Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії

Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії

Мета статті – дослідити історичні погляди вчених української діаспори щодо політики Катерини ІІ стосовно Української Церкви, виявити недосліджені питання з історії церковно-політичної діяльності російського уряду другої половини XVIII ст. Наукова новизна: вперше розглянуто означену проблему крізь пр...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2024
Автор: Чистяков, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2024
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Церковна старовина
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202813
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії / В. Чистяков // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 86-98. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202813
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2028132025-07-31T00:00:39Z Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії The imperial policy of Catherine II towards the Ukrainian Church (second half of the 18th century) in Ukrainian diasporic historiography Чистяков, В. Церковна старовина Мета статті – дослідити історичні погляди вчених української діаспори щодо політики Катерини ІІ стосовно Української Церкви, виявити недосліджені питання з історії церковно-політичної діяльності російського уряду другої половини XVIII ст. Наукова новизна: вперше розглянуто означену проблему крізь призму різнотипових історичних, публіцистичних та науково-популярних робіт вчених української діаспори. Методи дослідження – компаративний, історико-генетичний, структурний, біографічний та ін. – використані на основі загальноприйнятих принципів наукового дослідження: цілісності, системності, об’єктивності. Висновки. Українські діаспорні вчені за умов браку історичних та історіографічних джерел, відсутності об’єктивних умов, які сприяли б поступу науки, змогли доповнити історичну думку багатьма працями. У контексті поставленої проблеми – імперської політики Катерини ІІ щодо Української Церкви –спостерігаємо певну поверховість аналізу та висвітлення матеріалу, оскільки в діаспорних вчених були інші вагомі проблеми для аналізу: українські визвольні змагання 1917–1921 рр. та питання збереження української державності ХХ ст. Переважно проблема церковно-політичної діяльності імперського уряду висвітлювалася в загальних працях з історії Церкви та України в цілому. Ці студії мали значну популярність серед інтелігенції не лише за кордоном, а й у самій Україні, використовувались як навчальні посібники та «виховували» нові покоління української наукової еліти, і часто мали науково-публіцистичне спрямування. У цілому, вчені української діаспори, спираючись на праці українських та російських дослідників другої половини XIX – початку ХХ ст., оцінювали політику російського уряду щодо Української Церкви як вкрай негативну. Серед проблем політики уряду Катерини ІІ щодо Церкви на українських землях науковці описували секуляризацію 1786–1788 рр., проблему «ментальної» русифікації українського духовенства та занепад українського друкарства. Найвизначнішим дослідником церковної історії можемо вважати І. Огієнка (митрополита Іларіона), який приділяв значну увагу періоду існування Української Церкви в російському синодальному устрої. Його праці особливо цінні та затребувані і для сучасної історичної науки. The relevance of the article lies in the importance of analyzing the achievements of diasporian Ukrainian historiography, because scientists abroad were able to preserve, develop and enrich Ukrainian national historical science. In this context, diaspora scholars considered not only the problems of Ukrainian state- building, but also characterize the period of incorporation and unification of Ukrainian socio-cultural life to the empires standards. Accordingly, many researchers covered the history of Ukraine in the 18th century, when the Ukrainian system gradually and steadily merged with the "Great Russian" or "Austrian" system. In our opinion, the ecclesiastical and political activities of Catherine II, which actually led to the blurring of boundaries and differences between the Ukrainian and Russian Churches, require special attention in this regard. The purpose of the article is to investigate the historiographic positions, minds and opinions of scholars of the Ukrainian diaspora regarding the policy of Catherine II in relation to the Ukrainian Church; to compare the achievements of various diaspora scientists, their views on the issues; to characterize the historical and historiographical base on which diasporic historians relied; to analyze in general the degree of development of the specified historical problem in the works of Ukrainian scientists abroad; to identify unexplored lacunae and questions in the context of the church-political activity of the Russian government in the second half of the 18th century. The scientific novelty of the article lies in the historiographical analysis of a previously unexplored problem through the prism of various types of historical, journalistic, and po-pular scientific works by scientists of the Ukrainian diaspora. Methodological basis of the work. During the writing of the article, the following research methods applied to historiographical sources were used: comparative, historical-genetic, structural, biographical, etc. These methods were applied on the basis of generally accepted principles of scientific research: integrity, systematicity, objectivity. At the same time, one should not forget about the pronounced subjectivity of historical works. Conclusions. Ukrainian diasporic historiography became an important milestone in the development of national historiography. Ukrainian scientists, under the conditions of a lack of historical and historiographical sources, the absence of objective conditions that would contribute to the development of science, were able to enrich historical thought with many works. In the context of the problem posed - the imperial policy of Catherine II regarding the Ukrainian Church – we observe a certain superficiality of analysis and coverage, since diaspora scholars had other important problems to analyze – the Ukrainian liberation struggle of 1917–1921 and other issues of preserving Ukrainian statehood in the 20th century. These questions were still alive in the memory of many participants of the events of the beginning of the last century. Mainly among Ukrainian historians abroad, the problem of the ecclesiastical and political activity of the imperial government was highlighted in general works on the history of the Church and Ukraine as a whole. These works enjoyed considerable popularity among the intelligentsia not only abroad, but also in Ukraine itself, were used as teaching aids in educational institutions and "educated" new generations of the Ukrainian scientific elite. In general, scholars of the Ukrainian diaspora, based on the work of Ukrainian and Russian researchers of the second half of the 19th and early 20th centuries, assessed the unification policy of the Russian government towards the Ukrainian Church as extremely negative. It is interesting that the researchers mostly emphasized the historical and journalistic purpose of their works. Among the problems of the policy of the government of Catherine II regarding the Church in Ukrainian lands, scholars mainly described the secularization of 1786-1788, the problem of "mental" Russification of the Ukrainian clergy, and the decline of Ukrainian printing. We can consider that I. Ohienko (Metropolitan Hilarion) to be the most prominent researcher of church history, who paid a lot of attention to the period of existence of the Ukrainian Church in the Russian synodal system. His works remain particularly valuable and in demand even today. 2024 Article Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії / В. Чистяков // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 86-98. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202813 930(=161.2:100):271.222(477)«17» 10.58407/litopis.240609 uk Сiверянський літопис application/pdf Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Церковна старовина
Церковна старовина
spellingShingle Церковна старовина
Церковна старовина
Чистяков, В.
Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
Сiверянський літопис
description Мета статті – дослідити історичні погляди вчених української діаспори щодо політики Катерини ІІ стосовно Української Церкви, виявити недосліджені питання з історії церковно-політичної діяльності російського уряду другої половини XVIII ст. Наукова новизна: вперше розглянуто означену проблему крізь призму різнотипових історичних, публіцистичних та науково-популярних робіт вчених української діаспори. Методи дослідження – компаративний, історико-генетичний, структурний, біографічний та ін. – використані на основі загальноприйнятих принципів наукового дослідження: цілісності, системності, об’єктивності. Висновки. Українські діаспорні вчені за умов браку історичних та історіографічних джерел, відсутності об’єктивних умов, які сприяли б поступу науки, змогли доповнити історичну думку багатьма працями. У контексті поставленої проблеми – імперської політики Катерини ІІ щодо Української Церкви –спостерігаємо певну поверховість аналізу та висвітлення матеріалу, оскільки в діаспорних вчених були інші вагомі проблеми для аналізу: українські визвольні змагання 1917–1921 рр. та питання збереження української державності ХХ ст. Переважно проблема церковно-політичної діяльності імперського уряду висвітлювалася в загальних працях з історії Церкви та України в цілому. Ці студії мали значну популярність серед інтелігенції не лише за кордоном, а й у самій Україні, використовувались як навчальні посібники та «виховували» нові покоління української наукової еліти, і часто мали науково-публіцистичне спрямування. У цілому, вчені української діаспори, спираючись на праці українських та російських дослідників другої половини XIX – початку ХХ ст., оцінювали політику російського уряду щодо Української Церкви як вкрай негативну. Серед проблем політики уряду Катерини ІІ щодо Церкви на українських землях науковці описували секуляризацію 1786–1788 рр., проблему «ментальної» русифікації українського духовенства та занепад українського друкарства. Найвизначнішим дослідником церковної історії можемо вважати І. Огієнка (митрополита Іларіона), який приділяв значну увагу періоду існування Української Церкви в російському синодальному устрої. Його праці особливо цінні та затребувані і для сучасної історичної науки.
format Article
author Чистяков, В.
author_facet Чистяков, В.
author_sort Чистяков, В.
title Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
title_short Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
title_full Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
title_fullStr Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
title_full_unstemmed Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії
title_sort імперська політика катерини іі щодо української церкви (друга половина xviii ст.) в українській діаспорній історіографії
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 2024
topic_facet Церковна старовина
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202813
citation_txt Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії / В. Чистяков // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 86-98. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT čistâkovv ímpersʹkapolítikakateriniííŝodoukraínsʹkoícerkvidrugapolovinaxviiistvukraínsʹkíjdíasporníjístoríografíí
AT čistâkovv theimperialpolicyofcatherineiitowardstheukrainianchurchsecondhalfofthe18thcenturyinukrainiandiasporichistoriography
first_indexed 2025-11-24T03:09:51Z
last_indexed 2025-11-24T03:09:51Z
_version_ 1849639610840252416
fulltext Сіверянський літопис. 2024. № 6 86 ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА УДК 930(=161.2:100):271.222(477)«17» Володимир Чистяков • ІМПЕРСЬКА ПОЛІТИКА КАТЕРИНИ ІІ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ (друга половина XVIII ст.) В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ DOI: 10.58407/litopis.240609 © В. Чистяков, 2024. CC BY 4.0 ORCID: https://orcid.org/ 0000­0001­6442­7861 Мета статті – дослідити історичні погляди вчених української діаспори щодо політики Кате- рини ІІ стосовно Української Церкви, виявити недосліджені питання з історії церковно-політичної діяльності російського уряду другої половини XVIII ст. Наукова новизна: вперше розглянуто озна- чену проблему крізь призму різнотипових історичних, публіцистичних та науково-популярних робіт вчених української діаспори. Методи дослідження – компаративний, історико-генетичний, струк- турний, біографічний та ін. – використані на основі загальноприйнятих принципів наукового до- слідження: цілісності, системності, об’єктивності. Висновки. Українські діаспорні вчені за умов браку історичних та історіографічних джерел, відсутності об’єктивних умов, які сприяли б посту- пу науки, змогли доповнити історичну думку багатьма працями. У контексті поставленої пробле- ми – імперської політики Катерини ІІ щодо Української Церкви –спостерігаємо певну поверховість аналізу та висвітлення матеріалу, оскільки в діаспорних вчених були інші вагомі проблеми для ана- лізу: українські визвольні змагання 1917–1921 рр. та питання збереження української державності ХХ ст. Переважно проблема церковно-політичної діяльності імперського уряду висвітлювалася в загальних працях з історії Церкви та України в цілому. Ці студії мали значну популярність серед ін- телігенції не лише за кордоном, а й у самій Україні, використовувались як навчальні посібники та «виховували» нові покоління української наукової еліти, і часто мали науково-публіцистичне спря- мування. У цілому, вчені української діаспори, спираючись на праці українських та російських до- слідників другої половини XIX – початку ХХ ст., оцінювали політику російського уряду щодо Укра- їнської Церкви як вкрай негативну. Серед проблем політики уряду Катерини ІІ щодо Церкви на українських землях науковці описували секуляризацію 1786–1788 рр., проблему «ментальної» руси- фікації українського духовенства та занепад українського друкарства. Найвизначнішим дослідни- ком церковної історії можемо вважати І. Огієнка (митрополита Іларіона), який приділяв значну увагу періоду існування Української Церкви в російському синодальному устрої. Його праці особли- во цінні та затребувані і для сучасної історичної науки. Ключові слова: українська діаспора, історіографія, імперська політика, уніфікація церковного устрою, русифікація Української Церкви, секуляризація. Після трагічних подій 1917–1921 рр. та остаточного утвердження більшовиків при вла­ ді українська національна наука, і зокрема історія, була поставлена в тісні рамки марк­ систсько­ленінської ідеології. Однак науковці української діаспори початку – середини ХХ ст. продовжували розвивати вітчизняне історіописання. За слушним зауваженням О. Оглоблина, «майже всі … студії й публікації в УССР, що так чи інакше торкалися Української Церкви та її історії, мали антинауковий, пропаґандивно­атеїстичний харак­ тер»1 в очах радянської влади, відповідно, «її проблемами (тобто Української Церкви – В.Ч.) могли займатися лише українські історики на еміграції й частково на Західньо­Укра­ їнських Землях (між двома світовими війнами), де існували відповідні науково­академічні й церковно­освітні осередки або працювали окремі церковні історики (місцеві й емігран­ ти) та їх учні»2. Отже, діаспорним дослідженням притаманна широта аналізованих тем. Серед описуваних ними аспектів особливу значущість мав процес інкорпорації україн­ 1 Оглоблин О. Українська церковна історіографія. Український історик. 1969. Ч. 4. С. 23. 2 Там само. Siverian chronicle. 2024. № 6 87 ських земель до Російської імперії. Церковна історія цього періоду цікавила багатьох діас­ порних істориків, які прямо чи побіжно висвітлювали проблеми українського релігійно­ культурного розвитку другої половини XVII – початку ХХ ст. Церковно­політична діяль­ ність російського імперського уряду щодо України цікавила науковців через її негативне значення для національного релігійного життя. Наприклад, як зазначав І. Огієнко, «вища російська світська влада за ввесь XVIII вік дошкульно гнобила Православну Церкву та сильно принижувала її»3. Друга половина XVIII ст. – період правління Катерини ІІ – була особливо обтяжливою для всіх сфер українського соціокультурного життя. «Православна Церква під російським пануванням стала для українського народу, здавна глибоко релігій­ ного, зовсім чужою установою», – констатував інший діаспорний вчений, Д. Дорошенко4. Характеристиці історіографічних джерел у руслі поставленої проблематики й присвячена ця стаття. Найкраще проблематика впливу уряду Катерини ІІ на Українську Церкву висвітлена, безумовно, в спеціально­історичних розвідках з історії Церкви. Тут детально проаналізо­ вано причини, фактори, що сприяли втіленню цієї негативної щодо нашої Церкви політи­ ки, роль окремих особистостей та суспільних верств в означених процесах, а також кон­ кретніше висвітлено авторські оцінки та роздуми щодо реформ, які фактично уніфікували унікальний релігійно­культурний український лад за «великоросійськими» стандартами. Визначним дослідником­універсалом серед інших науковців діаспори був митрополит Іларіон (Іван Огієнко) –історик, філолог, етнограф, письменник, церковний та державний діяч5. У численних працях, розвідках і статтях вчений неодноразово торкався проблеми негативного впливу імперського уряду Росії на різні сторони життя Української Церкви та її буття в цілому. Науковець пройшов складний творчий шлях та працював у багатьох ді­ аспорних українських осередках – у Варшаві, Холмі (Польща), Швейцарії, Вінніпезі (Ка­ нада) та ін.6 І. Огієнко багаторазово звертався до питання церковно­політичного впливу Московії на українське життя. Однією з перших друкованих робіт, де цій проблематиці приділено значну увагу, є праця «Українська культура. Коротка історія культурного життя україн­ ського народу»7. Науковець гостро критикував церковну політику Катерини ІІ. Ця моно­ графія була однією з перших історичних праць науковця, тому тут спостерігаємо певну поверховість аналізу8. Вона використовувалась І. Огієнком для викладання курсу з історії української культури у Кам’янець­Подільському українському університеті9, тому в ній простежується виховна інтенція. Історик вважав церковно­релігійне життя однією з орга­ нічних частин культури, і тому окремий розділ присвятив історії Української Церкви10. Уже за змістом роботи ми бачимо посилену увагу науковця до «тернистих» епох україн­ ського життя: один із розділів (IV) має назву «Тернистим шляхом (про кривди народові українському»)11. Праця написана на основі історико­генетичного та проблемно­хроноло­ гічного принципу. Можна провести паралелі між цим наративом та написаною пізніше (і вперше виданою в Празі в 1942 р.) монографією І. Огієнка «Українська Церква»12, адже в роботі з історії Православної Церкви він фактично висловив думки, які були до того ви­ 3 Іларіон, митрополит (І. Огієнко). Митрополит­мученик Арсеній Мацієвич. Історична монографія. Вінніпег: Інс­ титут дослідів Волині, 1964. С. 10. 4 Дорошенко Д. Короткий нарис історії Християнської Церкви. Вінніпеґ: Видання наукового т­ва при Колегії св. Андрея у Вінніпезі, 1949. 5 Дет. про життєвий та науковий шлях І. Огієнка див.: Заїкин В. Проф. Іван Огієнко як церковний та громад­ ський діяч і вчений. Варшава: Друкарня Синодальна, 1925. 16 с.; Завальнюк О. Дослідження діяльності Івана Огієнка на посаді ректора Кам’янець­Подільського державного українського університету. Іван Огієнко і сучас- на наука та освіта. 2009. Вип. 6. C. 30–42; Огієнко Іван Іванович. Шевченківська енциклопедія: У 6 т. / Гол. ред. М. Жулинський. Київ: Ін­т літератури ім. Т.Г. Шевченка, 2013. Т. 4: М–Па. С. 665–666; Пащенко В. Роль І. Огі­ єнка в українському релігійному і культурному відродженні. Взаимодействие украинского и русского языков на территории Украины и актуальные проблемы их исследования и преподавания: Мат. І Ганичевских чтений: В 2­х т. Полтава, 1993. Т. 2. С. 42–46; Його ж. Іван Огієнко. Історія України в особах XIX–XX ст. Київ, 1995. С. 289–296; Його ж. Іван Іванович Огієнко (1882–1972). 20 видатних українських педагогів: Наук.-метод. Посіб- ник. Полтава, 2002. С. 381–392; Іван Огієнко: «Я все зробив, що міг зробити…»: Бібліографічний покажчик / Уклад.: Л. Оленич, В. Чупрова. Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. 112 с. 6 Тюрменко І. Іларіон (Огієнко). Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іларіон (Огієнко). 7 Огієнко І. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народа. Київ: Вид­во Книгар­ ні Є. Череповського, 1918. 272 с. 8 На суб’єктивну думку автора статті, у порівнянні з іншими історичними роботами І. Огієнка. 9 Про це зазначено в назві роботи. 10 Огієнко І. Українська культура: коротка історія… С. 177–192. 11 Там само. С. 271. 12 У нашій статті ми використали друге видання цієї праці: Іларіон, митрополит (І. Огієнко). Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви. Вид. 2­ге, доповнене й виправлене. Вінніпег: Вид­ня Консис­ торії Української Греко­Православної Церкви в Канаді, 1982. 367 с. С. 261–274. Сіверянський літопис. 2024. № 6 88 кладені в «Українській культурі»13. Різниця полягає лише в історіографічній та джерель­ ній базах, які в роботі з історії культури є біднішими14. Знаний дослідник історії друкарства, І. Огієнко приділив першочергову увагу саме скасуванню прав українського книгодрукування під тиском Москви15. Дослідник зазна­ чав, що за часів Катерини ІІ заборонявся друк українських букварів, «пильне око москов- ське» стало дуже жорстким щодо контролю, зокрема за друкарнею Києва­Печерської лав­ ри16. Аналізуючи ставлення імператриці до українського життя, І. Огієнко наголошував передусім на особистих психологічних негативних якостях цариці – неприязні, грубості та жорсткості17. Науковець акцентував на «хитрості» політики імперського уряду, прямо на­ зиваючи київських митрополитів­українців Гавриїла Кременецького та Самуїла Мислав­ ського «добрими помічниками» в політиці русифікації. На підтвердження своїх поглядів він особливо часто наводив посилання на прямі історичні джерела: листування єпископа­ ту, укази Катерини щодо секуляризації, накази митрополитів київських щодо стеження за дотриманням «московських» стандартів у всіх проявах релігійного життя тощо18. Проаналізуємо детальніше ставлення імперського уряду до української видавничої справи на основі ґрунтовної праці І. Огієнка «Історія українського друкарства». Дослід­ ник побудував опис, опираючись на географічно­проблемний принцип19. Вагомим здобут­ ком історичного опису І. Огієнка є широка бібліографічна база з історії різних друкарень Європи, яку він наводить наприкінці кожного розділу. Попри негативне ставлення до ро­ сійської культурної політики загалом, історик дотримувався принципу історичної правди. Зокрема, описуючи діяльність унійної Почаївської друкарні в Російській імперії (1795– 1831), він зазначав: «російський уряд не закрив Почаївської друкарні, і вона вільно про­ довжувала свою працю, як і до того; щоб прислужитися новому урядові, о. Коберський 1796 р. видрукував навіть таку книжечку: “Проповедь при нарочитом обхожденіи и име­ нованіи Ея Превысочайшего и Непреодоленного Величества Самодержицы и Государыни Императрицы всея Россіи Екатерины Вторыя”»20. Чільне місце дослідник присвятив аналізу видавничої справи Києво­Печерської лаври (КПЛ)21. Характеризуючи «обмосковлення» лаврської друкарні, вчений навів розлогі істо­ ричні документи, переважно подання архімандритів КПЛ22. Характеризуючи секуляриза­ ційну політику Катерини ІІ в цьому руслі, дослідник використовує терміни «репресії», «догани», «цензурні скорпіони»23. Назагал, історичний опис діяльності цієї друкарні І. Огієнко означив як епоху жорсткої уніфікації друку Лаври в суворій відповідності до московських стандартів. Він наводить свідчення постійних доган Синоду до київських митрополитів та архімандритів Лаври, в яких провідною ідеєю була вимога, «чтоб несход­ ственных с выходящими из Московской типографии книгами в народ выпускаемо не бы­ ло … и ни в чем ни малейшей разности не было…»24. Лише від 1786 р., коли «Лавра та її друкарня перейшли під опіку митрополита» як нового члену Синоду, «трохи спиняються вмішування Синоду до друкарських справ Лаври», пише науковець25. На нашу думку, час­ то друкарні були змушені у важких умовах вдаватися до «лестощів» стосовно імперської влади. Зокрема, як зазначав І. Огієнко, «першою книжкою гражданського друку (мається на увазі друкарня Київської духовної академії – В.Ч.) в Києві була: “Поздравительные ре­ чи Императрице Екатерине II, во время Высочайшего ея в Кіеве прибыли, пребыванія и отшествія, сказованныя Кіевским митрополитом Самуилом”» 1787 р.26 Подібно до київ­ ських друкарень, як зазначав І. Огієнко, уніфікаційна політика російського уряду не оми­ нула й Чернігівську друкарню та інші видавничі центри в Україні27. Дослідник характери­ зував не лише релігійне, а й світське друкарство на українських землях, зазначаючи: «Ро­ сійська культура через друковану світську книжку потроху заливала Вкраїну»28. 13 Огієнко І. Українська культура: коротка історія... С. 198–200. 14 Там само. 15 Зокрема, В. Заїкін зазначав: «найзначнішими працями І. Огієнка … треба визнати його твори по історії україн­ ського друкарства». Див.: Заїкін В. Професор Іван Огієнко як церковний та громад. діяч і як учений. Варшава, 1925. С. 14. 16 Огієнко І. Українська культура: коротка історія… С. 161. 17 Там само. С. 163. 18 Там само. С. 172–177. 19 Огієнко І. Історія українського друкарства / Упор., авт. іст.­біогр. нарису та приміт. М. Тимошик. Либідь, 1994. 448 с. 20 Там само. С. 225. 21 Там само. С. 255–320. 22 Там само. С. 306–308. 23 Там само. С. 308–311. 24 Там само. С. 310. 25 Там само. С. 311. 26 Там само. С. 328. 27 Там само. С. 357–359. 28 Там само. С. 368. Siverian chronicle. 2024. № 6 89 У монографії «Українська Церква» науковець, ґрунтуючись на національно­історично­ му аналізі церковної історії, розвиває свою провідну думку щодо «обмосковлення Україн­ ської Церкви»29 і підтверджує цього разу своє бачення злободенними фактами з історії українсько­російських церковних взаємин XVIII ст. Уніфікаційній політиці Катерини ІІ дослідник приділив чималу увагу – він згадує про неї і в розділі «Обмосковлення Україн­ ської Церкви»30, і водночас присвячує діяльності цієї імператриці окрему главу «Як цари­ ця Катерина обмосковлювала Церкву Українську»31. Опис науковця вирізняє значна емо­ ційність: «Катерина вміло та рішуче повела ворожу нам політику, і за довге життя своє дощенту зруйнувала Україну»32. Перед характеристикою церковно­політичної діяльності Катерини ІІ дослідник розлого висвітлив загальну реформаторську справу імператриці щодо України загалом33. Як дослідник культури та філолог, І. Огієнко передусім аналізує зміни в середній та вищій освіті на українських землях у другій половині XVIII ст.34 Чільну увагу приділено русифікації Київської академії, її перетворенню на класичний «малоросійський» вищий духовний навчальний заклад. Науковця вирізняє оригінальне поєднання науково­публі­ цистичного стилю з опорою як на історіографічні, так і суто історичні джерела (архіви консисторій, Повне зібрання законів Російської імперії, «Акты архива Юго­Западной Рос­ сии» тощо). Дослідник часто наводить накази Катерини ІІ та приклади їх виконання укра­ їнськими ієрархами35, застосує біографічний, історико­генетичний, компаративний мето­ ди дослідження. Цікаво, що, описуючи «боротьбу за церковні землі», І. Огієнко акцентує на суперечностях «великоросійського» варіанту цієї реформи (1763–1764) та розлого опи­ сує спротив митрополита Арсенія Мацієвича введенню «церковних штатів»36. Це можна пояснити прагненням дослідника до біографічних розвідок, присвячених українським церковним і політичним діячам – наприклад, митрополиту Арсенію І. Огієнко присвятив окрему монографію37. Характеризуючи проведення реформи 1786 р. на українських тере­ нах, дослідник розлого описав окремі акти «пасивного» спротиву української ієрархії се­ куляризації в 1760­х рр., і лише одним реченням висловився саме про проведення рефор­ ми38. Заслуговує на увагу факт, що свої наукові розвідки з імперської політики Росії щодо Української Церкви історик також узагальнив у двох коротких брошурах, виданих у Тар­ нові (Польща) – «Як Москва взяла під владу вільну Церкву Українську»39, «Як Москва знищила волю друкарні Києво­Печерської Лаври»40. Друга із зазначених публікацій зго­ дом стала одним із розділів «Історії українського друкарства»41, де дослідник більш роз­ лого висвітлив дискримінаційну політику Катерини, що було проаналізовано вище. Ви­ дання цих праць у діаспорних осередках Польщі вже в 1921 р., щойно після поразки укра­ їнських змагань на теренах Великої України, свідчить про прагнення української наукової інтелігенції (та І. Огієнка в першу чергу) до ознайомлення широкого українського загалу з історією підкорення України та Української Церкви зокрема російським імперським ре­ жимом. Дослідник, критикуючи ставлення російського уряду до релігійного життя України, не залишив осторонь і морально­духовну сторону церковно­політичних процесів. Небезпід­ ставно про політику російських імператорів науковець згадував також в історико­догма­ тичній (як він сам її означив) роботі «Іконоборство»42. На нашу думку, цей факт дає право сказати, що визначний український історик вважав політику багатьох російських імпера­ торів «безбожною». Митрополит Іларіон Огієнко називав імператрицю Катерину ІІ «в іс­ 29 Огієнко І. Історія українського друкарства. С. 7. 30 Дослідник різко негативно оцінює церковно­політичну діяльність цієї імператриці: «горіла лютістю на Украї­ ну й добила її остаточно», «посилає в Україну на різні посади москвинів, що справу обмосковлення нашої Церк­ ви повели прискореним темпом». Див.: Іларіон, митрополит. Українська Церква. С. 250. 31 Там само. С. 261–274. 32 Там само. С. 261. 33 Там само. С. 261–265. 34 Там само. С. 263–265. 35 Там само. С. 265–268. 36 Там само. С. 269–272. Загалом, характеристиці спротиву українського ієрарха Арсенія Мацієвича дослідник приділив три з половиною сторінки, а відібранню українських монастирських земель – лише дві. 37 Іларіон, митрополит. Митрополит­мученик Арсеній Мацієвич. 279 с. 38 Іларіон, митрополит. Українська Церква. С. 272–274. 39 Огієнко І. Як Москва взяла під свою владу вільну Церкву Українську. Тернів: Вид­во «Українська Автоке­ фальна Церква», 1921. Ч. 6. 18 с. 40 Огієнко І. Як Москва знищила волю друку Київо­Печерської Лаври. Варшава: Вид­во «Українська Автоке­ фальна Церква», 1921. 15 с. 41 Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів: Накладом Наук. т­ва ім. Шевченка, 1925. Т. 1: Історично­ бібліографічний огляд українського друкарства XV–XVIII в. 418 с. Можемо стверджувати, що окреме видання цієї праці було також важливим для І. Огієнка. 42 Іларіон, митрополит (І. Огієнко). Іконоборство: історико­догматична монографія. Вінніпег: Консисторія Укра­ їнської Греко­Православної Церкви в Канаді, 1954. 239 с. Сіверянський літопис. 2024. № 6 90 тоті своїй невіруючою»43, і уточнював, що «французька атеїстична література вбила всі залишки Віри» в її душі. На думку науковця, саме «самодержиця всеросійська» «диктува­ ла» Пункти обер­прокурора І. Меллісіно, які слідували «повній науці протестанства», та ненавиділа єпископат українського походження, «який тримався достойно»44. Дослідник навів коротку історію про те, як замучили єпископа­українця Арсенія Мацієвича за про­ тест проти секуляризації монастирських маєтностей 1764 р.45 Узагальнюючи негативний вплив російської самодержавної політики на українське буття, дослідник завважив: «укра­ їнська інтелігенція повністю заразилась від російської тим самим духом. Вона збайдужні­ ла до своєї Віри та Церкви, а це принесло нам величезну шкоду, бо це так само відірвало нашу інтелігенцію і від народу»46. Бачимо, що стиль дослідника характеризувався не ли­ ше емоційністю викладу, а й численними історико­філософськими роздумами. Нарешті, вважаємо за потрібне проаналізувати погляди митрополита Іларіона Огієнка на різні аспекти російської церковної політики щодо України крізь призму вже згаданої монографії «Митрополит­мученик Арсеній Мацієвич»47. Незважаючи на біографічний ха­ рактер праці, дослідник розлого подає історичний фон епохи «освіченого абсолютизму» та його різногранного впливу. Зокрема, знову узагальнено мислить про різницю між укра­ їнською та російською «церковною ідеологією» та доходить висновку, що вони були аб­ солютно несумісні48. Як промовистий факт митрополит Іларіон наводить цікаві джерельні свідчення (в інших роботах діаспорних вчених цього не зустрічаємо), а саме наказ Кате­ рини ІІ щодо недопуску «малоросійських монахів» до «Великоросії»49. Церковно­політич­ ній діяльності цієї імператриці науковець також присвятив увесь ХІ розділ під промовис­ тою назвою – «Грабування України»50. У монографії, яка була присвячена назагал соці­ ально­релігійним та церковно­політичним проблемам життя України на тлі біографії мит­ рополита Арсенія, історик висвітлив проблеми реакції українського населення на укла­ дання нового «Уложення» (тобто збірки законів) 1767 р.51 Надалі науковець розлого оха­ рактеризував «Пункти київського духовенства» 1767 р.52, тобто подання від українських єпархій щодо збереження та відновлення їхніх прав. Наостанок вчений докладно висвітлив передумови та сам процес запуску секуляриза­ ції церковно­монастирських маєтностей уже в самій Україні (1786). Дослідник послідовно спирається на листування, донесення та накази Катерини ІІ, П. Рум’янцева­Задунайсько­ го, обер­прокурора І. Меліссіно, інших чиновників, викриваючи «хитрість та підступ­ ність»53 державної політики. На нашу думку, в цілому процес підготовки до здійснення реформи, за працею І. Огієнка, можна охарактеризувати так: тиск зверху та заборонні на­ кази – призначення імператрицею «угодного» єпископату в Україні – невдача в очікуванні «чолобитних» від українського єпископату – остаточний наказ 1786 р. про введення «цер­ ковних штатів». Історик не наводить наслідків та особливостей втілення самої реформи, адже це виходило б за рамки біографічного дослідження. Не можна не згадати ще одну важливу монографію митрополита Іларіона, написану 1962 р., але видану лише через 13 років, уже після смерті автора, – «Старець Паїсій Ве­ личковський»54. Ця робота була першим і досі залишається в Україні єдиним (попри чис­ ленні наукові праці, що з’явилися останніми роками55) ґрунтовним біографічним дослід­ женням життєвого та творчого шляху прп. Паїсія Величковського, який був сучасником процесів секуляризації та занепаду Української Церкви XVIII ст. Ця остання наукова пра­ ця митрополита Іларіона є, фактично, підсумком і його власного творчого шляху, і під­ сумком у досліджені тих процесів в українській церковній історії, яким науковець присвя­ тив багато років свого життя, тому варто навести із неї розлогу цитату без купюр: «Наука манастирського життя, його ідеологія та саме реальне життя Старця Паїсія не були зви­ 43 Іларіон, митрополит (І. Огієнко). Іконоборство. С. 210. 44 Там само. С. 212. 45 Там само. С. 213–214. 46 Там само. С. 214–215. 47 Іларіон, митрополит. Митрополит­мученик Арсеній Мацієвич. 279 с. 48 Там само. С. 101–108. 49 Там само. С. 108. 50 Там само. С. 200–220. 51 Там само. С. 200–207. 52 Там само. С. 209–215. 53 Там само. С. 215–218. 54 Іларіон, митрополит. Старець Паїсій Величковський. Його життя, праця та наука: історична літературно­бого­ словська монографія / За ред. прот. С. Ярмуся. Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1975. 151 с. 55 Детальніше бібліографію питання див.: Шуміло В., Шуміло С. Паїсій Величковський та Григорій Сковорода: два погляди на феномен аскетизму. Православ’я в Україні. До 300-річчя з Дня народження преподобного Паїсія Величковського та Григорія Савича Сковороди: збірник статей / Під ред. д. н. з богосл., проф., Митрополита Київського і всієї України Епіфанія та ін. Київ: Кам’янець­Подільський: ТОВ «Друкарня “Рута”», 2022. 547, [1] с. Вип. XI. С. 63–79. Як і сам цей збірник, присвячений прп. Паїсію. Siverian chronicle. 2024. № 6 91 чайними на свій час. Того часу манастирі помітно занепали, не виділялися якимись особ­ ливими монашими подвигами. Якраз за часу праці Старця Паїсія на Сході, в Росії та в Україні відбувалася велика трагедія монашества, – їх царська влада поступово свідомо нищила. Цар російський Петро І послідовно обмежував число монашества і відібрав їхні права. А цариця Катерина ІІ вже просто насиллям року 1764­го відібрала від манастирів їхні маєтки, бо їй на колоніяльні та імперіялістичні війни бракувало коштів. Цариця Кате­ рина так сильно вдарила монашество взагалі, аскетичне зокрема, що воно вже ніколи не піднялося до попереднього стану. Проти цього нищення монашества виступив славний Митрополит Арсеній Мацієвич, родом Волиняк, – і цариця Катерина його закатувала (1772 р.). Це був нечуваний безбожний удар по Православній Церкві! Ось на цьому тра­ гічному фоні розбитого монашества Старець Паїсій виступає як спаситель його!»56. Окрім церковних істориків української діаспори, минулим релігійно­політичного жит­ тя України цікавились й суто світські вчені. Відомий письменник, літературознавець, гро­ мадський діяч діаспори в Америці, Григір Лужницький57 написав загальний огляд під наз­ вою «Українська Церква між Сходом та Заходом»58. Незважаючи на те, що ця праця при­ свячена передусім історії Української Католицької та Греко­католицької Церкви, декілька сторінок дослідник присвятив і характеристиці впливу Російської імперії на Українську Православну Церкву. У промовистому за назвою розділі «Українська Нез’єдинена Церква в неволі» дослідник висловив декілька авторських оцінок церковної політики Катерини ІІ. Науковець так охарактеризував стан Української Православної Церкви в другій половині XVIII ст.: «Українська Нез’єдинена Церква помалу пішла в кайдани московського уряду й, що більше, стала знаряддям обмосковлювання цього ж українського народу. За вийнят­ ком декількох владик, як згаданий владика Арсен Мацієвич та ще дехто, мучеників вона не мала й не могла мати, бо з хвилиною, коли стала іграшкою політичної гри світських і духовних, забувала вона про своє післанництво на землі»59. Г. Лужницький наводив окре­ мі факти спротиву українського духовенства секуляризаційній політиці Катерини ІІ, од­ нак оцінюючи їх як безперспективні60. Цікаво, що згодом деякі абзаци з праці Г. Луж­ ницького (про петиції українського духовенства 1743 р.)61 І. Огієнко використав у моно­ графії «Митрополит­мученик Арсеній Мацієвич» (оскільки вона вийшла друком на 10 ро­ ків пізніше). Знаним істориком­державником, громадсько­політичним діячем діаспори був Д. Доро­ шенко. Він багато працював у різноманітних українських осередках за кордоном – у Празі (Український вільний університет), Берліні (Український науковий інститут), Мюнхені (Українська вільна академія наук)62 тощо. Будучи професором церковної історії, свої дум­ ки він виклав не лише в роботах з історії України, а й у наративах з історії Української Церкви. Історичні праці науковця вирізняє широка історіографічна база, адже сам дослід­ ник був одним із найвидатніших українських історіографів свого часу63. Привертає увагу історико­публіцистична монографія Д. Дорошенка «Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу»64. Незважаючи на її загаль­ ний характер, науковець висвітлив і власне бачення життя Церкви в умовах підпорядку­ вання російській владі. З одного боку, історик називав XVIII ст. «добою упадку Україн­ ської Православної Церкви»65, часом «позбавлення своєї національної Церкви»66, і водно­ час не критикував вище українське духовенство цього «перехідного періоду», а зазначав: «православне духовенство утворило на Україні з кінця XVIII ст. окремий стан, який 56 Іларіон, митрополит. Старець Паїсій Величковський. С. 113. 57 Дет. див.: Сирота Л. Лужницький Григір. Енциклопедія Сучасної України. URL: https://esu.com.ua/article­59059. 58 Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом = Ukrainian Church between east and west: нарис істо­ рії Української Церкви. Філадельфія: Накладом Союзу українців католиків «Провидіння», 1954. 723 c.: іл. 59 Там само. С. 448–449. 60 Там само. С. 448. 61 Там само. 62 Білецький Л. Дмитро Дорошенко. Українська вільна академія наук. Вінніпеґ: Накладом Ювілейного Комітету для вшанування 50­ліття наук. і громад. пр. Д. Дорошенка, 1949. 23 с.; Иваницкая С. Дорошенко Дмитрий Ива­ нович. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець XIX – поч. ХХ ст.). Запоріжжя: Просвіта, 2011. С. 377–382; Солдатенко В. Дорошенко Дмитро Іванович. Українська дипло- матична енциклопедія: У 2­х т. Київ: Знання України, 2004. Т. 1. 760 с.; Дорошенко Дмитро Іванович. Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник / Відп. ред. М. Варварцев. Київ: Ін­т історії України НАН України, 2014. Вип. 5. Біографічна частина: А–М. С. 135–140. 63 За слушним зауваженням Ю. Пінчука та Л. Гриневич, Д. Дорошенко був «одним з фундаторів державницького напряму в історіографії України, автором першої академічної праці із зазначеної тематики». Див.: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. Київ: Вид­во «Українознавст­ во», 1996. 188 с. 64 Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу. Берлін: Друкарня Е. Віхнера, 1940. 71 с. 65 Там само. С. 42. 66 Там само. Сіверянський літопис. 2024. № 6 92 близько стояв до народу, і був тісно пов’язаний з його долею, з його добробутом. Одже натурально, що з­поміж духовенства, з­поміж його синів виходили діячі на полі україн­ ського письменства і взагалі українського національного руху, виходили щирі українські патріоти»67. Безумовно, тут Д. Дорошенко вів мову переважно про нижче та середнє (архі­ мандрити, протоієреї тощо) духовенство. Далі науковець перейшов до характеристики ХІХ ст. та політики Миколи І. В іншій монографії, присвяченій історії Християнської Церкви загалом68, дослідник приділив увагу і проблемам Української Церкви в другій половині XVIII ст. Тут він наба­ гато різкіше характеризує уніфікаційну політику російського уряду XVIII ст. щодо Украї­ ни. Спочатку коротко згадує про «загальну несимпатію Катерини ІІ до всього українсько­ го», вказуючи на мученицьку долю митрополита Арсенія Мацієвича69. Далі характеризує рецепцію російською владою традицій української вищої духовної освіти, і називає XVIII ст. добою русифікації70. Цікаво, що саме завдяки зусиллям українських вчених як кінця ХІХ – початку ХХ ст. (за доби імперії), так і діаспорного періоду почав ширитися культ митрополита Арсенія Мацієвича71, якого вже в сучасний період було долучено до лику святих72. У згаданій вище монографії Д. Дорошенко стисло окреслив, так само як І. Огієнко у своїх працях, найбільш злободенні факти впливу імперського уряду на церковне життя в Україні: русифікацію освіти, заміщення посад та парафій «москалями», заборону україн­ ської мови в усіх сферах релігійного життя тощо.73 На думку дослідника, «нещаслива цер­ ковна політика російського уряду» призвела до пошуку «правди» в «різних протестант­ ських сектах»74. Цей історіографічний факт, спостереження щодо взаємозв’язку між секу­ ляризаційними церковно­політичними тенденціями та посиленням протестантизму в Україні вперше зустрічаємо саме у Д. Дорошенка. Окремі фрагменти з релігійної політики російського уряду бачимо й у суто світських працях цього видатного історика­державника. Зокрема в роботі «Нариси з історії Украї­ ни»75 дослідник у руслі загальної політики уряду Катерини ІІ згадував і про секуляриза­ цію 1786 р. Він наводив дані про велику кількість «відібраних селян» (близько 50 тис. для київських монастирів), оцінював стан колишніх церковних селян як підневільний, оскіль­ ки з них «мали комплєктуватись окремі полки російської армії»76. Дослідник болісно сприймав введення «церковних штатів» як удар по Київській академії зокрема, і по всьо­ му українському шкільництву та друкарству загалом77. В іншій наративній роботі («Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл») Д. Дорошенко вкрай побіжно згадував про церковну політику Катерини ІІ78. За слушним висловом Л. Божука, «Дмитро Іванович завжди працював на потребу дня»79, відповідно, «так з’являлися його численні наукові праці»80, які вирізнялись своєрідним науково­пуб­ ліцистичним стилем та риторикою. Зокрема, було лише згадано про секуляризацію цер­ ковно­монастирських маєтностей протягом 1786–1788 рр. та в цілому охарактеризовано шкідливі наслідки заходів імперського уряду для України: «чужі й незвичні церковні по­ рядки … повели до упадку великої сили філянтропічних заходів, т. зв. “шпиталів” і добро­ дійних брацтв, які існували при українських церквах і монастирях»81. Дещо пізніше, вже в Німеччині, вийшла друком ще одна історико­публіцистична праця науковця – «Короткий курс історії України з малюнками»82, – яка в описі політики російських імператорів щодо 67 Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному... С. 42–43. 68 Дорошенко Д. Короткий нарис історії Християнської Церкви. Вінніпег: Вид­ня Наук. Товариства при Колєґії св. Андрія в Вінніпегу, 1949. 102 с. 69 Там само. С. 80. 70 Там само. 71 Зокрема, про митрополита Арсенія Мацієвича писали К. Харлампович, І. Власовський, вже згаданий І. Огієнко та ін. українські вчені. 72 Дет. див.: Петрущак І. Канонізація святих на соборах Української Православної Церкви Київського Патріарха­ ту 1996–2013. Київ: Київська Православна Богословська Академія. Богословський факультет, 2018. С. 57–68. 73 Дорошенко Д. Короткий нарис історії Християнської Церкви. С. 80–81. 74 Там само. С. 81. 75 Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. ІІ (від половини XVII ст.). Праці Українського Наукового Інституту. Варшава, 1933. Т. XVIII. Серія підручників, книга 2. 370 с. 76 Там само. С. 216. 77 Там само. С. 217. 78 Дорошенко Д. Курс історії України: для вищих кляс середніх шкіл. Відень–Київ: Вернигора, 1921. 231 с. С. 173­174. 79 Божук Л. Роль Д. Дорошенка у формуванні українського наукового простору. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Секція «Українознавство». Вип. 12. Київ, 2008. С. 35. 80 Там само. С. 35. 81 Дорошенко Д. Курс історії України. С. 174. 82 Дорошенко Д. Короткий курс історії України з малюнками. Ляйпціг–Катеринослав: Українське вид­во у Кате­ ринославі, 1923. 228 с. Siverian chronicle. 2024. № 6 93 України повністю дублювала попередню працю83 (однаковою була також нумерація сторі­ нок розділів84). Дуже цікаву та глибоку джерелознавчу працю знаходимо в іншого видатного діаспор­ ного науковця – О. Лотоцького85. Дослідник багато співпрацював зі знаними істориками свого часу – В. Антоновичем, М. Грушевським, О. Лазаревським86, також перебував і пра­ цював у багатьох діаспорних наукових осередках – у Відні, в рамках Українського вільно­ го університету в Празі, у Варшавському університеті, в Українському технічно­господар­ ському інституті у Подебрадах, читав лекції у Парижі тощо87. У роботі «Українські джерела церковного права» міститься цікава характеристика де­ яких законодавчих актів Російської імперії, які дають змогу оцінити законодавчо­регуля­ тивний вплив уряду на різні сторони життя Української Церкви. У розділі «Пам’ятки за­ конодатні російської доби» дослідник детально розглядає причини переміни устоїв «мос­ ковської церкви» внаслідок «втягнення у політичне життя північної держави»88. Характе­ ризуючи фактично цезаро­папістську систему церковно­політичних відносин у XVIII ст., історик аналізує «Адміністративні акти поневолення Української Церкви», де вже сама назва розділу виражає послідовну національну позицію автора (с. 279). Серед найважливі­ ших соціально­релігійних проблем, що виникли в Україні внаслідок тиску імперії та Си­ ноду, О. Лотоцький вказує на скасування виборності київського митрополита, відміну принципу безапеляційності митрополичого суду тощо (що яскраво виявлялось і за доби Катерини ІІ) (с. 282). Особливо значущими дослідник визначає «Пункти українського ду­ ховенства», які вироблялися для «Комисіи для сочиненія проекта новаго уложенія». Ціка­ во, що, на думку історика, саме під «вражінням» від прецедентів українського спротиву політиці російської влади, імператриця вдалася до «нівеляційних заходів» (с. 283). «Вихідною точкою» цієї нівеляції вчений називає «секуляризацію архиєрейських та манастирських маєтків з установленням штатів для удержання духовенства» (с. 284). Са­ ме у О. Лотоцького бачимо деякі факти, які висвітлюють заходи уряду протягом 1764– 1786 рр. (проміжок між секуляризацією на російських та українських теренах імперії). Ці історичні дані ми не знаходимо в інших діаспорних вчених, що свідчить про ґрунтовність аналізу та намагання науковця зрозуміти події в їх багатогранності. На основі проблемно­ хронологічного, біографічного та структурного методів дослідник висвітлив цікаві й супе­ речливі факти секуляризаційної політики, підтверджуючи свої думки іншими джерелами. Проаналізуємо опис О. Лотоцького в дискурсі ключових фактів, наведених істориком. По­перше, як своєрідну «помсту» за відмову митрополита Арсенія Могилянського без­ застережно дозволити секуляризацію, майже одразу припинили асигнування на Київську академію, що було «припасуванням наслідків, що вже позначилися Московщині» (с. 284). По­друге, готувалося підґрунтя для опису церковної власності духовних осіб, які помира­ ли вже після появи указу 1763 р. Починається своєрідна «блокада» ченців з «малоросій­ ських епархій» стосовно їхнього прибуття до «великоросійських» земель імперії (с. 284– 285). Дослідник із болем зауважував, що навіть у сфері суто внутрішньо­економічних процесів Української Церкви було запроваджено контроль – введено таксу за треби; «по­ ширення сих указів на Україну нічим не було виправдане, бо на Україні не заведено було духовних штатів та не наділено причти землями» (с. 285), – зазначав науковець. На думку О. Лотоцького, навіть сама спроба українського духовенства в «Пунктах» до «Комисіи новаго уложенія» відновити свої права спричинила гостру хвилю реакції імперського уря­ ду (с. 286). Як і більшість істориків Церкви української діаспори, дослідник гостро крити­ кував митрополита Гавриїла Кременецького за його зраду українським релігійним інтере­ сам: «Типовий представник архиєрея на взірець Духовного Регламента, митрополіт Гав­ риїл, ставши митрополітом, хоч і українець зроду, був найслухнянішим органом централі­ заційної політики російського правительства щодо українскої Церкви» (с. 286). Науковець наводить багато відомостей і про інші заходи імперської влади щодо Церкви, як­то заміна посад «людьми зайшлими», заборони щодо висвят дітей старшини та козаків без особли­ вих дозволів полковників тощо (с. 286–290). Назагал, опис О. Лотоцького має гострий, ви­ кривальний і водночас – науково обґрунтований характер. 83 Дорошенко Д. Короткий курс історії України з малюнками. С. 173–174. 84 Там само (Зміст). 85 Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Праці Українського Наукового Інституту. Варшава, 1931. Т. 5. Кн. 1. 318 с. 86 Михайленко Г. Олександр Лотоцький (1870–1939 рр.): інтелектуальна біографія історика. Херсон: Вид. дім «Гельветика», 2014. С. 36, 39–40. 87 Там само. С. 133–159. 88 Лотоцький О. Українські джерела церковного права. С. 271. Далі посилання на сторінки цієї роботи подаємо в тексті статті в дужках. Сіверянський літопис. 2024. № 6 94 Нарешті, бачимо окремі авторські оцінки церковної політики Катерини ІІ в наративі О. Лотоцького з історії помісних Православних Церков89. Дослідник чільну увагу приді­ лив церковно­політичним відносинам. Так, описуючи «Московську церкву», окремий під­ розділ історик присвятив «відносинам церковно­державним та церковно­суспільним» (с. 422). О. Лотоцький робить значний акцент на «Духовному регламенті» архієпископа Феофана Прокоповича та небезпідставно вважає його причиною зловживань державою щодо Православної Церкви (с. 415–430). Характеризуючи церковну політику імператриці Катерини ІІ, вчений приділяє багато уваги секуляризації церковних маєтностей. Він зазна­ чає, що більша частина Синоду діяла в інтересах, «для цариці бажаних», і звинувачує пе­ редусім «ієрархів­москалів» у підкоренні Української Церкви імперським інтересам (с. 426). Згадує науковець і про протест Арсенія Мацієвича, і робить висновок: «церковна ієрархія, од верху до низу, стала безоглядною політичною зброєю в руках самодержавної влади» (с. 427). Оскільки праця О. Лотоцького має історико­догматичний характер, то де­ кілька сторінок цієї роботи історик присвятив аналізу феномену цезаро­папізму в руслі політики Катерини ІІ крізь призму законодавчих актів імперії (с. 428). Визначною дослідницею української історії, історіографії та джерелознавства була Н. Полонська­Василенко. Вчена залишила по собі багату наукову спадщину, до сфери її зацікавленості належала й історія суспільно­релігійних процесів. У двотомній праці «Істо­ рія України»90 дослідниця на основі яскраво вираженого історико­фактографічного та системного підходу окреслила віхи української історії; наскрізною лінією Н. Полонська­ Василенко визначила проблему української самостійності / підлеглості у всіх сферах суспільного життя. У розділі «Духове життя» коротко охарактеризовано існування Укра­ їнської Православної Церкви й «у складі Російської Церкви»91. На відміну від багатьох діаспорних дослідників, Н. Полонська­Василенко не робить акцент на біографічному описі ієрархів та імператорів, а зосереджується на наслідках їх політики. Наприклад, винним в уніфікації Церкви вчена вважає саме київського митропо­ лита. Посилаючись на І. Власовського, вона пише: «митрополит Гавриїл Кременецький (1770–1783) систематично провадив централізаційну політику в Українській Церкві, до­ стосовуючи її порядки до тих, що були в Російській Церкві. За його правління заведено ще одно обмеження: Синод став сам призначати архимандритів та ігуменів до україн­ ських манастирів»92. Цікаво, що дослідниця узагальнила політику російських імператорів, використовуючи й церковну термінологію: «протягом коло 60 років ця цивільна влада на­ лежала жінкам – Катерині І, Анні, Єлисаветі, Катерині II, з яких дві – Катерина І та Кате­ рина II – були німкені… Яскравішого прикладу панування цезаропапізму не може бу­ ти»93. Окрім згаданої праці, Н. Полонська­Василенко залишила авторські оцінки російської церковної політики в монографії «Історичні підвалини УАПЦ»94. Тут дослідниця також гостро засуджує ідею – «цар є голова Церкви», і зазначає, що це навіть було узаконено на державно­правовому рівні95. У руслі секуляризаційної та централізаторської церковної політики уряду Н. Полонська­Василенко згадала лише про факти утисків українських друкарень у XVIII ст.96 Як і деякі інші історики Церкви (І. Огієнко, Д. Дорошенко), до­ слідниця науково обґрунтувала різницю між Українською та Російською Православними Церквами на широкому історичному, канонічному, культурному тлі – у статті, надрукова­ ній в Мюнхені, в Інституті для вивчення СРСР97. Значний внесок у розвиток церковно­історичних студій зробив І. Власовський. Відо­ мий вчений протягом 1944–1948 рр. проживав у Німеччині, а з 1948 р. перебував та пра­ цював у Канаді, де при Колегії св. Андрія Первозваного у Вінніпезі викладав богословські та історичні дисципліни98. Найбільш визначною працею вченого слід визнати його п’яти­ томний «Нарис історії Української Православної Церкви»99. Періоду XVIII–XIX ст. при­ 89 Лотоцький О. Автокефалія: У 2 т. Праці Українського наукового інституту. Варшава, 1935–1938. Т. 2: Нарис історії автокефальних Церков. Далі посилання на сторінки цієї роботи подаємо в тексті статті в дужках. 90 Полонська­Василенко Н. Історія України. Мюнхен: Український Вільний Університет, 1976. Т. 2: від полови­ ни XVII ст. до 1923 р. 600 с. 91 Там само. С. 6, 198–201. 92 Там само. С. 201. 93 Там само. 94 Полонська­Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Рим, 1964. 126 с. 95 Там само. С. 85. 96 Там само. С. 84. 97 Полонська­Василенко Н. Особливості Української Православної Церкви. Український збірник. Мюнхен: Інсти­ тут для вивчення СССР, 1958. Кн. 14. С. 59–95. 98 Дет. про життя та наукову діяльність І. Власовського в еміграції див.: Іван Власовський. Пропам’ятна книга / За ред. Ф. Кульчицького, О. Мухи. Торонто: Українське православне братство св. Володимира, 1974. 142 с. 99 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью­Йорк–Саунд­Баунд­Брук, 1977. Т. ІІІ (XVIII–XX ст.). 390 с. Siverian chronicle. 2024. № 6 95 свячено третій том цієї загальної монографії. Будуючи структуру оповіді, автор спирався на хронологічний, тематичний та почасти географічний принцип, тому політиці Катери­ ни ІІ та умовам буття Української Церкви за її правління присвячені різні підрозділи ро­ боти100. У цілому, працю дослідника вирізняє значний масив історичних роздумів та вис­ новків автора, який часто намагається по­своєму інтерпретувати суспільно­релігійні яви­ ща. До проблем життя Української Церкви дослідник підійшов дуже ґрунтовно, про що свідчать назви розділів: «Київська митрополія як автономна церковна область», «Україн­ ська культура під впливом Церкви та упадок її», «Український церковний потенціял, його роля та праця на культурному піднесенні Московщини у XVIII ст.». У першому розділі наскрізною лінією для характеристики життя Української Церкви є постать київського митрополита. Дослідник ніби докоряє першоієрарху, який фактично був вимушений йти у фарватері московської церковної політики, і зазначає: «Таке стано­ вище Київського митрополита робило б з нього духовного вождя українського народу, та навіть і білоруського» (с. 7). Цікаво, що, на думку І. Власовського, епоха Катерини ІІ не була піковим часом наступу на права Української Церкви, а радше остаточним довершен­ ням церковної політики уряду. Науковець наводить найбільш влучні факти, які доводили негативний вплив політики імперського уряду на духовну, авторитетну роль митрополита й Української Церкви загалом: заборона титулу «митрополит всея Малыя Россіи», адже таке найменування було фактором докору щодо колишньої підлеглості «великоросійських єпархій» Києву за доби Русі; жорстку позицію уряду щодо «Пунктів о выгодностях мало­ российского духовенства»; русифікація українських монастирів за особистого сприяння митрополитів Гавриїла Кременецького та Самуїла Миславського; введення штатів за се­ куляризацією 1786–1788 рр. та «розбори» українського духовенства, що стало крайньою точкою в жорстокій політиці щодо Церкви на українських теренах, вважає І. Власовський (с. 31–37). Про політику Катерини ІІ науковець згадує вже в першому розділі – «Київська митро­ полія і доля її, як автономної Церковної области в складі Російської Православної Церкви, від 1686 р. до кінця XVIII ст.». Дослідник, в цілому ставлячись дуже негативно до постаті Катерини ІІ, інколи визнавав рацію за її церковною політикою, зокрема, щодо «приєднан­ ня білоруської кафедри до Росії»: «з огляду на те, що Польща … цілий час порушувала п. 9 Вічного миру 1686 р. про свободу віри для православних, трудно не признати рації безпосередньої залежности та зносин єдиного в Польщі православного єпископа Білорусі з Російським Синодом, бо тільки Російський уряд мав силу боротися з порушенням дого­ вору, підписаного ним з Польщею 1686 р.» (с. 15). Далі історик описує долю Київської (Києво­Могилянської) академії: «В другій поло­ вині XVIII в., а властиво в правління Катерини II (1762–1796), Київо­Могилянська Акаде­ мія довго знаходилась в стані, можна сказати, переходовому у всіх відношеннях» (с. 45), стані перед фактично повною нівеляцією академії як центру української вищої освіти XVIII ст. – на відміну від інших галузей церковного життя (економічних, політичних), які зазнавали жорсткого тиску уряду імператриці. Науковець задує навіть маловідомі факти щодо впливу російського уряду на Київську академію в другій половині XVIII ст., зокре­ ма наводить відомості про «заведення чисто московської вимови церковно­словянських текстів в церковнім богослуженні» та навіть про викладання риторики «по правилах пое­ зії, надрукованих в Москві, ораторію ж по правилах Ломоносова» (с. 47). Гостро запере­ чує І. Власовський думки російських істориків (передусім А. Карташова), які вказували на побожність Катерини ІІ: «Все це було лицемірством дуже далекої не тільки від правосла­ вія, а взагалі від Церкви Христової вольтеріянки­німки на російському престолі. До духо­ венства, а особливо до українського, не мала симпатій Катерина II з її планами повного підпорядкування Церкви державі», – писав дослідник (с. 45). Далі він характеризує видан­ ня українських книг під російською цензурою (с. 58–62), і навіть розлого наводить життє­ писи українських святих кінця XVII – XVIII ст. (с. 70–99), що особливо контрастує з ін­ шими працями діаспорних вчених. Вважаємо за потрібне проаналізувати також науковий доробок істориків, яких не мож­ на назвати суто діаспорними дослідниками, але праці яких мали вагомий вплив на україн­ ську інтелігенцію закордоння. У цьому контексті варто згадати роботу М. Аркаса101 «Істо­ рія України­Русі», друге видання якої було здійснене 1912 р. в Кракові102. Працю вирізняє значна кількість ілюстративного матеріалу, зокрема портрети Катерини ІІ та деяких київ­ 100 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. С. 388–390. Далі посилання на сторінки цієї роботи подаємо в тексті статті в дужках. 101 Микола Аркас помер 1909 р. в Миколаєві, і фактично все життя прожив на території українських земель в складі Російської імперії. 102 Аркас М. Історія України­Русі: з малюнками. Краків: Накладом О. Аркасової, 1912. 424 с.: іл. Сіверянський літопис. 2024. № 6 96 ських митрополитів103. Цікаво, що, на відміну від діаспорних істориків, М. Аркас називав митрополита Рафаїла Заборовського «великим оборонцем київської Академії»104, хоча водночас негативно оцінював діяльність російського уряду другої половини XVIII ст.: ду­ ховенство «переслідувано, нівечено освіту, понижувано», «заборонено навіть букваря (українського – В.Ч.) друкувати». Дослідник картав за контроль над Українською Церк­ вою не лише «духовні московські власти», а й колишню старшину, яка фактично стала дворянством імперії105. Назагал ця праця за своїм популярним стилем та направленістю є посібником або підручником з історії України, а не строго науковою працею. Характеризуючи українську історичну думку будь­якого періоду від стародавньої до­ би до початку ХХ ст., не можна оминути увагою праці М. Грушевського. Оскільки біль­ шість робіт історика було видрукувано у Львові, Києві або Санкт­Петербурзі, ми охарак­ теризуємо церковну політику Катерини ІІ лише крізь призму тих праць, які видавались за кордоном Російської імперії або СРСР. Наприклад, у навчальному посібнику «Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх» (Відень, 1920) видатний історик згадував про секуляризацію церковних маєтностей 1786 р., але фактично не навів авторських оцінок. Дослідник так назагал оцінив реформи російського уряду щодо українського соціокультурного життя: «українське громадянство мовчки сприйняло се скасовання до решти старого устрою, жалувало за ним, але мало хто відважився виступати з тими жалованнями»106. На жаль, у найголовнішій праці М. Гру­ шевського – 10­ти томній «Історії України­Руси» – не згадувалось про політику Катери­ ни ІІ, оскільки останній том доходив до верхньої хронологічної межі 1658 р., а саме – Га­ дяцької умови за гетьманування І. Виговського107. У цьому контексті варто згадати також істориків, які, хоч і не були власне емігранта­ ми, проте працювали поза межами Великої України в період входження західноукраїн­ ських земель до Польської Республіки, і напрацювання яких мало певний вплив на інших діаспорних дослідників. На жаль, вони практично не аналізували церковно­політичну ді­ яльність Катерини ІІ щодо українських земель. Наприклад, в історичному огляді І. Холм­ ського (псевдонім І. Крип’якевича) не згадується про проблеми Української Церкви XVIII ст., а лише окреслено «церковну унію та могилянські реформи»108. З огляду на ваго­ мий історико­етнографічний характер цієї праці, політичній тематиці в ній приділено значно менше уваги. Не було охарактеризовано проблему антицерковної політики Кате­ рини ІІ і в інших працях І. Крип’якевича109, також у роботі О. Барвінського110, і навіть у великій колективній монографії І. Крип’якевича, М. Голубця, Д. Дорошенка та Я. Пастер­ нака111. Наостанок відзначимо багаторічну працю по систематизації історичних та історіогра­ фічних джерел, присвячених минулому Української Церкви, греко­католицького священ­ ника, церковного історика о. Ісидора Патрила. Його «Джерела і бібліографія історії Укра­ їнської Церкви» не втратили наукової цінності до сьогодні112. Отже, церковно­політична діяльність уряду Катерини ІІ щодо України досить ґрунтов­ но висвітлювалася діаспорними дослідниками. З одного боку, науковці закордоння базу­ вались на здобутках дореволюційних учених – як українських, так і російських: К. Хар­ ламповича, М. Костомарова, архієпископа Філарета Гумілевського, І. Чистовича, М. Бар­ сова та ін. Водночас діаспорні історики доповнили цю тему власними джерелознавчими й фактографічними розвідками, чим суттєво збагатили українську історичну думку. У ціло­ му, дослідники оцінювали діяльність імперського уряду вкрай негативно, адже фактично державна секуляризаційна політика придушила оригінальне українське релігійно­куль­ 103 Аркас М. Історія України­Русі. С. 286, 342. 104 Там само. С. 388. 105 Там само. С. 386. 106 Грушевський М. Історія України, приладжена до проґрами вищих початкових шкіл і низших кляс шкіл серед­ ніх. Київ–Відень: Видання Дніпровського Союзу Споживчих Союзів України (Дніпросоюз), 1920. С. 168. 107 Див.: Грушевський М. Історія України­Руси. Нью­Йорк: Вид­че т­во «Книгоспілка», 1956. Т. Х: Від смерти Хмельницького до Гадяцької умови. 108 Холмський І. Історія України. Нью­Йорк: Педагогічний інститут українознавства НТШ, Шкільна рада УККА, 1971. С. 368. 109 Маються на увазі такі роботи вченого: Крип’якевич І. Історія України. Київ–Львів–Відень: Українське вид­че т­во «Вернигора», 1918. 80 с.; Його ж. Огляд історії України. Repetitorium для вищих кляс середніх шкіл та вчи­ тельських курсів. Київ–Львів–Відень: Українське вид­че т­во «Вернигора», 1919. 90 с.; Його ж. Мала історія України. Джерсі Сіті, 1924. 30 с. 110 Барвінський О. Історія України­Руси. Вінніпег: Накладом «Української друкарні», 1920. 128 с. 111 Крип’якевич І., Голубець М., Дорошенко Д., Пастернак Я. Велика історія України. Вінніпег: Вид­во І. Тиктора, 1948. 968 с. 112 Під час збору наукової літератури щодо історії Української Церкви автор послуговувався багатьма бібліогра­ фічними позиціями з видань ордену Василіян (90­ті рр. ХХ ст.). Див.: Патрило І. Джерела і бібліографія історії Української Церкви: У 3 т. Записки ЧСВВ. Рим, 1975–1995. Сер. 2. Секція 1. Siverian chronicle. 2024. № 6 97 турне життя, а також знівелювала роль Української Церкви як духовної опори українсько­ го народу. Вкрай важливою, разом із виданням суто історичних, краєзнавчих праць і розробкою проблем минулого Української Церкви, була також бібліографічна та джерельно­описова діяльність діаспорних науковців у контексті історії різних Церков, які існували на україн­ ських теренах. Найбільш вагомий внесок у розробку студій з церковної політики внесли митрополит Іларіон (І. Огієнко), Д. Дорошенко та О. Лотоцький. Цікавим є порівняльний дискурс висвітлення проблематики у працях церковних і світських істориків, а також у наративах з історії Української Церкви та України в цілому. Незважаючи на те, що питан­ ня секуляризаційної політики Катерини ІІ не ставало безпосереднім об’єктом вивчення, діаспорні історики змогли детально його дослідити навіть у дискурсі переважно загальних праць. Найбільш ключовими проблемними віхами науковці вважали питання занепаду та контролю імперії за українською церковно­видавничою справою, секуляризацію церков­ но­монастирських маєтностей 1786 р. (питання цієї ж реформи на Слобожанщині та в Пів­ денній Україні у 1788 р. чомусь майже не згадувалося дослідниками). Також не оминули увагою діаспорні вчені аспект особистісного впливу митрополитів Київських на прове­ дення уніфікаційних заходів російського уряду та постать митрополита Арсенія Мацієви­ ча як символу опору тискові абсолютизму на релігійне життя. Маємо певну відмінність у поглядах на роль української ієрархії другої половини XVIII ст. в процесі «зросійщення» Української Церкви: одні дослідники вказували, що єпископат був «вірним помічником» російського уряду в цьому процесі, інші вважали українських вищих священнослужителів заручниками ситуації, які потрапили «під лещата» імперської системи. References Bozhuk, L. (2008). Rol D. Doroshenka u formuvanni ukrainskoho naukovoho prostoru [The role of D. Doroshenko in the formation of the Ukrainian scientific space]. Visnyk Kyivskoho natsionalnoho univer- sytetu im. T. Shevchenka – Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv, 12, P. 32–35. Kyiv, Ukraine. Mykhailenko, H. (2014). Oleksandr Lototskyi (1870–1939 rr.): intelektualna biohrafiia istoryka [Olek­ sandr Lototskyi (1870–1939): intellectual biography of the historian]. Kherson, Ukraine. Olenych, L., Chuprova, V. (Ed.). (2007). Ivan Ohiienko: «Ia vse zrobyv, shcho mih zrobyty…»: Bib­ lioh. pokazhchyk [Ivan Ogienko: «I did everything I could do...»: Bibliographic index]. Ternopil, Ukraine. Papakin, H., Hyrych, I. (Ed.). (2014). Hrushevskyi M. Istoriia Ukrainy pryladzhena do programy vyshchykh pochatkovykh shkil i nyzshykh klias shkil serednikh. Tvory: U 50 t. [Hrushevsky M. History of Ukraine adapted to the curriculum of higher primary schools and lower secondary schools. Works: In 50 vols.]. Lviv, Ukraine. Pashchenko, V. (1993). Rol I. Ohiienka v ukrainskomu relihiinomu i kulturnomu vidrodzhenni [The ro­ le of I. Ohienko in the Ukrainian religious and cultural revival]. Poltava, Ukraine. Pashchenko, V. (1995). Ivan Ohiienko. Istoriia Ukrainy v osobakh XIX–XX st. [Ivan Ohienko. History of Ukraine in persons of 19th–20th c.]. Kyiv, Ukraine. Pashchenko, V. (2002). Ivan Ivanovych Ohiienko (1882–1972). 20 vydatnykh ukrainskykh pedahohiv: Nauk.­metod. posibnyk [Ivan Ivanovych Ohienko (1882­1972). 20 outstanding Ukrainian teachers: Scien­ tific and methodological guide]. Poltava, Ukraine. Petrushchak, I. (2018). Kanonizatsiia sviatykh na soborakh Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy Kyivsko­ ho Patriarkhatu 1996–2013 [Canonisation of saints at the Councils of the Ukrainian Orthodox Church of the Kyiv Patriarchate 1996–2013]. Kyiv, Ukraine. Shumilo, V., Shumilo, S. (2022). Paisii Velychkovskyi ta Hryhorii Skovoroda: dva pohliady na feno­ men asketyzmu [Paisius Velichkovsky and Hryhoriy Skovoroda: two views on the phenomenon of asceti­ cism]. Pravoslavia v Ukraini. Do 300-richchia z Dnia narodzhennia prepodobnoho Paisiia Velychkovsko- ho ta Hryhoriia Savycha Skovorody: zbirnyk statei – Orthodoxy in Ukraine. To the 300th anniversary of the birth of Reverend Paisiy Velychkovskyi and Hryhori Savich Skovoroda: a collection of articles, XI, P. 63–79. Soldatenko, V. (2004). Doroshenko Dmytro Ivanovych. Ukrainska dyplomatychna entsyklopediia: U 2­ kh t. [Doroshenko Dmytro Ivanovych. Ukrainian diplomatic encyclopaedia: In 2 vols.]. Kyiv, Ukraine. Tymoshyk, M. (1994). Ohiienko I. Istoriia ukrainskoho drukarstva [History of Ukrainian printing]. Lybid, Ukraine. Varvartsev, M. (Ed.). (2014). Doroshenko Dmytro Ivanovych. Ukraina v mizhnarodnykh vidnosynakh [Doroshenko Dmytro Ivanovych. Ukraine in international relations]. Kyiv, Ukraine. Yvanytskaia, S. (2011). Doroshenko Dmytryi Yvanovych. Ukrainska liberalno­demokratychna partiina elita: «kolektyvnyi portret» (kinets XIX – poch. XX st.) [Doroshenko Dmytro Ivanovych. Ukrainian libe­ ral­democratic party elite: «collective portrait» (the late 19th – the early 20th c.)]. Zaporizhzhia, Ukraine. Zavalniuk, O. (2009). Doslidzhennia diialnosti Ivana Ohiienka na posadi rektora Kamianets­Podilsko­ ho derzhavnoho ukrainskoho universytetu [Study of Ivan Ohienkoʼs activity as rector of Kamianets­Podil­ skyi state Ukrainian university.]. Ivan Ohiienko i suchasna nauka ta osvita – Ivan Ohienko and modern sci- ence and education, 6, P. 30–42 Zhulynskyi M. (Ed.). (2013). Ohiienko Ivan Ivanovych. Shevchenkivska entsyklopediia: U 6 t. [Ogien­ ko Ivan Ivanovych. Shevchenkoʼs encyclopaedia: In 6 vols.]. Kyiv, Ukraine. Сіверянський літопис. 2024. № 6 98 Чистяков Володимир Олександрович – аспірант Навчально­наукового інституту ім. О.М. Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т.Г. Шевченка (вул. Гетьмана Полуботка, 53, м. Чернігів, 14013, Україна). Chystiakov Volodymyr – Ph.D. student at the O.M. Lazarevsky educational and scientific institute of history and socio­humanitarian disciplines of the T.G. Shevchenko National universi­ ty «Chernihiv Collegium» (53 Hetmana Polubotka Str., Chernihiv, 14013, Ukraine). E­mail: vchistyakov96@gmail.com THE IMPERIAL POLICY OF CATHERINE II TOWARDS THE UKRAINIAN CHURCH (SECOND HALF OF THE 18TH CENTURY) IN UKRAINIAN DIASPORIC HISTORIOGRAPHY The relevance of the article lies in the importance of analyzing the achievements of diasporian Ukrai- nian historiography, because scientists abroad were able to preserve, develop and enrich Ukrainian natio- nal historical science. In this context, diaspora scholars considered not only the problems of Ukrainian sta- te-building, but also characterize the period of incorporation and unification of Ukrainian socio-cultural life to the empires standards. Accordingly, many researchers covered the history of Ukraine in the 18th century, when the Ukrainian system gradually and steadily merged with the "Great Russian" or "Austrian" system. In our opinion, the ecclesiastical and political activities of Catherine II, which actually led to the blurring of boundaries and differences between the Ukrainian and Russian Churches, require special attention in this regard. The purpose of the article is to investigate the historiographic positions, minds and opinions of scho- lars of the Ukrainian diaspora regarding the policy of Catherine II in relation to the Ukrainian Church; to compare the achievements of various diaspora scientists, their views on the issues; to characterize the his- torical and historiographical base on which diasporic historians relied; to analyze in general the degree of development of the specified historical problem in the works of Ukrainian scientists abroad; to identify unexplored lacunae and questions in the context of the church-political activity of the Russian government in the second half of the 18th century. The scientific novelty of the article lies in the historiographical ana- lysis of a previously unexplored problem through the prism of various types of historical, journalistic, and po-pular scientific works by scientists of the Ukrainian diaspora. Methodological basis of the work. Du- ring the writing of the article, the following research methods applied to historiographical sources were used: comparative, historical-genetic, structural, biographical, etc. These methods were applied on the ba- sis of generally accepted principles of scientific research: integrity, systematicity, objectivity. At the same time, one should not forget about the pronounced subjectivity of historical works. Conclusions. Ukrainian diasporic historiography became an important milestone in the development of national historiography. Ukrainian scientists, under the conditions of a lack of historical and historio- graphical sources, the absence of objective conditions that would contribute to the development of science, were able to enrich historical thought with many works. In the context of the problem posed - the imperial policy of Catherine II regarding the Ukrainian Church – we observe a certain superficiality of analysis and coverage, since diaspora scholars had other important problems to analyze – the Ukrainian liberation struggle of 1917–1921 and other issues of preserving Ukrainian statehood in the 20th century. These ques- tions were still alive in the memory of many participants of the events of the beginning of the last century. Mainly among Ukrainian historians abroad, the problem of the ecclesiastical and political activity of the imperial government was highlighted in general works on the history of the Church and Ukraine as a who- le. These works enjoyed considerable popularity among the intelligentsia not only abroad, but also in Ukraine itself, were used as teaching aids in educational institutions and "educated" new generations of the Ukrainian scientific elite. In general, scholars of the Ukrainian diaspora, based on the work of Ukrainian and Russian resear- chers of the second half of the 19th and early 20th centuries, assessed the unification policy of the Russian government towards the Ukrainian Church as extremely negative. It is interesting that the researchers mostly emphasized the historical and journalistic purpose of their works. Among the problems of the policy of the government of Catherine II regarding the Church in Ukrainian lands, scholars mainly described the secularization of 1786-1788, the problem of "mental" Russification of the Ukrainian clergy, and the decline of Ukrainian printing. We can consider that I. Ohienko (Metropolitan Hilarion) to be the most prominent researcher of church history, who paid a lot of attention to the period of existence of the Ukrainian Church in the Russian synodal system. His works remain particularly valuable and in demand even today. Key words: diaspora, historiography, historical thought, imperial policy, unification, Russification, se- cularization. Дата подання: 3 березня 2024 р. Дата затвердження до друку: 6 грудня 2024 р. Цитування за ДСТУ 8302:2015 Чистяков, В. Імперська політика Катерини ІІ щодо Української Церкви (друга половина XVIII ст.) в українській діаспорній історіографії. Сіверянський літопис. 2024. № 6. С. 86–98. DOI: 10.58407/litopis.240609. Цитування за АРА Chystiakov, V. (2024). Imperska polityka Kateryny II shchodo Ukrainskoi Tserkvy (druha polovyna XVIII st.) v ukrainskii diaspornii istoriohrafii [The imperial policy of Catherine II towards the Ukrainian Church (second half of the 18th century) in Ukrainian diasporic historiography]. Siverianskyi litopys – Si- verian chronicle, 6, P. 86–98. DOI: 10.58407/litopis.240609.

Схожі ресурси