Маніфест української фольклористики
Saved in:
| Published in: | Народна творчість та етнографія |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20267 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Маніфест української фольклористики / Р. Кирчів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 46-59. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860072084574568448 |
|---|---|
| author | Кирчів, Р. |
| author_facet | Кирчів, Р. |
| citation_txt | Маніфест української фольклористики / Р. Кирчів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 46-59. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народна творчість та етнографія |
| first_indexed | 2025-12-07T17:10:59Z |
| format | Article |
| fulltext |
4646
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
2. Михайло Максимович (1804 –1873).
Видання «Малороссийские песни» було
працею, як уже зазначалося, молодого
23-літнього вченого. До того ж, ученого, за
офіційним фахом, – біолога, ботаніка, випуск-
ника фізико-математичного факультету Мос-
ковського університету, який він закінчив у
1823 році. Щоправда, спочатку в університеті
М. Максимович два роки навчався на словесно-
му факультеті, де захоплювався лекціями відо-
мого на той час професора-поета Алексія Мерз-
лякова. Це захоплення і набуті знання, напевне,
не залишилися без наслідків у його подальших
філологічних, а також фольклористичних і вза-
галі гуманітарних зацікавленнях та студіях.
В автобіографії М. Максимович так згаду-
вав про виникнення свого першого збірника:
«В січні 1827 року я витримав магістерський
екзамен. Утомлений цим екзаменом, я взяв
відпустку на 21 день і, відгулявши масляницю
в Малоросії у батьківському домі, повернувся
в Москву з багатим ужинком малоросійських
пісень. Упродовж Великого посту написав я
магістерську студію «Про системи рослинно-
го царства» і, опублікувавши її, захистив 30
червня. У той час уже друкувалися мої «Мало-
российские песни» з поясненнями і порівняль-
ним словником, для якого я впродовж канікул
прочитав і слов’янську граматику Дубровсько-
го, і сербський словник Вука Степановича... І
вийшли вони тоді у велику славу, і у нас, на
Русі, і в західній Слов’янщині...»1 .
У наведених словах звертаємо особливу ува-
гу на свідчення М. Максимовича про привезену
ним з України до Москви напровесні 1827 року
багату збірку народних пісень, яка, очевидно, й
послужила основою формування збірника. Ідея
створення останнього була, напевно, й одним із
головних стимулів поїздки М. Максимовича в
Україну до батьківського дому, до рідного гніз-
да, живий спогад про яке не дав йому згубити в
московському морі його українську душу.
Народився М. Максимович 15 вересня
1804 року на хуторі (своєї бабки по матері)
Тимківщина, тепер – с. Богуславець Золото-
ніського р-ну Черкаської обл. Походив він із
козацького старшинського роду, відомого ви-
значними діячами військово-козацької справи
і на церковно-релігійному полі. Але батько
його вже носив віцмундир російського служ-
бовця невисокого рангу. Дитинство М. Мак-
симовича проходило на селі в середовищі ма-
териної родини Тимковських, серед яких були
високоосвічені люди: з чотирьох братів матері,
дядьків Тимковських, два були професорами
Харківського і Московського університетів,
два інші – високопоставленими чиновниками
(впливовим російським дипломатом і губерна-
тором Бессарабії)2 . Навчався він у Новгород-
Сіверській гімназії, після закінчення якої
сімнадцятилітнім юнаком вступив до Москов-
ського університету.
На підставі розрізнених відомостей і авто-
біографічних згадок у працях М. Максимови-
ча можна вважати, що вже з дитячих і юних
років він виніс живий інтерес до народної
традиційної культури, який не покидав його
в роки університетських студій і пізніше. Ще
раніше, а не з часу відвідання рідного краю в
1827 році, він займався і записами творів на-
родної словесності. Так, у московському аль-
манасі «Урания» за 1826 рік М. Максимович
надрукував пісню «Хилилися густі лози»
(в «Малороссийских песнях» вона – під
№ ХХХІV. – С. 57, 58) з такою приміткою:
«Цю пісню співають на берегах Десни, побли-
зу Новгорода-Сіверського в селі Чапліївці»3.
Згадки про ранні зацікавлення М. Максимо-
вича народною традицією є й у пізнішій його
етнографічній праці «Дні і місяці українського
Роман Кирчів
м А НІФЕСТ У К РА ЇНСЬКОЇ ФОЛЬК ЛОРИСТ ИК И *
* Продовження статті. Початок див.: Народна творчість та етнографія. – 2006. – №3.
4747
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
селянина». Розповідаючи про звичай «кумо-
вання» на Трійцю, під час якого співали різ-
них пісень і споживали наїдки, він зазначив:
«Будучи учнем Новгород-Сіверської гімназії,
я не раз бачив, як кумались у відомому Тро-
їцькому саду та в Полковницькому гаю, але не
пригадую, чи було там цілування через бере-
зові вінки і так зване «хрещення зозулі», яку
символізувала трава «зозулинець»4 . В іншому
місці цієї праці, вникаючи в семантику образу
вогню у веснянках і весняних народних обря-
дах, він знову вдається до спогадів: «Тут мені
пригадується народна казка, ще в юності по-
чута мною в Сіверському краї, про те, як вода,
сперечаючись з вогнем, заливала його собою, і
як вогонь сховався від води в кремінь, звідки
його потім і стали кресати люди»5 .
Але в генезі «Малороссийских песен» мала-
таки, очевидно, вирішальне значення маслянич-
на поїздка М. Максимовича 1827 року в рідні
краї, під час якої він зайнявся цільовим збором
народних пісень із проекцією на збірник. Часу
для цього було небагато – всього 21 день офі-
ційної відпустки, включаючи й дорогу туди і
назад. Збирач упорався зі своїм завданням
блискуче, зібравши багатий матеріал, з якого
було що вибрати для збірника, і «досить велику
кількість варіантів», які, за кінцевими словами
передмови, «можуть бути видані згодом»6 .
Готуючи свій збірник, М. Максимович,
як було зазначено, використав деякі тексти зі
збірки дум М. А. Цертелєва і надіслані остан-
нім інші пісні, за які йому висловлено подяку
в передмові7. Тут і в примітках згадано ще де-
кілька імен, завдяки яким упорядник отримав
записи пісень і поради: Єлизавета Богаєвська,
Павло Лузанов, від якого дістав пісню про
смерть чумака в степу «У полі криниченька,
холодна водиченька» (№ ХСV. – С. 145,
146)8. У примітці до пісні «Ой плавала сіра
утка по воді, Кликала вона матінку ік собі»
(№ ХХХ. – С. 51) мовиться: «За цю пре-
красну пісню зобов’язаний я моєю вдячністю
п[анові] професору І. М. Снєгирьову, завдя-
ки працям якого багато народного стало вже
відомим»9 .
Дві пісні взяв М. Максимович із «Львів-
ського пілігрима» і п’ять подав у додатку зі
збірочки, надісланої його знайомим, колиш-
нім вихованцем Харківського університету,
а від 1821 року – професором Віленського
університету І. М. Лобойком. І це було б усе,
що використав і що сумлінно позначив автор
«Малороссийских песен» з наявних публі-
кацій і чужих записів. Загалом небагато –
трохи більше десятка пісень. Щоправда, не
до кінця з’ясованим є питання, чи взяв щось
М. Максимович для свого видання з руко-
писного збірника, про який він знав і з авто-
ром якого був знайомий. В одній із приміток
передмови стосовно згадки про заклинальні
пісні він зазначив: «Зразки таких [тобто за-
клинальних пісень. – Р. К.] показував мені
покійний Зоріан Ходаковський, після якого
залишився значний запас для видання мало-
російських пісень»10 . Але ми не маємо жодної
відомості, чи був той «запас» уже тоді доступ-
ний М. Максимовичу (дещо пізніше він був
у його руках), і чи щось із нього потрапило до
виданого збірника. Думаємо, що якби це було
так, то, як і в усіх інших подібних випадках, це
було б відповідним чином зафіксовано.
Сама процитована згадка цікава і як ще
одне свідчення того, що вже перед 1827 роком
М. Максимович жваво цікавився на-
родними піснями, спілкувався на ґрун-
ті цього зацікавлення зі знаменитим зби-
рачем і знавцем народно-пісенних скарбів
З. Доленгою-Ходаковським (він помер 29
листопада 1825 року).
Збірник був підготовлений у дуже стис-
лий строк. Уже 27 квітня 1827 року датується
цензурний дозвіл на його друк. А від масляної
– поїздки в Україну для збору матеріалу – за
якихось два місяці було виконано великий об-
сяг роботи щодо вибору і впорядкування тек-
стів та проведення спеціальних студій для на-
писання передмови, приміток і словника.
Як згадувалося, «Малороссийские песни»
були з інтересом сприйняті і прихильно оцінені в
середовищі інтелігенції та в пресі. Але в рецензі-
ях це видання трактували здебільшого як літера-
4848
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
турне явище і розглядали із загальноросійського
погляду. Сам М. Максимович також, без сум-
ніву, бачив у ньому широкий культурологічний
контекст, не обмежував його лише загальноро-
сійським баченням, але й недвозначно стосу-
вав до слов’янського культурного відродження
і, що особливо істотно, – до реалій і потреб
нового українського руху як повноправної
складової слов’янського відродження. Власне
оцією проукраїнською тенденцією пройнята
ідеологія всього збірника, особливо передмови
і підходу до вибору пісень, хоч у прямому тек-
сті вона висловлена дуже обережно і скупо.
І саме ця ідеологія найбільшою мірою ви-
кликала ентузіазм в українських колах.
Вона прочитувалася як заклик до серйозно-
го наукового пізнання народної традиційної
культури – головної підвалини національ-
ної культури. У промові на загальних зборах
членів Південно-Західного відділу Геогра-
фічного товариства в листопаді 1873 року в
Києві, присвячених пам’яті М. Максимовича,
М. Драгоманов слушно наголосив, що до ви-
дання «Малороссийских песен» його автор
приступив «з повною свідомістю всієї широкої
ваги таких праць»11 .
***
Цією свідомістю зумовлювалася і вся по-
дальша праця М. Максимовича на полі укра-
їнської фольклористики, його широкі задуми і
плани стосовно цього предмета, які через ве-
лику зайнятість іншими обов’язками вдалося
зреалізувати лише частково.
Після захисту в 1827 році магістерської
дисертації «Про системи рослинного царства»
М. Максимович читав лекції з ботаніки в Мос-
ковському університеті, писав і друкував праці
з цієї спеціальності. У 1833 році він став ор-
динарним професором з ботаніки. Водночас у
всі ці роки після видання першого збірника він
продовжує працю на ниві фольклористики.
Зважаючи на висловлене рецензентами
побажання щодо доцільності записів і публі-
кації хоча б вибору мелодій народних пісень,
М. Максимович підготував разом із росій-
ським композитором Олександром Аляб’євим
(1787–1851) збірничок «Голоса украинских пе-
сен, положенных на ноты для пения и фортепи-
ано Алябьевым» (Москва, 1834). Це гармоні-
зація мелодій 25 українських народних пісень.
До речі, про задум публікації пісень з мело-
діями згадується в одній із приміток першого
збірника М. Максимовича. Він зазначає, що в
другому виданні, якщо воно відбудеться, «мо-
жуть бути додані і мелодії багатьох пісень»12.
Залучення відомого у свій час композитора до
видання українських народнопісенних мелодій
– важливий крок М. Максимовича.
Того ж 1834 року в Москві вийшов наступ-
ний збірник «Украинские народные песни,
изданные Михаилом Максимовичем». Звер-
тає на себе увагу відхід у назві, як і в збірни-
ку мелодій, від казенного «малороссийские»
чи «южнорусские». М. Максимович пізніше
пояснював, що в своєму першому збірнику
термінологію «малороссийске песни», «мало-
российский язык» він запозичив із заголовно-
го листка «Енеїди» І. Котляревського13 (оче-
видно, з видань «Енеида на малороссийский
язык перелицованная… 1788, 1808, 1809 рр.».
Але далі віддав перевагу відетнонімному при-
кметникові «українські». І це також одна із
засадничих позицій ученого в його розумінні
самобутності українського народу, його мови,
історії, культури. Свідомо чи несвідомо він
прихилився до поняття «Україна», семантика
якого у сприйнятті української молодої інтелі-
генції набирала все більшого політичного зна-
чення на противагу нав’язаній назві «Мало-
росія», «що була дискредитована офіційним
імперським ужитком як символ колоніальної
політики Росії ще з 1709 року»14 .
При заголовку збірника зазначено «Часть
первая», а в передмові пояснюється, що це пер-
ша частина задуманого кількатомного видання
українських пісень, для якого, за словами ав-
тора, у нього впродовж семи років від часу ви-
дання першого збірника нагромадилося багато
матеріалу – дві з половиною тисячі пісень, і ця
кількість може бути подвоєна шляхом збиран-
ня з живого їх побутування15. М. Максимович
називає осіб, завдяки яким збагатилося його
4949
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
зібрання народнопісенного матеріалу: першого
видавця українських дум князя Цертелєва,
М. В. Гоголя – «нового історика Малоросії»,
автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»,
І. І. Срезневського – видавця «Запорозької
старини», О. Г. Шпигоцького – «перекладача
Валленрода» [тобто перекладача російською
мовою поеми А. Міцкевича «Конрад Валлен-
род». – Р. К.], «поважаного І. В. Крамарен-
ка, О. М. Бодянського і деяких інших», яким
складає подяку16.
Цим переліком М. Максимович зафіксу-
вав заангажованість до збирання українських
пісень досить широкого кола відомих у того-
часному культурному середовищі Росії людей,
а зазначенням їхніх гідностей наголошував
на важливості цієї праці. Тут він згадав і про
придбання «відомого зібрання народних пі-
сень покійного З. Ходаковського, багатого
обрядовими піснями, особливо весільними»17.
Отже, рукописний збірник українських пісень
З. Доленги-Ходаковського з’явився у
М. Максимовича в ході підготовки «Украин-
ских народных песен». Він використав його
для виданої першої частини і, очевидно, мав
широко залучити його матеріал в анонсованих
наступних частинах: у другій, що повинна була
представити пісні з вираженням любові, глибо-
ких переживань, ніжності і туги жіночої душі,
в тому числі й пісні про залучених до сімейного
життя козаків; у третій, що мала охопити жар-
тівливі, гумористичні пісні: «гулливые» – з
домінуванням веселого настрою і карикатур-
ністю; і в четвертій, що мала подати всі цикли
календарно- і родинно-обрядових пісень.
Це вперше в українській фольклористиці
заявлено таке широкомасштабне видання на-
родних пісень, згрупованих співвідносно, за
словами упорядника, з їхнім предметом і без
порушення штучною класифікацією «гармо-
нійного світу живої поезії народу»18 . Тексти
пісень мали супроводжуватися пояснюваль-
ними зауваженнями і примітками. Окремим
додатком до видання мали бути тлумачний
словник і граматика української мови.
М. Максимович наголошував на бажанні
«якнайповніше» і «якнайдосконаліше» пред-
ставити багатства української народної поезії,
висловлював розуміння небуденної важливос-
ті й складності цього завдання, а тому просив
і закликав своїх освічених краян-українців
активно приєднатися до цієї праці – збирати
і надсилати йому записи пісень. При цьому за-
значав, що записи мають бути точні, в такому
самому вигляді, як вони співаються в народі,
без змін, пропусків і додатків, з пояснюваль-
ними примітками про місця, особи і маловідомі
слова, а хто може, – то й з мелодіями»19 .
На жаль, здійснитися цьому задумові не
судилося. Вийшла тільки перша частина, яка
містить твори історичної козацької народної
поезії. Матеріал тут згруповано в трьох роз-
ділах, названих, як і в «Малороссийских пес-
нях», книгами. Кожна з них представляє певну
жанрово-тематичну групу історичної козацької
пісенності: книга І – українські думи; книга ІІ –
пісні козацькі «былевые»; книга ІІІ – пісні ко-
зацькі побутові.
Крім чіткого осмислення дум як специфіч-
ного видового явища української народної по-
езії (про що вже мовилося вище), М. Макси-
мович досить логічно й прозоро визначає і дві
інші групи. Слово «былевые» на українську
перекладається як «билинні» – прикметник
від жанрової назви давньоруської епічної пі-
сенності «билини». У М. Максимовича це
слово є скоріше похідним від назви «билиця»
– те, що було в дійсності, бувальщина. Озна-
чення «былевые» він стосує до пісень про істо-
ричні події й особи – з відображенням народ-
ної історичної свідомості, до пісень, які дістали
у фольклористиці класифікаційне означення
«історичні». Автор збірника навіть намагаєть-
ся відповідно погрупувати їх у хронологічно-
му порядку, виділяючи підрозділи: 1) билинні
пісні про доунійні часи козаччини; 2) билинні
пісні про часи козаччини від повстання проти
унії до смерті Богдана; 3) билинні пісні про
часи після Богдана до кінця Гетьманщини;
4) билинні пісні після Гетьманщини (до кінця
ХVІІІ ст.).
5050
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
У третьому розділі (книзі) збірника
М. Максимович виокремив пісні з відобра-
женням побутових аспектів життя козацької
України, занепаду, розмивання й видозмін
козацького стану. У вступному зауваженні
до цього розділу він зазначив, що «пісні цьо-
го відділу виражають різні сторони козаць-
кого побуту переважно в чотирьох його ви-
дах: військовому, бурлацькому, чумацькому і
гайдамацькому»20. Відповідно в рамках роз-
ділу виділено пісні військові, бурлацькі, гай-
дамацькі, чумацькі. У сучасних класифікаці-
ях вони віднесені здебільшого до історичних і
частково – до соціально-побутових.
Аналітичні дослідження «Украинских
народных песен» докладно висвітлюють їхні
джерела та міру й спосіб опрацювання тексто-
вого матеріалу упорядником21 . Відомо, що в
першому розділі («книзі») передруковано думи
зі збірки М. Цертелєва з деякими виправлен-
нями і додатком кількох дум з інших тогочас-
них публікацій, що і в двох наступних розділах
М. Максимович скористався, поряд із власни-
ми збірками, також надрукованими і рукопис-
ними матеріалами інших авторів, у тому числі,
як виявилося згодом, і фальсифікатами.
Але це не знижує фольклористичної вар-
тості збірника, тим більше, співвідносно до
цього часу. Він був першою спробою створен-
ня корпусу історичної народної пісенності ко-
зацької України. Вражав, передусім, цілісним
тематичним спрямуванням, системністю добо-
ру та розміщення і характером коментування
текстового матеріалу, що разом переконливо
підтверджувало концепцію тісної пов’язаності
народної поезії з історією і її своєрідним осмис-
ленням у народній свідомості та поетичністю.
З цього погляду збірник був оригінальним
явищем не тільки в українській, а й тогочасній
загальнослов’янській фольклористиці, не менш
історично значущим, ніж «Малороссийские
песни».
Тому не дивно, що це видання також викли-
кало широкий культурний резонанс, за виразом
М. Гоголя, «произвело эффект»22 . Особливо
істотним є те, що у відгуках, друкованих ма-
теріалах, пов’язаних з появою збірника, пору-
шувалися й ширші питання української про-
блематики. Видавець одного з найповажніших
російських журналів «Отечественные записки»
А. Краєвський писав у 1834 році в листі до
М. Максимовича: «У виданих Вами думах і
піснях... я знайшов ціле море нової насолоди: це
жива книга буття Малоросії, поетичний літопис
в уривках, де кожне слово дихає життям, де ці-
лий народ – поет-історик. Дивно, як до цього
часу люди, які бралися писати історію України,
не звернулися до цієї багатої скарбниці, не по-
пробували реставрувати цілу будівлю малоро-
сійської історії за цими живими, промовляючи-
ми, не вивченими ще уламками»23 . І далі той же
автор зазначає, що збірник важливий не тільки
для українців, але й для «всього освіченого сві-
ту», акцентує на тому, що «без історії Мало-
росії не пізнають європейці сутнісної сторони
слов’янського духу»24 .
І. Срезневський у статті «Взгляд на па-
мятники украинской народной словесности»
висловився у зв’язку зі збірником М. Макси-
мовича про українську мову: «У теперішній
час, здається, уже немає потреби доказувати,
що мова українська (або, як іншим до вподоби
називати, малоросійська) є мова, а не наріччя
російської або польської, як дехто доказує;
багато хто переконані, що ця мова є однією з
найбагатших слов’янських мов»25.
Російський і український учений Ю. Венелін
пов’язав з виходом збірника М. Максимовича
свою значну за розміром працю «Об источни-
ках народной поэзии вообще и южнорусской в
особенности»26, в якій велику увагу приділив
порівняльному розглядові українських народ-
них пісень з іншими слов’янськими, зокрема
російськими, вказав на виняткове багатство й
оригінальність української піснетворчості.
Значну за обсягом студію присвятив збірни-
кові польський письменник М. Грабовський27,
який високо оцінив це видання і достоїнства
української народної поезії. Він докладно опи-
сує зміст збірника, переповідає та цитує його
передмову й коментарі, особливу ж увагу при-
діляє самим текстам пісень і дум, супроводжу-
5151
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
ючи їх характеристику польськими переклада-
ми окремих фрагментів, подає понад двадцять
повних народнопісенних зразків, у тому числі
кількох прозових і чотирьох віршових пере-
кладів українських дум. Останні він оцінює як
«художньо завершені плоди людського духу»,
які безсумнівно можна віднести до «архітворів
мистецтва» і які потрібно якнайширше популя-
ризувати28 . Переклади дум М. Грабовського
належать до перших спроб іномовної трансляції
цього жанру української народної поезії і, як на
свій час, відзначаються неординарними літера-
турними якостями.
У бібліографічному огляді збірок слов’ян-
ських народних пісень, надрукованому в жур-
налі «Čazopis Českeho Museum» за 1838 рік,
П. Шафарик назвав видання М. Максимо-
вича «найкращим... збірником українських
пісень»29. Подібно оцінювали це видання і не-
поодинокі інші тогочасні діячі. Польські ро-
мантики перекладали і переспівували з нього
українські пісні й думи.
Все це високо піднімало авторитет укра-
їнської народної поезії передусім в очах самих
українців, утверджувало позитивну репутацію
праці над збиранням і вивченням творів усної
народної словесності і загалом корисно вплива-
ло на становлення української фольклористики.
Істотне значення мали для останньої також і по-
рушені та розвинуті М. Максимовичем (порів-
няно з його першим збірником) ідеї та питання
теоретико-методологічного характеру: стосовно
самобутності української мови, історичної сут-
ності й поетики українських народних пісень,
їхньої класифікації, жанрової особливості дум.
На повний голос прозвучала в збірни-
ку принципово важлива теза про генетичний
зв’язок української народної пісенності з дав-
ньою поетичною традицією Київської Русі,
зокрема зі “Словом о полку Ігоревім”, – тео-
ретичному положенню, обґрунтуванню й дове-
денню якого М. Максимович приділив велику
увагу у своїй подальшій науковій діяльності.
Вступні зауваження до розділу про козацькі
історичні пісні він завершив такими слова-
ми: «Слово о полку Ігоревім» є дорогоцінним
пам’ятником Південноруської поезії ХІІ сто-
ліття, який, на мою думку, має поетичну одно-
рідність з українськими думами і піснями»30.
Подальший розвиток дістає і тема органіч-
ної історичної єдності галицьких українців із
загальноукраїнським етнокультурним просто-
ром. Її проводить М. Максимович як залучен-
ням галицьких пісень до відповідних розділів
збірника (приміром, «Чорна рілля заорана...»
– до козацьких, і опришківської «А що у тій
Чорногорі за вороні коні» – до гайдамацьких),
так і опертими на фольклорному та мовному ма-
теріалі висновками. У примітці до «Передмови»
повідомляє, на основі інформації в російській
пресі, про видання граматик української мови
галицьких авторів Й. Левицького та Й. Ло-
зинського, а також збірника галицьких пісень
(йдеться про видання Вацлава з Олеська «Pie
ni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» – Л., 1833)31.
Тут же зазначає: «Більша частина галицьких
пісень не тільки схожа з піснями українськими,
але багато пісень навіть одні і ті ж – внаслідок
однорідності...». І далі відсилає читача до своєї
історичної розвідки у вступі до другого розді-
лу збірника про те, що складовою України є її
західна частина – «Червлена (Червона) Русь
або Галичина, де південноруська мова і «тепер
називається руською»32.
***
Того ж 1834 року М. Максимовича при-
значено першим ректором новозаснованого
Київського університету, молодий ординар-
ний професор ботаніки водночас стає деканом
історично-філологічного факультету і профе-
сором російської словесності. Це призначення
було здійсненням бажання вченого повернути-
ся в Україну, туди, де, за його словами, були
«земля і небо його предків». Він пов’язував з
цим переїздом і надію глибше та більше займа-
тися українським фольклором. Про це він зга-
дує і в передмові збірника 1834 року33, маючи,
очевидно, на увазі також сподівання на кращу
можливість реалізації в Києві задуму кілька-
томного видання українських пісень.
Ще перед переїздом М. Максимович писав
із Москви в листі від 5 червня 1834 року до
5252
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
редактора петербурзького «Журнала Минис-
терства народного просвещения» К. Сербінови-
ча, що в Києві має намір зайнятися студіями над
російською й українською словесністю, повідом-
ляв, що, зокрема, стосовно другої має вже «не-
сколько обдуманных предметов и в этом году
надеюсь Вам доставить две статьи: о песнях
украинских в сравнении с русскими, – и об
языке малороссийском»34.
Одначе не так склалося. Поточні профе-
сорські й організаційно-наукові ректорські
обов’язки вченого поглинули його час. І хоча
вже наприкінці 1835 року він звільнився з рек-
торства, як професор словесності повинен був
займатися докладними студіями цього пред-
мета, починаючи від архівних першоджерел.
До того ж, М. Максимович перейнявся ідеєю
відродження в Києві наукового життя, за-
снування тут археографічної комісії, дослідної
роботи, сам занурився в дослідження старо-
житностей, історії, літератури, мови України,
своїми блискучими університетськими лекці-
ями намагався зацікавити і залучити до цієї
праці талановиту молодь.
Все це, звісно, відсувало фольклористику на
дальший план у науковій діяльності М. Мак-
симовича, але воно було надзвичайно важли-
вим щодо підготовки наукового підґрунтя для
розвитку цієї галузі українознавства взагалі.
Маючи на увазі те велике місце, яке займала
українська проблематика в науковій діяль-
ності М. Максимовича в Києві, М. Грушев-
ський констатував (можливо, не без деякого
перебільшення), що доручену цьому вченому
катедру «русской словесности» він «пере-
творив... в катедру українознавства»35. І далі
продовжував: «Не покидаючи своїх природ-
ничих інтересів, він писав на теми філологічні,
історично-літературні, етнографічні, історичні,
археографічні, археологічні, і що найважніше,
– писав з сього нового становища – відро-
дження Київської української традиції»36.
І вельми прикметним є те, що прихильно
толерований російським самодержавним ре-
жимом учений при цьому нічим відверто не по-
рушив своє лояльне (і навіть вірнопіддане) до
цього режиму реноме. М. Максимович, можна
сказати, віртуозно скористався політичною си-
туацією, в якій заснування Київського універ-
ситету було замислене імперським режимом,
наляканим недавнім польським повстанням
(1831), як один із ефективних засобів протидії
польським впливам на українському Правобе-
режжі. Головним призначенням університету
офіційно вважалося бути чинником русифіка-
ції правобережних теренів України, які після
розподілу Польщі наприкінці ХVІІІ ст. віді-
йшли до Росії, «поширення російської освіти
і російської народності в ополяченому краю
західної Росії».
Наукова позиція М. Максимовича справ-
ляла враження підпорядкованої цій настанові.
Він стверджував у своїх працях, що Київ, Пів-
денна Русь, її народ, історія, культура, мова
органічно пов’язані з княжою Київською русь-
кою епохою, тобто мають на цій землі тисячо-
літню традицію. Та при цьому виразно наго-
лошував на визначальності в цій багатовіковій
етнокультурній тяглості передусім південно-
руської, тобто української, традиції. Науко-
вому обґрунтуванню цієї ідеї вчений приділяв
велику увагу в своїх університетських лекціях
і книзі «История древней русской словеснос-
ти» (Кн. І. – К., 1839). У передмові до свого
українського перекладу «Слова о полку Ігоре-
вім» він зазначив, що цей переклад виконано
«мовою і складом українських пісень, які зна-
ходяться зі Словом... у якнайближчій і прямій
спорідненості»37 .
Історик Київського університету В. Шуль-
гін на основі власних спостережень констату-
вав, що М. Максимович читав лекції з історії
«російської словесності за власними записка-
ми, складеними на основі студіювання самих
пам’яток вітчизняної словесності з особли-
вим наголосом на українську народну поезію
і Слово о полку Ігоревім»38. Однією з голов-
них була його теза, що ще в давньоруський
період «власне народна або усна словесність
ішла в нас поруч зі словесністю освіченою або
писемною»39.
5353
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
Згодом М. Драгоманов у промові, при-
свяченій пам’яті М. Максимовича, зважаючи
на підцензурність своїх слів, все ж висловив-
ся досить виразно про ідейну сутність такої
позиції вченого: «Всякий, хто знає історію
південно-західної Руси і її стан, надіємося, по-
розуміє без дальших слів, яке величезне прак-
тичне державне значення має думка, що мова,
поезія, чуття хлопа в південно-західній Руси
– прості потомки мови, поезії, чуття князів
старокиївської землі. І справді, ті праці й ті
інтереси, яким віддавався етнограф і археолог
Максимович у Києві й опісля, мають стільки
ж наукове, скільки й політичне значення»40.
Цей «політичний» сенс, напевне, не за-
лишився непоміченим і для охоронців імперії.
Він був не менш небезпечним для московської
експансії в Україні, ніж польські впливи. Це й
було, мабуть, вагомим чинником короткочас-
ного ректорства, а далі й цілковитого відходу
талановитого вченого з професорської посади.
Хоча в заяві і листуванні М. Максимовича, в
офіційному мотивуванні його відставка пояс-
нювалася незадовільним станом здоров’я, про-
те не можуть не насторожувати деякі моменти
цієї справи: якесь на диво легке сприйняття
владою відходу з університету авторитетно-
го професора, хоч заступити його тут не було
ким; призначення гранично мінімальної щоріч-
ної довічної пенсії (762 руб. 45 коп. сріблом)
попри університетське клопотання значно
більшої суми; перешкоди й дискримінаційні
умови при спробі повернутися на професор-
ську роботу41.
Очевидно, що М. Максимович не міг по-
чуватися комфортно в рамках тих казенних
зобов’язань, які як університетський службо-
вець повинен був виконувати, в тому числі й
секретних «поліційно-донощицьких». Авто-
ри недавно виданої монографії озвучили ви-
добуту з архіву секретну інструкцію з датою
30 листопада 1834 року, якою попечитель Ки-
ївського учбового округу фон Брадке вимагав
від ректора М. Максимовича стежити за про-
фесорами, ад’юнктами і вчителями та допо-
відати особисто попечителеві про все те, що
могло виявитися в лекції викладача «противо-
действующее вере, нравственности, покорно-
сти властям и возбуждение любви к какому-то
отечеству, отделяемому превратными мыслями
от общего любезного отечества». Ректор пови-
нен був повідомляти про ворожі до влади дії
працівників університету, їхні зв’язки з підо-
зрілими особами, інспіровані на нарадах по-
літичні питання та про всі інші випадки, які
здаватимуться йому підозрілими. Ректорові
нагадували про «особливу ситуацію в краї»42.
***
Отож, мабуть, не тільки через недугу –
«нервическую болезнь» – вирішив М. Макси-
мович «піти» з університету і прийняти статус
«приватного вченого». Навесні 1841 року він ви-
їхав з Києва і поселився в глибокій провінції, в
невеличкому маєтку на хуторі Михайлова Гора
поблизу села Прохорівка (тепер – Канівський
р-н. Черкаської обл.). Тут, оздоровлюючись,
він продовжує наукову працю, підтримує ді-
яльний зв’язок із київським осередком учених,
який завдяки його зусиллям розвивав свою
працю. У Києві він особисто познайомився і
подружився з Тарасом Шевченком, близько
зійшовся з іншими визначними діячами укра-
їнської культури.
Тяглість фольклористичних інтересів
М. Максимовича відлунює в його особистому
листуванні, звертаннях у наукових працях 30 –
40-х років ХІХ ст. і наступних десятиліть до
творів української усної народної словесності,
відзивається вкрапленнями в них пісенних та
інших народних текстів, його судженнями про
поетику народних пісень, пряму пов’язаність
української літературної мови з народнороз-
мовною і уснопоетичною традицією.
У 1849 році вийшов у Києві третій збірник
українських пісень М. Максимовича43. Цен-
зурний дозвіл на його друк датований 23 трав-
ня 1845 року. Як видно із запису в одному зі
звітів про свою діяльність, підготовкою до ви-
дання цього збірника М. Максимович займав-
ся в другій половині 1844 року. Тут же й пояс-
нення причини затримки його друку: «только
за неимением достаточной к тому суммы»44.
5454
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
У вступному слові до збірника упорядник
інформує, що впродовж 20 років збирав укра-
їнські народні пісні і тепер приступає до «но-
вого, повнішого їхнього видання». Мовиться
про задуманий «Збірник українських пісень»
у шести частинах (томах), кожна з яких, за
словами вченого, міститиме один «відділ» чо-
ловічих та один або два – жіночих пісень. І в
такому порядку має бути вміщено близько двох
тисяч пісень45. Тут дається і додаткова інфор-
мація про джерела народнопісенних текстів
М. Максимовича: «Половина їх [пісень. – Р. К.]
зібрана мною самим переважно в Полтавській
губернії. Другу половину і численні варіанти
я дістав від різних осіб з усіх кінців Півден-
ної Русі». У примітці додає: «Сюди належить
і зібрання пісень, переважно волинських, яке
залишилося після покійного З. Я. Ходаков-
ського. Воно куплене мною від його вдови і
дотепер знаходиться в мене як у рукописному
оригіналі, так і в копії, переписаній у Москві
незабаром після смерті збирача»46.
Одначе, як і попередній почин такого за-
думу (1834), і тепер обійшлося лише випус-
ком першої частини. До того ж, цей збірник,
на відміну від двох попередніх, вийшов менш
оригінальним щодо самого матеріалу. Перший
найбільший його «відділ» склали думи – 20
зразків, із яких лише чотири були ще ненадру-
кованими. Щоправда, це було на свій час най-
повніше видання українських дум, і саме цією
своєю предметною якістю збірник привернув
до себе увагу наукової громадськості, зокрема,
викликав цікаву студію відомого російсько-
го вченого Федора Буслаєва «Об эпических
выражениях украинской поэзии»47.
Своїми посторінковими примітками до тек-
стів дум, спробою їх датування М. Максимо-
вич розвиває вчення про історичний контекст
і поетику цього жанру народної творчості.
Особливо цінною з цього погляду є передмова
(«Предисловие») до першого «відділу» збір-
ника, в якій автор розвиває і конкретизує свої
попередні судження про жанрову специфіку
дум у системі української народної поезії і ста-
вить на перше місце таких виокремлювальних
ознак їхній віршовий розмір. «Думи, – пише
він, – від інших українських пісень відріз-
няються різноманітною, вільною мірою своїх
віршів, які складаються із нерівної кількості
тонічних стоп, і невизначеною кількістю скла-
дів (від 4 до 20 і навіть більше). Така різно-
мірність вірша зумовлена епічною властивістю
української думи, яка тільки зрідка перехо-
дить у ліричний тон пісні, приймаючи в таких
випадках і певний пісенний розмір»48 .
Продовжуючи характеристику дум,
М. Максимович зазначає, що своїм різномір-
ним складом віршів вони відрізняються від
великоруських оповідних і сербських юнаць-
ких пісень. Від них думи також відрізняються
розвинутою римою, якою об’єднується не раз
до 10 рядків. Зачатки такого віршового складу
він бачить у «Слові о полку Ігоревім», із яким,
знову наголошує цю думку, «українські думи
є в найближчій спорідненості, і при посеред-
ництві якого вони примикають до стародавніх
південноруських співів, на жаль, утрачених»49.
Свої попередні зауваги про бандуристів
як головних виконавців і носіїв дум доповнює
М. Максимович яскравими штрихами їхнього
образу з натури та міркуваннями про їхню іс-
торичну співвіднесеність зі старогрецькими
рапсодами, які оспівували своїх героїв, по-
бренькуючи на струнах ліри або пандури, та
з давньоруськими співцями. Бандуристи, як
і «наші південноруські співці, звичайно сліпі
старці, співали і тепер ще співають у народі
свої думи й пісні, граючи при цьому на багато-
струнній бандурі обома руками»; так і наш «со-
ловей старого часу – Боян – не десять соколів
на стадо лебедів пускав; но свої віщі пальці на
живі струни покладав, і вони самі славу кня-
зям рокотали»50.
У розвиток цієї порівняльної тези вчений
стверджує, що й через чотири століття після
Бояна південноруські співці «славили подвиги
хороброго товариства козацького і українських
витязів», серед яких були і руські князі, при-
міром, князь Дмитро Вишневецький, дотепер
оспівуваний у народі під іменем лицаря Бай-
ди51. Констатуючи присутність у думах також
5555
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
побутової теми і нерідко оспівування родин-
них почуттів, М. Максимович наголошує на
дидактично-настановчій тенденції цих мотивів
стосовно того, що є «святим обов’язком люди-
ни». У зв’язку з цим робить висновок про важ-
ливий і поважний суспільно-функціональний
статус українського бандуриста: він «не був
забавником і скоморохом»52.
Другий «відділ» збірника, за з класифіка-
ційною системою М. Максимовича, присвяче-
но жіночим пісням. Він за обсягом порівняно
невеликий (с. 93–144), але цікавий і свіжий
передусім підходом упорядника до групування
цього масиву народної пісенності. Він пропонує
тематично-функціональний принцип і на перше
місце висуває колискові та материнські пісні як
такі, наспіви яких першими вкладаються в душу
дитини, ті, які є виразом материнських пережи-
вань і настроїв53. Обидві групи відзначаються
гарним вибором текстів пісень.
Отже, і цей збірник, незважаючи на те, що
в міжчасі від видання 1834 року з’явилася вже
низка збірок українських пісень інших авторів,
не був ординарним явищем. Він стимулював,
розвивав наукове осмислення української на-
родної пісенності, збагачував його продук-
тивними думками, ідеями, спостереженнями
вченого та був прикладом творчого пошуку,
оптимальних практичних моделей видання
українських народних пісень. Можемо тільки
пожаліти, що і цей едиційний проект обме-
жився лише першою книжкою.
Ще одним важливим результатом перма-
нентних фольклористичних студій М. Макси-
мовича була праця «Дни и месяцы украинско-
го селянина». Перша її частина «Весна» була
опублікована в 1856 році54, а інші, на основі
рукописних матеріалів автора, – значно піз-
ніше і найповніше, фактично в наш час55. Ця
праця була задумана як фольклористично-
етнографічний нарис українського народного
календаря, структурований за порами року –
(весна, літо, осінь, зима) – із поділом, у рам-
ках відповідних розділів, на місяці й дні, з яки-
ми пов’язувалися традиційне регламентування
господарсько-трудової діяльності українського
селянина, певні святкування, «звичаї», обря-
ди, ритуали тощо.
Видання «Дні і місяці українського селя-
нина» здобуло високу оцінку в науковій літе-
ратурі другої половини ХІХ і ХХ ст., особ-
ливо з етнографічного погляду. Але не менш
цінною є ця праця і як пам’ятка української
фольклористики. Передусім представленим у
ній багатим матеріалом української усної на-
родної словесності – і не тільки пісенної, але й
інших жанрів: казок, легенд, переказів, усних
оповідань, замовлянь, примовок, особливо
прислів’їв і приказок. Цей матеріал засвідчує
широкий діапазон збирацької діяльності вче-
ного і її тяглість у різні періоди його життя (на
основі паспортизаційних даних записів цього
матеріалу і відомостей про його походження).
По-друге, ця робота цінна як зразок реаліза-
ції методологічних засад публікації обрядо-
вого фольк-лору разом із описом відповідних
обрядів, про що писав М. Максимович уже
в рецензії на «Малороссийскую деревню»
І. Кулжинського в 1827 році56, і певною мірою
того ж року практично заявив такий підхід у
примітках до обрядових пісень збірника «Мало-
российские песни». По-третє, комплексним
аналітичним осмисленням цього матеріалу як
носія важливої інформації про давню світо-
глядну, ритуально-магічну семантику і функ-
ціональність традиційних обрядово-звичаєвих
структур, їхню пов’язаність із реаліями повсяк-
денного життя народу, його трудовими будня-
ми й святами, віруваннями та уявленнями.
Відхід від офіційної науки (як професора
університету) дав М. Максимовичу можли-
вість розширювати і нарощувати сферу україно-
знавчих досліджень, зануритися в студії давніх
архівних джерел і пам’яток. Все більшого погли-
блення набуває, зокрема, його наукове осмис-
лення історії, культури доби Київської Русі
та прямої пов’язаності з нею наступних етапів
етнокультурної ситуації в Україні. Головні кон-
цептуальні результати з розробки цієї пробле-
ми знайшли особливо яскравий вияв у полеміці
М. Максимовича з відомим московським про-
фесором і письменником Михайлом Погодіним.
5656
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
У середині ХІХ ст. останній виступив з теорією
про великоруський етнічний характер давнього
аборигенного населення Києва і взагалі Серед-
нього Подніпров’я, яке, мовляв, було винищене і
витіснене на північний схід татаро-монгольською
навалою, а вже згодом, десь у ХІІІ–ХІV ст.,
цей спустілий простір був колонізований при-
бульцями з Прикарпаття й Карпат – предками
теперішніх «південнорусів»-українців. На цьо-
му ґрунті доводилося виняткове право Росії на
Старокиївську Русь, її культуру.
У кількох циклах полемічних статей, опуб-
лікованих у московському журналі «Русская
беседа» («Филологические письма к М. П. По-
годину» (1856), «Ответные письма к М. П. По-
годину» (1857), «Новые письма к М. П. Погоди-
ну. О старобытности малороссийского наречия»
(1863), М. Максимович показав цілковиту не-
науковість цієї теорії. І зробив це так перекон-
ливо й дотепно, що фактично не залишив жод-
ного шансу для відстоювання її достовірності.
Під час полеміки з М. Погодіним
М. Максимович у багатьох випадках звертав-
ся до українського фольклору як джерельного
матеріалу аргументації та розвитку своїх поло-
жень. Так, у статті «Про народну історичну по-
езію в давній Русі» (1845), спрямованій проти
намагання М. Погодіна довести в дусі норма-
ністської теорії генетичну пов’язаність народної
давньоруської історичної пісенності, в тому чис-
лі й «Слова о полку Ігоревім»57, зі скандинав-
ськими сагами, М. Максимович наголошує, що
прямим запереченням такого погляду є велико-
руська, особливо українська, історична народна
пісенність, в якій немає жодного сліду такого
зв’язку. Далекі від саг, зокрема, козацькі істо-
ричні пісні, хоч Запоріжжя й Козацтво, які їх
породили, були, за твердженнями М. Погодіна,
«продовженням скандинавства».
Покликаючись на досвід українських істо-
ричних пісень і дум, учений також подає цікаві
думки й спостереження про змінність фольк-
лорних текстів у часі, взаємодію різних жан-
рів, згасання усної народної поезії з посилен-
ням розвитку писемності, особливо в новітню
добу, та інші моменти58.
Загалом все це – лицарська постава М. Мак-
симовича щодо наукового утвердження й захис-
ту історичного простору для українознавства,
зокрема і для української фольклористики, – чи
не найзначущіша його заслуга. Він, зокрема, ба-
гато зробив і для того, щоб поза цим простором
дослідницька увага не залишила політично від-
межовані від основного етнокультурного матери-
ка України інші її частини – Галичину, Буковину
й Закарпаття. Окрім згадуваних його вислов-
лювань про історичну зумовленість спільності
й однорідності народної мови й пісень Червоної-
Галицької Русі з Наддніпрянською Україною,
пильна увага вченого до цієї теми простежується
в багатьох його працях. Зокрема, в спеціальній
статті, присвяченій розглядові літературної твор-
чості галицьких авторів59 М. Максимович наго-
лошує, що, незважаючи на політичні обставини,
Галицька Русь, як і колись, залишається близь-
кою для Києва – «на основі їхньої народної кров-
ної єдності: оскільки корінний народ Червоної
Русі і тепер той же, що й колись був, ця ж руська
мова звучить за Дністром, що й на Дніпрі, тією
ж мовою народна пісня озвучує Карпатські гори
і лунає по українських степах та чорноморських
берегах»60. Вказуючи, що «жива література» в
галичан може розвинутися «тільки на їхній на-
родній мові», радить галицьким письменникам
вивчати цю мову в народних прислів’ях, при-
казках, казках і, особливо, в піснях, де народне
слово «зацвіло з найбільшою силою і красою»61.
З цього погляду він високо оцінює мову «Ру-
салки Дністрової» (1837) та твори її головних
авторів – М. Шашкевича, І. Вагилевича і
Я. Головацького 62.
В альманасі М. Максимовича «Киевлянин»
1850 року було надруковано статтю закарпатця
Андрія Дешка «О Карпатской Руси», яка від-
кривала для тогочасного читацького загалу неві-
дому, особливо з етнографічного погляду, землю
закарпатської частини України 63. Тут також ви-
разно проведено ідею етнокультурної спорідне-
ності українців Закарпаття з населенням інших
регіонів української землі.
Надзвичайно важливу й актуальну справу
утвердження соборницької свідомості укра-
5757
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
їнських учених і культурних діячів проводив
М. Максимович і шляхом особистого листу-
вання. Уже від середини 30-х років ХІХ ст.
він переписувався з галицькими науковцями і
літераторами, в тому числі і з членами гуртка
М. Шашкевича, всіляко заохочуючи їхню до-
слідницьку працю на полі історії рідного краю,
етнографії, фольклористики та літературної
творчості народною мовою.
У другій половині ХІХ ст. М. Максимович
уже мало займався власне фольклористичними
питаннями, залишивши, очевидно, цю сферу ді-
яльності молодому поколінню української інтелі-
генції, зусиллями якої розгорталася, особливо в
Києві, жвава праця над збиранням, досліджен-
ням і виданням творів української усної народної
словесності. Але і в той час у фольклористиці, як
і в інших ділянках українознавства, він не пере-
ставав бути вченим високого рівня. Як зазначив
О. Пипін, М. Максимович був «найбільш авто-
ритетним представником південноруської істо-
ричної та етнографічної науки»64.
У 1871 році в Києві було відзначено
50-літній ювілей наукової діяльності М. Мак-
симовича, а 22 листопада 1873 року він відій-
шов у вічність на своїй Михайловій Горі, де й
був похований.
Заслуга вченого-енциклопедиста М. Мак-
симовича для української науки і взагалі для
українства – велика і значуща. Свого часу де-
які російські автори, які писали про М. Мак-
симовича, применшували це його значення
перебільшенням провеликоруської наукової
орієнтації вченого, причому його прагнен-
ня служити «розумовою діяльністю» «землі
своїх предків» трактувалося лише як дода-
ток до цієї великоруської орієнтації «мало-
російського відтінку» й елементів «чисто
обласного характеру»65. Радянські автори
знову ж таки кривдили М. Максимовича за-
мовчуванням чи запереченням його концепції
Київсько-руської історії і прямої тяглості та
пов’язаності з нею української культури й на-
родної мови. І ті, й інші часто багатозначно
натякали на лояльну позицію вченого щодо
самодержавства й офіційної народності та
«благосклонного» ставлення до нього високо-
поставлених представників влади і російської
науково-культурної еліти. Хоча це, як відомо,
не захистило його від колізій і прикрощів у
службовій кар’єрі та напастей і потерпання
від цензури.
Властиво, замовчувалося і відсувалося в тінь
те основне в діяльності М. Максимовича, на чому
наголосив М. Грушевський: «Але кінець кінцем
його найбільшим подвигом… було вияснення
народної основи української історії, її тяглости
і неперервности, і укріплення на сім грунті того
переконання, що український народ – се дійсний
будівничий великого тисячолітнього діла україн-
ської історії, і одвічний господар української зем-
лі, политої його потом і кров’ю.
Сей подвиг – не задавнений і не пережи-
тий – ми всі, молоді й старі, повинні твердо
пам’ятати, шанувати і любити»66.
Великий сенс цього подвигу стосується,
зокрема, й української фольклористики, осо-
бливо на стадії її становлення в першій поло-
вині ХІХ ст. Починання, ініцітиви М. Мак-
симовича, його зразкові й широко резонансні
свого часу в науковому світі збірники україн-
ських пісень, студії над ними та іншими вида-
ми усної народної словесності, важливі поло-
ження, ідеї, науково-методологічні орієнтири
праці на цьому полі високо підняли престиж
українського фольклору, служили прикладом
і спонукаючим чинником для його збирання і
дослідження. Вплив праць М. Максимовича,
його науковий авторитет і особисті зв’язки з
багатьма українськими діячами великою мірою
спричинилися до розгортання фольклористич-
ного руху в Україні, залучення до нього зна-
чного кола інтелігенції і формування перших
осередків фольклористичної праці в Україні, в
тому числі і в Галичині.
Своїми працями, науковим авторитетом
Михайло Максимович торував дорогу для
розвитку української фольклористики, роз-
робляв історичні просторово-часові параметри
її предметного поля, утверджував наукові за-
сади праці на цьому полі. І сама особистість
ученого на етапі становлення української на-
5858
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
уки про усну народну словесність була направ-
ду ключовою.
1 Цит. за: Попов П. Перший збірник україн‑
ських народних пісень // Українські пісні, видані
М. Максимовичем. Фотокопія з видання 1927 р. –
К., 1962 – С. 303, 304.
2 Короткий В., Біленький С. Михайло Максимович
та освітні практики на Правобережній Україні в першій
половині XIX століття. – К., 1999. – С. 106, 107.
3 Попов П. Перший збірник... – С. 319.
4 Максимович М. Дні і місяці українського селя‑
нина. – К., 2002. – С 66.
5 Там само. – С. 71.
6 Максимович М. Предисловие // Малороссий‑
ские песни, изданные М. Максимовичем. – М.,
1827. – С. ХХХVІ.
7 Там само.
8 Максимович М. Примечания // Малороссий‑
ские песни... – С. 217.
9 Там само. – С. 215.
10 Максимович М. Предисловие // Малороссий‑
ские песни... – С. Х.
11 Розвідки Михайла Драгоманова про укра‑
їнську народну словесність і письменство. – Л.,
1899. – Т. 1. – С. 55.
12 Малороссийские песни... – С. 223.
13 Попов П. Перший збірник... – С. 305.
14 Короткий В., Біленький С. Михайло Макси‑
мович... – С. 96.
15 Максимович М. Предисловие // Украинские
народные песни, изданные М. Максимовичем.
Часть первая. – М., 1834. – С. ІІІ.
16 Там само. – С. ІІІ–ІV.
17 Там само. – С. ІV.
18 Там само. – С. V.
19 Там само. – С. VІ–VІІ.
20 Украинские народные песни... – С. 136.
21 Зокрема, в студії: Данилов В. Другий збірник
українських пісень М. О. Максимовича з 1834 року //
Україна. – 1929. – Кн. жовтень–листопад. – С. 14–30.
22 Там само. – С. 22.
23 Цит. за: Данилов В. Другий збірник... – С. 23.
24 Там само.
25 Там само. – С. 23, 24.
26 Телескоп (Москва). – 1834. – Ч. ХХІІ. –
№ ХХІІ. – С. 430–444; № ХХV. – С. 506–526;
№ ХХVІІІ. – С. 553–574.
27 Grabowski M. O pieśniach ukraińskich: Z powodu
wydanego pierwszego lomu zbioru gmianych pieśni
ukraińskich, przez pana Maksymowicza w Moskwie
1834 roku // Grabowski M. Literatura і krytyka.
Pisma. – Wilno, 1837. – T. 1. – Cz. 2. – S. 5–136.
28 Там само. – S. 72, 73.
29 Данилов В. Другий збірник... – С. 27.
30 Украинские народные песни. – М., 1834. – С. 68.
31 Максимович М. Предисловие // Украинские
народные песни. – С. VІ. Про ці галицькі видан‑
ня згадує М. Максимович і в листі до редактора
«Журнала Министерства народного просвещения»
Костянтина Сербіновича від 5 червня 1834 року:
«Так, например: мне бы весьма было любопытно
получить две малороссийские грамматики, о
выходе коих известили Вы в третьем № журнала;
издание Галицких песен Вацлава как ни старался я
получить, но не мог доселе» (Короткий В., Білень-
кий С. Михайло Максимович... – С. 235, 236.
32 Украинские народные песни... – С. 68.
33 Максимович М. Предисловие // Украинские
народные песни. – С. VІ.
34 Короткий В., Біленький С. Михайло Макси‑
мович... – С. 235.
35 Грушевський М. «Малороссийские песни»
Максимовича і століття української наукової праці //
Україна. – 1927. – Кн.. 6. – С. 4, 5.
36 Там само.
37 Песнь о полку Игореве, переложенная на
украинское наречие // Максимович М. Украинец. –
М., 1859. – Кн. І. – С. 45.
38 Шульгин В. Я. История университета святого
Владимира (1834–1839). – СПб., 1860. – С. 121.
39 Максимович М. История древней русской
словесности. – К., 1839. – Кн. 1. – С. 95.
40 Драгоманов М. Промова про Максимовича.
Сказана на загальних зборах членів Південно‑
західного відділу Географічного товариства в Ки‑
єві 18 ст. листопада 1873 р. // Розвідки Михайла
Драгоманова про українську народну словесність і
письменство. – Л., 1899. – Т. 1. – С. 60.
41 Докладніше про це: Короткий В., Біленький С.
Михайло Максимович... – С. 155–163.
42 Там само. – С. 153, 154.
43 Сборник украинских песен, изданный Миха‑
илом Максимовичем. Часть первая. – К., 1849.
44 Короткий В., Біленький С. Михайло Макси‑
мович... – С. 165.
45 Сборник украинских песен... – С. 1.
46 Там само.
47 Москвитянин. – 1850. – Ч. V. – № 18. – С. 19 –
47 (Наука и художества).
48 Максимович М. Предисловие // Сборник
украинских песен... – К., 1849. – С. 3.
49 Там само.
50 Там само. – С. 4.
51 Там само.
52 Там само. – С. 4, 5.
53 Сборник украинских песен... – С. 95, 107.
54 Русская беседа (Москва). – 1856. – Кн. 1. –
С. 61–83; Кн. 3. – С. 73–108 (Смесь).
55 Продовження праці стосовно розділу «Літо»
(Червень) опублікував дослідник наукової спад‑
щини М. Максимовича український фольклорист
5959
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
і етнограф Павло Попов: «Дні і місяці українсько‑
го селянина» М.О. Максимовича (неопублікована
частина) // Мистецтво, фольклор, етнографія. – К.,
1947. – Т. 1. – С. 220–252. Ще далі зрушив справу
відтворення цілості авторського задуму на основі
написаних фрагментів, заміток та інших збереже‑
них підготовчих матеріалів сучасний український
дослідник В’ячеслав Гнатюк. Опрацьована ним і
недавно видана книжка «Михайло Максимович.
Дні і місяці українського селянина» (К., 2002) дає,
поряд з українським перекладом опублікованої
самим М. Максимовичем частини праці, і добре
мотивовану архівними даними спробу реконструк‑
ції її наступних частин від червня до лютого, із за‑
лученням у примітках цікавого і науково цінного
фольклорно‑етнографічного матеріалу автора.
56 Русский телеграф (Москва). – 1827. – Ч. ХІІІ. –
№ 2. – С. 233.
57 Максимович М. О народной исторической
поэзии в древней Руси // Максимович М. Собрание
сочинений: В 3 т. – К., 1880. – Т. 3. – С. 482, 483.
58 Там само.
59 Максимович М. О стихотворениях Червоно‑
русских // Киевлянин на 1841 год. Издал Михаил
Максимович. – К., 1841. – С. 119–152.
60 Там само. – С. 121.
61 Там само. – С. 141.
62 Там само. – С. 142–152.
63 Дешко А. Н. О Карпатской Руси. Краткий
этюд // Киевлянин на 1850 год. – Кн. 3. – С. 19–32.
Ця стаття була передрукована і в деяких інших ви‑
даннях (Семейная библиотека. – Л., 1855; Киев‑
ская старина. – К., 1887).
64 Пыпин А Н. История русской этнографии. –
Т. ІІІ. Этнография малорусская. – СПб., 1891. – С. 37.
65 Там само.
66 Грушевський М. «Малороссийские песни»
Максимовича... – С. 13.
В українській націологічній думці Лев Си-
ленко посідає особливе місце. По-перше, його
погляди злютовані з теологічною концепцією,
яку він обґрунтовує. По-друге, мислитель не
задовольняється нинішнім станом національно-
релігійного розвитку, а пропонує парадоксаль-
ний вихід: повернутися до віри наших предків,
яку він реформує. По-третє, використовуючи
певні досягнення сучасної науки, Л. Силенко
намагається «осучаснити» дохристиянські ві-
рування українського народу й водночас вда-
ється до доволі романтизованого трактування
історії України. Лише так можливо вкласти ми-
нулі події в прокрустову схему його теософічної
концепції. По-четверте, мислитель має на меті
поширити серед українців національну релігію,
що значною мірою нагадує японський синто-
їзм (шинтоїзм, синто), протиставивши її світо-
вій християнській релігії.
Л. Силенко стверджує, що наші предки ві-
рили в божественне походження свого роду.
Він звертає увагу на неправильне тлумачення
Сварога як божества, бо йдеться про «Царство
Небесне» під назвою «Сварга». Бачення віри
наших предків найкраще передають такі слова:
«Дажбог (їхній Рідний Дід) живе в Сварозі (в
Царстві Небесному) зі своїми Синами й До-
чками, а Внукам своїм (українцям-русичам)
передав у вічну спадщину землю, молоками
і медом текучу, пташиними піснями співучу,
багату на зерно й м’ясиво та на всяку пашни-
цю, небесне й земне диво, щоб внуки Дажбожі
були мужні й пригожі і мужність пісень сла-
вили день і були вічними. Як світ, і нині, і за-
вжди!» [2, 557]. Ця земля перейшла від Даж-
бога як Діда через Тата Оря і Маму Лель до
нашого Роду, який за ім’ям свого Первородите-
ля називається Оріянським (Арійським).
Саме слово «орії» виведене Л. Силенком
від дієслова «орати». Він пише: «Наші пред-
ки (орії, оряни чи арії), присвоївши коня, вола,
найшовши плуг, створивши колесо і віз і навчив-
ши дітей своїх орати поле і вирощувати зерно,
створили віру, що вони – орії світу (аристократи
світу)» [2, 117]. Суперечність очевидна. Її мож-
на сформулювати питанням: від чого походить
назва «оріїв» (орян чи аріїв) – від Тата Оря чи
від згаданого заняття хліборобів? У Силенковій
олег Гринів
ІСТОРИ ЧНИЙ У К РА ЇНОЦ ЕН Т РИЗм У Т ЕОСОФІ ЧНІЙ
КОНЦ ЕПЦ ІЇ ЛЕВА СИ ЛЕНК А
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20267 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-6936 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:10:59Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кирчів, Р. 2011-05-24T21:33:57Z 2011-05-24T21:33:57Z 2008 Маніфест української фольклористики / Р. Кирчів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 46-59. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20267 uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія З історії вітчизняної та зарубіжної науки Маніфест української фольклористики Manifesto of the Ukrainian Folkloristics Article published earlier |
| spellingShingle | Маніфест української фольклористики Кирчів, Р. З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| title | Маніфест української фольклористики |
| title_alt | Manifesto of the Ukrainian Folkloristics |
| title_full | Маніфест української фольклористики |
| title_fullStr | Маніфест української фольклористики |
| title_full_unstemmed | Маніфест української фольклористики |
| title_short | Маніфест української фольклористики |
| title_sort | маніфест української фольклористики |
| topic | З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| topic_facet | З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20267 |
| work_keys_str_mv | AT kirčívr manífestukraínsʹkoífolʹkloristiki AT kirčívr manifestooftheukrainianfolkloristics |