ гутнішим. Вільний політичний устрій  сприяв,  на  відміну  від  покріпаченої  Росії,  швидкому  заселенню  краю  сусідами­білорусами  й  пере­ селенцями з Росії – переважно старообрядця­ ми,  які  зазнавали  на  батьківщині  неабиякого  утиску влади 3. У 1762 році чисельність насе­ лення  Стародубського  полку  склала  345  572  особи, з яких українців – 335 тис. 4  ХVІІІ  і  ХІХ  століття  «уславилося»  по­ ступовим  позбавленням  козаків  їхніх  вільних  привілеїв, перетворенням значного відсотка на  посполитих і навіть кріпаків. О. Шафонський,  подаючи  статистику  Чернігівського  намісни­ цтва в другій половині ХVІІІ ст., по сотенному  містечку Седніву навів такі цифри: козаків –  6 дворів, мужиків казенних – 19, мужиків різ­ ного володіння – 85 дворів; по містечку Лю­ бичу: козаків – 4 двори, селян генерал­майора  Милорадовича – 215 дворів, селян монастир­ ських  –  7  дворів,  селян  колезького  асесора  Василя Силича – 14 дворів 5.  демографія. Самосвідомість.  Переписи  в  царській  Росії  проводили  без  урахування  національності,  лише  за  релігійною  належ­ ністю  й  мовою,  якою  розмовляло  населення.  Згідно з переписом 1897 року 70 % населення  Старо дубщини записали росіянами, а україн­ цями – 778 осіб (0,12 %). Для порівняння ві­ зьмімо відомості з енциклопедії Ф. Брокгауза  й  І. Ефрона, у якій матеріали цього перепису  використано, можливо, тому, що його широко  критикували  тогочасні  фахівці:  «Поселення  Козарі,  Кобижча,  Бахмач,  Обмачів,  Більма­ чевськ, Талалаївка, Шерембей, Кочубей і т. п.  заселені народом з “окаючим” наріччям мало­ російскої  мови…  Основна  частка  населення,  за винятком найпівнічніших земель, належить  до  одного  малоросійського  народу,  який  роз­ мовляє мовою, що одноманітна в лексичному,  етимологічному й синтаксичному відношеннях  і різко відрізняється від мови великоросів­роз­ кольників,  котрі  спорадично  тут  поселилися  в ХVІІ – у першій половині ХVІІІ ст., коли  вони  сюди  втікали  від  переслідувань  старої  віри…  Якщо  за  приблизним  розрахунком,  зробленому  за  даними  церковно­приходських  списків,  зарахувати  на  долю  малоросів  (хох­ лів) 85 % населення, 6 % на частку білорусів  (лапацонів)  і  5 %  на  частку  великоросів  (ка­ цапів),  то  інші  4  %  населення  будуть  стано­ вити  євреї,  поляки,  німці…  і  представники  решти національностей» 6. Хоча автори статті  скромно  зазначають  про  приблизний  розра­ хунок,  він,  вочевидь,  є  більш  точним,  бо  за  даними  першого  радянського  перепису  насе­ лення  1926 року,  тобто через  тридцять років  потому,  після  переворотів  і  громадянської  ві­ йни,  українцями  в  Брянському  краї  визна­ ли себе 131 837 осіб, тобто майже в 170 разів  більше,  аніж у попередньому перепису. Далі,  природно, адміністративний переділ території  дався взнаки. Перепис 1939 року подав 32 971  особу, 1959 року – 7 397 осіб. За даними ра­ дянської та російської статистики, у 1970 році  українцями  себе  назвали  21  102  особи,  у  1979­му  –  22  166,  у  1989­му  –  27  122,  а  у  2002­му – 20 214 осіб  7. Вочевидь, ці понад  20  тис.  є  українцями,  які  не  втратили  на­ ціональної  ідентичності,  володіють  мовою,  зберег ли культуру й самосвідомість.  Побувавши  в  Стародубському  районі,  ми  зафіксували  саме  втрату  української  самосві­ домості  й  мови,  навіть  у  селах,  наближених  до  кордону  з  Чернігівщиною.  Маючи  пере­ важно суто українські прізвища (на козацький  кшталт), респонденти, зокрема старшого віку,  називають себе «руськими».  Цікаво, що в наш час тут місцевих українців  ніхто не називає «хохлами», а росіян – «каца­ пами» (принаймні не довелося чути цих пріз­ виськ).  Вихідців  із  старообрядців  переважно  називають «москалями». Учителька  із с.  Іль­ бово Олександра Іванівна вважає себе «русь­ кою»: «Когда­то давно наша деревня принад­ лежала  к  Чернигову,  Украине.  А  теперь  –  к  России.  Поэтому  мы  русские.  В  народе  еще  помнят,  что  были  раньше  казаки,  гордятся:  “Мол, мы из казаков!”». Вона не вважає пріз­ висько «хохли» образливим («“Хохлы” – это  те,  кто  в  Украине»)  і  стверджує,  що  «моска­ лями»  називають  росіян­старовірів.  Дослід­ ник і житель Стародубщини П. Вірний, крає­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 20 21 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології Живі, мая мамачка, без меня. Без маіх тіхіх уходав, Без маіх нізкіх уклонав. Ішла Машенька із­пад вянца, Єйо галовка пріпала, Шовкам касачку ізвязала,  У єйо матушка питала: – Гдє ти, дочачка била? – Била, мамачка, пад вянцом С добрим удалим маладцом 16. В. Горленко виділив низку специфічних для  місцевої говірки елементів, пов’язаних, на його  думку,  з  особливостями  східнополіського  при­ родного  середовища,  традиційними  заняттями  людей: «шереш» – снігова кора, «тяпло» – вог­ нище, «пастушка» – бич, «зборка» – мотузка,  «дядок» – будяк тощо 17. На жаль, нам не вда­ лося  зафіксувати  ці  та  інші  специфічні  слова,  зважаючи на брак часу й на незначну кількість  інформаторів.  Опитані  нами  респонденти  не  знали  цих  термінів.  Можливо,  за  півстоліття  вони  вже  вийшли  з  ужитку,  можливо  ж,  такі  слова побутують лише в окремих селах регіону. П.  Гриценко,  спираючись  на  досягнення  сучасних  мовознавців,  відносить  місцеву  го­ вірку до групи деснянсько­сеймських говірок у  межах східнополіського діалекту 18. Відомий  український  лінгвіст  К.  Тищенко  зафіксував  цілу  низку  слів,  запозичених,  на  його  думку,  з  литовської  мови  в  часи  пере­ бування  даної  території  під  владою  Велико­ го  князівства  Литовського.  «Літературна  мова,  –  пише  він,  –  органічно  ввібрала  такі  мальовничі, барвисті слова балтійського похо­ дження,  як:  баюра,  блазень,  […]  верша,  від­ лига,  вовкулака,  гаразд  (лит.  gĕras  –  добре),  гилити,  гомілка, жлукто, зозуля, капшук, ка­ рати, клишоногий, клуня» 19. Він цілком слуш­ но зазначає: «Така досить жива присутність в  українській  мові  численних  літуанізмів  у  різ­ них галузях лексики незаперечно свідчить про  вагомість литовсько­українських контактів за  середньовіччя і – опосередковано – про істо­ ричний внесок литовців до формування укра­ їнського етносу» 20. К. Тищенко переконливо  доводить, що велика кількість гідронімів (назв  річок та інших водоймищ), ойконімів (назв на­ селених  пунктів),  усіляких  топонімів  литов­ ського походження свідчать про стійку литов­ сько­українську  етнічну  й  мовну  взаємодію,  яка розгорталася впродовж кількох століть 21. Фахівець  із  литовсько­українських  мов­ них  взаємозв’язків  А.  Непокупний  менш  ка­ тегоричний  щодо  запозичень.  Він  схильний  уважати  подібність  української  й  балтійської  лексики  балто­слов’янською  мовною  спільніс­ тю, яка поширюється на всі мовні структури і  свідчить про їхню архаїчність 22. Не втручаючись у сферу лінгвістики, може­ мо лише констатувати, що обидві версії, ґрун­ туючись  на  глибокому  емпіричному  досвіді,  мають право на  існування. В. Горленко свого  часу  відзначав,  що  досить  тривале  перебу­ вання  сіверської  частини  українських  земель  у  складі  Великого  князівства  Литовського  й відрив у цей час  їх від України зумовили й  «більшу збереженість у  її населення культур­ но­побутової й мовної архаїки» 23. етнографія. Побут. Житло в селах Старо­ дубщини  мало  відрізняється  від  будівель  в  українській  частині  теперішньої  Чернігівщи­ ни. Традиційний тричасний поділ: хата + сіни  («сєнци») + хата – зберігається й досі. Майже  немає будівель у «чистий» кут, а лише з вино­ сом («в чашку»); закладені мохом і промазані  глиною шви між брусами; вишукано різьблені  й  яскраво  фарбовані  наличники;  переважно  двосхилі  дахи  з  урізаним  фронтоном,  що  за­ кладений шальовими дошками і прикрашений  якимось  нехитрим  орнаментом  (наприклад,  у  вигляді  півсонця).  Змінилося  і  традиційне  покриття даху – солому замінив популярний  в  останні  десятиріччя  шифер  або  фарбована  бляха.  Інтер’єр  зберігає  свою  «українську»  тотожність: якщо житлове приміщення (хата)  зліва від входу, то піч буде по праву руку, по  діагоналі від печі – божниця з рушниками, під  нею – стіл, замість лав – дивани чи стільці,  замість  полу  в  кутку,  де  піч,  –  ліжко,  «кро­ вать». У виділеній чистій частині хати – світ­ лиці  («свєтліца»)  –  велике  ліжко,  застелене  сики населення Стародубщини,  яку в  залиш­ ковому стані ще можна зафіксувати в селах. Передусім  назву  найпоширеніші  прізвища  в селах, де ми побували: Ананченко, Барабаш,  Білоус, Бондар, Бровко, Булатний, Буховець,  Дігтяр,  Довбешко,  Ємельяненко,  Ярошенко,  Єрченко,  Єщенко,  Жигало,  Запояско,  Кіре­ єнко,  Козко,  Кириленко,  Кухаренко,  Лобко,  Ломако, Марченко, Мякиш, Немило, Парсек,  Петрусенко,  Поддубний,  Позняк,  Покотило,  Політико,  Полуботько,  Попченко,  Пташко,  Рубайло, Стукало, Тарасенко, Шалепо, Яко­ венко.  Незначний  відсоток  прізвищ  можна  вважати  білоруськими,  польськими  й  україн­ ськими:  Бориславський,  Завацький,  Кома­ ровський,  Левжинський,  Шуленок.  Частина  ж мають, безперечно, російські корені: Желто­ ногов, Козлов, Лушков, Молчанов, Пасинков,  Шевцов, але їх значно менше. У місцевій говірці відчувається мовна своє­ рідність, на слух мова подібна до білоруської:  «йон, йона» – він, вона; «йо» – є; «сям’я» –  сім’я; «дятішкі» – дітки; «мяшки» – мішки,  лантухи;  «дяржать»  –  держати,  тримати;  «усьо» – усе. Характерне для Гомельщини й  «акання»: «маладий», «маладая», «халадец»,  «малако», «тавканіца» (пюре з картоплі) та ін.  На  погляд  респондентів,  вони  розмовляють  російською мовою. Можливо, це твердження  справедливе.  При  цьому  велика  частка  по­ бутової  лексики  є  українською:  «хата»,  «га­ рище»  (горище),  «кладове»,  або  «цвинтар»,  «колодязь»,  «погреб»,  «пол»  (піл),  «комин»,  «подкомин», «печурка», «под», або «черень»,  «заслонка»,  «юшка»  (в’юшка,  кагла),  «ро­ гач», «сподніца» (спідниця), «рушник» тощо.  Крижмо тут називають «повивач». Зруб на­ зивають «в чашу»  і «в лапу», як  і в Україні.  Назви  весільних  чинів  і  весільних  атрибутів  так  само  збігаються  з  назвами,  що  побуту­ ють на Чернігівському Поліссі: «приданки»,  «свашки»,  «дружко»́,  «друж́ка»,  «скриня»,  «курка»,  «флаґ».  Нам  перелічували  пісні,  яких співають під час застіль. Поряд з «Ой  мороз­мороз»  і  «По  Дону  гуляєть»  –  «По­ сіяла огірочки». На підказку, чи не співають  «Несе Галя воду», резонно відповіли, що «то  ж українська пісня!». Хоча в останні роки і її  співають. На Стародубщині поширені українські на­ зви  зернових  і  городніх  культур  («гарбуз»,  «бурак»,  «буряк»,  «жито»,  «цибуля»,  «кікі»,  або  «кійкі»,  –  кукурудза,  кияхи),  назви  по­ пулярних страв  і продуктів («борщ», «варені­ кі»,  «кровянка»,  «ковбик»,  «здор»,  «узвар»,  «ряжанка»,  «смятана»,  «сир»,  а  не  «творог»,  «паска»,  а  не  «куліч»  та  ін.).  Є  також  росій­ ські назви. Підпіччя називають «загнєтка» й  «под загнєтка», льох – «подпол», сніданок –  «завтрак», або ж «снєданьє», млинці – «блі­ ни», хрестини – «кстіни», макітру чи невели­ кий горщик – «махотка». Побутують  і  весільні  приклади  фольклору,  переважна  частина  яких  повністю  збігається  з  такими ж на Чернігівщині й півночі Полтавщини: «Да чия єта маті (2) Па сасєдачкам ходє, Да сасєдачек просє: – Ви сасєдачки має (2) Да хадітє ви ка мнє, (2) Да караваю чапаті» (2). «Загрябай, матка, жар, жар (2), Калі табє дочку жаль­жаль (2) (і­і­і) Агляніся маті, (2) Да нє вся сім’я в хатє, (2) Невяліка щарбіна (2) Да нєма семьяніна (2). ...Ой кидай в печь дрови, (2) Аставайтєсь здарови (2)» 14. Подібні  весільні  пісні  нами  записані  1985 року на Чернігівщині – Сумщині: Вигребай, мати, жар­жар, Бо тобі дочки жаль­жаль. Закладай, мати, тріски, Жди собі невістки. Закидай, мати, дрова, Оставайся здорова 15. На весіллях звучить і російській фольклор: Ішла Машенька із­пад вянца, Заламіла бярьозку з верхальца. Стой, мая бярьозка, без вярха, http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 22 23 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології Більшість  респондентів­українців  усе  ж  не  знайшли  відмінностей  між  «російським»  і  «українським» борщами. Звичайно, кухня кожного народу – явище  не унікальне, бо, живучи поруч, спілкуючись,  люди обмінюються  кулінарною інформацією,  дещо  запозичують,  щось  «дарують».  Нині  особливо  помітне  міжетнічне  зближення  в  урбанізованих  прошарках  народної  культу­ ри,  а  також  у  зонах  активного  міжетнічного  спілку вання. Цьому особливо сприяють май­ же  безмежні  можливості  засобів  інформації,  зокрема  електронних,  поширення  комуніка­ ційних  зв’язків – рухливість  людських пото­ ків із країни в країну, відтак і полегшення пе­ редачі й сприйняття культури різних народів.  Тому традиційне святкове меню поповнилося  салатами  («олів’є»,  «оселедець під шубою»,  з  кукурудзою  й  крабовими  паличками  тощо),  запеченими  або  фаршированими  курячими  стегенцями, пельменями, вишуканими конди­ терськими виробами.  Проте  вони  не  витісняють  традиційного  шару  кулінарної  культури,  а  доповнюють  її.  Досі  зберігається  традиція  обробки  свиня­ чої  туші. На Стародубщині  з­поміж багатьох  видів м’яса надають перевагу свинині, на від­ міну від широко побутуючої думки про те, що  росіяни  переважно  споживають  яловичину  й  телятину. Готують ковбаси, ковбик,  холодець  і кров’янку. З усього населення тільки старо­ віри не визнають кров’янку, маючи для цього  певні релігійні заборони. Як і в білорусів, тут  роблять млинці з крові.  Зберігаються знакові елементи у святково­ му  застіллі.  Знаком  закінчення  гостини  досі  є  остання  страва,  яку  подають  на  стіл  для  того,  щоб  ненав’язливо  повідомити,  що  по­ трібно  розходитися.  На  теперішній  території  Чернігівщини – це узвар або кисіль і каша, на  Старо дубщині – узвар  і  каша. «Каша – по­ слєдняя  паша»  –  знак  в  етичній  формі  пові­ домити про кінець застілля. Кашу в горшку в  селах досі «б’ють», коли одружують останню  дочку  або  сина.  Весільний  коровай  у  різних  варіантах  виготовлення  побутує  як  символ  благополуччя й єдності нової родини. Зберігається  донині  й  традиційне  свят­ кове  (урочисте)  меню,  характерне  для  всієї  старої й нової Чернігівщини: борщ, картопля,  капуста,  ковбаса,  кров’янка,  холодець,  каша  і  узвар чи кисіль. Меню доповнене й сучасними  стравами,  переважно  салатами,  що  з’явилися  останніми  роками,  не  порушуючи  при  цьому  традиційної  структури  харчування,  а  лише  розширюючи її. На  завершення  хочеться  навести  справед­ ливі  слова  стародубця  П.  Вірного,  який  не  прагне до переділу сучасних кордонів, а до по­ вернення населенню Стародубщини  історичної  пам’яті й намагається «висвітлити ту роль, яку  мали та мають українці в житті Стародубсько­ го краю. Адже вельми багато в  історії Старо­ дубщини такого, що пов’язує її життя із життям  цілої України. І під час існування Чернігово­Сі­ верського  князівства,  і  в  роки  Великого  кня­ зівства  Литовського,  в  епоху  Гетьманщини  та  під владою Російської імперії Стародубщина й  Україна були разом  і горнулися одна до одної.  І хоча історична доля розпорядилася так, що те­ пер Старо дубський край є частиною Російської  Федерації, але не слід забувати про ту велику  спадщину  українського  минулого,  яка  зали­ шилася  на  Стародубщині  у  вигляді  пам’яток  культури  та  спогадів  місцевого  населення»  26.  Так  само,  як  і  автор  цієї  історичної  розвідки,  я дотримуюся всіх двосторонніх угод між Ро­ сійською  Федерацією  та  Україною,  поважаю  право двох  країн на  територіальну  цілісність  і  недоторканність власних кордонів. Проте хоті­ лося б, щоб й українці Стародубського краю, й  українці незалежної України не забували свого  минулого, бо  історична пам’ять народу є запо­ рукою його успішного майбутнього.  1 Вірний П. Стародубщина. Нариси українсько- го життя [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу : http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn. html. 2 Чухліб Т. Стародубщина – давня українська земля // День. – 2011. – № 170–171. – 23–24 верес. 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://arhiv.orthodoxy.org.ua/ru/node/30392/print. покривалом  з  вишивкою,  із  численними  по­ душками й периною, диван, на стінах – ікони  й фотографії рідних і близьких. На Сіверщині розміщення житла відносно  вулиці, за відомостями В. Горленка, змінило­ ся в ХІХ ст., коли його з глибини двору по­ чали переносити ближче до вулиці й ставити  до  неї  причілком,  можливо,  під  російським  впливом.  (В  Україні  житло  на  більшості  те­ риторій чільною стіною орієнтоване на сонце,  а не прив’язане до вулиці.) Господарські при­ міщення  тепер  обмежені  «пунею»,  яка  пере­ важно  стоїть  в  одному  ряду  із  житлом  і  ви­ конує функції,  які  раніше належали кільком  будівлям – хліву, повітці, конюшні, курнику,  коморі та ін. Не  варто  повторювати,  що  їжа  є  одним  з  найстійкіших  елементів  народної  побутової  культури.  Якщо  в  інших  складових  культури  життєзабезпечення  (житло,  одяг,  начиння)  не  спостерігається збереження суцільної системи на  сучасному етапі, то можна цілком упевнено твер­ дити, що в народному харчуванні до наших днів  збереглася цілісна традиційна система, звичайно,  з досить значною часткою модифікацій.  Серед овочевих страв лідером і в ХІХ, і у  ХХІ ст., безперечно, є борщ. Сьогодні борщ  поширений на значно більшій території, аніж  території  розселення  українського  етносу.  На  Слобожанщині  його  вважають  першою  з  обідніх  страв,  незважаючи  на  національ­ ну  належність.  На  Чернігівщині  (Мглин­ ський,  Суразький,  Глухівський  повіти)  і  на  Харківщині  (Путивльський,  Охтирський,  Лебединський  повіти)  борщ  був  головною  обідньою стравою як українців, так  і росіян.  За  матеріа лами  Російського  географічного  товариства в середині ХІХ ст. в м. Новозиб­ кові (Чернігівська губернія, нині – Російська  Федерація)  основними  обідніми  стравами  в  росіян  були  борщ  і  щі.  Українці  ж,  за  цими  відомостями, споживали тільки борщ: «Спо­ живають  [росіяни.  –  Л. А.]  у  свята  щі  або  борщ  із  найжирнішою  яловичиною,  у  піст­ ні  дні  –  з  білугою,  осетриною,  севрюгою  –  з  рибою.  Хоча  щі  їхні  й  дуже  жирні,  проте  не  мають  такого  смаку,  як  малоросійського  приготування  борщ.  Малоросіяни…  їдять  борщ  –  або  з  буряка,  капусти..,  затовчений   свинячим  салом,  картоплю»  24.  «Їжею  се­ лян, – за  іншим дописувачем  із Суразького  повіту  Чернігівської  губернії,  –  зазвичай  є  борщ  навесні  із  щавлю,  кропиви  й  молодого  зябру, що росте по конопляних городах у ви­ гляді кропиви, а влітку – з різних рослин: з  молодого листя ріпи, гірчиці, редьки й буряка  червоного,  приправл(еного)  квасолею,  сіллю  й свинячим салом. Восени і взимку борщ ва­ рять  із  квашеної  капусти й буряків»  25. Такі  борщі  готувало  все  населення  повіту.  Отже,  у  середині  ХIХ  ст.  помітний  значний  вплив  цієї української овочевої страви на харчуван­ ня росіян.  Традиційні  місцеві  страви  на  землях  Стародубщини  збережені  й  нині.  Досі  в  по­ всякденному  харчуванні  віддають  перевагу  житньому  хлібові,  борщу,  галушкам  і  затір­ ці,  вареникам,  картоплі­товканиці,  кашам  з  різного збіжжя. Святкове харчування більш  різно манітне. Анкетне опитування 2006 року  на  порубіжній  з  Російською  Федерацією  Сумщині  засвідчило,  що  серед  численних  національних  страв  борщ  уважають  найпо­ пулярнішим. Його майже завжди називають  «символом української народної кухні». Борщ  в етноконтактній зоні  готують  і росіяни. На  питання  «Чим  відрізняється  український  борщ від російського?» українці відповідали  досить  винахідливо:  «український  борщ  на­ багато смачніший»; «відрізняється насиченіс­ тю»; «відрізняється густотою»; «відрізняєть­ ся  всім»;  «смачніший,  бо  кладуть  квасолю  і  подають з  галушками»; «наш – більш нава­ ристий»; «у нашому більше м’яса»; «українці  затирають борщ салом  із часником»; «не  їла  російського борщу». Ми також отримали відповіді, які свідчать  про  український  «кулінарний  патріотизм»:  «український  борщ  уміють  готувати  тіль­ ки  українці»;  «український  борщ  “пішов”  від  українців,  тому  він  смачніший»;  «смачніший,  бо  приготовлений  справжніми  українцями».  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn.html, 19.09.2011 http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn.html, 19.09.2011 http://arhiv.orthodoxy.org,ua/ru/node/30392/print, 19.09.2011 24 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 4 Чухліб Т. Стародубщина – давня українська земля. 5 Шафонский  А. Черниговского наместниче- ства топографическое описание с кратким гео- графическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество со- ставлено. – К., 1851. – С. 316, 322. 6 Энциклопедический словарь : у 86 т. / Изд. Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона. – С.Пб., 1903. – Т. ХХХVIII. – С. 593, 594. 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_26; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_39; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_59; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_70; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_79; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_89; ht tp://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_02. 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn. html. 9 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіверян // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 102. 10 Там само. 11 [Гриценко П.] Коментар доктора філологіч- них наук Павла Гриценка // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 103. 12 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіве- рян. – С. 102. 13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www/debryansk/ru/ ~mir17/fio_se15.htm. 14 Колбеев  Н.  Е. Фольклор Стародубщины. – Стародуб, 1994. – С. 7, 14. 15 Записала Л. Артюх у с. Тютюнниця Корю- ківського р-ну Чернігівської обл. від Васько Про- ні Гаврилівни, 1913 р. н. 16 Колбеев  Н.  Е. Фольклор Стародубщины. – С. 7, 8. 17 Там само. 18 [Гриценко П.] Коментар доктора філологіч- них наук Павла Гриценка. – С. 103. 19 Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 104. 20 Там само. 21 Там само. 22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litopys/org.ua/ukrmova/um04.htm. 23 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіве- рян. – С. 86. 24 Архив РГО. – Разр. 21, оп. 1, ед. хр. 14, л. 5. 25 Там само. – Разр. 46, оп. 1, ед. хр. 8, л. 3. 26 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kobza.com.ua/content/view/3295/29. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/

Ähnliche Einträge