Деревообробні ремесла та промисли
Цим матеріалом започатковуємо опублікування окремих робіт з матеріальної культури, напрацьованих наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії (м. Київ) та Етнографічного музею Академії наук (м. Львів) у рамках підготовки «Етног...
Saved in:
| Published in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Date: | 2014 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2014
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203311 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Деревообробні ремесла та промисли / М.В. Лемеха // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 84–100. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859890150281052160 |
|---|---|
| author | Лемеха, М.В. |
| author_facet | Лемеха, М.В. |
| citation_txt | Деревообробні ремесла та промисли / М.В. Лемеха // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 84–100. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Народна творчість та етнологія |
| description | Цим матеріалом започатковуємо опублікування окремих робіт з матеріальної культури, напрацьованих наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії (м. Київ) та Етнографічного музею Академії наук (м. Львів) у рамках підготовки «Етнографічного атласу матеріальної культури Української РСР». Через низку суб’єктивних обставин і тогочасних суспільно-політичних реалій ці тексти за тих часів не були опубліковані, а окремі з них були передані на зберігання до Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. У статті досліджуються традиційні деревообробні ремесла України. Описано технології обробки деревини, інструменти та вироби. Висвітлено значення цих ремесел у житті місцевих громад та їх еволюцію з часом.
The article explores traditional woodworking crafts in Ukraine. It describes wood processing technologies, tools, and products. The significance of these crafts in local communities and their evolution over time is highlighted.
|
| first_indexed | 2025-12-07T15:53:34Z |
| format | Article |
| fulltext |
84
ДЕРЕВООБРОБНІ РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ *
Лемеха М. В. **
Б о н д а р с т в о
Зі всіх деревообробних ремесел та народних
промислів – бондарство найбільше поширене
і розвинене на західно-українських землях.
Бондарство має тут,– подібно як у всіх східних
слов’ян, – дуже старовинну традицію. Майже
вся термінологія по бондарній справі виво-
диться з корінів загальнослов’янських слів, що
свідчить про поширення дерев’яної бондарної
посуди на тих землях вже з дуже давних часів.
В археологічних розкопах старослав’янських
курганів з часів передкиївської Русі на тере-
ні Волині знаходять бондарну посуду в виді
дерев’яних ведер. Такі старовинні ведра, виго-
товлені з добре виструганих дубових клепок і
докладно вставлених в пази дощок дна, вима-
гали так спеціального інструменту як і фахо-
вої вмілості. З тим більшою сміливістю можна
твердити, що в часах Київської Русі, бондар-
ство на західноукраїнських землях було вже
окремим ремеслом в містах і городищах, а на
селі доповняючим до землеробства заняттям
окремих майстрів.
Загально вживана назва на означення ре-
місника, який виробляє посуду з клепки, –
«боднар» (б. Галичина), «бондар» (б. Волинь
і Буковина), «беднар» (Лемківщина), – похо-
дить без сумніву від спільного всім слов’янам
слова «бодня», що означає «прикадок» – діжу,
яка служила за скриню. Колись «бодня» була
зроблена з одного вижолобленого стовбура
дерева, а опісля з клепки. Вказує це на самі
початки бондарства, яке розвинулося з довба-
ної посуди. Першим бондарем можна назвати
того, хто прийшов на думку розколоти на дві
половини дерев’яний стовбур, вижолобити,
зложити знова і зв’язати ликом обі половини.
З набуттям досвіду почали в цей сам спосіб
лучити 3, 4 і більше дощинок тобто клепок в
одну посуду. Цікаво що в горах Карпатах до
кін. мин. ст. заховавсь того виду посуд, що
своєю технікою сягає початків бондарства.
Це «ончурі» – пляшки зложені начеб з двох
клепок, із вставленим дном і споєні двома або
трьома дерев’яними обручами. Архаїзм цего
бондарського виробу звертав видно увагу
Цим матеріалом започатковуємо опублікування окремих робіт з матеріальної куль-
тури, напрацьованих наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років співробітниками
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії (м. Київ) та Етнографіч-
ного музею Академії наук (м. Львів) у рамках підготовки «Етнографічного атласу мате-
ріальної культури Української РСР». Через низку суб’єктивних обставин і тогочасних
суспільно-політичних реалій ці тексти за тих часів не були опубліковані, а окремі з них
були передані на зберігання до Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН
України (далі – АНФРФ ІМФЕ).
Редколегія журналу «Народна творчість та етнологія» не втручається в авторський
виклад текстів та у вживану на той час ідеологічно зафарбовану термінологію, оскільки
має намір подавати ці тексти як пам’ятки етнографічних студій середини ХХ ст.
* Рукопис зберігається в АНФРФ ІМФЕ (ф. 14-2, од. зб. 246).
** М. В. Лемеха у 1949 році – молодший науковий співробітник Етнографічного музею Академії
наук. – Ред.
http://www.etnolog.org.ua
85
Архівні та музейні пам’ятки
всіх етнографічних збирачів, бо в майже кож-
ному музеї на західних областях знайдеться
2–3 його екземплярі. Напевно на поді неодної
старої гуцульської чи бойківської хати знай-
деться цей старовинний посуд, який вже вий-
шов з уживання.
Інтересно, яка країна являється батьківщи-
ною бондарства. Старинні Греки і Римляни не
знали клепкового посуду, хоч мали ще тоді у
себе багаті ліси. Для збереження і переношу-
вання рідин уживали незручної кам’яної посу-
ди та шкіряних мішків. Найближчі сусіди Рим-
лян – Германи знали тільки дерев’яну довбану
посудину. Ні Тацит, ні жоден інший античний
автор, які описували життя і побут Герман, не
згадує про їх бондарні вироби. Перші згадки
про бондарний посуд (бочки) маємо доперва
з часів мандрівки народів. Вони стрічались у
германських племен, які в своїх мандрівках по
східній частині Європи запізнались і засвоїли
виріб бондарної посуди, якої до цього часу не
знали. Тому можна б вважати батьківщиною
бондарства землі нинішної Білорусі або північ-
ної України багаті в ліси, і на яких бондарний
посуд існував вже в перших сторіччях нашої
ери, що й доказано археологічними розкопка-
ми старослов’янських курганів.
До розвитку бондарства на західноукра-
їнських землях причинилось в першу чергу
велике багатство лісу, який давав відповідний
матеріал на виріб клепки, а дальше розвине-
на з здавна в Карпатах і прикарпатських ра-
йонах молочна господарка, що вимагає багато
дерев’яної посуди на молоко та його перетво-
ри. На долах а головно на території б. Волині,
розвиткові цього промислу сприяла в минулих
часах велика скількість горалень, броварів і
смолярень, які потребували бочок на окови-
ту, пиво та смолу. Смола в бочках транспор-
тувалась водними допливами волинських рік
до Прип’яті, по Прип’яті доходила до Дніпра,
а Дніпром аж до степової України. Вправді в
другій половині ХІХ ст. в зв’язку з розвит-
ком загального лісового промислу підупало
смолярство, а з впровадженням акцизного
податку скоротилась продукція оковити, то
мимо цього бондарський промисел на Волині,
завдяки давним традиціям, не заломився. Він,
достосовуючись до змінених умов, знайшов
працю частинно при виробі експортової клеп-
ки, а частинно спрямувався на виріб домаш-
ньої дерев’яної посудини.
Доказом, як популярне тут бондарство є
традиційні забави дівчат на андріївський ве-
чір, коли дівчата ідуть до річки і набирають
руками з води що попадеться, обов’язково між
вкиненими в воду річами мусить знаходитися
обруч із старої бочки. Як захопить яка дівчина
землі, то ця піде за хлібороба, як онучу то за
ткача, а як обруч – за бондара.
В народних приповідках і піснях виступа-
ють часто образи і порівняння з бондарства:
– порожна бочка гуде; – голова як бодня;
– гати в плечі як в бодню; і т. п.
Майже кожний селянин уміє ще й сьогодні
сам направити дерев’яний посуд: набити обруч
власного виробу, або із залізної бляхи; встави-
ти дно; зложити розсипану бочку і т. д. Одначе
для виробу бочок та складнішого клепкового
посуду потрібний вже спеціаліст, який має до
цього відповідне знаряддя, а головно має зна-
ння, тобто являється майстром по бондарній
справі. Такий сільський майстер звичайно не
відбував ніякої фахової науки, тільки вчився
бондарства один від другого, звичайно син від
свойого батька, бо часто цей фах лишався дов-
гі десятирічча в одній родині. Ше й сьогодні
нема села, де б не було 2–3 а в лісистих око-
лицях і більше спеціалістів ремісників по бон-
дарству. В минулому занималось бондарством
далеко більше осіб сільського населення, на що
вказують численні прізвища, як Бондар, Бод-
нар, Боднарчук, Бондарк і т. п.
Якщо в минулому потребував селянин яко-
їсь бондарної посудини, то звичайно віддавав
її роботу сільському бондареві. На це віддавав
майстрові переважно свій матеріал, а за працю
рідко коли платив готівкою; частіше відплачу-
вався працею на полі бондаря.
Бондарські вироби мали серед населення
величезний збут на різні потреби домашнього
господарства, бо металева і емальована посу-
http://www.etnolog.org.ua
86
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
дина була майже недоступна для бідняцьких
та середняцьких шарів сільського населення.
Тільки у куркуля можна було стрінути міські
емальовані ведра, блашані балії тощо.
Звичайно за бондарство брався бідняк,
якому дрібне господарство не вистарчало на
прожиток. Він не мав ні коней, ні сільсько –
господарського реманенту і тільки при помочі
«відробків» за свою працю управляв своє поле.
Від батька ремесла учився син і воно зали-
шалось в руках цеї самої родини кілька поко-
лінь, аж до часу, коли такий бондар зумів роз-
багатіти, покидав само бондарство, переходив
в ряди сільської куркульської верхівки і тільки
прізвище, яке до нього прилягало, зраджува-
ло, чим занимались його батьки чи прадіди.
Паралельно з бондарським ремеслом роз-
вивався по селах і малих містечках кустарний
бондарський промисел. Він повстав там, де
число бондарів збільшилось до цеї степені, що
кількакратно перевижчав запотребування. Їм
всім не було вже чого ждати на замовлення
місцевого споживача, а рівночасно їх рільне
господарство так скоротилось, що з нього
бондар ніяк не зміг прокормити себе і свою
родину. Тоді бондарі перейшли з ремісників
на домашний промисел. Такий бондар-про-
мисловець почав вирабляти не на замовлен-
ня конкретного споживача, а для невідомого
консумента – на ринок. В початках він доб-
ре знав потреби місцевого селянства і його
вподоби; – себто орієнтувався в поємності
місцевого ринку на бондарські вироби. Від-
повідно до цього кустарі бондарі регулювали
свою продукцію. Виробивши скільки треба,
брали вони свій товар на підводи і їхали на
ярмарки до поблизьких містечок, розставля-
ли бондарські вироби коло воза і на протязі
кількох днів ярмарки продавали свої вироби
сільським покупцям.
Місцевості, де працювало більше кустарів,
творили пункти бондарського промислу, на-
томість там, де були особливо сприяючі умо-
вини і переважаюча частина населення стала
заниматись фахово бондарством, – повстали
центри бондарства.
Такими сприяючими умовинами повстання
центрів бондарства є – поперше: наявність
сировинної бази, тобто лісів, подруге: забез-
печений ширший ринок збуту і потретє наяв-
ність широкого кола робітників з традиціями
бондарного промислу.
Найважнішим центром кустарного бондар-
ства стали з половини ХІХ ст. гірські райони
Станіславської, Чернівецької і Закарпатської
областей. В таких селах, як Річка, Брустури,
Яворів, Прокурава, Текуча, Печеніжин, Ясі-
ня, Путилів, де майже половина населення
занималась бондарним промислом. Їх вироби
визначаються легкою естетичною формою,
прикрашені випалюваним орнаментом, знахо-
дили попит далеко поза межами Гуцульщини.
Передовсім ці вироби заспокоювали потреби
місцевого гірського населення для молочного
господарства, а значну частину бондарських
виробів розвозили самі кустарі, переважно
верхом на міцних кониках, по долинних селах,
де вимінювали їх на хліб. Мальовничо вигля-
дала картина об’ючених гуцульських коників
з різного виду бербеницями, дійницями, діж-
ками, які гірськими плаями спішили до під-
гірських містечок на ярмарки. Із своїми бон-
дарськими виробами запускались карпатські
верховинці далеко на Поділля. Тут були вони
безконкуренційними доставцями бондарних
виробів в цілій південній частині Тернопіль-
ської області, де з браку лісів нема розвиненого
ніякого деревного промислу, а зокрема бондар-
ства. Доперва в північних районах цеї області
карпатські бондарі зустрічались за польської
окупації з конкуренцією волинських бонда-
рів, – другого найбільшого центру бондарства
на західноукраїнських землях.
За австрійських часів гуцульський центр
опанував майже в цілості своїми бондарними
виробами також низинні околиці Буковини, та
ще й експортував в значних скількостях свої
вироби до Румунії.
Але торговельний капітал дуже скоро
втискається між кустаря і споживача. Пе-
реважно єврейські посередники з Косова і
Пістиня починають оптом скуповувати бон-
http://www.etnolog.org.ua
87
Архівні та музейні пам’ятки
дарські вироби у кустарів, заваблюють їх
чимраз більше і тягнуть весь зиск для себе.
Вони купують у бондарів за пів дармо їх ви-
роби, і зачекавши до відповідної пори, ті самі
бербениці, балії, пасківники і т. д. продають
із 100 % баришем. Бондарі не були ніколи
зорганізовані, що б спільними силами боро-
тися з тим лихом. Тільки економічно сильніші
бондарі не дали себе відтіснити від спожива-
ча та закабалитись капіталістичним посеред-
никам – скупщикам.
На час літний вирушали гірські бондарі в
полонини, що б там на місці виробляти з смере-
ки бербениці, путні, дійниці та другу потрібну
в полонинському молочному господарстві по-
судину. Вони поміщували свій варстат в шаласі
званому «боднарка», побудованому звичайно
на краю полонини серед дерев. За свої вироби
одержували сир, бринзу та «гусьленку».
Карпатські верховинці були все славні із
своєї великої зручності в обробці дерева. Тому
і поза тим значним центром бондарства в ба-
гатьох інших селах східних і західних Карпат
виробляють місцеві бондарі своєрідні, нераз
дуже гарні бондарні вироби прикрашені випа-
люванням або й різьбою, що мали крім своєї
вжиткової ще й мистецьку вартість. Крім цего
виробляють там ще й сьогодні дуже гарну
мініятурну посуду, як коновочки, гилеточки,
бербенички, сільнички, які розхоплюють ку-
рортники, як декоративні пам’ятки з побуту в
Карпатах. Це своєрідний пам’яткарський про-
мисел на мотиви місцевого бондарства.
Рівнож на Закарпатті бондарство дуже
розвинене. Згадує про це знаний німецький
економіст Г. Бідерман, який в 1862 р. дослі-
джував ці околиці. Він бачив серед тутешних
верховинців розповсюджений виріб дерев’яних
обручів з ліщини для бондарних цілей. Бон-
дарство на Закарпатті покривало в значній
мірі запотребування бочок на вина Угорщи-
ни, до якої тоді політично належала ця краї-
на. Рівнож покривало воно в цілості місцевий
попит на дерев’яний посуд, який подібно як по
цей бік Карпат був значний для потреб поло-
нинського молочного господарства.
Звичайним матеріалом на бондарні вироби
в гірських районах є смерека. Спеціальний рід
смереки, що найкраще надається на бондарні
вироби називають тут «ява». Рідше уживають
в горах для бондарства дуба та бука. Крім цего
уживають матеріалу березового, яворового та
осикового. В рідких випадках для декоратив-
ного бондарського посуду вживають народні
майстри сливовового і грушкового дерева.
В північно-східних районах Станіславської
та Дрогобицької області смерека уступає місце
сосні і дубові, в низинних районах Чернівець-
кої області на перше місце висувається бук, а
на Закарпатті дуб і частинно каштан. Бочки на
вино мусять бути дубові з радіяльної і то тіль-
ки коленої клепки, щоб не перепускали алька-
лічних плинів і тому Закарпатське бондарство
високо розвинулось. Численних пунктів бон-
дарського промислу на Закарпатті не будемо
тут вичисляти, вони зазначені на окремій карті
всіх народних деревообробних промислів.
В Тернопільській області стрічаємо тіль-
ки декілька пунктів бондарства; на північно-
східній стороні в околиці Крем’янця с. Лішня,
Антонівка а на півдні в районі Бучача – Устє
Зелене. В минулому сторіччі знані були на ціле
Поділля бондарські вироби Підгаєцьких кус-
тарів і на кожній ярмарці по всіх подільських
містах і містечках стрічались їх вироби. Але
коли винищено тут у 80-их роках ХІХ ст. ве-
личезні дубові ліси, які оточували місто Під-
гайці, з браку сировини підупало тут зовсім
бондарство, а Підгайці як центр можна ува-
жати тільки в історичному значенні.
Львівщина покрита численними бондар-
ськими осередками, які головно зосереджу-
ються в північних районах, де багацтво дерев-
ного матеріалу сосни і дуба, створило досконалу
базу для цего промислу. Правдивим центром
бондарського промислу стало тут з половини
мин. ст. містечко (зараз село) Соколівка з чис-
ленними своїми присілками, дальше менші осе-
редки як Камінка-бузька, де з 1884 р. існувала
Краєва дворічна школа бондарства, недалеко
від неї Витків, Радехів, Гута Поняцька, Броди
та Бібрка. Мешканці цих сіл і містечок пере-
http://www.etnolog.org.ua
88
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
важно хлібороби. Земля тут пісковата і тяжка
для хліборобства, та й ще її тут було обмаль,
бо все представляло кращу вартість по рефор-
мі 1848 р. захополи великі поміщики та церк-
ва. Хто міг емігрував до Америки. Лишились
тільки багаті куркулі і зовсім бідні, які не мали
за що виїхати. Між тими бідними деякі почали
шукати можливостей в бондарстві. Економічна
нужда, темнота і класова несвідомість змушу-
вали бідних і погорджуваних тоді бондарів всі
свої вироби віддавати посередникам, які маю-
чи «патент», тобто концесію, диктували ціну
бондарським виробам. Заробіток такого скуп-
щика був обрахований на більш чим 100 % на
чисто. Скупщик платив бондареві 40 гелерів за
штуку і той самий товар продавав по 1 короні
або й більше, вивозячи його до Глинян, Бродів,
Золочева, Зборова і Львова. Коли бондар по-
кривджений домагався більше за «начинє», –
скупщик грозив, що він оплачує «патент», по-
датки, а коли захоче всіх бондарів віддасть до
криміналу, бо вони без «патенту» працюють.
І бондар мовчки віддавав все своє «начинє» за
таку ціну, яку диктував капіталістичний посе-
редник.
Доперва на початках ХХ ст. під впливом
діяльності І. Франка і його гуртка починає
будитися також серед бондарів класова свідо-
мість, а тим самим появляється перший прояв
опору робочого люду капіталізмові.
Вони починають самі організувати торго-
вельну сторінку свойого виробництва, від-
шукують самі дорогу до споживача і самі ви-
возять своє «начиннє» до сусідних містечок і
там їх збувають оптом і в роздріб. Вже за ча-
сів панської Польщі серед бондарів Соколів-
ки були свідомі класово робітники, які також
і матеріально вибились з дотеперішної край-
ної бідоти, а стали першими ремісниками-
хліборобами.
Територія обох останніх областей Волин-
ської і Ровенської славна була з кращих бон-
дарських виробів вже від дуже давних часів.
Волинь має найбільші на цілій Україні дубо-
ві ліси, а з них найкращий на клепку дубовий
матеріал першої якості. Виріб клепки на екс-
порт був тут розповсюджений вже в XVII ст.
Її кололи масово у волинських лісах спеціаль-
ні робітники і сплавляли Бугом та Вислою до
Гданська під назвою «мемельської клепки».
Волинські бондарі виробляли високоякіс-
ні дубові бочки, «кухви», «барила» тощо для
потреб броварного промислу. З упадком го-
ральництва в половині ХІХ ст. волинський
бондарний промисел перебудувався на рейки
кустарного виробництва для потреб населення
і заготівлю півфабрикату експортової клепки.
Волинські бондарні вироби покривали в цілос-
ті не тільки місцевий попит, але й переходили
на захід ріки Буг на Холмщину і Підляшша,
а навіть поширились на чисто польську етно-
графічну територію східної Любельщини, про
що згадує Кольберг в своїй роботі «Хелмске».
За панської Польщі зустрічались волинські
кустарі – бондарі на ярмарках північних місте-
чок Тернопільської області. На загал Волинь
уважалась за Польщі найбільшим осередком
кустарного бондарного промислу в цілій дер-
жаві і за польськими офіційними джерелами
працювало тут 2.941 бондарських майстерень
з около 3.000 бондарями.
Другим видом бондарної справи на Волині
був виріб дубової клепки на експорт. Вироб-
ники цеї клепки занимали посередне місце
на пів кустарів напів робітників. Вони на за-
мовлення капіталістичного спекулянта вироб-
ляли клепку на місці заготовлення сировини –
в лісі. Тут рубали вони спершу дерево з пня,
розпилювали стовбур на відповідної довжини
колодки, які кололи широкими «бардинами» на
клепку і то так майстерно, що дерево виходи-
ло наче вигибльоване. Клепку в’язали в «бун-
ти» (в’язанки) копами і відавали скупщикові,
який експортував її за границю, найбільше до
Франції і Англії, де волинська клепка вважа-
лась найкращою. Був це тільки півфабрикат,
який використовувався заграничним промис-
лом, бо доперва в Франції складались з цих
клепок бочки на вино, а в Англії на віски. При
такій системі праці становище робітника було
найбільш незавидне. Робітник залишався в
повній зависимості від капіталіста – скупщи-
http://www.etnolog.org.ua
89
Архівні та музейні пам’ятки
ка, який достарчав сировини (закуповував від
землевласника-поміщика ліс) і відбирав про-
дукт. Очевидно не свідомі і незорганізовані
робітники були віддані на проізволяще капіта-
лістичного скупщика і експлуатація їх приби-
рала з правила грубий характер. Заробіток не
виносив більше 2 золотих денно, тобто стіль-
ки, щоб не вмерти з голоду. «Колоти клепку»
ішли не раз і самостійні кустарі, коли по сезоні
не мали власної роботи. Побутові відносини
цих робітників зовсім подібні до відносин лісо-
рубів.
Праця бондаря-кустара починалась від за-
готівлі матеріалу, який вибирав, купував і при-
возив сам з поблизьких лісів. За майстерню
вживали бондарі звичайно малу шіпку а літом
майстрували на подвірю під голим небом або
дощевою порою під якимсь придашком. Зи-
мою вся бондарська праця переносилась до
хати. Тоді ціла хата бондаря закинена знаряд-
дям, клепкою і напів викінченими виробами,
а долівка засмічена трісками. Дома починає
бондар роботу з цього, що вимірює матеріал
на такі колодки, які потрібні до даної посудини
і розрізує стовбур рамцевою пилкою. Колодки
зв. «балванки» коле бондар широкою сокирою
на короткому топорищі, званою «бондарка» –
«бардина», спершу на дві половини а опісля на
чверті. М’ягкий осередок відлупує бо він за-
кригкий на клепку. З четверток виколює бон-
дар по радіальним слоям деревини дощинки
зв. «гентини», «доги» або «дохи», (Станісл.,
Дрогоб., Закарп. обл.), які сокирою обтесує
«з більшої тріски». Клепка виколена в цей спо-
сіб визначається великою витривалістю, не
пропускає алькалічних рідин і не тріскає при
сушінню, бо деревні волокна остаються непе-
рерізані. Колену клепку цінили наші бондарі
все вище, як найкращу пилену.
Добрий бондар заготовляє на кілька літ
наперід клепку і не уживає її ніколи в цьому
році коли вона зістала виколена, лише сушить
її один – два роки в тіні десь під дахом, щоб
на сонці не тріскала. Лише зі сухого матеріалу
виробляє бондар добре «начинє» а із сирого
розісхнеться, тече або й цілком розсиплеться.
Клепку на бербениці сушать в цей спосіб, що
укладають з 8 виструганих клепок рамку –
«кліточку» так що дощинки натискають на
себе через що вигинаються по середині.
Сухі клепки виправляє бондар стругом –
«вісним ножем» на «бондарнім» або «віснім
стільці». Це нескладне знаряддя, звичайний
стілець на чотирох ногах має кожний бондар.
Вісний стілець («цапок» – Лемківщина) зна-
ний у Волинській і Ровенській області званий
«кобила»; напевно від цього, що на нім сидить
бондар як на коні, обернений лицем до «голо-
вача» – куска круглого дерева насадженого на
дерев’янім кілку або залізному цвяху. Головач
получений під стільцем поземою дощинкою,
на яку наступаючи бондар притискає голо-
вачем підставлену до стругання клепку або
дерев’яний обруч.
Стругання клепки відбувається завжди при
помочі простого або кривого вісного ножа зва-
ного також «вісняк» (Львівська область). До
стругання клепки на бочки від зовнішньої сто-
рони уживають вигнутого, а до стругання внут-
рішньої сторони вживають вгнутого вісняка.
По обробленню плоских сторін клепки,
«спускають» боки клепки на «лаві» зв. на
Волині «спуск». «Лава» це властиво перевер-
нений вістрям до гори великий рубанок, що
його одним кінцем опирають до якоїсь лавки
чи стіни, а під другий підставляють ніжки –
«стояк».
Кожний бондар має сталі форми на свої ви-
роби т. зв. «складачі». Складач це звичайний
обруч, в який вкладає бондар клепку за клеп-
кою аж його в цілості заповнить. Першу клеп-
ку придержує бондар до складача при помочі
«отримача» – приладу у виді двох рівнобіж-
них вилцят («кнобель» – Закарпаття; «спи-
нач» або «мишка» – Волинь). Передпослідну
клепку прикріпляє бондар до складача рівнож
цим самим способом. Коли вже остання клеп-
ка заповнена бондар в’яже посудину обручами.
Обручі були давніше дерев’яні «віблі» тоб-
то півокруглі з ліщини, верболозу чи молодої
смереки, або «ставчасті» – широкі тесані з
бука або ясеня, зав’язані на замок. Спочат-
http://www.etnolog.org.ua
90
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
ком ХХ ст. дерев’яні обручі виходять чимраз
більше з ужиття, а їх місце занімають заліз-
ні, які бондарі купують в місті. Тільки гірські
майстри до сьогодні уживають з декоративних
зглядів дерев’яні обручі, які краще гармоні-
зують з їх виробами. При набиванні обручів
вживають бондарі 2-ох інструментів. Перший
це «натягач» – залізний гак, що порушається
між двома вилками довгої на яких 80 см. ру-
коятті. Ним натягає бондар на бочку останні
обручі. Другий інструмент «побивач» – чоти-
рогранний кусок грабового дерева, який ста-
виться одним берегом на обручі і побивається
обухом, щоб обруч зайшов на місце, де хоче
бондар. Опісля вирівнює пилкою кінці посуди.
В середині посудини, там де мають бути
пази на дно, вигладжує бондар «шкіблею» –
«скібко» – закоченим сталевим ножем у виді
сталевої обручки з ручкою.
Вставлення дна є рівночасно міролом май-
стерності бондаря. «Утори» – пази, де має
увійти дно, «затирає» бондар «вторником»,
що являє собою кусок сталевої пилки оправ-
леної в дерево ввиді півкружка – наче зломана
коцюба. Зуби «вторника» можна більше або
менше висунути в міру того, як глибокі мають
бути пази. Залежно від величини посуди-
ни, вирізує бондар дно з одної дощинки, або
складє з двох – трох дощинок допасованих і
злучених із собою дерев’яними кілками. Міру
величини дна знаходить бондар при помо-
чі простого дерев’яного циркуля, закінченого
цвяшком. Такий циркуль називають в Кар-
патах «шестірня». Шестірнею шукає він такої
міри, щоб розділити коло, яке творять пази, на
шість частен. Знайденим діаметром зазначує
на приготованих на дно дощинках коло і ви-
різує вузенькою пилкою «круг», зтесує його
береги і вигладжує вісним ножем. Вставивши
дно, бондар вигладжує середину посудини
«шкіблею» і пробує, чи не тече; наливає води
і коли виявиться, що вода місцями протікає,
старається ці місця позатикати рогожею. Доб-
рий бондарний майстер є гордий з цього, що не
уживає рогожі, – впротивному разі до бонда-
ря прилягає слава «партача».
До виробу бочок, «барівок» та бербениць
потрібно вигнутих клепок «калюхатих догів»
(Карпатські райони), які ширші по середині
як на кінцях. Для цего стесують клепку по
середи ні від внутрішньої сторони, а від зов-
нішньої сторони стесують кінці клепок, щоб
надати їм вигнуту форму і щоб вони легше
подавались при стяганню бочки. При «зби-
ранню» – стяганню, бочку ставляють над
вогнем, бо розігріті клепки легше подаються.
Тоді стягають їх мотузом при помочі дрючка,
яким пере кручують мотуз так довго аж петля
затисне щільно клепки. Тоді з цього кінця на-
бивають обручі. Бондарний виріб готовий і че-
кає на споживача. Тільки гуцульський бондар
«розписує» ще свою посудину розпаленими до
червона залізними «писаками» (штанцами)
через що його вироби мають своєрідний чар і
манять око своїм мистецьким викінченням.
Свої вироби називають бондарі з гірських
районів «судник», а з низинних районів «на-
чинє». –
Найважніші бондарські вироби тут ось такі:
Бодня – колись найбільш поширена посу-
дина, від чого й пішла назва бондар. В основ-
ному бодня має вид низької діжі з ухами, опоя-
сана широкими плоскими ясеневими обручами
долом і горою, накрита віком, яке притискає
патик перепханий через оба уха; з одного кінця
патика є грубша за нього галка «бурулька», а
з другого тоншого кінця звичайно отвір, через
який можна зачепити колодку і нею замкнути
бодню. Бодні різної величини занімали цен-
тральне місце в давній сільській коморі. Одні
вживались для збереження святочної одежі та
жіночих прикрас, другі для полотна, прядива
і вовни в інших замикав господар найважніші
документи, гроші та інші цінности. Були окре-
мі бодні на сало, солонину, солене м'ясо та інші
вартісніші продукти.
Скриня витіснила бодню з сільського по-
буту західноукраїнських земель. Тільки в
північних районах Волині і гірських околицях
Карпат можна було в довоєнний час знайти ще
в коморі бодню. Натомість нових бодень вже
сьогодні ніхто не робить. В гірських районах
http://www.etnolog.org.ua
91
Архівні та музейні пам’ятки
Дрогобицької області боднею називають не-
високу вальцевату посудину, зпоєну ліщино-
вими обручами і заднену з обох кінців. При
краю дна – накриви знаходиться отвір закри-
тий кілком до вливання молока. Бодня цего
виду містить около 25–30 літрів молока. Нею
транспортують молоко з полонин до хати і тоді
вона має по боках дірки, через які переходить
мотузок, щоб можна було бодню носити на
плечах або перевісити по боках коня. На За-
карпатті боднею називають високу вузьку
діжку на трьох «лабах» з накривкою. Цеї бод-
ні вживають для квашення молока.
Бербениця – легко випукла звужена бо-
чівка, зроблена звичайно з смерекових рідше з
букових клепок, опоясана вгорі одним а внизу
двома «віблими» смерековими або ліщиновими
обручами. Часто обручі «ставчасті» (плоські,
вистругані) ясеневі. Бербениці мають в го-
рішному дні отвір затканий дерев’яним чопом
«грізд», або окремою «закриткою» – «клем-
пушом». Висота бербениці звичайно сягає око-
ло 80 см. Бербениця широко вживається в кар-
патському полонинському господарстві. В них
переховується молоко, солений сир і бринза.
Перев’язану бербеницю мотузом в обох кін-
цях завішують до сволока «стаї» (пастирський
високогірський шалас) і роблять в ній масло;
до бербениці стікає «жентиця» (сирватка) з
«вурди» і переховується в ній аж до спожиття
пастухами, псами і молодняком. В бербеницях
транспортують молочні перетвори з полонин
до сіл і на ярмарки. Їх тоді перев’язують по обох
боках гірських коників. Бербениця це рівно ж
міра для молочних перетворів; – містить в собі
25 «міртуків» (около 25 літрів).
Менша бербениця (12–14 міртуків) має
наз ву на північній стороні Карпат – «брин-
дзинка», а на Закарпатті – «барбаничка».
Бербениці великих розмірів на 110 літрів
молока (смерекові, ясеневі і ліщинові обру-
чі), уживані тільки на Закарпатті називають
там – «полубіч».
«Барівка» – «барильце» – «берівочка» –
дерев’яна сильно випукла бочолічка на горілку
або в подорожі на воду; від 1–15 літрів міс-
тимості. Посудина ціла звичайно з дубових
клепок, по обох кінцях 5–6 ліщинових віблих
обручів, а при краях пара плоских ясеневих
обручів. На середині одної з клепок вирізаний
прямокутник з отвором на чоп. Ця чепурна
черевата посудина притягала особливу увагу
бондарів, а навіть великих народних майстрів
по дереву Шкрібляків.
Часто трапляються в східних Карпатах
баривочки «перекладувані» – одна клепка
сливкова, друга грушева, а обручі один сливо-
вий плоский а другий віблий з верболозу або
ліщини. Майже кожна гуцульська берівочка
прикрашена випалюваним орнаментом, а то
й мистецьки різьблена. Орнаментація бері-
вок заникає у низинних районах, або виступає
дуже слабо.
Переселенці Лемки та мешканці західних
районів Львівської і Дрогобицької області на-
зивають більшу берівку на вино або й пиво:
«антал» або – «анталок». – Для тих самих
цілей вживають в східних Карпатах – «чубе-
лів» – заднену з обох сторін коновку без вух
з дерев’яним лійком і чопом в горішному дні.
Бочки. – Для потреб домашного госпо-
дарства виробляють сільські бондарі бочки
різної величини (від 25–200 л). Вони пере-
важно випуклі параболічної, рідше цилін-
дричної або конічної форми. Малі дубові
бочки на около 50 літер о двох днах ужива-
ють скрізь для квашення огірків і буряків.
Вгорішньому дні отвір цеї величини, що влі-
зе рука, щоби наложити верствами огірків.
Цей отвір по наповненню бочки герметично
затикають чопом. Бочки високі на якого пів-
тора м. – це звичайно «бочки на капусту».
На території Волині зовуть їх «ставівка», а
в б. Галичині «дубівка». В гірських районах
Дрогобицької області така бочка зветься
«станов» і вона вужча горою а низом поши-
рена, ввиді великої діжі. На Закарпатті для
квашення капусти найрадше вживають стару
бочку з вина зв. «виднівка». Бочки вироблені
з м’ягкого дерева цьої самої величини і фор-
ми, що капустяні, – стоять майже в кожній
селянській коморі для зберігання в них зерна,
http://www.etnolog.org.ua
92
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
муки, круп і т. д. В підкарпатських околи-
цях складають до таких бочок вовну; де вона
перележує до зими для дальшої переробки.
Найбільшим бондарним виробом були бочки
для сільської пожежної сторожі. Така бочка
занімає собою цілу довжину воза.
«Діжа» – «діжа на хліб». Зроблена із
старанно виструганих дубових клепок; низом
ширша як горою; низом і горою по одному ши-
рокому, ясеневому обручеві. В третій обруч
вставлене віко, яке щільно замикає діжку. Віко
часто прикрашене випалюваним орнаментом.
Залежно від кількості «челяді» в хаті величи-
на діжки вагається між 15–25 кг. муки на тіс-
то. В гірських районах Дрогобицької області
виступає також діжка ширша верхом як внизу.
За це в східних Карпатах і Чернівецькій об-
ласті скрізь замість діжки на хліб вживають
довбане корито.
«Діжочки» – мініатюрні діжки на сир,
бринзу звичайно гарно орнаментовані. Ви-
ступають у всіх гірських і підгірських районах
Карпат. Їх містимість від пів до сім літрів. На-
бути їх можна часто як тару разом з молочними
перетворами на ярмарках гірських містечок.
«Путина» – або «путера» – широка велика
дерев’яна посудина дещо поширена горою; спле-
тена двома плоскими або віблими обручами; з
покривою або без неї. Путина вживається на-
родом в гірських районах по обох сторонах Кар-
пат. До неї зливає ватаг видоєне овече молоко,
«клягує» молоко на «будз»; до путини кидає со-
лений будз і розбиває «брайом» на бринзу.
«Гелета» – «гелетка» – дерев’яна посудина
об’ємом 12–16 літрів із смерекових або сосно-
вих клепок. Стрічається часто гелети видовба-
ні у вербовому стовбурі із вставленим штучно
дном і одним вухом. Клепкова гелета має вид
стятого конуса, накрита плоскою затишкою з
відрізка круглого дерева, закарбованого так,
що на яких півтора см. входить до середини
посудини та задержується на горішних кри-
сах. Призначення гелет різне. На полонинах
вживається гелету як міру подою. Скількість
сира і жентиці, яку видобувається з одної ге-
лети овечого молока називають також коротко
«гелета». В домашньому господарстві гелетки
вживаються різної величини для збереження
товщів, сира а навіть для квашення борщу з
буряків.
«Гарнець» – це дерев’яна посудина у виді
вальця бондарської або довбаної роботи. Має
чотири літри і служить мірою зерна насіння
і інших сипких річей. Сама назва вказує, що
горнець була колись посудина бондарської ро-
боти і доперва пізніше перейшла виключно як
засаднича посудина гончарства.
«Мацька» – дерев’яна посудина до міряння
овечого сира; внизу поширена а вужча горою;
має два вуха з отворами на пальці або й без
отворів; покривка входить вирізами у вуха по-
судини.
«Вівчий полумацьок» – тої самої форми що
мацька тільки без накривки і половину мен-
ший. Обі посудини вживаються в західних
районах Карпат.
«Полумацьок» – це міра для зерна. Пе-
редня частина посудини закінчена дзьобом, а
по противній його стороні вухо з отвором на
пальці. Містить в собі 25 кг. зерна. Вживають
його скрізь на Підкарпаттю.
«Міртук» – коновочка, якою ватаг в кар-
патських полонинах мірить молоко, сіль, муку
і т. д. Міра около 1 л.
«Ферділь» – уживаний тільки на Закар-
патті, як міра на зерно – около 25 кг. Клепка
смерекова, обручі ясеневі; горою поширений, з
одним вухом зробленим в продовженні одної
клепки.
«Черпаки на воду» – довбані і клепкові
стрічаються скрізь примітивних видів, з яких
тільки гуцульські черпаки вирізняються фігу-
ральною видовженою ручкою.
«Коновка» – «конок» – «коновля» – цею
назвою окреслені невеликі, до половини метра
висоти, дерев’яні посудини з клепок, з вухом
з боку вирізаним в одній клепці. Траплялись
також і довбані коновки. Коновка поширена
скрізь по західних областях і сумежних кра-
їнах, а тільки поступаючи на північ заникає і
на Поліссі не виступає зовсім. Коновка ста-
новила давніше невідємний предмет хатнього
http://www.etnolog.org.ua
93
Архівні та музейні пам’ятки
обладнання, стояла при дверях в околиці мис-
ників, – наповнена водою до пиття. В народ-
ному побуті витворився звичай, що хоронить
коновку перед занечищенням. Він забороняє
сідати на коновку, бо хто сяде буде мати лиху
жінку, а як дівчина то лихого чоловіка. З по-
ширенням дешевих фабричних бляшаних ве-
дер коновка починає чим раз більше заникати.
В деяких селах біля Ужгороду коновку нази-
вають «гаргана».
«Коновочка» – заступає в східних райо-
нах Карпат збанок. Вживають коновочки для
переношування менших кількостей молока та
зберігання масла і соли. Лісоруби приносять в
коновочках молоко, коли вибираються на дов-
ший побут в лісові колиби.
«Варчол» – малесенька коновочка, в якій
зберігають на полонині «кляг» (сушений теля-
чий шлунок) для стинання молока.
«Водоноска» – посудина у виді стятого
сплощеного стіжка із смерекової клепки, за-
днена з обох кінців. У верхному дні квадра-
товий отвір закритий «клемпушом» (чопом).
Обручі на водоносці вистругані з ясеня. Цеї
посудини вживають в Рахівській окрузі За-
карпатської області.
Відро – до ношення і витягання води із
керниці; смерекові або соснові клепки на за-
лізних або ясеневих обручах; дві на проти себе
клепки вистають понад інші і мають врублення
або діри для засилення шнура, дроту або лан-
цюга. Гуцульські відра мають замість шнура
дугу з кленового дерева, якої кінці становлять
заразом дві вузенькі клепки ведра.
«Скіпець» – «дійниця» – загально вжи-
вана бондарна посудина, вуща долом, а знач но
поширена горою, яких 35 см. висоти, для по-
дою молока. Скіпець несеться за одно вухо,
вирізане в одній з вистаючих клепок. Перед
скіпця вищий, щоби молоко в часі несення не
розливалося. В східних районах Карпат дій-
ниця прибирає характерну форму завдяки
фантазійно встановленому в посудині вуху.
Дійницею називають по обох сторонах за-
хідних Карпат посудину видом малої діжки,
з одним або двома вухами для доєння овець.
Вона внизу значно ширша, щоб добре стояла
на землі при доєнні овець.
На Закарпатті вживають для молока т. зв.
«масляник». Це клепкова посудина у виді стя-
того конуса, поставленого догори підставою;
зроблена з смерекових або букових клепок і
стягнена ясеневими обручами. Масляник при-
кріплений цвяшками до букової підстави і разом
з нею дається переносити. Часто ця посудина
прикрашена гарним випалюваним орнаментом.
«Масниця» – «масничка» – посудина в
якій роблять масло домашним способом. Вона
складається з конви на сметану, званої у Во-
линській області «буянка». До коновки вхо-
дить же «колотушка» або «бетелев» (кружок з
дірками набитий на патик). Масляну коновку
накриває «навершник», в якого дні є отвір на
колотушку, щоб вона могла вертикально пору-
шатись і колотити сметану в масничці.
«Жлукто» або «зварка» (Підкарпаття) –
«зольник» (Чернівецька область) – це біль-
ша діжка на трьох ніжках, в дні має отвір на
випускання води, затканий кілком, горішний
отвір прикритий щільно накривою. Вживають
його для виварювання сирого полотна і золен-
ня білля при помочі попелу, води і розпалено-
го каміння. Такої самої «зварки» вживали в
домашньому господарстві для підварювання
зерна на крупу в цей сам спосіб тільки очевид-
но без попелу.
«Спуст» – була це більших розмірів клеп-
кова посудина на молоко для поміщицьких і
куркульських дворів на б. Волині. Своїм ви-
дом нагадувала вона зовсім конов з двома
вухами, опоясана ліщиновими або ясеневими
обручами долом і горою, де вони переходили
через оба вуха.
Ц е б р и і різнородний цеброватий посуд
належить до прастарого виду бондарських ви-
робів широко розповсюджених в західних об-
ластях. Є це отвертий посуд з короткої клепки,
округлому або овальному дні з двома вухами,
одним або без вух, опоясаний долом і верхом
двома парами в давніших часах виключно
дерев’яних а зараз залізних обручів. Малий,
низький двоухий цебричок у виді еліпси вжи-
http://www.etnolog.org.ua
94
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
вають на Підкарпатті до купання малих дітей і
звідсіля його назва «купільниця».
Цебрик з одним вухом називають переваж-
но шафлик а біля Ужгороду «шафель». Вжи-
вають його переважно до ношення корму для
свиней, миття посуду, зливання помий і т. д.
Цього виду посуд знають в східних областях
України під назвою «ряшка».
У рідному селі І. Франка на Підкарпатті
вживали «люшвар» – цебер на високих трьох
ногах, в якому після їдження мили посуд.
До цьої самої ціли вживають ще й сьогодні на
Закарпатті цебер з двома дротяними вухами
званий «помийниця».
До прання білля виробляють місцеві бон-
дарі «балії» – цебри без вух круглого виду
дуже поширені горою. Їх вживають для ку-
пання дітей, а старші для докладнішого миття
тіла. Хоч бляшана балія зручніша, то всетаки
дерев’яна не дається витіснити з сільського по-
буту, бо вона дешевша і легша до направи, тоді
коли бляшану треба було б вести на ремонт до
міського бляхаря.
Найбільший посуд з цеброватих, знаний в
західних і північних районах Львівської і Дро-
гобицької областей це «кадь» містимості кіль-
касот літер. Кадь нагадує своїм видом зов-
сім балію тільки ще більше поширена горою.
Діаметр дна каді звиж одного метра, а верху
1.60 м. і більше. Боки й дно каді з товстих на
яких 4–5 см. клепок. Кадь служила до січен-
ня капусти так званими сікачами – двома ве-
ликими залізними ножами. З впровадженням
шаткування капусти, каді стратили рацію іс-
нування і розсихаються на горищах старих
сільських хат, перемінені звичайно на зсип
зерна або на склад прядива.
Зближені видом до цебриковатого посу-
ду є «путні» звані на Закарпаттю «цебраня».
Це сплощена посудина із смерекових або сос-
нових клепок, висока на 60 см. По плоскій сто-
роні путні знаходиться одно вухо з твором на
пальці. Вживають путні до тих самих цілей що
одноухі цебрики.
Для ношення страв працюючим в полі були
розповсюджені скрізь по селах «двійнята»
або «зросляки». Ця дерев’яна посудина скла-
дається звичайно з двох, трьох а навіть чоти-
рьох діжечок з накривками злучених разом
одною ручкою для ношення. Гуцульські двій-
нята прикрашені звичайно гарним випалю-
ваним орнаментом. Бондарі виробляли радо
мініатюрні двійнята для туристів, які купують
їх на спомин з Карпат та вживають вхаті за
сільнички.
«Пасківник» або «світильничка» це
дерев’яна посудина у виді малого цебричка,
більшого скіпця або двійнят. Особливо гар-
но викінчена і багато орнаментована ця по-
судина служила для цілей культу свячення
пасхи. В останніх часах вживають пасківник
як декоративний посуд, який радо набувають
курортники і туристи і тому він увійшов в ре-
пертуар моделів пам’яткарського промислу в
Карпатах.
«Боклаги» – виступають в гірських районах
також часто бондарської роботи (хоч переваж-
но довбаний посуд). Боклаги бондарної роботи
зроблені з кленових, дубових або букових кле-
пок і мають вигляд низького до 15 см. високого
замкненого двома днами вальця, подібний до
військових барабанів. Ремінці перетягнені че-
рез дірки у вистаючих поза дно клепках вжи-
ваються для ношення боклагів перевісивши їх
через плече (як бойківську «бодню»). Обручі
плоскі грабові або ясеневі замкнені на естетично
розв’язаний замок. Отвір міститься по середині
одної з клепок або в дні, зачоплений «клемпу-
шом». В такому боклазі беруть зі собою пиво
або оковиту, коли йдуть на «толоку» або вечер-
ниці. В них носять також молоко з полонин або
забирають молоко, коли йдуть на роботу у «бу-
тини» (на лісозаготівлю).
На Закарпатті вживають для ношення мо-
лока боклаг у виді сплощеного вальця або ко-
нуса, високого на яких 25 см.
На закінчення переліку бондарських виро-
бів в західних областях треба ще згадати про
«ончурі», – дерев’яні пляшки які колись вжи-
вались в гірських районах Карпат для алько-
голічних напитків, а зараз можна їх зустрінути
тільки як музейні особливості. –
http://www.etnolog.org.ua
95
Архівні та музейні пам’ятки
***
В радянських умовах бондарський проми-
сел має перед собою великі перспективи. Краї-
ні потрібна велика скількість бондарної тари
як засолочні бочки і високо якісні дубові бочки
для потреб розвиваючогося сильно в СРСР
винарства.
Кустарне бондарство доживає на захід-
них областях ще тут і там свойого віку. Ше
на ярмарках таких містечок як Косів, Кути,
Печеніжин і інших на цілому Підкарпатті
можна зустрінути кустарні бондарські виро-
би. В основному ж колишні кустарі – бондарі
включились вже в соціалістичну систему ви-
робництва. Там, де були колись більші цен-
три кустарного бондарного промислу, бонда-
рі об’єднались в артілі, як знаменита артіль
бондарних виробів в Чернівцях «Бондар»,
артіль «ім. 30-річчя Радянської України»
в селі Річка Станіславської області і багато
інших. Переважно в кожній деревообробній
артілі створено бондарний цех, де працюють
вже по новому давні кустарі разом з молоди-
ми кадрами спеціалістів по бондарній спра-
ві. Сільські роздріблені бондарі включились
зараз в бондарні ланки будівельних бригад
своїх колгоспів і забезпечують так свої кол-
госпи як і колгоспників потрібною дерев’яною
посудиною.
Змінився метод праці. Бондарі перейшли
на поточний метод праці, де вже не мусить
один майстер сам робити все від заготовлення
клепки почавши аж до готової посудини. Про-
цес праці розбитий зараз в бондарних артілях
і цехах на кілька кадрів. Кожний з майстрів
виготовлює тільки одну – дві детайлі; одні
заготовлюють клепку в лісі, другі її обрабля-
ють, інші складають, через що продуктивність
праці зросла двічі.
Крім цього широко застосовано в бондар-
стві механізацію виробництва і всі трудомісткі
процеси заступлено механічною силою. Коле-
ну клепку заміняє чимраз більше радіальна,
випилена на спеціальних станках клепка, яка
під оглядом якості не тільки не уступає старій
коленій клепці, але противно перевижчає її.
Деякі старі види бондарної посудини як
бодні, каді, скопці і т. п. вибувають зовсім з
побуту. Підвижчений рівень життєвої стопи
колгоспного селянства не знаходить вже за-
інтересування примітивною дерев’яною посу-
диною тоді, коли величавий розвиток радян-
ської техніки дає йому можливість набути по
дешевій ціні кращий металевий і емальований
посуд.
В и с н о в к и:
а) Бондарство – важливий здобуток мате-
ріальної культури – знане було в народному
побуті на території західноукраїнських земель
вже в доісторичні часи, а бондарне ремесло за
часів Київської Русі досягло високого розвитку.
б) В супереч західно-європейській т. зв.
«готській» теорії, яка батьківщиною бондар-
ства вважає германські землі, – треба вважа-
ти батьківщиною бондарства в Європі північні
землі України або Білорусі, звідки бондарство
розповсюдилось в часі мандрівки народів по
цілій Європі.
в) Багатство видів бондарної посудини дає
доказ інтензивності цего народнього промислу
в західних областях України.
г) Спосіб бондарного виробництва і форма
виробів в західних областях майже ідентичні
як в східних областях України, Білорусі і Росії.
д) В радянських умовах бондарство зис-
кало дальші великі перспективи розвитку, бо
крім побутового здобуває собі велике значення
в промисловості.
Дерев’яна довбана посуда.
Значення виробів довбаних в дереві за-
раз невелике на західних областях. Історично
беручи, – довбані вироби в дереві – вели-
кий крок на шляху людської культури. Люд-
ство завдячує їм уможливлення свойого роз-
селення по цілій земній кулі і удержування
взаїмозв’язків завдяки винаходові довбаних
човнів. Дальше, від коли людина зуміла ви-
довбати борть чи улий, повстала нова галузь
господарства – бджільництво. Не менше
значення мала дерев’яна ступа, якої винахід
уможливив людині краще приладження пожи-
http://www.etnolog.org.ua
96
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
ви. Всі ті вироби належать до зараня людської
кульутри і мають світовий засяг поширення.
Бондарство далеко молодше і завдячує
свій розвиток дерев’яній довбаній посуді.
Зхвилиною, коли дві розлупані частини одно-
го куска дерева видовбано і наново зложено та
споєно ликом чи лозою – почалось бондар-
ство. Дальшим кроком було додання до двох,
третої, четвертої клепки і т. д. Інтересно, що
зародження бондарства, яке мало місце ще
перед розселенням слов’ян, не привело до
упадку довбаних виробів.
В археологічних розкопках з часів Київ-
ської Русі і пізніших віків заховались майже
на цілій Україні, а зокрема на західноукраїн-
ських землях численні екземпларі теслиць і
долот – знаряддя до видовбування дерев’яної
посудини, тоді коли самих предметів дерев’яної
довбаної посудини, через малу відпорність де-
рева, заховалось небагато.
Виріб дерев’яної посудини обома техніка-
ми, – бондарною і довбаною – відбувався
паралельно ще більше тисячі років, бо майже
до кінця минулого сторіччя. Щобільше, в на-
родному побуті аж до цього часу зазначува-
лась виразна перевага довбаного посуду над
бондарним. Всі ці посудини, які ми сьогодня
звикли бачити тільки бондарної роботи, як
бочки, гелети, маснички, барилки, дійниці,
ведра, коновки і т. д. ще до недавна уживали
наші селяни переважно, як вироби довбаної
роботи. Причиною цього була безпросвіт-
ність і надзвичайне убожество нашого селян-
ства, як наслідок довголітнього гніту кріпа-
цтва і паншини. Через це йому недоступне
було хочби навіть примітивне бондарне зна-
ряддя та знання бондарної техніки, коли при
надмірі дерев’яного сирівця, кожний селя-
нин сам собі видовбував первісною технікою
дерев’яну посудину.
Човни, –довбані однодеревки, – належа-
ли в багатьох околицях Наддністрянського
низу та Волинського Полісся до звичайного
інвентаря кожного селянського господарства.
Часті і наглі повені в долині Дністра змушу-
вали місцеве населення рятуватись на човнах,
натомість широкі весняні розливи Прип’яті і її
допливів належать до природних явищ, коли
всяка можлива зв’язь тільки на човнах. На
виріб човнів уживали найрадше осики, дерева
легкого і гнучкого, дальше липи, тополі і дуба,
в Карпатах смереки, а на Поліссі сосни і осо-
кори. Величина човнів була різна від малої на
одну людину «довбанки – душегубки» до По-
ліських «дубів», вироблених з великанських
осокорів або дубів, що могли помістити на собі
два вози з кіньми. До виробу човнів уживали
топора, сверла, теслиці, долота та півокругло-
го ножа званого «шкібля» або «скібка». Човен
виробляли на місці, де знаходилось намічене
на його виріб дерево. З дерева вирубували
колоду величини майбутнього човна. Коли це
мало місце над берегом якоїсь води – річки
або озера – таку колоду кидали у воду, щоб
провірити точку тяжесті. Сторону, якою ко-
лода занурилась у воду, зазначували на спід
човна, щоб був не виворотний. Колода оброб-
лялась спершу із зовнішньої сторони, опісля
сверлом («лопатень») вертіли на цілій поверх-
ні що 10–15 см. глибокі дірки. По виверчен-
ню дір вижолоблювали поверчене топором і
долотом, а переважно «теслицею» – знаряд-
дям подібним до сокири і мотики, призначе-
ним до вижолоблювання корит, нецок, човнів
і т. п. Середину вистругували на гладко шкіб-
лею. Викінчений човен висушували на сонці,
а дірки, що були потрібні до контролювання
товщини боків, затикали сосновими «тибля-
ми». – Задержалась також по-декуди найста-
ріша техніка вижолоблювання човнів при по-
мічі огня, головно, коли дерево спорохнявіле.
Виріб човнів – однодеревок вийшов зовсім
з побуту. Витіснили їх човни роблені з дощок.
Розвиток бджільництва уможливило таке
знаряддя народної техніки як «пєшня» – або
«плісня» – залізне долото, осаджене на довгім
дерев’янім держаку. Воно ж служило взагалі
до видовбування дір в колодах дерева призна-
чених на улиї, гелети, кадовби, «жлукта» і т. д.
При довбанні улиїв, «жлукт» на парення білля
і пряжі, уживали крім «пєшні» ще й техніки
випалювання спорохнявілої середини вогнем.
http://www.etnolog.org.ua
97
Архівні та музейні пам’ятки
(Поділля). Для того вибирали колоди відпо-
відної товщини, із спорохнявілим стриженем,
через який пробивали «пєшнею» наскрізь діру.
В діру клалось кілька горіючих вугликів. Ко-
лода була уставлена вертикально на каменях,
через що в наскрізьну діру ставався продув по-
вітря; вуглики розжарювалися, а від них спо-
рохнявілі стінки діри. Майстер тільки нагля-
дав за випалюванням і відповідно збільшував
або зменшував доступ повітря. Пропалену в
цей спосіб колодку очищав майстер старанно
від звугленого дерева при помочі тої ж «пєшні»
тільки з широким півокруглим вістрям. Зна-
чення тої техніки чисто історичне, бо вже від
поч. ХХ ст. ніхто не робить вуликів з колод, а
тільки з дощок.
Цеї самої техніки вживали колись взагалі
до всіх виробів, де ходило про видовбування
дір в колодах дерева при виробі такого посу-
ду як «жлукто» або «жлухто» – для парення
лугом білля, білення полотна і пряжі гелет, ба-
рило, масниць і т. п. – посуду, який зараз ви-
робляється тільки з клепки.
Відживають свій вік також ступи. Власти-
во вже після першої імперіалістичної війни ніх-
то не виробляв нових ступ, а старі уживались
тільки рідко для виробу куті або розбивання
соли. Тільки в гірських околицях і на Волин-
ському Поліссі мали вони ще повне застосу-
вання в побуті. На ново віджили ступи за часів
німецької окупації західних областей. Скрізь
почали на старий зразок виробляти ступи,
коли німецькі окупанти унеможливили місце-
вому населенню користуватись млинами для
перерібки проса на пшоно, гречки та ячменю на
крупу. Ручні ступи виробляють в цей спосіб:
розколювали на двоє дубовий, буковий, кле-
новий, ясеневий, липовий або рідше і вербовий
пень; в обох половинах вижолоблювали тесли-
цею або долотами метрові півокруглі коритця.
По споєнні в одно обох розколин повставала в
пні додовжна, кругла діра з природним дном.
До діри допасовували дерев’яний «ступір» –
патик з круглою головкою, яким обтовкува-
лось насипане зерно. В гірських районах Кар-
пат отвір в ручній ступі випалювали вогнем в
цей спосіб, що горі пня укладали огонь, котрий
тліючи через кільканадцять годин, випалював
відповідну діру. Огонь пильнували через ці-
лий час, щоб не згоріли боки ступи. Ніжні сту-
пи виступали головно в низинних околицях і їх
виробляли або подібною технікою як ручні але
найчастіше колоду, де мав бути отвір, вертіли
сверлами раз–коло–разу до означеної глиби-
ни, а опісля долотом видовбували решту.
До виробу кадовбів, гелет, масничок і іншої
довбаної посудини як корит, нецок, уживали
наші селяни найрадше дерева верби, бо свіжа
сира верба є м’ягка і легка до оброблювання, а
як висохне стає дуже тверда і при цьому виси-
хаючи зменшує свій об’єм, через що затискає
твердо дно. Дно вкладали у («втори») пази,
з твердого дерева з трьох – чотирьох частей,
наперед краї, а потім середину. Добре допа-
соване дно при висиханні боки так затискали,
що воно ставало якби зросле з цілою посудою.
Отвір в середині вироблювалось цею ж самою
технікою, як описано вже при вулиях і жлук-
тах. Найбільшою довбаною посудиною цього
виду знаною на селах західних областей були
так зв. «кадовби» – величезні бочки до пере-
ховування запасів. Найбільші з них могли по-
містити до 40 цтн. зерна. Бували такі великі,
що через двері не містились і їх забудовували в
коморі раз на все при будові хати.
З грубих колод сосни чи ялиці обтесаних в
чотирокутник роблено т. зв. «стільці» до жо-
рен. В них видовбували долотом два округлі
вглиблення звані на Волині «дучки», а в горах
«дужайки». В одну вложені два камені до ме-
лення, а в другу «дучку» сиплеться зерно при-
значене до мелення.
Виріб та вживання корит і нецок був ко-
лись тут дуже розповсюджений. Коритарство
творило осібний народний промисел із своїми
знаними осередками – (Гута П’єнятська,
коло Бродів, Текуча на Гуцульщині, с. Уго-
рек, коло Крем’янця). Кустарі – коритарі із
своїми виробами були звичайним явищем по
ярмарках менших і більших містечок західних
областей. Ще й до сьогодні старі коритарські
вироби знаходять пристосування в народ-
http://www.etnolog.org.ua
98
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
ньому побуті нашого села. Є це «нецки» або
«ночви» звані також «нецята» (Львів. обл.)
або «ваган» (Лемківщина). Вони мають пів-
циліндричний вид і уживають їх до мішання
тіста на пироги, змивання ложок, а також
уживали їх колись до купання і колисання не-
мовлят тощо. На виріб нецок уживали колод
берези, клена, явора, а найрадше липи, осики
або верби. Стовбур дерева призначеного на
нецки розпилювали на колодки відповідної
довжини і розлупували при помочі топора,
клинів і довбеньки на дві рівні половини так
зв. «лупаки». На виріб нецок брали тільки
такі лупаки, які не мали внутрішніх суків.
Лупак придатний на нецки обстругував ко-
ритар згрубша сокирою і продовбував доло-
том, а зовнішну сторону обстругував вісним
ножем. Нутро видовбував теслицею і ви-
гладжував шкіблею. Цею ж самою технікою
вироблялись різні коритця з крисами або без
крис, як миска на муку або тісто. Більші ко-
рита з виступами «пилюстами» до ношення
уживались при різанні свині, до насолювання
солонини та м’яса. Зараз такі корита роблять
переважно з дощок. Корита при керницях
для поєння худоби та довбані для неї жолуби
в стайнях, «валови» на корм для свиней, ку-
рей зумів зробити собі сам кожний селянин
подібною як нецки коритарською технікою.
Але найчастіше послуговувались в Карпатах
первісною технікою випалювання нутра. Для
цього протесував вібляк зверху, зазначував
місце вижолоблення топором і на це накидав
розжарених вугликів і пильнував тільки щоби
випалювалось як треба; по вишкробанню ву-
гілля корито було готове.
До недавна на Волинському Поліссі на По-
діллі а давніше скрізь уживали «мазниці» в
роді маленького дерев’яного відерка, видовба-
ного в одному куску осики подібною технікою
як довбались вулики – колоди і задненому з
обох сторін; в горішному дні отвір щоб вли-
ти до середини дьоготь та вложити «квач».
Сьогодня цей етнографічний реквізит можна
стрінути тільки в запалих гірських закутинах
в сільських господарствах старої дати.
Різного виду дрібна господарська посудина
як довбані мірки, черпаки на воду, на зерно, на
сир (ці останні звані на Закарпатті «париха»),
кубки на молоко і горілку, чашки, горнятка,
різного виду миски «дерев’янки» – видовбані
нераз при помочі одного тільки ножа ужива-
ються ще тут то там, але в основному уступа-
ють місце новочасні посудини.
З дрібних довбаних виробів деякі крім
вжиткового значення перетворились в першу
чергу в декоративний посуд, а то так з уваги на
свій ефективний вид, як і мистецьке виконан-
ня. Вони притягали найбільше увагу народних
мистців, які прикрашували їх з давен– давна
випалюваним орнаментом, різьбою та інкрус-
тацією. Це переважно «ракви», «боклажки»,
дерев’яні пляшки, стакани і стаканчики, різно-
го виду ящики, тарілки та сільнички.
«Ракви» – це посуд з яворового дерева у
виді круглого ящика з щільною накривкою.
Вживають його найчастіше мешканці гірських
околиць для зберігання масла, сира, бринзі,
коли людина знаходиться в подорожі, або вза-
галі десь поза домом.
Сільнички найрізнородніших видів, –
овальні, циліндричні; у виді двійнят і трійня-
ків, маленьких коновочок, скіпців і дійничок
належать разом з попередньо вичисленими
до тих чисто народних зразків, які перейшли
до сучасного народного художного промислу,
який працює вже не тільки для потреб одного
села чи близшої околиці, але також заспокоює
мистецькі потреби загалу.
Взагальному довбані вироби з дерева, як
ужитковий посуд починають уступати з се-
лянського побуту західних областей доперва з
кінцем ХІХ ст., коли прогрес техніки умож-
ливив широким масам спорядження клепкової
посудини. Тоді доперва доступним стало таке
залізне знаряддя як пилка, долото сверли а
тим самим поширилась вмілість бондарної
техніки серед широких селянських мас. Був це
заразом період часу коли капіталістична гос-
подарка на цих землях по хижацьки здевас-
тувала ліси до цеї ступені, що змусила загал
числитись з деревиною як цінним матералом.
http://www.etnolog.org.ua
99
Архівні та музейні пам’ятки
Вкінці поширивсь фабричний металевий по-
суд, зручніший в ужиткуванні який став масо-
во поширятись по наших селах. Ці всі факто-
ри зумовили, що довбаний посуд, відігравши
свою тисячалітню історію, починає відживати
і вибувати з побуту народних мас.
Сьогодні значення коритарства переважно
тільки історичне. Довбаний посуд доживає
свойого віку на подах старих будівель, або ско-
лекціонований в численних музейних збірках
дає свідоцтво минулої ролі і значення довбано-
го посуду в народному побуті.
Незначна кількість народних видів дов-
баного посуду (ракви, барилки, боклаги, та-
рілки, чашки) злились з точеними виробами
і перейшли в галузь різьбарства по дереву, як
художний декоративний посуд.
Л о ж к а р с т в о
Майже до початків ХХ ст. село західно-
українських земель вживало тільки дерев’яних
ложок. З того часу почали появлятись на се-
лах спорадично металеві ложки, які по першій
імперіалістичній війні почали чимраз більше
більше випирати дерев’яну ложку з народ-
ного побуту. Сьогодні селянство вживає для
їдження тільки металевих ложок, а дерев’яні
ложки вживаються ще при тих всіх кулінарних
операціях де металева ложка не може заступи-
ти дерев’яної. Також в запалих селах Карпат
та Волинського Полісся вживають ще тепер до
їдження дерев’яних ложок.
Дерев’яна ложка вживалась у нас вже від
найдавніших часів. В археологічних розкопках
з часів Київської Русі знаходяться серповаті
ножі, цілком такі самі, як «різці» уживані сьо-
годні ложкарями при виробі ложок (Б. А. Ри-
баков: Ремесло древней Руси).
Ложка увійшла в традиційні звичаї народу.
При весільних обрядах молодий дає молодій
між іншими дарунками обов’язково дерев’яну
ложку, якою вона споживає весільні страви.
Не диво, що запотребування на ложки було
величезне. Пункти виробу дерев’яних ложок
були розсіяні по цілій території західних об-
ластей, а важніші з них це на території Станіс-
лавської області: Яворів, Брустури і Прокура-
ва, села в яких майже всі мешканці занимались
ложкарством. На Підкарпатті знані були осе-
редки ложкарства околиці Надвірної, Сколє,
Добромиль, Турка, Трійця коло Снятина, а в
низинних районах Гута Поняцка коло Бро-
дів, Кам’янка Бугська, Яворів і Угорок коло
Крем’янця. – Найважніший центр це так зва-
ний центр гуцульський (гірські райони Станіс-
лавської області), який покривав не тільки в
цілості місцеве запотребування, але й висилав
свої вироби за Дністер на Поділля, Буковину
та Румунію. Їх ложки переважно з яворово-
го дерева прикрашені випалюваним а також
і різьбленим орнаментом, відзначались есте-
тично вибагливою формою. Старші види цих
ложок мають овальне та глибоке «їдало», чим
зближаються дуже до великоруських ложок з
надволжанських районів. Ложки цього типу з
півокруглими ручками «черенками» виступа-
ють скрізь на Закарпатті, а частинно і в Чер-
нівецькій області. Натомість ложки низинних
районів мають видовжене «їдало» і сплощений
«черенок». Цей вид ложок характеристичний
для найбільшого ще й сьогодні центру ложкар-
ства у Львівській області, яким є м. Яворів із
своїми передмістями.
Прекрасний знавець народного побуту
І. Франко описав спосіб вироблювання ложок
і побут ремісника ложкаря на Підкарпатті в
свойому художньому оповіданні: «Домашний
промисл».
До виробу звичайних ложок уживають
ложкарі дерева бука, явора, берези і вільхи, а
навіть сосни і осики. Кращі ложки виробляють
з грушки, а в горах з ялівця і жерепу. Ці остан-
ні ложки називають «запашні».
Праця ложкарів організована так: в біль-
шій сім’ї хтось із старших мущин заготовляє
матеріал і ріж пилою, на малі колодки, які
опісля коле сокирою на менші частини звані
«гентини» і обтесує їх з грубшого сокирою.
Ложкарі з гірських районів сушать звичай-
но ці гентини натомість деіноді виробляють
зараз таки з сирого дерева, бо таке легше
обрабляти. Дальшу роботу виконують зви-
http://www.etnolog.org.ua
100
ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014
чайно молоді хлопці підростки. Вони на бон-
дарному стільці стесують стругом гентини
до відповідної товщини і надають їм зрубша
вид ложки, варехи чи полонника. Найважні-
ша кінцева обробка і вона належить вже до
досвідченого майстра, який на коліні струже
«різцем» – залізним ножем з заокругленим
вістрям – внутрішну сторону ложки так зв.
«їдало», а дальше вигладжує його «струга-
чем» – звичайним ножем з гладким вістрям,
рівняє та обрізує краї та заокруглює «чере-
нок». Готову ложку вигладжують ще в Яво-
рові «скробачем» – півтупим тонким ножем,
а в підгірських районах Дрогобицької області
(в с. Жукотині) – склом.
Ложкарі виробляють ще варехи і вареш-
ки – це більші ложки до черпання з горшка
борщу, винимання вареників, тоді звичайно
вареха з дірками зветься «цідильник» тощо, а
в гірських районах «полонники» до черпання
молока з високих а вузьких бербениць і для
полонинського господарства «черпаки» (вели-
ка вареха з дірками) до вибирання сира і вурди
з казанів.
Вареху вважає народ за невідємну призна-
ку сільської господині, яка нерадо дивиться,
коли хтось інший крім неї послуговується її ва-
рехою. Звідсіля пересуд, що дівчині не можна
пити воду з варехи, бо піде замуж далеко від
свойого села, а коли це замужна жінка, – то
муж її покине.
Один робітник міг виробити до 50 ложок,
коли вже мав готові гентини оброблені по со-
кирі. При застосуванню токарні продукція
ложкаря подвоїлась. Робочий період за капіта-
лістичної системи тревав у кустарів ложкарів з
жовтня до половини квітня. Особливо зимою
праця ложкарів ставала посиленою і тревала
до 15 годин денно.
Вироблені ложки, варехи, хохлі і полонники
розносили карпатські верховинці в бесагах на
плечах по долах де продавали їх на цілій те-
риторії Станіславської, Тернопільської і Дро-
гобицької області. Яворівські ложкарі розно-
сили свої вироби далеко поза свій центр. Ще
й сьогодні можна стрінути майже в кожному
місті яворівського кольпортера, який обвіша-
ний решетами, діточими іграшками, ложками
хохлями і варехами зуміє промандрувати сотні
кілометрів, розносячи на плечах вироби свої і
своїх сусідів.
Одначе тільки деяким ложкарям вда-
лось оминути капіталістичних посередни-
ків – скупщиків, які немилосердно їх ви-
користовували. Закабаленим в цей спосіб
кустарям – ложкарям діставалось не більше
цього, без чого вже ніяк не можна було жити.
Приміром за австрійських часів ложки прода-
вались 1–7 крейцарів штука, тоді коли скуп-
щики з Яблонова платили кустарям не більше
80 крейцарів за копу ложок першої якості і то
не готівкою, а тільки горівкою, тютюном, му-
кою на чому знова подвійно заробляли.
Сьогодні і тільки мало свідомі кустарі дер-
жаться кольпортеського способу збуту своїх
виробів. Попит на дерев’яну ложку зараз не
великий і при артільному виробництві планово
урегульований. Артіль дбає про колективний
збут виробів своїх членів через свої магазини і
ларки в більших і менших містах, а цим самим
дає можливість своїм членам викорастати про-
дукційно час, який перед тим пропадав марно
на мандрівку по краю сотень цего виду коль-
портерів.
http://www.etnolog.org.ua
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-203311 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-6936 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:53:34Z |
| publishDate | 2014 |
| publisher | Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Лемеха, М.В. 2025-05-19T15:23:46Z 2014 Деревообробні ремесла та промисли / М.В. Лемеха // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 84–100. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203311 Цим матеріалом започатковуємо опублікування окремих робіт з матеріальної культури, напрацьованих наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років співробітниками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії (м. Київ) та Етнографічного музею Академії наук (м. Львів) у рамках підготовки «Етнографічного атласу матеріальної культури Української РСР». Через низку суб’єктивних обставин і тогочасних суспільно-політичних реалій ці тексти за тих часів не були опубліковані, а окремі з них були передані на зберігання до Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. У статті досліджуються традиційні деревообробні ремесла України. Описано технології обробки деревини, інструменти та вироби. Висвітлено значення цих ремесел у житті місцевих громад та їх еволюцію з часом. The article explores traditional woodworking crafts in Ukraine. It describes wood processing technologies, tools, and products. The significance of these crafts in local communities and their evolution over time is highlighted. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Архівні та музейні пам'ятки Деревообробні ремесла та промисли Woodworking Handicrafts and Trades Article published earlier |
| spellingShingle | Деревообробні ремесла та промисли Лемеха, М.В. Архівні та музейні пам'ятки |
| title | Деревообробні ремесла та промисли |
| title_alt | Woodworking Handicrafts and Trades |
| title_full | Деревообробні ремесла та промисли |
| title_fullStr | Деревообробні ремесла та промисли |
| title_full_unstemmed | Деревообробні ремесла та промисли |
| title_short | Деревообробні ремесла та промисли |
| title_sort | деревообробні ремесла та промисли |
| topic | Архівні та музейні пам'ятки |
| topic_facet | Архівні та музейні пам'ятки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203311 |
| work_keys_str_mv | AT lemehamv derevoobrobníremeslatapromisli AT lemehamv woodworkinghandicraftsandtrades |