Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках

Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках

У статті розглянуто політику влади більшовиків щодо перейменування населених пунктів в Україні в роки тоталітаризму. Нові назви мали символічне значення, влада використовувала їх як своєрідний захисний символ. Як вважає автор цієї статті, політика мала легалізувати насильницьке захоплення чужих тери...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:Народна творчість та етнологія
Datum:2016
1. Verfasser: Борисенко, М.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2016
Schlagworte:
Актуальні проблеми сучасної етнології
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202200
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2016. — № 5. — С. 7-17. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202200
record_format dspace
spelling Борисенко, М.
2025-03-05T17:00:48Z
2016
Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2016. — № 5. — С. 7-17. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
0130-6936
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202200
304.4:81’373.21(477)“192/195”
У статті розглянуто політику влади більшовиків щодо перейменування населених пунктів в Україні в роки тоталітаризму. Нові назви мали символічне значення, влада використовувала їх як своєрідний захисний символ. Як вважає автор цієї статті, політика мала легалізувати насильницьке захоплення чужих територій. Нові назви були створені поза етнічним полем української мови та не відповідали усталеним історичним принципам топонімії.
В статье рассматривается политика власти большевиков по переименованию населенных пунктов в Украине в годы тоталитаризма. Новые названия имели символическое значение и использовались властью как своеобразный защитный символ. Как считает автор этой статьи, политика должна была легализовать насильственный захват чужих территорий. Новые названия были созданы вне этнического поля украинского языка и не отвечали историческим принципам топонимии.
The article considers the policy of the Bolshevik power concerning the renaming of settlements in Ukraine during the years of totalitarianism. New names had a symbolic value, and the authorities used them as singular protective tokens. According to the author, this policy was intended for validating the forcible capture of foreign territories. New place names were established outside the ethnic field of the Ukrainian language and did not conform to instituted principles of historical toponymy.
uk
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
Народна творчість та етнологія
Актуальні проблеми сучасної етнології
Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
Destruction of Traditional Toponymical Space: Renaming Policy in Ukraine in the 1920s through 1950s
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
spellingShingle Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
Борисенко, М.
Актуальні проблеми сучасної етнології
title_short Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
title_full Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
title_fullStr Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
title_full_unstemmed Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках
title_sort руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в україні в 1920–1950-х роках
author Борисенко, М.
author_facet Борисенко, М.
topic Актуальні проблеми сучасної етнології
topic_facet Актуальні проблеми сучасної етнології
publishDate 2016
language Ukrainian
container_title Народна творчість та етнологія
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
format Article
title_alt Destruction of Traditional Toponymical Space: Renaming Policy in Ukraine in the 1920s through 1950s
description У статті розглянуто політику влади більшовиків щодо перейменування населених пунктів в Україні в роки тоталітаризму. Нові назви мали символічне значення, влада використовувала їх як своєрідний захисний символ. Як вважає автор цієї статті, політика мала легалізувати насильницьке захоплення чужих територій. Нові назви були створені поза етнічним полем української мови та не відповідали усталеним історичним принципам топонімії. В статье рассматривается политика власти большевиков по переименованию населенных пунктов в Украине в годы тоталитаризма. Новые названия имели символическое значение и использовались властью как своеобразный защитный символ. Как считает автор этой статьи, политика должна была легализовать насильственный захват чужих территорий. Новые названия были созданы вне этнического поля украинского языка и не отвечали историческим принципам топонимии. The article considers the policy of the Bolshevik power concerning the renaming of settlements in Ukraine during the years of totalitarianism. New names had a symbolic value, and the authorities used them as singular protective tokens. According to the author, this policy was intended for validating the forcible capture of foreign territories. New place names were established outside the ethnic field of the Ukrainian language and did not conform to instituted principles of historical toponymy.
issn 0130-6936
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202200
citation_txt Руйнація традиційного топонімічного простору: політика перейменувань в Україні в 1920–1950-х роках / М. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2016. — № 5. — С. 7-17. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT borisenkom ruinacíâtradicíinogotoponímíčnogoprostorupolítikapereimenuvanʹvukraínív19201950hrokah
AT borisenkom destructionoftraditionaltoponymicalspacerenamingpolicyinukraineinthe1920sthrough1950s
first_indexed 2025-11-26T20:40:57Z
last_indexed 2025-11-26T20:40:57Z
_version_ 1850774315295834112
fulltext 7 РУЙНАЦІЯ ТРАДИЦІЙНОГО ТОПОНІМІЧНОГО ПРОСТОРУ: ПОЛІТИКА ПЕРЕЙМЕНУВАНЬ В УКРАЇНІ В 1920–1950‑х РОКАХ Мирослав Борисенко УДК 304.4:81’373.21(477)“192/195” У статті розглянуто політику влади більшовиків щодо перейменування населених пунктів в Україні в роки то­ талітаризму. Нові назви мали символічне значення, влада використовувала їх як своєрідний захисний символ. Як  вважає автор цієї статті, політика мала легалізувати насильницьке захоплення чужих територій. Нові назви були  створені поза етнічним полем української мови та не відповідали усталеним історичним принципам топонімії. Ключові слова: тоталітарний режим, топоніміка України, політика перейменувань, ономастика. В  статье  рассматривается  политика  власти  большевиков  по  переименованию  населенных  пунктов  в  Украине   в годы тоталитаризма. Новые названия имели символическое значение и использовались властью как своеобразный  защитный  символ.  Как  считает  автор  этой  статьи,  политика  должна  была  легализовать  насильственный  захват  чужих территорий. Новые названия были созданы вне этнического поля украинского языка и не отвечали истори­ ческим принципам топонимии.  Ключевые слова: тоталитарный режим, топонимика Украины, политика переименований, ономастика. The article considers the policy of the Bolshevik power concerning the renaming of settlements in Ukraine during the years  of totalitarianism. New names had a symbolic value, and the authorities used them as singular protective tokens. According to  the author, this policy was intended for validating the forcible capture of foreign territories. New place names were established  outside the ethnic field of Ukrainian language and did not conform to instituted principles of historical toponymy.  Keywords: totalitarian regime, Ukrainian place­names, renaming policy, onomastics. У  сучасному  інформаційному  просторі  України питання топоніміки раптом вийшло за  рамки суто академічних дискусій та отримало  неймовірно широкий розголос. Уперше питан­ ня  перейменування  населених  пунктів  стало  загальнодержавним  завданням  і,  відповідно,  великою проблемою. Унікальність ситуації по­ лягає в тому, що найактивніше репрезентова­ но погляд противників процесу декомунізації,  що загалом свідчить про глибокі демократичні  зміни, які відбулися в українському суспільст­ ві  в  останні  роки.  Головним  аргументом  про­ тивників політики перейменувань  в Україні  є  безапеляційне твердження: «Це наша історія».  Однак сучасне українське суспільство якраз і  намагається  віднайти  свою  історію,  очисти­ ти  її  від  імперського  політичного  дискурсу,  сформувати власний погляд на історичні події.  Таким чином, для істориків актуальним є зав­ дання не «переписування історії», як це пода­ ється в російському медійному просторі, а по­ шуку власного контексту історичних процесів,  які, звичайно, будуть відрізнятися від візії як  Сходу, так і Заходу. Перейменування  назв  населених  пунктів  були складовою частиною окупаційної політи­ ки завойовників усіх часів – від античних ім­ перій до тоталітарних режимів ХХ ст. Назви  багатьох  міст,  не  тільки  в  Україні,  є  своєрід­ ними символічними прикордонними стовпами,  якими  володарі  великих  імперій  позначають  свої  володіння.  Багато  міст  постали  на  місці  поселень  народів,  які  не  змогли  чинити  опір  загарбникам, що є німим свідченням великих  завоювань.  Часто  географічну  карту  можна  читати як підручник історії. Нові назви пост­ колоніального  світу  здаються  штучними  й  «нетутешніми»  на  велетенських  просторах  Африки, Америки чи Азії. Із часом частину з  них  перейменували,  іноді  назви  існували  па­ ралельно, але завжди ці топоніми залишалися  ключовою  проблемою  формування  власного  уявлення про простір для народів з постколо­ ніальним досвідом.  http://etnolog.org.ua 8 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2016 Таким чином, предметом запропонованого  дослідження  є  політика  перейменувань  насе­ лених пунктів більшовиками як один із засобів  формування  новітньої  політичної  міфології  та  її наслідки.  Історична  топоніміка  є  цінним  джерелом  дописемного  періоду,  що  активно  викорис­ товується  для  реконструкції  етнокультурних  процесів.  Специфікою  ономастики  як  істо­ ричної науки є її концентрація на локальному  географічному, «плоскому» вимірі. Відповідно  багато  сучасних  авторів  розглядають  зміни  в  топоніміці України переважно на локальному,  а  іноді  мікролокальному  рівнях  [3;  13].  Це  в  жодному  випадку  не  применшує  цінність  та­ ких  студій,  а  навпаки.  Хоча  в  багатьох  пра­ цях проблема має також загальноукраїнський  контекст.  Наприклад,  стаття  О.  Андрощука  не  тільки  містить  багатий  матеріал  з  історії  топо німії Криму, але й розкриває загальні тен­ денції політики перейменувань  [2]. Цікавими  є праці мовознавців, зокрема стаття В. Лучи­ ка, у якій уперше проаналізовано деформацію  топо німічної  структури  та  викладено  цінні  поради  з  ліквідації  наслідків  панування  то­ талітарного  режиму  в  Україні  [6].  Спільною  ознакою  цих  досліджень  є  концентрація  на  зовнішній стороні процесу. Надзвичайно мало  уваги поки що приділено вивченню структури  самого топо німа «радянського зразка». Сімдесятилітнє  панування  комуністично­ го  режиму  в  Україні,  «шрами»  війни,  репре­ сій, геноциду залишили в спадок понівечений  топо німічний  ландшафт.  Більшість  науковців  цілком  слушно  зауважує,  що  назви  радянсь­ кого  періоду  надумані,  не  відповідають  тра­ диційному топонімічному ландшафту України.  Вигадані  в  1920–1950­х  роках  назви  зда­ ються  недоречними,  вони  порушують  топо­ німічний  стиль місцевості. Утім,  такими вони  видаються  лише  спеціалісту  –  історику  або  лінгвісту, а не тому, хто ці назви створив [12,  с. 91]. Головна функція топоніма – індивідуа­ лізація, персоніфікація того чи іншого об’єкта  у  свідомості  місцевого  населення.  Однак  для  нас важлива гносео логічна функція топоніміки  як історичного інструменту. М. Лотман писав,  що в символі (топонімі) відображається, іден­ тифікується  і  той,  хто  називає,  –  населення.  Відповідно людина екстраполює частинку сво­ го  світовідчуття  на  місцевість,  надаючи  їй  ту  назву, яка найповніше відображає етнопсихо­ логічну систему цінностей конкретного соціуму.  Тоталітарний режим в Україні залишив піс­ ля себе сформоване середовище існування лю­ дини – від назв міст та сіл до типових забудов.  Географічні назви радянського періоду відразу  помітно  на  карті  України.  Оскільки  в  робо­ ті  з  національними  назвами  простежувалися  всі  вади  радянської  топоніміки  того  часу  –  заідео логізованість, захоплення позбавленими  конкретного змісту штампами, тому переважа­ ли персональні меморіальні наз ви й повсюдно  запроваджувалися російські та зросійщені на­ йменування [14, с. 4]. Відразу після встановлення більшовицької  влади  в  Україні  перейменування  населених  пунктів  здійснювалися  масово,  безсистем­ но, переважно, щоб догодити новій владі, за  ініціативою  місцевих  органів  влади.  Про  те,  наскільки  масовим  було  це  явище,  свідчить  факт, що в 1921 році РНК РСФСР заборо­ нило перейменування населених пунктів,  які  мали залізничні станції, оскільки в країні па­ перова криза, і просто не вистачає паперу на  друк нових залізничних квитків [1, спр. 388,  арк.  141].  Це  розпорядження  викликало  не­ гативну реакцію з боку українського вищого  партійного  керівництва,  яке  вважало  своїм  правом називати міста та села за власним ба­ жанням. Цікаво, що весь 1923 рік у Москві тривала  дискусія  про  подальші  шляхи  політики  пере­ йменувань, що стали вже в цей час серйозною  проблемою.  Одні  вважали  «політично­недо­ цільним» забороняти перейменування населе­ них пунктів, інші, наприклад комісаріат пошти  та  телеграфу,  навпаки,  благали  заборонити  будь­які перейменування, щоб уникнути плу­ танини  та  зберегти  кошти.  Однак,  як  пише  С. Нікітін, «географію та економіку вони були  готові принести в жертву ідеології» [7]. http://etnolog.org.ua 9 Актуальні проблеми сучасної етнології У червні 1924 року конституційна комісія  ВУЦВК порушила клопотання про скасуван­ ня  постанови  ЦВК  СРСР,  яке  забороняло  перейменування залізничних станцій та насе­ лених пунктів, які мають поштово­телеграфні  заклади [1, спр. 1743, арк. 19]. Однак Прези­ дія ЦВК СРСР відмовилася змінювати своє  розпорядження.  Із  цього  приводу  ВУЦВК  направив до Москви протест,  стверджуючи,  що  така  політика  з  боку  союзного  керівни­ цтва  є  грубим  порушенням  суверенітету  та  конституції УСРР. На початку 1920­х років уряд більшовиків  намагався навести лад у справі присвоєння но­ вих  географічних  назв.  Власне,  до  1923  року  не  існувало чітко виписаної процедури та об­ ліку перейменованих населених пунктів. Цен­ тральна  адміністративно­територіальна  комі­ сія  (далі  –  ЦАТК),  що  діяла  при  ВУЦВК,  перебрала  на  себе  функції  органу,  який  мав  юридично  закріплювати  перейменування.  Згідно з постановою від 17 жовтня 1923 року,  клопотання  про  перейменування  подавали­ ся місцевими органами влади до ЦАТК, яка  розглядала ці  пропозиції  й передавала на  за­ твердження до уряду УСРР [17, с. 248]. Чи­ новники цієї комісії були змушені констатува­ ти, що на початку 1920­х років багато назв, по  суті,  уже було змінено,  і  залишилося лише  їх  легалізувати [1, спр. 1828, арк. 97]. Як засвід­ чує листування органів влади, багато назв не  сприймалися населенням, оскільки були ство­ рені поза національним середовищем. Немає  чіткого  уявлення  про  причини  ма­ сового  перейменування  населених  пунктів  на  початку 1920­х років. Формально органи міс­ цевої  влади,  які  ініціювали  перейменування,  посилалися на волю трудящих. Однак в СРСР  це був лише порожній звук. Жодних матеріа­ лів у ЦАТК про проведення щось на зразок  сучасних  «громадських  обговорень»  мною  не  було знайдено. Більшість назв приймали ради  робітничих  та  селянських  депутатів,  що  були  повністю  підконтрольні  більшовикам.  Як  за­ свідчує  подальший  матеріал,  це  була  просто  демонстрація  лояльності  «гвинтика»  перед  системою, що зробила його всевладним пред­ ставником на місцях. На  перший  погляд,  хвиля  перейменувань  була  абсолютно  стихійною  та  безсистемною,  однак, аналізуючи цю проблему, можна виді­ лити кілька подібностей, які дають можливість  стверджувати  про  доцільність  детальнішого  вивчення топоніміки радянського періоду. В.  Паперний,  досліджуючи  культуру  ра­ дянського  суспільства  1920–1930­х  років,  вважає,  що  відразу  після  революції,  коли  в  суспільстві  панували  максималістські  екстре­ містські настрої, у присвоюванні назв населе­ ним пунктам простежувалася тенденція замі­ ни  топоніма  поняттями:  Жовтень,  Червоний,  Революція  [10,  с.  184].  Найпоширенішими  основами для новоутворень були символи, що  активно  використовувалися  в  більшовицькій  фразеології.  Так,  із  сорока  перейменувань  у  Кременчуцькій  окрузі  –  п’ятнадцять  утво­ рені  від  прикметника  «червоний».  Загалом  в  Україні на початку 1920­х років уже нарахову­ валося 26 населених пунктів з назвою Жовт­ невий [1, спр. 1251, арк. 370]. Про штучність  та просто абсурдність політики перейменувань  більшовиків  свідчить  існування  ойконімів  на  зразок  Паризька  комуна,  Центрооктябрь,  Пробуждение, Красно­Волонтерівка, Х­річчя  Жовтня  тощо. Повернення влади та,  урешті­ решт, радянської ментальності до традиційно­ го імперського мислення відобразилося також  у назвах. Почали переважати назви на честь  вождів – топонім­ім’я [10, с. 184]. Для Росій­ ської  імперії  були  характерні  меморіальні  на­ зви, наприкінці 1920­х – упродовж 1930­х ро­ ків їх почали активно впроваджувати в СРСР  та Україні [15, с. 48].  Меморіальні  топоніми  1920­х  років  мож­ на було б умовно поділити на кілька груп. До  першої  потрібно  зарахувати  перейменування,  що здебільшого відбувалися за ініціативою ке­ рівництва селищних рад і мали на меті вшану­ вання когось із місцевих комуністичних діячів.  Так,  редакція  газети  «Пролетар»  зверталася  до ЦАТК  із проханням назвати с. Димовки,  де був убитий сількор Г. Малиновський, його  http://etnolog.org.ua 10 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2016 ім’ям [1, спр. 1646, арк. 45]. У 1920 році було  перейменовано с. Бірюки в Брагинівку за іме­ нем місцевого голови сільради. Таких прикла­ дів досить багато. Більше назв було на честь  розрекламованих лідерів комуністичного руху  та провідників більшовицької партії, на зразок  поселень, що виникли на Донеччині, – Уриць­ ке,  Будьонівка,  Раковське,  Чичеріно  тощо.  Ці новоутворення були вдало замасковані під  традиційні  назви.  Характерне  те,  що  вони  зберігали місцеву – українську – специфіку:  мали закінчення -е, -а.  Інші назви походили від імені діячів міжна­ родного комуністичного руху, однак це були не  стільки  меморіальні  назви,  скільки  топоніми­ символи, про які вже згадувалося. Такі назви,  як  селище  Карла  Маркса  на  Харківщині  чи  хутір  імені  Рози  Люксембург  на  Черкащині,  або  Люксембургівка  на  Донеччині,  за  свід­ ченнями місцевих органів влади, приживалися  погано й  існували переважно в офіційних до­ кументах. Утім, на початку 1920­х років попу­ лярність цього типу номінацій, не тільки топо­ німів, була неабиякою.  Третя група найменш численна, однак най­ помітніша на карті України, оскільки мовить­ ся про перейменування великих міст. У цьому  плані,  звичайно  ж,  ініціатива  йшла  зверху,  на  відміну  від  першої  групи.  Більшовицьке  керівництво  не  могло  контролювати  процес  пере йменувань, який на початку 1920­х років  масово розгорнувся на периферії, проте на ви­ щому  адміністративному  рівні  перейменуван­ ня ініцію вали вищі органи влади. Оскільки  однією  з  основних  ознак  тота­ літарного режиму є чітка  ієрархія, що прояв­ ляється  в  усіх  ланках  суспільного  життя,  то  встановлення контролю і власного диктату над  процесом  перейменувань  населених  пунктів  стало для більшовиків зовсім не другорядною  проблемою. Так, ще в 1921 році ВУЦВК видав  постанову,  у  якій  наказував  перейменувати  м. Бахмут в Артемівськ, назвати іменем Арте­ ма інститут, шахту, вулицю або площу в містах  Бахмут, Луганськ, Харків та один будинок у  столиці [17, с. 188]. Артем (Сергєєв) став міс­ цевим  українським  (хоча  й  був  росіянином)  символом  героя­борця  й  символізував  період  підпільної боротьби та  громадянської війни в  Україні. Постійну увагу ВУЦВК приділяв та­ кож справі з перейменування м. Єлисаветград  в Зінов’євськ, Кіровоград (сучасний Кропив­ ницький).  Хоча,  як  писав  М.  Куліш,  якому  довелося  півроку  провести  в  цьому  місті,  се­ ред населення назва Зінов’євськ приживалася  досить  погано.  Особливо  важко  було  купити  квиток на потяг до Зінов’євська, оскільки пра­ цівники залізниці нову назву відверто ігнору­ вали [5, с. 89]. Отже, як засвідчують ці факти,  більшовики вже в той час мали певні уявлення  про ієрархію ідеологічного пантеону, що відо­ бражалося в назвах населених пунктів.  Яскравим підтвердженням цього стало зо­ середження  в  руках  ЦВК  СРСР,  найвищо­ го владного органу в країні, монополії на  ім’я  В. Леніна. Відтепер назви, пов’язані з  іменем  радянського лідера, ставали формою нагороди  та  відзнаки  окремих  місць,  підкреслювали  їх  особливе значення в культурному, політичному  або економічному житті країни. Суворо забо­ ронялося використовувати  ім’я В. Леніна при  найменуванні  будь­яких  населених  пунктів,  заводів, шахт, селищних рад, станцій тощо. Таким  чином,  чітка  система  ієрархії  біль­ шовицьких лідерів проявлялася і в топоніміці.  Великі міста – важливого економічного та по­ літичного значення – мали шанс стати носієм   імені  когось  із  найпопулярніших  у  той  час  «вождів». Невеличкі поселення претендувати  на ці імена вже не могли. Показовим видається  значна кількість населених пунктів, переважно  невеличких селищ, названих на честь Войко­ ва, другорядного за більшовицькою ієрархією   лідера.  Лише  в  чотирьох  округах  України  в  1930 році його  ім’ям було названо вісім насе­ лених пунктів.  З іншого боку, бажання місцевих керівників  перейменувати своє містечко на честь якогось  видатного більшовицького лідера не знаходило  підтримки. Так, місцеві партійні органи вели­ кого залізничного вузла Пост­Волинський, що  під Києвом, кілька разів порушували питання  http://etnolog.org.ua 11 Актуальні проблеми сучасної етнології про  надання  місту  імені  Ф.  Дзержинського.  Однак  їм  було  відмовлено  через  те,  що  вже  існувала  залізнична  станція  з  подібною  на­ звою на території Російської Федерації,  і по­ вторення могли зашкодити поштовому зв’язку  [1, спр. 1251, арк. 194]. Імовірно, то була лише  відписка.  Незабаром  ЦВК  СРСР  видав  обіж ник,  у  якому  роз’яснювалося,  що,  вжи­ ваючи  при  листуванні  або  маркуванні  ванта­ жів територіальних ознак (республіка, район,  округа),  можна  цілком  уникнути  плутанини   [1, спр. 1251, арк. 257]. Найімовірніше, влада  вважала, що ім’я чекіста номер один у тоталі­ тарному  «пантеоні»  має  бути  присвоєно  яко­ мусь більш презентабельному місту. Стосовно  місцевих  лідерів,  то  переймену­ вання на їх честь ніяк не обмежувалися, біль­ ше  того,  навіть  заохочувалися.  Так,  з  іменем  Петровського лише в Прилуцькій окрузі було  пов’язано 35 навчальних та виробничих закла­ дів [1, спр. 1251, арк. 298–299]. Помітно, що наприкінці 1920­х – на почат­ ку  1930­х років  топонім почав утрачати свою  основну функцію – індивідуалізацію об’єкта,  натомість набув форми визначення місцевості  в  радянській  ієрархії.  Це,  імовірно,  було  ви­ кликано  втратою  індивідуальності  людини  в  радянському  суспільстві,  яке  поступово  фор­ мувало  «людину­гвинтик»,  продукт  масового  суспільства,  що  може  існувати  лише  в  чітко  структурованій системі. Підтвердженням цьо­ го  є  постанова  ВУЦВК,  яка  була  прийнята  у квітні 1929 року. У ній, зокрема, мовилося,  що право називатися ім’ям вождя революції або  мати назву, яка б відбивала революційну епоху,  надається лише тим населеним пунктам та ад­ міністративно­територіальним  одиницям,  які  за своїм минулим або сучасним заслуговують   на це [1, спр. 1251, арк. 299].  Таким  чином,  ця  постанова  юридично  за­ кріпила систему  ієрархії міст та сіл в Україні.  Тепер  зрозуміло,  чому  більшість  переймену­ вань  відбувалася  на  Лівобережній  Україні,  переважно в промислових районах. Так, сіль­ ськогосподарська  Волинська  округа  за  перші  десять  років  радянської  влади  змінила  лише  6 назв, а Мелітопольська – 156. Загалом, за  інформацією,  яку  направляли  місцеві  органи  в Харків, у другій половині 1920­х років було  перейменовано 583 населені пункти. Ця цифра  не може бути остаточною, оскільки деякі назви  не були затверджені, а кілька округ не змогли  відзвітувати  про  перейменування  в  повному  обсязі, мотивуючи це тим, що вони не мали ін­ формації від підлеглих на місцях. У перейменуваннях 1920­х років є помітною  ще одна специфічна деталь. Більшовицька ідео­ логія, попри зовнішню раціональність, показну  наукоподібність,  була  більше  схожа  на  релі­ гійне вчення, починаючи від фетишизації пар­ тійного  офіційного  тексту,  створення  догматів  та  святості  «обрядів»,  закінчуючи  побутовою  релігійністю  населення.  Формування  нового  більшовицького  культу  позначилося  і  на  кар­ тах  України.  На  території  Ізюмської  округи  в  1927 році с. Богодарівка було перейменовано на  Краснодарово – залишився старий словотвор­ чий корінь ­дар-, топонім змінився лише зовні.  Радянські вчені пояснювали такі випадки з ра­ ціонального погляду. При перейменуванні змі­ нювалася  назва,  але  дар  сприймався  виключ­ но  як  топонімічний  формат,  і  відповідно  нова  назва  краще  приживалася  [9].  Утім,  існують   також інші приклади. Так, с. Покровське (назва  походить від свята Покрови Пресвятої Богоро­ диці) було перейменовано на Жовтневе. У хрис­ тиянській та радянській міфології обидва свята  мають неабияке значення як рубіжний символ у  життєдіяльності людини. З поширенням анти­ релігійної пропаганди та насильницької ліквіда­ ції традиційної селянської культури календарні  свята, що мали важливе значення в побутовій  та  господарській  діяльності  людини,  змінюва­ лися, відбувалася заміна одного терміна іншим.  Подібних випадків досить багато, це засвідчує,  що  в  1920­х  роках  місцева  влада  намагалася  адаптувати більшовицьку фразеологію до влас­ них побутово­релігійних традицій.  Із цього погляду цікавим є роздвоєне уяв­ лення  про  середовище  існування  людини,  що  відбилося також у топоніміці. Відомо, що біль­ шовики, незважаючи на всіляку риторику про  http://etnolog.org.ua 12 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2016 «змичку села й міста», ставилися до селянства  досить упереджено, вважаючи його своїм тим­ часовим  спільником,  але  особливо  селянству  не довіряли. Часто згадувалося про малокуль­ турність, відсталість, архаїчність побуту села,  що вважалося наслідком прив’язаності селян­ ства до землі.  Цікаво, що в документах більшовиків про­ стежується  відокремлення  території  від  на­ селення.  Для  прикладу  наведемо  прохання  Волинської  адміністративно­територіальної  комісії  про  перейменування  Потієвського  по­ віту: «Беручи до уваги, що Потієвський район  у  Жовтневу  революцію  було заплямовано пере буванням на його території ріжних во- рожих рад. владі банд, але населення райо­ ну, особливо в останні роки, зворушило роботу  в  справі  радбудівництва,  організовуючи  кол­ госпи, радгоспи, комуни та різні кооперативні  об’єднання, що зараз бажання населення зо- всім відмежуватися від згаданого минулого Потієвщини, тим більше, що назва ця похо­ дить, як видно з історичної довідки, від того,  що ця місцевість була майном патріарха Потія,  що порив з минулим Потієвщини, населен- ня бажає відзначити зміною найменування району в “Червоноармійське” та села По- тієвки в “Червоноармійське”» [пожирнення  наше. – М. Б.] [1, спр. 1251, арк. 119]. Таким чином, в уявленні авторів цього тек­ сту Потієвщина (територія) заплямувала себе  співробітництвом  з  бандами.  Населення  на­ чебто зовсім відірване від власної території –  воно відмежовується від минулого Потієвщи­ ни. У цьому випадку ми бачимо, що населення  в  радянському  міфі  є  більш  прогресивним,  свідомим,  а  отже,  і  кращим,  ніж  територія.  Однак територія й назва начебто можуть не­ гативно  впливати  на  людей.  Тому  й  необхід­ но  було  знищити  назву­символ,  замінивши  радянським  символом.  Топоніму  відводиться  роль  заклинання,  що  може  вберегти  людей  від «привиду патріарха»  та  інших негативних  впливів. Важливо також те, що назва в цьому  випадку слугує рубежем, який розділяє мину­ ле й майбутнє. Згідно з текстом, «порив з ми­ нулим» відзначається саме перейменуванням.  Отже, топонім мав властивості як оберегу, так  і рубіжного символу.  Із цього приводу символічним також є лист  Прилуцького окружного виконавчого комітету  до  ЦАТК,  написаний  наприкінці  1929  року.  У  ньому  йшлося  про  ініціативу  жителів  села  Ладан (назва походила від монастиря, що роз­ міщувався  на  території  села)  у  справі  пере­ йменування цього населеного пункту. «Після  1917 р.  помешкання монастиря було викорис­ тано під різні культурні установи, а з 1928 р.  тут міститься трудова колонія ДПУ [мається  на  увазі  виправний  заклад для неповнолітніх  злочинців.  –  М.  Б.],  що  сприяє  подальшому  культурному розвитку села. Відзначаючи  значні  досягнення  с.  Ладан  на культурному фронті, Окрвиконком цілком  підтримує  клопотання  виборців  цього  села  про  перейменування  його  на  с.  Балицьке»   [1, спр. 1251, арк. 294] (В. Балицький – голова  ДПУ УСРР в роки Голодомору). У цьому до­ кументі ми бачимо, що нова назва надається як  нагорода  за  успіхи  «на  культурному  фронті».   Незважаючи на те що сам монастир уже дав­ но не існував, місцева влада побоювалася його  впливів.  Для  того,  щоб  цей  вплив  повністю  ліквідувати, необхідно було використати нову  назву – слово­заклинання.  Стабілізація режиму в 1930­х роках, ство­ рення  чіткої  ієрархічної  системи  радянського  суспільства  позначилися  також  на  топоніміці.  Значно  зменшилася  хвиля  перейменувань  у  провінції. Подекуди відновлювали старі назви,  почалася поступова класифікація та системати­ зація топоніміки УРСР. Ці зміни були пов’язані  з адміністративно­територіальною реформою в  Україні 1930–1932 років, під час якої було лік­ відовано поділ на округи, повіти й запровадже­ но нові одиниці – області та райони.  У той час відбувалося формування типово  радянських  назв.  Вони  створювалися  згідно  з  більшовицькою  тезою  про  пролетарський  зміст  та національну форму радянської  куль­ тури.  Таким  чином,  слова,  наповнені  новим  змістом,  створювалися  за  допомогою  «націо­ http://etnolog.org.ua 13 Актуальні проблеми сучасної етнології нальних» словотворчих суфіксів (Кірове, По­ стишеве,  Першотравневе,  Трудове,  Бригади­ рівка, Урожайне).  Значний  масив  новоутворених  назв  ви­ ник у результаті використання суфікса ­ськ-.  Для України назви, утворені від такого топо­ німічного  формату,  нехарактерні.  Отже,  більшовики  штучно  переносили  російську  топонімічну  систему  на  територію  України.  Іноді  фантазія  місцевого  керівництва  ство­ рювала  новий  гібрид  з  російської  та  україн­ ської  форм  –  Красно армійське.  Особливо  популярними  ставали  меморіальні  топоніми  на честь вождів, прізвища яких мали  суфікс  ­ськ-  із додаванням українського ­е, -а. На­ приклад:  Дзержинське,  Володарське,  Пе­ тровське та  ін. Продуктивність словотворчої  моделі із суфіксом -ськ- пояснюється тим, що  в російській мові ця нейтральна частка поєд­ нується з різними основами [16, с. 93]. Від­ повідно,  додавання  цього  суфікса  дозволяло  використовувати  іншомовні  апелятиви,  зо­ всім чужі для українського  середовища, для  формування нової «місцевої» топоніміки.  Необхідно  згадати  ще  один  чинник,  який  впливав на формування в СРСР нових назв.  Радянські  вчені  зауважували  щодо  необхід­ ності  ліквідації  назв,  які  принижували  гід­ ність  жителів.  Зміни  у  взаємовідносинах  ра­ дянських  людей  викликали  різке  скорочення  принизливих,  вульгарних  назв,  що  існували  в  дореволюційній  Росії  [11].  Однак  це  дуже  спрощене й сумнівне твердження. В офіційно­ му  соцреалістичному  напрямі  беззаперечним  був поділ на позитивних та негативних героїв.   У  радянських  фільмах,  літературних  творах  усе, що було пов’язано з життям в СРСР, му­ сило  мати  довершений,  ідеальний  характер.  Відповідно,  усе  «погане»,  «негарне»  розгля­ далося  лише  як  атрибутика  капіталістичного  устрою або залишки «тяжкого капіталістично­ го минулого царської Росії». Зображення ти­ пажів здійснювалося через гіперболізацію  їх­ ніх основних рис. Позитивний герой (комуніст,  комсомолець,  колгоспник,  загалом  радянська  людина) був наділений усіма чеснотами. Нега­ тивний типаж (куркуль, шпигун, саботажник),  навпаки,  був  переобтяжений  усіма  можливи­ ми вадами – гаркавий, кривий, занадто худий  або товстий. Одночасно, за законами продуку­ вання творів маскульту, майже завжди такий  герой ще й отримував відштовхуюче прізвище  або  прізвисько.  Сама  назва  говорила,  що  це  ворог. У  1930­х  роках  топоніми,  що  здавалися  більшовикам  принизливими  або  вульгарни­ ми (с. Жидовичі, хутір Вовкуни), переймено­ вувалися.  Здебільшого  нові  назви  мали  аб­ страктний  характер  (Комунарське,  Червоний  Хутір).  Хоча  й  були  винятки.  Так,  с.  Козел  Чернігівської області в 1939 році отримало на­ зву Михайло­Коцюбинське. Схильність  більшовиків  до  меморіальних  назв та спроба на географічній карті відобра­ зити пантеон комуністичних лідерів зіграли з  ними поганий жарт. У травні  1936 року уряд  СРСР видав постанову, за якою заборонялося  перейменування населених пунктів, залізнич­ них  станцій,  адміністративних  районів  тощо.  Знищуючи один одного фізично в боротьбі за  владу, переможці викреслювали своїх против­ ників з історії та карти країни. Так, м. Єнакіє­ ве  на  Донеччині,  начебто  за  клопотаннями  робітників,  було  перейменовано  в  Рикове,  а в 1937 році знову перейменовано в Орджо­ нікідзе.  Містечко  Гришине  в  1934  році  було  перейменовано  в  Постишеве,  а  вже  4  берез­ ня 1938 року – у Красноармійськ [4, с. 205].  У книзі «Адміністративно­територіальний по­ діл України» 1938 року сторінки, де мали бути  зазначені всі перейменування за 1930­ті роки,  акуратно вирізані невідомим.  Перейменування  населених  пунктів  в  Украї ні в 1940­х роках безпосередньо пов’язані  з наслідками Другої світової війни. Напередо­ дні  та  особливо  після  війни  в  офіційній  ра­ дянській  ідеології  домінувала  ідея  «обраності  російського  народу»  як  такого,  що  створив  «першу  соціалістичну  державу»,  «захистив  її від зовнішніх та внутрішніх ворогів», «роз­ громив  фашизм».  Й.  Сталін  відмовився  від  революційної  ідеології  пролетарського  інтер­ http://etnolog.org.ua 14 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2016 націоналізму, повернувши СРСР у старе рус­ ло російського великодержавного шовінізму. Перемога  СРСР  у  війні  була  позначе­ на  хвилею  масових  перейменувань,  яка  за  своїми  масштабами  навіть  перевершила  пе­ ріод  1920­х  років.  Як  пише  О.  Андрощук,  у  1941–1946  роках  перейменували  близько  500  населених  пунктів  в  Україні  [2].  Насам­ перед  були  ліквідовані  всі  назви,  пов’язані  з  німецькими  поселеннями,  яких  в  Україні  із  часів Катерини ІІ налічувалося чимало. Біль­ шість топонімів німецького походження отри­ мали  назви,  поширені  в  Україні  (Гончарівка,  Тростяне),  або  ж  квазінародні  (с.  Краєвидне  замість с. Бельведер у Кіровоградській обл.).  Однак справжній сенс цих перейменувань за­ свідчує  окремий  випадок:  у  Кіровоградській  області колонія Бацергейм була перейменована  в  с.  Переможне.  Перемога  над  гітлерівською   Німеччиною для радянської влади була б не­ повною  без  ліквідації  ні  в  чому  не  винних  топо німів  іноземного  (німецького)  походжен­ ня. Було ліквідовано навіть такі цілком лояль­ ні до радянської влади назви, як Люксембург  або  Марксове.  Водночас  процес  переймену­ вання відбувався так, щоб нові назви ніяк не  нагадували про  справжню причину цих змін.  Вище вже мовилося про тотожність тоталітар­ ної  свідомості  та  міфопоетичного  сприйняття  навколишнього середовища. У цьому випадку  заміна  одного  терміна  іншим  (нейтральним)  давала впевненість у повній ліквідації загрози,  переможному завершенні боротьби.  Цікаві  були  випадки  також  з  топонімами­  перекладами.  Так,  німецьке  поселення  в  Одеській області Гросс­Лібенталь (велика гар­ на долина), що існувало з ХVІІІ ст., було пере­ йменовано в смт Великодолинське [20, с. 64].  Масові перейменування відбулися в Кри­ му.  Відразу  після  виселення  місцевого  та­ тарського  населення  почався  процес  пере­ йменування національних топонімів. Замість  них  запроваджувалися  абстрактні  поняття:  Першотравневе,  Десантне,  Берегове  та  ін.  У  радянській  топоніміці  ця  сторінка  історії  Криму,  звичайно  ж,  не  згадувалася.  Лише  зараз стало зрозуміло, що така політика пере­ йменувань  створювала  ілюзію,  ніби  перед  нами  новобудова,  а  не  історичне  поселення,  знищувалися асоціації з народами, які жили  на цій території [2, с. 320–321]. Масові пере­ йменування  в  Криму  схожі  на  суто  кримі­ нальну  практику  легалізації  краденого  май­ на. Радянська влада діяла як конокрад, який,  укравши  коня  в  селянина,  перефарбовував  його  в  інший  колір,  або  злодій,  що  поцупив  піджак і перешив ґудзики та кишені.  У масовій  свідомості радянського  суспіль­ ства  назва  усвідомлювалася  як  хронологіч­ на межа, що відділяє один період від  іншого.  У цьому випадку російський Крим відділявся  та віддалявся (штучно дистанціювався) від та­ тарського. Відповідно, перейменування майже  всіх  тюркських  назв  мало  символізувати  на­ чебто «історичне», «природне» відокремлення  двох епох. Це цікавий приклад того, як влада,  конструюючи новий ландшафт,  створює  і но­ вий хронотоп. Цікаво, що античних назв, яких  у  Криму  досить  багато,  це  не  стосувалося.  Прагнення Й. Сталіна та тогочасного керівни­ цтва до світового панування, створення єдиної  надімперії на зразок Давнього Риму, імовірно,  зіграло  тут  вирішальну  роль.  Давньогрецькі  назви мали підкреслювати належність до сві­ тової культури, уособлювати певний зв’язок із  традицією  античної  класичної  імперії  з  її  па­ радністю,  блиском,  сильною  армією,  єдиною  ідеологією  та  чіткою  ієрархічною  структурою  суспільства.  Ще  один  чинник,  який  впливав  на  фор­ мування  нового  обличчя  української  топо­ німіки, – зміна кордонів УРСР у ході Дру­ гої  світової  війни.  Зрозуміло,  що  порубіжні  території  не  мають  моноетнічної  структу­ ри,  взаємо впливи  тут  проявляються  досить  яскраво. Унаслідок природних міграцій, воєн,  переселень  топонімічний  ландшафт  набуває  нових ознак. Для того, щоб закріпити цю те­ риторію за собою і в майбутньому уникнути  будь­яких претензій з боку колишнього влас­ ника, ці держави активно проводять політику  перейменувань, у деяких випадках виправда­ http://etnolog.org.ua 15 Актуальні проблеми сучасної етнології ну, оскільки повертаються старі історичні на­ зви. У Польщі, у повоєнний період, на нових  землях  було  перейменовано  32  000  геогра­ фічних назв [9, с. 70].  Подібні  зміни відбувалися  і  в Україні. На  західноукраїнських  землях  існувала  значна  кількість  топонімів  польського,  румунського,  словацького  походження.  Відомий  україн­ ський фахівець із топоніміки М. Худаш пише,  що  відразу  після  возз’єднання  українських  земель  почався  посилений  процес  масових  офіційних  перейменувань  та  видозмінювання  вже  історично  усталених  ойконімів  [18,  с.  6].  Цей процес відрізнявся від описаного раніше  радянського  способу  створення  нового  топо­ німічного  ландшафту  системністю  й  забю­ рократизованістю.  Однак  існував  цілий  ряд  етнотопонімів, які, за уявленнями радянсько­ го  керівництва,  потребували  негайної  заміни.  Необхідно було надати їм нові назви. Наскіль­ ки  вони  відповідали  місцевим  історичним,  лінгвістичним  та  географічним  умовам  –  це  питання було для них не суттєве.  Змінювалися  як  етнотопоніми,  так  і  на­ зви, що могли нагадувати про населення,  яке  тут  проживало.  Із  карти  України  зникли  на­ зви, що були утворені представниками різних  етносів, – Чехи, Чехмани, Татари, Татаринка,  Ізраїлівка,  Болгарка;  замість  них  з’являлися  безликі  –  Веселе,  Трудове,  Урожайне.  Було  перейменовано також дуже давнє поселення у  Львівській області – Ятвяги. Як підбирали нові назви для сотень сіл та  хуторів України? На Півдні України в Ізмаїль­ ській, Одеській, Херсонській, Миколаївській  областях 32 населені пункти отримали назви,  що  походили  від  слова  «виноград».  У  різних  районах  Львівської  області  чотири  населені  пункти – Колонія, Ляшків, Ляшківська, Пар­ целяція – було названо Березівка (або назва  походила від цього кореня). Чи можна тут по­ мітити якусь закономірність чи логічність у ви­ борі нової назви? Навряд. Можливо, місцевий  керівник народився в селищі з такою назвою,  або це було перше слово, що прийшло йому на  думку. Із цього приводу хочеться згадати ви­ падок, про який писав один із засновників ра­ дянської ономастики академік А. Ніконов. Під  час масових перейменувань на Сахаліні один з  місцевих керівників, повністю вичерпавши за­ пас усіх відомих та невідомих йому назв, у роз­ пачі  зітхнув:  «Хоть  с  потолка  бери».  «Вот  и  назовем  Потолочное»,  –  вирішила  комісія   [8, с. 162]. Імовірно, щось подібне відбувалося  також на Західній Україні в повоєнний період.  Схожий  авантюрницький  підхід  застосову­ вала влада й під час перейменувань у Криму,  коли дрібний чиновник просто вихоплював на­ зви  із сільськогосподарського або якогось  ін­ шого довідника [2, с. 322]. У повоєнний період відбувалася також уні­ фікація  українських  топонімів  за  російським  зразком. Навіть назви, що начебто зберігали  свою основу, часто просто перелицьовувалися.  Наприклад, у складноутворених назвах озна­ чальний  географічний  формант  перекладали  російською мовою. Такі терміни, як «вижня»,  «вижній», «горішній» тощо, просто називали­ ся  Верхній.  За  такою  схемою  були  перейме­ новані села Лужок Горішній, Рожанка Вижня  Дрогобицької області. Русифікаторська політика у сфері топонімії  була  настільки  грубою,  що  іноді  траплялися  просто курйозні випадки. Лише в період хру­ щовської «відлиги» почали вести мову про те,  що інструкція про переклад українських ойко­ німів зовсім недосконала. Дійшло до того, що  давній топонім Буда, який часто трапляється в  районах, де були розвинені лісохімічні промис­ ли  (виготовлення  поташу,  дьогтю,  деревного  вугілля), перекладали як «будка» [19]. Не  використовували  при  переймену­ ваннях  топонімічну  форму  із  закінченням  на -ічи, -іци. Ця давня форма була характерна  для Правобережної України й була частиною  загальнослов’янського  масиву,  що  тягнувся  від Дніпра до Балкан. Така давня оригінальна  морфологічна  система  ігнорувалася  при  фор­ муванні новітніх назв. Із карти України почали  зникати назви, що були пов’язані з рослинним  та тваринним світом. Якщо у ХVІІІ–ХІХ ст.  таких назв налічувалося дуже багато, а деякі  http://etnolog.org.ua 16 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2016 з них були досить давні,  то в досліджуваний  період їх кількість зменшувалася. Саме  наприкінці  1940­х  років  під  час  ак­ тивного перейменування в Криму та на заході  України  відбулося  остаточне  становлення  ра­ дянського номінаційного шаблону. Усі  спроби  класифікувати ці назви за усталеними в мово­ знавстві  прийомами,  як  правило,  не  дають  жодних  результатів.  Спроби  поділити  їх  на   відантропонімні назви, або назви, які походять  від географічних об’єктів, є вкрай ненадійними.  Потрібно пам’ятати, що ці назви виникли поза  історичним контекстом, не мали жодного від­ ношення до населення, яке зазвичай було до­ сить пасивним у справі топонімічних перемін.  Нова радянська назва – безособовий шаблон,  у  якому  втілені  основні  принципи  радянської  ідеології якогось конкретного періоду. Наприкінці 1940­х – на початку 1950­х ро­ ків сталінська імперія переживала період «зо­ лотої осені». Повністю ізольована від зовніш­ нього  світу,  пишаючись  своєю  могутністю,  тоталітарна  система  дедалі  більше  заглиблю­ валася в себе, не помічаючи симптомів кризи.  У  той  час  майже  кожен  радянський  керівник  вищого рангу отримав «власне» місто або ра­ йонний центр, залежно від того місця, яке він  займав на піраміді влади. Постанова ВР СРСР 1956 року про пере­ йменування населених пунктів була важливим  кроком  у  ліквідації  культу  Й.  Сталіна.  Вона  започаткувала нову практику в справі найме­ нувань  географічних  об’єктів,  одночасно  по­ чалося серйозне вивчення топоніміки в Украї­ ні. Масово почали скасовуватися меморіальні  назви.  У  1959  році  було  створено  спеціальну  комісію  при  АН  УРСР,  публікувалися  до­ слідження з ономастики, проводилися конфе­ ренції, симпозіуми, з’явилися перші навчальні  курси для вищої школи.  Однак  на  практиці  досягнення  науковців  у  подальшому  ігнорувалися,  і  топонімічний  ландшафт України змінювався згідно з того­ часною  політичною  кон’юнктурою.  Почали  повертатися, немов із призабутих 1940­х ро­ ків, назви­примари Брежнєв, Черненко та ін.  Із часом в Україні було ліквідовано більшість  меморіальних  назв  населених  пунктів,  на­ званих на честь комуністичних лідерів. Утім,  у кожному районі й донині  зберігаються  со­ тні сентиментальних, позбавлених сенсу назв  на  зразок  Веселе,  Урожайне,  Першотравне­ ве, Червонопартизанське, Щасливе, Ударне,  Жовтневе  тощо.  Використання  конотації  у  формі апелятива помітне лише в ХІХ ст. Цей  тип номінації, що має емоційно­експресивний  характер, узагалі невластивий ні україн ській,  ні російській топоніміці. Він почав з’являтися  на півдні України в ХІХ ст., коли нові села,  що  виникли  внаслідок  переселення  селян  із  центральних  областей,  отримували  назви  з  ініціативи  поміщиків­земле власників.  Масо­ ве  використання  цієї  форми  в  1920–1950­х  роках  суттєво  спотворило  топонімічний  ландшафт  усіх  країн,  які  входили  до  складу  колишнього СРСР.  Таким  чином,  перейменування  географіч­ них об’єктів у 1920–1950­х роках розкривають   суть  уніфікаторської  політики  більшовиків  в  Україні.  Людина  завжди  позначає  оточую­ чий  її  простір,  називає  його,  наділяє  особли­ вим  сакральним  змістом,  що  дає  можливість  реалізувати  свою  національну  ідентичність.  Традиційний простір етносу – термін не гео­ графічний,  а  радше  ментальний.  Рудименти  радянської  масової  свідомості  як  особливо­ го  тоталітарного  способу  сприйняття  масової  культури та комунікації зберігаються в Україні  й по сьогодні. В  умовах  формування  нової  сталінської  міфо логії топонім змінює свою функцію. Якщо  зазвичай  назва  індивідуалізує  географічний  об’єкт,  маркує,  позначає  простір,  то  в  руках  комуністичних  маніпуляторів  топонім  слугує  хронологічною межею, що відділяє одну епоху  від іншої. За допомогою зміни ойконімів сталі­ нізм намагався утвердити в масовій свідомості  власну  історичність.  Крім  того,  помітно,  що  для більшовиків слово­топонім часто виступає  у  вигляді  певного  заклинання,  яким вони на­ магаються відмежуватися, уберегтися від во­ рожого їм етнічного простору. http://etnolog.org.ua 17 Актуальні проблеми сучасної етнології Тоталітаризм  відбирав  у  людини  право  на  приватність  та  індивідуальність,  нівелюючи  власне  «я»,  перетворюючи  її  на  бездушний  механізм,  баз  власної  думки  й  слова,  взамін  нав’язуючи спрощену вульгарну модель світу,  що  базується  на  чіткій  ієрархії.  Під  тиском  держави  структурується  весь  простір  існу­ вання людини – від комунальної квартири до  адміністративного поділу країни, і топонімам у  цьому  відводилася  не  остання  роль.  Із  часом  відбувається деетимологізація перейменувань,  вони  втрачають  свій  первинний  зміст,  однак  продовжують діяти як засіб орієнтації людини  в просторі, відкладаючись у підсвідоме, що й  становить найбільшу небезпеку для майбутніх  поколінь. 1. Центральний державний архів вищих орга- нів влади та управління України, ф. 1, оп. 2. 2. Андрощук  О. Перейменування об’єктів адміністративно-територіального поділу Кри- му як репресивний та пропагандистський засіб державної політики (ІІ половина ХХ ст.) [Елек- тронний ресурс] / О. Андрощук. – Режим до- ступу : http://www.history.org.ua/LiberUA/Book/ Krym/17.pdf. 3. Дрогушевська  І. Ідеологія і практика руси- фікації історичної топонімії кримського півост- рова / І. Дрогушевська // Вісник геодезії та карто- графії. – 2014. – № 4. – С. 18–23. 4. История административно-территориаль- ного деления Донецкой области: 1919–2000 гг. : сборник документов и материалов. – Донецк : До- неччина, 2001. – 272 с. 5. Куценко Л. М. Куліш у Зінов’євську / Л. Ку- ценко // Слово і час. – 1992. – № 4. – С. 86–89. 6. Лучик В. Принципи та критерії номінації та відновлення історичних назв у топонімії Украї- ни / В. Лучик // Українська мова. – 2009. – № 4. – С. 28–33. 7. Никитин  С. Революция и география. Ста- новление советской топонимики в 1918–1930-х годах [Электронный ресурс] / С. Никитин // Оте- чественные записки. – 2003. – № 2. – Режим до- ступа : http://magazines.russ.ru/oz/2003/2/nik.html. 8. Никонов В. Введение в топонимику / В. Ни- конов. – Москва : Наука, 1965. – 179 с. 9. Никонов В. Послевоенные работы по топо- нимике в славянских странах / В. Никонов // Ин- ститут славяноведения Академии наук СССР. Краткие сообщения. – 1960. – Вып. 28. – С. 66–72. 10. Паперный В. Культура Два / В. Паперный. – Москва : Новое литературное обозрение, 1996. – 384 с. 11. Питання сучасної ономастики / відп. ред. К. Цілуйко. – Київ : Наукова думка, 1976. – 244 с. 12. Принципы топонимики. Материалы сове- щания / под ред. В. Никонова и О. Трубачевой. – Москва : Наука, 1964. – 152 с. 13. Тахтаулова  М. Ю. Топоніміка та ідеоло- гія: зміни у топоніміці Харкова в перші десяти- ліття радянської влади / Ю. Тахтаулова // Вісник НТУ ХПІ. – 2014. – Вип. 25. – С. 128–136. 14. Топонимика и межнациональные отноше- ния : сб. статей. – Москва : Изд. АН СССР, 1991. – 182 с. 15. Топонимия и общество. – Москва : МФ ГО СССР, 1989. 16. Формирование и развитие топонимии : сб. науч. трудов. – Свердловск : Изд. УрГУ, 1987. – 152 с. 17. Хронологічне зібрання законів, указів Пре- зидії Верховної ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР. – Київ, 1963. – Т. 1. 18. Худаш М. Л. Українські карпатські і при- карпатські назви населених пунктів / М. Худаш. – Київ : Наукова думка, 1995. – 360 с. 19. Шелягін Д. О. Краще задовольняти потре- би топонімічної практики / Д. Шелягін // Питання топоніміки та ономастики (матеріали І республі- канської наради з питань топоніміки та ономасти- ки). – Київ, 1962. – С. 225–226. 20. Янко М. Топонімічний словник України : словник-довідник / М. Янко. – Київ : Знання, 1998. – 434 с. http://etnolog.org.ua

Ähnliche Einträge