Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі
Метою статті є визначення причин вбивства половецьких ханів на мирних переговорах у Переяславі 1096 р. та його наслідків для політичного життя Русі. Методологічно робота здійснена на основі історико-антропологічного підходу. Науковою новизною дослідження є значно ширший контекст розгляду цієї події,...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Сiверянський літопис |
|---|---|
| Datum: | 2024 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2024
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202821 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі / О. Васюта // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 5-18. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859670932967129088 |
|---|---|
| author | Васюта, О. |
| author_facet | Васюта, О. |
| citation_txt | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі / О. Васюта // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 5-18. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський літопис |
| description | Метою статті є визначення причин вбивства половецьких ханів на мирних переговорах у Переяславі 1096 р. та його наслідків для політичного життя Русі. Методологічно робота здійснена на основі історико-антропологічного підходу. Науковою новизною дослідження є значно ширший контекст розгляду цієї події, ніж було здійснене раніше як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичний науці. Висновки. До теми вбивства половецьких ханів у Переяславі 1096 р. дослідники звертались вже неодноразово. Однак якогось особливого значення цій події ними не надавалося. Насправді, як засвідчує всебічний аналіз тогочасного політичного життя Русі, наслідки цього вбивства мали зовсім не локальний характер. Взагалі ж, без цієї події не було б і відомого Любецького з’їзду князів. А рішення останнього, як відомо, багато в чому визначили всю подальшу політичну історію Русі.
The purpose of the article is to determine reasons for the assassination of the Polovtsian khans during the peace negotiations in Pereyaslav in 1096 and its consequences for the political life of Rus. Methodologically, the work is based on a historical-anthropological approach. The scientific novelty of the research lies in the significantly broader context of examining this event compared to previous studies in both domestic and foreign historical science. Conclusions. The topic of the assassination of the Polovtsian khans in Pereyaslav in 1096 has been addressed by researchers multiple times. However, they have not attributed any particular significance to this event. In reality, as a comprehensive analysis of the political life of Rus at that time shows, it was far from a mere local incident. In fact, without this event, there would not have been the well-known Liubech congress of princes. The decisions of the latter, as we know, largely determined the entire subsequent political history of Rus.
|
| first_indexed | 2025-11-30T13:50:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Siverian chronicle. 2024. № 6
5
У ГЛИБ ВІКІВ
УДК 94(477.5)«11»
Олег Васюта
•
ВБИВСТВО ПОЛОВЕЦЬКИХ ХАНІВ У ПЕРЕЯСЛАВІ 1096 р.:
ПРИЧИНИ ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ НА РУСІ
DOI: 10.58407/litopis.240601
© О. Васюта, 2024. CC BY 4.0
ORCID: https://orcid.org/0000000175159129
Метою статті є визначення причин вбивства половецьких ханів на мирних переговорах у Пере-
яславі 1096 р. та його наслідків для політичного життя Русі. Методологічно робота здійснена на
основі історико-антропологічного підходу. Науковою новизною дослідження є значно ширший кон-
текст розгляду цієї події, ніж було здійснене раніше як у вітчизняній, так і в зарубіжній історич-
ний науці. Висновки. До теми вбивства половецьких ханів у Переяславі 1096 р. дослідники зверта-
лись вже неодноразово. Однак якогось особливого значення цій події ними не надавалося. Насправді,
як засвідчує всебічний аналіз тогочасного політичного життя Русі, наслідки цього вбивства мали
зовсім не локальний характер. Взагалі ж, без цієї події не було б і відомого Любецького з’їзду князів.
А рішення останнього, як відомо, багато в чому визначили всю подальшу політичну історію Русі.
Ключові слова: Святополк Ізяславич, Володимир Мономах, Олег Святославич, Ітлар, Кітан, по-
ловці, вбивство.
Історично так склалося, що Русь протягом всього часу свого існування завжди сусіди
ла з кочовими народами. Останні змінювались тільки в етнічному плані. Від середини
XI ст. і в наступні майже двісті років такими були половці.
Серед усіх сусідів Русі від її книжників половці удостоїлись найбільше негативних
відгуків. Так, у руських літописах вони регулярно характеризуються як «безбожні», «ока
янні», «беззаконні» та «погани»1. До речі, як наголошує Є.Ч. Скржинська, останній епітет
є навіть «не лише вказівкою на язичництво цих кочовиків, але й загальним докірливим їх
прізвиськом»2. У літературі Русі існував і «половецький зразок», який визначав змалюван
ня образів інших вороже до неї налаштованих народів3. По суті, причин цьому було кіль
ка. Однією з них, світоглядного плану, дослідники вважають несприйняття книжниками
Русі самого способу життя половців, бо кочівництво «розуміється передусім як рухли
вість і неукоріненість, і саме в цьому сенсі воно є однією з характерних властивостей хао
су, який загрожує християнській цивілізації»4. Інша причина була породжена загальним
станом тогочасних взаємостосунків між кочовими та осілими народами. Справа в тому,
що внутрішня економіка номадів базувалася на екстенсивному скотарстві, яке не задо
вольняло всі їхні потреби, а через це багато речей (продукти землеробства, ремісничі ви
роби, предмети престижного вжитку та інше) кочовикам могли надати лише осілі наро
ди5. Правда, для рівноправної торгівлі з останніми в номадів були дуже обмежені ресурси.
Відповідно, подібні потреби з їхнього боку часто задовольнялися шляхом збройних напа
дів на осілих сусідів, внаслідок чого сама війна стала галуззю економічної діяльності ко
човиків. Усе це було притаманне й половцям, для яких «стан війни був таким само при
1 Лаушкин А.В. Русь и соседи: история этноконфессиональных представлений в древнерусской книжности ХІ–
ХІІІ вв. Москва: Университет Дмитрия Пожарского; Русский фонд содействия образованию и науке, 2019. С. 54,
68.
2 Скржинская Е.Ч. Половцы. Опыт исторического истолкования этникона. Византийский временник. Москва:
Наука, 1986. Т. 46. С. 259.
3 Лаушкин А.В. Русь и соседи... С. 246.
4 Чекин Л.С. Безбожные сыны Измаиловы. Половцы и другие народы степи в древнерусской книжной культуре.
Из истории русской культуры. Москва: Языки русской культуры, 2001. Т. 1. С. 693.
5 Крадин Н.Н. Дань и подарки в истории взаимоотношений кочевников и Руси. Восточная Европа в древности и
средневековье. Москва: Институт всеобщей истории РАН, 2013. Вып. XXV. С. 158.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
6
родним, як і кочування у степу»6. Відтак, як зазначають дослідники, саме негативний до
свід відносин із ними найбільше вплинув на той образ половців, який представлений у пи
семних пам’ятках Русі7.
Однак у руських князів, як виявляється, стосунки з керманичами цих кочовиків дале
ко не були винятково антагоністичними. Прикметно, що фактично одразу після свого
утвердження як сусідів Русі половці почали виступати й у ролі союзників її князів як у
зовнішніх, так і у внутрішніх князівських конфліктах. До речі, Володимир Мономах, який
мав прямий стосунок до події, яку ми розглядаємо, був першим серед руських володарів,
принаймні так випливає з джерел, хто залучив цих кочовиків у ролі союзників до між
усобного князівського протистояння (1077 р.)8. А в наступні два роки половці виступали
союзниками вже Олега та Романа Святославичів, які тоді воювали проти Всеволода Яро
славича, батька Володимира Мономаха9. Серед зовнішніх військових кампаній руських
князів, де з їхнього боку були задіяні й ці кочовики, відомий похід теребовлянського пра
вителя Василька Ростиславича на Польщу в 1092 р.10 До того ж у другій половині ХІ ст.
маємо навіть факт, коли одні половці допомагали тому ж Володимиру Мономаху в його
протистоянні з іншими їхніми одноплемінниками11.
Подібні союзи базувалися на двох складових. До першої з них належать так звані «по
дарунки» від князів половцям. По суті, це був звичайний найм кочовиків на час проведен
ня військових кампаній. Взагалі ж, за допомогою періодичних виплат половцям володарі
Русі намагалися й просто утримувати їх від нападів на свої землі. Правда, повністю це не
убезпечувало їх від останніх.
Справа в тому, що половці не були єдині як державне формування. Вони поділялися на
окремі орди. Останні ж складалися з куренів, серед очільників яких і обирався хан, який
керував усією ордою12. Попри їхню виборність, право війни та миру належало виключно
ханам13. Ближче до 1090х рр. у половців почали утворюватися й більші об’єднання, до
складу яких вже входили кілька орд14. Серед тогочасних очільників таких половецьких
формувань із джерел відомі Тугоркан та Боняк. Однак і зазначені союзи орд не охоплюва
ли всіх цих кочовиків, що для князів Русі було значною перешкодою для вироблення
прийнятних для себе, принаймні прогнозованих, відносин із усіма половцями.
Другою складовою встановлення союзних стосунків між руськими князями та поло
вецькими ханами були їхні прямі родинні зв’язки. Про останні джерела вперше повідом
ляють під 1094 р., коли київський князь Святополк Ізяславич одружився з донькою Тугор
кана15. Хоча, цілком можливо, що подібні зв’язки були й раніше. Так, як припускає
Л.Є. Махновець, а цьому ніщо не суперечить, і попередник Святополка на київському сто
лі Всеволод Ярославич у своєму другому шлюбі також був одружений із половчанкою16.
Отже, у зв’язку із подією, яку ми розглядаємо, вимальовується один суттєвий момент.
Рюриковичі, як і всі тогочасні європейські правителі, родинні зв’язки утворювали з тими,
кого вважали рівними собі за статусом. Звісно, винятки з цього правила історії відомі, але
вони поодинокі й на загальну картину не впливають. Так от, із представницями печенігів,
попередників половців у прилеглих до кордонів Русі степах, її князі ніколи не одружува
лись. Не родичалися вони і з очільниками Чорних Клобуків, хоча останні для Русі були
своїми «поганими». Відповідно, ці факти стосовно родинних зв’язків Рюриковичів із по
ловецькими ханами є доволі показовими стосовно сприйняття першими статусності ос
танніх. Хоча, як вважають С.О. Плетньова та П.П. Толочко, попри свої шлюби з полов
чанками руські князі все ж таки не вбачали в очільниках половців рівних собі володарів.
Такий висновок базується на тому, що Рюриковичі ніколи не видавали своїх доньок заміж
за них17. Однак, на наш погляд, більш прийнятною є думка, висловлена А.Ф. Литвиною та
Ф.Б. Успенським, які пояснюють це не несприйняттям руськими князями відповідної ста
тусності половецьких ханів, а релігійними відмінностями між ними18. До того ж варто
6 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. Киев: Абрис, 1999. С. 128.
7 Лаушкин А.В. Русь и соседи... С. 248.
8 Полное собрание русских летописей: В 45 т. Москва: Языки русской культуры, 1997. Т. 1. Стб. 247; Літопис
руський. Київ: Дніпро, 1989. С. 458.
9 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 200, 204.
10 Там само. Стб. 215.
11 Там само. Стб. 248.
12 Плетнева С.А. Половцы. Москва: Наука, 1990. С. 45, 130.
13 Там само. С. 46.
14 Там само.
15 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 226.
16 Літопис руський. С. 150.
17 Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. С. 149; Плетнева С.А. Половцы. С. 104.
18 Литвина А.Ф., Успенский Ф.Б. Династический мир домонгольской Руси. СанктПетербург: Издво Олега
Абышко, 2020. С. 219.
Siverian chronicle. 2024. № 6
7
закценуати, що в літописах Русі керманичів половців часто титулують «князями», так са
мо як і руських володарів. Ба більше, як засвідчує «Повчання» Володимира Мономаха, і
самі руські князі визнавали таке титулування половецьких ханів19. А це, як вважаємо, до
волі промовисто свідчить про сприйняття ними статусності своїх степових візаві. Як при
клад можна навести похорон Тугоркана, влаштований під Києвом Святополком Ізяслави
чем у 1096 р., хоча Тугоркан загинув у битві, під час якої вони зі Святополком перебували
в різних таборах20.
За традицією Середньовіччя, обопільно визнана статусність господарів надавала їм і
певний імунітет у взаємостосунках, навіть під час збройного протистояння між ними.
Звісно, винятки траплялися, але вкрай рідко, і були подією надзвичайного характеру. Са
ме так сталося в Переяславі у 1096 р. За всю історію взаємовідносин Русі та половців ні
до цього, ні після таких випадків не було.
Розповідь про це міститься в «Повісті минулих літ», у статті 1095 р. Відповідно, біль
шість дослідників датують її саме цим роком. Однак у самій розповіді літописець навів
повну календарну дату розв’язки цієї події, яка вказує на те, що згідно сучасного літочис
лення її треба відносити вже до початку 1096 р.21
Отже, як повідомляє літопис, тоді в лютому місяці під Переяслав до місцевого прави
теля Володимира Мономаха прибули половецькі хани Ітлар та Кітан із пропозицією
укласти на майбутнє «миръ». Після отримання від князя твердих гарантій безпеки («рота»
та син у заручники), Кітан отаборився за містом, а Ітлар в’їхав до Переяслава, де розміс
тився у дворі боярина Ратибора. У цей же час до Володимира Мономаха з Києва від Свя
тополка Ізяславича «на нѣкоє орудиє» (у якійсь справі) приїхав боярин Слав’ята. Надалі у
переяславського князя відбулася нарада, де представники дружини (наближені люди) боя
рина Ратибора порадили Володимиру Всеволодовичу вбити Ітлара. Спочатку князь, поси
лаючись на свою «роту», із цим не погоджувався, однак бояри вказали на те, що самі по
ловці завжди порушували угоди, чим і переконали Мономаха пристати на їхню пропози
цію. Потім загін на чолі зі Слав’ятою, викравши князівського сина, вбив Кітана та його
оточення. А зранку наступного дня, запросивши Ітлара з підлеглими до бані, люди Рати
бора там вбили і їх22.
Після загибелі ханів Святополк Ізяславич та Всеволод Володимирович рушили в похід
на їхні кочів’я, приєднатися до них закликали і чернігівського князя Олега Святославича.
Останній пристав на це, але пішов із ними не в «путь єдинъ»23. До того ж не виконав він і
вимогу київського та переяславського князів вбити чи видати їм сина Ітлара, який тоді пе
ребував у чернігівського правителя. Унаслідок цього «быс межи ими ненависть»24.
Дослідники вже неодноразово звертали увагу на цю подію, висловлюючись як щодо її
причин, так і стосовно питання ініціатора цього вбивства. Одним із перших про неї напи
сав ще М.М. Карамзін. Він вважав, що вбивство ханів було помстою за попередні напади
половців на Русь. Історик вважав, що ініціатива належала боярам Володимира Мономаха,
але його згоду назвав «мерзенною змовою» і «хитрістю»25.
М.І. Костомаров також вважав, що ініціатива ханського вбивства належала боярам.
Першим, хто її висловив, на думку дослідника, був Слав’ята, якого історик вважав прина
лежним до кола київських можновладців26.
Відповідно до поглядів М.С. Грушевського, причиною такого фіналу перемовин із ха
нами став людський фактор, а саме роздратування Володимира Мономаха. Як гадав до
слідник, останнє було спричинене способом ведення самих перемовин половецькими
очільниками, які вдалися до відвертої торгівлі миром27.
Більш глибоко причини переяславської події подав М.Д. Присьолков. На його думку,
ініціатором вбивства ханів був Святополк Ізяславич, який у такий спосіб відгукнувся на
прохання візантійського імператора Олексія І Комніна, який потерпав від нападу полов
ців. Відтак, як вважав історик, головною метою вбивства Ітлара та Кітана й подальшого
19 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 250.
20 Там само. Стб. 231–232.
21 Там само. Стб. 227–228; Літопис руський. С. 138; Цыб С.В. Древнерусское времяисчисление в «Повести вре
менных лет». СанктПетербург: Дмитрий Буланин, 2011. С. 67–68.
22 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 227–228.
23 Там само. Стб. 228.
24 Там само. Стб. 229.
25 Карамзин Н.М. История государства Российского. Москва: Книга, 1988. Кн. І. Стб. 65.
26 Костомаров М.І. Галерея портретів: Бібліографічні нариси. Київ: Веселка, 1993. С. 40.
27 Грушевський М.С. Нариси історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. Київ: Наукова
думка, 1991. С. 103.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
8
походу на їхні кочів’я було бажання відволікти половців від війни на території Візантії28.
Серед сучасних дослідників такий погляд поділяє і А.М. Слядзь29.
Натомість інтересами Русі пояснює переяславську подію М.М. Корінний. На його дум
ку, остання стала втіленням у життя прийнятої тоді спільної програми Святополка Ізясла
вича та Володимира Мономаха про безкомпромісну боротьбу з половцями30. Згодом саме
так причину вбивства ханів пояснював і О.Ю. Карпов31.
Своєрідно переяславську подію трактував П.П. Толочко. На його думку, вбивство ха
нів було зініційовано саме Святополком Ізяславичем. Стосовно причин, які спонукали
князя до цього, історик висунув кілька можливих версій. Поперше, київський князь у та
кий спосіб міг допомагати своєму тестю Тугоркану у вирішенні якихось внутрішніх поло
вецьких протиріч32. Подруге, історик вважав, що Святополк, підштовхуючи Мономаха до
вбивства ханів, хотів добитися загострення у стосунках останнього з половцями, і в такий
спосіб відволікти переяславського володаря від «думок про Київ»33. А згоду Володимира
Мономаха на такі дії П.П. Толочко пояснив бажанням помститися за смерть рідного бра
та, який у попередні роки загинув у битві з половцями34.
В історіографії також виокремлюється ціла група дослідників, які в переяславській по
дії найперше вбачали акт, спрямований проти чернігівського князя Олега Святославича.
Одним із перших таку думку висловив І.В. Лашнюков. Він вважав, що Володимир Моно
мах, зважившись на вбивство ханів, прекрасно розумів, що Олег Святославич відмовиться
від подальшого походу проти половців. Така позиція чернігівського володаря, на думку
дослідника, випливала з його тогочасних союзних стосунків із цими кочовиками. Відтак,
як гадав І.В. Лашнюков, Мономах бажав підняти свій авторитет на Русі й водночас
скомпрометувати Олега35. Пізніше таку думку поділяв і П.В. Голубовський36.
До цієї групи науковців також належить і Л.М. Гумільов. Як він вважав, переяславську
подію Святополк Ізяславич і Володимир Мономах спланували разом, щоб втягнути у вій
ну з половцями Олега Святославича, зруйнувавши його союз з ними, який існував від
1094 р.37 На сьогодні схожих поглядів дотримується і Д.О. Боровков38.
Актом, спрямованим проти Олега Святославича, вбивство ханів вважав і О.Й. Пріцак.
Останнє ж він пояснював помстою Володимира Мономаха половецьким очільникам, які,
на думку дослідника, за два роки до цього допомогли Олегу позбавити його чернігівсько
го столу39.
Отже, в історичній літературі вже представлено широкий спектр поглядів стосовно то
го, що відбулося в Переяславі 1096 р. Окремі з них поділяємо й ми. Однак, як вважаємо,
названі дослідники суть цієї події бачили доволі спрощено. Насправді ж є значно більше
нюансів, які ми й спробуємо розкрити.
Якщо дотримуватися розповіді літописця про вбивство ханів, то ініціатива належала
не князю, і навіть не близькому до нього боярину Ратибору, а людям з оточення останньо
го40. Надалі вони все це й виконали. Відповідно, всю відповідальність за вбивство ханів
літописець покладав саме на них. Відтак, згідно з офіційною версією, князь, хоча й схва
лив дії своїх підлеглих, правда, знову ж таки після важких особистих вагань, стосовно
вбивства займає відсторонену позицію. По суті, у літописній історії Володимиру Монома
ху відведено роль статиста.
Однак, як зауважують дослідники, оповідачі часто пояснювали неблагородні вчинки
князів не їх особистою ініціативою, а діями князівських дорадців41. Саме це бачимо й у
28 Приселков М.Д. Руссковизантийские отношения ІХ–ХІІ вв. Вестник древней истории. 1939. № 3. URL:
https://https://arheologija.ru/russkovizantiyskieotnosheniyaixxiivv/.
29 Слядзь А.Н. Византия и Русь: опыт военнополитического взаимодействия в Крыму и Приазовье (XI – начало
ХІІ века). СанктПетербург–Москва: Евразия, 2014. С. 157.
30 Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х – первая половина XIII века. Киев: Наукова думка, 1992. С. 123–124.
31 Карпов А.Ю. Великий князь Владимир Мономах. Москва: Молодая гвардия, 2015. С. 67–69.
32 Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. Київ: Видавничий дім «Альтернативи»; Видво «АртЕк», 2001.
С. 77.
33 Там само.
34 Там само.
35 Лашнюков И.В. Пособие к изучению русской истории критическим методом. Киев: В университетской типо
графии, 1874. Вып. 2. С. 17–18.
36 Голубовский П.В. История Северской земли до половины XIV столетия. Киев: В университетской типографии
(И. И. Завадзкого), 1881. С. 94–95.
37 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. Москва: Издво «АСТ», 2000. С. 338.
38 Боровков Д.А. Владимир Мономах, князьмифотворец. Москва: Ломоносовъ, 2015. С. 73–74.
39 Пріцак О.Й. Коли і ким було написане «Слово о полку Ігоревім». Київ: Обереги, 2007. С. 34.
40 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 227.
41 Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. С. 8.
Siverian chronicle. 2024. № 6
9
розповіді про вбивство ханів42. До того ж варто враховувати й те, що останню редакцію
«Повісті минулих літ», а саме в такому вигляді вона дійшла до нас, у 1118 р. в Києві здій
снила людина, дуже близька до Мстислава Володимировича, старшого сина Мономаха43.
А сам Володимир Всеволодович у цей час обіймав київський стіл. Боярин Ратибор, який
фігурує в розповіді про вбивство ханів, тоді мав посаду київського тисяцького й фактично
був другим після князя за статусом представником владного апарату44. Цілком можливо,
саме через це порада князю вбити ханів була приписана навіть не йому, а наближеним до
нього людям.
Отже, виходячи із зазначеного, можна говорити про те, що сам Володимир Мономах
першим і озвучив своїм підлеглим задум стосовно знищення Ітлара та Кітана. На нараді
ж, про яку розповідає літописець, найвірогідніше, ішлося про суто технічний бік виконан
ня цієї справи. Однак, як гадаємо, ряд фактів вказує на те, що й переяславський князь та
кож не був першотворцем задуму.
Передусім, на наш погляд, про це свідчить сама процедура переговорів із ханами. По
перше, Володимир Мономах дав їм «роту», якою гарантував половецьким очільникам їх
безпеку. У міжкнязівських стосунках на Русі подібного роду клятви, якими скріплювали
ся різні угоди, іменувалися «хресним цілуванням»45. Про останнє ж сам Володимир Мо
номах, звертаючись до своїх синів, у «Повчанні» писав: «Аще ли вы буде(те) кр(е)стъ цѣ-
ловати к братьи или к кому … И цѣловавше блюдѣте. Да не приступни погубити д(у)шѣ
своєѣ»46. Правлячи про це, В.М. Ричка зазначив: «Християнська доброчесність князів ви
мірювалась, і не в останню чергу, за їх дотриманням непорушності угод, скріплених хрес
тоцілуванням … Це питання було вельми актуальним для тодішньої суспільнополітичної
думки, політичної практики та ідеології»47. Правда, дослідник не вважає «роту», надану
ханам 1096 р., рівнозначною «хресному цілуванню», що, на його думку, є виправданням
подальших дій Володимира Мономаха48. Із цією думкою погодитися важко, бо різниця
між формами клятви все одно не змінює її суті. Відповідно, у будьякому випадку на кону
стояла особиста честь князя. Та й сам літописець тоді б не акцентував увагу саме на «ро
ті» при описі вагань Володимира Мономаха перед прийняттям рішень стосовно вбивства
ханів. До речі, не факт, що процедура хрестоцілування з боку переяславського князя не
була присутня під час його перемовин із Ітларом та Кітаном. Так, В.М. Ричка вважає, що
останнє не відбувалося при укладанні угод із нехристиянами, яким надавалася саме «ро
та» (її суть дослідник не розкрив)49. Однак, як вказано в літописі, 945 р. в Києві констан
тиопольські правителі також «водиша ротѣ» русівхристиян у храмі Св. Іллі, де останні
клялися, зпоміж іншого, і «предлежащемъ ч(е)стн(ы)мъ кр(е)стомъ»50. Отже, імовірніше,
на Русі «рота» була універсальною назвою клятви. Різні ж за конфесією сторони при укла
данні угод надавали цю клятву у свій спосіб, бо єдиного шаблону для таких перемовників
існувати не могло.
Подруге, як уже зазначалося, згідно з «Повістю минулих літ», тоді в заручники до по
ловців Володимир Мономах відправив свого сина. А це вже саме по собі багато про що
свідчить. Однак тут привертає увагу ще один момент. Взагалі, подібне не було поодино
ким фактом у практиці тогочасних взаємостосунків руських князів і половецьких ханів.
Так, про обмін заручниками джерела повідомляють і під 1101 р., коли біля м. Сакова від
булася зустріч провідних правителів Русі з групою половецьких очільників. Тоді сторони
обмінялися заручниками після укладання «миру» між ними51. Отже, виходячи з цього, з
великою долею вірогідності можна стверджувати, що Мономах, погодившись віддати си
на в заручники, фактично дав свою згоду на утвердження «миру», запропонованого йому
ханами. У Переяславі ж повинна була відбутися лише офіційна частина цього дійства.
42 Боровков Д.А. Владимир Мономах, князьмифотворец. С. 73; Добровольский Д.А. Восприятие половцев в ле
тописании XI–XIII вв. Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. 2012. Москва, 2012. Вып. 39.
С. 291.
43 Орлов А.С. Владимир Мономах. Москва–Ленинград: Издво АН CCCР, 1946. С. 41; Толочко П.П. Давньорусь
кі літописи і літописці Х–ХІІІ ст. Київ: Наукова думка, 2005. С. 106109.
44 Юшков С.В. Русская Правда. Происхождение, источники, ее значение. Москва: Государственное издво юри
дической литературы, 1950. С. 213.
45 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 245.
46 Ричка В.М. Політична етика і культура міжкнязівських взаємин на Русі у вимірі релігійної традиції хрестоці
лування. Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі: Матеріали Міжнародної наукової
конференції, присвяченої 900-літтю з’їзду князів Київської Русі у Любечі. Чернігів: Сіверянська думка, 1997.
С. 36.
47 Ричка В.М. Володимир Мономах. Харків: Фоліо, 2019. С. 35.
48 Ричка В.М. Політична етика і культура міжкнязівських взаємин на Русі... С. 37.
49 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 52, 54.
50 Там само. Стб. 275.
51 Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. С. 75.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
10
Крім зазначеного, не оминемо ще один момент. Звісно, людський фактор, наслідком
якого є й спонтанні дії, був присутній в усі часи. Однак життєвий шлях Володимира Мо
номаха свідчить про його несхильність до спонтанних дій. Отже, при винятково індивіду
альному прийнятті рішення вбити ханів, переяславський князь нічого не отримував. На
впаки, окрім зіпсутої репутації, він міг наразитися на широкомасштабну війну з половця
ми, у якій ризикував залишитися з ними сам на сам. Відповідно, все це має занадто алогіч
ний вигляд.
Отже, виходячи із зауваженого, ми приєднуємося до поглядів тих дослідників, які вва
жали, що ідея стосовно вбивства ханів належить не особисто Володимиру Мономаху, а
привнесена йому зі сторони. Погоджуємось ми і з думкою П.П. Толочка, що для переяс
лавського князя така пропозиція стала повною несподіванкою52. І висловлена вона була
зовсім не людьми боярина Ратибора.
Гадаємо, щоб з’ясувати це питання, треба звернути увагу на один факт, а саме на при
їзд до Переяслава боярина Слав’яти, який прибув туди від київського князя Святополка
Ізяславича напередодні офіційного укладання «миру» з ханами. Як уже зазначалося, літо
писець вказав, що Слав’ята приїхав у зв’язку з якоюсь справою, але суті її не розкрив. Од
нак навіть із офіційної версії «Повісті минулих літ» проглядається кардинальна зміна в
характері перемовин із ханами, яка сталася саме після цієї події. Отже, на нашу думку,
цей факт недвозначно вказує на те, що залучений до цього був також і Святополк Ізясла
вич. Сама ж зміна у перемовинах, яка відбулася після приїзду Слав’яти, дозволяє вбачати
в київському князі й головного натхненника у вбивстві ханів.
Правда, як вважає О.С. Іщенко, згадкою про Слав’яту літописець свідомо хотів пере
класти провину за цей ганебний вчинок із Володимира Мономаха на Святополка Ізясла
вича53. Відтак, як можна здогадуватись, історик цю інформацію не сприймає як правдиву.
На нашу думку, з таким твердженням важко погодитися.
На зацікавленість Святополка Ізяславича вказує ще один факт, а саме його участь у
спільному з Мономахом поході на кочів’я загиблих ханів. А з цього випливає й те, що
стосовно вбивства вони досягнули згоди. Отже, у літописця не було ніякого сенсу вигаду
вати приїзд Слав’яти до Переяслава. Радше навпаки, він навіть спробував дещо обілити
Святополка, не вказавши суті тієї справи, у зв’язку з якою до Мономаха прибув цей боя
рин.
Використовуючи ж подібний прийом, автор літописної розповіді обілював не лише ки
ївського князя, але й переяславського, а можливо, і самого Слав’яту. Зазначимо, що, згід
но з офіційною версією, пропозиція стосовно вбивства ханів належала навіть не боярину
Ратибору, а його людям. Практично всі дослідники, які торкалися переяславської події
1096 р., вважали Слав’яту боярином Святополка Ізяславича. Однак, як переконливо дове
ла О.В. Колибенко, він належав до оточення саме Володимира Мономаха54.
Виходячи з цього, постає ще одне питання. І стосується воно суті місії, вочевидь по
в’язаної з переяславськими перемовинами, з якою Слав’ята їздив тоді до Києва. Свого ча
су О.Є. Прєсняков вважав, що Святополк і Мономах проводили політику незалежно один
від одного55. Однак, як гадаємо, більш близьким до істини був Д.О. Боровков, який зазна
чив, що ці правителі «мали як спільні, так і приватні інтереси, які не завжди співпадали
одне з одним»56. Половецьке ж питання можна зарахувати до кола їхніх спільних інтере
сів. Передусім до цього їх спонукало те, що володіння обох князів межували із землями
кочовиків. До того ж підходи до Києва зі сходу перекривало Переяславське князівство, на
що обов’язково мав зважати Святополк Ізяславич. Дійти такого висновку дозволяють і
джерела. Так, згідно з ними, вже у перший рік князювання Святополка Ізяславича в Києві
Володимир Мономах брав участь у його війні з половцями57. Правда, виходячи з «Повісті
минулих літ», може скластися враження, що надалі «мир» з Тугорканом укладав уже один
київський князь58. Однак, як справедливо зазначив Д.О. Боровков, «Повчання» Володи
мира Мономаха конкретно свідчить про безпосередню участь у цьому й останнього59.
Зважаючи на це, з великою долею вірогідності можна вважати, що Слав’ята мав не лише
повідомити Святополка про прибуття до Переяслава половецьких ханів, але й запросити
52 Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. С. 75.
53 Ищенко А.С. Владимир Мономах в русском общественноисторическом сознании: мифологический образ и
историческая реальность. РостовнаДону: Алтей, 2014. С. 39.
54 Колибенко О.В. Що робив боярин Слав’ята у Переяславлі Руському 23 лютого 1096 року? Наукові записки з
української історії. ПереяславХмельницький, 2009. Вип. 22. С. 19–25.
55 Пресняков А.Е. Княжое право в древней Руси. Очерки по истории X–XII столетий. СанктПетербург: Типя
М. А. Александрова, 1909. С. 56.
56 Боровков Д.А. Владимир Мономах, князьмифотворец. С. 69.
57 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 219–220.
58 Там само. Стб. 226.
59 Там само. Стб. 249; Боровков Д. А. Владимир Мономах, князьмифотворец. С. 69.
Siverian chronicle. 2024. № 6
11
останнього до спільного з Мономахом укладання «миру». Однак, як ми вже з’ясували,
відповіддю київського князя стала зовсім несподівана для Володимира Всеволодовича
пропозиція, а саме вбити ханів і здійснити спільний напад на їх кочів’я.
Що ж спонукало до такого рішення Святополка Ізяславича? Як уже зазначалося, істо
рики, які ініціативу вбивства ханів приписували йому, висунули кілька версій. Найбільш
глобальною є «візантійська», творцем якої був М.Д. Присьолков. Згідно з нею, київський
князь вчинив так на прохання про допомогу імператора Олексія І Комніна, який тоді по
терпав від нападу половців. Справді, у літописній статті 6603 р. (1095–1096 рр.), де міс
титься розповідь про вбивство ханів, їй передує повідомлення про похід на Візантію по
ловців разом із самопроголошеним претендентом на її трон60. Таку інформацію розлого
подає в «Олексіаді» і Анна Комніна, дочка імператора61. Правда, більш точної дати цього
походу джерела не наводять. Однак, виходячи з клімату Балкан, куди тоді вдерлися по
ловці, та особливостей їхнього способу життя, найбільш прийнятним періодом для цієї
військової кампанії можна вважати пізню осінь 1095 – ранню весну 1096 рр.62 Отже, як
видно, у часі обидві події дуже близькі, що надає названій версії й певного додаткового
підґрунтя. До того ж у подальшій історії взаємовідносин Візантії та Русі, а саме в другій
половині ХІІ – на початку ХІІІ ст. відомо про схожі прохання імператорів, які вони доно
сили до князів через київських митрополитівгреків63.
Зважаючи на це, така версія могла б бути прийнятною. Але, на нашу думку, є й певні
деталі, які можуть її спростувати. У вітчизняних джерелах інформація про тогочасні кон
такти будьякого характеру між Олексієм І Комніним і Святополком Ізяславичем відсутні.
Мовчать джерела і про якусь тогочасну діяльність стосовного цього й київського митро
полита. Таку інформацію про імператора не наводить у своєму творі й Анна Комніна, хо
ча життя батька вона висвітлила доволі ретельно. Цей факт уже сам по собі є показовим.
Гадаємо, що не було це й наслідком забудькуватості дочки імператора, бо насправді про
сити допомоги у київського князя тоді Олексію І Комніну було просто недоречно. Згідно з
тією ж «Олексіадою», половців, які вдерлися до Візантії, очолював особисто Тугоркан64.
А ще 1094 р. він не лише уклав «мир» зі Святополком Ізяславичем, але й став його тестем.
Візантійський імператор про це знав. Відповідно, Олексій І Комнін не міг розглядати ки
ївського князя як потенційного союзника. Відтак, вважаємо, руйнується і все підґрунтя
версії М.Д. Присьолкова.
Як уже зазначалося, іншої думки дотримувався П.П. Толочко. Він припускав, що Свя
тополк Ізяславич, спровокувавши вбивство Ітлара та Кітана, міг посприяти своєму тестю
Тугоркану у вирішенні якихось протиріч серед половецької верхівки. Для доби Середньо
віччя такі дії правителів були явищем досить поширеним. Однак у цьому випадку на ко
ристь свого припущення історик не навів ніякої аргументації. Не подають інформації, на
віть побіжної, і джерела. А через це втрачає сенс і версія П.П. Толочка.
Правда, як гадаємо, в діях київського князя так званий фактор Тугоркана все ж таки
був врахований. М.Д. Присьолков, висуваючи свою версію причин переяславської події,
вважав, що Ітлар, пропонуючи Мономаху укласти «мир», виступав від імені половецького
угрупування, більшість представників якого на той час воювали у Візантії65. Отже, Ітлара
та Кітана історик відносив до об’єднання орд, очолюваного Тугорканом. Але ж останній
уклав «мир» із київським і переяславським князями ще в 1094 р., причому, як випливає з
джерел, надалі він не порушувався. До того ж у періоди збройного протистояння з полов
цями до цього часу правителі Русі дотримувались виключно оборонної тактики, а в похо
ди на територію кочовиків не вирушали. Відповідно, для об’єднання Тугоркна в лютому
1096 р. потреби в переукладанні «миру» зі Святополком і Мономахом не було. А все це,
як вважаємо, дозволяє прийняти той факт, що Ітлар і Кітан не належали до угрупування
орд, підпорядкованого тестю київського князя.
Друге відоме на той час потужне половецьке об’єднання орд на чолі з Боняком кочува
ло в степах Причорномор’я на Правобережжі Дніпра66. Як вважав О.Й. Пріцак, саме там
була й ставка Ітлара67. Отже, цілком логічно, що орда Ітлара була складовою угрупування,
60 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 226.
61 Анна Комнина. Алексиада. Москва: Наука, 1965. С. 266–274.
62 Рассовский Д.А. Половцы. Черные Клобуки: Печенеги, Торки и Берендеи на Руси и в Венгрии (работы разных
лет). Москва, 2012. С. 232.
63 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва: Наука, 1968. С. 200; Майоров А.В. Русь, Византия и
Западная Европа: из истории внешнеполитических и культурных связей XII–XIII вв. СанктПетербург: Дмитрий
Буланин, 2011. С. 236–237.
64 Анна Комнина. Алексиада. С. 270.
65 Приселков М.Д. Руссковизантийские отношения ІХ–ХІІ вв. URL: https://https://arheologija.ru/russkovizantiys
kieotnosheniyaixxiivv/.
66 Плетнева С.А. Половцы. С. 52.
67 Пріцак О.Й. Коли і ким було написане «Слово о полку Ігоревім». С. 34.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
12
підпорядкованого верховній владі Боняка. Але, як випливає з джерел, і він влітку 1095 р.
уклав «мир» зі Святополком Ізяславичем68. Виходячи з попередньої взаємодії між київ
ським і переяславським князями у таких справах, можна вважати, що Володимир Моно
мах також був стороною цієї угоди. Відтак, за умови, що вбиті в Переяславі хани належа
ли до об’єднання Боняка, їхня ініціатива виглядає доволі дивно.
Однак, як гадаємо, О.Й. Пріцак, локалізуючи ставку Ітлара, насправді припустився по
милки. З «Повісті минулих літ» відомо, що після загибелі ханів київський та переяслав
ський князі розграбували їхні кочів’я, але в цьому джерелі не уточнюється, де ці кочів’я
перебували. Більш детальну інформацію надає «Повчання» Володимира Мономаха. Згід
но з ним, тоді руські правителі взяли «вежи» половців «за Голтавомь»69. Останній дослід
ники пов’язують із городищем ХІ–ХІІІ ст. в сучасному с. Говтва (Полтавська обл.), розта
шованим біля злиття річок Голти та Псла, лівої притоки Дніпра70. Цілком зрозуміло, що
поряд із м. Голтавом ставки ханів бути не могли. Враховуючи ж конфігурацію течії Дніп
ра, вони розташовувалися десь далі на південний схід від міста. У другій половини ХІІ ст.
відомі три походи руських князів у цьому напрямку. Закінчувалися вони розгромом по
ловців та розграбуванням їхніх «веж» на рр. Орелі та Самарі, лівих притоках Дніпра71. То
ді там були кочів’я «Придніпровського» об’єднання орд72. Отже, можна припустити, що
наприкінці ХІ ст. саме в цій місцевості перебували й ставки Ітлара та Кітана.
Виходячи із зазначеного, ми приєднуємось до думки С.О. Плетньової, згідно з якою у
Переяславі ці хани виступали самі від себе73. І до найпотужніших тогочасних половець
ких об’єднань Боняка та Тугоркана орди Ітлара і Кітана не входили. Відповідно, це й під
штовхнуло Святополка Ізяславича до такого зухвалого рішення. Отже, найвірогідніше,
він розраховував на те, що рішучих дій у відповідь – від Боняка та Тугоркана – не буде.
До того ж формально відповідальності за це вбивство ханів київський князь не ніс, бо во
но мало статися у володіннях Володимира Мономаха.
Як зазначив П.П. Толочко, Святополку Ізяславичу була притаманна й певна легковаж
ність у прийнятті відповідальних рішень74. Прикладом цього є його дії у 1093 р., коли він
тількино обійняв київський стіл. Тоді до Святополка прибули половецькі посли стосовно
укладання нового «миру». Однак він, знехтувавши їхнім статусом парламентарів, ув’яз
нив послів, чим спровокував широку війну з кочовиками. Потім київський князь послан
ців відпустив, уже сам пропонуючи укласти «мир», але було запізно. Причому, надалі
воювати з половцями Святополк Ізяславич збирався сам, без допомоги інших князів, не
розважливо покладаючись лише на своїх вісімсот отроків75.
У житті цього київського князя був і відвертий злочин, вчинений стосовно іншого Рю
риковича. Легковажність Святополка проявилась і тут. У 1097 р. (до речі, одразу після за
кінчення з’їзду князів у Любечі) за неправдивою намовою волинського правителя Давида
Ігоревича, він підступно заманив до себе теребовлянського князя Василька Ростиславича,
а потім ув’язнив і осліпив його76. Отже, як бачимо, зважитися на підступне вбивство ханів
Святополк Ізяславич міг доволі легко, а причиною цього, на наше переконання, стало то
дішнє падіння його авторитету як київського правителя. Про це в КиєвоПечерському па
терику написано: «Много насиліа людемъ сътвори Святополкъ, домы бо сильных до осно
ванія без вины искоренивъ и имѣніа многым отъемъ. Сего ради попусти Господь поганым
силу имѣти надъ нимъ, и быша брани многы от Половець, к сим же и усобица бысть в та
времена, глад крѣпок, и скудость веліа при всем в Рускои земли»77. Батька самого Свято
полка Ізяславича з такої ж причини у 1068 р. кияни вигнали зі стольного міста. І останнім
поштовхом до цього стала саме його поразка в битві з половцями78. Про це мав пам’ятати
і Святополк. За три роки свого правління він зазнав від половців кілька нищівних поразок,
не здобувши жодної, бодай незначної, перемоги над ними79. До того ж усе це супроводжу
валося ще й розграбуванням Київської землі і закінчувалось принизливою покупкою з бо
ку її князя «миру» з половцями. Попередній володар Києва Всеволод Ярославич також ку
пував «мир» із кочовиками, але безпосереднім відбиттям їх збройної агресії займався вже
68 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 229.
69 Там само. Стб. 249.
70 Літопис руський. С. 547; Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х – первая половина XIII века. С. 245–254.
71 Літопис руський. С. 268–273; Полное собрание русских летописей: В 45 т. Москва: Издво восточной литера
туры, 1962. Т. 2. Стб. 460, 539–540, 631–632.
72 Плетнева С.А. Половцы. C. 151–155.
73 Там само. С. 50.
74 Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. С. 77.
75 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 218.
76 Там само. Стб. 257–265.
77 Абрамович Д.І. КиєвоПечерський патерик. Київ: Час, 1991. С. 149.
78 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 167–171.
79 Там само. Стб. 218–226, 229.
Siverian chronicle. 2024. № 6
13
його син Володимир Мономах, який у цій справі діяв дуже успішно, принаймні, так свід
чать джерела. А це ще більше вказувало на негативний авторитет Святополка Ізяславича
як верховного правителя Русі. А він сприймав це досить болісно. Особливо, якщо врахо
вувати ще й вагання Володимира Всеволодовича стосовно відмови від Києва після смерті
батька80. Можливо, саме через усе це Святополк тоді навіть підозрював Мономаха в ба
жанні захопити київський стіл, як про те засвідчила справа з осліпленням Василька Рос
тиславича81. Отже, для реабілітації та підсилення свого авторитету Святополку Ізяславичу
на той час конче була необхідна гучна перемога над половцями.
Таку можливість надали саме Ітлар і Кітан. Поперше, вони не належали до угрупу
вань Боняка й Тугоркана. І подруге, для укладання «миру» хани приїхали до Переяслава
в кінці зими. А в цю пору року половецькі кочів’я ставали найбільш уразливими, бо не
мали змоги швидко маневрувати в степах82. Відповідно, і кочів’я Ітлара та Кітана на той
час ще були прив’язані до своїх зимівників, що надавало чіткі координати для нападу.
Знищення ж очільників останніх дезорганізувало й оборону цих кочів’їв та робило їх до
волі легкою здобиччю. Взагалі ж, у разі успіху похід на кочів’я Ітлара та Кітана міг ще
стати першою гучною акцією такого плану з боку Русі, бо в попередні часи її князі вій
ськових вилазок у глиб половецької території не здійснювали.
Що ж спонукало Володимира Мономаха пристати на пропозицію київського князя?
Тут одразу зазначимо, що, на відміну від Святополка Ізяславича, Володимир Всеволодо
вич, як засвідчує його життєвий шлях, не легковажив, приймаючи відповідальних рішень.
Наприклад, у тому ж 1093 р., коли Мономах виступав союзником Святополка у спровоко
ваному останнім протистоянні з половцями, навіть уже після їхнього нападу на Русь він
все одно наполягав на укладанні «миру» зі степовиками83. До речі, на тлі цього, рішення
переяславського князя 1096 р. видається ще більш загадковим. Отже, як бачимо, причини,
які змусили Володимира Мономаха пристати на пропозицію київського князя, для нього
були надзвичайно вагомими.
На перший погляд, ніяких великих зисків від вбивства Ітлара та Кітана Володимир
Всеволодович не мав. Навпаки, таким ганебним вчинком він міг налаштувати проти себе
всю Половецьку землю. Тож важко погодитися з думкою П.П. Толочка, що в такий спосіб
Мономах помстився половцям за загибель свого брата Ростислава в битві 1093 р. Взага
лі ж, серед Рюриковичів смерть їхнього представника на полі бою не вважалася якоюсь
екстраординарною подією. Наприклад, це добре ілюструють слова старшого сина Володи
мира Мономаха, адресовані Олегу Святославичу 1096 р.: «Аще и брата моєго убилъ єси
то єсть недивно, в ратех бо и ц(а)ри и мужи погыбають»84. Так це сприймав і сам Володи
мир Всеволодович85. Можливо, від загибелі брата в нього лишався своєрідний душевний
осад, виразником чого стали страти Мономахом окремих полонених половецьких ханів86.
Інші князі Русі, за винятком одного разу в другій половині ХІІ ст., подібного не чинили.
Однак і сам Володимир так діяв не завжди87. Причому випадки страти очільників кочови
ків також могли виправдовуватись законом війни, бо до рук Мономаха вони потрапляли
під час збройних зіткнень, перед якими князь жодних гарантій їм не надавав. Ситуація ж з
Ітлаем і Кітаном була зовсім іншою.
Як уже зазначалося, О.Й. Пріцак вбивство останніх також вважав актом помсти пере
яславського князя, але її причину вбачав в іншому. На його думку, ці хани постраждали
через свою військову допомогу Олегу Святославичу, коли він у 1094 р. силою змусив Во
лодимира Мономаха залишити чернігівський стіл, на якому сам і утвердився.
Справді, згідно з джерелами, тоді союзниками Олега були половці, але там не відобра
жена інформація стосовно їх очільника88. Хоча, як гадаємо, факт перебування в Чернігові
в 1096 р. сина Ітлара дозволяє вважати, що саме його батько і був тим половецьким ха
ном, який за два роки до цього допоміг Святославичу заволодіти чернігівським столом.
Статус Ітларевича при дворі Олега Святославича дослідники тлумачать не однаково: ви
хованець, гість, заручник на знак підтвердження укладеного «миру»89. Особисто ж ми до
тримуємось останньої версії, хоча, вважаємо, це жодним чином не впливає на попередній
висновок.
80 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 217.
81 Там само. Стб. 257–258, 263.
82 Плетнева С.А. Половцы. C. 114.
83 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 219.
84 Там само. Стб. 238.
85 Там само. Стб. 254.
86 Там само. Стб. 250–251, 279.
87 Там само. Стб. 250.
88 Там само. Стб. 226.
89 Плетнева С.А. Половцы. C. 50; Голубовский П.В. История Северской земли до половины XIV столетия. С. 94;
Рассовский Д.А. Половцы. Черные Клобуки... С. 207.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
14
Отже, як бачимо, привід для помсти Ітлару Володимир Мономах мав, але самої лише
допомоги хана Олегу Святославичу для цього було замало. Імовірно, це стало просто до
датком до основної причини зухвалого вчинку переяславського князя, бо ключем до роз
криття останньої, на наше переконання, є саме чернігівська подія 1094 р.
Вище ми вже зазначали, що, згідно з П.П. Толочком, Святополк Ізяславич, підбурю
ючи Володимира Мономаха до вбивства ханів, хотів спричинити загострення у стосунках
останнього з кочовиками і тим самим відволікти його від «думок про Київ». Вважаємо,
що все сталося навпаки, бо така порада київського князя давала привід Мономаху ще
більше зосередитися на таких думках. Річ у тім, що в 1094 р. Володимир Всеволодович
втратив не лише Чернігів, але й своє місце серед претендентів на князівський стіл у столи
ці Русі.
Взагалі ж, щоб зрозуміти суть вчинку Мономаха в 1096 р., треба звернутися до подій,
започаткованих іще 1073 р. Тоді Святослав і Всеволод Ярославичі, батьки Олега та Воло
димира, вигнали старшого брата Ізяслава, батька Святополка, з Києва. Потім Ізяслав втік
до Польщі, а в Києві утвердився Святослав, який раніше був володарем Чернігова90. Він
неочікувано помер наприкінці 1076 р., після чого Ізяслав та Всеволод Ярославичі замири
лися91. Перший тоді повернувся до Києва, а другий осів у Чернігові. Святославичі ж за
знали репресій від Ізяслава Ярославича, унаслідок яких утратили свої столи, а найстар
ший серед них – Гліб – загинув.
Олег Святославич життя зберіг, але зі своїм становищем не змирився і 1078 р. втік до
меншого брата Романа в Тмуторокань92. Невдовзі він на короткий період навіть оволодів
Черніговом, але у битві з дядьками зазнав поразки, після чого знову повернувся до Тмуто
рокані. Ізяслав Ярославич тоді загинув, а в Києві утвердився його брат Всеволод93.
Останню спробу відвоювати батьківські землі Святославичі здійснили в 1079 р. Але
київський князь зміг перекупити половців, на військову силу яких вони спирались, після
чого на вимогу Всеволода Ярославича кочовики вбили Романа Святославича94. До речі, це
був єдиний подібний випадок із боку половців за всю історію їх взаємовідносин із Руссю,
але, як бачимо, це була не їхня ініціатива. Олега ж схопили в Тмуторокані й відправили на
заслання до Візантії95.
Отож, 1079 р. клан Святославичів зазнав цілковитого розгрому й зійшов із політичної
арени Русі. Єдиним серед них діючим князем під ту пору лишився тільки Давид Святосла
вич, але він перебував навіть не на других, а на третіх ролях96.
Заслання Олега Святославича закономірно позбавило його можливості впливати на по
літику Русі. У Візантії він жив навіть не в столиці, а на острові Родос. Однак після влад
них змін в імперії ромеїв про Олега згадали при дворі Олексія І Комніна, а в 1083 р. з до
помогою останнього Святославич уже заволодів Тмутороканню97. Правда, протягом на
ступних десяти років він жодним чином не взаємодіяв із Руссю, а сам визнавав зверхність
Візантії98.
Отже, серед Рюриковичів Олег Святославич сприймався як ізгой. Відповідно, на його
володільні права не зважали. А за такої ситуації в 1093 р., коли помер київський князь
Всеволод Ярославич, його син Володимир Мономах, хоча й запросив (щоправда, після
певних вагань) до Києва Святополка Ізяславича, все одно надалі визнавався на Русі пер
шим претендентом на київський стіл.
З огляду на це, для Володимира Всеволодовича все кардинально змінилося в 1094 р.,
коли він залишив Чернігів, де тоді утвердився Олег Святославич. Однак, як можна при
пустити, у цей момент останній не просто повернув собі батьківський стіл, але й відновив
свій статус у ієрархії Рюриковичів. А він був вищим за статус Мономаха, бо батько Олега
був старшим за батька Володимира. Як свідчить «Повчання» Мономаха, він сам це визна
вав: «И вдахъ брату о(т)ца своєго мѣсто, а самъ идох на о(т)ца своєго мѣсто Переяслав
лю»99. Ці слова Володимира Всеволодовича напряму перегукуються з розповіддю «Повіс
ті минулих літ» про його вагання стосовно київського столу за рік до цього, коли він ви
знав право старшинства Святополка Ізяславича: «Володимеръ же нача размышляти река,
90 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 162, 182–183.
91 Там само. Стб. 199.
92 Там само.
93 Там само. Стб. 200–204.
94 Там само. Стб. 204; Толочко П.П. Дворцовые интриги на Руси. С. 66.
95 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 204.
96 Васюта О.О. Давид Святославич: шлях до Чернігова (1077–1097 рр.). Чернігівські старожитності. Чернігів:
Десна Поліграф, 2015. Вип. 2(5). С. 25–26.
97 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 205; Васюта О.О. Олег Гориславич: людина і князь. Карнабі-
дівські читання: збірник наукових праць. Чернігів: Десна Поліграф, 2019. Вип. 4. С. 37–38.
98 Васюта О.О. Олег Гориславич: людина і князь. С. 38.
99 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 249.
Siverian chronicle. 2024. № 6
15
аще сяду на столѣ о(т)ца своєго то имам рать съ С(вя)тополком взяти, яко єсть столъ преж
о(т)ца єго былъ»100.
Однак, як гадаємо, на відміну від 1093 р., у 1094 р. рішення Володимир Мономах
прийняв не з власної волі, а вимушено. Причому військова перевага Олега Святославича
не була тут головною причиною. Звісно, певну роль вона відіграла, але половці, а саме на
них він тоді спирався, не мали навичок до штурму міст. При нагоді кочовики могли взяти
їх у тривалу облогу, яка закінчувалась вдало, як свідчить приклад із Торчеськом у 1093 р.,
якщо місту не надходила допомога ззовні101.
Згідно з «Повчанням» Володимира Мономаха, на угоду з Олегом Святославичем він
пішов, щоб зупинити загибель християн102. Однак маємо тут одну посутню деталь – Мо
номах ухвалив це рішення аж на дев’ятий день протистояння103. Отже, як випливає з цьо
го, він чогось чекав, чи на щось сподівався. На наше переконання, тоді приналежність
чернігівського столу остаточно вирішилася в Києві. Після того, як Олег Святославич з’я
вився під Черніговом, спочатку Володимир Мономах розраховував на швидку допомогу
від Святополка Ізяславича, бо за рік до цього між ними було укладене хресне цілуван
ня104. Літописець не розкриває суті цієї угоди, але, виходячи з наступних подій, одним із
головних її пунктів можна вважати взаємодію обох володарів у половецькій політиці, а
саме на військову силу кочовиків на той момент і спирався Олег Святославич. Однак, на
нашу думку, тоді, а, можливо, і раніше, до Києва також прибуло посольство й від остан
нього, бо протистояти союзу двох провідних правителів Русі Олег був просто не в змозі
(це добре довела війна між ними у 1096 р.). А для нейтралізації Святополка він міг запро
понувати йому лише одне, а саме визнання зверхності київського князя над собою. Побіж
но це підтверджується майбутньою формою спілкування між ними, коли в 1096 р. київ
ський князь не просто запросив Олега Святославича до спільного походу на половців, а
звелів іти разом із ним105.
Чому ж Святополк не підтримав Мономаха в 1094 р.? Як гадаємо, насамперед цьому
посприяло те, що від початку свого правління він ставився до Володимира Всеволодовича
з підозрою і періодично, так би мовити, бачив його тінь на київському столі. До такого
висновку дозволяє дійти та легкість (мабуть, і завдяки характеру також), із якою в 1097 р.
Святополк Ізяславич повірив неправдивим відомостям Давида Ігоревича про змову га
лицьких Ростиславичів з Володимиром Мономахом вбити київського князя та передати
стіл останньому106. Така підозрілість Святополка Ізяславича, імовірніше, була наслідком
як вагань Володимира Мономаха стосовно його відмови від Києва після смерті батька, так
і великим дисбалансом у їхніх територіальних володіннях. Тоді під рукою Володимира
Всеволодовича були сконцентровані ЧерніговоСіверська, Переяславська, РостовоСуз
дальська, МуромоРязанська та Новгородська землі, а це – половина Русі, у Святополка
Ізяславича була лише Київщина та ТуровоПінщина. Прохолода ж і тертя між ними про
явилися вже у перший місяць князювання Святополка в Києві. Як свідчать джерела, коли
на Київщину вдерлися половці, спочатку Святополк Ізяславич не збирався звертатись до
Володимира Мономаха по допомогу й потім вчинив це лише під тиском бояр107. Під час
же їхньої зустрічі між ними постали «распря и которы», які знову ж таки вгамували боя
ри108. Потім на знак свого союзу князі здійснили хресне цілування, але, як свідчать джере
ла, певні спірні питання між ними все одно лишилися, а їхнє вирішення було відкладене
на потім109.
Отже, як бачимо, утвердження в Чернігові Олега Святославича, та ще й у статусі під
леглого київському князю правителя, для Святополка Ізяславича було вигідним. Насампе
ред, для нього знялися б усі питання стосовно можливих зазіхань Мономаха на київський
стіл, бо вони блокувалися вищістю Олега в ієрархії Рюриковичів. До того ж підривалася
ще й вододільна могутність Володимира Всеволодовича, яка також була не до вподоби
київському князю. Однак парадоксальність подібного вирішення питання з приналежніс
тю Чернігова полягала в тому, що й Володимиру Мономаху, попри образу, все одно не
можна було розривати стосунки зі Святополком Ізяславичем. Навпаки, щоб і надалі посі
дати місце на політичному олімпі Русі, це вимагало від нього ще більшої лояльності до
київського князя у взаєминах із ним. Відмовляючи ж Мономаху у допомозі, у правовому
100 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 217.
101 Там само. Стб. 218, 220–221, 225.
102 Там само. Стб. 249.
103 Там само.
104 Там само. Стб. 219.
105 Там само. Стб. 228.
106 Там само. Стб. 257, 259, 263.
107 Там само. Стб. 218–219.
108 Там само. Стб. 219.
109 Там само.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
16
плані Святополк міг спокійно послатися на родові права (а насправді так воно і було)
Олега на Чернігів. Відтак Володимиру Всеволодовичу не лишалося нічого іншого, як ви
знати це.
Свою поразку в 1094 р. особисто Володимир Мономах переживав доволі важко. Від
дзеркаленням його тодішнього настрою є запис у «Повчанні» одразу після згадки про чер
нігівські події: «И сѣдѣхъ в Переяславли 3 лѣта и 3 зимы и с дружиною своєю и многы
бѣды прияхом от рати и от голода»110. Правда, тут головну причину своїх тогочасних бід
князь дещо приховує, але на неї чітко вказує окреслений ним часовий термін. У Переясла
ві він правив і надалі, були й нові «раті», але своє попереднє положення в політикумі Русі
Мономах відновив у 1097 р. на Любецькому з’їзді, що відбулося саме через три роки після
його поразки в Чернігові111.
Отже, цілком зрозуміло, що для повернення собі попереднього статусу Володимиру
Мономаху потрібно було не лише прихилити до себе київського князя, але й розсварити
його з Олегом Святославичем. Найкращою ж нагодою для цього, як ми вважаємо, стала
пропозиція Святополка Ізяславича вбити половецьких ханів на мирних переговорах у
1096 р. Тому Володимир Всеволодович її і прийняв.
На наше переконання, ключовим моментом щодо ухвалення цього рішення для Воло
димира Мономаха стала отримана ним від київського князя інформація про намір залучи
ти до майбутнього походу на кочів’я Ітлара та Кітана ще й Олега Святославича. Володи
мир Всеволодович знав про існування «миру» між чернігівським володарем та Ітларем.
Чи було відомо про цей «мир» Святополку Ізяславичу? Гадаємо, що так, але згідно з уго
дою 1094 р. з Олегом Святославичем, а без неї тоді ніяк не обійшлось, він мав повне пра
во вимагати від чернігівського князя долучитися до цієї акції.
Отже, погодившись на вбивство ханів, Володимир Мономах зробив ставку на те, що
Олег Святославич відмовиться порушити свій «мир» з Ітларем, чим спровокує конфлікт із
київським князем. А як відомо, коли відбувалося щось на кшталт переяславської події
1096 р., то починало працювати правило: хто не з нами, той проти нас.
Зрозуміло, що задум Володимира Мономаха був авантюрою і міг провалитися. Це мог
ло статися, якби Олег Святославич, особливо не обтяжуючись «миром» з Ітларем, спокій
но пішов у похід разом зі Святополком Ізяславичем, а потім ще й убив ханського сина в
Чернігові. Однак, як можна здогадуватись, Мономах добре знав характер Олега. Вони
фактично були ровесниками й на початку свого політичного становлення брали спільну
участь в окремих акціях. Так, згідно з джерелами, у 1075–1076 рр. ці Рюриковичі разом
очолювали військовий контингент Русі, відправлений на допомогу польському королю112.
А потім між ними навіть зав’язалися дружні взаємини. Про це свідчить те, що протягом
двох наступних років Олег став хрещеним батьком двох старших синів Володимира113.
Відповідно, свого подвійного кума Мономах просто не міг не знати.
Подальші події засвідчили, що задум Володимира Всеволодовича повністю зреалізу
вався. Правда, і Олег Святославич, як випливає з його дій, зрозумів, чим все це може
обернутися для нього, та спробував уникнути конфронтації з київським князем. Після
вбивства ханів він долучився до антиполовецької акції Святополка Ізяславича та Володи
мира Мономаха, але свій похід у степ здійснив окремо від них та не на кочів’я загиблих
Ітлара та Кітана114. Отже, вимога київського князя Олегом Святославичем формально бу
ла виконана.
Однак цими діями він дав зрозуміти й те, що не бажає приєднуватися до відповідаль
ності за вбивство ханів, чим сильно обурив Святополка. Відтак новою вимогою київсько
го та переяславського князів (а тоді вони вже діяли спільно) до Олега стали вбивство чи
видача їм сина Ітлара. Виконати це чернігівський князь відмовився, через що його звину
ватили в союзі з половцями й викликали до Києва на суд115. До столиці Русі Олег також
не поїхав, відтак Святополк і Мономах оголосили йому війну.
Загалом активна фаза їхнього протистояння тривала від початку травня 1096 р. до кін
ця лютого 1097 р. За цей період відбулися три прямі збройні зіткнення, в одному з яких
загинув син Мономаха Ізяслав116. Олег Святославич, хоча й чинив спротив, але одразу
110 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 249.
111 Дімнік М. Любецький з’їзд і пониження статусу Олега Гориславича. Любецький з’їзд князів 1097 року в істо-
ричній долі Київської Русі: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 900-літтю з’їзду князів
Київської Русі у Любечі. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. С. 17.
112 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 199; Головко О.Б. Русь і Польща в міжнародному житті Євро
пи (Х – перша половина ХІІІ ст.). Київ: ВД «Академперіодика» НАН України, 2021. С. 172–173.
113 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 252, 253; Васюта О.О. До питання про другого сина Володи
мира Мономаха та час його народження. Сіверянський літопис. 2019. № 3. С. 3–16.
114 Полное собрание русских летописей. Т. 1. Стб. 228.
115 Там само. Стб. 229–230.
116 Там само. Стб. 237.
Siverian chronicle. 2024. № 6
17
втратив Чернігів, а потім взагалі опинився в статусі ізгоя. Столицю ж ЧерніговоСівер
ської землі восени 1096 р. Святополк Ізяславич передав брату Олега, а водночас своєму
свату, Давиду Святославичу117.
Остаточне замирення відбулося на князівському з’їзді в Любечі восени 1097 р. Згідно з
його рішеннями, Олег Святославич був позбавлений чернігівського столу та понижений у
статусі. Відповідно, він офіційно поступився Володимиру Мономаху й своїм місцем в іє
рархії Рюриковичів118.
І на останок хочемо звернути увагу на один документ, а саме лист Володимира Моно
маха до Олега Святославича, де Мономах виправдовується за свою участь у війні проти
нього. Там зазначено: «Коли ж ото я був гріх учинив, що на тебе пішов до Чернігова задля
поганих, – то за се каюся. Адже про се я словами перед браттям жалкував і знову осе [то
бі] сказав, тому що я людина є»119. Якщо ж людина, особливо такого рівня, має потребу
виправдовуватися, то вочевидь відчуває за собою провину.
Цей лист Володимир Мономах написав до Любецького з’їзду під емоціями від втрати
сина. До того ж, як випливає зі змісту листа, у руках Олега Святославича перебувала й не
вістка переяславського князя120. На самому ж з’їзді про цей свій «гріх» Володимир Моно
мах вже не згадував і від рішень у Любечі отримав найбільший зиск. А в життя він втілив
його в 1113 р., коли після смерті Святополка Ізяславича при живому Олегові Святослави
чу посів київський стіл.
Отже, як пересвідчуємось, переяславська подія 1096 р. не була якимось локальним
явищем і не може трактуватися однобічно. Вона дала початок великим політичним змінам
на Русі. А закладений тоді конфлікт князівських інтересів (Мономаховичів та Ольговичів)
позначився на всій її подальшій історії.
References
Borovkov, D. (2015). Vladymyr Monomakh, kniazmyfotvorets [Vladimir Monomakh, prince
mythmaker]. Moscow, Russia.
Chekyn, L. (2001). Bezbozhnye syny Yzmailovy. Polovtsy y druhye narody stepy v drevnerusskoi
knyzhnoi kulture. Yz ystoryy russkoi kultury [Godless sons of Izmailov. Kipchaks and other peoples of the
steppe in Old Rus book culture. From the history of Rus culture]. Moscow, Russia.
Dimnik, M. (1997). Liubetskyi zizd i ponyzhennia statusu Oleha Horyslavycha [The Lubec congress
and the downgrading of status of Oleh Horislavych]. Chernihiv, Ukraine.
Holovko, O. (2021). Rus i Polshcha v mizhnarodnomu zhytti Yevropy (X – persha polovyna XIII st.)
[Rus and Poland in the international life of Europe (10th – the first half of the 13th c.)]. Kyiv, Ukraine.
Karpov, A. (2015). Velykyi kniaz Vladymyr Monomakh [Grand duke Vladimir Monomakh]. Moscow,
Russia.
Kolybenko, O. (2009). Shcho robyv boiaryn Slaviata u Pereiaslavli Ruskomu 23 liutoho 1096 r.? [What
was boyar Slavuta doing in Pereyaslavl Rus on 23 February 1096?]. Naukovi zapysky z ukrainskoi istorii –
Scientific notes on Ukrainian history, 22, P. 19–25. PereiaslavKhmelnytskyi, Ukraine.
Laushkyn, A. (2019). Rus y sosedy: ystoryia etnokonfessyonalnykh predstavlenyi v drevnerusskoi
knyzhnosty XI–XIII vv. [Rus and neighbours: the history of ethnoconfessional representations in Old Rus
scribes of the 11th–13th c.]. Moscow, Russia.
Maiorov, A. (2011). Rus, Vyzantyia y Zapadnaia Evropa: yz ystoryy vneshnepolytycheskykh y kul
turnykh sviazei XII–XIII vv. [Rus, Byzantium and Western Europe: from the history of foreign policy and
cultural relations of the 12th–13th c.]. StPetersburg, Russia.
Rychka, V. (1997). Politychna etyka i kultura mizhkniazivskykh vzaiemyn na Rusi u vymiri relihiinoi
tradytsii khrestotsiluvannia [Political ethics and culture of interprincely relations in Rus in the dimension
of the religious tradition of crosskissing]. Chernihiv, Ukraine.
Rychka, V. (2019). Volodymyr Monomakh [Volodymyr Monomakh]. Kharkiv, Ukraine.
Sliadz, A. (2014). Vyzantyia y Rus: opыt voennopolytycheskoho vzaymodeistvyia v Krыmu y Pry
azove (XI – nachalo XII v.) [Byzantium and Rus: the experience of militarypolitical interaction in the Cri
mea and the Azov region (11th – the early 13th c.)]. StPeterburh–Moscow, Russia.
Tolochko, P. (2001). Dvortsovye yntryhy na Rusy [Palace intrigues in Rus]. Kyiv, Ukraine.
Tolochko, P. (2005). Davnoruski litopysy i litopystsi X–XIII st. [Old Rus chronicles and chroniclers of
the 10th–13th c.]. Kyiv, Ukraine.
Vasiuta, O. (2015). Davyd Sviatoslavych: shliakh do Chernihova (1077–1097 rr.) [David Sviatosla
vych: the way to Chernihiv (1077–1097)]. Chernihivski starozhytnosti – Chernihiv antiquities, 2 (5), P. 25–
26. Chernihiv, Ukraine.
Vasiuta, O. (2019). Do pytannia pro druhoho syna Volodymyra Monomakha ta chas yoho narodzhen
nia [To the question of the second son of Volodymyr Monomakh and the time of his birth]. Siverianskyi li-
topys – Siverian chronicle, 3, P. 3–16.
117 Васюта О.О. Давид Святославич: шлях до Чернігова... С. 26, 33; Грушевський М.С. Історія УкраїниРуси:
В 11 т., 12 кн. Київ: Наукова думка, 1992. Т. 2. С. 90.
118 Дімнік М. Любецький з’їзд і пониження статусу Олега Гориславича. С. 17.
119 Літопис руський. С. 463.
120 Там само.
Сіверянський літопис. 2024. № 6
18
Vasiuta, O. (2019). Oleh Horyslavych: liudyna i kniaz [Oleg Gorislavych: a man and a prince].
Karnabidivski chytannia – Carnabydean readings, 4, P. 37–38. Chernihiv, Ukraine.
Васюта Олег Олегович – заступник завідувача наукового відділу «ТроїцькоІллін
ський монастир» Національного архітектурноісторичного заповідника «Чернігів старо
давній» (м. Чернігів, вул. Іллінська, 33а, Україна).
Vasyuta Oleh – deputy head of the Scientific Department «TrinityIllinsky Monastery» (33
a, Illinska street, Chernihiv, Ukraine).
Email: vasutaoleg@gmail.com
ASSASSINATION OF POLOVTSIAN KHANS IN PEREYASLAV IN 1096:
REASONS AND DOMESTIC POLITICAL CONSEQUENCES IN RUS
The purpose of the article is to determine reasons for the assassination of the Polovtsian khans during
the peace negotiations in Pereyaslav in 1096 and its consequences for the political life of Rus.
Methodologically, the work is based on a historical-anthropological approach. The scientific novelty of
the research lies in the significantly broader context of examining this event compared to previous studies
in both domestic and foreign historical science. Conclusions. The topic of the assassination of the Polov-
tsian khans in Pereyaslav in 1096 has been addressed by researchers multiple times. However, they have
not attributed any particular significance to this event. In reality, as a comprehensive analysis of the politi-
cal life of Rus at that time shows, it was far from a mere local incident. In fact, without this event, there
would not have been the well-known Liubech congress of princes. The decisions of the latter, as we know,
largely determined the entire subsequent political history of Rus.
Key words: Sviatopolk Izyaslavych, Volodymyr Monomakh, Oleg Sviatoslavych, Itlar, Kitan, Polovtsi-
ans, murder.
Дата подання: 26 липня 2024 р.
Дата затвердження до друку: 21 грудня 2024 р.
Цитування за ДСТУ 8302:2015
Васюта, О. Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні
наслідки на Русі. Сіверянський літопис. 2024. № 6. С. 5–18. DOI: 10.58407/litopis.240601.
Цитування за стандартом APA
Vasiuta, O. (2024). Vbyvstvo polovetskykh khaniv u Pereiaslavi 1096 r.: prychyny ta vnutrishno-
politychni naslidky na Rusi [Assassination of Polovtsian khans in Pereyaslav in 1096: reasons and domes-
tic political consequences in Rus]. Siverianskyi litopys – Siverian chronicle, 6, P. 5–18. DOI: 10.58407/li
topis.240601.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202821 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2518-7430 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T13:50:14Z |
| publishDate | 2024 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Васюта, О. 2025-04-14T11:50:40Z 2024 Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі / О. Васюта // Сіверянський літопис. — 2024. — № 6. — С. 5-18. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 2518-7430 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202821 94(477.5)«11» 10.58407/litopis.240601 Метою статті є визначення причин вбивства половецьких ханів на мирних переговорах у Переяславі 1096 р. та його наслідків для політичного життя Русі. Методологічно робота здійснена на основі історико-антропологічного підходу. Науковою новизною дослідження є значно ширший контекст розгляду цієї події, ніж було здійснене раніше як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичний науці. Висновки. До теми вбивства половецьких ханів у Переяславі 1096 р. дослідники звертались вже неодноразово. Однак якогось особливого значення цій події ними не надавалося. Насправді, як засвідчує всебічний аналіз тогочасного політичного життя Русі, наслідки цього вбивства мали зовсім не локальний характер. Взагалі ж, без цієї події не було б і відомого Любецького з’їзду князів. А рішення останнього, як відомо, багато в чому визначили всю подальшу політичну історію Русі. The purpose of the article is to determine reasons for the assassination of the Polovtsian khans during the peace negotiations in Pereyaslav in 1096 and its consequences for the political life of Rus. Methodologically, the work is based on a historical-anthropological approach. The scientific novelty of the research lies in the significantly broader context of examining this event compared to previous studies in both domestic and foreign historical science. Conclusions. The topic of the assassination of the Polovtsian khans in Pereyaslav in 1096 has been addressed by researchers multiple times. However, they have not attributed any particular significance to this event. In reality, as a comprehensive analysis of the political life of Rus at that time shows, it was far from a mere local incident. In fact, without this event, there would not have been the well-known Liubech congress of princes. The decisions of the latter, as we know, largely determined the entire subsequent political history of Rus. uk Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Сiверянський літопис У глиб віків Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі Assassination of Polovtsian khans in Pereyaslav in 1096: reasons and domestic political consequences in Rus' Article published earlier |
| spellingShingle | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі Васюта, О. У глиб віків |
| title | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі |
| title_alt | Assassination of Polovtsian khans in Pereyaslav in 1096: reasons and domestic political consequences in Rus' |
| title_full | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі |
| title_fullStr | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі |
| title_full_unstemmed | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі |
| title_short | Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі |
| title_sort | вбивство половецьких ханів у переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на русі |
| topic | У глиб віків |
| topic_facet | У глиб віків |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202821 |
| work_keys_str_mv | AT vasûtao vbivstvopolovecʹkihhanívupereâslaví1096rpričinitavnutríšnʹopolítičnínaslídkinarusí AT vasûtao assassinationofpolovtsiankhansinpereyaslavin1096reasonsanddomesticpoliticalconsequencesinrus |