Етнографічний образ сучасної Гуцульщини

У статті узагальнено результати комплексного фольклорно-етнографічного дослідження сіл Верховинського району Івано-Франківської області; проаналізовано сучасний стан етнокультурної спадщини гуцулів та визначено чинники її трансформації....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
Hauptverfasser:	Бідношия, Ю., Бондаренко, Г., Буйських, Ю., Васянович, О., Величко, Т., Маховська, С., Таран, О., Чаплик, К.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнологія
Schlagworte:	З експедиційних досліджень
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201603
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, О. Васянович, Т. Величко, С. Маховська, О. Таран, К. Чаплик // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 4. — C. 65-75. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-201603
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2016032025-02-23T18:21:19Z Етнографічний образ сучасної Гуцульщини An Ethnographical Image of Modern Hutsulshchyna Бідношия, Ю. Бондаренко, Г. Буйських, Ю. Васянович, О. Величко, Т. Маховська, С. Таран, О. Чаплик, К. З експедиційних досліджень У статті узагальнено результати комплексного фольклорно-етнографічного дослідження сіл Верховинського району Івано-Франківської області; проаналізовано сучасний стан етнокультурної спадщини гуцулів та визначено чинники її трансформації. The article sums up the results of complex folkloric ethnographical research on the villages of the Verkhovyna District of the Ivano-Frankivsk Region. There is an analysis of the Hutsul ethnographic heritage’s modern state and an ascertainment of its transformational factors. 2012 Article Етнографічний образ сучасної Гуцульщини / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, О. Васянович, Т. Величко, С. Маховська, О. Таран, К. Чаплик // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 4. — C. 65-75. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201603 39.001.3(477.85/.87)“20” uk Народна творчість та етнологія application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З експедиційних досліджень З експедиційних досліджень
spellingShingle	З експедиційних досліджень З експедиційних досліджень Бідношия, Ю. Бондаренко, Г. Буйських, Ю. Васянович, О. Величко, Т. Маховська, С. Таран, О. Чаплик, К. Етнографічний образ сучасної Гуцульщини Народна творчість та етнологія
description	У статті узагальнено результати комплексного фольклорно-етнографічного дослідження сіл Верховинського району Івано-Франківської області; проаналізовано сучасний стан етнокультурної спадщини гуцулів та визначено чинники її трансформації.
format	Article
author	Бідношия, Ю. Бондаренко, Г. Буйських, Ю. Васянович, О. Величко, Т. Маховська, С. Таран, О. Чаплик, К.
author_facet	Бідношия, Ю. Бондаренко, Г. Буйських, Ю. Васянович, О. Величко, Т. Маховська, С. Таран, О. Чаплик, К.
author_sort	Бідношия, Ю.
title	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини
title_short	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини
title_full	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини
title_fullStr	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини
title_full_unstemmed	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини
title_sort	етнографічний образ сучасної гуцульщини
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2012
topic_facet	З експедиційних досліджень
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201603
citation_txt	Етнографічний образ сучасної Гуцульщини / Ю. Бідношия, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, О. Васянович, Т. Величко, С. Маховська, О. Таран, К. Чаплик // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 4. — C. 65-75. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT bídnošiâû etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT bondarenkog etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT bujsʹkihû etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT vasânovičo etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT veličkot etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT mahovsʹkas etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT tarano etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT čaplikk etnografíčnijobrazsučasnoíguculʹŝini AT bídnošiâû anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT bondarenkog anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT bujsʹkihû anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT vasânovičo anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT veličkot anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT mahovsʹkas anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT tarano anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna AT čaplikk anethnographicalimageofmodernhutsulshchyna
first_indexed	2025-11-24T09:28:17Z
last_indexed	2025-11-24T09:28:17Z
_version_	1849663419567833088
fulltext	65 етНограФічНий образ сучасНої гуцульщиНи Юрій Бідношия, Галина Бондаренко, Юлія Буйських, Олександр Васянович, Тетяна Величко, Світлана Маховська, Олена Таран, Катерина Чаплик УДК 39.001.3(477.85/.87)“20” З 1 по 10 липня у Верховинському райо ні ІваноФранківської області працювала друга комплексна фольклорноетнографіч на експедиція Інституту мистецтвознавства, фольк лористики та етнології ім. М. Т. Риль ського Національної академії наук України. Наукови ми завданнями експедиції були фік сація сучасного стану етнокультурної спад щини народу, збирання польового матеріалу для багато томного видання «Історикоетно графічний образ України», дослідження впли ву глобалізаційних чинників в українському соціаль нокультурному просторі. За короткий час нам вдалось обстежити 12 населених пунк тів району (сс. Криворівня, Рівня, Верхній Ясенів, Бистрець, Зелене, Дземброня, Усте ріки, Хороцево, Буковець, Кривопілля, Ільці, смт Верховина). Опитано понад 150 осіб, віком від 16 до 96 років, записано близько 120 го дин інтерв’ю – розповідей старожилів, людей середнього віку, сільської молоді про історичні події, духовну та матеріальну культуру народу, народну побожність, медицину, міфологічні уявлення, моральноціннісні орієнтації, сучас ні форми дозвілля, міжетнічні та міжкультурні взаємини в регіоні. У всіх названих селах та у Верховинському районі загалом спостерігається певна динамі ка приросту населення: народжуваність тут домінує над смертністю. Горяни, як колись, так і тепер, відрізняються довголіттям та ви сокою працездатністю. Відсутність належної кількості робочих місць у регіоні спричинили трудову еміграцію до країн Західної Європи, Росії. Від 10 до 100 осіб із села мешкають за кордоном. Молоді чоловіки зайняті на буді вельних роботах у Києві, Криму, Одесі. Опитування сільської молоді, людей се реднього та старшого віку фіксує переважан ня гуцульської ідентичності над українською. У регіо ні добре збережена місцева гуцульська говірка, хоча мешканці (особливо молодшого й середнього віку) добре володіють літературною українською мовою, якої їх навчали в школі. Ви сокий статус місцевої говірки їй забезпечують патріотичні ініціативи місцевої інтелігенції зі збе реження та популяризації самобутньої культури краю. В освітні програми місцевих шкіл уведено уроки гуцульщинознавства. Зокре ма, директо ром Яворівської гуцульської школикомплексу, членомкореспондентом Академії педагогічних наук Петром Лосюком видано монографію «Регіональний етнографічний компонент у су часній школі» (Снятин, 2007 р.). Головою сіль ської ради с. Криворівня Василем Івановичем Зеленчуком, 1973 р. н., колишнім учителем, у місцевій школі на уроках української мови впроваджено елементи діалектологічних дослі джень (учні шукають тлумачення діалек тних слів, опитують старожилів). Розмірковуючи про особливість місцевої говірки, інформанти часто зазначають, що найруйнівнішим для неї У статті узагальнено результати комплексного фольклорноетнографічного дослідження сіл Верховинського ра йону ІваноФранківської області; проаналізовано сучасний стан етнокультурної спадщини гуцулів та визначено чинники її трансформації. Ключові слова: гуцули, етнокультурна спадщина, культурна трансформація. The article sums up the results of complex folkloric ethnographical research on the villages of the Verkhovyna District of the IvanoFrankivsk Region. There is an analysis of the Hutsul ethnographic heritage’s modern state and an ascertainment of its transformational factors. Keywords: Hutsuls, ethnographical heritage, cultural transformation. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 66 ISSN 01306936 * НарОдНа ТВОрЧІСТь Та еТНОЛОГІя* 4/2012 виявився «рускій» вплив, маючи на увазі поши рення обсценної лексики (за «перших та других совєтів»), яка до того не побутувала в краї. Серед моральноціннісних орієнтацій на селення неабияку значущість мають почуття патріотизму, працелюбність, побожність. До сить високим є також рівень міжетнічної, між культурної толерантності. Мешканці сс. Хо роцево, Барвінкове, Білоберізка, розділених річкою Черемошем із Чернівецькою областю, пам’ятають, що колись це була межа між двома державами – Румунією і АвстроУгорщиною. Сусіди називали один одного «галичанами» й «руминами» і часто ворогували, затіваючи бій ки. Нині частина дітей із с. Хороцево навчає ться в технічно оснащенішій школі сусідньої області, і минулої ворожнечі немає. Так само добре ставляться до іноземців – чоловіків зі змішаних родин, оцінюючи позитивно іта лійських, німецьких, американських зятів по тому, що «вони їдять все наше, їм подобаєть ся, та ще й бараболю копають так, що наші не вкопають» (с. Хороцево). Відновлення релігійного життя на Гуцуль щині, що розпочалося наприкінці 1980х років, спочатку спричинило певне протистояння між православними та грекокатоликами, бажання останніх повернути забрані в 1945–1946 ро ках храми. «Ксендз тоді сказав, що він уже старий, має 62 роки і на Сибір не хоче їха ти, то як буде 20 чоловік, що перейдуть у православ’я, то церкву не закриють. Ми й перейшли, як же так без церкви?» (с. Ільці). Нині в сс. Ільці, Кривопілля та смт Верховина, окрім православних, діють і грекокатолицькі храми. Домінуючою конфесією в обстежених селах залишається православ’я (Київський па тріархат), із протестантських громад поширені свідки Єгови, неоп’ятидесятники. У с. Криво пілля є навіть 7 крішнаїтів і один мормон. Вплив католицької віросповідної традиції збе рігається в домінуванні католицьких ікон у до машніх іконостасах, особливо в оселях людей старшого віку; побутуванні подвійних імен (ІринаМарія, БогданаПараскева, Володи мирВасиль); поширенні сакральної скульпту ри. У новозбудованих капличках установлені фігури Христа, Богородиці, прикрашені ви шитими рушниками, є іменні каплички, при свячені тому чи іншому католицькому святому, наприклад святому Піо в с. Криворівня. При вході до багатьох каплиць розміщена державна символіка – тризуб, прапор, інколи ще й пра пор повстанської армії. Певним культурним феноменом району можна вважати появу тут двох шанованих ікон Божої Матері («Втілен ня творчих задумів» у с. Криворівня, худож ник – Людмила Рибенчук, та «Божа Матір Гуцулка» у с. Дземброня, художник – Оксана Андрущенко), на яких Богородиця зображе на в гуцульській вишиванці, а Христос – у кептарику. Окремі форми прояву народної релігійності, а саме бажання парафіян при красити сільський храм чи вберегти його від негоди, оббивши листами нержавіючої сталі чи бляхою, викликають серйозне занепокоєння науковців, діячів культури, інтелігенції. Утім, мода на «блискучу» церкву поширюється, з металу найчастіше споруджуються і каплички біля приватних садиб або при в’їзді в село, хоча трапляються серед них і дерев’яні копії старих церков, наприклад у с. Ільці. Незважаючи на те що Гуцульщина сьогод ні є чи не найдослідженішим етнографічним регіоном України 1, саме її етнологічним сту діям бракує системності. Тому, попри добру збереженість традиційної культури (у живому побутуванні й у фольклорній пам’яті), чима ло її явищ (наприклад, знання з етноекології, етноботаніки, відомості з етнопсихології) ви явились або втраченими, або забутими. Дра матичні події доби радянської окупації, що супроводжувалися масовими розстрілами на селення, засланнями до Казахстану та Сибіру, виселеннями цілих сіл (с. Хороцево було пере селено двічі – у 1940 і 1947 рр.), закриттям церков, спонукали місцевих жителів до стри маності, мовчання в розмові з чужими. Про історичні події і зараз переповідають з певною пересторогою, побоюючись уже не за власне життя, а за дітей та онуків. Серед записаних нами сюжетів – спогади про життя «за Поль http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 67 З експедиційних досліджень щі», встановлення радянської влади, події Другої світової війни, повоєнне облаштування краю тощо. Багато такої інформації було зафіксовано від жителя с. Кривопілля Семенчука Юрія Дмитровича, 1923 р. н. Особливу увагу рес пондент звернув на українське національне життя (діяльність «Просвіти», народної шко ли, драматичного гуртка), пригадав міжетнічні взаємини українців та євреїв, які проживали в селі. Зафіксовано відомості про побут, тради ції гуцулів, висланих до Сибіру (Марії Кай танової (Харук) із с. Зелене, Одосії Плит киСорохан із с. Криворівня). Частину своїх спогадів, авторські співанки та вірші остання вмістила у виданих за власну пенсію книжках «Від Черемоша до Колими» та «Криворівнен ське розмаїття». Народні знання належать до найтрансфор мованішого пласта народної культури, утім, ми зафіксували відомості з народної астрономії, медицини, метеорології тощо. Метеорологічні прогнози краю можна об’єднати у дві групи за певними ознаками: прикмети, які дозволя ють прогнозувати погоду на короткий час, від кількох годин до трьох днів і більше; прикмети на триваліший строк, що визначають госпо дарські умови тих чи інших пір року в межах річного сільськогосподарського циклу. Метою короткотермінових передбачень погоди в гуцулів Верховинщини було прогно зування кількості опадів, змін температури, напряму вітру тощо найближчим часом. Найпо ширенішими з прикмет були такі, що дозволяли прогнозувати погодні зміни за астрономічними об’єктами (Сонцем, Місяцем, зорями), атмос ферними явищами (хмарами, вітром, дощем, росою, туманом тощо), поведінкою свійських і диких птахів, тварин, самопочуттям людей тощо. Місцеві жителі уточнюють окремі метео прогнози, зокрема, указують, що на гарну пого ду роса має бути «студена», вкрита павутиною, відмічають наявність туману над певними по тічками тощо. Упадає в око практична відсут ність прогнозів за флорою, хоча край багатий на різноманітну рослинність. Із зібраного матеріалу до народного кален даря вдалося визначити важливі в метеоро логічному сенсі дні (початок весни – Стрі тення, початок зими – Покрова). З метою визначення довготривалих метеорологічних прогнозів у селах спостерігають за пого дою в день Сорока святих, Теплого Олекси, Мокрини, Іллі, Покрови тощо. У господар ському плані помітно виділяються дні Євдокії (висівання насіння на розсаду), Благовіщен ня (початок роботи на городі), Довгого Івана (висівання огірків), Покрови (завершення збору врожаю) і т. д. Окрему групу складають метеорологічні вірування – різноманітні способи магічного впливу на погоду (викликання дощу, припи нення граду та грози). Вони переважно набу вають християнського характеру (здійснення молебнів із викликання дощу, використову вання освячених предметів від грози – свічок, зілля, води). Проте трапляються і архаїчніші дії (викидати пічне начиння під час граду, «ме тати отаву» під час грози, «чистити головиці» (джерела) під час засухи). Отже, можна вести мову про скорочення метеорологічних знань у побуті жителів Вер ховинського краю, які починають активніше послуговуватися науковими прогнозами. На томість ще живими залишаються метеоро логічні вірування, особливо ті, які пов’язані з майбутнім врожаєм та несприятливими яви щами погоди. Серед усього масиву матеріалу, зафіксова ного в галузі народної гігієни, найбільшу ува гу привертають місцеві традиційні косметичні засоби по догляду за шкірою та волоссям, що нині повністю вийшли з ужитку. Для зміц нення волосся та його миття використовували такі природні «шампуні»: буряковий квас; по піл, що його вигрібали з печі; «гуща» від бор щу, яка «перестоювала» на 3–4й день; «гус лянка» (різновид місцевої ряжанки); яєчний жовток тощо. Удалося записати й інформацію про використання декоративної фітокосме тики, як, наприклад, натирання щік буряком для досягнення рум’янцю, а також змащуван http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 68 ISSN 01306936 * НарОдНа ТВОрЧІСТь Та еТНОЛОГІя* 4/2012 ня сухої шкіри домашнім коров’ячим маслом задля зволоження. Серед явищ народної матеріальної куль тури найпомітніший вплив міжкультурних запозичень та глобалізаційних чинників про стежується у сфері будівництва, розвитку промислів та ремесел. При спорудженні бу динків використовуються сучасні будівельні матеріали, нове планування хати, двору за галом. З’явилася мода на обшивання старих дерев’яних будівель пластиковою вагонкою, яка не лише йде в розріз із місцевою традицією, але й пришвидшує руйнування дерева. Із про мислів та ремесел найзбереженішими вияви лися ткацтво, зокрема ліжникарство, худож ня кераміка, різьба по дереву. Орієнтуючись на комерційний попит, місцеві вишивальниці часто займаються виготовленням тиражованої продукції («шиєм низинкою рушники, туди на Київ, Східну Україну, з лебедями, з написами “на щастя, на долю”»). Багато узорів вишивки майстрині запозичують зі спеціальних видань, що сприяє поширенню певного еклектичного стилю в сучасних варіантах народного одягу, предметах домашнього вжитку. Національний стрій у Верховинському районі зберігає роль певного етнічного мар кера. Мати комплект чоловічого й жіночого традиційного вбрання вважається мало не обов’язковим у родинах, у яких є діти на видан ні. На вінчання до церкви більшість молодих пар ідуть у національному вбранні, повсюдно поширене носіння вишиванок у святкові дні та в неділю до церкви. Попит на національний одяг суттєво вплинув на ціни: головний чоло вічий убір – крисаня – коштує 1200 грн, кеп тар – від 2 до 3 тис. грн, буковинська сорочка, вишита бісером, що стає дедалі популярнішою серед молодих дівчат, – до 7–8 тис. грн. У сфері матеріальної культури саме народ на кухня зберігає етнічну своєрідність і харак теризується найбільшою стійкістю та консер ватизмом. Система харчування гуцульського населення відзначається збереженням архаїч них рис у засобах приготування і споживан ня їжі, домінуванням бобових, картопляних та круп’яних страв (насамперед з кукурудзи) та значним відсотком молочних продуктів. За останні десятиліття поширилися страви з пшеничного борошна першого сорту, які скла дають не лише святковий, але й щоденний ра ціон. До цього часу салати зі свіжих овочів та солодощі вважаються розкішшю, їх готують на великі свята та для гостей. Страви з кар топлі («бараболя», «буришка»), кукурудзи та бобових складають значну частину як щоден ного, так і святкового харчування гуцулів. Значне місце в щоденному раціоні посі дає молоко й молочні продукти. Молоко лас каво називають «Божою росою». До цього часу зберігаються рецепти виготовлення сиру, бринзи, сметани та гуслянки. У спекотну по году п’ють «розвід» – «розколочену» з водою гуслянку. Поширеними щоденними стравами залиша ються голубці (невеликі – із «квасної» капусти, з рисом, кукурудзяною крупою або борошном, салом; великі – зі свіжої капусти з додаванням до начинки м’яса), вареники (місцева назва – «пироги»), барабулька з олією, борщ, «зупа», «росівниця» тощо. М’ясні страви готують пе реважно як святкову та недільну їжу. Найусталенішими виявляються тради ції побутування обрядових страв. На Святий вечір серед 12 страв обов’язково мала бути «пшениця» (варена пшениця з товченими во лоськими горіхами), пісні голубці, гриби. На передодні Хрещення також варили «пшени цю» (місцева назва – «Хреста говіти»). На Великдень печуть паску, бабку, «великодник» та фарбують яйця. На Різдво й весілля печуть калачі. Весільна трапеза не обходиться без гуцульського борщу (ще одна назва – «бура ки»). Готують його на бульйоні з вудженого (копченого) м’яса та квашених білих буряків, без картоплі, заправляють смаженою на салі цибулею, обов’язково додають чебрик. Важливу роль в організації харчування, се зонності дії певних харчових заборон відігра ють пости («говіни»). Крім середи і п’ятниці, деяких одноденних постів (наприклад, 11 ве ресня, день Усікновення голови Іоанна Пред http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 69 З експедиційних досліджень течі), дотримуються чотирьох багатотижневих постів: перед Великоднем («Великий піст», «Великодній піст» – назви в сс. Криворів ня, Дземброня); перед святом Петра і Павла (Петрівка, буває Велика і Мала – у с. Верх ній Ясенів); перед святом Успіння Пресвятої Богородиці («Богородицький піст» – назва в с. Дземброня, «Посток» – назва в с. Криво рівня); перед Різдвом (Пилипівки, Пилипів ка, Пилипочний піст). Складність природнокліматичних умов, особливості господарської діяльності в гір ській місцевості, важка праця зумовили певні особ ливості пісного столу гуцулів. Так, чимало людей під час багатотижневих говін «постили побілому» або «набіло», тобто м’ясні продукти не вживали взагалі, а яйця й молочні їли у вів торок, четвер, суботу, неділю. Найстрогішими були перший і останній тижні Великого посту. За народними уявленнями, у перший велико пісний день – «Москотавний понедівног» – нічого не можна робити, але миють посуд окро пом, щоб змити залишки скоромної їжі. Дослідження сімейних стосунків дозволило дійти висновку про визначальну роль чоловіка в гуцульській родині. Інформанти різних віко вих груп наголошують на відсутності чіткого розподілу сімейних обов’язків між чоловіком і жінкою. Старше покоління з осудом реагує на поодинокі випадки звертання дітей до бать ків на «ти», тому практично в кожній сучасній гуцульській родині їх продовжують називати на «Ви». Повсюдно в селах Верховинського району ІваноФранківської області на батька кажуть «дєд́ьо» («дєд́я»), на маму – «мам́а» («мамо»́), на дядька – «вуй́ко», на тітку – «тет́а». Гуцульські родини переважно були багатодітними. Зафіксовані згадки про 24 ди тини в сім’ї. Через бідність жінки ́ неодно разово змушені були робити аборти, що всіляко засуджувалися церквою. Весільні звичаї та обряди займають одне з центральних місць у системі сімейної обря довості Верховинського району. На початку ХХІ ст. гуцульське «весілє»́ продовжує збе рігати високий рівень традиційності. Інфор манти зазначають, що раніше весілля грали найчастіше взимку протягом двох днів – у середу та четвер. На сучасному етапі весіль ний час утратив свою прив’язаність до пори року. Щодо днів тижня, то нині святкування припадає на суботу й неділю. Про місце його проведення батьки «кнєзі» (молодого) і «кні гині» (молодої), як і раніше, домовляються на «стар́остах». До традиційних структурних компонентів місцевого весільного обряду, за матеріалами польових досліджень, належали «виз́навки», «стар́ости», «вінки»́, «зачин́анє», власне «весілє»́ та «сміїн́и» (через тиждень після весілля). Поступово необхідність ходити у «виз́навки» зникла. Молодь стала обирати собі пару за власним бажанням, що фактично виключило ймовірність отримати відмову на «стар́остах». Обов’язкового для українського весілля етапу приготування весільної випічки («коровайного» обряду) у верховинській тра диції не зафіксовано, у межах району обрядо вий хліб мав значно менше ритуальномагічне навантаження і був представлений переважно «колачам́и». За традиційним сценарієм після поперед ньої згоди батьків нареченої, отриманої на «виз́навках», представники роду нареченого йшли в «стар́ости». До їхніх атрибутів належа ла горілка, і лише подекуди – хліб, яким обмі нювалися батьки на знак згоди дітей на шлюб. На сватанні молода обдаровувала старост руш никами й «колачам́и». У середу напередодні весілля «дружки» збиралися в хаті «кнігині», а «дружби» – у хаті «кнєзі», як казали, «на вінок», де вбирали весільне «деревце»́. Піс ля завершення ритуалу молоді з «дружкам́и» йшли запрошувати гостей на весілля. У четвер зранку молодят готували до вінця, після чого відбувалося «зачин́анє» – батьки тричі об водили дітей навколо столу, що засвідчувало про початок весілля. До церкви молоді їхали кіньми (традиція зберігається й на сучасному гуцульському весіллі). Після вінчання наре «Дружки»́ – спільна назва для «дружок» і «дружбів». http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 70 ISSN 01306936 * НарОдНа ТВОрЧІСТь Та еТНОЛОГІя* 4/2012 чених біля церкви обсипали пшеницею, після чого вони вирушали до хати, у якій за домов леністю мало продовжуватися святкування. За другим столом «кроїл́и» (різали) «колачі»́ й роздавали всім присутнім. Обдаровування молодят мало назву «пов́ниця» й відбувалося наприкінці весілля. Крім того, під вечір з мо лодих «рубали» (знімали) вінки й «завивали» молоду хусткою, що символізувало її перехід до статусу заміжньої жінки – молодиці. Зви чаїв, пов’язаних з демонстрацією цнотливості нареченої на дослідженій території майже не було зафіксовано, за винятком поодиноких згадок про вивішування «прос́тині» (с. Криво рівня) або червоного «прапора» (с. Устеріки). Практично зникло з ритуальної канви весілля обрядове рядження гостей. Локальний характер побутування мали такі звичаї: класти шматочок цукру в шкар петку нареченої, щоб чоловік любив (с. Усте ріки); під час запросин на весілля заходити в першу хату до щасливих ґаздів (с. Криворів ня); «закликати стрічного» на весілля, «щоб не клів» (проклинав) (с. Устеріки); дивитися після вінчання крізь «колач» на сонце, «щоб діти були круглі» (повненькі) (повсюдно); хо вати перший принесений гостями «колач», щоб на весіллі не билися (с. Криворівня); сідати на пальці – скільки років молода не хоче мати ді тей, на стільки пальців мусить сісти при пер шому посаді за стіл після вінчання (сс. Усте ріки, Кривопілля); закидати «деревце»́ на «єб́лінку» (яблуню) в останній день весілля (повсюдно); зберігати «зрублені віночки», які, за народними віруваннями, були наділені ліку вальними властивостями (димом від «підкуре ного» (запаленого) вінка обробляли сорочку хворої дитини) (сс. Криворівня, Кривопілля); «перегулювати» «вельон» (фату)/капелюх з «дружками»/«дружбами» після покривання молодої (сс. Устеріки, Зелене) тощо. Певні локальнотериторіальні закономір ності демонструє також склад весільних чинів. Так, окрім «дружок» і «дружбів», свідками під час вінчання повсюдно були «куми»́ – пере важно заміжні/одружені жінки («куми»́) та чоловіки («кум́и»). На більшості обстеженої території їх функції виконували хрещені бать ки – «мат́ка» й батько. До обов’язків «шлюб них батьків» («кумів́») входило простилання в церкві рушника перед «кнізєми» й утриму вання над їхніми плечима «колачів» і свічок. Високим рівнем збереженості в межах Вер ховинського району характеризується також інститут «убиральниць» – щасливих у шлюбі жінок, які не лише одягали та зачісували мо лоду, але й виготовляли для неї власноруч до сходу сонця весільний «віночок». Комплекс родильної обрядовості нині харак теризується певною редукцією традиції та, від повідно, дещо спрощеними формами. Зокрема, більшість інформантів могли говорити лише про особистий досвід і досвід найближчих родичів, а не про місцеву традицію загалом, що харак терно для більшості регіонів України. Однак в окремих випадках зафіксовані соціальнопобу тові особливості народного акушерства в регі оні наприкінці 1930х – початку 1980х років. Так, одній нашій респондентці, яка ще застала життя в «курниці» (курній хаті), довелося на роджувати двічі на самоті. Пологи проходили без допомоги повитухи, оскільки не було часу її кликати, і не було кому. Також зафіксовано деякі традиційні заборони та норми поведін ки, яких мала дотримуватися вагітна, а також способи полегшення передпологових мук. Оче видно, пологи приймали повитухи. В обстеже них селах ще досить довго після впроваджен ня ФАПів та офіційного акушерства дітей приймали повитухи («баба, що діти брала», «баба, що пупа в’язала»), які мали значну по вагу й досить високий соціальний статус серед місцевого населення. У с. Рівня, за словами ін формантки 1921 р. н., мати якої була повитухою, досі проживають люди, яких вона приймала і які, відповідно, вважають себе її «онуками» та продовжують поминати 2. До післяпологового періоду належать обрядодії з пуповиною та по дальше її зберігання (у більшості сіл пуповину зберігають до часу, коли дитина йде в школу, і тоді дають їй розв’язати – якщо розв’яже, то буде дуже розумна); годування та відлу http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 71 З експедиційних досліджень чення від грудей; народне лікування дітей до року тощо. У всіх обстежених селах досі побу тує уявлення про те, що душі дітей, матері яких зробили аборти («страчені», «тратєні» діти, «страчєта» – назви, поширені повсюдно), та душі дітейвикидней («збігленєта» (сс. Рівня, Верхній Ясенів, Замагора, Зелене), «дитина збігла», «нечісові діти» (с. Хороцево)) літають у повітрі, «пищать» і «просять хреста», тобто хо чуть бути охрещеними. Уважають, що це мож на здійснити, зробивши хрестик із трави або ві дірвавши «щінку» (шнурок, що стягував комір сорочки) чи просто щось від одягу та кинувши його через плече, одночасно промовляючи будь яке ім’я. Зауважимо, що зафіксовані локальні гуцульські вірування у «страчєт» та «збігленєт» перегукуються з уявленнями про «потерчат», що характерні для інших регіонів України, зо крема Поділля. Польові етнографічні матеріали, зібрані нами в царині поховальнопоминальної об рядовості, фіксують стійку структурованість, яка майже не зазнала змін упродовж усього ХХ ст. Записано ряд обрядів, пов’язаних з підготовкою до похорону (нічне перебуван ня біля померлого, «посижіння»). Майже всі інформанти віком від 50ти років згадують специфічні риси «посижінь» – молодіжні за бави («лопатка», «грушка», які побутували в окремих досліджених селах до середини 1970х рр. (наприклад, с. Бистрець)). На сьо годні всі респонденти (разом зі священика ми) одностайно засуджують цей звичай, який наразі не побутує, але пам’ять про нього збе реглася. Похорон відбувається рано (о 10 або об 11 годині ранку), після поховання всіх запрошують на «комашню» (поминальний Учасники другої комплексної фольклорно-етнографічної експедиції ІМФе ім. М. Т. рильського НаН України Т. Величко, С. Маховська, О. Таран, Г. Бондаренко, Ю. Буйських, К. Чаплик (1-й ряд), О. Васянович, Ю. Бідношия (2-й ряд). м. Коломия Івано-Франківської обл. 2012 http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 72 ISSN 01306936 * НарОдНа ТВОрЧІСТь Та еТНОЛОГІя* 4/2012 обід). Стійким залишається перелік поминаль них страв, до яких обов’язково належать борщ, голубці з квасної капусти, рисова каша. Кожен із присутніх на «комашні» отримує «подавни ки» – зараз це окремі поліетиленові торбинки зі свічкою, солодкою водою, булкою, печивом, цукерками. Раніше подавали на спомин душі лише хліб і свічку. Шануючи своїх предків, живі намагаються вберегти власні родини від смерті, здійсню ючи певні обряди й дотримуючись ряду пере сторог. До таких належать зафіксовані нами передавання через деревище (труну з покій ним) «за простибих» (від «прости, Біг») жи вої вівці та оберемку отави (сіна) (сс. Устері ки, Бистрець). Колись передавали так речі померлого, зараз, за словами інформаторів, люди не хочуть цього брати, тому тепер купують тричотири скатертини, які також передають через труну. Якщо поховальній процесії по дорозі на кладовище доводиться перетинати струмок, померлому «переливають дорогу» з метою убезпечення членів громади від нових смертей (с. Криворівня). Щоб не було більше смертей у хаті, не прибирають на ніч зі столу рештки поминального обіду, навіть якщо всі продукти зіпсуються. Збереглося багато вірувань, які віщують близьку смерть когось із громади. Так, уважа ють: якщо викопана для могили яма трохи за валилася, то скоро в селі треба чекати на нову смерть. До новітніх вірувань належать переко нання, що якщо назустріч поховальній процесії їде багато машин, то це також поганий знак. На Гуцульщині зберігається давня традиція вшановування померлих предків – так звані дідівні (або задушні) суботи. Перша припадає на М’ясниці перед Великим постом, друга – Провідна (Томина), третя – на Дмитра. У ці дні відправляють Божі служби за померлих у церквах, а родичі роздають за «простибих» – поминальні дари, куди раніше обов’язково вхо дили хліб, вода, заможніші клали горіхи, яблу ка. Сьогодні додають фабричне печиво, халву, апельсини. Поминають померлих предків і на Святий вечір. Ґаздині готують кутю, уся роди на чекає на прихід «дідів». У с. Устеріки гос подині ходять на «гроби», моляться біля могил своїх рідних. Останній тиждень Великого посту – Жив ний четвер (у с. Ільці – Живна середа) – від значається тим, що діти ходять «гріти діда». Діти стають під хату й голосно кажуть: «Грійте діда! Грійте діда! Грійте діда!» Потім господарі виходять, дають писанку або печиво, бул ку, цукерки. Раніше гостинці готували самі: «Мама робили курочки в печі. Два шматки тіс та перехрещувала та й приплюскувала зверху і робила такий чубчик, чубчик розрізала і роби ла гребінчик, дватри рази різала та й хвостик дватри рази різала. Та й така курочка полу чалась. Чому “гріти діда”, тому що наче дава ли діточкам за поману померлих, така жертва для діточок. Згадували предків» (записано від Рогатинюк (дів. – Дрислюк) Оксани Іванів ни, 1962 р. н.). З календарної обрядовості найзбереже нішими виявились обряди зимового циклу – Різдво (Коліда), – великодні звичаї, троїць кі обряди. У кожному селі є декілька гуртів колядників, які колядують для церкви (від 2 до 10 в с. Криворівня). Вступ до гурту є своє рідною ініціацією для юнаків, які мають на вчитися колядувати, а також придбати собі народний одяг. На Водорщі в усіх селах, де ми побували, окрім освячення води в церкві чи на березі річки, священик здійснює щоріч не окроплення святою водою домів прихожан. Особливістю великодніх святкувань є тради ція масового говіння напередодні, навіть моло ді, дітей, звичай «посижіння» біля плащаниці в церкві у Страсну п’ятницю, перенесений до храму з народного побуту. Особливо врочисто відбувається освячення пасок, поширені тра диції великодніх гостювань. Раніше дівчата біля церкви обдаровували хлопців писанка ми. Зараз писанки здебільшого купують, а не пишуть самі, і через їх вартість (7–8 грн за одну) родина купує не більше десятка – для освячення та для хрещеників, які приходять «гріти діда». http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 73 З експедиційних досліджень Поширені раніше юріївські обряди зникли з ужитку, уступивши місце врочистим обря дам проводів на полонину, що відбувається як районне свято (цього року – у с. Верхній Ясенів). Матеріал з гуцульської міфології, зафіксо ваний в окресленому регіоні, можна система тизувати в такі групи: 1) вірування й уявлення, пов’язані з особливою категорією людей, які володіли надприродними знаннями та магіч ними здібностями відповідно до свого ремес ла, часто спадкового, – так звані «знаючі» або «ті, що знали» (було зафіксовано міфологічні уявлення про таких «знаючих», як мірош ник, музиќа, «градівник»/«градільник» та «ворожбит»/«ворожка»); 2) вірування й уяв лення, пов’язані з людьми «вузької спеціаліза ції», чия діяльність спрямована передусім на порчу худоби, – локальні «чередільниця» та «чередільник», що відповідає загальноукраїн ському поняттю «відьма»; 3) вірування й уяв лення, пов’язані з людьми, які вміли «примов ляти» («шептати») й лікувати, нейтралізуючи шкоду, спричинену злими силами; 4) уявлен ня про різноманітних домашніх міфологічних персонажів (домова змія; духи на кшталт «до мового служки»: «біда», «щєзник», «щез», «дідьо»); 5) уявлення про жіночі міфологіч ні персонажі – локальні «бісиця», «лісна»́, «нявка», що входять до одного семантичного ряду з русалками та мавками 3; 6) уявлення про «упирів»/«упириць» та наявність у люди ни «дводушшя»; 7) уявлення про загальну, не персоніфіковану «нечисту силу» та чортів, які представлені різними образами й евфемізмами («скаженик», «щєзник», «щез би», «той, що каламутить», «дідьо», «юда» та ін.); 8) уяв лення про «закляті» («нечисті», «прокляті») скарби тощо. Можна стверджувати, що, порівняно з іншими регіонами України, міфологічна сис тема гуцулів зберегла досить багато арха їчних елементів. Донині існує стійка віра в домашніх міфологічних персонажів; людей, які можуть «приздрівати маржину» («зу рочувати худобу»), відбирати «ману» (мо локо) в корів та мають здатність до пере вертництва («чередільниця»/«чередінниця», «чередільник»/«чередінник»); людей, які «при мовляють» та лікують; людей, які займа ються різними видами ворожіння («ворож бит»/«ворожка»). Такі лексеми, як «знахар», «мольфар», «чаклун», «чарівник», можуть вживатися одночасно на позначення широкого спектра функцій, які приписуються «знаючим» людям, – від відбирання молока та наслання хвороб до нейтралізації цієї шкоди, а також відвертання грозових хмар і провіщення май бутнього. Нам удалося опитати двох жінок, чиї батьки були «градівниками» (у сс. Бист рець і Зелене) та практикували приблизно в середині 50х – на початку 80х років XX ст. Для цього регіону характерними є віруван ня в домовика на зразок «годованця» («хован ця») – «домашнього служку», якого «знаюча» людина могла «виростити» чи «придбати» для власних потреб – допомоги по господарству, глядіння худоби тощо. Для світогляду гуцу лів і до сьогодні характерним є таке явище, як «світоглядний синкретизм». Свого часу В. Шухевич указував на високий ступінь «бого мільності» гуцулів, їхнє виключно шанобливе ставлення до церкви, священиків, офіційних християнських свят та обрядів. Однак пара лельно гуцули виконували низку «не призна них Церквою церемоній», головним чином для того, щоб убезпечити себе, дітей, господар ство, худобу від уроків 4. З огляду на зафік сований нами матеріал, ці висновки є актуаль ними і нині. Проте трансформації, безумовно, теж мають місце, і на них вказують самі носії місцевої традиції: «...тепер більше чаклунів, від колись було... За рускіх [за радянської влади. – Ю. Б.] треба було, знаїш, троє селей перейти, щоб знайти чаклуна, ...за три гори йти, ...а тепер то – через хату... Понаучувалися» 5. На думку багатьох опита них, значна частина сучасних «мольфарів» та «чаклунів» (а особливо розрекламованих) є «неправдивими», тобто несправжніми, бо їхнє ремесло втратило спадковість, а з нею – і силу, і відповідні знання. Як правило, це такі «ці http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 74 ISSN 01306936 * НарОдНа ТВОрЧІСТь Та еТНОЛОГІя* 4/2012 лителі» та «чаклуни», які здобувають свій фах через ЗМІ та літературу популярного і псевдо фольклорного характеру, що нині має неабия кий попит серед різних верств населення. В експедиції проводилося також дослі дження народної музики. Етномузикологом Катериною Чаплик зафіксовано значний масив гуцульського пісенного й інструмен тального музичного фольклору. Найкраще в пам’яті старожилів зберігаються «колідницькі співанки». Особливо детально описують об ряд колядування на Святвечір та Видорщі (Водохреща) очільники колядницьких ватаг – так звані берези. Зафіксовано дві коляди для померлих – «умерлі коляди», що їх замовляє родина на спомин про покійних родичів. Про традицію співати «умерлу коляду» Парасковія Іванівна Мартищук (дів. – Бельмега) розпові ла так: «Напередодні ґазда іде до берези д’хаті та й заказує, наприклад, сьогодні я хочу най мити умерлу коліду ци татові, ци мамі. Умерла коліда триває годину. Спершу співають коля ду ґазді і ґаздині, якщо є – дівці, парубкові; це “плєс під хатов”. Відтак файно дєкують столо ві, відтак ся гасит світло, кладеться на стіл ко лач, ручник, свічка, дзвоники дзвонє і Береза зачинає умерлу коліду. Усі колядники підтри мують, дзвонє в дзвіночки. В кожнім покуттю умерлу коляду колідують неоднаково». Від респондентів із с. Криворівня Верхо винського району довідуємося, що з 2000 року почав згасати обряд маланкування, популяр ний і характерний для Гуцульщини. Старан нями активної та небайдужої молоді традицію ходити з Маланкою відновили. Хоча, як за уважують інформанти, постала більша кіль кість сценаріїв, часто з оновленими сюжетами й додатковими персонажами. Іншим пріоритетним обрядом, добре збе реженим у селах Верховинського району, є весілля. Від родини Дрислюків (батька Іва на Дмитровича, матері Парасковії Василівни та доньок – Оксани Іванівни Рогатинюк та Ярослави Іванівни Готич) у всій повноті та красі записано етапи весільного циклу разом з відповідними піснями, що їх супроводжують. Наприклад, коли збирають молоду, убирають деревце, під час повниці, коли молодих виво дять зза столу, молоду забирають до молодо го, розплітають молоду, здіймають вінок тощо. Характерним пісенним жанром, який сьо годні широко побутує у Верховинському райо ні, є так звані співанкихроніки історичного, патріо тичного, повчального змісту. Типовою рисою цих пісень є нанизування значної кількості вір шових рядків (інколи до 121 куплету, як, на приклад, у співанці про Олексу Довбуша) на незмінну мелодію, що базується на комбінації ступенів гуцульського ладу – мінору з високим ІV ступенем. Неабияку популярність мають співанки жартівливого, сороміцького та пияць кого змісту. За обсягом поетичного тексту ці пісні коротші й охоплюють від 4 до 30 куплетів. У багатьох родинах як дорогоцінний релікт збе рігаються рукописні збірники з текстами «ста ровіцьких» гуцульських співанок на всі теми життя, записані дідом, батьком, мамою. Відбулося декілька зустрічей з керівниками гуртків при Будинках культури, музикантами самоуками. У с. Буковець ми познайомилися з майстром Михайлом Тафійчуком (1939 р. н.). Уже багато років п. Михайло виготовляє тра диційні народні гуцульські інструменти – со пілку, флоєрку, теленку, ріг, дудку, скрипку, трембіту, цимбали та ін. Окрім продажу, його інструменти зберігаються серед експонатів музею в м. Коломиї. Свій досвід, знання та майстерність М. Тафійчук передає синам. У с. Верховина діє Музей гуцульського по буту, етнографії та музичних інструментів Ро мана Кумлика. Музей організований 5 років тому, міститься у власному будинку п. Романа. Серед музейних експонатів представлені пред мети побуту, давній гуцульський одяг, знаряд дя праці, грошові знаки різних часів та колекція музичних інструментів, серед яких є скрипки довбанки і прямокутна скрипкаальт. Матеріа ли до колекції збирали протягом 30 років. Аналізуючи новозібраний пісенний матері ал, упадає в око незначна кількість колискових пісень і відсутність у фольклорі гуцулів пісень весняного й літнього календарнообрядового http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 75 З експедиційних досліджень 1 Див., напр.: Етнографічні регіони Прикарпат- тя: матеріальна і духовна культура : рек. бібліогр. покажч. / Упр. культури Івано-Франківської ОДА. – Івано-Франківськ, 2009. – 79 с. Він нараховує 751 публікацію, видання. 2 Записала Ю. Буйських 3.07.12 р. в с. Рівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від А. І. Чупринчук, 1921 р. н. 3 Див. зокрема: Н. Хобзей. Гуцульська міфоло- гія : етнолінгвістичний словник. – Л., 2002. – С. 44–45; 118–119. 4 Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до україн- сько-руської етнології. – 1899. – Т. 2. – Ч. 1. – С. 38. 5 Записала Ю. Буйських 5.07.12 р. в с. Зелене Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. від Катерини З., 1936 р. н. циклу – веснянок, купальських та обжинко вих пісень, що їх, очевидно, замінили церков ні, які не складають питомий для регіону пласт музичного фольклору. За попередніми результатами експедиції, 9 липня відбулася наукова конференція в На ціональному музеї народного мистецтва Гу цульщини та Покуття (м. Коломия) за участю працівників музею, представників регіональ них масмедіа. Учасники експедиції висловлюють щиру по дяку депутатові ІваноФранківської обласної ради Палійчуку Миколі Васильовичу за фі нансову й інформаційну підтримку. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Етнографічний образ сучасної Гуцульщини

Institution

Ähnliche Einträge