Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка
Saved in:
| Published in: | Народна творчість та етнографія |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20268 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка / О. Гринів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 59-64. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859610724539564032 |
|---|---|
| author | Гринів, О. |
| author_facet | Гринів, О. |
| citation_txt | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка / О. Гринів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 59-64. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народна творчість та етнографія |
| first_indexed | 2025-11-28T11:28:22Z |
| format | Article |
| fulltext |
5959
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
і етнограф Павло Попов: «Дні і місяці українсько‑
го селянина» М.О. Максимовича (неопублікована
частина) // Мистецтво, фольклор, етнографія. – К.,
1947. – Т. 1. – С. 220–252. Ще далі зрушив справу
відтворення цілості авторського задуму на основі
написаних фрагментів, заміток та інших збереже‑
них підготовчих матеріалів сучасний український
дослідник В’ячеслав Гнатюк. Опрацьована ним і
недавно видана книжка «Михайло Максимович.
Дні і місяці українського селянина» (К., 2002) дає,
поряд з українським перекладом опублікованої
самим М. Максимовичем частини праці, і добре
мотивовану архівними даними спробу реконструк‑
ції її наступних частин від червня до лютого, із за‑
лученням у примітках цікавого і науково цінного
фольклорно‑етнографічного матеріалу автора.
56 Русский телеграф (Москва). – 1827. – Ч. ХІІІ. –
№ 2. – С. 233.
57 Максимович М. О народной исторической
поэзии в древней Руси // Максимович М. Собрание
сочинений: В 3 т. – К., 1880. – Т. 3. – С. 482, 483.
58 Там само.
59 Максимович М. О стихотворениях Червоно‑
русских // Киевлянин на 1841 год. Издал Михаил
Максимович. – К., 1841. – С. 119–152.
60 Там само. – С. 121.
61 Там само. – С. 141.
62 Там само. – С. 142–152.
63 Дешко А. Н. О Карпатской Руси. Краткий
этюд // Киевлянин на 1850 год. – Кн. 3. – С. 19–32.
Ця стаття була передрукована і в деяких інших ви‑
даннях (Семейная библиотека. – Л., 1855; Киев‑
ская старина. – К., 1887).
64 Пыпин А Н. История русской этнографии. –
Т. ІІІ. Этнография малорусская. – СПб., 1891. – С. 37.
65 Там само.
66 Грушевський М. «Малороссийские песни»
Максимовича... – С. 13.
В українській націологічній думці Лев Си-
ленко посідає особливе місце. По-перше, його
погляди злютовані з теологічною концепцією,
яку він обґрунтовує. По-друге, мислитель не
задовольняється нинішнім станом національно-
релігійного розвитку, а пропонує парадоксаль-
ний вихід: повернутися до віри наших предків,
яку він реформує. По-третє, використовуючи
певні досягнення сучасної науки, Л. Силенко
намагається «осучаснити» дохристиянські ві-
рування українського народу й водночас вда-
ється до доволі романтизованого трактування
історії України. Лише так можливо вкласти ми-
нулі події в прокрустову схему його теософічної
концепції. По-четверте, мислитель має на меті
поширити серед українців національну релігію,
що значною мірою нагадує японський синто-
їзм (шинтоїзм, синто), протиставивши її світо-
вій християнській релігії.
Л. Силенко стверджує, що наші предки ві-
рили в божественне походження свого роду.
Він звертає увагу на неправильне тлумачення
Сварога як божества, бо йдеться про «Царство
Небесне» під назвою «Сварга». Бачення віри
наших предків найкраще передають такі слова:
«Дажбог (їхній Рідний Дід) живе в Сварозі (в
Царстві Небесному) зі своїми Синами й До-
чками, а Внукам своїм (українцям-русичам)
передав у вічну спадщину землю, молоками
і медом текучу, пташиними піснями співучу,
багату на зерно й м’ясиво та на всяку пашни-
цю, небесне й земне диво, щоб внуки Дажбожі
були мужні й пригожі і мужність пісень сла-
вили день і були вічними. Як світ, і нині, і за-
вжди!» [2, 557]. Ця земля перейшла від Даж-
бога як Діда через Тата Оря і Маму Лель до
нашого Роду, який за ім’ям свого Первородите-
ля називається Оріянським (Арійським).
Саме слово «орії» виведене Л. Силенком
від дієслова «орати». Він пише: «Наші пред-
ки (орії, оряни чи арії), присвоївши коня, вола,
найшовши плуг, створивши колесо і віз і навчив-
ши дітей своїх орати поле і вирощувати зерно,
створили віру, що вони – орії світу (аристократи
світу)» [2, 117]. Суперечність очевидна. Її мож-
на сформулювати питанням: від чого походить
назва «оріїв» (орян чи аріїв) – від Тата Оря чи
від згаданого заняття хліборобів? У Силенковій
олег Гринів
ІСТОРИ ЧНИЙ У К РА ЇНОЦ ЕН Т РИЗм У Т ЕОСОФІ ЧНІЙ
КОНЦ ЕПЦ ІЇ ЛЕВА СИ ЛЕНК А
6060
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
«Мага Вірі», яку його послідовники вважають
за священну книгу, однозначної відповіді немє.
Так само Л. Силенко пояснює виникнен-
ня рідної віри на наших землях. Він твердить,
що предки українців «подарували людству
першооснови релігійних понять, першоосно-
ви культури і цивілізації», тобто «священні
Веди» [2, 118]. Саму ведійську культуру мис-
литель ототожнює з мізинською культурою
на наших землях. Дохристиянська віра Укра-
їни (Русі), за його твердженням, була велич-
ною. У ній органічно поєднувалися архаїчний
політеїзм із монотеїзмом і водночас втілював-
ся генотеїзм, бо навіть при цьому багатобожжі
міг діяти лише один Бог. Цього, як бідкається
мислитель, не зуміли побачити дослідники до-
християнських вірувань наших предків.
Як вибрана Дажбогом земля Оріяна призна-
чалася для першолюдини. Наші предки вірили,
що «вони, внуки Дажбожі, створені на образ
і подобу Дажбожу. Перед своїм народженням
внуки Дажбожі були в Дажбогові, якого Л. Си-
ленко ототожнює зі Світлом, Вічністю, Безмеж-
ністю, Досконалістю, Любов’ю, Красою, Прав-
дою, Добром». Він наголошує: «Бог незмінний:
хіба Світло, Вічність, Безмежність змінні?
Змінні є тільки поняття про Бога» [2, 1373].
Таких понять налічуються сотні. Вони створені
людьми, що підтверджують різні релігії, серед
яких згадані індуїстська, китайська, іранська,
японська, єврейська, християнська, арабська.
Отже, мислитель стає бранцем своєї концепції:
не відрізняючи національних релігій від світо-
вих і намагаючись прив’язати релігію до націо-
нальності, він не завжди виявляє конкретність.
Відомо, що арабської релігії немає: серед араб-
ських народів панує мусульманство, цебто одна
зі світових релігій. Окрім того, Л. Силенко не
обтяжує себе питанням про сумісність понять
Дажбога як образу й подоби людини, з одного
боку, і водночас Світла, Вічності, Безмежності,
Досконалості, Любові, Краси, Правди, Добра,
з другого. Нарешті, він стверджує, що «Світ –
вічне самотворення», а «людина ще не створе-
на» [2, 1372], бо в її свідомості має бути «найве-
личніше проявлена Свідомість Світу» [2, 1371].
Предметами обожнення «внуків Дажбожих»
є, за переконанням мислителя, Дніпро, степи,
гори, ріки, небо, святі могили предків і Сонце.
Знову очевидне намагання прив’язати віруван-
ня до конкретних умов життя українського на-
роду та його історії.
Суперечливим є ставлення Л. Силенка до
інших релігій. Поділ їх на привілейовані та не-
привілейовані заперечується, а достойна віра,
за його словами, «толерантно ставиться до
інакшевіруючих і не зве їх поганами, боввана-
ми, нечестивими, ідолопоклонниками та інши-
ми образливими словами» [2, 245]. Проте сам
Л. Силенко відверто висловлює неприхильність
до християнства як до «чужої мудрості». Його
не турбує, що історія нашого народу заперечує
такий постулат автора «Мага Віри»: «Плем’я,
яке, вивчаючи чужу мудрість, підпорядковує
само себе чужій мудрості, щезає як окремішня
племінна спільнота» [2, 191]. Однак виникає за-
питання, чому за тисячу років охристиянізовані
українці, як, до речі, й інші народи, не зникли?
Відповіді на нього учитель РУНВіри не дає.
Нелегко узгодити заперечення «чужої
мудрості» з історичним україноцентриз-
мом. Л. Силенко вважає, що людина вперше
з’явилася на нашій землі, коли тут був клімат,
як тепер в Африці [2, 59]. Він не має жодно-
го сумніву, що засновники двох інших релігій,
Будда і Заратустра, були скитами – як предки
українців. Логічно доходимо висновку, що для
інших народів наша мудрість чомусь не чужа.
Історичний україноцентризм змушує Л. Силен-
ка підпорядкувати світовий розвиток власній
теософії і, ґрунтуючись на ній, – також історі-
ософії. За його переконанням, «в Україні (Русі)
сталося зачаття правильного шляху людства», а
ще «український шлях милий для всіх людей на
землі – український шлях дає можність кожно-
му народові мати свою віру» [2, 399].
З цих позицій Л. Силенко розглядає три-
пільську культуру. Мислитель не розрізняє
етногенези й культурогенези, що ускладнило б
його аргументацію. Він пише: «Неоліт» (новий
кам’яний вік) був в Україні (Русі) шість тисяч
літ тому – в епоху буйного розвитку чарівної
6161
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
Староукраїнської (Трипільської) культури».
Тодішню людність наших земель протрактова-
но як українців (русичів). З шести тисячолітньої
давнини Л. Силенко виводить образи Святої
Вечері на честь Різдва Світла, називає їх ведій-
ськими. Звертає увагу на їхню спадковість від
«вічної й загадкової, могутньої і великодушної
Оріяни (України-Русі)» [2, 412].
Як творці ведійської культури трипільці
вийшли 5 тис. років тому з Оріяни (України–
Русі) і прибули до Північної Індії, принесли
туди оріянську мову, культуру та віру в усних
«Ведах». «Є правда, – пише Л. Силенко, – що
прамова людей Білої раси була одна: виникла
вона на просторах Оріяни (України - Русі).
І є правда, що українська мова – найстарша
дочка цієї прамови, дочка, яка найретельніше
зберегла єдність з своєю матирею (прамо-
вою)» [2, 423]. Певних доказів на підтвер-
дження такої гіпотези в «Мага Вірі» немає.
Зазвичай її автор обмежується прикладами з
лінгвістики, що без залучення матеріалів з ін-
ших наук викликає серйозні сумніви.
Трипільці (оріяни), за Л. Силенком, пере-
несли свій досвід на береги не лише Інду, а й
Тигру, Євфрату. Він наголошує, що в тих ре-
гіонах, як і на українських землях, новий рік
зустрічали начебто «по-трипільському», в бе-
резні. Там використовували також хлібороб-
ський досвід наших предків. Цей хлібороб-
ський (осілий) спосіб життя витворив певні
знаки, або «первокалендарні карби», що сим-
волізували пори року та явища природи. Саме
в мізинсько-трипільській культурі з’явився
«первоальфавит». В Оріяні (Україні-Русі)
письмена творилися трьома способами, що
засвідчують їхні назви: різвиця (карбування
знаків), ліповиця (ліплення знаків на глиня-
них виробах) і куриловиця (випалювання,
або викурення, знаків на дощечках, шкірі та
березовій корі). «Куриловичне письмо, – пише
Л. Силенко, – в Україні (Русі) було звичай-
ним явищем у побуті населення» [2, 425]. Таке
письмо, за твердженням мислителя, існувало
на наших землях давно, і саме його, як уже го-
тове, застав святий Кирило на наших землях.
З історичного україноцентизму випли-
ває особлива роль нашої столиці. Л. Силен-
ко вважає: «Київ – найстаріший град лю-
дей білої раси, двадцять тисяч літ тому тут
жили синьоокі роди. І Київ спочатку звався
Сур’яградом, що значить Сонцеград, або град
Сонця» [2, 323]. Виявляється, що Тато Орь
разом із синами Гатусилом, Атівірою, Суме-
ром, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Ме-
деєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом
заснували нашу столицю над Дніпром. Жодні
джерела не названі. Проте імена синів Тата
Оря мають очевидну мету: з них дуже про-
сто пояснити назви різних народів, колискою
яких, за концепцією Л. Силенка, стала наша
земля Оріяна, чи Україна‑Русь.
Романтично передає Л. Силенко переказ
про прибуття 882 року до Києва воєводи Оле-
га. «Він у Священному Гаю почоломкався з
святотатом Божедаром. І поцілував знак Даж-
божий [Тризуб. – О. Г.]. Атімати, знаючи, що
Олег – воєвода смілий і мудрий, пообіцяли
нові лад’ї спорудити і військо підсилити нови-
ми воїнами» [2, 324]. Ні Аскольд, ні Дір тут
не згадуються, хоч ім’я першого назване пізні-
ше як ім’я одного з варягів.
Легендарний Кий називається царем (вог-
нищанином). Як нащадок Оря він, за розпо-
віддю Л. Силенка, розбудував Київ і запо-
чаткував великий рід, котрий жив у численних
селищах над Дніпром. Усі інші володарі старо-
київської держави теж названі царями, а той,
хто платив данину Русі, «називався русскім».
З цього походить пізніша назва москвинів.
За переконанням мислителя, праіндоєвро-
пейська мова трипільців заклала основу для
санскриту, слов’янських, балтійських, грець-
ких, романських та інших мов Європи. Він за-
значає: «Наддніпрянщина – Прабатьківщина
індо-європейської мови, віри, культури, цивілі-
зації» [2, 590]. Сучасні мови західних і північ-
них слов’ян виникли з праслов’янських діалектів
тих племен, які вийшли з «Трипільської Укра-
їни». Церковнослов’янську мову Л. Силенко
вважає «штучною», бо її скомпонували церков-
ники після хрещення України-Русі. Значення
6262
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
мови в націєтворчому процесі засвідчує те, що
наші далекі предки слово «язик» вживали як
синонім слів «нація» і «мова» [2, 583, 584].
Згодом на землях Оріяни залишилися ті
племена, які перемогли й витіснили інших. Л. Си-
ленко називає, зокрема, племена сіверян, полян,
деревлян, котрі були «безпосередніми потомка-
ми самобутніх творців Всесвітньої Мізинсько-
Трипільсько-Зарубинецько-Черняхівської
культури» [2, 585] і мали шляхетні обряди,
красиві звичаї, благородні почування і релігійні
поняття, а своєю творчістю зачаровували світ.
За Л. Силенком, українська мова зберегла най-
більше санскритських слів. Мова «Слова про
похід Ігорів» – в основі староукраїнська, а мова
«Кобзаря» – новоукраїнська. Усні «Веди», на
думку Л. Силенка, мали мову людей трипіль-
ської культури. Водночас він стверджує, що
право називати трипільців своїми предками ма-
ють не лише українці, а й англійці, німці, шведи,
поляки, чехи та ін., бо розселення людей білої
раси розпочалося з української території.
Л. Силенко намагається довести, що хре-
щення нашого народу за часів Володимира
Святого було великою трагедією, бо «рідна
віра України (Русі) – це велична, горда, свя-
щенна національна свідомість Українського
Народу, творена тисячоліттями. Творена на
волі, самобутньо» [1, 561]. Грецькі ортодокси
вбачали в «язичеській вірі» наших предків су-
перника інтернаціональної релігії, тому вони,
за Л. Силенком, мали намір знищити нашу
рідну віру. З прийняттям християнства розпо-
чалося нав’язування візантійської культури при
занепаді власної. «Загиб український спосіб
життя. Загибло своєрідне українське світовід-
чування. Загибла українська віра в Україні. За-
гибла українська історія, творена тисячоліття-
ми» [2, 462]. Мислитель зазначає, що ні греки,
ні римляни не знищували своєї дохристиянської
культури, як чинили наші предки.
Далі Л. Силенко аналізує негативні наслід-
ки, які начебто випливають із християнізації
Русі. Наші предки потрапляли не лише в ду-
ховну, а й у політичну залежність від Візантії.
Греки нав’язували думку, що Константино-
поль – це «цар царстующих градів», «голова
всіх міст, центр чотирьох чатин світу», чим при-
нижували Київ, який посідав особливе місце і
в тодішній Європі, і в духовному житті нашого
народу. На початку ХІІ ст. наша золотоверха
столиця мала 47 тис. мешканців, а, скажімо,
Лондон – лише 20 тис. Після християнізації
Русі розповсюдилися чужі назви міст і сіл, що
принижувало національну гідність, підривало
віру в себе, руйнувало племінну зрідненість і
переривало єдність минулого й теперішнього.
Проте греки й надалі сприймали Київ як во-
роже місто, а тому шукали спільників серед під-
корених Руссю північних племен. У 1147 році
відбулися дві події, що мають символічне зна-
чення для нашої історії, які наші історики чо-
мусь пов’язують між собою. Тоді в Києві собор
єпископів оголосив про непідпорядкованість
Константинопольському патріархові, а в Куч-
кові (Москві) тамтешній князь Юрій Долго-
рукий обговорив з посланцями від імператора
Візантії питання про похід на Київ. Фактич-
но посланець від Константинопольського па-
тріарха «благословив» згодом князя Андрія
Боголюбського на знищення Києва 1169 року
Л. Силенко пише: «Візантія, бачачи, що Укра-
їна (Русь) відважно бунтується проти присла-
них з Константинополя греків-митрополитів,
вирішила зробити з Києва те, що зробив Рим з
Картагенами» [2, 573]. Мислитель не проявляє
конкретності, адже в такому разі треба крити-
кувати не саме прийняття християнства, а прий-
няття віри від грецьких ортодоксів, імперії, в
якій панував лукавий цезаропапизм.
Українські князі вважали північні землі за
чужі, тому не хотіли об’єднуватися з тамтешні-
ми князями в часи монгольської навали. Окрім
того, на колишніх землях нашої імперії утвер-
дилася Москва з ординським стилем життя.
Московська держава безпідставно привлас-
нила собі наше ім’я «Русь», а герб взяла від
візантійської династії Палеологів. На проти-
вагу москвинам і нинішнім росіянам, українці
з давніх часів мають герб, який Л. Силенко на-
зиває Трисуттям, що має «три суті (три глави):
Нав (духовне буття), Яв (явне, матеріальне
6363
З історії вітчизняної та зарубіжної наукиЗ історії вітчизняної та зарубіжної науки
буття) і Прав (правила духовного і матеріаль-
ного буття)» [1, 72].
Присвоївши ім’я від українців, герб від Ві-
зантійської імперії, москвини в державному
житті нічим не відрізнялися від завойовників.
Престол держави опинився у вихрещених татар,
які вважали себе «русскіми». Звідси – специ-
фічне розуміння людських цінностей, яке й досі
вражає європейців. Починаючи від князя Ан-
дрія Боголюбського, на пізніших московських
землях формується тип неслов’янської людини,
яка творить централізовану деспотичну дер-
жаву. Новгородське і Псковське князівства, де
перевагу мали віча, втрачають самостійність.
На противагу українцям з хліборобською вда-
чею, москвини мають «удачу племені мислив-
ців», а «мисливці дисципліновані й організова-
ні, уся їхня увага звернена на наказ провідника,
їм віча не потрібні» [2, 826].
Попри «єдіновєріє», українці («русичі»)
і москвини («рускіє») – це народи з різними
характерами, що пов’язано з умовами їхнього
існування. Стародавні автохтони майбутнього
Московського князівства, якими були фін-
ни, жили в лісисто-болотистій місцевості, що
славилася багатством різної звірини, що дава-
ла їм м’ясо й хутра. У лісах також було багато
диких ягід і грибів. Такі особливості природи
не стимулювали розвиток хліборобства, фор-
мували твердий і жорстокий характер, праг-
нення підпорядковувати мечем і вогнем інші
народи. Прийнявши мову наших предків і
православну віру, москвини не змінилися вда-
чею, репрезентуючи «суворий тип слов’янина
урало-алтайської раси», що засвідчує низка
впливових родів (Аракчеєви, Наришкіни,
Юсупови, Годунови, Басманови, Бібікови,
Чаадаєви та ін.). Урало-алтайський дух їхньої
мови протистоїть мові всіх слов’янських наро-
дів (українців, білорусів, чехів, поляків, хорва-
тів, сербів, македонців, словаків).
Л. Силенко намагається відповісти на за-
питання, чому християнство не шкодить мос-
ковитам, а лише українцям. За його слова-
ми, «в Московії християнство існує для того,
щоб обожнювати царя і державу. І як мудро:
син (Михайло) – цар, а його тато (Філарет) –
митрополит, якого син-цар проголосить «па-
тріархом Московським і всєя Русі» [2, 794].
Сам рід Романових, з якого пішла царська
династія, генетично пов’язаний з ханським
родом Кайбулів. У політиці утверджується
зневага до клятв, обіцянок, умов, що тракту-
ються як засіб обманювати легковірних людей.
Саме цим зумовлена трагедія українського на-
роду з 1654 року, коли наші предки не знали
своїх північно-східних сусідів. Тодішня абсо-
лютизація так званого «єдиновєрія», тобто
православ’я в трактуванні грецьких ортодок-
сів, не доповнювалася національною характе-
рологією двох народів.
Л. Силенко намагається пояснити підне-
вільне становище українського народу тим ви-
бором, який було зроблено у 988 році. Мисли-
тель вважає, що після хрещення Русі Візантія
мала на меті «звізантиїзувати-огречити» наш
народ, нав’язавши людям освіченим свою мову,
а простолюддю – «зіпсутий грецький діалект,
витіснивши церковнослов’янську мову», вна-
слідок чого «Русь стала б частиною території
Візантійської імперії» [2, 873]. Проте на пере-
шкоді до реалізації цих планів стало захоплен-
ня Києва в 1240 році татарсько-монгольськими
ордами, а Константинополя в 1453 році – турка-
ми. Інших доказів не подано.
Як бранець власної концепції Л. Силенко
впадає в суперечності. Він описує перспективи
після перемог Б. Хмельницького в 1648 році:
«Україна (Русь), окупувавши Польщу, Мо-
скві диктує українські закони, заключить союз
з Швецією, стане імперією на сході Європи.
Її васалами будуть Московитія і Кримська
орда; Литва, Молдавія, Волощина стануть са-
мостійними, перебуваючи під протекцією Укра-
їни (Русі)» [2, 815]. Підхід явно однобічний, а
умовний спосіб в історії недоречний. Водночас
Л. Силенко чомусь не помічає того, що коза-
цтво під проводом Богдана Хмельницького на
перше місце ставило боротьбу за віру.
Кожен народ, за переконанням Л. Силен-
ка, прагне довести, що його «право», «віра»,
«мудрість», «плани» найдосконаліші [2, 43].
6464
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 6/2008
Героїчний епос є інтегральною частиною
народної культури, поетичним втіленням
національної ідеї, свідченням творення дер-
жавності, притаманним кожному суспіль-
ству і реалізованим у специфічних формах.
В українському фольклорі така функція на-
лежить думам – нерівноскладовим епічним
пісням, які зафіксували народну інтерпрета-
цію історичних подій XV–XVII ст. (татаро-
турецька неволя, польсько-литовський
гніт, героїзм українських козаків-лицарів)
і втілюють глибоко закорінені в міфо-
поетичному мисленні моральні принципи та
ідеали, невіддільно пов’язані з ідеєю націо-
нальної незалежності та особистої гідності.
За влучним визначенням Михайла Пачов-
ського, це «епічно-моральне зеркало» нашої
«політично-суспільно-релігійної історії»1.
Однак історизм дум швидше умовний, тоді
як їхня міфологічна символіка є джерелом
інформації, котра розкриває специфіку укра-
їнської ментальності і демонструє спадкоєм-
ність щодо міфологічного мислення праукра-
їнців. Упродовж двох століть увагу вчених і
дослідників-аматорів привертали українські
думи (чи не «найбільш український» серед
жанрів творчості нашого народу) та феномен
кобзарства – виконавців епосу, носіїв ідей і
традицій, без усвідомлення яких нація при-
речена на самознищення.
Ящо народ цінить національні права понад усе,
він не може бути рабом. Такий народ стає зраз-
ком для сусідів. Народ, який не хоче спасати себе
сам і чекає, що хтось його визволить, ніколи не
врятується. «Українці повинні орієнтуватися на
себе, шукаючи в Минулому, Сучасному і Май-
бутньому самобутність свого Єства» [1, 230].
Українську державу мислитель уявляє в образі
Українського Дому, який збудували самі укра-
їнці на рідній землі й охороняють рідним вій-
ськом під проводом рідних провідників, котрі не
підпорядковуються чужим мілітарним, релігій-
ним, культурним чи економічним авторитетам, а
розбудовують її для власного народу.
Запорукою державного самоутвердження
українців Л. Силенко називає РУНВіру. Бо «на-
ція, яка не має своєї рідної (незалежної від чужих
сил) духовності, не є нацією» [2, 973]. Прийняв-
ши грецьку ортодоксію, українці «себе підпоряд-
кували грецьким інтересам, облудній церковній
політиці» [2, 1302]. Як наслідок – духовне поне-
волення України (Русі).
Аналіз поглядів Л. Силенка змушує зроби-
ти певні висновки. По-перше, він не наводить
жодного прикладу, щоб якийсь народ, окрім
українців, після прийняття християнства потра-
пив у духовне поневолення чужинців. По-друге,
не лише католицизм і протестантизм у Західній
і Центральній Європі, а й православ’я (грецька
ортодоксія) в Московії не спричинилися до ду-
ховного поневолення іншими державами, хоч
щодо християнської сутності останньої можуть
бути певні застереження. По-третє, історія не
знає такого, щоб охристиянізований народ по-
вернувся до передхристиянських вірувань.
Звісно, добрі наміри Л. Силенка до майбут-
нього утвердження українського народу серед
інших народів не викликають сумнівів. Цього,
на жаль, не можна сказати про запропонова-
ний ним шлях до національного відродження.
1 Святе Письмо Пророка й Учителя Лева
Силенка. – К., 1995.
2 Силенко Л. Мага Віра. Рідна Українська
Національна Віра (РУНВіра). Співвідношен-
ня віри, науки, філософії, історії. – Велика
Британія; США; Канада; Австралія; Західна
Німеччина, 1979.
Ірина Матяш
СТ УД ІЇ З Д У мОЗН А ВСТ ВА (1818 –1931):
ІСТОРІОГ РАФІ ЧНИЙ Н А РИС
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20268 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-6936 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-28T11:28:22Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Гринів, О. 2011-05-24T21:35:30Z 2011-05-24T21:35:30Z 2008 Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка / О. Гринів // Народна творчість та етнографія. — 2008. — №. 6. — С. 59-64. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20268 uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія З історії вітчизняної та зарубіжної науки Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка Historical ukrainocentrism in the theosophical conception of Lev Silenko Article published earlier |
| spellingShingle | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка Гринів, О. З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| title | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка |
| title_alt | Historical ukrainocentrism in the theosophical conception of Lev Silenko |
| title_full | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка |
| title_fullStr | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка |
| title_full_unstemmed | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка |
| title_short | Історичний україноцентризм у теософічній концепції Лева Силенка |
| title_sort | історичний україноцентризм у теософічній концепції лева силенка |
| topic | З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| topic_facet | З історії вітчизняної та зарубіжної науки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20268 |
| work_keys_str_mv | AT grinívo ístoričniiukraínocentrizmuteosofíčníikoncepcíílevasilenka AT grinívo historicalukrainocentrisminthetheosophicalconceptionoflevsilenko |