Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я
У статті розглянуто звичаї та обряди, пов’язані з торгівлею свійськими тваринами. На основі переважно польових етнографічних матеріалів автором з’ясовано основні звичаєво-обрядові особливості купівлі-продажу волинянами домашньої худоби. Зокрема, ідеться про передачу налигача, звичай кидати гроші «на...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Datum: | 2018 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2018
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202459 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я / Д. Пожоджук // Народна творчість та етнологія. — 2018. — № 2. — С. 88-95. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202459 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Пожоджук, Д. 2025-03-25T12:51:13Z 2018 Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я / Д. Пожоджук // Народна творчість та етнологія. — 2018. — № 2. — С. 88-95. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202459 398.344(477.82) У статті розглянуто звичаї та обряди, пов’язані з торгівлею свійськими тваринами. На основі переважно польових етнографічних матеріалів автором з’ясовано основні звичаєво-обрядові особливості купівлі-продажу волинянами домашньої худоби. Зокрема, ідеться про передачу налигача, звичай кидати гроші «на талан» («на щастя»), повір’я та обставини, які впливали на подальше життя придбаної тварини в нового господаря. The submitted article considers customs and rituals related to the trade of domestic animals. Chiefly based on field ethnographic materials, the author finds out the main custom and ritual features of the Volynians’ buying and selling of domestic animals (cows, horses, and pigs). In particular, what is at issue is the transfer of nalyhach (a strap or rope tied up to an animal) while selling livestock, the custom to throw money for luck, beliefs, and circumstances influencing on further well-being of an animal sold. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Трибуна молодого дослідника Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я Livestock Trade of the Volynians: Customs and Beliefs Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| spellingShingle |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я Пожоджук, Д. Трибуна молодого дослідника |
| title_short |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| title_full |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| title_fullStr |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| title_full_unstemmed |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| title_sort |
торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я |
| author |
Пожоджук, Д. |
| author_facet |
Пожоджук, Д. |
| topic |
Трибуна молодого дослідника |
| topic_facet |
Трибуна молодого дослідника |
| publishDate |
2018 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнологія |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Livestock Trade of the Volynians: Customs and Beliefs |
| description |
У статті розглянуто звичаї та обряди, пов’язані з торгівлею свійськими тваринами. На основі переважно польових етнографічних матеріалів автором з’ясовано основні звичаєво-обрядові особливості купівлі-продажу волинянами домашньої худоби. Зокрема, ідеться про передачу налигача, звичай кидати гроші «на талан» («на щастя»), повір’я та обставини, які впливали на подальше життя придбаної тварини в нового господаря.
The submitted article considers customs and rituals related to the trade of domestic animals. Chiefly based on field ethnographic materials, the author finds out the main custom and ritual features of the Volynians’ buying and selling of domestic animals (cows, horses, and pigs). In particular, what is at issue is the transfer of nalyhach (a strap or rope tied up to an animal) while selling livestock, the custom to throw money for luck, beliefs, and circumstances influencing on further well-being of an animal sold.
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202459 |
| citation_txt |
Торгівля домашньою худобою у волинян: звичаї та повір’я / Д. Пожоджук // Народна творчість та етнологія. — 2018. — № 2. — С. 88-95. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT požodžukd torgívlâdomašnʹoûhudoboûuvolinânzvičaítapovírâ AT požodžukd livestocktradeofthevolynianscustomsandbeliefs |
| first_indexed |
2025-11-26T23:09:50Z |
| last_indexed |
2025-11-26T23:09:50Z |
| _version_ |
1850779829668937728 |
| fulltext |
88
торгівля домашньою Худобою у волинян:
звичаї та повір’я
Дмитро Пожоджук
УДК 398.344(477.82)
У статті розглянуто звичаї та обряди, пов’язані з торгівлею свійськими тваринами. На основі переважно польо-
вих етнографічних матеріалів автором з’ясовано основні звичаєво-обрядові особливості купівлі-продажу волиняна-
ми домашньої худоби. Зокрема, ідеться про передачу налигача, звичай кидати гроші «на талан» («на щастя»), повір’я
та обставини, які впливали на подальше життя придбаної тварини в нового господаря.
Ключові слова: етнологія, етнографічна Волинь, господар, покупець, гроші «на талан», мішок, налигач, свійські
тварини, хлів.
The submitted article considers customs and rituals related to trade of domestic animals. Chiefly based on field
ethnographic materials, the author finds out main custom and ritual features of the Volynians’ buying and selling of domestic
animals (cows, horses, and pigs). In particular, what is at issue is the transfer of nalyhach (a strap or rope tied up to an
animal) while selling livestock, the custom to throw money for luck, beliefs and circumstances influencing on further well-
being of an animal sold.
Keywords: ethnology, ethnographic Volhynia, owner, buyer, money for luck, sack, rope, domestic animals, cattleshed.
Процес купівлі-продажу худоби в українців
поки що не привертав значної уваги дослідни-
ків. Винятком є окремі спорадичні відомості,
зафіксовані наприкінці ХІХ – на початку
ХХ ст. Павлом Чубинським [28], Ісидором
Коперницьким [32], Борисом Грінченком [9],
Філаретом Колессою [15]. Більшою ґрунтов-
ністю відзначена стаття Михайла Зубрицько-
го, у якій ідеться про купівлю овець бойками
с. Мшанець Старосамбірського повіту [14].
Щоправда, автор обмежився описом лише ма-
теріальної складової. Для вивчення звичаєво-
обрядових особливостей купівлі-продажу ху-
доби цінними є етнографічні матеріали Ми-
коли Сумцова [27] і Василя Кравченка [16].
Серед досліджень радянського періоду варто
виокремити розвідку Йосипа Дзендзелівсько-
го [10], а також праці російського лінгвіста
Анатолія Журавльова [11; 12]. Нині тематика
купівлі-продажу худоби є сферою зацікавлен-
ня харківського народознавця Михайла Кра-
сикова [17].
Етнографічна Волинь 1 – одна з найменш
вивчених українських територій (зокрема,
це стосується й дослідження обрядовості,
пов’язаної з тваринництвом). Опис зафік-
сованих автором звичаєво-обрядових дій,
пов’язаних із торгівлею домашньою худобою,
які здійснювалися волинянами впродовж
ХХ – на початку ХХІ ст., є головним завдан-
ням пропонованої статті.
Торгівля худобою – важлива складова гос-
подарської діяльності українців, пов’язаної з
тваринництвом, адже багатство господарів ви-
мірювалося переважно кількістю голів худоби,
що засвідчувало рівень достатку сім’ї. Торг
скотом завжди передбачав наявність продавця
й покупця. Що один з них, що інший мали свої
інтереси [11, с. 59]. Тварина, яка була об’єктом
торгу і йшла на забій, не становила більшої
цінності, ніж та, яку купували для господар-
ства [13, с. 94]. Під час купівлі й продажу ху-
доби, передусім тієї, яка мала поповнити хлів
покупця, було прийнято дотримуватися ряду
традиційних звичаїв і неписаних правил, про
які мовитиметься далі.
Насамперед з’ясуємо значення торгівлі ху-
добою для волинян. Згідно зі свідченнями ін-
форматорів, худобу продавали «єден другому
так у селі, а то на базар[і]» (с. Новопіль
Черняхівського р-ну Житомирської обл.) [3,
арк. 19]. «Ну, колись на базарі продавали.
Ведеш корову, не хочеш, а ведеш на базар
да продаєш, да гроші брали… Зговорюєш-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
89
Трибуна молодого дослідника
ся розмовою: оце стілько я хочу за коро-
ву (там тисячу чи дві, чи три), да й од-
даєш корову, а вона тобі гроші, людина»
(с. Ново піль) [3, арк. 13]; «Колись ще на
базарі продавали. Свині, корови продава-
ли. І з базару купляли люди, їхали. Тепер
свині то продають на базарі, а я не знаю
вже тепер, чи корови продають на база-
рі» (с. Лище Луцького р-ну Волинської обл.)
[5, арк. 2–3]. Під час продажу корову
обов’язково виводили з подвір’я, бо вірили,
що, продаючи тварину з хліва, можна відда-
ти своє щастя (с. Кутрів Горохівського р-ну
Волинської обл.) [1, арк. 26]. «Виносить ха-
зяїн [продавець. – Д. П.]. В хлів не заходе...
А якщо хазяїн [покупець. – Д. П.] напо-
ляже, що “я хочу побачити”, ну, то я його
пускала в хлів, бо я тримала тоже свино-
матку. То я його пускала в хлів, подивився:
“Оце мені дай і оце мені дай поросятко”»
(с. Лище) [5, арк. 2]. «Як ти хочеш у мене
купить, то ти прийшов до мене й кажеш:
“Давайте, я видою корову, договоряймося,
я хочу у вас купить корову”. Ну, я тобі до-
зволяю, ти ж хоч побач, як вона доїться,
може, вона б’ється ногами, може, рогами
б’ється, може, вона тебе не допустить,
отаке во...» (с. Клітище Черняхівського р-ну
Житомирської обл.) [3, арк. 61].
Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
на ярмарках України можна було спостерігати
звичаєво-обрядові дії під час купівлі-продажу
худоби. Зокрема, остаточно домовившись про
ціну за тварину, продавець та покупець били
один одного по руці і, перехрестившись, про-
мовляли молитву. Раніше вона була такого
змісту: «Господи, поможи! Дай, Боже, щоб я
поблагодарив тебе за воли, а ти мене – за гро-
ші»; «Щоб продавцеві Бог дав щастя із гро-
шей, а покупцеві – із худоби» [29, с. 120]. На
Вінниччині, купивши худобину, робили так:
«Покупець, взявшись полою за мотузок чи
уздечку, тричі повертав тварину на місці, потім
з-під її правої передньої ноги брав трохи землі
або посліду і мазав ним спину худоби. Після
цього розпивали могорич, і сторони вважалися
сватами» [30, с. 144] 2. У с. Черешнівка Ду-
бенського району Рівненської області під час
купівлі коня запрошували до хати: «В нас ку-
пив, – в хату. Ми поїли. Щастя-здоров’я –
поїхали» [5, арк. 75].
Купівельні угоди укладали здебільшого чо-
ловіки. «Як жінка чоловіка не має,.. купляє,
то комусь сусід з’їздить там... Чи кум, чи
сват, чи брат» (с. Черешнівка) [5, арк. 75].
Під час купівлі-продажу худоби на Воли-
ні обов’язково кидали гроші «на щастя» («на
талант», «на талан»). «Договорилися ми,
він каже: “Будеш забірать зразу корову”.
Забрав, дав кусок хліба, він уже бере там,
і гроші, або хліба не дає, то гроші дає – на
талант. Шоб йому польза була, шоб він
мав корівку і молочко, і людина не звела-
ся... Я, наприклад, свині продаю так, то
кусок хліба даю людині, або людина мені
вже якийсь рубель лишній дає хороший»
(с. Клітище) [3, арк. 61]; «Копійки могли
давать. Це “на талан”, каже, “на талан”»
(с. Іванків Черняхівського р-ну Житомир-
ської обл.) [3, арк. 79]; «Ну, шоб худоба ве-
лася, кажуть. Це як щось продаєш, то з
поли на полу треба перекинути. Не так –
з руки в руку, а так о. Беру пійсят копійок,
і ти наставляєш полу, і шоб у тебе тоже
опинилось тих пійсят копійок» (с. Зозу-
линці Хмільницького р-ну Вінницької обл.)
[4, арк. 40]; «От свині, то кидає на землю.
Кидає на землю, та й з землі бере…» (с. Зо-
зулинці) [4, арк. 40]; «Копійки! Двадцять
копійок чи тридцять – мєлоч [...] брав
з цего фартуха і кинув в землю решкою»
(с. Рибчинці Хмільницького р-ну Вінниць-
кої обл.) [4, арк. 45–46]; «Він вам мусить
дати на щастя гроші, кинути, то у вас
буде вестися. А берут тако в полу, і з поли
в полу кидают. Він кидає копійки, то як
упаде орлом догори – то це на щастя, шо
буде добре, буде вестися. А якшо нє – то
хто його знає» (с. Подорожня Хмільниць-
кого р-ну Вінницької обл.) [4, арк. 54]. Цей
звичай стосується купівлі корів, свиней тощо
[4, арк. 54].
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
90
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2018
На волинських теренах Рівненської, Во-
линської та Житомирської областей гроші
«на талан» кидали дещо інакше. І сам звичай
мав іншу назву. Зокрема, тут гроші кидали
«на щастя», примовляючи: «Хай ведеть-
ся!» (с. Зоряне Млинівського р-ну Рівнен-
ської обл.) [5, арк. 84].
Під час продажу поросяти попередній
власник кидав монети в мішок (с. Лище) [5,
арк. 5, 11, 16]. Це робилося для того, «щоб
велися поросята» [5, арк. 11, 20]. Зазви-
чай під час купівлі-продажу поросят кидали
монети (с. Пере діли Рівненського р-ну Рів-
ненської обл.) [5, арк. 51], але нині кидають і
паперові купюри – гривню чи дві (с. Ново-
селівка Млинівського р-ну Рівненської обл.) [5,
арк. 42]. Замість копійок інколи в мішок кидали
«хліба кусочок» (с. Черешнівка) [5, арк. 75].
Наукове зацікавлення становить також те,
що гроші «на щастя» мали своє призначення:
«Як продають порося, то гроші “на щастя”
кидають в мішок, і каже [продавець]: “Щоб
щастя було, шоби велося, шоб жило”. А за
ті гроші [шоб їло] – о, за ті гроші бере,
людина та, шо вже вкинули йому, – ку-
пує шось, шоб їсти за ті гроші. Шо там
скілько є. Шоб їсти. Шоб поросята їли»
(с. Ново селівка) [5, арк. 41]. Що головне, не
порося має з’їсти щось за ті гроші, а поку-
пець: «Сами їдять. За ті гроші купують –
і їдять сами: шоб порося їло, шоб добре
було» (с. Новоселівка) [5, арк. 41].
Сума грошей, які продавець кидає покуп-
цеві «на щастя» під час продажу ВРХ і коней,
могла бути значно більшою, ніж під час торгів-
лі поросятами, інколи сягаючи навіть 5 % вар-
тості товару (с. Черешнівка) [5, арк. 80–81].
Відрізняється і спосіб передачі таких грошей.
Коли продають корову, «то просто дають
рубля на щастя. Не кидають, а просто
дають» (с. Воротнів Луцького р-ну Волин-
ської обл.) [5, арк. 12]. На досліджених те-
ренах етнографічної Волині в Рівненській об-
ласті нами зафіксовано різні способи передачі
грошей «на щастя». Так, коли продавали коро-
ву, то в хлів кидали копійки, які потім ніхто не
підбирав (с. Новоселівка) [5, арк. 38]. В іншо-
му випадку віддавали паперові гроші «на щас-
тя», кидаючи їх на передні ратиці: «Мати моя
покойна купляла корову, то жінка кинула
гроші на копити. І каже: “Ції гроші дасте
до церкви”. Ми то не продавали так худо-
би, а здавали в колгоспах. Хто там гроші
кине?» (с. Владиславівка Млинівського р-ну
Рівненської обл.) [5, арк. 20]. У с. Княгини-
не Демидівського району Рівненської області
гроші «на щастя» кидають корові під живіт,
під її передні ноги [5, арк. 61]; «Кинуть під
корову, шоб перейшла» (с. Перекалі Деми-
дівського р-ну Рівненської обл.) [5, арк. 70].
Отже, гроші «на талан» («на щастя») були
важливою складовою акту купівлі-продажу
свійських тварин. Без них сам процес передачі
тварин майже не відбувався.
Значну роль у волинян відігравали віруван-
ня, пов’язані з мотузкою (налигачем). З рук у
руки мотузку, на якій була прив’язана твари-
на в продавця, не передавали: «Вона там на
ланцюгові чи на чому... Він насаджує свого
шнурка і забирає» (с. Перекалі) [5, арк. 71];
«Я, припустим, продаю корову. То я знімаю
свою [мотузку], а той, шо купляє, свою на-
кладає да й бере» (с. Переділи) [5, арк. 51].
Чоловік, який купував тварину, брав повід че-
рез полу свити, а жінка – через фартух [32,
s. 203]. Водночас отримати худобину з якоюсь
річчю вважалося доброю ознакою: «Кажуть,
шо треба корову куплять з відром, шоб мо-
локо було. [...] Ну, як уже продає, да геть з
верьовкою, шоб і в того велося. Виганяють
да червону лєнту десь корові вплітують,
шоб не зурочив ніхто» (с. Стара Олексан-
дрівка Пулинського р-ну Житомирської обл.)
[3, арк. 71].
Отже, чия мала бути мотузка – того, хто
купував, чи того, хто продавав? На це питан-
ня однозначної відповіді немає: «Оце як їдут
машини [якщо підприємці забирають худобу
на забій. – Д. П.], то [нема різниці, чия]…
А як людям – то треба, шоб свою [мотуз-
ку] мала. Шоб велась худоба» (с. Тарас-
ки Хмільницького р-ну Вінницької обл.) [4,
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
91
Трибуна молодого дослідника
арк. 10]. «Треба, аби той, хто продає корову,
давав свою мотузку» (с. Іванків) [3, арк. 74];
«Потрібно, шоб давали [налигача] з ко-
ровою. Той, хто продає, має давати з ко-
ровою. Це так, шоб велося» (с. Іванків) [3,
арк. 79]; «Мотузка повинна бути хазяїна,
що ж купує» (с. Грушки Хорошівського р-ну
Житомирської обл.) [3, арк. 88]; «Свою, свою
[мотузку] оддать треба. […] Ми купляли
корову в Староолександровці, но хазяїн од-
дав корову і воровочку» (с. Івановичі Черня-
хівського р-ну) [3, арк. 98]; «Ні в коїм слу-
чаї не треба віддати свою [мотузку]. Ви
свою ні в якому разі не давайте – кажуть,
шо вопше зведеться худоба» (с. Давидів-
ка Хорошівського р-ну Житомирської обл.)
[3, арк. 114]; «Єсть такі люди, шо з своєю
[мотузкою] приходять, а єсть, шо оддає.
Не дуже хочуть оддавать, напрімєр, ось
я буду продавать. То як я нічого не знаю,
то хай бере з шнурком. А хто знає – то
не дасть. Ні за які гроші не оддадуть. Ка-
жуть, не буде худоба вестися» (с. Ново-
піль) [3, арк. 120]; «Мусить бути мотузка,
як желає, шоб було людині добре, то з цею
мотузкою, з якою той корову продати му-
сив, то треба, шоб не забрати її назад, бо
це воно щитається, шо забирає користь
у тебе» (с. Подорожня) [4, арк. 54].
На дослідженій нами території Волині в
Рівненській та Волинській областях мотузка
мала бути тієї людини, яка купувала, бо «як
оддав з шнурком, то вже йому не буде вес-
тися худоба, тому хазяїнові» (с. Владисла-
вівка) [5, арк. 19–20]. Не можна з налигачем
продавати корову, тому що «буде тікати до-
дому» (с. Новоселівка) [5, арк. 38]. З мотуз-
кою худоба не продається, бо «як даси – так
і піде». Мотузка має бути своя, коли купуєш
корову, «шоб не забрати,.. шоб молоко було»
в того господаря, який продав цю худобину
(с. Воротнів) [5, арк. 9]. Отже, мотузка (на-
лигач) для коней, корів, кіз мала бути покупця.
У кожному разі, щоб худоба прижилася і
плодилася, покупець намагався отримати мо-
тузку разом з товаром [6, с. 339]. Для вола,
який призначався на продаж, купували новий
налигач, а стару мотузку залишали вдома,
щоб воли не перевелися. Так само робили з
кінськими вуздечками (Херсонська губернія)
[11, с. 67]. У всіх східних слов’ян налигач або
уздечку передавали з поли в полу [11, с. 67].
Наприклад, під час купівлі коня спершу про-
давець і покупець били по руках, обгорнувши
руки полою [27, с. 324]. Навіть у випадку,
коли продавець залишав старий налигач собі,
а покупцеві давав новий, він не повинен був
віддавати його в руки. Продавець мав по-
класти цю мотузку на землю, а покупець – її
підняти. Таким чином продавець не передавав
свого везіння з худобою покупцеві [18, с. 19].
Проте тут не все так однозначно. На теренах
Середнього Полісся вважалося, що налигач
треба передати з рук у руки, бо тоді буде кра-
ще вестися худоба в господарстві [16, с. 223].
Продавець також мав пильно стежити, щоб
покупець нічого не виніс із двору, навіть ма-
ленької гілочки з дерева [16, с. 223].
Під час купівлі поросяти «[треба], шоб
мішок був [свій]. Та людина даже соломи не
дасть з воза. Каже, ти шось знаєш, шо ти
береш солому! Не дасть ніхто, Боже збав!
Не дасть нізащо!» (с. Новопіль) [3, арк. 120];
«Поросята купуют, забирают у свій мішок.
А ті шо люди продают, то вони, шо там в
тому мішку в них є, то вони забирают собі»
(с. Подорожня) [4, арк. 54]; «Мішок мій, але я
мішка забираю. А вони перекидають. В свій
мішок забирають. Допустім, поросята я їм
кидаю в свій мішок» (с. Лище) [5, арк. 5]. Не
можна поросят продавати з мішком, бо «за-
бере плід» (с. Княгинине) [5, арк. 61]. Така
заборона характерна для східних слов’ян. На
теренах Смоленщини (РФ) покупець не міг
забрати поросят із хліва, бо тоді в продавця не
будуть вестися свині [7, с. 576].
Наприкінці ХІХ ст. принесене додому з
ярмарку порося волиняни обливали помиями,
щоб воно «трималося дому» [32, s. 203]. Для
того, щоб порося прижилося на новому місці,
під час його купівлі українці запихали твари-
ну в мішок головою вперед [7, с. 576]. Жителі
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
92
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2018
Біло руського Полісся стежили, щоб прода-
вець ловив порося за задні ноги, інакше воно
не приживеться на новому місці [7, с. 576].
Коли продавали корову чи теля, то підрі-
зували кінчик хвоста й кидали в хлів, «щоб
худоба велася» (с. Зоряне) [5, арк. 87]. «Як
продаєш свиняку – то треба хвоста оста-
вити» (с. Переділи) [5, арк. 52]. «Це вже як
худобу, кажут, продают, то там берут
кусочок хвоста, шерсті там чіпляють,
шоб не,.. шоб не виводилася худоба з хлі-
ва. Чіпляє кусочок шерсті – під стіною чи
де, – шоб вона хранилася. Шерсть буде хра-
нитися довго. Шоб худоба не виводилася»
(с. Рибчинці) [4, арк. 45]. Для того, щоб коро-
ви, коні не переводилися в продавця, у слов’ян
було прийнято виривати шерсть зі шкіри тва-
рини і зберігати її (або обкурювати нею худобу,
яка залишилася) [16, с. 530; 23, с. 357]. Через
це покупець уважно оглядав шерсть тварини.
Слід від вирваної шерсті свідчив про те, що
над твариною проводили магічні маніпуляції
[20, с. 35]. Росіяни вірили, що такі дії згодом
навіть могли призвести до її смерті [21, с. 147].
Для того, щоб корова «велася» іншим госпо-
дарям, попередній власник зав’язував їй хвіст
(с. Грушки) [3, арк. 88].
Українці вважали, що купити корову тре-
ба рано, до схід сонця, щоб люди не бачили
[22, с. 232]. Коли господар заводив до свого
хліва куплену корову, то він клав перед поро-
гом косу, серп чи інше залізо, щоб придбана
худобина переступила через нього (с. Подо-
рожня) [4, арк. 52]. Юрій Пуківський зафік-
сував такий спосіб захисту щойно придбаної
тварини: «Якшо, наприклад, купили корову
і десь привели звідкись корову, то сиплять
попіл на поріг і кладуть сокиру, шоб відьми
не приставали до корови» (с. Липа Горо-
хівського р-ну Волинської обл.) [2, арк. 26].
Новопридбану корову східні слов’яни перево-
дили через розстелені на воротах шубу, пояс,
фартух тощо [24, с. 14]. Українці Саратовської
області (РФ) до сих пір виконують схожу об-
рядодію, тільки переводять щойно придбану
тварину через рушник чи мотузку біля воріт,
перш ніж завести її у двір [20, с. 36]. Куплену
корову слов’яни заводили в нове господарство
особливим способом: зустрічали хлібом-сіллю,
іконою тощо [25, с. 176–177]. У Чернігівській
губернії придбану на ярмарку худобу потрібно
було заводити в хлів не головою вперед, а на-
впаки [11, с. 74–75]. Слов’яни маркували на-
лежність купленої тварини новому господареві
за допомогою пояса. Її заводили у двір через
пояс господаря, промовляючи: «Забувай ста-
рого хазяїна і звикай до нового» [19, с. 232].
Також худобина могла втікати до свого
старого господаря. Тому «кажуть, як ку-
пиш корову, то прив’яжи шнурка цього, шо
привела я, до стола, то корова не буде вті-
кать до хазяїна до того, вона буде на місці.
Цього шнурка [я] замотала на нозі коло
стола, шоб уже вона не втікла. […] То не
бігла корова вже до того хазяїна, стояла
вдома» (с. Клітище) [3, арк. 54]. Схожим
методом послуговувалися й на теренах Се-
реднього Полісся. Як купували тварину, то
вуздечку або налигач прив’язували за ніжку
стола під покуттю з метою, щоб та худоби-
на швидко забула свого старого господаря
і звик ла до нового, щоб не втікала з нового
двору до старого [16, с. 542].
Під час купівлі худоби слід було зважати й
на те, чи шкодуватиме продавець за твариною.
«Є такі люди, що продають, шкодують,
і воно не ведеться. Не буде вестися» (с. Во-
ротнів) [5, арк. 4]. «Є такі люди незичливі,
шо від нього корова не буде добра» – може
втікати до колишнього господаря (с. Княги-
нине) [5, арк. 60]. «Як купувати корову, то
треба, шоб той хазяїн [продавець. – Д. П.]
не шкодував. Бо як він буде шкодувати, то
то біда. І кричати буде [корова], і тікати
буде» (с. Владиславівка) [5, арк. 19].
Такі самі перестороги в українців були
характерні й наприкінці ХІХ ст. Волиняни
вважали: якщо продавець висловить покуп-
цю жаль через продану худобину, то вона не
буде вигодовуватися в нового господаря, і но-
вий господар, аби запобігти цьому, повинен
комусь перепродати її [32, s. 203]. Українці
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
93
Трибуна молодого дослідника
с. Жолиня (нині – Підкарпатське воєводство,
Польща) засвідчили, що проданої корови не
треба жаліти, бо буде довго рикати, а відтак
може зникнути молоко. Не треба шкодувати
корови навіть тоді, коли її ріжуть на м’ясо, бо
перед смертю вона буде довго мучитися [31,
s. 72]. Подібне повір’я досить поширене в ско-
тарській звичаєво-обрядовій культурі інших
українців [10, с. 272; 15, с. 91; 20, с. 36]. Через
це продавцеві варто було благословити худобу,
яку він продавав (Саратовська обл., РФ) [20,
с. 36]. Коли купляли теличку або корову, то
треба було прив’язати щось червоне, аби її не
зурочили (с. Переділи) [5, арк. 50].
Отже, гроші, які продавець кидав покуп-
цеві «на щастя», були відомі під різними на-
звами на всій території етнографічної Волині,
а також українцям поза її межами. Різниця
тільки в деталях, зокрема, у способі переда-
чі таких грошей. Цікаво, що в Млинівському
районі Рівненської області, купуючи порося,
покупець мав за гроші «на щастя» придбати
собі щось з’їсти (чисто символічно) – «щоб
поросята їли». Мотузка, на якій покупець при-
водив щойно виторгувану тварину до себе на
обійстя, мала бути переважно його власною. Те
саме стосувалося й мішка, у якому переносили
щой но придбане порося. Це теж можна вважа-
ти загальноукраїнською особливістю. Для во-
линян, як і для українців загалом, характерні
маніпуляції із шерстю, які здійснювалися для
того, «щоб велася худоба». Водночас автору
не вдалося зафіксувати обрядодії, пов’язані з
переведенням худоби через пояс, інструменти
ткацтва, рушник, фартух тощо.
Назагал звичаї, пов’язані з купівлею-про-
дажем худоби на теренах Волині, не мають
особливої локальної етнографічної специфіки.
Здебільшого вони простежуються також на
території Полісся, Поділля, Слобожанщини,
часто перегукуються із загальнослов’янськими
звичаями та віруваннями.
1 Проблематика етнографічного районування
історико-етнографічної Волині найповніше ви-
світлена в статті М. Глушка [8]. Останнім часом
її межі прийнято поширювати на північну смугу
Калинівського, Козятинського та Хмільницького
районів Вінницької області, що зумовлено ре-
зультатами нещодавніх польових етнологічних
досліджень [26, с. 7–8].
2 М. Красиков порівнює корову, яку продають,
із дівчиною на виданні. Попередній господар по-
винен віддати налигач: «Аби корова у новому
дворі не була гола, щоб собі місце зайняла і щоб
почувала себе господинею у новому хліві. На-
лигач для корови – як придане для молодої» [17,
с. 63–64].
Примітки
Джерела та література
1. Архів Львівського національного універ-
ситету ім. І. Франка (далі – ЛНУ), ф. 119, оп. 17,
спр. 332-Е (Польові етнографічні матеріали до
теми «Традиційне скотарство українців», зафік-
совані студенткою третього курсу Демцюх Наді-
єю Михайлівною з 5 по 20 липня 2010 р. у Горо-
хівському р-ні Волинської обл.), 33 арк.
2. Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 345-Е (По-
льові етнографічні матеріали до теми «Весняна
календарна обрядовість», зафіксовані Пуків-
ським Юрієм Володимировичем з 7 по 15 липня
2010 р. у Горохівському р-ні Волинської обл. та
Радивилівському р-ні Рівненської обл.), 78 арк.
3. Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 486-Е (Польо-
ві етнографічні матеріали до теми «Традиційне
скотарство Волині», зафіксовані Пожоджуком
Дмитром Дмитровичем з 2 по 14 липня 2013 р.
у Черняхівському, Володарсько-Волинсько-
му та Червоноармійському районах Житомир-
ської обл.), 122 арк.
4. Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 532-Е (По-
льові етнографічні матеріали до теми «Тради-
ційне скотарство українців», зафіксовані Пожо-
джуком Дмитром Дмитровичем з 4 по 14 липня
2014 р. у Хмільницькому р-ні Вінницької обл.),
64 арк.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
94
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 2/2018
5. Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 590-Е (По-
льові етнографічні матеріали до теми «Традицій-
не скотарство українців», зафіксовані студентом
п’ятого курсу Пожоджуком Дмитром Дмитрови-
чем з 29 червня по 6 липня 2016 р. у Луцькому
районі Волинської області; Демидівському, Ду-
бенському, Млинівському, Рівненському районах
Рівненської області), 91 арк.
6. Агапкина Т. А. Веревка / Т. А. Агапки-
на, Е. Е. Левкиевская // Славянские древности :
этно лингвистический словарь : в 5 т. – Москва :
Между народные отношения, 1995. – Т. 1. –
С. 338–340.
7. Белова О. В. Свинья / О. В. Белова // Славян-
ские древности : этнолингвистический словарь :
в 5 т. – Москва : Международные отношения,
2009. – Т. 4. – С. 573–578.
8. Глушко М. С. Історико-етнографічна Во-
линь: локалізація, межі (за матеріалами науко-
вих досліджень другої половини ХХ – початку
ХХІ ст.) / М. С. Глушко // ІІІ Міжнародний нау-
ковий конгрес українських істориків «Україн-
ська історична наука на шляху творчого по-
ступу». Луцьк, 17–19 травня 2006 р. : доп. та
повідомл. : у 3 т. – Луцьк : Вежа, 2007. – Т. І. –
С. 111–119.
9. Гринченко Б. Д. Этнографические материалы,
собранные в Черниговской и соседних с ней губер-
ниях / Б. Д. Гринченко. – Чернигов : Типография Гу-
бернского Земства, 1895. – Вып. 1. – 308 с.
10. Дзендзелевский И. А. Запреты в практике
карпатских овцеводов / И. А. Дзендзелев-
ский // Славянский и балканский фольклор.
Этногенетическая общность и типологические
параллели. – Москва : Наука, 1984. – С. 256–277.
11. Журавлев А. Ф. Домашний скот в поверьях
и магии восточных славян / А. Ф. Журавлев. –
Моск ва : Индрик, 1994. – 256 с.
12. Журавлев А. Ф. «Обмывание копыт»
(из восточнославянской лексики и фразеоло-
гии, связанной с ритуалами купли-продажи ско-
та) / А. Ф. Журавлев // Славянское и балканское
языкознание. Язык в этнокультурном аспекте. –
Москва : Наука, 1984. – С. 109–114.
13. Зеленин Д. К. Восточнославянская этно-
графия / [пер. с нем. К. Д. Цивиной ; примеч.
Т. А. Бернштам, Т. В. Станюкович и К. В. Чис-
това ; послесл. К. В. Чистова]. – Москва : Наука,
1991.
14. Зубрицький М. Годівля, купно і продаж
овець у Мшанци Старосамбірського повіту /
М. Зубрицький // Матеріали до українсько-русь-
кої етнології. – Львів, 1905. – Т. VІ. – С. 1–40.
15. Колесса Ф. Людові віруваня на Підгірю.
В с. Ходовичах Стрийського повіту / Філярет Ко-
лесса // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. –
Т. V. – С. 76–98.
16. Кравченко В. Зібрання творів та матеріали
з архівної спадщини / Василь Кравченко ; [упо-
ряд. О. Рубан]. – Київ : ІМФЕ ім. М. Т. Рильського
НАН України, 2009. – Т. 2. – 640 с.
17. Красиков М. Українські народні звичаї,
пов’язані з купівлею корови: сучасна магічна
практика / Михайло Красиков // Народна твор-
чість та етнографія. – 2010. – № 6. – С. 62–67.
18. Кухаренко С. Худоба в повір’ях і магії селян
сучасної України / Світлана Кухаренко // Етнічна
історія народів Європи. – Київ, 2008. – Вип. 27. –
С. 13–24.
19. Левкиевская Е. Е. Пояс / Е. Е. Левкиев-
ская // Славянские древности : этнолингвистиче-
ский словарь : в 5 т. – Москва : Международные
отношения, 2009. – Т. 4. – С. 230–233.
20. Макаров С. С. Элементы магии при купле-
продаже скота у украинцев Саратовской области /
С. С. Макаров // Живая старина. – 2016. – № 1. –
С. 34–36.
21. Мамакин И. Купля, продажа скота.
(Из разсказов о народных поверьях) / И. Мама-
кин // Живая старина. – 1892. – Год 2. – Вып. ІІІ. –
С. 147–148.
22. Муравський шлях – 97: Матеріали комп-
лексної фольклорно-етнографічної експедиції /
упоряд.: М. Красиков, Н. Олійник, В. Осадча,
М. Семенова. – Харків : ХДІК, 1998.
23. Плотникова А. А. Вестись / А. А. Плотни-
кова // Славянские древности : этнолингвистиче-
ский словарь : в 5 т. – Москва : Международные
отношения, 1995. – Т. 1. – С. 355–357.
24. Плотникова А. А. Переступать / А. А. Плот-
никова // Славянские древности : этнолингвисти-
ческий словарь : в 5 т. – Москва : Международные
отношения, 2009. – Т. 4. – С. 13–16.
25. Плотникова А. А. Порог / А. А. Плотнико-
ва // Славянские древности : этнолингвистиче-
ский словарь : в 5 т. – Москва : Международные
отношения, 2009. – Т. 4. – С. 173–178.
26. Пуківський Ю. Весняна календарно-побу-
това обрядовість українців історико-етнографіч-
ної Волині : монографія / Юрій Пуківський. –
Львів, 2015. – 312 с. : іл.
27. Сумцов Н. Ф. Культурные переживания /
Н. Ф. Сумцов // Киевская старина. – 1890. –
Т. ХХVІІІ. – Кн. 2 (февраль). – С. 320–333.
28. Труды этнографическо-статистической екс-
педиции в Западно-Русский край, снаряженной
Императорским Русским Географическим общест-
вом. Юго-Западный отдел / материалы и исследо-
вания, собранные д. чл. П. П. Чубинским. – Санкт-
Петербург, 1872. – Т. І. – 468 с.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
95
Трибуна молодого дослідника
29. Юрченко В. Народні звичаї на ярмарках
України у другій половині ХІХ – на початку
ХХ століття / Віталіна Юрченко // Етнічна іс-
торія народів Європи. – Київ, 2008. – Вип. 24. –
С. 119–125.
30. Юрченко В. Організація та проведення
торгів у Подільській губернії наприкінці ХІХ –
на початку ХХ ст. / Віталіна Юрченко // Етнічна
історія народів Європи. – Київ, 2006. – Вип. 21. –
С. 141–145.
31. Cisek M. Materyjały etnograficzne z
miasteczka zołyni w powiecie Przemyskim / Marceli
Cisek // Zbior wiadomości do antropologii krajowej. –
Kraków, 1889. – T. XIII. – S. 54–83.
32. Kopernicki I. Przyczynek do etnografii ludu
ruskiego na Wołyniu z materyjałow zebranych przez
P. Zofije Rokossowską we wsi Jurkowszczyżnie w
pow. Zwiahelskim / I. Kopernicki // Zbiór wiado-
mości do antropologii krajowej. – Kraków, 1887. –
T. XI. – S. 130–228.
Summary
Traditional cattle breeding hitherto has not been studied enough by Ukrainian ethnologists. Elements of
spiritual culture, which nowadays have survived better than phenomena of material culture are worthy of a
particular attention. The submitted article considers customs, rituals and beliefs of the Volynians related to
trade of domestic animals. The research is prepared on the basis of field ethnographic materials, collected by
the author himself in Vinnytsia, Volyn, Zhytomyr, and Rivne regions. There is also factographic material
taken from published sources and literature.
Livestock trade has always been of great importance for Ukrainian peasants, particularly from historic
and ethnographic Volyn. Volynians used to sell it at markets. Over the last decades, domestic animals are
often sold directly from cattleshed. Unlike cows, horses and small cattle, pigs are still traded in at fairs. If a
buyer takes an animal from homestead, then he was to follow a set of certain rules. First of all, he is not to
enter a cattleshed. At the same time, he can inspect the animal offered for sale. Upon successful bargaining
of an expensive animal (e.g. horse), a seller and a buyer have a good time wetting the bargain. Purchase
agreements are usually made by men.
It was customary during the cattle trade to throw money for good luck (na talan). The money had a
specific purpose. In Volyn, a buyer left it to a seller in order them to make him happy, wealthy, and healthy.
This money was a certain percentage of an amount a buyer paid to an owner for the purchased animal,
and their denominations depended largely on the value of the animal. The money was delivered from hand
to hand, thrown under the forefeet of the animal, left in a cattleshed, and so on. In southeastern outlying
areas of historical and ethnographic Volyn (northern parts of Vinnytsia Region), a coin was thrown from
flap to flap, and the side it would fall was very important. Without such money for good luck (na talan),
the process of transferring an animal to a buyer was impossible.
The rope with the help of which the purchased cattle was led from the previous owner was mostly owned
by a buyer. A seller did not give cattle with a rope, because after that, according to popular beliefs, he could
find it difficult to raise livestock. For the same reason, a pig was bought with its own sack. In a word, a buyer
should provide himself in advance with a rope for horses, cows, sheep and goats, as well as a bag for pigs.
Volynians undertook a whole set of measures for the cattle to be raised. In particular, while selling an
animal, a tiny part of a tail or a little bunch of wool was left in a cattleshed. A particular notice was taken
to being convinced of the fact that the purchased cattle would not escape to the previous owner. An owner
was not supposed in any way to regret for the sold animal, as it could do much harm to its productivity at a
new place.
In general, customs, rituals and beliefs on the territory of historic and ethnographic Volyn related to
the buying and selling of livestock are not distinguished by any local specificity. For the most part, they
correspond to homologous all-Ukrainian and all-Slavonic phenomena.
Keywords: ethnology, ethnographic Volhynia, owner, buyer, money for luck, sack, rope, domestic
animals, cattleshed.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
|