Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)

Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)

У статті на основі польових матеріалів розглядається атрибутика, яка була характерна для весільного обряду харківсько-бєлгородської етноконтактної зони в ХІХ–ХХ ст. і використовується й нині. Атрибутика несе в собі традиції, закладені нашими пращурами. Кожен предмет має конкретне магічне значення й...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Олійник, Н.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
Розвідки та матеріали
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201558
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей) / Н. Олійник // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 85-91. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-201558
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2015582025-02-09T10:12:33Z Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей) Attributes of the Ukrainian Ethno-Contact Zone Wedding Rites (After the Materials of the Folkloric-Ethnographic Expeditions to the Kharkiv and Bielhorod Regions) Олійник, Н. Розвідки та матеріали У статті на основі польових матеріалів розглядається атрибутика, яка була характерна для весільного обряду харківсько-бєлгородської етноконтактної зони в ХІХ–ХХ ст. і використовується й нині. Атрибутика несе в собі традиції, закладені нашими пращурами. Кожен предмет має конкретне магічне значення й застосовується в певній послідовності. On the basis of the field materials there is an examination of the attributes that are characteristic of and being used in wedding rituals of the Kharkiv–Bielhorod ethno-contact zone through the XIXth – XXth and is being used nowadays. These attributes bear the marks of the ancient traditions embedded by our ancestors. Each item has a certain magical meaning and is used in a definite sequence. 2012 Article Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей) / Н. Олійник // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 85-91. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201558 392.5(477.54+470.325) uk Народна творчість та етнологія application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Розвідки та матеріали
Розвідки та матеріали
spellingShingle Розвідки та матеріали
Розвідки та матеріали
Олійник, Н.
Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
Народна творчість та етнологія
description У статті на основі польових матеріалів розглядається атрибутика, яка була характерна для весільного обряду харківсько-бєлгородської етноконтактної зони в ХІХ–ХХ ст. і використовується й нині. Атрибутика несе в собі традиції, закладені нашими пращурами. Кожен предмет має конкретне магічне значення й застосовується в певній послідовності.
format Article
author Олійник, Н.
author_facet Олійник, Н.
author_sort Олійник, Н.
title Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
title_short Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
title_full Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
title_fullStr Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
title_full_unstemmed Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей)
title_sort атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до харківської та бєлгородської областей)
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Розвідки та матеріали
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201558
citation_txt Атрибутика весільної обрядовості українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до Харківської та Бєлгородської областей) / Н. Олійник // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 85-91. — Бібліогр.: 31 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT olíjnikn atributikavesílʹnoíobrâdovostíukraíncívetnokontaktnoízonizamateríalamifolʹklornoetnografíčnihekspedicíjdoharkívsʹkoítabêlgorodsʹkoíoblastej
AT olíjnikn attributesoftheukrainianethnocontactzoneweddingritesafterthematerialsofthefolkloricethnographicexpeditionstothekharkivandbielhorodregions
first_indexed 2025-11-25T19:54:34Z
last_indexed 2025-11-25T19:54:34Z
_version_ 1849793420878413824
fulltext 85 атрибУтика весільної обрядовості Українців етноконтактної зони (за матеріалами фольклорно-етнографічних експедицій до харківської та бєлгородської областей) Наталія Олійник УДК 392.5(477.54+470.325) У статті на основі польових матеріалів розглядається атрибутика, яка була характерна для весільного обряду  харківсько­бєлгородської етноконтактної зони в ХІХ–ХХ ст. і використовується й нині. Атрибутика несе в собі  традиції, закладені нашими пращурами. Кожен предмет має конкретне магічне значення й застосовується в певній  послідовності.  Ключові слова: етноконтактна зона, весільні атрибути, весільні чини, весільні традиції. On basis of the field materials there is an examination of the attributes that are characteristic for and being used in wedding  rituals of Kharkiv–Bielhorod ethno­contact zone through the XIXth – XXth and is being used nowadays. These attributes  bear the marks of the ancient traditions embedded by our ancestors. Each item has a certain magical meaning and is used in  definite sequence. Key words: ethno­contact zone, wedding attributes, wedding ranks, wedding traditions. Весілля  –  один  з  найдавніших  традиційних  родинних обрядів, який зберігся до другої поло­ вини ХХ ст. найцілісніше. Весільна обрядовість  виконує  соціальні  функції,  визначає  стан  пере­ ходу  молодих  до  іншого  соціального  статусу  –   дівчина стає молодицею, хлопець – чоловіком. Дослідженню  та  вивченню  весільної  об­ рядовості  українців  присвятили  свої  праці  Х.  Вовк,  П.  Тарасевський,  П.  Чубинський,  М.  Сумцов,  Г.  Танцюра,  М.  Маркевич,  Н. Здоровега, М. Шубравська, В. Борисенко,  Л. Єфремова, З. Марчук, І. Щербіна та ін. Метою  статті  є  аналіз  атрибутів  весільної  обрядовості  українців  за  матеріалами  фоль­ клорно­етнографічних  експедицій  населеними  пунктами етноконтактної зони північних райо­ нів Харківської області (Вовчанський та Золо­ чівський) та південних районів Бєлгородської  області (Грайворонський та Шебекинський). У  кожному  з  обрядів  календарного  циклу  чи  родинно­сімейної  обрядовості  використо­ вуються певні атрибути. Атрибутами є речі та  предмети, які в тому чи іншому обряді набува­ ють символічного значення. Весільні атрибути  можна умовно поділити на побутові речі (ко­ жух, хустка, хліб, гарбуз, палиця, курка тощо),  що  поза  обрядом  утрачають  символічне  зна­ чення, та спеціально виготовлені для весілля  (гільце, світильник, весільний вінок, обрядові  хліби тощо). Розглянемо побутові речі, які використову­ вались у  весільній  обрядовості  українців  зга­ даної етноконтактної зони протягом ХХ – на  початку ХХІ ст. Коли юнак мав намір одружитися, то вико­ нати відповідальну справу – посватати дівчи­ ну  –  запрошували  двох  поважних  чоловіків,  які вміли «добре говорити». Вони могли бути  сторонніми  людьми  або  родичами.  Молодий  давав  їм  у  руки  по  палиці  «на  знак  їхніх  від  нього  повноважень  і  посольства»  [1,  с.  68].  Заходячи до хати, вони залишали палиці в сі­ нях, а в хаті починали розмову «про телицю»  чи «куницю». Коли старости прийшли не від  коханого хлопця, то дівка могла викинути па­ лиці на вулицю. «Параска замітила, що свати  в хаті сидять, ввійшла в сіни, палки старостів  к  чорту  за  двір  повикидала;  тоді  прийшла,  поздоровкалась: “Ідіть, дядьки, коні ваші по­ дрочились, повтікали!” – Ті зглянулись: “Це  ж  треба  йти!”»  Хліб  узяли  й  більше  не  при­ ходили [2, с. 119].  З  палицею  ходила  старша  дружка,  коли   запрошували  на  весілля.  Після  запрошення,  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 86 87 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 розвідки та матеріали «шоб  жилося  гарно  молодим,  палку  треба   було переломити й перекинути через хату» [4,  с. 101–102]. Палицю також використовували  при обсипанні молодого. У с. Довжик Золочів­ ського району «матері на плечі накидали вивер­ нутий кожух, вона сідала на палку, як на коня, і  обсипала молодого. Палку перев’язували хуст­ кою, а коли мати обсипе сина, тоді палку пере­ кидали через хату» [5]. У цьому ж селі палицю  міг замінити рогач, який через хату перекидав  дружко. «Коли рогач перелетить через хату, це  добре – невістка буде тут жити, а коли впаде  знову  в  двір,  то  невістка  вернеться  назад  до  батьків» [6]. На нашу думку, у наведених при­ кладах  палиця  виступає «охоронним  засобом  від чарівництва» [7, с. 80], є символом повно­ важень. Ще одним атрибутом весільної обрядовості  був «кіл», «кілок», «чіп». Кілок був завдовж­ ки 1–1,5 м,  з одного боку заструганий. Його  забивали  в  землю  біля  хвіртки  чи  біля  поро­ га  на  третій  день  весілля,  коли  одружував­ ся останній син. Забивати кіл мали право всі  гості,  які  гуляли  на  весіллі.  Для  цього  треба   було  заплатити  гроші  й  ударити  по  кілку.   На нього лили воду «шоб у землю легше йшов»,   забивали його в землю повністю. За пояснен­ нями  інформантів, «кол б’ють – закріпляють  жисть».  Це  робили,  щоб  молода  невістка  не  пішла з хати свекрів, бо за традицією наймен­ ший син мав доглянути батьків. На сучасному  етапі обряд дещо змінився: «Скільки синів не  було, на кожному весіллі кіл б’ють. І зараз кіл  б’ють»  [8].  У  с.  Большетроїцькому  кажуть:  «Шоб  нівєста  прижилася».  Звичай  забивати  «дерев’яний  кіл»  також  запозичено  з  україн­ ського  весілля  до  весільної  обрядовості  пів­ денноросійських сіл Бєлгородщини [3, с. 149]. В  обрядах  традиційної  народної  культури  були певні символи, відомі всім учасникам об­ ряду.  Про  них  не  обов’язково  було  говорити.  Виявляючи свою незгоду піти заміж, дівчина  повертала хліб старостам або підносила «гар­ буза»  молодому,  що  означало  –  сватання  не  відбулося. У с. Вознесенівка про невдале сва­ тання казали: «Гарбуза спік, або спік гарбуза».  У разі невдалого сватання, щоб не було сором­ но повертатися назад, на Слобожанщині сва­ тати  ходили  ввечері,  намагалися  йти  мовчки  і по можливості не вулицею. Слід додати, що  звичай при відмові вручати гарбуза запозиче­ ний  у  весільний  обряд  і  етнічними  росіянами  [3, с. 146]. Молодій  родині  зичили  щастя,  здоров’я,  добробуту,  багатства.  Багатство  асоціюється  зі  звичаєм  саджати  молодих  на  кожух,  ви­ вернутий  вовною  догори.  За  М.  Сумцовим,  «розміщення  молодих  на  вивернуту  хутром  догори шубу наділяє  молодих  здоров’ям  і  ба­ гатством»  [7,  с.  90].  Такий  звичай  у  деяких  обстежених  селах  зберігся  майже  до  1980­х  років.  На  вивернутий  вовною  догори  кожух  молодих  саджали  на  покуті,  на  кожусі  вони  їхали  на  підводі,  ставали  колінами  на  кожух  під час благословення батьків. Мати молодого,  коли виряджала сина до молодої, одягала ви­ вернутий кожух і обсипала його дрібними гро­ шима, зерном, горіхами, цукерками, насінням,  хмелем…  У  с.  Зозулі  Борисівського  району  [9] та с. Довжик Золочівського району «моло­ дому простеляють кожух, шоб молодий стояв  на кожусі. Мати сідає на палку, ходе навколо  молодого  і  обсипає»  [10].  Гадаємо,  волохатий  кожух є символом тепла, а в переносному зна­ ченні збагачення, бо «нагрітися» й «збагатити­ ся» певною мірою є синонімами. І навпаки –  шерстистій  чи  ворсистій  шкурі  або  тканині  протистояла «гола» долоня руки. За висловленням «шоб молоді не були голі»   молода на сватанні розрізала хліб, обмотавши  ніж  хусткою.  За  стіл  молоду  заводили,  три­ маючи  її руку через хустку чи рушник. Коли  мати виряджала  сина, коней виводила на до­ рогу за хустку. «Голою рукою ніззя виводить  коней, а то бідність буде. Свекруха пирихрис­ тицьця,  платочком  за  поводи  возьмицьця  і  коней  з  двора  вивиде»  [2,  с.  140].  Із  цією  ж  метою,  коли  молодих  благословляли,  ікони  мали  бути  в  рушниках.  «Міч»  також  не  бра­ ли  голими  руками,  а  обмотували  хусткою  та  обв’язували стрічкою. Навіть обрядовий хліб,  коровай,  шишки  «підперезували».  На  хуто­ рі  Крейдяни  Вовчанського  району  «шишки  робили круглячками [пампушками. – Н. О.],   а  тоді  обводили  кругом  тістом…,  шоб  кісто  голе не було» [11]. Слід зазначити, що молоді на весіллі є не­ доторканними особами. Підготовка до обряду  переходу з одного соціального стану до іншого  мала неабияке значення для них (особливо це  стосувалося молодої), тому в перший день ве­ сілля їх оберігали дружко та свашки.  Хустка, крім застереження від бідності, ви­ конувала  важливу  роль  на  сватанні.  Дівчина  в’язала її до руки парубка, що означало згоду  на шлюб. Цією хусткою свашки, після того як  розплели косу, здійснювали обряд «покриван­ ня молодої». Після обряду дружки співали: Ой ви, свашки-стерви, Нащо косу стерли, Ізтерли, зломали Й під хустку сховали [12].   У с. Варварівка Вовчанського району «косу  молодій розплітали свашки і закручували во­ лосся гулькою,  і вже не розкручуй і не заплі­ тай, а то як заплетеш, то чоловікові ум запле­ теш» [13]. У повоєнні роки «косу не розплітали  вже. Я ж іду заміж, а коса тіліпається, а міні  каже мати: “Так, молодице, підбери косу, за­ крути закрутку, ти тепер не дівка”» [14].  Одним  з  атрибутів  на  весіллі  була  жива  курка.  У  населених  пунктах  Вовчанського  й  Золочівського  районів  на  перший  день  ве­ сілля,  коли  батьки  виряджали  дочку  до  све­ крухи, мати давала  їй курку «на плід» або ж  свашка мала сама вкрасти її. Таку саму функ­ цію  курка  виконувала  на  волинському  весіл­ лі – «мати давала курку, а молода впускала її  в гопик», або ж «мусово в хату» [15, с. 208].  За  допомогою  курки  ворожили  на  майбутнє  подружнє  життя  молодих.  У  с.  Вознесенів­ ка  курку  везли  до  двору  молодого  на  другий  день весілля. «Курку наряжали в лєнти, цвіт­ ки… У дворі курку пускали на землю. Якшо  курка  піде  до  сараю,  значить,  по  двору  мо­ лода,  а  як  з  двору  плигне  і  полетіла,  то  вже  все»  [8]. Аналогічна дія  з  куркою відбувала­ ся в с. Большетроїцьке, де обряд називається  «зозулю  виганяти».  Про  побутування  такого  дійства  надає  інформацію  і  П.  Тарасевський   [2, с. 158]. Слід зазначити, що в селах Больше­ троїцьке  й  Зимовеньки  звичай  «зозулю  ви­ ганяти» на другий день весілля зберігся й до­ тепер.  «Курка  є  символом  прекрасних  материн­ ських якостей, ніжної і турботливої вдачі» [16,  с. 77]. Тому при обсипанні молодих дрібними  грошима треба було принести додому копійку і  покласти в гніздо, щоб квочки сідали – «хоч  трошки взять, шоб квочка курчат водила» [17]. Хліб у  весільній обрядовості  посідав одне  з чільних місць. За висловлюваннями  інфор­ мантів,  для  добробуту  майбутньої  сім’ї  «без  хліба  не  ходили».  Сватати  також  приходили  з  хлібом.  Це  був  один  з  найважливіших  мо­ ментів  передвесільного  циклу,  який  визначав  подальшу долю шлюбу та самого весілля. На  знак  згоди  хліб  міняли,  розрізали  навпіл  або  ламали.  Хліб  у  традиційній  культурі  завжди  був символом добробуту, гостинності господа­ рів.  У  с.  Довжик  «біля  порога  хати  ставлять  стулку, на яку кладуть хліб і сіль. З молодого  требують викуп, а потім виходе мати і запро­ шує до хати» [10]. Сіль у поєднанні з хлібом –   символ гостинності й оберега. У день весілля  молода  невістка  їхала  до  свекрухи  з  хлібом:  «Молода  приходе  до  свекрухи,  віддає  хліб  і  каже:  “Прийміть,  мамо,  оцю  хлібину,  а  мене  считайте за рідну дитину”» [10]. Головним обрядовим хлібом на весіллі був  коровай. «Коровай – це  священний  хліб, що  має дуже велике ритуальне значення і що, без  жодного сумніву, фігурував колись як жертов­ на річ» [18, с. 244]. Крім короваю, у досліджу­ ваних  селах  випікали  калач,  лежень,  а  також  шишки,  які  привозила  сваха  від  молодого  й  роздавала всім  гостям. Сват привозив  глечик  з вином чи квасом, який був накритий спеці­ ально  випеченою  шишкою.  На  Харківщині  рідним  і  хрещеним  батькам  молоді  дарували  також спеціально випечені великі шишки. Мо­ лодим стрічкою зв’язували докупи дві шишки.  У  с.  Сподарюшине  Грайворонського  району  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 88 89 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 розвідки та матеріали для молодих випікали «парну шишку». Тісто  розкачували  «стьожкою»,  як  і  для  звичай­ ної  шишки,  але  одна  «стьожка»  була  довша,  щоб кінцем обмотати і другу шишку. У кожну  шишку  встромляли  палички,  на  які  саджа­ ли виліплені з тіста голуби, котрі «дивилися»  один на одного [19]. На хуторі Крейдяни Вов­ чанського району на кожну шишку саджали по  дві пташки [11]. На  дівич­вечорі  чи  вечоринах  дружки  ви­ готовляли штучні вінок і квітки. Вінок молодій  одягали на голову, його ще називали «цвіток»,  він  виступає  символом  дівоцтва,  молодості.  Квітки шили зі стрічки, і називалися вони «ві­ ночками». Їх виготовляли із червоної стрічки.  Коли ж у молодого чи молодої вже помер хтось  із батьків, квітка була зеленого чи блакитного  кольору. Виготовляли два «віночка» й кріпи­ ли їх до вінка молодої з обох боків. На весіллі  один  з  них  відрізали  й  пришивали  молодому  до картуза. У повоєнні роки на весілля купу­ вали воскові вінки, але дві квітки виготовляли  з кольорових стрічок. «Віночки» після весілля  «заводили в ікони, і вони там зберігалися все  життя». У 80­х роках ХХ ст., за інформацією  А.  Ніжник,  у  с.  Іванівська  Лисиця  Грайво­ ронського району «віночки з весільного вінка  клали в ікони» [20]. На  весілля  в  хаті  молодого  виготовляли  «світильник», або його ще називали «мечик»,  «міч». Це був букет із живих, сухих чи штуч­ них  квітів,  який  тримала  світилка,  сестра  чи  племінниця  молодого.  Майже  в  усіх  селах  Вовчанського  району  в  букет  встромляли  дві  свічки,  зв’язані  докупи,  й  вистругану  з  дере­ ва голову коня. За спогадами Г. Шеленко, на  деяких  вулицях  с. Мала Вовча Вовчанського  району «в міч в середину встромляли гілочку,  на якій з тіста був запечений хрест» [21]. На  звичай  готувати  світильник  з  вистру­ ганою  головою  коня  натрапляємо  і  в  описах  весілля Старобільського повіту [22]. На нашу  думку, пара свічок відбиває уявлення про щас­ ливе подружнє життя, а голова коня, імовірно,  засвідчувала належність молодого до козаць­ кого роду. В. Борисенко схиляється до думки,  що, «очевидно, в далекому минулому в них по­ єднувались  елементи любовної  і  захисної ма­ гії» [23, с. 65]. Підтвердженням цієї думки є  інформація про момент весільного обряду, коли  молоді сиділи на покуті, а свашка запалювала  свічки й тричі обводила навколо голів молодих  з побажаннями щасливого подружнього жит­ тя.  У  с.  Іванівська  Лисиця  Грайворонського  району в «мечик» ставили три свічки. Свашка  «наклоняла молодих, дєлала хрест тим мечем і  віддавала його світилці, і та держе його, поки  заберуть  молодих»  [24].  Подібний  до  цього  обряд наприкінці ХІХ ст. описує П. Тарасев­ ський. «Свашка бере у світилки міч, тричі коло  голови молодих обводе мечем та ше й притуле  до голови; а тодї ‘ддасть міч світиці» [2, с. 145]. Спеціальним  атрибутом,  який  виготов­ ляли дружки до весілля, було «гільце». За­ звичай його робили з гілки сосни чи вишні,  прикрашали  паперовими  квітами,  стрічка­ ми.  Його  ще  називали  «рясне»  [3,  с.  147;  22, с. 218], «теремок» [3, с. 147; 22, с. 926,  964].  На  верхівку  гільця  чіпляли  велику  червону  квітку,  що  символізувала  незайма­ ність [4, с. 104–108]. Гільце ставили в пше­ ницю, жито, хрестовину чи спеціально спе­ чену хлібину. У с. Мала Вовча Вовчанського  району  його  називали  «теремок».  «Гілка  сосни,  канхвети,  квіти  паперові,  із  соломи  робили хвинарики. Ми ще дітьми були  і бі­ гали дивитися, казали: “Ходіть подивимося,  який  теремок  зробили”.  Зверху  на  теремку  була велика квітка» [25]. У с. Тополя Грай­ воронського  району  гільце  називали  «квіт­ ка». «Міні подруги “квітку” нарядили і при­ їхали нас забирать, і ту квітку взяли. Тоді з  тією квіткою кругом вулиці ходять. Дружко  носе  на  другий  день  весілля,  як  самошедчі  стрибають, єслі вона [молода. – Н. О.] чес­ на.  Всім  чіпляють  красні  лєнточки».  Квіт­ ку  несли  до  батьків  молодої,  встромляли   в солом’яний дах хати [14]. Кульмінаційним  моментом  весілля  було  повідомлення,  що  молода  була  незайманою.  Н.  Здоровега  наводить  приклад  веселощів  на  Поліссі,  який  називався  «Харитона  скакати».  «З дому молодого відправлялись посли до ма­ тері невістки з повідомленням про щасливий кі­ нець шлюбної ночі. Матері передавали печену  курку,  прикрашену  барвінком,  калиною,  чер­ воною вовною, підфарбовану в червоний колір  горілку, оздоблену також колосками жита, ка­ линою, калач, обв’язаний червоними вовняними  нитками»  [26,  с.  123–124].  У  с.  Зимовеньки  Шебекинського  району  на  другий  день  несли  калину. «Раніш, єслі молода дєвствєнніца, упе­ реді свадьби іде дєвочка, з боку жениха, і несе  букет калини [узимку. – Н. О.], і красна лєнта  почеплена, а влітку букет квітів і червона стріч­ ка.  А  як  ідуть  без  красної  лєнти,  вона  [моло­ да. – Н. О.] не дєвствєнніца» [27]. Червоний колір, за твердженням О. Потеб­ ні, є символом незайманості. Калина також є  символом дівоцтва, краси й любові [28, с. 45].  У  весільній  обрядовості  переважає  червоний  колір. Калиною обов’язково прикрашають об­ рядовий хліб, коли молода дівчина є «чесною».  У  ХХ  ст.  обрядові  дії  з  приводу  «чес­ ної»  чи  «нечесної»  молодої  відбувалися  на  другий  день  весілля.  У  ХІХ  ст.,  за  П.  Чу­ бинським,  сповістити  батьків  про  збере­ ження  молодою  цнотливості  йшли  ввече­ рі  першого  дня  весілля.  «Батьки  жениха  в  цей  час  наливали  пляшку  гарної  наливки,  до  шийки  пляшки  прив’язували  гілочку  ка­ лини  і  з  братом  молодої,  у  супроводі  музик,  відсилали  батькам  молодої…  У  Липецькій  слободі  Харківської  губернії  всі  гості  під  орудою  дружка  йдуть  до  батьків  молодої,   щоб  поставити  до  відома  про  поведінку  їх  доч ки, до того ж дружко бере з собою сороч­ ку молодої» [29, с. 180]. «Коли молода чесна,  на  вулицю  вивішували  сорочку  чи  прости­ радло.  На  другий  день  весілля  виготовляли  червоний прапор, носили його по селі, з ним  також  ішли  до  батьків  молодої  з  піснями.  «Гілку таку виломили, лєнти поприв’язували  і все. Ішли від молодого до батьків молодої з  флагом,  показували,  шо  молода  чесна»  [9].  У с. Вознесенівка співали: Їхали бояри горою Ой везли корогви з собою, А на тих корогвах малювання – Оце ж тобі, Надічка, дівування [8]. А коли молода нечесна, «на батьків надіва­ ли хомут з коня і водили по вулиці, приказую­ чи: “Уже в дочки хомут”» [30]. Співали: Ой щоб тобі та морозеньку! Що заморозив да калиноньку, Да засмутив да родиноньку [31, с. 152]. Підтвердженням  «нечесності  молодої»  в  с. Вознесенівка Шебекинського району черво­ ну калину брали з короваю, кидали на долівку  й топтали її.  Символ парності у весіллі пронизує побу­ тові й спеціально виготовлені атрибути. Пе­ ред  молодими  ставили  дві  пляшки,  зв’язані  докупи  червоною  стрічкою,  дві  тарілки,  дві  ложки, які мати віддавала, коли виряджала  дочку  до  свекрухи.  Молодим  виготовляли  два «віночки», пекли два лежні. Один з них  віддавали  молодій,  а  другий  залишався  в   батьків молодої. На хуторі Крейдяни Вовчан­ ського району на весіллі гостям «давали по дві  шишки, по кусочку лежня і коровая» [11]. Слід зазначити, що весіллю притаманний і  символ трикратності в діях та вербальних фор­ мулах.  У  старостів  тричі  запитують  дозволу  щодо  виконання  тієї  чи  іншої  відповідальної  дії:  коровай розрізати, молоду покрити  тощо,  тричі  обводять  навколо  столу;  молодий  має  пройти через троє дверей, перш ніж побачить  молоду; під час покривання молодій тричі одя­ гають очіпок тощо. Атрибути  після  використання  у  весільній  обрядовості зберігаються або знищуються. Наприклад, обрядовий хліб підлягає спіль­ ному ритуальному знищенню двома родами на  знак їх споріднення. Запечену курку, яку при­ носять матері на знак подяки за «гарну дочку»,  також ділять між усіма гостями. «Гільце» після весілля зберігали на горищі  чи  на  даху  хати  не  менше  ніж  рік,  у  деяких  місцевостях  молода  могла  його  розламати  й  роздати  дружкам  на  згадку.  За  народними  віруваннями,  треба  було  принести  додому   http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 90 91 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 розвідки та матеріали шишку  або  квітку  з  весілля  –  якщо  нічого  не  приніс, то вважається, що ти й на весіллі не був.  Квіти  з  вінка  «заводили»  в  ікони,  якими  благословляли молодих  і зберігали все життя  на почесному місці в хаті – на покуті. Імовір­ но, вони були оберегами шлюбного життя мо­ лодих. Весільний рушник та вбрання молодої  також зберігали й передавали з роду до роду.  Убрання мало лікувальні властивості, особли­ во «хвата». Нею накривали чи вмотували ди­ тину, коли та хворіла чи погано спала. Названі  речі  є  символом  шлюбу,  тому  з  жінкою  вони  мали бути впродовж її життя й оберігати всю  родину. Підсумовуючи використання атрибутів ве­ сільної  обрядовості  українців  етноконтактної  зони, доходимо висновку, що атрибути є необ­ хідними  її  елементами.  Їх  використання  має  свої локальні особливості. З часом вони зазна­ ли змін, а деякі взагалі зникли (гільце, мечик,  палиця  в  руках  сторостів  чи  дружки  тощо).  Деякі  атрибути використовуються й донині  в  архаїчних формах чи тансформованому вигляді  (курка, коровай, шишки тощо). 1. Калиновський Г. Опис весільних українських простонародних обрядів. 1777 // Весілля : у 2 кн. – К. : Наукова думка, 1970. – Кн. 1. – С. 68–74. 2. Тарасевський П. Весїлє в Борисівцї, Ва- луй. пов. в Воронїжчинї // Матеріали до української етнології. – Л., 1919. – Т. ХІХ–ХХ. – С. 118–158. 3. Сысоева Г. Я. Проблемы изучения фольк- лорных традиций украинских переселенцев на юге России // Міжнародна науково-практична конференція «Традиційна народна культура: збе- реження самобутності в умовах глобалізації». – Х. : Регіон-інформ, 2004. – С. 142–151. 4. Муравський шлях – 97. Матеріали фоль- клорно-етнографічної експедиції / упоряд. : М. М. Красиков, В. М. Осадча, Н. П. Олійник, М. О. Семенова. – Х., 1998. – 360 с. 5. Записала Н. Олійник 20.07.2000 р. в с. Дов- жик Золочівського р-ну від Марії Тихонівни Ре- шетняк, 1914 р. н. 6. Записала Н. Олійник 28.10.2000 р. в с. Дов- жик Золочівського р-ну від Ольги Іванівни Мар- ченко, 1923 р. н. 7. Сумцов Н. Ф. О свадебных обрядах, пре- имущественно русских // Символика славянских обрядов. – М. : Восточная литература, 1996. – С. 6–157. 8. Записала Н. Олійник 28.09.2003 р. в с. Воз- несенівка Шебекинського р-ну від гурту. 9. Записала Н. Олійник 22.07.2008 р. в с. Зозулі Борисівського р-ну від Лідії Олексіївни Острась, 1931 р. н., та Миколи Івановича Острася, 1930 р. н. 10. Записала Н. Олійник 30.07.2001 р. в с. Дов- жик Золочівського р-ну від Марії Олександрів- ни Усик, 1933 р. н., Антоніни Василівни Пузич, 1929 р. н., та Анастасії Степанівни Прохорової, 1929 р. н. 11. Записала Н. Олійник 19.07.2003 р. в с. Білий Колодязь Вовчанського р-ну від Ірини Тарасівни Краснокутської, 1903 р. н. (с. Крейдяни Вовчан- ського р-ну). 12. Записали В. Сушко та В. Бойко 28.08.2004 р. в с. Максимівка Шебекинського р-ну від Галини Володимирівни Козак, 1972 р. н. 13. Записала Н. Олійник 21.07.2003 р. с. Ново- олександрівка Вовчанського р-ну від Єлизавети Опанасівни Верби, 1913 р. н. (с. Варварівка Вов- чанського р-ну). 14. Записала Н. Олійник 28.07.2007 р. в с. Топо- ля Грайворонського р-ну від Олени Іллівни Чалої, 1928 р. н. 15. Марчук З. В. Українське весілля: генеалогія обряду. – Луцьк : Інститут культурної антрополо- гії, 2005. – 280 с. 16. Словник символів. – К. : редакція часопису «Народознавство», 1997. – 55 с. 17. Записала Н. Олійник 27.09.2003 р. в с. Больше троїцьке Шебекинського р-ну від Ганни Архипівни Яловенко, 1931 р. н., Віри Яківни Гу- синської, 1926 р. н. 18. Вовк Х. К. Шлюбний ритуал та обряди на Україні // Студії з української етнографії та ан- тропології. – К. : Мистецтво, 1995. – С. 219–323. 19. Записала Н. Олійник 31.07.2007 р. в с. Спо- дарюшино Грайворонського р-ну. 20. Записала Н. Олійник 20.07.2007 р. в с. Іва- нівська Лисиця Грайворонського р-ну від Антоні- ни Андріївни Ніжник, 1941 р. н., та Віри Єгорівни Михайленко, 1929 р. н. 21. Записала Н. Олійник 18.07.2003 р. в с. Охрі- мівка Вовчанського р-ну від Галини Михайлівни Шеленко, 1947 р. н. (с. Мала Вовча Вовчансько- го р-ну). 22. Жизнь и творчество крестьян Харьков- ской губернии: Старобельский уезд: Очерки по этнографии края. Т. 1 / под ред. В. В. Ива- нова. – Х. : Изд-во губ. стат. комитета, 1898. – 1012 с. 23. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. Історико-етнографічне досліджен- ня. – К. : Наукова думка, 1988. – 189 с. 24. Записала Н. Олійник 19.07.2007 р. в с. Іва- нівська Лисиця Грайворонського р-ну від Віри Єгорівни Михайленко, 1929 р. н., Лідії Єгорівни Ярошенко, 1938 р. н. 25. Записала Н. Олійник 2003 р. в с. Мала Вовча Вовчанського р-ну від Марії Іванівни Шелест, 1910 р. н. 26. Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К. : Наукова думка, 1974. – 158 с. 27. Записала Н. Олійник 27.09.2003 р. в с. Больше троїцьке Шебекинського р-ну від Ган- ни Архипівни Яловенко, 1931 р. н. (с. Зимовеньки Шебекинського р-ну). 28. Потебня А. А. О некоторых символах в сла- вянской народной поэзии. – Х., 1865. – 168 с. 29. Чубинський П. П. Мудрість віків : у 2 кн. – К. : Мистецтво, 1995. – Кн. ІІ. – С. 78–188. 30. Записала Н. Олійник 02.07.1994 р. в с. Рясне Золочівського р-ну від Ганни Опанасівни Вигу- ляр, 1926 р. н., та Миколи Дмитровича Вигуляра, 1926 р. н. 31. Маркевич М. А. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян // Українці: народні віру- вання, повір’я, демонологія. – К. : Либідь, 1992. – С. 52–169. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Схожі ресурси