Міф та правда про 130 «народів» в Україні

У статті розглядається важливе питання етнічної взаємодії українців та представників різних етнічних спільнот; на основі статистики спростовується пропагандистський міф про 130 «народів» України; порушується питання про інтеграцію етнічних груп в українське суспільство. В статье рассматривается важ...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Народна творчість та етнологія
Date:	2015
Main Author:	Борисенко, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2015
Subjects:	З історії та теорії науки
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201901
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Міф та правда про 130 «народів» в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 4. — С. 22-27. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860017533726228480
author	Борисенко, В.
author_facet	Борисенко, В.
citation_txt	Міф та правда про 130 «народів» в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 4. — С. 22-27. — Бібліогр.: 12 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнологія
description	У статті розглядається важливе питання етнічної взаємодії українців та представників різних етнічних спільнот; на основі статистики спростовується пропагандистський міф про 130 «народів» України; порушується питання про інтеграцію етнічних груп в українське суспільство. В статье рассматривается важный вопрос этнического взаимодействия украинцев и представителей разных этнических групп; на основании статистики развенчивается пропагандистский миф о 130 «народах» Украины; затрагивается вопрос об интеграции этнических групп в украинское общество. The article deals with the important issue of ethnic interaction of the Ukrainians with representatives of various ethnic communities and disproves the propaganda myth of 140 nations of Ukraine on the basis of statistics, as well as raises the question of integration of ethnic groups into Ukrainian society.
first_indexed	2025-12-07T16:45:41Z
format	Article
fulltext	22 МІф ТА ПРАВдА ПРо 130 «нАРодІВ» В УКРАЇнІ Валентина Борисенко УДК 314.117(477) У статті розглядається важливе питання етнічної взаємодії українців та представників різних етнічних спільнот; на основі статистики спростовується пропагандистський міф про 130 «народів» України; порушується питання про інтеграцію етнічних груп в українське суспільство. Ключові слова: політична міфологія, статистика, українці, етнічні групи, міжетнічна злагода, демократія. В статье рассматривается важный вопрос этнического взаимодействия украинцев и представителей разных этнических групп; на основании статистики развенчивается пропагандистский миф о 130 «народах» Украины; за трагивается вопрос об интеграции этнических групп в украинское общество. Ключевые слова: политическая мифология, статистика, украинцы, этнические группы, межэтническое согла сие, демократия. The article deals with the important issue of ethnic interaction of the Ukrainians with representatives of various ethnic communities and disproves the propaganda myth of 140 nations of Ukraine on the basis of statistics, as well as raises the question of integration of ethnic groups into the Ukrainian society. Keywords: political mythology, statistics, Ukrainians, ethnic groups, interethnic concord, democracy. Інститут мистецтвознавства, фолькло ристики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України планує поглиблювати вивчен ня етнокультурних процесів у південносхід них регіо нах України, досліджувати проблеми ідентичності й об’єктивно висвітлювати проб леми трансформації традиційної культури та самосвідомості. Відомо, що рівень демократії в суспільстві вимірюється також толерантним ставленням до представників інших національностей. У різних країнах проблеми з іноетнічним вкрапленням вирішуються порізному. Зокрема, російські іммігранти в Польщі розуміють, що без знання польської мови вони не зможуть інтегруватися до культури країни нового проживання. Тому російські дослідники проблем національних меншин у Польщі переконані, що знання росі янами польської мови дає їм можливість ком фортніше почуватися в польському оточенні [2, с. 56]. Постає питання, чому так «неком фортно» росіянам спілкуватися українською мовою в Україні. Чи легше вивчити польську?.. Прискорена ситуація з русифікацією на селення через приплив мігрантів із Росії спо стерігалася в повоєнний час і в країнах При балтики, зокрема в Латвії. Для збереження національної ідентичності й культурних цін ностей у законодавство Латвійської Респуб ліки було внесено низку змін про прийняття громадянства. До умов надання латиського громадянства для російськомовного населення входило також знання латиської мови. Спо чатку це викликало певне невдоволення ро сійськомовної етнічної групи, проте поступово все ж таки латиську мову почали вивчати біль ше. Особливо важливо, що поряд зі здачею іс питу з латиської для прийняття громадянства необхідно було підписати обіцянку вірності Латвійській Республіці [10, с. 266]. Чому сьогодні війна на Сході України? Ми не подбали про формування правдивих знань з історії та культури України чи нічогісінько не зробили для дерусифікації цього краю? Оче видно, що п’ятою колоною була спланована політика розпалювання ненависті до всього українського. Однією з найактуальніших проблем сього дення є досягнення міжетнічної злагоди в Україні, яка послаблена зовнішнім військовим втручанням під гаслом захисту «рускоязичного міра». Звісно, реальним механізмом є взаємо http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 23 З історії та теорії науки розуміння між різними політичними силами, соціальними прошарками та етнічними спіль нотами. Традиція толерантного ставлення до представників інших етнічних груп в Україні має свої давні витоки. Ще Володимир Моно мах повчав: «Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: простий чи знатний, чи посол...» [9, с. 177–178]. На початку ХХ ст. видатний український державник В’ячеслав Липинський у «Листах до братівхліборобів» зауважував: «У книзі цій поняття Нації ото тожнюється з поняттям Держави... Коли я пишу в цій книзі про нас – “ми, українські націо налісти” – то це значить: ми, що хочемо Укра їнської Держави, обіймаючи всі класи, мови, віри і племена Української Землі» [7, с. 13]. Цей принцип Україна повністю втілює в життя. У ХХІ ст. в традиціях українців зберіга ється звертання старших людей до незнайомця найласкавішими словами: «синку, доню...». На побутовому рівні українці добре ставляться до представників інших етнічних спільнот. Їм легко дається вивчення мов: російської, поль ської, угорської, словацької, румунської та ін., тому вони просто спілкуються із сусідами іно етнічного походження. Забезпечення прав етнічних груп стало од ним із провідних політикоправових напрямів діяльності у процесі становлення незалежної Української держави. Першим юридичним ак том, де зафіксовано рівні права всіх етнічних груп, які населяють Україну, стала Декларація про державний суверенітет. У ній проголоше но, що держава забезпечує рівність перед за коном усіх громадян незалежно від походжен ня, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин. У листопаді 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав націо нальностей, у якій сформульовано принципи політики молодої Української держави. У до кументі акцентується на тому, що наша дер жава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її те риторії, рівні політичні, соціальні, економічні й культурні права. Закон про національні мен шини в Україні, прийнятий Верховною Радою в червні 1992 року, конкретизував і чітко ви значив низку положень, декларованих у двох поперед ніх документах. Ставлення України як держави до ви рішення національнокультурних і мовних проблем закріпила Конституція, прийнята 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України. В Україні, як і інших країнах світу, на по граниччі наявні змішані поселення, що форму валися в різні історичні періоди і з різних при чин. Отже, важливими є такі головні чинники, як геополітичне розташування етнічного ареалу, культурноісторична самототожність етнічної групи, релігійний чинник і найголов ніше – правдива інформація про історичні корені кож ної етнічної групи, що опинилася в іноетнічному оточенні. До останнього часу давався взнаки сфальсифікований міф про «колиску братніх народів», який набув особливої пропаганди у ХХ ст. й досі повністю не спростований. Слід зауважити, що антидержавна міфологія почала активно відроджуватися зі здобуттям Україною незалежності. Антиукраїнські сили активно пропагували міфи про «меншовартість укра їнської культури», про трагічний наслідок від розриву економічних зв’язків із Росією, але го ловним став міф про 130 «народів» в Україні, щоб показати безправність корінного народу на своїй землі. Завдяки ЗМІ і підручникам міф набув такого поширення, що й сьогодні кожен зустрічний буде називати цю цифру, навіть не задумуючись, а хто вони ці «народи», де взя лися, відколи живуть в Україні. Хоча науковці (В. Наулко, В. Євтух, Т. Ємець та ін.) у сво їх працях неодноразово стверджували, що в Україні за переписом 2001 року, окрім 37,6 тис. (77,8 %) українців, є представники ще 15 ет- нічних спільнот. Аж ніяк не 130. Це росія ни – 8,334 тис. (17,3 %), білоруси 275,8 тис. (0,6 %), молдавани 258,6 тис. (0,5 %), болга ри – 204,6 тис. (0,4 %), угорці – 156,6 тис. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 24 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2015 (0,3 %), румуни – 151 тис. (0,3 %), поляки – 144,1 тис., а решта становлять 0,2–0,1 %: єв реї – 103,6 тис., вірмени – 99,9 тис., греки – 91,51 тис. татари – 73,3 тис., роми – 27,6 тис., азербайджанці – 45,2 тис., німці – 33,3 тис., гагаузи – 31,9 тис. осіб [4, с. 6–8]. У порівнянні з переписом 1989 року, крім азербайджанської, вірменської та румунської груп, простежується певне скорочення цих спільнот через міграцію. Ще зовсім недавно вчені переконливо зазна чали: «...історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етно політичних організмів дає підстави стверджува ти, що їй завжди були властиві засади міжетнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза під тверджується численними етносоціологічними дослідженнями» [4, с. 27]. Хто ж тоді готу вав таку масштабну провокацію протистояння на Донбасі? Відповідь частково можна знайти в публікаціях майже десятилітньої давності. Занепокоєння з приводу прискорених асимі лятивних процесів у тому регіоні висловив не упереджений працівник Донецького обласного краєзнавчого музею В. Ціміданов. Він звернув увагу, що в них дуже слабко практикуються саме етнографічні дослідження, та й ті здебіль шого спрямовані на вивчення греків Приазов’я. Дослідник констатує факт, що відбувається по силена денаціоналізація українського населення Донбасу і вбачає причину в цілеспрямованій по літиці русифікації «неруського» населення, яка «особенно интенсивная в послевоенные годы и подкреплявшаяся репрессиями» [11, с. 98]. Далі автор зауважує, що українське населення Донбасу чекає доля українців Кубані, західних районів Курської, Бєлгородської та Воронезь кої областей Російської Федерації, де протягом кількох десятиліть українці стали росіянами. Названі вище 15 спільнот проживають пе реважно компактно: угорці й румуни – у За карпатській області, румуни – у Чернівецькій, греки – у Донецькій (у Маріуполі й навколиш ніх 22 селах), гагаузи – в Одеській, євреї – най більше в Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетров ську. Україна забезпечує підготовку вчителів для загальноосвітніх нав чальних закладів та класів з українською, російською, кримсько татарською, угорською, польською, румун ською, словацькою та болгарською мовами нав чання. Отже, наша держава турбується про забезпечення розвитку освіти та культури всіх етнічних груп, які становлять навіть 0,5–0,1 % від загальної кількості населення в Україні. Варто звернути увагу на той факт, що роз дмухування міфу про поліетнічність населення України розпочалося ще з початку утвердження радянської влади. Уже тоді партія більшовиків намагалася відібрати право в українців на їхню культуру, мову, національну ідентичність. Для порівняння наведемо дані про етнічні спільноти з перепису 1926 року, з яких видно, що українці становлять 23,3 млн, росіяни – лише 2,6 млн населення, а за переписом 2001 року – 8,3 млн (за переписом 1989 р. – 11,3 млн). Тобто за ХХ ст. їхня чисельність збільшилася майже в 4,5 раза. Отже, більшість із них мігранти в першому та другому поколіннях. Це стверджує й російський довідник (Русские в современном мире. – М., 1983). За переписом 1926 року в Україні проживало 1,6 млн євреїв, які здебіль шого мешкали в містах та містечках, згаду ються поляки (476 тис.), а також німці, мол давани, греки, болгари, білоруси, чехи. Проте тут не згадується про 130 «народів», відсутні підрахунки Закарпаття й Буковини з відомих причин (не враховані угорці та румуни). У під сумках цього перепису є досить важливі для нас уточнення, які варто пам’ятати й сьогодні: «Перепис цілком ствердив те, про що зна- ли всі, хто вивчав національний склад на- селення України, але про що до недавнього часу зовсім неправдиве уявлення було і се- ред досить освіченої частини суспільства, а саме, що на Україні зовсім не зустріча- ємо ані великої національної розмаїтості, ані великої національної «черезполосицы». На найчисленнішу національність – укра- їнців – припадає дуже, порівнюючи, висо- кий відсоток – 80,1 %, при чому весь терен республіки українці посідають компактною масою, скрізь щільно підходячи до самих границь, не говоримо – з Польщею або http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 25 З історії та теорії науки Румунією, але й з сусідніми радянськими республіками... Далі йде розподіл по округах і районах, де переважну більшість складають українці, і зазначається, що коли оперувати не округами, а районами, то й тут побачимо лише три пограничні райони з більшістю не укра- їнців, а росіян: Сорокинський і Станично- Луганський райони на Луганщині та Пу- тивльський на Глухівщині» [6, с. 11]. Хто ж ті загадкові решта «народів»? До понад 36 етнічних спільнот, які налічують від однієї до десяти тисяч і живуть переваж но розпорошено в містах України, належать корейці, узбеки, мордвини, казахи, латиші, таджики, башкири та ін. Вони ніде в Україні не проживають компактно. Це здебільшо го мігранти часів радянського періоду, які за направленням приїхали в Україну на роботу, узяли змішані шлюби. Радянська влада дуже дбала, щоб розчиняти українську націю пред ставниками інших етнічних груп. Зрештою, така тактика була притаманна всім імперіям. Та навіть для цих представників національ них спільнот, які дисперсно проживають в Україні, працюють культурноосвітні центри та недільні школи. Їхній діяльності сприяють органи управління освітою, національнокуль турні товариства. У центрах і недільних школах вивчають азербайджанську, афганську (пуш ту), білоруську, болгарську, вірменську, іта лійську, корейську, литовську, молдовську, німецьку, новогрецьку, польську, татарську, турецьку, чеську мови, мову іврит, історію, культуру та традиції етнічних спільнот. Україна в питанні ставлення до етнічних груп є однією з найдемократичніших країн у світі. Тут важливо, щоб не забути ще й таку спільноту, як українці, які за свою мову, сим воліку, належність втрачають життя. Вони на своїй землі «укропи», «бандеровці», «хахли», «фашисти». До цих міфічних «народів» належать ще 79 спільнот (з тих видуманих 130 «народів»), які за чисельністю налічують від трьох осіб до кількох сотень. Серед них: алеути – 6 осіб, юкагири – 12, євреї середньоазіатські – 13, ітельмени – 18, тофалари – 18, долгани – 26; сподобалося в Україні енцям, бо в 1989 році за переписом був лише один, а за переписом 2001 року їх стало 26, нганасанам – у 1989 році був 1, у 2001му – 44, удегейцям – 42, мансі і тувинцям – 43 особи. Гадаю, що немає потре би перераховувати всі малочисленні спільноти. Хай собі живуть на здоров’я. Ласкаво просимо. Наші північні сусіди вже карту нам нама лювали, де весь південь і схід – це так зва на Новоросія. Ще й Харківщину туди не за були притулити, хоча вона ніколи не входила до Новоросії, яка була штучним тимчасовим утворенням. Це утворення, як відомо, існува ло з 1764 року. До його складу ввійшли Нова Сербія, Слов’яносербія, Українська лінія. Адміністративний центр був у Кременчуці. У 1783 році (через 19 років) Новоросійську губернію було ліквідовано. Знову її було утво рено в 1797 році, а в 1802му поділено на Мико лаївську (з 1803 р. – Херсонська), Катерино славську і Таврійську губернії, бо на їхній території переважало українське населення. Тут найкраще звернутися до думки росій ських істориків, котрі бачили загарбницьку при чину з боку росіян у виникненні цієї Ново росії. Ще наприкінці ХІХ ст. Олександра Єфимен ко (росіянка за походженням), яка зосередила увагу на вивченні історії українського народу, об’єктивно висвітлювала історичний процес, що відбувався в ХVІ–ХVІІІ ст. на терені півден ної території України. Високу оцінку її працям з історії України свого часу дав історик Д. Ба галій. Він зазначав: «Олександра Яківна була людиною з надзвичайно розвиненим розумом... з кришталево чистими душею й серцем, з над звичайно підвищеною етикою й постійним шу канням правди й добра, що правили в неї за основу для історичних подій» [1, с. 15] . Тож годі сумніватися в її глибокому та об’єктивному ана лізі подій на Півдні України. О. Єфименко чітко охарактеризувала процес освоєння, загоспода рювання та заселення цієї території українськи ми козаками, які поступово із зимівників утво рювали хутори, поселення зі своїми родинами. Вона детально описує основні заняття козаків, http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 26 ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 4/2015 їхню роль у розвитку торгівлі, забезпечення ду ховності населення, будівництво церков і шкіл при них, зокрема й для навчання хоровому співу підлітків і дорослих. Указуючи на великі госпо дарства, які неможливо було створити за корот кий час, дослідниця наводить приклад, який по даємо мовою оригіналу: «Хозяйство зимовника состояло из хлебопашества и скотоводства. По севы озимого хлеба были не в обычае: сеялись просо, овес, ячмень, гречиха, горох, также ку куруза, которую разводили на огородах вместе с огурцами, капустой, тыквой, луком и чесно ком... Всюду в высокой траве лугов, на степных курганах чернелись пастушьи «коши», т. е. вой лочные кибитки, около которых паслись целые табуны лошадей, огромные стада рогатого скота и овец. Как обширны были эти хозяйства у за порожцев, видно между прочим из таких цифр: при одном внезапном набеге татар у полковника Колпака было уведено 1200 овец, 127 лошадей и 300 голов рогатого скота, у другого казака взято было 250 лошадей и 70 волов, еще у одного ка зака – 5000 овец и т. д.» [5, с. 349]. О. Єфименко зазначає, що головною при чиною насильницького знищення Запоріжжя були апетити росіян на землі та господарство козаків. З початку 50х років ХVІІІ ст. росій ський уряд поселяє тут сербів, причому одну частину селять у північнозахідних степах За поріжжя й утворюють так звану Новосербію із центром у Єлисаветграді, а другу – на ліво бережжі між Бахмутом і Луганню й утворюють Слов’яносербію. На північному кордоні За поріжжя поселили військові поселення, і воно опинилося ніби в мішку. Довершив знищення Запоріжжя і маєтностей козаків відомий ге нералгубернатор Новоросії Потьомкін, який правдами й неправдами забирав майно козаків і, застосувавши несподівано війська, змусив їх залишити рідні місця. Запорізька земель на й майнова спадщина була поділена між ро сійськими вельможами: територію обох Січей у кількості 100 тис. десятин отримав князь Вяземський, стільки ж – князь Прозоров ський [5, с. 357]. У другій половині ХVІІІ ст. йшло активне заселення Півдня України, на самперед українцями з Правобережжя та Ліво бережжя України. За статистикою, укра їнці становили тут домінуючу більшість, хоча були і вкраплення російських, грецьких та ні мецьких поселень. І якщо наш північний сусід не знає, чому нібито більшовики віддали Україні колишню Новоросію, то знову звернемося до статис тики. За переписом 2001 року українців про живає: у Дніпропетровській області – 79,3 %, Донецькій – 56,8 %, Запорізькій – 70,7 %, Кіровоградській – 90,1 %, Луганській – 57,98 %, Миколаївській – 81,91 %, Одесь кій – 62,815, Херсонській – 82 %, Харків ській – 70,75 % [8, с. 42–47]. За даними відомих російських істориків – Є. Дружиніної, В. Кабузана, О. Єфименко та українських – Д. Багалія й інших, ця територія була загосподарена українцями значно раніше, і вони тут становили абсолютну більшість у ми нулі століття. Інші російські етнологи Ю. Івано ва й Л. Чижикова у своїй праці «Культурно бытовые процессы на юге Украины» (М., 1979) також зазначають, що переважаючим населен ням тут є українці, а росіян та інших колоніс тів (греків, болгар, німців) активно заселяли у ХVІІІ ст. [12, с. 17]. Перепис 2001 року лише підтверджує ці історичні відомості. Можна ще раз підкреслити, що моноетніч них країн (де б усі жителі були однієї національ ності) у світі вже не існує. Українці довели свою толерантність і гостинність до представників навіть малочисленних етнічних груп. Та потуж на асиміляція українського населення на своїй рідній землі призвела до війни, бо наш північ ний сусід тепер захищає «градами» й танками «рускій мір». Академік НАН України Іван Дзюба неодноразово зазначав, що «офіційна пропаганда активно експлуатує визначення на кшталт: “народи України”, “Україна – багато національна республіка” і сенс таких формул зрозумілий – поставити під сумнів право укра їнського народу вирішувати долю своєї Вітчиз ни» [3, с. 12]. І маємо наслідок цієї політики. За мість того, щоб пропагувати інтеграцію культур етнічних груп до українського суспільства, ви http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 27 З історії та теорії науки ховувати повагу до культурних цінностей укра їнців, уряд і надалі немовби не бачить загрози руйнування державності через міфологічні те орії 130 «народів», надмірну поліетнічність та нібито дбає про міжетнічну злагоду. 11 березня 2015 року було проведено пар ламентські слухання на тему «Роль, значення та вплив громадянського суспільства на фор мування етнонаціональної політики єдності в Україні», де знову у виступах звучала цифра про 130 «народів», про відміну для етнічних груп незалежного тестування з української мови. Слід наголосити, що в багатьох виступах не було згадано про відверту україно фобію, про знищення української преси, потужне зросійщення ЗМІ, про ярликування україн ців у проросійських засобах масової інформа ції «укропами» і «бандерівцями», «хахлами» і «фашистами», про побиття за українську дер жавну символіку, за право розмовляти україн ською мовою, наругу над державним прапором, про знищення українських пам’яток, про необ хідність захисту української культури та історії від фальсифікації, що, звісно, ніколи не зможе привести до міжетнічної злагоди. У розробле них рекомендаціях ініціатори парламентських слухань відзначили необхідність посилення популяризації поліетнічності та багатокуль- турності (хоча європейські держави офіцій- но відмовилися від мультикультурності, а сповідують політику адаптації меншин до народу, на території якого вони прожива- ють), про створення Комісії з питань проти- дії расовій та етнічній дискримінації (постає питання, хто ще, окрім самих українців, зазнає дискримінації в Україні) і жодного слова про розвиток культури українців і ін- теграцію меншин в українське суспільство. Лише політика інтеграції всіх регіонів до українського простору приведе до між- етнічної злагоди. Великий вчений Олександр Русов слідом за поляками В. Антоновичем і Т. Рильським писав, що він за походженням росіянин, а за національністю – українець. «Я живу серед цього народу і буду служити на благо його розвитку», – зазначав він. Разом зі своєю дружиною Софією Русовою (не укра їнкою за походженням) вони багато зробили, аби українці здобували освіту рідною мовою. Отже, тільки правдива, об’єктивна історія України, інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що тут проживають, розвиток української культури приведуть до міжетніч ної злагоди. Як ми вже зазначали, українці толерантно ставляться до культурних запитів представників усіх етнічних груп, навіть мало численних, і у відповідь чекають на взаємну повагу до своєї мови та культури. 1. Багалій Д. І. Харківська доба діяльнос- ти Олександри Яковлевни Єфименкової (1879– 1906 рр.) // Збірник науково‑дослідчої катедри іс- торії української культури. – Харків, 1930. – Т. 10. 2. Ганцкая О. А., Григорьева Р. А. Русское на- селение Польши // Меняющаяся Европа. Проблемы этнокультурного взаимодействия. – Москва, 2006. 3. Дзюба І. Між культурою і політикою. – Київ, 1998. 4. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галуш- ко К. Ю. та ін. Етнонаціональна структура укра- їнського суспільства : довідник. – Київ, 2004. 5. Ефименко А. Я. История украинского наро- да. – Киев, 1990. 6. Короткі підсумки перепису населення Украї ни 17 грудня року 1926. Національний і віко- вий склад, рідна мова та письменність населення. Центральне статистичне управління УСРР. – Хар- ків, 1928. – Т. 5. – Вип. 2. – С. ХІ. 7. Липинський В. Листи до братів‑хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919–1926. – Відень, 1926. 8. Національні меншини в Україні. Інформа- ційно‑бібліографічний покажчик. – Київ, 2003. 9. Повість минулих літ. – Київ, 1989. 10. Устинова М. Я. Проблемы становлення и развития гражданского общества в Латвийской республике. (1990–2000‑е годы) // Меняющаяся Европа. Проблемы етнокультурного взаимодей- ствия. – Москва, 2006. 11. Цимиданов В. В. Особенности областной этнографии // Літопис Донбасу. – Донецьк, 2006. – № 14. 12. Чижикова Л. Н. Русско‑украинские этно- культурные связи в южных районах Украины // Культурно‑бытовые процессы на юге Украины. – Москва, 1979. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-201901
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T16:45:41Z
publishDate	2015
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Борисенко, В. 2025-02-19T17:14:50Z 2015 Міф та правда про 130 «народів» в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 4. — С. 22-27. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201901 314.117(477) У статті розглядається важливе питання етнічної взаємодії українців та представників різних етнічних спільнот; на основі статистики спростовується пропагандистський міф про 130 «народів» України; порушується питання про інтеграцію етнічних груп в українське суспільство. В статье рассматривается важный вопрос этнического взаимодействия украинцев и представителей разных этнических групп; на основании статистики развенчивается пропагандистский миф о 130 «народах» Украины; затрагивается вопрос об интеграции этнических групп в украинское общество. The article deals with the important issue of ethnic interaction of the Ukrainians with representatives of various ethnic communities and disproves the propaganda myth of 140 nations of Ukraine on the basis of statistics, as well as raises the question of integration of ethnic groups into Ukrainian society. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія З історії та теорії науки Міф та правда про 130 «народів» в Україні Myth and Truth about 130 Nations in Ukraine Article published earlier
spellingShingle	Міф та правда про 130 «народів» в Україні Борисенко, В. З історії та теорії науки
title	Міф та правда про 130 «народів» в Україні
title_alt	Myth and Truth about 130 Nations in Ukraine
title_full	Міф та правда про 130 «народів» в Україні
title_fullStr	Міф та правда про 130 «народів» в Україні
title_full_unstemmed	Міф та правда про 130 «народів» в Україні
title_short	Міф та правда про 130 «народів» в Україні
title_sort	міф та правда про 130 «народів» в україні
topic	З історії та теорії науки
topic_facet	З історії та теорії науки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/201901
work_keys_str_mv	AT borisenkov míftapravdapro130narodívvukraíní AT borisenkov mythandtruthabout130nationsinukraine

Міф та правда про 130 «народів» в Україні

Institution

Similar Items