Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття

У статті досліджено етнографічну діяльність Т. Шевченка, показано його внесок в етнографічну науку. Шляхом аналізу прозових і поетичних творів простежено, як Т. Шевченко використовував матеріали традиційної культури українців та інших народів для показу їхньої національної ідентичності. The article...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Народна творчість та етнологія
Date:	2013
Main Author:	Кожолянко, Г.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2013
Subjects:	До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202913
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнологія. — 2013. — № 5. — С. 7-16. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860251212548407296
author	Кожолянко, Г.
author_facet	Кожолянко, Г.
citation_txt	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнологія. — 2013. — № 5. — С. 7-16. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнологія
description	У статті досліджено етнографічну діяльність Т. Шевченка, показано його внесок в етнографічну науку. Шляхом аналізу прозових і поетичних творів простежено, як Т. Шевченко використовував матеріали традиційної культури українців та інших народів для показу їхньої національної ідентичності. The article examines the ethnographical activities of Taras Shevchenko and shows his contribution to ethnography. Through analysis of prose and poetic works, the author retraces how T. Shevchenko made use of the Ukrainian and foreign traditional cultural materials to demonstrate their national identity.
first_indexed	2025-12-07T18:43:42Z
format	Article
fulltext	7 ТАРАС ШЕВЧЕНКО ТА УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ Георгій Кожолянко УДК 7.071.1Шевченко+39(477)“18” У статті досліджено етнографічну діяльність Т. Шевченка, показано його внесок в етнографічну науку. Шляхом аналізу прозових і поетичних творів простежено, як Т. Шевченко використовував матеріали традиційної культури українців та інших народів для показу їх національної ідентичності. Ключові слова: поет, художник, філософ, етнограф, духовна культура, картини, листи, прислів’я. The article examines the ethnographical activities of Taras Shevchenko and shows his contribution to ethnography. Through analysis of prose and poetical works, the author retraces how T. Shevchenko made use of the Ukrainian and foreign traditional culture materials to demonstrate their national identity. Keywords: poet, painter, philosopher, ethnographer, spiritual culture, paintings, letters, proverbs. Поет, художник, етнограф, дослідник мате ріальної і духовної культури, археолог та істо рик, краєзнавець, актор і співак, просвітянин, духовний батько українців – Тарас Шев ченко прожив недовге життя (09.03.1814– 10.03.1961), але залишив велику культурну спадщину, яка мала й має глибокий вплив на формування світогляду українського народу. Щодо зацікавленості українського генія акторською справою та співом, то відомо, що такі високоавторитетні вчені, як П. Куліш та М. Максимович, залишили нам недвозначні свідчення про Т. Шевченка як видатного співа ка. Д. Антонович, один з дослідників творчості Т. Шевченка, зазначав: «Куліш був тої думки, що ніхто на Україні не вмів так співати україн ських народних пісень, як Шевченко, а Макси мович, не вагаючись, твердив, що Шевченко, як виконавець народних пісень, стояв вище, ніж Шевченкомаляр і Шевченкопоет» [2, с. 17]. Можна вести дискусію навколо цього пи тання, можна сумніватися, але вирішити зараз це питання неможливо, бо акторська, співаць ка частина життя Т. Шевченка є суто духов ною сферою, вона практично не була зафіксо вана в документах (утрачена для нас навіки). Можна лише послуговуватися висловлюван нями сучасників нашого генія. Для кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. характерними були творчість філо софа й поета Григорія Сковороди, письменни ка, зачинателя української літературної мови Івана Котляревського (автора «Енеїди»), ге роїчна боротьба Козаччини, руйнування За порізької Січі, знесення Гетьманщини, забо рона козацьких полків і решток українства, відкриття університетів у Харкові (1805) та Києві (1834). Усі ці обставини мають певне значення для становлення Т. Шевченка як ве ликого поета, художника, патріота, виразника національних почуттів українців. Його ви няткова геніальність ґрунтувалася на допит ливості, незвичайній любові до всього рідно го, освіті та начитаності. Митець відзначався комунікабельністю та друже любністю. Усюди, де б не бував Т. Шевченко, окрім знайомства й розмов із простими людьми, він зустрічався з інтелігенцією, відвідував дворянські зібран ня, бали, вів листування. Усе це дало йому можливість ознайомитися з життям простого люду й піднестися до рівня високоосвічених інтелігентів. Твори Т. Шевченка, із часу виходу першо го видання «Кобзаря» в 1840 році, викликали байдужість і ворожість до української мови, піднісши українське слово й літературу на не чувану досі височінь, і він сам відразу набув неабиякої популярності. Т. Шевченко творив на основі земної на родної енергії, наснажувався українською http://www.etnolog.org.ua 8 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2013 природою, усною народною творчістю. Він використовував у своїй роботі досягнення української національної та світової культури, історичні події. Великі поети й художники у власній твор чості показують характер народу, його іс торичне минуле й сучасне, природу та побут, мрії про майбутнє. Т. Шевченко входить до когорти великих ще й тому, що він був істинно народним поетом. Митець вийшов з простого люду, знав і цікавився його життям, співпере живав його біди й радості. Т. Шевченко більше відомий як поет і ху дожник. Його життєвий шлях, поетичну й малярську творчість прагнули оцінити ще су часники (П. Куліш, О. Бодянський, М. Макси мович та ін.), а також представники української інтелігенції другої половини ХІХ – 30х років ХХ ст. (І. Франко, В. Антонович, М. Сум цов, Д. Ніколишин, В. Щурат, М. Грушев ський, С. Балей, С. Єфремов, М. Драгоманов, Є. Кузьмин, М. Новицький, О. Новицький, С. СмальСтоцький, В. Дорошенко, Ф. Щер баківський, Ф. Колесса та ін.). Значну увагу літературній і художній творчості Т. Шевчен ка приділили в дослідженнях другої половини ХХ ст. учені України й української діаспори (В. Касіян, П. Говдя, М. Рильський, О. Гон чар, Л. Булаховський, Т. Осьмачка, С. Ващен ко, М. Глобенко, Є. Пеленський, П. Зайцев, М. Ткаченко, Є. Кирилюк, Я. Затенацький, Г. Паламарчук, С. Гординський, Б. Стебель ський, Д. Горняткевич, Б. Кравців та ін.). Щодо питання наявності краєзнавчих та іс торичних мотивів у творчості Т. Шевченка, а також його внеску в історичну науку, то вони маловивчені, і в дослідженнях українських учених ці питання порушувалися лише част ково. Це переважно невеликі журнальні роз відки В. Дорошенка [4], В. Антоновича [1], Д. Николишина [8], І. Шпитковського [15], Л. Кошової [6], С. СмальСтоцького [11]. Тему «Т. Шевченко та археологія» частково висвітлив М. Кордуба в праці «Т. Шевченко, як краєзнавець і археолог» [5]. Зв’язок поета з археологічною наукою вчений подає у цій стат ті через призму роботи Т. Шевченка у «Вре менной комиссии для разбора древних актов» (більше відомої під назвою «Київська архео графічна комісія») протягом 1845–1846 років, яка полягала переважно в зборі матеріалів про давні пам’ятки в різних регіонах України. Щодо власне археології, то М. Кордуба одним абзацом констатує, що Т. Шевченко на роботу російських археологів дивився як на «рабунок національних святинь» [5, с. 267]. Невелика брошура про діяльність Т. Шев ченка в галузі етнографії була опублікована 1961 року О. Кравцем. У цій праці основний акцент зроблено на малярській творчості митця і, зокрема, на створенні першої частини картин із серії «Живописна Україна»; також здійснено спробу проаналізувати етнографічні спостере ження Т. Шевченка під час його заслання [7]. Нинішній директор Інституту мисте цтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України Г. Скрип ник також займалася дослідженням питання відношення Т. Шевченка до етнографії та опуб лікувала статтю «Етнографічні аспекти твор чості Тараса Шевченка» [10]. Однак цілий ряд етнографічних (етнологіч них) та археологічних матеріалів у творчості Кобзаря є малодослідженими. Т. Шевченко не залишив спеціальних праць з етнології чи історії, хоча задум написати окремий історич ний твір у нього був. Утім, збирацька діяль ність поета, вивчення й використання у творах етнографічних матеріалів становить наукову цінність для етнології і сьогодні. Незважаючи на те що в дорослому віці Т. Шевченку довелося перебувати в Украї ні лише трохи більше трьох років, він добре знав життя знедолених українців, при цьому слід пам’ятати, що частину свого дитинства (до 16річного віку) майбутній поет провів в українському оточенні. Тому не випадково в багатьох поетичних творах Кобзаря головни ми персонажами є прості українці. Водночас після звільнення з кріпацтва митець почав ознайомлюватися з життям інтелігенції росій ської столиці, серед якої було багато вихідців з http://www.etnolog.org.ua 9 До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка України. Т. Шевченко поповнював власні істо ричні й етнографічні знання під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі. Він вивчав літописи, історичні праці, музейні колекції. Довгі роки віддалення від України не при спали безмежної любові Кобзаря до рідного краю, ніякі впливи не пригасили його палкого патріотизму. І все це завдяки сильному ха рактеру, міцній відпорності чужим впливам. Хоча, читаючи щоденник десятирічного за слання та листи Т. Шевченка, написані в пе ріод 1847–1859 років, можемо знайти місця, де поет висловлює сумніви, чи потрібно йому було писати такі войовничі вірші проти царя і гнобителів простого українського люду, чи не краще було залишитися художником, створи ти сім’ю, мати дім. Зокрема, у листі до своєї покровительки гр. Настасії Толстої, яка най більше турбувалася про звільнення Т. Шев ченка із заслання, від 25 квітня 1856 року з Оренбурга він писав: «Так, ось уже дев’ять років караюсь я за грішний порив моєї без глуздої молодости. Злочин мій великий, я це в душі визнаю, але й кара безмежна, і я не можу зрозуміти, що це значить» [12, т. Х, с. 126– 127]. Проте ніде ми не знайдемо в Шевчен кових працях або листах відступу від націо нального патріотизму чи загравання з тими, хто пригноблював українців. Прагнучи подати найбільш реалістичну картину життя у власних творах, Т. Шевченко використовував предмети матеріальної та ду ховної культури українців. Якщо тодішні офіційні історики, які по ходили з панівної верхівки суспільства, ціка вилися виключно давніми звичаями, обряда ми, фольклором (пісні, легенди, перекази), то Т. Шевченко поряд із цим вивчав поселення, житло, одяг, господарські заняття, а також усну народну творчість українців. Так, у лютому 1841 року, ще перебуваючи в Петербурзі, Т. Шевченко звернувся в листі до Г. КвіткиОснов’яненка з проханням: «Я сього літа повинен намалювати для Академії карти ну, як наша чорнобрива дівчина молиться богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є, і модель – чи то потутешньому натурщи ця, – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Пришліть будьте ласкаві. Тільки сорочку, плахту й стрічки зо дві...» [14, с. 228]. У 1839 році Т. Шевченко запланував ство рити збірку малюнків української природи, історії за побутовими мотивами. Уважається, що така думка з’явилася після повернення з України із замальовками українських крає видів його товариша, студента Петербурзької академії мистецтв В. Штернберга. Улітку 1843 року Т. Шевченко поїхав в Україну. Гостюючи в панів Г. Тарновського, О. Капніста, П. Лукашевича, князя Репніна та ін., він відвідав історичні місцевості (Чи гирин, Суботів, Хортицю), побував у своєму рідному селі Кирилівка, де намалював бать ківську хату. Повернувшись до Петербурга в лютому наступного року, Т. Шевченко розпочав ви конання запланованої серії картин. Він хотів розповісти в намальованих краєвидах, істо ричних пам’ятках та побутових образах про ви датні історичні події, показати життя й побут українців, виокремити національні риси їхньої культури, оригінальність, красу й поетичність народних звичаїв та обрядів. Опублікувавши наприкінці 1844 року пер ший альбом гравюр під назвою «Живописна Україна» (без тексту), Т. Шевченко на об кладинці написав план видання. Усю серію він хотів видати в такому вигляді: «1. Види по красоті або по історичних спогадах прик метні: храми, фортифікації, кургани і все, що час помилував. 2. Народний бит сучасний – звичаї, обряди, повір’я, суєвір’я, казки та піс ні. 3. Важливіші історичні події від Ґедиміна до скасування Гетьманства і короткий опис картин у мовах южноруській і французькій. У 1845 році вийдуть такі картини: 1. Види: Чигирин, Суботів, Батурин, Покровська Сі чова церква. 2. Похорони молодої, “Ой ходив чумак сім рік до Дону”, “Перезва” (людовий обряд) і Жнива. 3. Іван Підкова у Львові, Сава Чалий, Павло Полуботок у Петербурзі, Семен Палій у Сибіру» [2, с. 142–143]. http://www.etnolog.org.ua 10 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2013 Розуміючи складність роботи над цією се рією картин, до яких треба було додати текст, Т. Шевченко звернувся за допомогою до Йо сипа Бодянського та Петра Куліша, щоб вони забезпечили його картини історичними супро відними текстами. Для того, щоб привернути увагу громад ськості до видання картин, Т. Шевченко вмістив рекламну статтю в петербурзькій газеті «Северная пчела» (1844. – № 193. – 26 серпня). Відомості про заплановану серію картин також були вміщені в повідомлен ні Р. Подбереського в журналі «Tygodnik Petersburgski» (1844. – № 95): «Вона буде виходити зошитами, в кожнім зошиті по три рисунки великого формату. Досі вийшов пер ший зошит, і він містить: 1. Дари... ІІга кар тина представляє раду запорізької старшини (мирську сходку)... ІІІя картина представляє живописну групу дерев по узгір’ї під Києвом: внизу Дніпро, в віддаленні острови, парохід в диму, на березі киянки і т. д. У тім пейзажі вміле затримання перспективи є доказом по етичного й артистичного почуття природи». Далі Р. Подбереський написав про другий зо шит, для якого дві картини вже були готові: «1. Сватання.., 2. Пейзаж. Вид Видубецького монастиря під Каневом над Дніпром. Тре тя картина того зошита буде представляти ілюстрацію народної малоросійської сказки: Жовнір і Смерть» [16, с. 38]. Відчуваючи матеріальну скруту, Т. Шев ченко звернувся з листомпроханням про фі нансову допомогу в справі видання «Живо писної України» до Товариства заохочення художників. Тут він сформулював мету й зав дання власного художнього задуму. Й. Бодянському – українському письмен никові й історикові, який очолював кафедру слов’ян і слов’янської літератури в Московсько му університеті, – Т. Шевченко написав два листи, де виклав план видання та просив напи сати історичні супровідні тексти. На перший лист [2, с. 143] митець відповіді не отримав. У другому листі він написав цьому історику: «Чи ви на мене розсердились, чи недобрий вас знає: уже другий місяць, як жду од вас вістки, хоч якоїнебудь, – нема тай годі» [12, т. Х, с. 31]. На цей лист Й. Бодянський ввічливо відповів відмовою в участі видання «Живо писної України». Стосовно київського історика й етнографа П. Куліша, то той не лише відмовився допо магати Т. Шевченку, але й погрожував нега тивною рецензією, якщо альбом вийде, у листі від 31 грудня 1844 року: «Мне досадно, что Вы, не списавшись со мною, объявили мое имя в числе сотрудников, тогда как я понятия не имею о Вашем литературном предприятии. Объявление Ваше пахнет так сильно спекуля цией, что я решился было, как только выйдет в свет Ваша Украина, написать рецензию и ука зать ошибки. Каких без сомнения будет без дна в тексте Вашей скороспелой книжки. Но время уменьшило мое негодование. Вы, гос пода, принимаясь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас. Вибачайте за сю мову!». Як уважав Д. Антонович, можливо, саме така реакція відомих істориків на план ви дання Т. Шевченком «Живописної України» була причиною призупинення видання цієї серії картин. Окрім звернень до Й. Бодянського та П. Куліша, Т. Шевченко звернувся за допо могою також до князя Миколи Цертелєва – помічника куратора Харківського шкільного округу, одного з піонерів української етногра фії, який видав ще в 1817 році першу збірку українських пісень та кілька інших праць із фольклору. У листі з Петербурга від 21 верес ня 1844 року він писав, що «без людей і грошей не втне нічого». Далі зазначив: «Будьте ласка ві, помагайте мені; Ви маєте і силу, і славу, і любите ту країну, що я тепер заходився рису вать. Ось як я її рисую: спершу – види чи то історією, чи то красотою прикметні; вдруге – народний бит так, як він тепер єсть; втретє – історію, все те, що робилося на нашій Україні колись» [12, т. Х, с. 32]. Однак ні матеріаль http://www.etnolog.org.ua 11 До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка ної допомоги, ні допомоги в написанні істо ричних супроводів від учених він не отримав. Можливо, це і стало однією з причин того, що всю заплановану серію художнику виконати не вдалося. Було створено лише шість офор тівгравюр: «Судня рада», «Дари в Чигирині 1649 року», «Старости», «Казка», «В Києві» і «Видубецький монастир у Києві». У їх роз повсюдженні значну допомогу Т. Шевченку надала княжна Варвара Рєпніна, яка вико ристала всі свої зв’язки й зібрала в Полтаві, Чернігові та Одесі багато передплатників, а також заручилася підтримкою офіційних представників влади в поширенні картин [12, т. Х, с. 298]. Д. Антонович із цього приводу писав: «Яка шкода, що підтримав Шевченка в виданні “Живописной України” тільки поль ський часопис і польський письменник, а свої, на яких так надіявся Шевченко, відповіли або холодністю, або, як Куліш, одверто ворожим виступом і тим убили все видання, і ми не має мо дуже цікавих, заповіджених на 1845 р. гра вюр» [2, с. 149]. На картині «Старости» зображено сце ну українського сватання, описану пізніше Т. Шевченком у п’єсі «Назар Стодоля» (що правда, на картині – сцена з нареченим, а у п’єсі він відсутній): у почесному куті, біля сто лу під двома образами сидить батько, а біля нього стоїть мати, також стоять під стіною біля дверей два гордовиті свати (один – із па лицеюпосохом), перев’язані рушниками, зза одвірків виглядає хлопчик і дівчина, а нарече на перед столом подає на тарілці хустку хлоп цеві, який прийшов свататися. Образ смерті, убраної в плахту та фартух, Т. Шевченко змалював на картині «Казка»: кістяксмерть із косою стоїть перед солдатом з ранцем за плечима, милицею ліворуч та люль кою в зубах; на задньому плані – хатка в саду, чоловіча постать та господарська виробнича споруда – вітряк під солом’яним дахом. Художник реалістично змалював Виду бицький монастир на високому правому березі Дніпра. На картині видно човен з рибалкою, стіжок сіна, пастуха та двох волів. Картина «Судня рада» передає громад ський устрій України, коли важливі питання життя громади й кожного її члена вирішува лися на сільських зібраннях – радах. Тут на мальовано сільську хату під очеретом, дах зі сходинкамистріхачами на куті. Перед хатою стоять старшого віку чоловіки й радяться (ви рішують спірне питання). Поодалік, у тіні бо кової стіни – панокшляхтич, який, імовірно, чекає рішення ради. Тут художник вдало пере дав вигляд селянської хати, чоловічий селян ський одяг (свити, головні убори, взуття, допов нюючі елементи костюма – палиці та ін.). Інтер’єр та вбрання заможних верств сус пільства – козацької старшини, гетьманства, послів іноземних держав – зображено на кар тині «Дари в Чигирині 1649 р.». Тут показа но послів від московського царя, польського короля та турецького султана, які прийшли до гетьмана з дарами. Кожен із гостей – у костю мі свого народу. Інтер’єр кімнати прикрашений картиною «Козак Мамай» (під стелею, майже на всю стіну), поряд – рушниці та ятагани. На задньому плані ліворуч видно раду, яку веде гетьман з козаками. Пейзажнопобутовою картиною є офорт «У Києві». Більшу частину картини займає бе реговий пейзаж із густими, старими вербами, що нахилили свої віти до річки, зпід верби ви тікає джерельна вода, яка через жолобок стікає в береговий струмок. На березі жінка розвішує випрану білизну, а по річці пливе пароплав, від якого піднімається дим високо вгору. Усі ці картини мають, окрім мистецької, ще й виняткову етнографічну цінність. Наприкінці 1943 року в Києві за вказівкою генералгубернатора Д. Бібікова була органі зована спеціальна комісія, яка мала збирати давні історичні матеріали. Місцеві урядовці мусили відправляти до комісії відомості, зама льовки історичних пам’ятників. Однак майже дворічний час існування комісії не дав пози тивних результатів. Часто приходили неточні відповіді, без ілюстративного матеріалу. І тому було прийнято рішення організувати експе диційну збирацьку роботу з включенням до http://www.etnolog.org.ua 12 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2013 складу комісії спеціалістів, які б могли профе сійно робити замальовки та описи історичних об’єктів. Після закінчення Петербурзької академії мистецтв Т. Шевченко відправився в Україну в пошуках праці. У вересні 1845 року він став співробітником Комісії для розгляду давніх актів. Ця комісія була організована наприкінці 1843 року за вказівкою київського генерал губернатора Д. Бібікова для збору давніх ак тів, історичних матеріалів тощо. Комісія ще мала назву «Київська археографічна комісія». Т. Шевченко займався польовими етно графічними спостереженнями, робив записи побутових сцен тодішнього українського села, замальовки історикоетнографічних об’єктів, а також залучав до цієї роботи своїх зна йомих і друзів. Про це згадується в повісті «Музикант». Зокрема, Т. Шевченко, розповідаючи про своє перебування в гостях на хуторіфермі біля м. Прилуки на Полтавщині під час роботи в Київській археографічній комісії (ця повість, власне, написана за згадками про відвідання Т. Шевченком поміщицького маєтку в с. Діг тярі, ферми Антона Адамовича та про знайом ство з кріпосним музикантом Тарасом Федоро вичем), подає багато етнографічних відомостей. З неабияким зацікавленням поет оглянув домашній етнографічний музей заможного селянинафермера Антона Адамовича, у яко му його увагу привернув австрійський талер з клеймом московського герба. Т. Шевченко дізнався про історію появи таких грошей в Украї ні. Він писав: «Коли у 1654 чи 5му році ходив наказним гетьманом Іван Золотаренко з полками малоросійськими добувати Смо ленськ московському царю, то, не знаю чому наші козаки не захотіли брати плату москов ською монетою, ось їм і видали австрійськими талерами, поклавши московське тавро на ко жен талер» [13, т. 3, с. 202]. Біля м. Прилуки він обстежив руїни Гус тинського монастиря, замалював головні воро та, церкву Петра і Павла з п’ятьма куполами, трапезну та церкву, де поховано князя Мико лу Рєпніна (військового губернатора Лівобе режної України), з дочкою якого, Варварою, у Т. Шевченка були особливо дружні стосунки. У повісті «Музикант» Т. Шевченко також подав опис дворянського балу та побуту в по міщицькому маєтку в с. Дігтярі, де йому зо всім випадково довелося побувати: «Усі бали описані, починаючи від балу на фрегаті “На дія” до російської гулянки на німецький лад». Однак той бал, на якому побував Т. Шевчен ко, мав ряд відмінних рис. Найперше впало в око те, що до початку балу зустрілися йому у флігелі «...джентль мени самого непристойного змісту. Звичайно буває, що люди після нескладного обіду і не жартівливої випивки віддаються сновидінням, а у них якось вийшло навпаки. Вони скакали, кричали і чорт знає що виробляли, і усі, ро зуміється, у шотландських костюмах. Цинізм, щоб не сказати мерзотність, і більше нічого... Бал був увінчаний самою розкішною вече рею, і не збризнутий, не запитий, а букваль но був залитий шампанським усіх назв. Мене просто вразила така розкіш». У повісті подано характер зверхньої поведінки господаря під час зустрічі гостей, яка викликала в Т. Шев ченка неприємне враження. Він із сарказмом писав: «Але це, може бути, вказівний палець лівої руки, так прихильно поданий моєму прия телю, був причиною такого враження» [13, т. 3, с. 188–190]. Про від’їзд із м. Прилуки і прощання з місцевим учителем Іваном Мак симовичем, завдяки якому Т. Шевченко мав нагоду побувати на балу й фермі, поет писав так: «А через годину я вже прощався з новим педагогом, просячи його для користі науки за писувати все, що стосується археології і вза галі народного характеру, якто: поговірки, прислів’я, пісні, легенди і тому подібне» [13, т. 3, с. 214]. Через 12 років, знову переїжджаючи через м. Прилуки, Т. Шевченко завітав до знайомо го вчителя й отримав матеріали етнографічних спостережень останнього, «...які, як зазначає поет, стосувалися поезії і філософії нашого простого народу». Учитель І. Максимович http://www.etnolog.org.ua 13 До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка вручив власні етнографічні записи зі слова ми: «Ці папери належать вам. Пам’ятаєте, ви просили мене колись збирати для вас все, що стосується історії, філософії і поезії нашого на роду. Тут всього є потроху» [13, т. 3, с. 234]. Як бачимо, учитель російської історії І. Максимович уже в 40х роках ХІХ ст. вів цілеспрямовані етнографічні спостережен ня за вказівкою поета, був одним з перших етнографівентузіастів і разом з Т. Шевчен ком долучився до формування етнографії як науки. Окремі аспекти господарських занять, матеріальної та духовної культури українців можна знайти в повісті «Наймичка». Зокре ма, Т. Шевченко багато уваги приділив опису життя, звичок чумаків та чумацького промис лу. Записано також легенду про виникнення Ромоданового шляху. Такий складник матеріальної культури, як поселення й народне житло, дуже часто фігу рує у творах Т. Шевченка. У повісті «Наймич ка» поряд зі змалюванням полтавського села із зеленими садами, білими хатами, солом’яними дахами, вітряними млинами описано типову садибу Лівобережжя. Це садиба заможного селянинахуторянина Якима Гирли. «Увій шовши на двір хутора, ви побачите з правого боку велику клуню, обкладену напівскиртами різного хліба, з лівого боку від воріт – загоро ди з стайнями для різної худоби, а за клунею недалеко, під старими берестами, дві дубові комори і возівня. Навпроти комор погріб з за лізними дверима, а в самому кінці двора, під липами біліє хата, снопами крита... За хатою йде уже сад з різними породами яблунь, груш, слив, вишень, черешень і навіть три старі де рева грецьких горіхів... Посередині саду коло дязь з колесом і навісом. А за садом, у гаю, на невеликій поляні, пасіка з куренем і погребом для бджіл. А там уже дуби, липи, берези і вся ке дерево до самого рову. А за ровом вже був невеликий ставочок і коло нього город, ото чений невеликим ровом і засаджений кукуру дзою і соняшниками, а баштан був трохи далі, у полі» [13, т. 3, с. 62]. У цій самій повісті Т. Шевченко описав ці кавий обряд, що його здійснювали при закін ченні жнив. Жінкиженці, які зжинали остан ні стебла пшениці чи жита, робили з колосків вінки, вибирали зі свого середовища ритуальну царицю жнив, яка мала йти попереду інших з вінком на голові. У вечірній час усі збиралися в хаті цієї дівчини й веселилися, а вінки з колос ся потім освячували в церкві [13, т. 3, с. 58]. Етнографічну цінність має згаданий у по вісті «Наймичка» обряд, пов’язаний із закін ченням вивчення учнем азбуки. Батьки учня готували обрядову стравукашу, яку учень ніс у горщику, обгорнутому вишитим рушником, до школи. «При варінні каші, Марта поклала в неї 6 п’ятаків, а Лукія, коли Марта відвер нулась, кинула в кашу гривеник. Марко по ніс її в школу в рушнику, вишитому Лукією. Принісши кашу в школу, він ставив її на до лівку. Рушник був учителю. А до каші просив товаришів. Товариші, розуміється, не застав ляли повторювати прохання, всілись навколо горшка. А Марко, взявши трійчатку, став над ними, і пішло гуляння. Марко немилосердно бив кожного, у кого хоч крішка каші падала на підлогу. Кінчивши кашу, Марко трійчаткою погнав товаришів до води, а пригнавши від води, взялись громадою горщик бити. Розби ли горщик, і вчитель розпустив усіх додому в знак святкової цієї події» [13, т. 3, с. 113]. Т. Шевченко описує також обряд хрещення дитини священиком та її ім’янаречення. Особливо багатими на етнографічний ма теріал з духовної культури українців є дра матичні твори Т. Шевченка. Зокрема, у п’єсі «Назар Стодоля» в деталях описано обряд весільного сватання ХVІІ ст. у родині козака біля Чигирина. Зміст промови сватів передано такими словами: «І рибалки, і вольнії козаки. Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: “Що нам дивитися на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду”. От і пішли. Ходилиходили, нічого не знайшли. Аж гульк – назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: “Ей ви http://www.etnolog.org.ua 14 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2013 охотники, ловцімолодці! Будьте ласкаві пока жіте дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді чого душа ваша забажа, усе про сіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете”. Ну нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину; всі цар ства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: “Що за диво та звірюка? Хіба де кращої нема? Ходім дру гої шукати”. Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче. “Де вже, – каже, – я не їздив, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав”. Пішли ми вп’ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнять, не знаємо. Тут вп’ять впала пороша. Ми, ловцімолодці, ну слідить, ну хо дить; сьогодні вранці встали і на слід напали. Певне, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша куниця, в вашій хаті красна дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю ку ницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?». Тут же описано дії господарів, пов’язування дівчиною старостів рушниками, обряд часту вання сватів за столом. Оскільки сватання відбувалося ввечері перед Різдвом, то до хати приходили хлопціколядни ки. Т. Шевченко подав зміст християнської ко лядки «Бачить же Бог, бачить Творець». Зміст п’єси засвідчує звичай, який існував в українському селі, коли батько міг насильно, без згоди дівчини, віддати її за нелюба, за ба гатого. Т. Шевченко подає діалог між паруб ком Назаром і батьком Хомою: «Х о м а. Не тобі вчити, як мені кого на зивати, я її батько, а не твій: так у моїй волі оддать її, за кого схочу. Н а з а р. А як же вона не захоче, тоді що? Х о м а. Я заставлю» [13, т. 3, с. 15–18]. Із цієї п’єси можна також дізнатися, як мо лодь проводила своє дозвілля на слобідських вечорницях. Тут і музикантижиди, і кобзар, подано також опис танців та пісень, якими за бавлялася молодь. Суспільні й моральноісторичні питання зав жди турбували Т. Шевченка. У повісті «Вар нак» він поставив питання: як так може бути, що в країні, «багатій молоком і медом», маючи на увазі Україну, така бідність. Т. Шевченко із цього приводу хотів написати спеціальний твір: «На це важливе політикоекономічне питання я у вільний час напишу моральноісторичний роман, у якому спробую показати з мікроско пічними деталями вдачу, звичаї та історію цього архиправославного народу» [13, т. 3, с. 124]. Прозові й поетичні твори Т. Шевченка на сичені значною кількістю матеріалів з етногра фії та історії. Устами кобзарялірника в поемі «Тарасо ва ніч» розповідається про історичну долю Украї ни, про колись славні часи Гетьманщини й сучасні поетові часи, коли занепала мораль, а замість рідної віри було впроваджено христи янство та його різновид – уніатство. Часто у власних поетичних творах Т. Шев ченко використовував сюжети з історичного минулого України та зі світової історії. Так, уже в одній з перших своїх віршованих поем «На віч ну пам’ять Котляревському», що була напи сана ще 1838 року в Петербурзі, поет наводить приклад міста Трої з Малої Азії, яке в ХІІІ ст. до н. е. греки зруйнували дотла. Т. Шевченко порівнює Україну після смерті І. Котляревсько го з руїнами Трої [13, т. 1, с. 46]. У поемі «Катерина» (1838) продемонстро вано суспільногромадські відносини україн ського села першої половини ХІХ ст. Зокре ма, охарактеризовано українську звичаєвість та відношення громади до дівчини, яка наро дила від москаля нешлюбну дитину. За нор мами звичаєвого права, дівчина, яка стала по криткою, як правило, мусила покинути рідну хату, громаду й іти світ за очі. Сьогодні в наших очах такий крок вида ється надто жорстоким і нелюдяним, але в суспільстві, де надзвичайно велику роль віді гравали общинні відносини, він мав морально http://www.etnolog.org.ua 15 До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка виховне значення. Як би не було жаль батькам своєї доньки, але суспільний порядок стояв вище особистого. Урештірешт, таке ставлення в суспільстві до дівчини, яка втратила честь і стала покриткою, мало підтримувати мораль ність кожної людини і громади на високому рівні. Етнографічність поезій Т. Шевченка по лягає ще й у тому, що у віршах і поемах відо бражено реальну дійсність тодішнього життя, хоча загалом поетичність має суб’єктивний характер. Висока народнопоетична ідейність, патріо тизм, громадський пафос, гуманізм, геніаль ність художньої форми поетичних творів під кріплювалась етнографічною об’єктивністю опису історичних подій, матеріальної та духов ної культури українців. Художня форма творів поета сприймається як реальність. Читач співпереживає з героями його творів, ніби сам бере участь у згаданих подіях та сценах. У цьому й полягає велич пое зії Т. Шевченка. Даючи оцінку поемі «Кавказ», відомий український письменник другої половини ХХ ст. О. Гончар у праці «Невідцвітне слово» писав: «Якщо ми хочемо знати, що таке реа лізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі буденного, понародному дошкульного слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видо змінює малюнок вірша, викликає мистецьки видозмінені ритми, інтонації, то ми це теж по бачимо тут» [3, с. 8]. Т. Шевченко цікавився також етнографі єю народів, серед яких йому довелося побу вати в час заслання. Так, у «Журналі» подано розповідь уральського козака про поховання само губців: «Самогубця ховають без жодних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле і закопують як падло. У поминальні дні родичі нещасного або про сто добрі люди виносять і посипають його мо гилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і ін шим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещас ному. Яке поетичнохристиянське повір’я!». Далі Т. Шевченко звернувся з порівнянням до української обрядовості: «За моєї пам’яті на Україні на могилах самогубців відбувався не менш поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказа ли знищити наші вищі, освічені пастирі». Т. Шевченко описав обряд поховання само губців в Україні: «На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещас ного покійника, повинен був щонебудь кину ти на його могилу, – хоч рукав сорочки відір вати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше у Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного. Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша, молитва, як молитва за душу грішника? І що поган ське знайшли ви, вчителі, в цій християнській жертві всепрощення?» [12, т. ІХ, с. 75]. Т. Шевченко цікавився також побуто вим життям киргизів і туркменів. Зокрема, у «Журналі» подано опис влаштування могил: «Туркмени й киргизи святим своїм (“ауліє”) не ставлять таких пишних “абу” (гробниць), як “богатирям”: на труп святого вони навалюють безформенну купу каміння, накидають верб люжих, кінських і баранячих кісток – останки жертов. Ставлять високу дерев’яну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різноко льоровим лахміттям, і на цьому кінчають за могильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невели ких оздоблених стовпчиках ставлять каган чики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились Богу за душу грішного й любого небіжчика». Т. Шевченко висловлює захоп лення таким поховальним звичаєм: «Мов чазна, поетична молитва дикуна! А наших освічених архипастирів, мабуть, огорнув би http://www.etnolog.org.ua 16 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 5/2013 сумнів щодо її чистоти та величности, і вони заборонили б (її), як поганське блюзнір ство» [12, т. ІХ, с. 77]. У поетичних і прозових творах Т. Шевчен ка, крім ліричності, утвердження людської гід ності, емоційного потенціалу, наявний багатий інформативний матеріал з історії, зокрема з етнології. Через певний штрих, побутову деталь твори Т. Шевченка несуть у собі відомості про особливості життя й побуту українців у різні історичні часи та час, коли жив великий поет. Своєю поетичнопрозовою творчістю Т. Шевченко ніби закликає нащадків берег ти пам’ятки культури для наступних поколінь та шанувати українські святині. Його твори вчать пам’ятати, як жили, що робили, про що мріяли й на що надіялися наші предки. Відомий літературознавець П. Свенциць кий ще в 1871 році, даючи оцінку літературі ХІХ ст., писав: «Хто не чув про Шевченка? Хто не знає його чудових творів? Великі пое ти: Байрон, Гете, Словацький – великий поет Шевченко! З тими поетами до ряду він став, перевищив їх, величний! Доказать легко. Всі тамті поети в творах своїх власну лиш прояв ляють індивідуальність. За Англію не промо вив Байрон; не виявлена Гете Німеччина; всієї Польщі не добачимо в Словацькім: а спогля немо, чи є найменша проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзерка лі, в Тарасових поезіях? Вона живе своїм пое том, пишається в ньому; в поезіях його вона вся!» [9, с. 123]. Лише частковий історикоетнологічний ана ліз творів Т. Шевченка засвідчує, що він був етнографометнологом у той час, коли відбува лося становлення етнологічної нау ки в Україні та національне пробудження українців. 1. Антонович В. Произведения Шевченка, со- держание которых составляют исторические со- бытия // Чтения в историческом обществе Несто- ра-Летописца. – К., 1881. – Т. 2. 2. Антонович Д. Шевченко-маляр // Шевчен- ко Т. Повне видання творів. – Чикаго, 1963. – Т. ХІ. 3. Гончар О. Невідцвітне слово // Шевченко Т. Кобзар. – К., 1970. 4. Дорошенко В. Історичні сюжети й мотиви в творчості Шевченка // Шевченко Т. Повне видання творів. – Чикаго, 1961. – Т. ІІ. 5. Кордуба М. Т. Шевченко, як краєзнавець і археолог // Шевченко Т. Повне видання творів. – Чикаго, 1959. – Т. V. 6. Кошова Л. Шевченко та «История Русов». – Х., 1928. 7. Кравець О. М. Діяльність Т. Г. Шевченка в галузі етнографії. – К., 1961. 8. Николишин Д. Історичні поеми Шевченка. – Коломия, 1914. 9. Світова велич Шевченка. – К., 1964. – Т. 1. 10. Скрипник Г. Етнографічні аспекти творчос- ті Тараса Шевченка // Народна творчість та етно- графія. – 2000. – № 2–3. 11. Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпре- тації. – Варшава, 1934. 12. Шевченко Т. Повне видання творів. – Чи- каго, 1961. 13. Шевченко Т. Поетичні твори 1837–1848. – К., 1970–1971. 14. Шевченко Т. Щоденник. Вибрані листи. – К., 1971. – Т. 5. 15. Шпитковський І. «Гайдамаки» Шевченка як пам’ятка Коліївщини. Збірник пам’яті Т. Шев- ченка. – К., 1915. 16. Щурат В. З життя і творчости Тараса Шев- ченка. – Л., 1914. http://www.etnolog.org.ua
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202913
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:43:42Z
publishDate	2013
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Кожолянко, Г. 2025-04-17T14:37:35Z 2013 Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття / Г. Кожолянко // Народна творчість та етнологія. — 2013. — № 5. — С. 7-16. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202913 7.071.1Шевченко+39(477)“18” У статті досліджено етнографічну діяльність Т. Шевченка, показано його внесок в етнографічну науку. Шляхом аналізу прозових і поетичних творів простежено, як Т. Шевченко використовував матеріали традиційної культури українців та інших народів для показу їхньої національної ідентичності. The article examines the ethnographical activities of Taras Shevchenko and shows his contribution to ethnography. Through analysis of prose and poetic works, the author retraces how T. Shevchenko made use of the Ukrainian and foreign traditional cultural materials to demonstrate their national identity. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття Taras Shevchenko and the Mid-19th Century Ukrainian Ethnography Article published earlier
spellingShingle	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття Кожолянко, Г. До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка
title	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття
title_alt	Taras Shevchenko and the Mid-19th Century Ukrainian Ethnography
title_full	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття
title_fullStr	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття
title_full_unstemmed	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття
title_short	Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття
title_sort	тарас шевченко та українська етнографія середини хіх століття
topic	До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка
topic_facet	До 200-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202913
work_keys_str_mv	AT kožolânkog tarasševčenkotaukraínsʹkaetnografíâseredinihíhstolíttâ AT kožolânkog tarasshevchenkoandthemid19thcenturyukrainianethnography

Тарас Шевченко та українська етнографія середини ХІХ століття

Institution

Similar Items