Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу

У статті розповідається про формування української етнічної території на Донбасі з часів козацтва, що було засвідчено переписами 1897 і 1926 років, коли перевагу, як у селах, так і в більшості міст регіону, мали представники українства. На основі архівних матеріалів доведено, що, починаючи саме з 19...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Сергійчук, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2014
Назва видання:	Народна творчість та етнологія
Теми:	З історії науки та культури
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203326
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу / В. Сергійчук // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 8–17. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-203326
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2033262025-07-31T00:11:49Z Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу Impact of Labour Force Delivered from outside the Ukrainian SSR on the de-Ukrainization of Donbas Сергійчук, В. З історії науки та культури У статті розповідається про формування української етнічної території на Донбасі з часів козацтва, що було засвідчено переписами 1897 і 1926 років, коли перевагу, як у селах, так і в більшості міст регіону, мали представники українства. На основі архівних матеріалів доведено, що, починаючи саме з 1926 року, спостерігалося цілеспрямоване завезення на Донбас робочої сили з-поза меж УСРР, головним чином, російськомовних осіб, тоді як українці масово переселялися на схід, що призвело до деукраїнізації Донбасу в майбутньому. В статье рассказывается о формировании украинской этнической территории на Донбассе с времен козачества, что засвидетельствовано переписями 1897 и 1926 годов, когда преимущество, как в селах, так и в большинстве городов региона, имели представители украинства. На основании архивных документов доказано, что, начиная именно с 1926 года, наблюдался целеустремленный завоз на Донбасс рабочей силы из-за границ УССР, главным образом русскоязычных лиц, в то время как украинцы массово переселялись на восток, что привело к деукраинизации Донбасса в будущем. The article describes the forming of Ukrainian ethnic territory in Donbas since the Cossack period which was attested by the 1897 and 1926 censuses which showed the Ukrainians’ prevailing both in rural areas and most of the cities of the region. Based on the archival documents, it has been proven that it was 1926 when the commencement of deliberate delivery of a labor force, mostly Russian-speaking, from outside of the Ukrainian SSR could be observed. Meanwhile, the Ukrainians massively migrated to the east which resulted in the subsequent de-Ukrainization of Donbas. 2014 Article Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу / В. Сергійчук // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 8–17. — Бібліогр.: 13 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203326 316.347:331.552.4(477.6-194) uk Народна творчість та етнологія application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії науки та культури З історії науки та культури
spellingShingle	З історії науки та культури З історії науки та культури Сергійчук, В. Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу Народна творчість та етнологія
description	У статті розповідається про формування української етнічної території на Донбасі з часів козацтва, що було засвідчено переписами 1897 і 1926 років, коли перевагу, як у селах, так і в більшості міст регіону, мали представники українства. На основі архівних матеріалів доведено, що, починаючи саме з 1926 року, спостерігалося цілеспрямоване завезення на Донбас робочої сили з-поза меж УСРР, головним чином, російськомовних осіб, тоді як українці масово переселялися на схід, що призвело до деукраїнізації Донбасу в майбутньому.
format	Article
author	Сергійчук, В.
author_facet	Сергійчук, В.
author_sort	Сергійчук, В.
title	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу
title_short	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу
title_full	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу
title_fullStr	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу
title_full_unstemmed	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу
title_sort	вплив завезеної з-поза меж усрр робочої сили на деукраїнізацію донбасу
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2014
topic_facet	З історії науки та культури
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203326
citation_txt	Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу / В. Сергійчук // Народна творчість та етнологія. — 2014. — № 6. — С. 8–17. — Бібліогр.: 13 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT sergíjčukv vplivzavezenoízpozamežusrrrobočoísilinadeukraínízacíûdonbasu AT sergíjčukv impactoflabourforcedeliveredfromoutsidetheukrainianssronthedeukrainizationofdonbas
first_indexed	2025-11-28T16:31:12Z
last_indexed	2025-11-28T16:31:12Z
_version_	1850052445792632832
fulltext	8 ВПЛИВ ЗАВЕЗЕНОЇ З-ПОЗА МЕЖ УСРР РОБОЧОЇ СИЛИ НА ДЕУКРАЇНІЗАЦІЮ ДОНБАСУ Володимир Сергійчук УДК 316.347:331.552.4(477.6-194) У статті розповідається про формування української етнічної території на Донбасі з часів козацтва, що було за- свідчено переписами 1897 і 1926 років, коли перевагу, як у селах, так і в більшості міст регіону, мали представники українства. На основі архівних матеріалів доведено, що, починаючи саме з 1926 року, спостерігалося цілеспрямоване завезення на Донбас робочої сили з-поза меж УСРР, головним чином, російськомовних осіб, тоді як українці масово переселялися на схід, що призвело до деукраїнізації Донбасу в майбутньому. Ключові слова: українство, Донбас, заселення російськомовних осіб, деукраїнізація. В статье рассказывается о формировании украинской этнической территории на Донбассе с времен козачества, что засвидетельствовано переписями 1897 и 1926 годов, когда преимущество, как в селах, так и в большинстве горо- дов региона, имели представители украинства. На основании архивных документов доказано, что, начиная именно с 1926 года, наблюдался целеустремленный завоз на Донбасс рабочей силы из-за границ УССР, главным образом русскоязычных лиц, в то время как украинцы массово переселялись на восток, что привело к деукраинизации Дон- басса в будущем. Ключевые слова: украинство, Донбасс, заселение русскоязычных лиц, деукраинизация. The article describes the forming of Ukrainian ethnic territory in Donbas since the Cossack period that was attested by the 1897 and 1926 censuses which showed the Ukrainians’ prevailing both in rural areas and most of the cities of the region. Based on the archival documents, it has been proven that it was 1926 when it could be observed the commencement of deliberate delivery of labour force, mostly Russian-speaking, from outside of the Ukrainian SSR. Meanwhile, the Ukrainians massively migrated to the east which has resulted into the subsequent de-Ukrainization of Donbas. Keywords: Ukrainians, Donbas, Russian-speaking colonization, de-Ukrainization. Постійна присутність українців на тере- нах нинішнього Донбасу із середини ХVІ ст., коли там ніс сторожову службу князь Дмитро Вишневецький із запорозькими козаками, на- глядно виявилася вже під час першого пере- пису Російської імперії, що був проведений 1897 року. Скажімо, тоді в Старобільському повіті, що охоплював усю північ нинішньої Луганщини, проживало 299 599 українців, 52 932 росіяни, 5303 білоруси, 50 поляків, 1085 німців, 172 цигани, 99 євреїв, 15 татар [9, т. 46, c. 102–104]. У Бахмутському повіті, куди в другій по- ловині ХІХ ст. у зв’язку з промисловим освоєнням Донбасу прибуло багато росіян, українці також значно переважали: відповід- но – 181 584 і 99 953. Та й у тодішній столиці Донбасу – Бахмуті (нині – Артемівськ) – українців нараховувалося 11 930, а росіян – тільки 3659 [9, т. 13, с. 172]. Із загальної кількості 332 478 мешканців Бахмутського повіту 239 148 осіб були міс- цевими уродженцями, 15 828 – народилися в інших повітах Катеринославщини, 76 140 – з інших губерній, 1362 – з інших держав. У повітовому місті проживали 14 202 місцеві уродженці, 866 – з інших повітів Катерино- славщини, а 4147 – з інших губерній, 101 – з інших держав [9, т. 13, с. 36]. Найбільший приплив переселенців до Бахмутського повіту був з Області Війська Донського – 2844 особи, Воронезької гу- бернії – 1741, Калузької – 2177, Київської – 756, Курської – 10 218, Могилівської – 2451, Орловської – 6860, Полтавської – 2514, Рязанської – 1645, Смоленської – 4989, Таврійської – 6659, Тульської – 2072, Хар- ківської – 12 915, Херсонської – 959, Чер- нігівської – 2303. Власне, з українських гу- берній прибуло 26 653 особи, з Кубані – 444, http://www.etnolog.org.ua 9 З історії науки та культури із Чорноморщини – 26. Однак значна кіль- кість переселенців українського походження прибула також з Області Війська Донського, Воронезької та Курської губерній. До Бахму- та найбільше приїхало з Харківщини – 1220 осіб, а з Полтавщини – 218 [9, т. 13, с. 38, 40]. Подібна ситуація простежувалася в Слов’яносербському повіті, територія якого нині становить основний промисловий потен- ціал Луганщини: українців – 82 974, росіян – 63 767. Хіба що останні переважали в Луган- ську, населення якого в той час формувалося, головним чином, за рахунок приїжджих: Об- ласть Війська Донського – 665, Воронезька губернія – 245, Київська – 102, Курська – 213, Полтавська – 101, Рязанська – 194, Харківська – 825, Херсонська – 92, Черні- гівська – 117 [9, т. 13, с. 192–196]. Спеціальними дослідженнями встановле- но, що в період Першої світової війни част- ка україн ських робітників серед пролетарі- ату Донбасу була ще досить високою. Так, близько половини робітників у промисловості Катеринославщини були місцевими, а серед прийшлих більшість становили вихідці з ро- сійських губерній [4, с. 90]. Ця тенденція зберігалася й надалі: 1920 року в Донецькій губернії українців на- раховувалося 1 083 275 осіб, росіян – 885 471, хоча до Бахмута за революційні роки прибуло чимало вихідців з півночі, дехто з місцевих за- писався до великоросів: українців – 6331, ро- сіян – 8965 [10, с. 20]. Однак, згідно з даними перепису 1923 року, ця тенденція змінилася. Тоді в Бахмуті на- лічувалося: українців – 12 009, росіян та біло русів – 8209. Більшість українців була і в залізничному селищі Бахмутського округу – відповідно 5747 і 1703 особи. Загалом у всіх фабрично-заводських селищах Бахмутського округу українці значно переважали над ро- сіянами й білорусами – 15 157 і 10 843. Така сама картина спостерігалася також у населе- них пунктах рудників і шахт цього округу – 22 073 і 15 979 осіб [3, с. 100–103]. Щодо інших тодішніх найбільших міст Гір- ничопромислового округу, то кількість україн- ців і росіян з білорусами була такою: Горлів- ка – 2064 і 2782, Гришине – 2271 і 2863, Дебальцеве – 4027 і 793, Єнакієве – 1853 і 9044, Костянтинівка – 1526 і 1603, Лиси- чанськ – 1847 і 1879, Луганськ – 13 330 і 19 920, Алчевськ – 2711 і 5540, Краснодон – 1749 і 1901, Красний Луч – 1164 і 1177, за- лізничні селища Луганського округу – 1658 і 912, фабрично-заводські селища Луганського округу – 2654 і 3036, населені пункти руд- ників і шахт Луганського округу – 23 844 і 30 414, Микитівка – 1272 і 758, Попасна – 3944 і 1034, Слов’янськ – 14 814 і 2880, Новослов’янське – 6402 і 557, Маріуполь – 7271 і 10 102, селища маріупольських літерних заводів – 2508 і 4700, селище морського пор- ту – 2542 і 2033, залізничне селище Маріупо- ля – 475 і 177 [3, с. 102–105]. Однак, розробляючи плани індустріаліза- ції, більшовицька партія звернула особливу увагу на національний склад Донбасу, стиму- люючи завезення в цей регіон сільських ви- хідців з неукраїнських регіонів, у той час як у 1926–1935 роках планувалося пересели- ти близько 2 млн селян з УСРР: до Сибір- ського краю – 707 900, Далекосхідного краю – 353 500, Казахстану й Башкорто- стану – 296 000, Середньої Азії – 281 000, на Поволжя – 225 000, Північний Кавказ – 52 000 і Урал – 45 000 [ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 199, арк. 17]. І знову, як справедливо зазначала З. Лихо- лобова, на Донбас прибували селяни-відхідни- ки, головним чином, з Росії – з Рязанської, Курської, Орловської, Воронезької, Тамбов- ської та інших губерній. Улітку 1927 року на- віть серед робітників-сезонників, які прибули на Донбас, неукраїнці (переважно вихідці з російських губерній) становили приблизно 70 % [7, с. 72]. Відтак тенденцію збільшення кількості приїжджих росіян у промислових центрах і переважання українців у сільській місцевості засвідчує перепис 1926 року. Зокрема, Арте- http://www.etnolog.org.ua 10 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014 мівський округ нараховував тоді 764 716 меш- канців, з яких 446 715 осіб проживали в селах, а 318 001 – у містах. У Сталінському округу (нині – Донецьк) тоді було 653 585 жителів (у тому числі 300 262 – у містах і 353 323 – у селах); Луганському – 614 418 осіб (238 543 – у містах і 375 875 – у селах); Маріу- польському – 414 640 мешканців (89 835 – у містах і 324 805 – у селах) [1, с. 69–71]. За переписом 1926 року серед 625 286 не- місцевих уродженців Гірничопромислового під- району (нинішні – Донецька й Луганська обл. без Маріупольщини й Старобільщини) налічу- валося жителів: із Центрально-Чорноземного регіону – 141 829, Північно-Кавказького – 30 854, Центрально-промислового – 33 341, Західного – 30 552, Білоруського – 18 006, Середньоволзького – 14 814, Казахського – 1754, Сибірського – 2792, Нижньоволзького – 5204, Ленінградсько-Карельського – 3824, Кримського – 2053, Закавказького – 1532, Далекосхідного – 495, Уральського – 1076, Башкирського – 852, Вятського – 870, Кир- гизького – 76, Узбецького – 165, Північно- го – 684 [1, с. 66]. Постійно в містах цього регіону проживало 851 645 осіб. Українців – 344 314, з них неміс- цевих – 169 979: 1926 року їх нараховувалося 22 844 особи, 1925 рік – 14 095, 1924 рік – 13 689, 1921–1923 роки – 31 689, 1917– 1920 роки – 15 323, 1914–1916 роки – 9711, 1907–1913 роки – 16 246, 1897–1906 роки – 14 590, до 1897 року – 7307 мешканців. Тим- часово проживаючих – 19 549 осіб [1, с. 45]. Росіян у містах Гірничопромислового окру- гу тоді вже нараховувалося 416 266, з них не- місцевих – 284 577: 1926 рік – 51 208 осіб, 1925 рік – 29 118, 1924 рік – 23 533, 1921– 1923 роки – 38 159, 1917–1920 роки – 19 137, 1914–1916 роки – 12 788, 1907–1913 роки – 22 559, 1897–1906 роки – 22 411, до 1897 року – 11 902 жителі. Тимчасово про- живаючих – 45 740 осіб [1, с. 45]. У сільській місцевості в той час налічувалося 1 184 607 жителів. Серед них українців – 877 486, немісцевих – 139 281: 1926 рік – 10 970 мешканців, 1925 рік – 8016, 1924 рік – 9339, 1921–1923 роки – 24 879, 1917– 1920 роки – 13 375, 1914–1916 роки – 6371, 1907–1913 роки – 19 941, 1897–1906 роки – 12 591, до 1897 року – 13 894 особи. Росіян – 222 885, немісцевих – 72 104: 1926 рік – 12 702, 1925 рік – 6431, 1924 рік – 5091, 1921–1923 роки – 9257, 1917–1920 роки – 4961, 1914–1916 роки – 2590, 1907– 1913 роки – 4451, 1897–1906 роки – 3663, до 1897 року – 3146 жителів [1, с. 57]. З огляду на наявність значної кількості власної кваліфікованої робочої сили, 20 лю- того 1926 року Економічна нарада УСРР, розглянувши доповідь Вищої ради народно- го господарства УСРР про наслідки пере- вірки справи стосовно вербування робітни- ків з-поза меж республіки без погодження з Наркоматом праці УСРР, «категорично за- боронила господарчим органам в майбутньо- му вербувати потрібну їм робочу силу так в Україні, як і поза межами України власними силами...» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3056, арк. 110]. Однак цю директиву всіляко ігнорували чиновники, не зацікавлені в підготовці місце- вих кадрів пролетаріату. Скажімо, дирекція будівництва харківського Держпрому в особі начальника робіт Ротерта й секретаря Ней- марка заявляла в листі до Наркомату праці УСРР 19 лютого 1927 року, що «вимога найму робочої сили винятково в межах України абсо- лютно неприйнятна, оскільки українці зайня- ті переважно землеробством, а не відхожими промислами, і будівельних робітників здебіль- шого постачає РСФРР. Погодження щора- зу цього питання з НКП призведе тільки до волокити і надзвичайно шкідливо відіб’ється на справі» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3056, арк. 26]. На нараді представників цегельних заводів північної частини Артемівського округу 16 бе- резня 1927 року зазначалося, що «в Артемів- ському округу взагалі щороку відчувається великий брак кваліфікованих робітників, які вербувалися без будь-якого плану з північних http://www.etnolog.org.ua 11 З історії науки та культури губерній. Були випадки, коли вербувалися й чорноробочі, незважаючи на те що в них не- достачі в нашому округу ніколи не було. Усе це сприяло ненормальному притоку безробітних у наш округ, що вкрай ускладнило роботу всіх місцевих організацій, які мають відношення до безробітних» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3056, арк. 125]. Попри подібні застереження, представни- ки розташованих на Донбасі підприємств со- юзного значення, що не підпорядковувалися органам влади УСРР, масово вербували людей по всіх регіонах Росії й Білорусі з метою набра- ти побільше робочої сили, хоча чимало необ- хідних спеціалістів було і в українських селах. Наприклад, для тих самих цегельних заводів Артемівщини, як виявилося через два тижні, вільна необхідна робоча сила була в Конотопі, Сумах, Чернігові та в інших округах України, треба було просто своє часно подати заявку на біржу праці [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3056, арк. 126]. А заступник завідувача відділу ринку праці Наркомату праці УСРР Полтавченко 1 липня 1927 року не підписав посвідчення про набір вербувальником Луган- ської біржі праці І. Я. Раконіним 300 мулярів, 200 теслярів і 150 каменоломів у Брянській та Орловській губерніях, зазначивши, що цей контингент можна набрати в Гніванському ра- йоні Вінницького округу [ЦДА ВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 86, 87]. Од- нак це був виняток, оскільки основний потік робочої сили на Донбас продовжував спрямо- вуватися саме з-поза меж УСРР. Так, Сталін- ська біржа праці 14 липня 1927 року просила сприя ти відрядженню в Калугу К. К. Поля- това для вербування мулярів, оскільки, мов- ляв, «нами здійснювалося вербування за ви- щими цінами» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 103]. Уже згаданий Полтавченко 23 липня 1927 року дозволив Луганському патронному заводу набрати 150 теслярів, 5 паркетників по асфальту й 30 мулярів по цеглі в Курській, Орловській та Калузькій губерніях [ЦДА ВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 120]. А 28 липня 1927 року він дозволив представ- нику Макіївського металургійного комбінату набрати 100 мулярів і 50 теслярів у Гомель- ській та Курській губерніях [ЦДАВО Украї- ни, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 128]. Ліфшиць, який підписувався за завідувача відділу ринку праці НКП УСРР, 24 серпня 1927 року дозволив Й. К. Корчицю вербу- вати для Горлівської контори «Будвугілля», Краматорського машинобудівного заводу, Єнакієвського металургійного заводу й ча- совоярських керамічних підприємств у Кур- ській, Орловській та Тамбовській губерніях 150 мулярів, 200 штукатурів, 50 арматурни- ків, 180 теслярів, 5 покрівельників, 27 маля- рів, 7 склярів, 10 альфрейників і 21 столяра [ЦДА ВО Украї ни, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 114]. 20 вересня 1927 року Ліфшиць дав дозвіл представнику Єнакієвського заводу імені Рикова І. Трошину набрати в Курській і Орловській губерніях 30 мулярів, 60 штука- турів, 4 альфрейників, 45 теслярів і столярів [ЦДА ВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 147]. Й. С. Шварц мав завербувати в Старо- оскольському повіті Курської губернії 1000 му- лярів, у Новозибківському повіті – 2000 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3053, арк. 130]. Інструкція НКП СРСР від 18 червня 1928 року також сприяла припливу з Росії та Білорусі робочої сили для новобудов на Дон- басі. До переліку місцевостей, де за роботу на промислових підприємствах із кількістю працюючих не менше ста надавалися пільги, визначені постановою Раднаркому СРСР від 20 червня 1927 року «Про заходи щодо залу- чення спеціалістів на роботу в державні, про- мислові, транспортні й сільськогосподарські підприємства поза великими міськими по- селеннями», належали Донецький та Криво- різький округи УСРР [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 3556, арк. 54]. Такого підходу до справи забезпечення робочою силою українських новобудов до- тримувалися й надалі. Наприклад, 16 листо- http://www.etnolog.org.ua 12 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014 пада 1930 року був затверджений новий план вербування людей для роботи на шах- тах Донбасу з-поза меж УСРР: з Білору- сі – 1100 осіб для тресту «Артемвугілля», із Центрально-Чорно земної області (ЦЧО) – 1050 для «Донбасантра циту» і 1600 для «Сталін вугілля», а зі Смоленщини – 1250 для «Луганськ вугілля» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 4724, арк. 3 – 3 зв.]. З різних районів РСФРР на початку 1931 року до Донбасу прибуло 10 тис. квалі- фікованих металістів, зокрема, з Московської області – 350, Ленінградської – 275, Горьків- ської – 60 [7, с. 72]. Окрім завезення робочої сили на шахти Донбасу з-поза меж УСРР, Москва ухва- лила рішення залучити до виконання пла- нів п’ятирічки іноземців. У липні – серпні 1930 року на шахту «Американка» імені Ста- ліна прибуло 800 німецьких гірників, які мали показати зразки високопродуктивної праці. Однак ці плани виявилися нереальними через непідготовленість підприємства до роботи у звичних для європейців умовах відповідаль- ності кожного робітника. І поки німці пра- цювали своєю комуною, їм удавалося вико- нувати норму до 110 %. Коли ж їх перевели в підпорядкування росіян, як вони висловилися у своєму листі до Німецької секції Комінтер- ну, то продуктивність праці різко знизилася. До порад німців ніхто не прислухався, тому вони вважали, що «шахту чекає якщо не ка- тастрофа, то в усякому разі швидке зниження видобутку продукції», бо «волосся встає на голові при баченні того, як ставляться до ма- шин, які куплені за такі великі гроші і ціною таких великих втрат» [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 4251, арк. 50]. Завозячи на Донбас значну кількість ро- бочої сили, більшовицька влада водночас по- стійно забирала звідти необхідні кадри для інших будов першої п’ятирічки. Так, у листо- паді 1931 року до Караганди прибув ешелон з устаткуванням і 385 добровольцями з Донбасу. Згодом комсомольці й молодь України укомп- лектували ще один ешелон з устаткуванням для чотирьох технічних станцій, 29 майсте- рень тощо [5, с. 73]. Тимчасом міграційний потік на Донбас наростав з початком будівництва чергового об’єкта п’ятирічки. Наприклад, у 1930-х роках розгорнулося масштабне будівництво над- магістралі Москва – Донбас, куди тільки в межах Сорокинського району Луганщини в травні 1932 року було залучено понад 3500 ро- бітників, здебільшого без будь-якої освіти. І коли, до речі, постала проблема ліквідації їхньої неписьменності й узагалі організації культурно-освітньої роботи, то, за свідченням голови профкому будівництва Василенка, необхідно було обслуговувати цей контин- гент російською мовою, оскільки більшість станови ли росіяни. Крім того, були також 22 татари, які хотіли, аби їх навчали росій- ською мовою [ЦДАВО України, ф. 166, оп. 10, спр. 1139, арк. 51]. Особливо промовистими є плани завезення робочої сили на Донбас з-поза меж УСРР саме в 1932 році, коли тисячі голодних селян з навколишніх сіл намагалися влаштувати- ся на місцеві промислові підприємства, щоб одержати продовольчий пайок для порятун- ку родини. Наприклад, план набору робочої сили для підприємств «Артемвугілля» на бе- резень і квітень передбачав залучити з УСРР 200 осіб, з Донбасу – 250, із ЦЧО – 1150. Проте набагато масштабнішими були плани завезення робочої сили для сусідніх вугільних трестів. Так, у вказаний період до «Кадіїв- вугілля» мали прибути 1575 завербованих з УСРР, 450 – з Донбасу, 100 – із ЦЧО, 1900 – з Татар стану і 650 – з Білорусі. Для «Луганськ вугілля» передбачалося завербува- ти нові кадри робочої сили в УСРР (17 осіб), Татарстані (1300) і БСРР (600); для «Дон- басантрациту» планувалося набрати 1400 осіб з УСРР, 600 – з Донбасу, 1400 – із ЦЧО, 1800 – з Татарстану. «Сталінвугілля» мало вирішити проблему забезпечення робочою си- лою таким чином: 1900 осіб – з УСРР, 475 – з Донбасу, 800 – із ЦЧО, 2500 – з Татар- стану і 900 – з Білорусі. Тобто за два місяці http://www.etnolog.org.ua 13 З історії науки та культури планувалося завербувати на шахти Донбасу 20 300 робітників, з яких 13 100 – з-поза меж України [ЦДАВО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5315, арк. 17]. Ці завдання, щоправда, виявилися не під силу вербувальникам, оскільки вдалося завезти лише 1973 особи, зокрема, із ЦЧО – 582, Та- тарстану – 284, Білорусі – 76 [ЦДА ВО Украї- ни, ф. 1, оп. 20, спр. 5315, арк. 17]. Загалом за перше півріччя план також був недо виконаний. Так, для тресту «Донбасантрацит» у вказаний період в УСРР було завербовано 509 осіб, що становило 22,1 % плану. Водночас із районів ЦЧО прибуло 637 осіб, з Татарської АРСР – 69 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6806, арк. 46]. За липень 1932 року з УСРР у цей трест було направлено 47 осіб, із ЦЧО – 296, з Татарстану – 7 [ЦДА ВО України, ф. 2606, оп. 1, спр. 6883, арк. 52]. Така ситуація із забезпеченням робочої сили для шахт Донбасу непокоїла Москву, яка намагалася досягти масштабніших ви- добутків вугілля для ефективної діяльності промисловості всього СРСР. Тож у вересні 1932 року ЦК ВЛКСМ ухвалив постанову «Про порядок проведення мобілізації 6 тисяч комсомольців на вугілля», у якій ЦК ЛКСМ, Московському й Уральському обкомам, Пів- нічно-Кавказькому й Західно-Сибірському крайкомам доручалося «звернути особливу увагу на ретельний класовий підбір мобілі- зованих» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 58]. Знову-таки, очевидно, це не дало відчут- них результатів, відтак 26 жовтня 1932 року політбюро ЦК КП(б)У постановило, що із 48 961 необхідного робітника для вугільних шахт Донбасу на четвертий квартал 1932 року 20 000 осіб повинна була відправити Украї- на, а 28 961 – БСРР і РСФРР. Зокрема, з БСРР мали прибути 8200 осіб, з Татарста- ну – 9000, із Центрально-Чорноземної об- ласті – 11 760 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 45]. У регіонах РСФРР відразу почали неу- хильно виконувати спущені показники. Так, 13 листопада 1932 року Народний комісаріат праці Татарської АСРР повідомляв до Хар- кова, що «заходи для посилення вербування у вугільну промисловість вжиті: по лінії Нар- комату дано директивні вказівки всім райви- конкомам <...> працівникам даються тверді вказівки про вжиття рішучих заходів для по- силення вербування на Донбас» [ЦДА ВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 36]. Раднарком Татарстану узяв зобов’язання відправити на шахти Донбасу в 1932 році 25 тис. робітників, створити резерв із досвід- чених гірників, а також забезпечити відхід- ників теплим одягом. За це донбасівці мали спорудити в Татарській АСРР два шкільні приміщення для сільських дітей і забезпечити вугіллям Казанську ДРЕС [7, с. 74]. Однак восени не так то легко було підняти сільське населення на далекий переїзд. Тому 17 листопада 1932 року заступник наркома праці УСРР Славін писав до Наркомпраці СРСР: «Місячник вербування робітників за- кінчився, як Вам відомо, повним провалом, продовження його терміну також нічого не дало – по всьому Союзу навербовано лише 3885 чол., по Україні – 1292». Наркомат пра- ці УСРР наполегливо просив дати «катего- ричну вказівку посилити увагу до цієї справи і, якщо можливо, послати своїх представників у райони розгортання вербування й надати їй знач но більшої ударності» [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 37]. Відтак 30 вербувальників тресту «Дон- басантрацит» відправилися до ЦЧО 1, де роз’їхалися до Рождественського, Новока- литвянського, Васильєвського, Соснов ського, Тербунського, Старооскольського, Мор- шанського, Землянсько-Урицького, Велико- Мамонського, Чернявського, Острогозько- го, Юр’ївського та Заметчанського районів. З метою посилення вербування в ЦЧО було вислано одного представника для організації конкурсу на повне вико нання нарядів: І пре- мія – 1500 крб і прапор гірників, ІІ – 1000 крб й індивідуальне преміювання. Трест «Лу- ганськвугілля» відправив 50 вербувальників http://www.etnolog.org.ua 14 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 242, 243, 270, 271]. Крім того, для підприємств Укрцивільбуду мали завербувати 4500 робітників поза межа ми УСРР, зокрема, у ЦЧО – 2000, у Татарста- ні – 2500 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6814, арк. 2]; для «Укрпромбуду» – 2500 у ЦЧО [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6813, арк. 8]; для «Донбасжитло буду» – 4000 у ЦЧО 2 [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6812, арк. 1]. Проте більшовицька влада УСРР виріши- ла перестрахуватися й завезла на шахти Дон- басу власну робочу силу, аби не зірвати ви- робничі плани, які постійно зростали. Відтак до Вінницької області прибуло 17 вербуваль- ників, до Київської – 26, Харківської – 22, Одеської – 5. І це дало результат: у грудні 1932 року до копалень «Донбасантрациту» було відправлено з Баришівського району Київської області 283 особи, Білоцерків- ського – 654, Брусилівського – 125 (понад план), Володарського – 88, Попільнян- ського – 235, Ржищівського – 284, Уман- ського – 163. До тресту «Артемвугілля» зі Сквирського району прибули 510 осіб. До «Кадіїввугілля»: із Золотоніського – 111, Канівського – 151, Таращанського – 175; до «Сталінвугілля»: з Андрушівського – 650, Чорнобильського – 700, а з Богуслава – 115; до «Луганськвугілля» при плані 300 осіб відправили з Тетіївського району 218 і при- пинили набір. За четвертий квартал 1932 року для ву- гільних шахт Донбасу було завербовано: з УСРР – 12 910 осіб (жовтень – 1542, листо пад – 4377, грудень – 6991), із ЦЧО – 5917 (жовтень – 1443, листопад – 1720, гру- день – 2754), з БСРР – 2012 (жовтень – 811, листопад – 596, грудень – 605), з Татарста- ну – 1792 (жовтень – 723, листопад – 615, грудень – 454), із Західної області – 53 (жов- тень – 22, листопад – 31) [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 9]. Незважаючи на широкомасштабне заве- зення на Донбас робочої сили з-поза меж УСРР, у зросійщеному ще царською владою ре- гіоні поступово давала свої плоди деукраїніза- ція, що здійснювалася українськими націонал- комуністами. Станом на 15 грудня 1927 року в Артемів- ському округу діяла 361 українська початкова школа, де здобували освіту 34 770 дітей, а подіб- них закладів з російською мовою викладання тоді було 37 (6444 особи), окрім того, 8 україн- сько-російських шкіл відвідували 1519 учнів. Щодо семирічного навчання, то його в цьому округу забезпечували 26 українських (8059), 19 російських (10 917), а також 46 українсько- російських шкіл (25 429). У Луганському округу було 123 україн- ські початкові школи (11 859), 145 російських (15 661), 70 українсько-російських (9611). Семи річок українських тут нараховувалося тільки 3 (946), у той час як російських – 30 (13 113), а українсько-російських – 22 (11 033). Сталінський округ мав такі показники: українських початкових шкіл налічувало- ся 188 (17 662), російських – 108 (16 656), змішаних українсько-російських – 2 (1144). У самому Сталіно вже тоді діяла 1 українська початкова школа (103), зате російських – 17 (4574). Щодо семирічок, то в цьому місті їх не було жодної з українською мовою навчання, усі з російською – 6 (3512). Лише у двох укра- їнсько-російських (1138) українці могли навча- тися рідною мовою [11, с. 42, 43]. Станом на 1 грудня 1928 року в Артемів- ському округу початкових українських шкіл нараховувалося 368 (33 242), російських – 28 (4 373), українсько-російських – 9 (1682). Семирічок українських було 72 (27 814), ро- сійських залишилося 19 (10 275), а українсько- російських – 21 (13 740). У Луганському округу українських по- чаткових шкіл налічувалося 157 (15 191), ро- сійських – 120 (12 195), українсько-росій- ських – 29 (3957). Семирічок українських нараховувалося 20 (6593), російських – 20 (7567), українсько-російських – 26 (14 308). У Сталінському округу українських почат- кових шкіл було 188 (17 346), російських – 103 http://www.etnolog.org.ua 15 З історії науки та культури (15 414), а українсько-російських – 2 (931). Щодо семирічок, то українських налічувало- ся – 22 (6608), російських – 20 (10 205), укра- їнсько-російських – 15 (10 773) [12, с. 14, 15]. Станом на 1 листопада 1929 року в Ар- темівському, Луганському та Сталінському округах початкових шкіл з українською мовою навчання нараховувалося 907 (101 105), з ро- сійською – 269 (42 808), а українсько-росій- ських – 101 (30 891). Семирічок з українською мовою викладання було вже 138 (15 211), з російською – 77 (15 154), українсько-росій- ських – 67 (19 617) [13, с. 10, 11]. Отже, загальна тенденція розвивалася в бік збільшення кількості початкових шкіл з українською мовою навчання з відповідним охопленням дітей. Чисельність російських шкіл такого рівня зменшувалася. Подібна кар- тина спостерігалася і в розвитку семирічної освіти серед українських школярів. Кількість окремих російських семирічок збільшувалася, однак їх відвідувало вдвічі менше учнів. Схожа ситуація була і в технікумах, і у ви- шах. Скажімо, серед 80 учнів Лисичанського технікуму в 1924/1925 навчальному році здо- бували освіту 58 українців. І хоча керівництво, технічний персонал та абсолютна більшість викладачів – росіяни (українців тільки троє), багато студентів цього навчального закла- ду, чиї предки змінили свої прізвища на ро- сійський лад, у 1925 році заявили про своє українське коріння: Дмитро Сергєєв, Григорій Слєпцов, Іван Трунов, Василь Калінін, Яків Орлов, Іван Семенов, Петро Федоров, Ми- хайло Череватов, Григорій Васильєв, Кос- тянтин Глєбин, Іван Жиров, Дмитро Жуков, Федір Жуков, Леонід Зотов, Сергій Козаков, Михайло Коліков, Григорій Лагунов, Іван Ни- кифоров, Леонід Поляков, Євген Пивоваров, Пилип Сазонов, Панас Стариков, Іван Сверд- лов, Григорій Черепащев, Матвій Желту- хин, Віталій Єпіфанцев, Володимир Кащеєв, Михайло Лагунов, Григорій Обрезанов, Іван Котов, Костянтин Єпіфанцев, Григорій Фадєєв [ЦДАВО України, ф. 166, оп. 5, спр. 69, арк. 458–464]. Однак успішна українізація регіону була зу- пинена таємною постановою ЦК ВКП(б) і Рад- наркому СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області», у якій зазначало ся, що «замість правильної більшовицької політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особли- востей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полег- шило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та інш. створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних осередків і організацій» [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5243, арк. 236]. Тоді ж ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР було доручено звернути особливу увагу на правильне проведення українізації, «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналіс- тичні елементи з партійних і радянських ор- ганізацій, ретельно підбирати й виховувати більшовицькі кадри, забезпечити систематич- не партійне керівництво і контроль за здій- сненням українізації» [ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5243, арк. 236]. Зрозуміло, що ця директива Москви зу- пинила українізацію Донбасу, розв’язала руки тим русифікаторам, які саботували корені- зацію власне українців цього українського регіону. Відтак у планах розвитку освіти на другу п’ятирічку вже зникли навіть згадки про українські школи. У 1933/1934 навчальному році в Донецькій області (включала й ниніш- ню Луганську обл.) у 2202 школах навчалося 397 846 українських дітей і 135 663 російські. У 1934/1935 навчальному році в регіоні до- далося 28 нових шкіл, загалом освіту здобу- вали 440 093 учні українського походження і 208 675 – російського. У 1935/1936 навчаль- ному році з’явилося ще 28 нових шкіл. Тепер у 2458 закладах навчалися 470 001 українець і 234 171 – росіянин [8, с. 24]. Як бачимо, кількість дітей російського по- ходження зростала. Однак варто зауважити, що діти мали можливість навчатися рідною мовою. На жаль, Наркомат освіти УСРР не http://www.etnolog.org.ua 16 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 6/2014 подав таких даних по областях. Загальну тен- денцію, яка, очевидно, найбільше зачепила саме Донеччину, можна спостерігати за по- казниками загалом по УСРР упродовж указа- них трьох навчальних років: у 1933/1934 нав- чальному році у 20 452 школах рідною мовою навчалися 3 579 334 українські дитини і 425 300 – російських. У 1934/1935 навчаль- ному році у 21 690 школах здобували освіту 3 885 265 учнів українського походження і 544 756 – російського. У 1935/1936 навчаль- ному році у 21 571 закладі вчилися 4 116 449 українців і 624 539 росіян [8, с. 25]. Практику завезення й підготовки робочої сили для Донбасу за рахунок контингенту переважно з-поза меж України застосовува- ли і в майбутньому. Так, виступаючи на сесії Сталінської обласної ради депутатів трудящих 25 жовтня 1940 року, начальник обласного управління трудових резервів заявив: «Для укомплектования училищ и школ нашей об- ласти будет призвано 20 тыс. человек город- ской, колхозной молодежи в других областях. К нам прибудет пополнение в 4 тыс. человек из БССР, которые укомплектуют штаты по углю, строительству и металлургии. Из Орловской области прибудет 3 тыс. чело век, которых разместим по углю, строи- тельству и машиностроению. Из Курской области прибудет 3 тыс. чело- век для угля, строительства и химии. 3 тыс. человек прибудет из Полтавской об- ласти для угля, металлургии и энергетики. 2 тыс. подростков прибудет из Сумской об- ласти, которые будут распределены по всем основным отраслям промышленности нашей области. Прибудет пополнение в 5 тыс. человек из Татарской АССР, которые будут направлены в основном в школы угольной промышленности, металлургии и строительства...» [6, с. 69, 70]. Подібну практику застосовували і в повоєн- ний час. Тому зрозуміло, що зросійщення Донбасу посилювалося шляхом забезпечення приїжджих правом на освіту рідною для них – здебільшого це російська – мовою. Відтак і після війни керівництво тодішніх Ворошилов- градської та Сталінської областей постійно порушувало перед урядом УРСР питання про відкриття значної кількості нових шкіл з російською мовою навчання. Так, 27 серпня 1955 року міністр освіти УРСР Г. Пінчук по- відомив Раду міністрів УРСР про те, що ви- конкоми Ворошиловградської та Сталінської обласних рад депутатів трудящих представи- ли на затвердження 8 нових середніх шкіл з російською мовою викладання, хоча мережа українських навчальних закладів у містах, де проектувалося відкриття нових російських, була вкрай недостатньою. Зокрема, у Ста- ліно існувало 73 середні школи з російською мовою навчання і лише 2 – з українською, у Макіївці, Ханженково – лише по одній, а в селищі Клари Цеткін було 8 середніх шкіл з російською мовою навчання і жодної – з укра- їнською [ЦДАВО України, ф. 166, оп. 15, спр. 1607, арк. 207]. Тодішній міністр освіти Г. Пінчук протес- тував проти такого рішення місцевих властей, але його наступник на цьому посту І. Білодід у 1959 році констатував, що в Сталіно росій- ською мовою навчання охоплено 97,4 % дітей, у Кадіївці – 93,6 %, а в Горлівці – 91,3 % [ЦДАВО України, ф. 166, оп. 15, спр. 5476, арк. 114]. Зрештою, не дивно, що все це дало про себе знати в черговому перепису населення. У 1970 році з 2 596 894 українців Донеччини 1 831 910 назвали своєю рідною материнську мову, а 764 795 – російську. У Ворошилов- градській області з 1 506 585 українців тоді рідною визнали українську 1 179 308 осіб, а російську – 327 174 [2, с. 171–173]. Наведені факти, на нашу думку, багато в чому пояснюють нинішню ситуацію на Дон- басі. http://www.etnolog.org.ua 17 З історії науки та культури 1 Завербовані в Україні часто не могли своє- часно прибути до шахт, оскільки не було коштів на відправку. Так, 4 грудня 1932 року в Гадячі ни- нішньої Полтавської області чекали на відправку 184 завербовані особи [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6807, арк. 88]. 2 Варто наголосити, що в 1932 році на україн ських заводах готували також кадри для ро- сійських новобудов. Так, станом на 10 грудня 1932 року із заводу імені Петровського до «Куз- нецькбуду» було відправлено 114 осіб, «Маг- нітбуду» – 21, «Липецькбуду» – 28. Завод імені Дзержинського підготував для «Кузнецькбуду» 94 спеціалістів [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6827, арк. 19]. Два інженери Інституту механічної оброб- ки корисних копалин Дружинович та Ісиченко одержали вказівку з Москви для виїзду туди з по- дальшим трудовлаштуванням [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6829, арк. 101]. Випускників Харківського інженерноеконо- мічного інституту Леглера і Столярова, які вже 5 років працювали на ХЕМЗі, відправляли на Урал. Прокуратура підтримувала це відправлення [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6829, арк. 167]. Інженера Семикіна, який закінчив Київський гірничий інститут, направили до Москви в роз- порядження Вищої інспекції якості промисло- вої продукції [ЦДАВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6829, арк. 187]. Між іншим, російські підприємства не поспі- шали розраховуватися за підготовлену для них робочу силу. Станом на 5 липня 1932 року вони були в боргу перед українськими заводами: «Куз- нецькбуд», «Магнітбуд», «Липецькбуд», «Тагіл- буд», «Туламетбуд» і «Мостосталь» були винні великі суми коштів заводам імені Петровського, імені Карла Лібкнехта, імені Комінтерну [ЦДА ВО України, ф. 2623, оп. 1, спр. 6827, арк. 31]. 1. Всесоюзная перепись населения 1926 года. – М., 1935. – Т. 47. 2. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 года. – М., 1973. 3. Итоги сплошной подворной переписи До- нецкой губернии (январь – февраль 1923 г.). – Х., 1923. – Т. 2. 4. Кирьянов Ю. Влияние мировой войны на из- менение численности и состава рабочих России // Вопросы истории. – 1960. – № 10. 5. Курлеубаєв С. Братерська допомога шахта- рів Донбасу гірникам Караганди в період ство- рення третьої вугільної бази СРСР // Український історичний журнал. – 1968. – № 8. 6. Летопись единения. Сборник документов и материалов о вкладе трудящихся Донбасса в экономическое и культурное сотрудничество на- родов СССР. 1917–1982. – Донецк, 1986. 7. Лихолобова З. Формування робітничих кад рів Донбасу в роки першої п’ятирічки // Україн- ський історичний журнал. – 1969. – № 6. 8. Освіта на Україні в цифрах. – Х., 1936. 9. Первая всеобщая перепись населения. – С.Пб., 1904. – Т. 13 : Екатеринославская губер- ния ; Т. 46 : Харьковская губерния. 10. Статистика Украины. № 28. Население Украины по данным переписи 1920 года. – Х., 1923. 11. Статистика України. № 194. Всесоюзний шкільний перепис 15ХІІ 1927 року. – Х., 1930. – Т. І. 12. Статистика України. № 196. Народня осві- та України. Установи соціального виховання на 1 грудня 1928 р. – Х., 1930. 13. Статистика України. № 201. Народня осві- та України. Установи соціального виховання на 1 листопада 1929 р. – Х., 1930. ЦДАВО України – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. ЦДАГО України – Центральний державний архів громадських об’єднань України. http://www.etnolog.org.ua

Вплив завезеної з-поза меж УСРР робочої сили на деукраїнізацію Донбасу

Репозитарії

Схожі ресурси