Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції

Apparu à la fin du XVIIIe siècle, l’intérêt des élites pour une culture populaire de tradition orale prend une tournure plus revendicative dans les années 1830, qui culmine en 1839 avec la parution du BarzazVBreiz de La Villemarqué. La controverse qui entoure l’ouvrage, au milieu des années 1860, ab...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Народна творчість та етнографія
Date:	2006
Main Authors:	Постік, Фанш, Лоран, Донатієн, Сімон, Жан-Франсуа, Вейар, Жан-Ів
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2006
Subjects:	Проблеми національної та регіональної специфіки
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20150
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції / Фанш Постік, Донатієн Лоран, Жан-Франсуа Сімон, Жан-Ів Вейар // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 75-80. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859694379511316480
author	Постік, Фанш Лоран, Донатієн Сімон, Жан-Франсуа Вейар, Жан-Ів
author_facet	Постік, Фанш Лоран, Донатієн Сімон, Жан-Франсуа Вейар, Жан-Ів
citation_txt	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції / Фанш Постік, Донатієн Лоран, Жан-Франсуа Сімон, Жан-Ів Вейар // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 75-80. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнографія
description	Apparu à la fin du XVIIIe siècle, l’intérêt des élites pour une culture populaire de tradition orale prend une tournure plus revendicative dans les années 1830, qui culmine en 1839 avec la parution du BarzazVBreiz de La Villemarqué. La controverse qui entoure l’ouvrage, au milieu des années 1860, aboutità la définition d’une méthodologie plus rigoureuse de traitement des documents oraux et à une réflexion sur la nature même d’une culture populaire. Puis, néoVdruidisme, régionalisme et nationalisme de la première moitié du XXe siècle n’auront qu’une audience limitée. Enfin, on assiste au spectaculaire renouveau des années soixanteVdix, qui conduit aujourd’hui à un réel engouement pour une culture désormais reconnue et partagée par un grand nombre, toutes générations confondues. The elites’ interest towards popular culture of oral tradition arose at the end of the 18th century and was increasing till 1830s with a climax in 1839 caused by the emergence of “BarzazVBreiz” by La Villemarqué. The discussion of this work in the middle of 1860s led to the elaboration of more rigorous methodology for the treatment of oral documents and to reflections on the nature of popular culture. Moreover, in the first half of the 20th century neoVdruidism, regionalism and nationalism gained only a limited interest. Finally the spectacular revival of regional culture in the 1970s leads to a real fashion for culture nowadays which is recognized and shared by a great number of people of different generations.
first_indexed	2025-12-01T00:42:04Z
format	Article
fulltext	ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції RÉSUMÉ Fañch Postic, Donatien Laurent, Jean�François Simon et de Jean�Yves Veillard. Réconnaissance d’une culture régionale: la Bretagne depuis la Révolution Apparu à la fin du XVIIIe siècle, l’intérêt des élites pour une culture populaire de tradition orale prend une tournure plus revendicative dans les années 1830, qui culmine en 1839 avec la parution du BarzazVBreiz de La Villemarqué. La controverse qui entoure l’ouvrage, au milieu des années 1860, aboutità la définition d’une méthodologie plus rigoureuse de traitement des documents oraux et à une réflexion sur la nature même d’une culture populaire. Puis, néoVdruidisme, régionalisme et nationalisme de la première moitié du XXe siècle n’auront qu’une audience limitée. Enfin, on assiste au spectaculaire renouveau des années soixanteVdix, qui conduit aujourd’hui à un réel engouement pour une culture désormais reconnue et partagée par un grand nombre, toutes générations confondues. Mots�clés: Bretagne. Culture régionale. Musées d’ethnographie. Bilinguisme. PanCceltisme. Bardisme. SUMMARY Fansh Postic, Donatien Lauran, Jean�Fransua Simon, Jean�Yves Vejar. The Recognition of the Regional Culture: Brittany after the French Revolution The elites’ interest towards popular culture of oral tradition arose at the end of the 18th century and was increasing till 1830s with a climax in 1839 caused by the emergence of “BarzazVBreiz” by La Villemarqué. The discussion of this work in the middle of 1860s led to the elaboration of more rigorous methodology for the treatment of oral documents and to reflections on the nature of popular culture. Moreover, in the first half of the 20th century neoVdruidism, regionalism and nationalism gained only a limited interest. Finally the spectacular revival of regional culture in the 1970s leads to a real fashion for culture nowadays which is recognized and shared by a great number of people of different generations. Key words: Brittany. Regional Culture. Ethnographic museums. Bilingualism. PanCcelticism. Bard Movement. Перш ніж окреслити етапи визнання регіональної культури Бретані, варто з’ясувати, що власне означає це словосполучення — «регіональна культура», — яке можна зрозуміти як існування певної гомогенної структури. БреV тань насправді завжди вирізнялася: прадавні єпископства залишили по собі велику культурну та мовну спадщину. Суттєві ознаки належності до бретонської культури відчутV ні навіть сьогодні на «землях» (bro — бретонською моV вою), які об’єднують одну або кілька парафій з їхніми звиV чаями, вбранням, і навіть зі специфічними говірками. НеV обхідно нарешті згадати про співіснування двох Бретаней та двох мов, що розділяють території Нижньої Бретані (бретонською мовою ця назва звучить як Breiz Izel), в заV хідній частині якої розмовляють бретонською (кельтV ською) мовою, та Верхньої Бретані, або краю галлів, східV на частина якої включає міста Ренн та Нант (стародавня столиця герцогства), де в селах розмовляють романською мовою, або «галло». У великі міста як Нижньої, так і ВерV хньої Бретані в ХІХ ст. прийшла французька мова, яка стаV ла мовою офіційною. Ця подвійна романська та кельтська спадщина зробила Бретань місцем зустрічі та обміну між Північною і ПівденV ною Європою: обміну, здебільшого економічного, якому сприяла значна «активність» бретонських морських порV тів, а відтак і культурного. Траплялося, що з кінця XVII ст. ці процеси гальмувалися континентальною політикою коV ролівства, яке намагалося посилити свій контроль над авV тономією провінції. Після Революції сталося погіршення справ краю, якVто: економічних (блокада портів), адміністративних (центраV лізація та припинення існування Бретонської провінції, заміщення її департаментами), лінгвістичних (офранцуV жування), зросла недовіра центральної влади до колишV ньої провінції та до її партикуляризмів: після контрревоV люції шуанів почали вважати бретонців ненадійними, у будьVякий момент здатними на заколот. У той же час у французьких письменників та мандрівV ників склалося враження про «варваризацію» Бретані — повсюди самі лише села, які, здавалося б, застигли в минуV лому і майже не змінилися з часів Античності. Це породиV ло два протилежні типи ставлення до Бретані: до першого типу відносились ті, хто вважав, що тягар традицій та «заV бобонів», наприклад вживання бретонської мови, гальмує розвиток краю і тому їх треба позбутися; інші ж намагалиV ся знайти в народних переказах сліди далекого минулого, передусім кельтського, — вони належали до течії аматорів кельтської культури, що поширювалася в Європі наприV кінці ХVІІІ ст., внаслідок чого 1805 року було створено Фанш ПОСТІК, Донатієн ЛОРАН, Жан{Франсуа СІМОН, Жан{Ів ВЕЙАР ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Проблеми національної та регіональної специфіки76 Кельтську академію. У 1815V1830 роках представники бреV тонської сільської інтелігенції віддалися цій новій справі сповна — вивчали народну творчість, що була їм близькою, і здійснювали перші записи пісень та казок. Але ці першоV відкривачі народної творчості не поширювали свої роботи за межі вузького кола. 1830: бретонський культурний виняток? У 1830Vх роках ситуація змінюється. Все більше освічеV них бретонців захоплюються минулим Бретані, кількість літературних творів, історичних праць та збірників, що містять зразки усної народної творчості, значно зростає. Дехто з них, скажімо Еміль Сувестр, котрий у 1833V1834 роках присвятив цим темам ряд публікацій у «Віснику двох світів» (Revue des Deux Mondes), відіграли важливу роль в усвідомленні Бретанню та Францією існування спеV цифічної бретонської культури, яка заслуговує на увагу. «Кельтський» слід в історії та культурі бретонців не тільки змінив ставлення до Бретані, яке на той час було негативним серед багатьох письменників, у тому числі й бретонських, але став також напрямком виведення бреV тонської культури з тіні французької, заснованої на грекоV римській спадщині. Крім того, можна говорити про поліV тичний підтекст у тому сенсі, що така діяльність давала можливість деяким представникам бретонської знаті висV ловити своє незадоволення новим режимом. Можна конV статувати, що в середині 1830Vх років спостерігалося справжнє визнання бретонської культури і наявності «боV ротьби за культурну спадщину», яка викристалізувалася навколо проблеми мови та ролі Бретані в історії Франції та Європи. Бретонська мова, що у сфері освіти сприймалася як друV горядна, часто ставала об’єктом суворих заборон, наприкV лад у пункті № 21 Регламенту для початкових шкіл округу Лор’єн від 1836 року, сказано: «Учням забороняється розC мовляти бретонською, навіть під час перерви, та вживаC ти лайливі слова. Забороняються будьCякі бретонські книжки» [Broudic, 1995: 362]. Того ж року мировий суддя міста Брест ІвVМаріVГабріель Лауенан, вивчаючи причини невдачі французької державV ної освіти в Нижній Бретані, агітує за двомовну освіту, де бретонська мова поступово зайняла б місце французької. Схоже, що його доповідь спровокувала справжні дебати щодо місця бретонської мови в системі освіти, але у 1837 році надійшла недвозначна відповідь префекта департаV менту Фіністер: «Ви волієте, Пане, щоб початкова освіта була в наших селах бретонською, і щоб кожна община маC ла свою бретонську школу. Це волевиявлення, певно, могло реалізуватися, якби бретонці щодня не інтегрувалися все глибше у велику французьку націю. Саме тому, що ми форC муємо сьогодні єдину націю, саме тому, що ми маємо єдину конституцію, єдині закони і владу, нам необхідно мати єдину спільну мову. Необхідно уникати всього того, що моC же уповільнити нашу інтеграцію». Слід зазначити, що пропозиція Лауенана збігалася з пропозицією, розроблеV ною 1831 року тодішнім міністром народної освіти МонтаV ліве, яка після відхилення префектом Фіністера і КотVдюV Норда та відставки міністра не отримала подальшого розV витку [Postic, 2002]. Більше ніж питаннями навчання бретонською мовою інтелігенція переймалася питанням статусу цієї мови та її місцем у родині європейських мов. Для ЖанаVФрансуа Ле Гонідека, реформатора бретонської мови, одного із засV новників 1805 року Кельтської академії, мова — це насамV перед об’єкт вивчення, а вже потім засіб комунікації. Тут необхідно згадати гарячі суперечки, розпочаті Ле ГонідеV ком, під час яких у 1840Vх роках зіткнулися прибічники «очищення» мови з носіями бретонської розмовної мови, зрозумілої широкому загалу. Ля Вільмарке та його BarzazCBreiz «Суперечки» 1830Vх років, безумовно, дуже вплинули на Теодора Ерсара де ля Вільмарке. Він народився у 1815 році в Кімперле, після закінчення навчання переїхав до Парижа і в 1835V1838 роках долучився до зборів маленької групи столичних бретонців, лідером якої він став дуже швидко, тим більше, що з 1833 року він під впливом матеV рі почав збирати народні пісні свого рідного Корнуайю, якими він одразу ж захопився. Ля Вільмарке вбачає в поширених на теренах Нижньої Бретані сумних народних піснях (gwerziou), що відображаV ли історичні події, «носіїв» бретонської історії. Вони і стаV ли у 1839 році основою BarzazCBreiz. «Кожна важлива поC дія відображається в цих піснях (gwerz ou zonn), щоб увічC нити пам’ять. Наша історія ще не втратила свій зв’язок з народною піснею...», — писав він у березні 1836 року для журналу «Echo de la Jeune France». У статті «Уламок барV дизму» поряд із першими піснями, опублікованими Ля Вільмарке, подається і «La Peste d’Elliant», яку раніше відмовився друкувати «Revue de Deux Mondes» через висV ловлювання проти Франції, що містяться у таких рядV ках: «... день, коли Анна Бретонська нам привела короля Франції на коронацію, — це день, відколи вона впустила на свою нещасну вітчизну великі води французької цивілізації, те, що іменується прогресом, знесло греблю — захисницю нашої незалежності...» Цю тему Ля Вільмарке розкриває знову в Парижі 1837 року, коли на бретонському банкеті, розпорядником якого він був, виконує написаний ним гімн «KanCAouen ar frankiz ou la Libérté bretonne». Це зібрання було також чудовою можливістю підняти тост за «галльських братів». І справді, щоб відшукати свіжі ідеї, а також знайти опору, яка б могV ла узаконити їх дії, освічені бретонці зверталися до країни галлів, де культурне та мовне відродження супроводжуваV лося економічним підйомом. Такий хід справи був приклаV дом для бретонців. Протягом багатьох років підтримуваV лися зв’язки між освіченими бретонцями та галлами. ГалV ли приїздили до Бретані з 1820 року, а з 1837 року зв’язки поглиблюються так, що вже y жовтні 1838 року бретонV ська делегація на чолі з Ля Вільмарке була офіційно запроV шена до Абергавенні для участі у великому музичному та літературному святі Eisteddfod, яке плавно перейшло в GorC sedd — зібрання друїдів, під час якого Ля Вільмарке прогоV лосив себе «бардом» [Postic, 2001]. ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Ф. Постік, Д. Лоран, Ж.CФ. Сімон, Ж.CІ. Вейар. Визнання регіональної культури... 77 За таких обставин у 1839 році з’явився BarzazCBreiz. ВідV гуки були схвальними як у Франції, так і за її межами, і праця була перекладена багатьма мовами. Окрилений таV ким успіхом, Ля Вільмарке 1845 року публікує нове, суттєV во доповнене видання. І якщо з моменту виходу у світ перV шого видання лунали деякі голоси, які ставили під сумнів автентичність зібраних у ньому пісень, — згадували наV віть МакФерсона та його Поезії Оссіана, — то особливо гострі наукові суперечки почалися після появи у 1867 році повної версії твору. Натомість вивчення рукописних твоV рів переконливо довело, що, всупереч усім твердженням, Ля Вільмарке знав бретонську мову і більшість матеріалів для своєї праці зібрав, вивчаючи джерела народної творV чості. Але, у відповідності до тогочасних правил редагуV вання, він вдався до лінгвістичної та історичної «реставC рації» матеріалів, перш ніж «представити їх» освіченій гроV маді, на яку була орієнтована ця збірка [Laurent, 1989]. Якщо джерелом для цієї збірки слугувала народна творV чість, то соціальною верствою, для якої збірка призначаV лася, були представники еліти. Одним із завдань BarzazC Breiz було: вивчаючи пісні, відновити народні традиції, пеV реписати історію Бретані, якою весь час «нехтувала» офіV ційна історія Франції. Бретонська історія формувалася на кельтській минувшині, завдяки чому вона посіла відповідV не місце у європейській культурі. Спокуса бардизму Після повернення з подорожі по країні галлів, Ля ВільмарV ке виявив бажання посприяти становленню братства бретонV ських бардів на зразок таких же організацій на іншому боці ЛаVМаншу. Але Breuriez Breiz («Братство Бретані»), створене у 1843 році, задовольнилося відзначенням поетів дипломами організації, не маючи умов для подальшої активізації своєї діV яльності. Тим часом злива злих відгуків ущухла, і Ля ВільмарV ке відтоді був визнаний літературною та науковою спільноV тою як у Франції, так і за кордоном. Він отримує орден «ПоV чесного Легіону» (1846), за рекомендацією Якоба Грімма здоV буває звання членаVкореспондента Прусської академії (1851), а також у 1858 році вступає до інституту. Багато хто з тієї маленької групи кінця 1830Vх «БретонV ці столиці» зробив кар’єру: один став єпископом в Отані, ШалонVсюрVСаоні та Маконі (Леопольд де Лезелек); друV гий — заступником директора заводів СенVГобена Шоні в Есні та засновником філії в НьюVЙорку (Анрі де Курсі); третій — однією з найвидатніших особистостей у галузі страхування у Франції в ХІХ ст. Останній, працюючи в ГоV ловній страховій компанії, ініціював створення у Франції низки важливих законів, а також системи страхування житV тя і морських перевезень (Альфред де Курсі). Ще один — Вінсан Одран де Кердрель — став згодом навіть віцеVпрезиV дентом Сенату. І якщо їх відданість Бретані зміцніла, то інV теграція у «французьке суспільство» послабила максимаV лізм, який відкрито проявлявся в роки їх молодості. НезваV жаючи на це, у 1859 році «Асоціація бретонців», створена ще 1843 року, багато членів якої вважали себе представниV ками «Класу археології», була заборонена владою, яка вбаV чала в ній «розсадник» легітимістів. Ця заборона стала на перешкоді першій спробі заснуV вання в Бретані запланованого на 1859 рік літературноVмуV зичного фестивалю, на який його організаторів надихнув приклад галльського Eisteddfod. Довелося зачекати аж до 1867 року, коли з ініціативи Ля Вільмарке, Шарля де Голля (кельтського дядька генерала) та історика Анрі Мартена відбувся великий кельтський міжнародний конгрес. З різV них причин більшість галлів, запрошених на конгрес, не змогла прибути на нього. Крім того, те, що мало б стати першим бретонським Eisteddfod, розпочалося з публічної «сварки навколо BarzazCBreiz». Зустріч, запланована на насV тупний рік, так і не відбулася. Тільки у 1899 році, після смерті Ля Вільмарке, можна було спостерігати справжнє відновлення зв’язків, здійснюване товариством неодруїдів. Ця низка «провалів» стала, без сумніву, «порятунком» для бретонської культури, яка, за уявленням інших регіоV нів, була узурпована елітою, і курс, взятий цією елітою, призвів до викривлення природи справжньої бретонської культури. У 1865 році ФрансуаVМарі Люзель висловив сумV ніви на адресу BarzazCBreiz, виданого Ля Вільмарке, і докір щодо небажання автора повністю охопити бретонські та кельтські вчення, а також недовіру до дещо застарілого систематичного пошуку. Крім того, ФрансуаVМарі Люзель виступав на захист народної літератури від елітарної. РеV неVФрансуа Ле Ман, ЛеопольдVФрансуа Сове та Люзель буV ли ініціаторами «сварки навколо BarzazCBreiz». Вони посV тійно сперечалися з представниками течії бардів, яка, на їхню думку, була значною перешкодою для серйозних науV кових робіт, присвячених бретонській культурі. «Прийшов час, — писав Ле Ман у серпні 1866 року, — покінчити з ціC єю смішною містифікацією, яка вже стільки років триває під назвою «Breuriez», мужньо спалити всю цю бардистC ську мішуру. Жодних угод між минулим та майбутнім; неC обхідно все стерти і розпочати спочатку. Бретонська моC ва майже мертва, стародавні рукописи перетворилися на порох, а всілякі шарлатани лише заговорюють нам зуби» [Le Roux, 1937: 285]. У той же час почалася нова хвиля критики на адресу Ля Вільмарке, яку пізніше архіваріус Фіністера виклав у передV мові до Католікону. «Існує межа, через яку уява не може пеV реступити. Грайтеся в бардів, в архібардів, якщо вам так це подобається, але не намагайтеся підтасовувати історію під ваші видумки. Рано чи пізно ваша непорядність розкриєтьV ся, і всі вас лише зневажатимуть» [Laurent, op. cit.: 23]. 1870: час збирати та зберігати надбання народної культури Одним з найвагоміших наслідків суперечок, що розгорV нулися навколо автентичності пісень з BarzazCBreiz, стала розробка методики дослідження та видання матеріалів усV ної народної творчості. Гастон Парі, Поль Мейер, Анрі д’АрV буа де Жюбенвіль знайшли нові підходи в оцінці літературV них та філологічних досліджень. Вони сформулювали нові вимоги до публікації текстів, джерелом яких слугувала усна творчість, а також метод, вперше використаний Люзелем у праці Gwerziou BreizCIzel (1868V1874) та у Бретонських казC ках (1870). Інший бретонець — Поль Себійо заклав основи ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Проблеми національної та регіональної специфіки78 французької етнографії. Пісні та казки існували ще до появи усіх цих текстів, але пильна увага до носіїв традицій усної наV родної творчості з’явилася лише у 1869 році, коли Люзель запросив скептиків зустрітись з Марк’арі Фюлю — співачкою та казкаркою, образ якої Люзель змальовує у своїх роботах. Бретань, займаючи у Франції перше місце як за кількістю, так і за якістю накопиченого матеріалу, відіграє значну роль у загальному культурному русі Європи та Франції. Ті, кого називають «фольклористами», не переймаються самоіденV тифікацією: їх, головним чином, цікавлять традиції та «забоV бони», які вони збирають просто задля документування або як об’єкти для вивчення. Задля уникнення загрози, здавалоV ся б, неминучої втрати народних традицій створюються перV ші музеї, де зберігаються предмети народної культури. З 1876 року Ле Ман, працюючи директором археологічV ного музею міста Кімпер, під патронатом «Археологічного товариства департаменту Фіністер» розпочав роботу над створенням колекції бретонського національного одягу, який би не тільки «милував погляд», але й був об’єктом для «найприскіпливішого вивчення». Таку ініціативу повністю підтримав Ля Вільмарке — президент товариства. Вони раV зом звернулися до генеральної ради Фіністера з проханням посприяти відкриттю галереї бретонського національного одягу [Postic, 1998]. Ле Ман, котрий помер у 1880 році, не встиг завершити цей проект. Роботу над ним продовжили Альфред Бо та Євген Фулкьє. Урочисте відкриття галереї «Весільний одяг Бретані» відбулося у 1884 році — в часи поV пулярного в Європі руху, що привів до створення великої кількості етнографічних музеїв. Свій початок цей рух бере з універсальних експозицій 1867 та 1878 років, серед яких особливо виділялися шведські експозиції, організовані докV тором Азеліусом — засновником стокгольмського «Nordiska Museet», головою якого він був до 1878 року [Hubert, 2001]. Жива народна культура? Галерея бретонського національного одягу в місті КімV пер, а пізніше, у 1913 році, і «Бретонський інтер’єр» у місті Ренн, сприймались як «археологічні» реконструкції. Вони ще довго проіснували, але не стали рушійною силою, яка б могла вплинути на широкий загал; хоча, можливо, вони мали вплив на свідомість деяких людей. Якщо у супровідV ній статті до каталогу музею в Кімпері підкреслено, що «жодна інша французька провінція не може представити такого розмаїття вбрання», а промови організаторів проекту насичені словами з національного словника та цитатами з робіт Ля Вільмарке, то можна впевнено говоV рити про утвердження культурної самобутності регіону, що співіснує з французьким патріотизмом. Саме в такому дусі, скориставшись з обговорення можV ливої децентралізації, ініційованої імператорським урядом, граф де Шарансі (радник генерала де л’Орна та спеціаліст з баскської мови), Анрі Гедо (директор новоявленого «Revue celtique») та Шарль де Голль складають весною 1870 року першу Петицію регіональних мов. Базуючись на ідеї, що французька мова, яка є основою національної єдності, «завC жди залишиться живим та правдивим символом» і буде всіV ляко підтримуватися, вони вимагали для регіональних мов не статусу «адміністративних або ж політичних», а просто «права мати своє місце під сонцем великої вітчизни», яким би скромним воно не було. Через події 1870 року петиція так і залишилася у стадії доопрацювання. Опублікували її лише у січні 1903 року як відповідь на циркуляр Комб, котV рий у вересні 1902 року намагався заборонити проповіді баскською та бретонською мовами (Gaidoz, 1903). Під час дослідження народознавства, що тривало до Першої світової війни, більшості фольклористів не спадаV ло на думку підтримувати існування автентичної народної культури. Люзель, без сумніву, один з небагатьох, хто був розчарований таким ставленням інтелігенції до спадщини краю, зайнявся журналістикою, сподіваючись «зачепити людей за живе» своїми статтями. На жаль, його спроби зазнали невдачі. Лише у 1905 році Лоіз Ер’є створив DihuC namb («Прокиньмося») — журнал, що не був позбавлений амбіцій. Він видавався виключно народною мовою та був дуже популярним серед населення. Регіоналізм та націоналізм: невдала спроба відбудови З ХХ ст. почався процес самоідентифікації бретонців. ІнV телектуали виявили інтерес до мови, літератури, політиV ки. У 1898 році (через 2 роки після створення «Федерації французьких регіоналістів») було засновано «Спілку бреV тонських регіоналістів» (бретонською — Kevredigez broaC del Breiz). Її подвійна назва підкреслює значимість мовної проблеми. Необхідно підкреслити вживання прикметниV ка «broadel» (національний), який французькою мовою був перекладений як «регіональний». За головування Анатоля Ле Браза «Спілка бретонських регіоналістів» була звинувачена у безініціативності, надмірних зв’язках з каV толиками та монархістами. На думку громади, «Спілка бретонських регіоналістів» формувала у французької спільноти хибне уявлення про Бретань як про «гламурну поштову листівку». L’Unvaniez Arvor («Братство по зброї») або «Федерація бретонських регіоналістів» засноване у 1911 році. Саме того року перша націоналістична партія Бретані зі сторінок журналу Breiz Dishual («Бретань без ланцюгів») висловила бажання нарешті вийти зVпід франV цузького впливу. У період між двома війнами (1918V1939 — прим. пеV рекл.), після кривавих 14V18Vх, які залишили відбиток в ісV торії Бретані, молоді активісти бретонського національноV го руху зовсім не виявляли приязні ані до фольклористів (до лав яких вони відносили Ля Вільмарке!), ані до регіоV налістів, яких вони, зокрема, вважали пасеїстами, що заV хоплювалися минулим Бретані. Маніфест Ропарза Емона та Олів’є Мордреля з нагоди видання у 1925 році журналу Gwalarn проголошує: «Жорсткий і справедливий протест освіченої молоді проти намагань регіоналістів ввести моC ду на фальшиве селянство, проти мішури, підробок та ніC сенітниць, проти наївної пропаганди, яка велася до сьогодC нішнього дня, вилився в появу нашого власного видання. […] Вперше бретонський журнал презентуватиме викC лючно для освічених читачів статті, написані саме для них. Замість дитячих казочок та «вимучених» віршиків, ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Ф. Постік, Д. Лоран, Ж.CФ. Сімон, Ж.CІ. Вейар. Визнання регіональної культури... 79 написаних для неуків, можна буде прочитати не менш ціC каві та якісні статті, ніж публікації, взяті з будьCякого столичного журналу» [Hémon, Mordrel, 1925]. Основною мішенню Емона та Мордреля став співак ТеоV дор Ботрель, який у 1905 році організував у ПонтVАвені перV ше фольклорне свято — «Fête des FleursVd’Ajoncs». Тоді як сільські мешканці відмовлялися від народного вбрання, танців та інших традицій, городяни переймали їх з практичV них міркувань, пов’язаних з розвитком туризму. Крім того, з 1900 року зароджується та розвивається рух «неодруїдів», метою якого було поглинути рух регіоналістів та дещо відV коригувати курс бретонської культури, вписавши її в «панV кельтську» перспективу. Шарль де Голль активно популяриV зував цей рух на початку 1860Vх років [Le Stum, 1998]. На місце публікацій ХІХ ст., які, головним чином, мали релігійний характер або містили записи усної народної творчості, автори журналу Gwalarn пророкували прихід літератури високого ґатунку, написаної бретонською моV вою. Тоді як народ Бретані відмовлявся від своєї мови, акV тивісти національного руху ставали її носіями. У той же час рух Seiz Breur («Семеро Братів»), створений у 1923 роV ці сімома молодими артистами, здійснив демарш, відмоV вившись від регіональної архітектури, предметів загальV ного вжитку, бретонських меблів... Виступом проти бреV тонщини та солодкавості регіонального мистецтва, обмеV женого стереотипами, вони приєдналися до національноV го мистецтва та висловили бажання бути «вкрай модерноC вими». РенеVІв Крестон був натхненником руху під час другого етапу його діяльності та головною рушійною сиV лою у процесі створення бретонського павільйону для Міжнародної виставки Мистецтв та Технічних досягнень у сучасному житті, що проходила у Парижі 1937 року. Щоб змінити уявлення про Бретань як про бідний край з обмеженими можливостями і показати її як регіон з різV номанітними видами діяльності та великим потенціалом, що динамічно розвивається, РенеVІв Крестон задумав зверстати фотографії та блоки текстів і розмістити їх у заV лі «Технічні досягнення та види діяльності бретонців». На це його надихнув метод, розроблений Ксанті Шавінскі й використаний ним у Bauhaus [Le Couedic, Veillard, 2000]. Регіоналізм своїми яскравими заходами (на яких не вагаV ючись співала Марк’арі Фюлю — головна інформаторка ЛюV зеля) охоплював аудиторію, більшу ніж орієнтований викV лючно на еліту Gwalarn або популярний у вузьких колах Seiz Breur, але ефект цей не виходив за межі провінційної традиV ційної народної культури, якою ні регіоналісти, ні націонаV лісти насправді не переймалися. Необхідно зауважити, що така живучість усної народної творчості змусила кураторів нового музею народних Мистецтв та Традицій організувати експериментальну «фольклорну музичну радіопередачу», яка виходила на півдні округу Морбіган та в департаменті Фіністер у 1939 році, поки її трансляцію не перервала війна. Друга світова війна: майбутні труднощі Під час симпозіуму в Бресті у жовтні 2001 року виникли дискусії щодо поведінки деяких активістів національного руху та освічених бретонців під час Другої Світової війни [Bougeard, 2002]. Очевидно, що цей факт свідчить про поV разку як регіоналістів, так і націоналістів. Під час визвоV лення ситуація, що склалася, була малосприятливою для бретонського руху, однак існували більшVменш придатні умови для бретонської культури та мови, що виявлялися у свободі висловлювання. Кампанія, що була розгорнута галльськими засобами масової інформації наприкінці 1944 року (та тривала проV тягом 1945 і 1946 років до розпочатого у місті Ренн бреV тонським письменником Ропарзом Емоном судового проV цесу), серйозно занепокоїла деяких впливових місцевих політичних діячів і змусила їх (виходячи з прагматичних міркувань) не тільки виступити проти зменшення часу, виділеного для радіопрограм про регіональну культуру, але й вимагати від Парижа випуску радіопередач бретонV ською мовою, аргументуючи це тим, що «гарне висвітленV ня регіональної культури стане найкращою відповіддю на постійні закиди сепаратистів» [Calvez, 2000]. У цьому ж контексті розпочалася підготовка до створенV ня «музею Бретані», чому сприяла зустріч РенеVІва КрестоV на та ЖоржаVАнрі Рів’єрa. Отримавши у 1939 році диплом Інституту антропології та етнології, Р. Крестон бере участь у етнографічних дослідженнях, ініційованих національним Паризьким музеєм антропології у містечку Шантьє. У лисV ті, адресованому членам Unvaniez ar Seiz Breur, написаному у 1940 році, а згодом у більш розгорнутому зверненні до «Музеїв Бретані» та «Організації бретонської етнології» (на першому конгресі у Кельтському інституті міста Нант у 1942 році), він запропонував всеосяжний аналіз бретонV ської етнології та далекоглядний проект реструктуризації бретонських музеїв. Навколо центрального музею бретонV ської етнології та антропології, якому він дав назву «Музей бретонського народу», він передбачав створення мережі з семи місцевих музеїв — по одному на регіон — та «музеїв просто неба». У рамках подій післявоєнного періоду факт підтримки Дирекцією музеїв Франції пропозиції про створення муV зею Бретані та кельтських країв у липні 1946 року був приV голомшуючим. У жовтні того ж року Ж. Рів’єр, працюючи над проектом музею археологічних надбань Бретані, включає до проекту відділ компаративістики давніх кельтV ських цивілізацій та їх сучасного стану. Якщо аргументаціV єю для критики цього проекту слугувала думка, що ценV тральне керівництво не знається на місцевих реаліях, то стає зрозумілим, — йдеться про повернення підсвідомого страху, що на такий компаративістський підхід до кельтV ських країв не звернуть увагу по інший бік ЛаVМаншу, і він перетвориться на щось подібне до дискурсів «загублених бретонців», які знайшли свій притулок у країні галлів або Ірландії [Chevalier, 2001]. Реалізація проекту 1946 року починається лише з кінця 50Vх років. Відкриття першого залу, присвяченого Бретані часів ХІХ століття, підтверджує «глибоке бачення автора» — більшість експозицій були побудовані за принципом «те, що не дратує»: велика вітрина, в якій різноманітне вбрання виставлене за географічними та тематичними ознаками. Відділ компаративістики відкрився тільки через двадцять п’ять років, що нарешті знаменувало завершення створенV ня музею. Музейне планування, визначне право голосу в ISSN 0130C6936 / Народна творчість та етнографія / №6 2006 Проблеми національної та регіональної специфіки80 якому мав Ж. Рів’єр, привело до відкриття у 1958 році нових залів у музеї міста Кімпе та до створення у 1968 році першоV го у Франції «екомузею» на острові Уессан. Охороняти, зберігати і популяризувати Протягом 50Vх років бретонський культурний рух зміцV нився завдяки спільній роботі видатних особистостей, об’єднаних у лавах «Комітету з освіти та зв’язків між заціV кавленими бретонцями», який докладав особливих зусиль для створення позитивного враження про Бретань та піклуV вався про розвиток її економіки й сільського господарства. Різноманітні складові комітету (світська d’Ar Falz —«Серп», католицька Bleun Brug — «Квітка вересу», музична Bodadeg ar Sonerion — «Зібрання дзвонарів») організовують зустрічі або бали, в яких беруть участь цікаві особистості (наприклад: письменник П’єрVЖаке Еліа, музикант Джеф Ле Пенван, РенеV Ів Крестон, археолог П’єр Ролан Жіо, етнолог ЖанVМішель ГілV ше...). Підтримуючи стосунки зі світом науки (особливо з ПаV ризьким музеєм антропології, на публічному відкритті якого, після реконструкції у 1951 році, було «запропоновано» відвідуV вачам велику виставку «Бретань. Народне мистецтво. РегіоV нальна етнографія»), вони акцентують увагу на народній культурі. Так, наукові дослідження народного одягу, проведеV ні РенеVІвом Крестоном, та дослідження народного танцю ЖанаVМішеля Гілше виявили цікаві особливості та багатство духовної спадщини краю. ЖанVМішель Гілше брав участь у літніх зборах Bleun Brug та d’Ar Falz. Також він підтримував дружні стосунки з Лоізом Ропаром, котрий у 1954 році оргаV нізував конкурс Кan ha diskan («Спів та дискант»), що став наV годою виявити талановитих співаків. 1957 року відновилося свято фесту ноз («свято ночі» — розвага, яка відбувалася пісV ля важкого робочого дня). У містах, починаючи з шістдесятих років, це свято втратило свої позиції під натиском «балу бреV тонців», який значно краще задовольняв нові смаки бретонV ської молоді. Отож, на сьогодні можна говорити, що фестуV ноз перетворився на бретонську спадщину [Postic, 1998]. Усі ці заходи дозволяють представникам молодого покоV ління ближче познайомитися зі старовиною та глибше пізV нати народні звичаї. В наш час, коли музика відіграє важV ливу роль, коли культурний рух збагачується не тільки завV дяки активності бретонських асоціацій в Парижі та в інших великих містах, з’явився новий і дуже важливий елемент, якого не було в період між двома війнами. Люди шукають своє автентичне коріння: співаки Катрін Гюер, сестри ГоаV дек, брати Морван, мадам Бертран, а також етнолог ЖанV Мішель Гілше, доктор Трікуар, Лоіз Ропар, Клодін Мазеа, Донатьєн Лоран... Вони ведуть записи з кінця п’ятдесятих і всі їх надбання можна почути на дисках, що продукуються національними видавцями, такими, як DucretetCThompson та Vogue або регіональними фірмами звукозапису, наприкV лад Mouez Breiz, що розташована в місті Кімпер. Важка праця дослідників та популяризаторів у 50V60Vх роV ках сприяла швидкому руху відродження, який на сьогодV нішній день став досить потужним: варто сказати про враV жаючі тиражі видань (книжок і дисків) та преси, про попуV лярність музикантів та співаків (Алан Стівелл, ЯннVФанш КеV менер, Ерік Маршан, Денез Пріжан, Анні Ебрель та інші), про організацію різноманітних фестивалів (у містах Кімпе, Ренн або кельтський фестиваль у Лор’єні, на який щороку з’їжджається до 400 000 осіб...). Також треба згадати численV ні товариства, головною метою яких є збереження культурV ної спадщини краю в усіх її проявах. Все це стало можливим тому, що носіями регіональної культури на сьогодні є не тільки представники еліти, але й простий люд. Ця стаття є синтезом двох виступів на днях науки в Ексі: «Між народом та елітою. Виникнення регіональної культури в Бретані» Фанша Постіка та «Регіональний музей, регіональна культура та ідентичність: бретонське явище, старожитності та складність оцінювання» ЖанаVІва Вейара. Примітки Broudic F. La pratique du breton de l’AnciV en Régime à nos jours. Rennes, 1995. Bougeard Ch. Bretagne et identités régionaV les pendant la Seconde Guerre mondiale. — Brest, 2002. Calvez R. La radio en langue bretonne. RoV parz Hémon et PierreVJakez Hélias : deux rêV ves de la Bretagne. — Rennes, 2000. Chevalier E. Le musée de Bretagne. Un muV sée face à son histoire. — Rennes, 2001. Gaidoz H, comte de Charencey, de Gaulle Ch. Pétition pour les langues provinciales au corps législatif de 1870. — Paris, 1903. Hémon R, Mordrel O. Premier et dernier maV nifeste de Gwalarn en langue française. — 1925. Hubert F. Musées d’ethnographie et conV science nationale en Bretagne, Bretagne 2100 // Identité et Avenir. — Rennes, 2001. Laurent D. Aux sources du BarzazVBreiz. La Mémoire d’un peuple, Douarnenez, Le ChasseVMarée/ArMen. — 1989. Le Couedic D., Veillard J.VY. [sous la dir. de] //Ar Seiz Breur 1923 — 1947. La créatiV on bretonne entre tradition et modernité. Rennes, Terre de Brume/musée de BreV tagne. — 2000. Le Roux P. Lettres de R.VF. Le Men à F.VM. Luzel // Annales de Bretagne. — 1937 — XLIV. — Р. 279 — 292. Le Stum P. Le néoVdruidisme en Bretagne. Origine, naissance, développement. 1890 — 1914. — Rennes, 1998. Postic F. Aux origines de la Société archéoV logique et du Musée départemental breton // Bulletin de la Société archéologique du FinisV tère, CXXVI. — 1997. — Р. 305 — 337. — Aux origines du festVnoz // ArMen. — 1998. — № 93. — Р. 12 — 23. — Premiers échanges interceltiques. Le voyage de La Villemarqué au Pays de Galles // ArMen. — 2001. — № 125. — Р. 34 — 43. — Proposition pour un enseignement biV lingue en 1836 //Bulletin de la Société archéV ologique du Finistère, CXXX. — 2002. — Р. 437 — 466. Література
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20150
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-01T00:42:04Z
publishDate	2006
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Постік, Фанш Лоран, Донатієн Сімон, Жан-Франсуа Вейар, Жан-Ів 2011-05-21T19:21:03Z 2011-05-21T19:21:03Z 2006 Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції / Фанш Постік, Донатієн Лоран, Жан-Франсуа Сімон, Жан-Ів Вейар // Народна творчість та етнографія. — 2006. — №. 6. — С. 75-80. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20150 Apparu à la fin du XVIIIe siècle, l’intérêt des élites pour une culture populaire de tradition orale prend une tournure plus revendicative dans les années 1830, qui culmine en 1839 avec la parution du BarzazVBreiz de La Villemarqué. La controverse qui entoure l’ouvrage, au milieu des années 1860, aboutità la définition d’une méthodologie plus rigoureuse de traitement des documents oraux et à une réflexion sur la nature même d’une culture populaire. Puis, néoVdruidisme, régionalisme et nationalisme de la première moitié du XXe siècle n’auront qu’une audience limitée. Enfin, on assiste au spectaculaire renouveau des années soixanteVdix, qui conduit aujourd’hui à un réel engouement pour une culture désormais reconnue et partagée par un grand nombre, toutes générations confondues. The elites’ interest towards popular culture of oral tradition arose at the end of the 18th century and was increasing till 1830s with a climax in 1839 caused by the emergence of “BarzazVBreiz” by La Villemarqué. The discussion of this work in the middle of 1860s led to the elaboration of more rigorous methodology for the treatment of oral documents and to reflections on the nature of popular culture. Moreover, in the first half of the 20th century neoVdruidism, regionalism and nationalism gained only a limited interest. Finally the spectacular revival of regional culture in the 1970s leads to a real fashion for culture nowadays which is recognized and shared by a great number of people of different generations. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія Проблеми національної та регіональної специфіки Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції Réconnaissance d’une culture régionale: la Bretagne depuis la Révolution The Recognition of the Regional Culture: Brittany after the French Revolution Article published earlier
spellingShingle	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції Постік, Фанш Лоран, Донатієн Сімон, Жан-Франсуа Вейар, Жан-Ів Проблеми національної та регіональної специфіки
title	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції
title_alt	Réconnaissance d’une culture régionale: la Bretagne depuis la Révolution The Recognition of the Regional Culture: Brittany after the French Revolution
title_full	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції
title_fullStr	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції
title_full_unstemmed	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції
title_short	Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції
title_sort	визнання регіональної культури: бретань після французької революції
topic	Проблеми національної та регіональної специфіки
topic_facet	Проблеми національної та регіональної специфіки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20150
work_keys_str_mv	AT postíkfanš viznannâregíonalʹnoíkulʹturibretanʹpíslâfrancuzʹkoírevolûcíí AT lorandonatíên viznannâregíonalʹnoíkulʹturibretanʹpíslâfrancuzʹkoírevolûcíí AT símonžanfransua viznannâregíonalʹnoíkulʹturibretanʹpíslâfrancuzʹkoírevolûcíí AT veiaržanív viznannâregíonalʹnoíkulʹturibretanʹpíslâfrancuzʹkoírevolûcíí AT postíkfanš reconnaissancedunecultureregionalelabretagnedepuislarevolution AT lorandonatíên reconnaissancedunecultureregionalelabretagnedepuislarevolution AT símonžanfransua reconnaissancedunecultureregionalelabretagnedepuislarevolution AT veiaržanív reconnaissancedunecultureregionalelabretagnedepuislarevolution AT postíkfanš therecognitionoftheregionalculturebrittanyafterthefrenchrevolution AT lorandonatíên therecognitionoftheregionalculturebrittanyafterthefrenchrevolution AT símonžanfransua therecognitionoftheregionalculturebrittanyafterthefrenchrevolution AT veiaržanív therecognitionoftheregionalculturebrittanyafterthefrenchrevolution

Визнання регіональної культури: Бретань після Французької революції

Institution

Similar Items