Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів
Статтю підготовлено за матеріалами етнографічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України влітку 2012 року у Верховинський, Косівський та Надвірнянський райони Івано-Франківської області. Подано опис перебігу обрядодій та основної атрибути...
Saved in:
| Published in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203027 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 1. — С. 91–97. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-203027 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Сушко, В. 2025-04-21T08:53:10Z 2014 Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 1. — С. 91–97. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203027 393(477.85/.87) Статтю підготовлено за матеріалами етнографічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України влітку 2012 року у Верховинський, Косівський та Надвірнянський райони Івано-Франківської області. Подано опис перебігу обрядодій та основної атрибутики поховальної обрядовості гуцулів –етнографічної групи українців. Автор довела загальноукраїнський характер обрядовості за наявності регіональних і локальних особливостей, звернула увагу на світоглядні уявлення та часові зміни цього виду сімейних ритуалів. Статья подготовлена по материалам этнографической экспедиции Института искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М. Т. Рыльского НАН Украины летом 2012 года в Верховинский, Косовский и Надвирнянский районы Ивано-Франковской области. Дано описание хода обрядовых действий и основной атрибутики погребальной обрядности гуцулов – этнографической группы украинцев. Автор доказала общеукраинский характер обрядности при наличии региональных и локальных особенностей, обратила внимание на мировоззренческие представления и временные изменения этого вида семейных ритуалов. The article is based on the materials of the Ukrainian National Academy of Sciences, M. Rylskyi Institute for Art Studies, Folkloristic and Ethnology ethnographic expedition to Verkhovyna, Kosiv, and Nadvirna districts of Ivano-Frankivsk Region in the summer of 2012. There has been presented a description of the ritual actions and main attributes of the exequies of the Huculs, a Ukrainian ethnographic group. The authoress proved the general Ukrainian nature of these rites, notwithstanding their regional and local peculiarities, as well as noticed the ideas of outlook and temporal changes of this type of family ceremonies. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів Conceptions on Death and Exequies of the Hutsuls Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| spellingShingle |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів Сушко, В. Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження |
| title_short |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| title_full |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| title_fullStr |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| title_full_unstemmed |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| title_sort |
уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів |
| author |
Сушко, В. |
| author_facet |
Сушко, В. |
| topic |
Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження |
| topic_facet |
Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження |
| publishDate |
2014 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнологія |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Conceptions on Death and Exequies of the Hutsuls |
| description |
Статтю підготовлено за матеріалами етнографічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України влітку 2012 року у Верховинський, Косівський та Надвірнянський райони Івано-Франківської області. Подано опис перебігу обрядодій та основної атрибутики поховальної обрядовості гуцулів –етнографічної групи українців. Автор довела загальноукраїнський характер обрядовості за наявності регіональних і локальних особливостей, звернула увагу на світоглядні уявлення та часові зміни цього виду сімейних ритуалів.
Статья подготовлена по материалам этнографической экспедиции Института искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М. Т. Рыльского НАН Украины летом 2012 года в Верховинский, Косовский и Надвирнянский районы Ивано-Франковской области. Дано описание хода обрядовых действий и основной атрибутики погребальной обрядности гуцулов – этнографической группы украинцев. Автор доказала общеукраинский характер обрядности при наличии региональных и локальных особенностей, обратила внимание на мировоззренческие представления и временные изменения этого вида семейных ритуалов.
The article is based on the materials of the Ukrainian National Academy of Sciences, M. Rylskyi Institute for Art Studies, Folkloristic and Ethnology ethnographic expedition to Verkhovyna, Kosiv, and Nadvirna districts of Ivano-Frankivsk Region in the summer of 2012. There has been presented a description of the ritual actions and main attributes of the exequies of the Huculs, a Ukrainian ethnographic group. The authoress proved the general Ukrainian nature of these rites, notwithstanding their regional and local peculiarities, as well as noticed the ideas of outlook and temporal changes of this type of family ceremonies.
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203027 |
| citation_txt |
Уявлення про смерть і поховальні звичаї гуцулів / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 1. — С. 91–97. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT suškov uâvlennâprosmertʹípohovalʹnízvičaíguculív AT suškov conceptionsondeathandexequiesofthehutsuls |
| first_indexed |
2025-11-27T00:56:58Z |
| last_indexed |
2025-11-27T00:56:58Z |
| _version_ |
1850789808726605824 |
| fulltext |
91
УЯВЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ І ПОХОВАЛЬНІ
ЗВИЧАЇ ГУЦУЛІВ
Валентина Сушко
УДК 393(477.85/.87)
Статтю підготовлено за матеріалами етнографічної експедиції Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етно
логії ім. М. Т. Рильського НАН України влітку 2012 року у Верховинський, Косівський та Надвірнянський райони
ІваноФранківської області. Подано опис перебігу обрядодій та основної атрибутики поховальної обрядовості гуцу
лів – етнографічної групи українців. Автор довела загальноукраїнський характер обрядовості за наявності регіональ
них і локальних особливостей, звернула увагу на світоглядні уявлення та часові зміни цього виду сімейних ритуалів.
Ключові слова: гуцули, поховальна обрядовість, смерть, похорон, траур, поминальні атрибути.
Статья подготовлена по материалам этнографической экспедиции Института искусствоведения, фольклористики и
этнологии им. М. Т. Рыльского НАН Украины летом 2012 года в Верховинский, Косовский и Надвирнянский районы
ИваноФранковской области. Дано описание хода обрядовых действий и основной атрибутики погребальной обряд
ности гуцулов – этнографической группы украинцев. Автор доказала общеукраинский характер обрядности при на
личии региональных и локальных особенностей, обратила внимание на мировоззренческие представления и временные
изменения этого вида семейных ритуалов.
Ключевые слова: гуцулы, погребальная обрядность, смерть, похороны, траур, поминальные атрибуты.
The article is based on the materials of the Ukrainian National Academy of Sciences M. Rylskyi Institute for Art Studies,
Folkloristic and Ethnology ethnographic expedition to Verkhovyna, Kosiv and Nadvirna districts of IvanoFrankivsk Region in
the summer of 2012. There has been presented a description of the ritual actions and main attributes of exequies of the Huculs, a
Ukrainian ethnographic group. The authoress proved the general Ukrainian nature of these rites, notwithstanding their regional
and local peculiarities, as well as noticed the ideas of outlook and temporal changes of this type of family ceremonies.
Keywords: Hutsuls, obsequies, death, funeral, mourning, funeral attributes.
Поховальна обрядовість належить до риту
ального комплексу, який у будьякій культурі
найконсервативніший. Тож не дивно, що під
час збирання матеріалів із цієї проблематики
окресленому питанню було приділено значну
увагу. Особливу цікавість викликали певні
відмінності, які простежувалися в трьох сусід
ніх районах – Верховинському, Косівському і
Надвірнянському, що входять до ІваноФран
ківської області та єдиного регіону Гуцульщи
ни, однак мають виразні локальні особливості.
Серед учених, яких цікавили гуцульські
поховальні ритуали та окремі їхні елементи, –
корифеї української етнології та фолькло
ристики: В. Гнатюк [2], І. Свєнцицький [6],
З. Кузеля [3; 4; 5] та багато інших.
Нами обстежено в основному села Верхо
винського району (Барвінково, Голови, Крас
ник, Красноїлля, Стебні, Яблуниця). Додамо,
що обрядовість деяких з населених пунктів
була описана майже сто років тому [2, с. 252–
290]. Окрім того, для порівняння обрядових
реалій обстежені с. Микуличин Надвірнян
ського району і с. Яворів Косівського району.
Французький культуролог Ф. Ар’єс [1] на
звав сучасну культуру такою, що боїться смер
ті і всього, що з нею пов’язане. Наш сучасник
не хоче думати, що його життя кінечне, нама
гається не торкатися теми смерті в розмовах;
для нього видаються дивними й занадто об
тяжливими тривалість і суворість траурів іс
панських грандів XVI–XVII ст., що тривали
роками і десятиріччями. Наш сучасник бажає
веселощів, розваг, свята.
Нині легка смерть – це смерть швидка, яка
приходить до людини раптово, так, щоб лю
дина й не зчулася. Наш сучасник, на словах
визнаючи смерть природним наслідком життя,
насправді, як дитина, сподівається, що вона
його мине, покладаючись на чудо. Для носія
http://www.etnolog.org.ua
92
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2014
традиційної культури смерть була звичайним
явищем, заслуженим підсумком життя, утілен
ням загальної справедливості.
Однак такою вважалася лише «правильна»
смерть: у старшому віці, після примирення зі
світом, упорядкування всіх матеріальних пи
тань. Необхідно було прожити благочестиве
життя і за це отримати смерть як визволення
від усіх життєвих тягарів. «Умер Адам, буде і
нам» [2, с. 231].
Усі інші види смерті – знак порушення
Божих заповітів. Така смерть була «несвоя»,
«нагла» (раптова): вона захоплювала людину
в дорозі, чигала у воді або в лісі, десь знена
цька, неготовою до цього чи не найважливі
шого переходу.
Запис Антона Онищука від Павла Курчука
із с. Зелениці Надвірнянського повіту свідчить,
що на початку ХХ ст. (1910 р.) місцеві жителі
вірили, що «смерть одна, а над християнином
висит 77 придобашок»: зроблено, від заздро
щів, від нечистих дій опирниць, «під таку ми
нуту», бо вмирає «не так старий, як чьисовий»
(прийшов час – гайда в дорогу). Таким чином,
гуцули притримувалися загально українського
переконання: «ідемо не тоді, коли здумали, а
коли кличуть». Це переконання можна визнати
загальною константою, адже воно не лише відо
ме – воно активно вживане по всій Україні.
Хоч як не каже людина «живому – жити!»,
намагаючись ухилитися від думки про невідво
ротність смерті, але «умирають люди і нам так
буде», – за висловом гуцулів. У с. Голови, яке й
нині в інших селах уважають «відданим всьо
му гуцульському», навіть на початку ХХ ст.
оповідали, що колись люди не вмирали – то їх
стало так багато, що мусили одне одного вбива
ти, бо вже і сидіти було ніде [2, с. 253].
Загальною також була на початку ХХ ст.
віра в те, що вмирають не від пошесті, не від
епідемій інфекційних захворювань. Навіть тиф,
що нерідко захоплював цілі родини, не конче
мав викликати хворобу конкретної особи. «То
Бог так дає, тай уже!» [2, с. 232]. Такий фа
талізм, віра в провидіння притаманні жителям
Надвірнянського, Верховинського й Косівсько
го районів і нині. У питанні вирішеності люд
ської долі Божою волею наш сучасник нічим не
вирізняється від своїх прадідів і прабабусь.
Можна вважати сталим уявлення, зафіксо
ване на початку ХХ ст., про те, що хоча смерть
у молодому віці є ознакою розумності, особли
вої обраності Богом молодої особи, життя до
старості – це все ж звичайніше, відповідніше
людині. Однак тривала хвороба дорослої лю
дини перед смертю раніше давала знати іншим
про її великі гріхи, які, таким чином, вона спо
кутувала [2, с. 253–254]. Тоді кликали ксьон
за (священика) і примічали: якщо не горить
свічка, дим з кадила йде з хати, після «масло
вання» (соборування) хворому стало гірше –
слід готуватися до швидкого похорону.
Зауважимо, що в сучасної людини старість
і хвороби є чи не тотожними поняттями, при
наймні перше очікувано тягне за собою інше.
Тому і старість іноді сприймається такою ж
спокутою, як і хвороба.
На початку ХХ ст. прихід смерті віщували
різноманітні прикмети, а також про це гадали
у ворожбитів [2, с. 255]. У ролі віщуна були
як особливості фізичного стану людини, так
і птахи (каркання ворона), буревій. Уважали
прикметою на смерть, якщо людині вчуваєть
ся, що її щось кличе, та ще якби вона обізва
лася. На початку ХХ ст., коли гуцули широко
займалися ремеслами, примічали і за реміс
ничими процесами: ткацтвом або шиттям [2,
с. 254–255]. Важливим і вкрай показовим на
майбутнє вважають весілля, на якому провіс
ницьким знаком може стати навіть довжина
нитки на вінку до вінчання: довга – на довге
життя, коротка – на швидку смерть [2, с. 255].
Щоправда, сучасні майстрині, які шиють вінки
на весілля, – наприклад, жителька с. Яблуни
ця Марія Василівна Дроняк (1949 р. н.), родом
із с. Голови, – уважають, що довжина нитки
наприкінці шиття вінка залежить від уміння
майстрині і не несе загрози подружжю.
У гуцулів людина старшого віку має підго
туватися до останньої дороги і душею, і тілом.
Багато хто з гуцулок просить дітей, щоб «по
тому» «зібрали їх, як батьків і дідів, – по
http://www.etnolog.org.ua
93
Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження
гуцульському». Старші люди з гордістю де
монструють свої барвисті сорочки й запаски,
кожухикептарі, пояси й «фустки», капчурі та
постоли (Анна Іванівна Форгель, с. Красник
Верховинського рну; Олена Юріївна Тана
сійчук, с. Барвінково Верховинського рну).
Подібний вибір роблять і жителі с. Яворів.
Однак у чоловіків і за життя часто з усього
гуцульського у вбранні є лише сорочка. Нато
мість у с. Микуличин жителі старшого віку за
свідчили, що наявність гуцульського вбрання
та вбирання в нього покійників практикують у
Верховинському районі, а не в їхньому.
У запису П. ШекерикаДониківа початку
ХХ ст. окремий підрозділ присвячений тому,
що робить людина, коли вже і вона, і її ближ
ні знають про близький кінець [2, с. 256–257].
Як це несхоже на сучасні намагання лікарів та
родини «оптимістично» обдурювати людину та
запевняти вмираючого в тому, що він ще оду
жає. До нього приходили односельці перепро
сити за власні та пробачити вмираючому його
провини; до чоловіка збиралася громада, аби він
міг віддати останні розпорядження. Особливу
увагу надавали шапці, у якій мали ховати небіж
чика. Наші сучасники, можливо, так і не роб
лять, але заздалегідь чітко обумовлюють, який
саме голов ний убір повинен на них бути (Василь
Юрович Рибчук (1936 р. н.), с. Яворів).
Як і сто років тому, неодмінним атрибутом
смерті є свічка, передовсім стрітенська. Дехто
навіть сам сукає її. У разі наглої смерті, у до
розі чи в лікарні, таку свічку все одно світять
на похороні й потім кладуть у труну.
Здебільшого повідомляють про смерть
усно. «На провідок» та на похорон не кли
чуть – «люди йдуть самі», а на помини –
кличуть учасників. За нашими спостережен
нями, нині найбільше запрошують трембітарів
у Верховинському районі. Однак трембітою
найчастіше повідомляють і супроводжують
сам похорон, а не факт смерті. Запрошення
трембітарів не загальнодоступне, адже навіть
на об’явах, що прикрашають стовпи Верховин
ського району, послуга – 400 грн. Усі опитані
наголошували на впровадженні в поховальній
практиці «духової» (духового оркестру) лише
в радянські часи. Жителька с. Микуличин Єв
докія Василівна Миронюк (1933 р. н.) висло
вила переважну думку людей старшого віку:
«Найкраще ховати – це з церковним хором».
Нині, коли трапляється горе, то вважають
гріхом відмову допомогти. Та і як відмовити?!
Не лише щастя і радість, а й горе збирає ро
дину й об’єднує людей. На похорон ідуть усі:
священик і дяк (чи дячиха) читати Псалтир
(Савтирю), куховарки і люди, які нестимуть
фани чи хрест, – усі, хто ідуть «на провідок».
Досить показовим є факт, що нині і в гуцуль
ській, а не лише в центральноукраїнській, об
рядовості вже можлива участь жінкидячихи,
яка читає Псалтир.
На рубежі ХІХ–ХХ ст. в усіх записах
похоронних звичаїв Гуцульщини підкресле
но, що похорон («комашня») зі священиком та
велелюдним зібранням односельців – це не
лише традиція, благочестивий звичай, але й
необхідність – умова запобігання посмертно
го ходіння душі («сукровишє»).
Таким чином, участь у виконанні ритуа
лів можна вважати обереговою дією стосовно
членів громади проти шкідництва неоплаканої
душі. Безумовно, не варто сліпо і повністю
пере носити уявлення майже сторічної давнини
на погляди наших сучасників, але необхідність
іти на похорон усім, окрім найстарших, і нині
загальновизнана. Виняток, який існує для
найстарших, на перший погляд, пояснюється
фізичною слабкістю, однак, на нашу думку,
тут є і світоглядне підґрунтя: людей старшо
го віку вважають такими, що стоять на Божій
дорозі, тому для них прихід «сукровишя» не
настільки трагічнонесправедливий.
Смерть і похоронні ритуали стосуються не
лише особи небіжчика, а й тих, хто його ото
чує. Про це свідчить промовистий факт риту
алізації початку (входу) і закінчення (виходу)
особами з різними ступенями посвяченості в
похоронній обрядодії.
Зрозуміло, що найважливіше місце займає
сама особафігурант, окрім того – її родичі.
Якщо раніше родички – дівчата і жінки –
http://www.etnolog.org.ua
94
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2014
ходили з розплетеним волоссям принаймні до
третього дня по смерті – до похорону, а чоло
віки не голилися аж до 40ка днів, то нині не
звичну, знакову зачіску (радше вигляд) замі
нили траурні косинки та хустки, а чоловіки не
голяться до трьох – дев’яти днів. І дуже рідко
не голяться до сорока днів (Марія Петрівна
Зубок (1951 р. н.), с. Красноїлля).
Загальною ознакою жалоби всіх чоловіків
учасників дійства була і є непокрита голова.
Натомість жіночі голови покривають чорними
хустками. Не викликає заперечень, що чорний
колір на знак жалоби є новацією і навряд чи на
лічує в українському та гуцульському, зокрема,
ритуалі понад 30–40 років. Однак така новація
вже міцно ввійшла до атрибутики цього виду
обрядовості. Очевидно, було б незрозуміло гро
маді, якби хтось із родини відмовився від такої
ознаки жалоби дочасно, та й ті, хто прийшов на
похорон, мають «відповідно виглядати».
Односельцям також відведена важлива
роль учасників дійства. «На провідок» треба
мати свою свічку, іти – де тіло, нічого не го
ворячи, зайти й запалити свічку, вклякнути,
помолитися, устати і лиш тоді сказати: «Слава
Ісусу Христу!» (В. Ф. Мартищук, с. Крас
ник). Потім людина займає своє місце в по
ховальній церемонії.
Обряджати тіло чоловіків приходять чоло
віки, а жінок – жінки. Це загальне та незмін
не на всій досліджуваній території правило.
Колись, старші люди згадують, і труну, і віко
несли особи однієї з покійником статі, однак
нині «ми такі слабі стали, що вже негодні».
Тільки в записах початку ХХ ст. згадана
як неодмінний атрибут обряджання жінки
покійниці перемітка, а для покритки – фустка
(хустка). Очевидно, з огляду на те, що наші су
часниці не носять переміток, то й у поховальну
обрядовість увійшла «фустка». Відома на межі
ХІХ–ХХ ст. заборона підперезувати покійни
ка нині відійшла в минуле, та й спеціальне взуття
чи обмотування ніг перемітками вже невідоме.
Хоча чоловіки і нині турбуються, яку шапку їм
покладуть у домовину – її не одягають, а лише
кладуть біля правого плеча.
Досить широко розповсюджений центрально
український звичай класти покійнику в труну
гроші, очевидно, невластивий гуцульському по
хорону, бо про це не згадав жоден з інформантів.
Наші інформанти з Верховинського району
згадували про можливість підготовки такого
важливого атрибута, як домовина (трунва),
заздалегідь. Однак у с. Микуличин уважали
за можливе готувати дошки, а трунву робили
вже по смерті. Василь Васильович Танасійчук
(с. Барвінкове) показав навіть кімнату у своїй
оселі, де має відбутися його похорон. Трунву з
покійником ставлять головою до ікон (у право
славних – до Святого кута).
І досі побутує старий звичай посіженє (си
діння громади біля тіла покійного), адже покій
ника не можна залишати самого. У с. Микули
чин такий обряд називають привілією. Однак
нині тривалості такого посіженя – чування,
коли громада сходилася від моменту дізнання
про смерть і до закінчення похорону, тобто до
третього дня по смерті, – нині не дотримують
ся. Проте дотримуються вікової градації при
сутніх, яка залежить від віку небіжчика.
«Давнїше люде гадали, шо чім крашя буде
комашня, чім бирше буде пип опроважєти, тим
бирше буде Бог гріха прошєти. И тимунь то
робили давно такї, гучні похорони. Чим єли та
віра тратити силу, тим єли и похорони тратити
на своєй гучности» [2, с. 253].
У записах початку ХХ ст. із цього краю
Карпат велику частку матеріалу становили пе
релік та описи унікального, украй архаїчного
явища народної культури – «забав при мерці»
(ігор, які влаштовували учасники посіже-
ня). Ці забави на похороні людей старшого
віку та неодруженої молоді й дітей різнилися.
Широковідомими та найуживанішими були
«Грушка», «На него», «Млин», «Сосокало»,
«Зайця» («Зайця купувати»), «Галембе
за» [2, с. 266–279, 292–297]. Уже згаданий
П. ШекерикДоників пояснює цей звичай тим,
що в розкиданих «по верхах» гуцулів молодь
сходилася вкрай рідко, і таке згромадження,
що відбувалося на похороні, раціонально ви
користовували. Забави проходили в хоромах
http://www.etnolog.org.ua
95
Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження
(довгих сінях), учасниками їх були люди, чужі
для небіжчика, проте родичі спостерігали і
сміялися над вигадками учасників. На почат
ку ХХ ст. це дійство вже сприймали як украй
непобожний звичай, тому рідко влаштовували
в бідних родинах або коли залишилися малі
сироти. Нині, на початку ХХІ ст., ці забави
інформанти різко засуджують, адже вони ля
кають учасників, нешанобливі до покійного
та образливі для родини небіжчика. Однак
навіть те, як відбувається це засудження, є
свідченням, що забави особам 1920–1940 ро
ків народження відомі не лише як описаний їм
старшими факт, а і як випадки з власного жит
тя. І не лише, як опис чи спостереження, а і як
те, у чому колись безпосередньо брали участь.
Навіть у радянські часи гуцули проводжали
в останню путь покійників з фанами (корогва
ми), священиком, церковною відправою та по-
дзвіном. Навіть тоді, коли була «рознарядка»
на закриття церков, їх лишали по одній на сіль
ську раду, як повідомив старожил с. Барвінково
Василь Васильович Танасійчук.
Церковний подзвін був ще одним способом
повідомлення про смерть і похорон. Його за
мовляли в дяка чи старшого брата церковно
го братства, яке завжди існувало в сільських
громадах. Дяк же копав могилу або повідом
ляв тим, хто призначений це робити. За свід
ченням Євдокії Василівни Миронюк, могилу
копали, орієнтуючи її за віссю «південь – пів
ніч». Часто біля церков є цвинтарі. Цвинтарі
огороджені, мають ворота і хвіртку.
Похорон відбувається вдень, за світло
вого дня, близько полудня – 14 години. До
будинку померлого приходять на 10 годину,
адже там іще здійснюють відправу. По тому
процесія направляється до храму, де також
правиться, а далі – на цвинтар. У Верховин
ському районі після погребіння на кладовищі
роздають подавники, і ритуал завершується.
У с. Микуличин після похорону відбувається
поминальний обід, що є звичнішим для за
гальноукраїнського перебігу обрядодій.
Траурна процесія рухається в суворому
порядку: спочатку церковні фани, хрест, свя
щеник, трунва, якщо домовина розкрита,
за труною несуть віко, ідуть родичі та одно
сельці. Якщо процесія рухається на авто
транспорті, то на борт вантажівки сідають
усі перераховані головні учасники процесії.
Сучасним горянам відоме транспортування
домовини волами та саньми як обрядовим
транспортом, проте всі інформанти наголо
шували, що це було колись і за непридатних
погодних умов.
Нормою можна вважати використання в
траурній ході спеціальних церковних нош для
перенесення труни, які зранку, до похорону,
беруть у церкві. Цього не дотримувалися лише
в ті часи, коли місцева церква була закрита, як
наприклад, у с. Барвінково.
У с. Стебні Ганна Миколаївна Гаврильчук
показала фотографії з похорону її зовиці –
11річної Ілени (Олени). Юнка «умерла від ти
фуса». «Як дивилася – так і застигла», – за
висловом Ганни Миколаївни. Ці фото зафік
сували нововведення в обрядовості: пам’ятні
вінки з написами від скорботних ближніх, зо
крема від піонерської організації. Загальний
же хід та атрибутика виявилися незмінними.
За народними звичаями такого віку дівчину
вважали відданицею, тому її «зібрали на кня
гиню»: у вишиту сорочку, запаски, капчурі з
постолами, кожух, чільце, бовтиці та вінок.
Навіть у радянські часи традиція ховати з
трембітами виявилася незмінною.
У Верховинському районі поминальний
обід проводять до похорону. Це не завжди
позитивно сприймають сусіди: «ще покійник
лежить – кому щось у горло полізе?». Проте
на цей останній, для померлого, бенкет роди
на запрошує спеціальних куховарок, таких, як
професійний повар Ганна Ігнатівна Боцвінок
(1968 р. н.), жителька с. Яблуниця. Стіл може
бути пісним або скоромним, але обов’язково
багатий: голубці, книші, бануш, гуцульська
кишка, гуцульський борщ (з кормових буря
ків), пироги (вареники), студенець тощо. Ха
рактерною особливістю таких обідів у Верхо
винському районі є відсутність символічної
страви похорону. Іноді обід замінюють канап
http://www.etnolog.org.ua
96
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2014
ками і швидким пригощанням. У такому разі
набір продуктів становлять делікатеси (щоб
хоча б цим компенсувати прискореність учти).
Після поминального обіду траурна проце
сія у визначеному порядку рушає на цвинтар.
Нині в багатьох селах Верховинського району
покійників ховають під сумний голос трембіт.
Біля кожної каплички, по дорозі до цвинтаря,
священик править молебень.
На кладовищі з покійником прощаються,
священик довершує відправу, труну опускають
у яму і могилу засипають. Хрест, який стоїть
1–2 роки, допоки осяде земля, по всій Гуцуль
щині ставлять у головах. Хрести зазвичай
чотирираменні, на поминальні суботи їх тра
диційно не прикрашали – цей звичай з’явився
недавно. Принесені поминання залишають на
могилі «за прости Біг» – для пташок.
Обов’язковим є подання «за прости Біг»,
коли розходяться із цвинтаря, подавників: хлі
ба, води і свічки. Обрядовим варіантом хліба
є печені булочки з білого пшеничного борош
на – кукуци. Такий хліб печуть і в «Живну»
середу (Верховинський рн) або четвер (Ко
сівський рн) Страсного тижня для виконання
обряду, який у Верховинському районі назива
ють «Гріти діда», а в Косівському – «Кукуци».
І назва, і використання таких самих поминаль
них хлібів свідчать про поминальний характер
цього святкування та обрядодій, коли особисті
поминання переходять у загальнокалендарні.
Дещо відрізняється порядок похорону в
інших районах. Так, у с. Микуличин процесія
виходить з дому, підходить до церкви, далі –
на кладовище, і після самого похорону всі при
сутні ідуть додому небіжчика на поминальний
обід. Такий сценарний хід цілком відповідає
загальноукраїнській традиції. Та й у переліку
страв є «коливо» – «то кусочок булки кроять,
посипають медом або цукор розпускають, во
дичков сі поливають. Як сядуть за стіл, помо
ляться Богу і отогді їдять» (Є. В. Миронюк).
Коливо подають лише після похорону. (А до
поки покійник лежить у хаті, то тим, хто прий
шов сидіти біля його тіла, дають вино і канап
ку). Поминальний обід триває доти, доки не
дадуть «за прости Біг» (хліб, рушничок, свіч
ка). Тоді люди розходяться.
Відомі по всій Україні перестороги, обме
ження та заборони щодо участі в поховаль
ній обрядовості. На Гуцульщині цих засторог
менше: обмежень на вживання виделок тут не
має; якщо навіть вагітній родичці треба бути
на похороні, то їй в’яжуть до мізинного паль
ця червону ниточку, і вона йде на кладовище,
може брати участь в усіх ритуалах. Однак за
сторога робити на похорон трунву чи нести
тіло тощо відома і свято дотримувана. Усе в
хаті та на підлозі, у стайні чи в саду, то «би не
завмирало», одна людина іде і все рушить.
Душа покійного не може одразу покинути
родину, тому поминання продовжуються до
року: на другий день, наступний за похоро
ном, «носять снідання», – розповіла кухарка
із с. Яблуниця Ганна Ігнатівна Боцвінок. За
гальними є поминання на дев’ятий, сороко
вий день та в рік. У с. Микуличин поминання
на дев’ятий день немає. У кого є матеріальна
можливість – поминає і в півроку. Неодмінно
поминають у три дідівні (пам’ятні) суботи: пе
ред Великоднем, Троїцьку (під Святу неділю),
Дмитрівську. Поминають під Різдво. Най
важливіше – не страви, а обов’язкове читання
Савтирі. Головне – шанувати і віддавати на
лежне душі того, кого ми любимо, але вже не
можемо обійняти.
Таким чином, регіональні варіанти та ло
кальні варіації не суперечать загальноукраїн
ському характеру обрядовості, зберігають арха
їчні елементи, атрибутику та перебіг обрядодій.
1. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти / пер.
с фр. В. К. Ронина ; общ. ред. С. В. Оболенской ; пре-
дисл. А. Я. Гуревича. – М. : Издательская группа
«Прогресс» – «Прогресс–Академия», 1992. – 528 с.
2. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди //
Етно графічний збірник. – Л : накладом Наукового
товариства ім. Т. Г. Шевченка, 1912. – Т. XXXI–
XXXII. – С. 131–424.
http://www.etnolog.org.ua
97
Гуцульщина: регіональні етнографічні дослідження
3. Кузеля З. Українські похоронні звичаї й об-
ряди в етнографічній літературі // Етнографічний
збірник. – Л. : накладом Наукового товариства
ім. Т. Г. Шевченка, 1912. – Т. XXXI–XXXII. –
С. 133–202.
4. Кузеля З. Посижінє і забави при мерци в
українськім похороннім обряді // Записки На-
укового товариства ім. Т. Г. Шевченка. – Л. : на-
кладом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка,
1914. – Т. CXXI. – С. 201–214.
5. Кузеля З. Посижінє і забави при мерци в
українськім похороннім обряді // Записки На-
укового товариства ім. Т. Г. Шевченка. – Л. : на-
кладом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка,
1915. – Т. CXXII. – С. 117–127.
6. Cвєнціцький І. Похоронне голосіннє і цер-
ковно-релігійна поезія (Студія над розвитком мо-
тивів народної словесності). – Л. : НТШ, 1910. –
56 с. – (Відбиток із «Записок Н. т-ва ім. Шевченка»,
тт. XCIII–IV).
http://www.etnolog.org.ua
|