Політичне русинство на сучасному етапі

The author characterized the «political Rusyns’ movement» – a movement in Zakarpattia region of Ukraine and in neighbouring countries, analyses studies of main ideologists, considers the political Rusyns’ movement in Priashiv (Slovakia). Доповідь було зачитано на 26 конференції з української проблем...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Народна творчість та етнографія
Дата:	2009
Автор:	Мушинка, М.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Теми:	Розвідки і матеріали
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20364
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Політичне русинство на сучасному етапі / М. Мушинка // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 47-58. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859476203728011264
author	Мушинка, М.
author_facet	Мушинка, М.
citation_txt	Політичне русинство на сучасному етапі / М. Мушинка // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 47-58. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Народна творчість та етнографія
description	The author characterized the «political Rusyns’ movement» – a movement in Zakarpattia region of Ukraine and in neighbouring countries, analyses studies of main ideologists, considers the political Rusyns’ movement in Priashiv (Slovakia). Доповідь було зачитано на 26 конференції з української проблематики в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні 25 червня 2009 року.
first_indexed	2025-11-24T11:40:36Z
format	Article
fulltext	4747 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали «Політичне русинство» – явище нове. Прав- да, його коріння сягає москвофільства (русо- фільства) другої половини ХІХ ст. Воно було відновлене в 90-х роках ХХ ст. й охопило не лише нинішню Закарпатську область Украї- ни, але й навколишні держави, в яких живуть русини-українці, а саме: Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, а частково також країни, які межують із цими державами: Чехію, колишню Югославію, Молдову. Перенеслося й за океан. У кожній із цих країн у 90-х роках ХХ ст. поряд з українськими організаціями виникли організації, побудовані на ідеї, що русини За- карпаття (в історичному значенні цього термі- на) є окремим східнослов’янським народом і їх не можна вважати складовою частиною укра- їнського народу 1. В деяких із вищеназваних держав (Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі, Сербії, Хорватії, Молдові та ін.) русини офі- ційно визнані окремою національністю і як на- ціональні меншини одержують від урядів своїх держав фінансову підтримку для культурних програм. В Україні, де ця проблема є найбільш пекучою, ставлення до русинів як окремої на- ціональності є неоднозначним. З одного боку, уряд, згідно з Хартією людських прав, не за- бороняє нікому вважати себе русином, однак не вважає русинів національною меншиною, а лише етнографічною групою українського на- роду, що цілком логічно. Під час останнього перепису населення 2004 року цим правом скористалося біля 10 тис. людей, що складає 0,12 % населення області. 80,5 % населення Закарпатської області ідентифікували себе з українською, 12,1 % – з угорською, 2,6 % – з румунською, 2,5 % – з російською, 2,3 % – з іншими національностями (словацька, біло- руська, німецька та ін.) 2. З другого боку, уряд України в «політичному русинстві» не без при- чин вбачає сепаратистський рух, спрямований на відокремлення Закарпатської області від України і створення з неї спочатку автономної області (за зразком Криму), а в кінцевому ре- зультаті – самостійної держави під протекто- ратом іншої держави. Цей рух має своїх прихильників в обласній раді та держадміністрації Закарпатської об- ласті, які дозволяють проводити на території Закарпатської області явні антиукраїнські ак- ції 3. Варто зауважити, що в засобах масової інформації, зокрема західних та в інтернеті, прихильники політичного русинізму мають набагато більше простору, ніж його критики. Головним «ідеологом» політичного русинства є професор Павло Роберт Маґочій – завідувач кафедри українських студій Торонтського уні- верситету. Його ставлення до «русинського питання» є неоднозначним. В англомовних публікаціях, призначених для західної наукової громадськості 4, він називає закарпатських ру- синів складовою частиною українського наро- ду, а їхню мову – діалектом української мови. У монографії «Історія України» на їхнє означен- ня він вживає етнонім «русини/українці», а про територію поселення русинів пише: «Це найза- хідніший край української території» 5. Натомість у науково-популярних працях, призначених для широкої громадськості, зо- крема для закарпатських українців, він на- зиває «карпаторусинів» окремим народом. П. Маґочій був ініціатором проведення всіх десятьох «Світових конгресів русинів» анти- українського спрямування. На кожному з них він виголосив головні доповіді. Доповіді з пер- ших сімох конгресів видано навіть окремою книжкою 6. Як авторитетний вчений П. Маґочій вів і далі продовжує успішно вести переговори з високими представниками окремих держав (у тому числі й України) у справі надання русинам Микола Мушинка політи чне рУсинство н а сУ ч асном У ета пі * 4848 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 статусу окремої національності, заснування для них наукових та громадських установ тощо. Свою основну книгу про історію карпатору- синів від найдавніших часів до ХХІ ст. (видану русинською, українською, словацькою, англій- ською та румунською мовами; а готуються її ви- дання російською та іншими мовами) він опублі- кував в Ужгороді під назвою «Народ нізвідки», чим наочно підкреслив самобутність цього на- роду, генетично не пов’язаного з народом по ту сторону Карпат. У рекламній довідці про книгу «Народ нізвідки» автор заявляє: «Це книга – про народ, який із давніх давен обрав колискою свого існування на Землі божественної краси Карпати та на своєму шляху в сучасний світ витримав чимало випробувань долі, подекуди жорстоких та трагічних, але й сьогодні збе- рігає вірність заповітам пращурів» 7. Отже, карпаторусини, на його думку, це народ, який на свою територію прибув «нізвідки», так би мови- ти – «упав з неба». За його підрахунками, руси- нів у світі нараховується 1 654 500 осіб, із них в Україні – 740 000, у США – 620 000, у Сло- ваччині – 130 000, у Польщі – 60 000, в інших країнах (Сербії, Румунії, Чехії, Угорщині, Хор- ватії, Канаді та Австралії) – від 20 000 до 2500. Офіційна статистика в усіх цих країнах нарахо- вує 94 100 русинів 8. На підставі чого він зара- хував до русинської національності 730 000 гро- мадян Закарпатської області, які при офіційному переписі населення 2004 року задекларували українську національність або 607 500 громадян США, які вважають себе американцями – не відомо. Ідею про самобутність «русинського на- роду» і його відрубність від народу українсько- го П. Маґочій підкреслив і в ряді інших праць. Існує навіть об’ємна книжка про професора П. Маґочія як «спасителя» русинів 9. Правда, є багато солідних наукових праць, які заперечують концепцію П. Маґочія щодо існування окремого русинського народу. З них на перше місце слід поставити праці нині вже покійного київського карпатознавця Олекси Мишанича 10. «Теоретиком» сучасного «політичного руси- нізму» можна вважати багатолітнього науко- вого співробітника Інституту слов’янознавства АН СРСР в Москві та головного редактора журналу «Советское славяноведение» про- фесора Івана Попа, який від 1994 року живе в м. Хеб (західна Чехія). Його найвизначні- шою працею є російськомовна «Энциклопедия Подкарпатской Руси» (далі – ЭПР), яку ви- дано в Ужгороді вже двома виданнями, а в Празі – у перекладі чеською мовою 11. Слід зазначити, що видавцем і спонсором усіх трьох видань є Carpatho-Russian Ethnic Research Centre USA (Карпаторосійський етнологічний науково-дослідний центр США). Не «карпа- торуський», не «карпаторусинський», а «кар- паторосійський» науково-дослідний центр! У першому виданні ЭПР цій установі дано таку характеристику: «Карпато-русский этнологический научно-исследовательский центр основан в 1980 в Форт Лаудердейл (Флорида, США) священником Андреем Ивановичем Шабаком и его сыновьями Кон- стантином (Президент) и Андреем (Вице- президент) для объективного освещения карпато-русской проблематики» 12. У другому виданні ЭПР це гасло відсут- нє, а засновника науково-дослідного центру А. Шабака названо «карпаторосійським громадським діячем в середовищі русин- ських імігрантів в США», священиком «Кар- паторосійської (sic!) православної церкви». У статті про його сина, нинішнього президента Карпаторосійського дослідного центру К. Ша- бака, автор підкреслює, що він – співавтор «Карпаторосійсько-англійського словника», «Карпаторосійської бібліографії», редак- тор журналу «Карпаторосійські відгуки», а нині готує до друку англомовне видання ЭПР І. Попа. «Живучи на Пряшівщині, – мо- виться в статті про о. Андрія Шабака старшо- го, – він був великим прихильником Обще- ства им. А. Духновича, символом якого був загальноросійський трикольорний націо- нальний прапор, зовнішній знак того, що ми росіяни, що ми частина великої російської нації» 13. Віце-президента Карпаторосійсько- го дослідного центру ЭПР характеризує як «карпаторосійського активіста» 14. 4949 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали Карпаторосійський науково-дослідний центр від самого початку був інститутом трьох лю- дей, зате людей надзвичайно багатих, спро- можних фінансувати десятки антиукраїнських проектів і навіть видавати окремий журнал «Карпаторусские отзвуки» («Carpatho-Rus- sian Echoes») – англійською та російською мовами, завданням якого було «відродити російську свідомість серед закарпатської іміграції» 15. Звідки у православного свяще- ника та його двох синів (із яких один також священик) такі величезні кошти для антиукра- їнської діяльності, не важко здогадатися... Видавці та спонсори ЭПР є продовжува- чами тієї генерації «карпаторосів», які не ви- знавали і нині не визнають українців окремим народом, а вважають їх (у тому числі й «кар- патських русинів») складовою частиною ро- сійського народу. Цілком зрозуміло, що українські науков- ці, переважно із Закарпаття, вже перше ви- дання енциклопедії І. Попа зустріли гострою критикою. Застереження викликала вже сама назва. Як відомо, під назвою «Підкарпатська Русь» Закарпаття існувало лише впродовж 1919–1938 років, а І. Поп застосував її до всієї історії – від найдавніших часів до сучасності. Професор О. Мишанич аналізу й оцінці ЭПР присвятив окрему брошуру 16, в якій вказав на її конкретні недоліки та явне політичне украї- нофобське спрямування. ЭПР, разом із двома виданнями англомов- ної енциклопедії історії та культури русинів, упорядкованими І. Попом у співавторстві з П. Маґочієм (Encyklopedia of Rusyn History end Culture, Toronto 2002, 2005), була підда- на фаховій критиці історика Ернеста Гийделя. Переклад його рецензії з української на ру- синську мову пізніше з’явився й на сторінках неофіційного органу Світового конгресу ру- синів – двомісячника «Русин» – у чотирьох його номерах 17. І. Поп відповів своїм критикам, зокрема О. Мишаничу, окремою брошурою 18. А в дру- гому виданні ЭПР (2006 року) усіх «українофі- лів» покарав тим, що вилучив їхні імена зі своєї енциклопедії, і не лише тих, які приїхали на За- карпаття в післявоєнний період (І. Поп їх презир- ливо називає «зайдами» – «пришельцями»), але й місцевих діячів української орієнтації. А такою є майже вся післявоєнна закарпатоукраїнська ін- телігенція: викладачі вузів, працівники науково- дослідних установ, культурно-освітніх інституцій та організацій, письменники, художники, редак- тори газет, журналів тощо. Отже, у другому виданні ЭПР можна знайти десятки імен третьорядних «русин- ських» письменників, науковців, художників, біографії чужинців (росіян, чехів, словаків, угорців, поляків), які написали про Закарпат- ську Україну кілька статей (або лише побували в цьому краї). Наприклад, є там стаття про «російського русиніста» Махаїла Дронова (1980 р. н.), який ніби «с середины 90-х годов [тобто від 15 років життя. – М. М.] изучает карпаторусинскую проблематику». У 2002 році Москва вислала його вивчати цю проблематику на кафедру іс- торії й архівної справи Пряшівського універси- тету. І. Поп дає студентові третього курсу таку характеристику: «Дронов первым среди рус- ских русинистов признал и научно обосновал самобытность русин и русинского народа, его принадлежность к центральноевропей- ской сфере, кардинальное отличие мента- литета русин от менталитета русских и украинцев, самостоятельность русинського языка как четвертого восточнославянско- го» 19. Виходить, що студент є геніальним уче- ним: істориком, етнопсихологом та мовознавцем в одній особі. І в кожній із цих наук був першо- відкривачем! Здивований читач, прочитавши ці рядки, має право запитати: А в якій праці студента Дронова все це «обосновано»? Нема такої праці! Усе це вигадка фантазії І. Попа, який видає бажане за дійсне. У той час на даній кафедрі працював і я. Отже, М. Дронов був і моїм студентом. Може він у майбутньому «об- ґрунтує» все те, що І. Поп приписує йому вже зараз, однак досі він не написав жодної наукової праці, яка б давала І. Попові право на таку ви- 5050 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 соку оцінку студента. Це лише один із багатьох десятків подібних випадків. У другому виданні ЭПР не знайдемо імен українських науковців, які присвятили ціле життя дослідженню історії та культури За- карпаття: академіків, докторів наук, професо- рів університетів, лауреатів Шевченківської премії та інших престижних нагород, таких як Василь Ґренджа-Донський, Степан Сабол (Зореслав), Вікентій Шандор, Марко Бара- боля (І. Рознійчук), Олекса Мишанич, Йосиф Дзензелівський, Павло Чучка, Олена Рудлов- чак, Михайло Мольнар, Петро Скунць, Іван Чендей, Микола Веґеш, Оксана Ганич, Павло Федака, Володимир Сливка та десятки інших. Немає навіть таких дослідників закарпато- української історії, фольклору та літератури, як М. Драгоманов, В. Гнатюк та І. Франко. З церковних діячів немає там єпископів Павла Ґойдича та Василя Гопка, яких Ватикан не- давно виголосив блаженним. Не залучив він у друге видання ЭПР навіть свого колишньо- го однодумця та співавтора П. Маґочія, який здається йому занадто «поміркованим». Окремі статті в ЭПР присвячені наймен- шим часописам, що виходили на Закарпатті так званим «язичієм», нинішньою «русинською» мовою по-угорськи, по-російськи, по-чеськи або й узагалі не виходили, а були лише задумані (наприклад, «Словесность» А. Кралицького). Зате майже зовсім немає кількох десятків за- карпатських україномовних газет і журналів післявоєнного періоду. Автор усе українське (за його термінологією «українофільське») вважає негативним яви- щем. У вступі до другого видання він обґрун- товує свою позицію негативним ставленням київських науковців до першого видання ЭПР на її обговоренні працівниками Інституту сус- пільних наук НАНУ в Києві. Головного допо- відача, нині покійного О. Мишанича («некий О. М-ич»), він називає «манкуртом», «че- ловеком с извращенным сознанием, в про- фесиональном отношении безпомощным», який ніби «отрабатывал свои тридцять сребренников» і дозволив собі критикувати «работу професионального историка и по- литолога – гражданина дружественной страны, Чешской республики» 20 (так він ха- рактеризує самого себе). Українським вченим І. Поп дорікає, що ніхто із присутніх на обговоренні ЭПР у Києві не за- ступився за нього. За це він вирішив покарати їх вилученням їхніх імен зі своєї енциклопедії, так само, як вилучали імена «українських бур- жуазних націоналістів» із радянських публіка- цій. Очевидно, під час перебування в Москві І. Поп досконало засвоїв більшовицькі методи боротьби з «ворогами народу» й успішно за- стосовує їх і до своїх сучасних публікацій. Єди- ним критерієм «вини» «вилучених» дослідників була українська національність. «Исходя из по- добной реакции украинской ученой элиты – пише він у кінці вступного слова, – из текста второго издания ЭПР мы [тобто Іван Поп. – М. М.] исключили био-библиографические материалы об абсолютном большинстве украинских деятелей» [підкреслення наше. – М. М.] 21. Ось тобі «объективное освещение карпаторусской проблематики»! Не дивно, що й друге видання ЭПР (яке ав- тор у вступі характеризує як «солидное акаде- мическое научное издание, созданное на совре- менном уровне европейской энциклопедики») зазнало нищівної критики. Публіцист Іван Гвать влучно назвав ЭПР «димовою шаш- кою» 22. І ця «димова шашка», видана на росій- ські гроші посередництвом російського право- славного батюшки із США о. Андрія Шабака та його синів російською мовою в центрі Закар- патської України – Ужгороді, має конкретного адресата й конкретне політичне спрямування. Її завданням є підготовка ґрунту для експансії політичного впливу Росії в цьому регіоні по- середництвом політичного русинства. Згідно зі стратегічними планами Москви, русинство є лише перехідним етапом до цілковитої руси- фікації цього регіону (про що буде мова далі). Професор І. Поп, вихований у Москві радян- ською комуністичною ідеологією, виявився в цій грі поважною фігурою. 5151 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали У подібному антиукраїнському дусі написані й інші праці І. Попа, видані чеською мовою в Празі, зокрема: «Підкарпатська Русь» 23, «Іс- торія Підкарпатської Русі в датах» 24 та «По- статі історії, науки і культури Підкарпатської Русі» 25. Остання праця є, по суті, перекладом другого видання ЭПР. Переклад автор не на- важився назвати «енциклопедією», щоб не осмішити себе перед чеським читачем. У вступі він називає свій твір «словником постатей, які діяли на території південнокарпатських русинів, або цікавилися нею з наукової, по- літичної або культурної точки зору» 26. І в цьому «словнику» ми марно б шукали іме- на українських діячів, які повністю відповіда- ють цим критеріям. Антиукраїнський характер праці І. Поп підкреслив уже в першому абза- ці свого вступу. Там він характеризує Україну як «державу, політична еліта якої, духовно сформована в атмосфері централізованої тоталітарної державної системи СРСР, не визнає ні самобутності русинів як народу, ні самостійності його історії, відмінної від української» 27. Визволення Закарпаття Чер- воною Армією від угорської фашистської оку- пації І. Поп вважає «анексією», а договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною про приєднання Закарпатської України до Радян- ської України – «русинським Мюнхеном» 28. Шеф-редактор видавництва «Libri» Ф. Гон- чак представляє І. Попа чеській громадськості як «русинського патріота, переслідуваного в період сталінських репресій, а по розпаді СРСР – українськими націоналістами» 29. Нагадаймо, що «сталінські репресії» висуну- ли І. Попа на пост головного редактора все- союзного академічного журналу «Советское славяноведение», а «українські націоналісти» після розпаду СРСР призначили його на по- саду директора Інституту карпатознавства Ужгородського державного університету. Та коли він там почав впроваджувати явну анти- українську політику, сказали йому «Досить!» І професор І. Поп, духовно споріднившись із Шабаками із США, пішов на службу до них, щоб за чужі гроші паплюжити рідну землю. І, як бачимо, він робить це не без успіху. У чеськомовному виданні енциклопедії І. Поп «помилував» кількох діячів української культури Закарпаття та залучив їх до свого «словника», однак жодному з них він не прос- тив «націоналістичну» діяльність, яку оцінює вкрай негативно. Наприклад, на найвизначні- шого закарпатоукраїнського письменника між- воєнного періоду Василя Ґренджу-Донського він наклеїв такі ярлики: «levicový ukrajinský nacionalista», «hlasatel ukrajinského iredentismu», «horlivý ukrajinizátor Rusinů na východním Slovensku» тощо 30. На такі характеристики не спромоглися навіть радянські органи влади, які до смерті не допускали В. Ґренджу-Донського до післявоєнної радянської преси. Зате лідерові москвофільського руху на За- карпатті та в США Алексію Геровському він присвятив статтю на три сторінки 31, у якій дає йому високу позитивну оцінку. Таку саму оцін- ку він дав і творцеві «svébytného uhro-rusínského národa, odlišného od východoslovanských náro- dů» Міклошу Козмі – регентському коміса- рові «Карпатської землі» (Kárpátolia tertület; 1940–1941) 32, який ніколи не приховував сво- їх фашистських поглядів і до самої смерті по- слідовно впроваджував їх у практику. Виникає враження, що головним завдан- ням чеськомовних праць І. Попа, друкованих на кошти згадуваного вже Карпаторосійсько- го етнологічного науково-дослідного центру США (про що зазначено на титульному арку- ші кожної книжки), було викликати у чеського читача ненависть до України. Ясна річ, що й у чеськомовному виданні енциклопедії дано високу позитивну оцінку спонсорам та меценатам видання – чотирьом членам сім’ї Шабаків – карпаторосійським москвофілам із США: двом Андріям, Кон- стантинові та матушці Анні Михайлівні 33. Із післявоєнних діячів Пряшівщини до «словника» І. Попа потрапили лише троє: Франтішек і Петро Крайняки та Василь Турок-Гетеш. Останнього він характеризує так: «Nejvýznamnější představitel rusínského 5252 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 národního hnutí na Slovensku, dramaturg, režisér, herec a divadelník…21 let učil na gymnáziu v Prešově…V 80 letech se jeho působištěm stalo prešovské Duchnovičovo divadlo» 34. Те, що В. Турок працював учителем Пряшівської української гімназії і був драматургом Україн- ського національного театру, І. Поп замовчав. Сповненою злоби та ненависті є стаття І. Попа про генерала Людвіка Свободу, якого автор вважає безхарактерною людиною, яка міняла свої політичні погляди залежно від об- ставин. За його переконанням, Л. Свобода був «tajný komunista, ale zřejmě i agent NKVD» 35. Не менше злоби та ненависті й у стат- ті про Августина Волошина, який ніби був «zastáncem uherského vlastenectví a v listopadu 1918 stál u zrodu promaďarské Uhеrské národní rady v Užhorodě… V době politické krize 1938, A. Vološin se stal figurkou na šachovnici německých tajných služeb. Neustávním způsobem (vyhláškou autonomní vlády) změnil název kraje z Podkarpatské Rusi na Karpatskou Ukrajinu… V tzv. ukrajinském hnutí na Podkarpatsku v době první a druhé ČSR byl Vološin pouze nastrčenou figurkou ukrajinských nacionálních radikalů z Haliče a nacistů» 36. Самого себе І. Поп характеризує так: «Historik, bohemista a rusínista, kulturolog a politolog… Po rozpadě SSSR doufal, že se rozpadl i jaltský systém, jehož obětí se Podkarpatská Rus stala. Doufal v návrat rodného kraje do střední Europy, zrušení ustanovení čs.-sovětské smlouvy z roku 1945, tohoto rusinského Mníchova…V roce 1992 se vrátil na univerzitu do Užhoroda, byl jménovan ředitelem Ústavu karpatologie a spolu s dalšími začal usilovat o uznání svébytností Rusínů, o autonomii Podkarpatské Rusi… V roce 1994 byl i s rodinou vyštván a odešel do České republiky» 37. Яка країна в світі платила б гроші людині за те, що вона підриває її суверенітет? Третім найвизначнішим діячем політич- ного русинства на Закарпатті в сучасності є настоятель кафедрального храму Української православної церкви Московського патріахату о. Димитр Сидор, голова Сойму підкарпат- ських русинів та ініціатор заснування Євро- пейського конгресу підкарпатських русинів. Він виявився не лише «реалізатором» ідеоло- гічних і політичних концепцій П. Маґочія та І. Попа, але й перевершив їх і довів до край- нього радикалізму та абсурдності. 28 жовтня 2008 року він з тихої згоди за- карпатських державних органів скликав до Мукачева ІІ Європейський конгрес підкарпат- ських русинів, на підтримку якого прибуло по- над п’ятсот російських активістів із політичної партії «Родіна» («Батьківщина»). Делегати конгресу висунули урядові України ультима- тум: якщо до 1 грудня 2008 року русинам не буде надано автономію, то вони проголосять самостійну державу («государство») – «Рес- публіку Підкарпатська Русь» під «покрови- тельством Росії». Оскільки Уряд України не виконав ульти- матуму, його автори й справді 2 грудня 2008 року проголосили Закарпатську область Укра- їни самостійною державою, з її самозваним урядом (прем’єр-міністр П. Гецько), парламен- том (Народною Радою; голова М. Миколин), міністрами, депутатами, державним гербом, гімном тощо. Ясна річ, що така явно антидер- жавна діяльність невеличкої групи авантю- ристів, спрямована на роз’єднання України як держави, суперечить Конституції та законам України. Прокуратура області розпочала про- ти зачинателів цієї авантюри, головним чином проти її лідера Д. Сидора, кримінальну спра- ву, однак крім «обшуку» на його квартирі та в канцелярії ця справа далі не поступила. Д. Сидор антиукраїнську політичну діяль- ність проводить ще з більшою інтенсивністю: дає антиукраїнські інтерв’ю закордонним за- собам масової інформації, де відверто гово- рить, що Україна повинна розпастися і на її руїнах мають виникнути нові держави, у пер- шу чергу «Підкарпатська Русь». В інтерв’ю пряшівській русинській газеті «Іnfo Русин» він, між іншим, заявив: «Я вважаю що Укра- їна завтра або післязавтра розпадеться... Якщо ми [підкарпатські русини. – М. М.] і Кримська область відділимося від України, 5353 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали ніхто міцний нас не захистить... Коли нас не хоче ні Європа, ні русини з навколишніх держав нас не хочуть підтримати, наші дальші поступування будуть спрямовані в Євро-Азійську зону, де маємо більше по- розуміння і підтримку» 38. Здається, що Д. Сидор конче хоче стати «мучеником Під- карпатської Русі», сподіваючись, що після арешту його проголосять «святим» 39. Проти проголошення Підкарпатської Русі окремою державою виступили й менш радикаль- ні русинські організації Закарпатської об- ласті та за її межами, зокрема в Словаччині, Польщі, Угорщині та Румунії, лідери яких по- боюються, що о. Сидор захоче приєднати до своєї новоствореної «держави» і їхні історичні землі. А вони туди не хочуть. Від політичних амбіцій Д. Сидора відмовилися і його колишні однодумці П. Маґочій та В. Падяк. Останній в одному з інтерв’ю дав таку характеристику самозваному лідеру карпатських русинів: «Те, що виголошує пан Д. Сидор і члени Сойму підкарпатських русинів є, так би мовити, комедія. Своїми поступками він лише ви- водить русинів на сміх і дискредитує їх у світі. Та ж антидержавними висловлюван- нями він може викликати в Україні лише замішання. Пан Сидор за російські гроші робить антиукраїнську політику, що аж ніяк не може допомогти русинам. Він вже не знає, яким способом звернути на себе увагу, тож обрав такий шлях. На Закарпатті він вже не має у людей жодного респекту. Коли кандидував за мера міста Ужгорода, одер- жав шість відсотків голосів» 40. Радикально настроєні сили новопроголо- шеної держави Підкарпатська Русь, вирішили заснувати нову «всесвітню» русинську органі- зацію «Світовий конгрес підкарпатських руси- нів», опозиційну до існуючого вже Світового конгресу русинів, очолюваного П. Маґочієм. Заохочені Москвою, вони вирішили провес- ти Установчий з’їзд новоствореної організації наприкінці квітня 2009 року в Берліні, однак за кілька днів до запланованого відкриття змі- нили місце його проведення на м. Пардубіце в Чеській Республіці. Колишній «прем’єр- міністр Временного правительства Підкарпат- ської Русі» Іван Туряниця (який нині постійно мешкає і працює в м. Нітра в Словаччині) на питання, чому дійшло до раптової зміни місця проведення конгресу, відповів: «Тому, що в Німеччині на нас чекало українське КҐБ, а ми вже не можемо далі толерувати кривди України по відношенні до русинів» 41. Перший Світовий конгрес підкарпатських русинів із великою помпезністю було відкрито в найлюксовішому готелі м. Пардубіце «Євро» за участі 96 «нагнаних людей, які не мали най- меншого поняття, що таке русинство» 42. За підготовленим сценарієм конгресом керував голова «Общества подкарпатських русинов в Росии» Ладислав Левович – російською лі- тературною мовою. Російською мовою висту- пали й усі «делегати» конгресу. На питання журналістки чому на з’їзді не було української мови, голова новоствореного «Общества під- карпатських русинів в Чеській республіці» Ва- силь Паук відповів: «Тому, що наші люди не розуміють українську мову. З історичного і граматичного боку їм ближча мова ро- сійська... Ми і надалі будемо користатися російською мовою на знак протесту проти України, бо ця країна нам, русинам, ніколи нічого доброго не дала» 43. Президентом Світового конгресу підкар- патських русинів у Пардубіце було обрано одного з найбагатших людей Чеської Респу- бліки – українського мільйонера Василя Джу- ґана, уродженця Тячівського району. Він, за його власними словами, у Чехії забезпечує ро- ботою «700 закарпатців, які не те що дома не мають роботи, але піддані там асиміля- ційним тенденціям, репресіям, погрозам з боку української влади. Єдиним виходом з даної ситуації, – заявив новообраний прези- дент в інавгураційній промові, – є створення окремої держави “Підкарпатська Русь” з власною самоуправою і відокремленням від України... Єдиною державою, яка подала нам руку допомоги була Росія» 44. 5454 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 У кінці з’їзду було прийнято «Декларацію», перший пункт якої звучить так (подано з не- значними скороченнями): «Ми, делегати І. СКПР майбутнє нашої держави і головну її мету бачимо в такій формі: Назва держави – Республіка Підкар- патська Русь. Столиця – Ужгород. Держав- ний символ – герб з червоним ведмедем. Ва- люта – 1 тис. Державні мови – русинська та російська. Час – центрально-європейський. Статус республіки – демілітаризована зона з міжнародною гарантією республіки Росій- ська Федерація. Економічна система – по- вернення 23 мільярдів євро від України, які вона заборгувала Підкарпатській Русі за 18 років протиправного керівництва. Транзит- на інфраструктура – газово-транзитна сис- тема, залізні дороги, електрична мережа, автошляхи. Всі транзитні договори евідо- вані Україною в день заснування республіки Підкарпатська Русь буде анульовано і буде підписано нові договори 45, які вже зараз є в стадії підготовки» 46. Гадаю, що коментарі до цієї «Декларації» – зайві. Офіційне проголошення держави Під- карпатська Русь вже раніше було призначене на 1 грудня 2009 року 47. До цієї дати мали б відбутися переговори самозваного «уряду» з окремими країнами про міжнародне визнання Республіки Підкарпатська Русь. Новостворений уряд держави Підкарпат- ська Русь вже подав на обговорення «Проект Конституції Республіки Підкарпатська Русь» 48 та надрукував паспорти своєї держави 49. Було надіслано відкритого листа (російською мовою) делегатам і гостям Х Світового конгресу руси- нів, який засідав 4–6 червня 2009 року в Русь- кому Керестурі (Сербія) та Петровцях (Хорва- тія). Лист (підписаний Президентом Світового конгресу Підкарпатських русинів В. Джуґаном, Головою Європейського Національного кон- гресу Підкарпатських русинів о. Д. Сидором, Прем’єр-міністром Уряду Республіки Підкар- патська Русь П. Ґецьком та Головою Націо- нальної Ради Підкарпатської Русі В. Микули- ном) сповнений жовчі та ненависті до України. У ньому сигнатари зараховують себе до «новой поросли русинських политиков, мыслящих по-новому, без страха перед режимом, образованных, в совершенстве владеющих технологиями инфомационных войн, хорошо понимающих сильные и слабые стороны сво- ей, вызывающей тревогу ситуации» 50. Він закінчується словами: «У нас нет выбора, нет альтернативы. Ясно, что только общими усилиями, создав выстраданное веками свое материнское государство – Подкарпатскую Русь – позволит нам, рассеянным по всему миру русинам, если прибегнуть к библейским аналогам, блудным сыновьям и дочерям сво- го народа, в свое время вернуться на порог “Отчего Дома”» 51. Делегати й гості конгресу даного листа не читали й не обговорювали, не маючи бажання навіть ступати на поріг такого «Отчего Дома». Щоб надати резолюції пардубіцького кон- гресу «юридичної» сили (рішення, прийняті за кордоном, переважно громадянами інших країн, можуть виявитися сумнівними), о. Си- дор 30 травня 2009 року скликав до Мукачева Третій європейський конгрес підкарпатських русинів, на якому його було обрано прези- дентом цієї організації, а до її назви долуче- но прикметник «народний» – Європейський народний конгрес підкарпатських русинів. Мукачівський «народний» конгрес затвердив усі рішення пардубіцького конгресу, включно з «Декларацією про заснування самостійної держави Підкарпатська Русь» 52. Прем’єр-міністр Республіки Підкарпатська Русь Петро Ґецько в інтернеті заснував свій власний російськомовний «Журнал» (http: // getsko-p.livejournal.com), у якому майже щодня публікує антиукраїнські статті, спрямовані на роз’єднання України, відокремлення від неї За- карпатської області й затвердження на міжна- родній арені Республіки Підкарпатська Русь. 12 липня 2009 року він на сторінках свого «Журналу» опублікував статтю «Украинский профессор Мушинка прогнозирует, что Украина не доживет до своего 18 летнего возраста», в якій без зазначення джерела та 5555 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали будь-якого доказу приписує мені вислови, яких я ніколи й ніде не сказав і не написав. Це – гру- ба провокація самозваного «прем’єра» спрямо- вана на те, щоб скомпрометувати мене в очах українського уряду й української громадськості. Такий метод боротьби з інакодумцями автор за- своїв із практики НКВД, яке в 30–50-х роках ХХ ст. публікувало явні наклепи на чесних лю- дей, не даючи їм можливості боронити себе. На щастя, ми живемо не в тоталітарних, а демокра- тичних державах і мені репресії не загрожують. Я твердо переконаний, що політичне русин- ство невеличкої групи авантюристів, насаджу- ване й фінансово підтримуване закордонними силами, – явище тимчасове. Воно не має масо- вої підтримки населення. У процесі укріплення української держави воно заникне. Та легко- важити його не можна. * * * Кілька слів про сучасний стан політичного русинства на моїй малій батьківщині – Пря- шівщині у Словаччині. Як відомо, у березні 1945 року в Пряше- ві було засновано Українську Народну Раду Пряшівщини (УНРП), як репрезентативний орган українського населення цього краю. Від самого початку УНРП мала не лише про- радянський, але й проросійський характер. У 1949 році комуністичний уряд Чехословач- чини ліквідував УНРП, а на її місці 1951 року було засновано Культурний союз українських трудящих (КСУТ), діяльність якого була зву- жена лише до сфери культури. За майже сорок років свого існування КСУТ, із широко розгалуженим апаратом штатних і позаштатних співробітників, здійснив велику роботу в сфері розвитку освіти, преси, народної художньої самодіяльності, літератури, мистецтва тощо. Його діяльність, однак, велася в дусі ко- муністичної ідеології. За наказом комуністичної партії, всі колишні російськомовні організації та установи, включно зі школами всіх типів, були на початку 50-х років адміністративно перетворені в українські без належної підготовки населення до такої радикальної зміни. А етнонім русин, дуже популярний серед населення, було в адміністра- тивному порядку замінено етнонімом українець, незважаючи на те, що українцями на початку так званої «українізації» вважала себе лише незна- чна частина населення, головним чином, пересе- ленці з Галичини. Після падіння комуністичного режиму в Чехо- словаччині 1989 року виникло питання: «Як далі»? Після довгих дискусій національно сві- дома інтелігенція Пряшівщини (яка природним шляхом дійшла від русинства й русофільства до українства), вирішила не відмовлятися від ново- придбаної української національності, але й не заперечувати традиційний етнонім русин, тобто піти шляхом галицьких народовців кінця ХІХ і початку ХХ ст. (І. Франко, М. Грушевський, О. Колесса та ін.), які паралельно застосовува- ли етнонім русин і українець у формі русини- українці з прикметником русько-український. Отже, кожен може вважати себе русином або українцем, однак тут не йдеться про дві, а про одну спільну національність. Позачерговий з’їзд КСУТ 20 січня 1990 року, в якому взяло участь 342 делегати та 32 гості майже з кожного українського села Пря- шівщини, змінив назву організації на Союз русинів-українців Чехословаччини (після роз- паду ЧСР – Словаччини). Частина делегатів не погодилися з рішенням з’їзду й 17 листопада 1990 року в м. Меджи- лабірці було засновано опозиційну організацію «Русинська оброда» («Русинське відроджен- ня»), побудовану на принципі, що русини не є складовою частиною українського народу, але окремою національністю (у розумінні концеп- ції П. Маґочія, який керував даним з’їздом). Новостворена організація, очолювана В. Турком, головним своїм завданням вважа- ла «деукраїнізацію» українців Словаччини та їхніх установ: шкіл, театру, преси, радіо, теле- бачення, науково-методичних закладів тощо. Уже на самому початку Русинська оброда мала 12 конкретних пунктів своєї діяльнос- ті: визнання русинів самостійною національ- ністю, кодифікація русинської мови та її за- провадження в школах, створення кафедри русинської мови, редакцій періодичних і не- 5656 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 періодичних видань, радіо та телебачення, деукраїнізація Українського національного театру, широка народно-просвітна діяльність серед населення, інтеграція до Світового кон- гресу русинів, співпраця з русинами в інших країнах та створення музею русинської куль- тури. Усі 12 пунктів було виконано. Між лідерами Русинської оброди і Союзу русинів-українців від початку ведеться завзя- та боротьба, яка аж ніяк не сприяє консоліда- ції єдиної національної меншини з різним сту- пенем національної свідомості. СРУС, наперекір мінімальній підтримці з боку уряду Словаччини, зберіг усі активнос- ті колишнього КСУТу 53: Фестиваль культури русинів-українців у Свиднику, Фестиваль фоль- клору в Камйонці, Фестиваль народної пісні «Маковицька струна» в Бардієві та Пряшеві, Фестиваль драми і художнього слова в Меджи- лабірцях, двотижневик «Нове життя», дитячий місячник «Веселка» тощо. Було засновано й ряд нових заходів у сфері культури, з яких найвизнач- нішим є Фестиваль духовного співу в Снині. Вдалося зберегти Музей української культу- ри в Свиднику (і повернути йому первісну наз- ву), Кафедру української мови і літератури при філософському факультеті Пряшівського універ- ситету (фінансовані з державного бюджету). Од- нак, із понад 200 українських шкіл український характер зберегли лише не цілих десять основних та одна середня – З’єднана школа ім. Т. Г. Шев- ченка в Пряшеві. Хоча й тут майже всі предмети (крім української мови та літератури) виклада- ють словацькою. У півтора десятках основних шкіл українську мову вивчають як предмет. На громадських засадах діє Спілка українських письменників Словаччини з друкованим двомі- сячником «Дукля», Асоціація україністів Сло- ваччини, Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Словаччині, Товариство ім. О. Духновича, Спіл- ка української інтелігенції Словаччини, політич- на організація «Піддуклянська громада» та ін. Русинська оброда – найактивніша, але й найагресивніша організація. У рамках «деу- країнізації» вона досягла незаперечних успіхів. Під час останнього перепису населення 2001 року до української національності зголосилося 10 814 людей, тоді як до русинської – 24 201. Крім того, 54 907 людей заявили, що їхньою рідною мовою є русинська. Українську мову вважають рідною 7879 громадян Словаччини 54. Русинській оброді вдалося кодифікувати русинську літературну мову, якою нині ви- дають двомісячник «Русин», двотижневики «Народны новинкы» та «Info Русин». Нею на сьогодні видано понад сто книжкових публіка- цій. Русинською мовою транслюють щоденні радіопередачі та щомісячні телепередачі (па- ралельно з українськими). Колишній Український національний театр у Пряшеві (заснований 1946 року) було перетворено на русинськомовний Театр ім. Олександра Духновича, Піддуклянський український народний ансамбль – на Під- дуклянський художній ансамбль «Пульс». У Пряшеві було засновано Музей русинської культури, а при Пряшівському університеті – Інститут русинської мови та культури. Існує Спілка русинських письменників Словаччини, Об’єднання інтелігенції русинів Словаччини, Спілка русинської молоді Словаччини, Ака- демія русинської культури та півдесятка інших організацій. Об’єднує їх Словацька асоціація русинських організацій, яка входить до складу Світового конгресу русинів. Треба визнати, що русинські організації отримують набагато більше коштів від держави, ніж українські, а в словацьких засобах масової інформації та інтернеті вони користуються на- багато більшою популярністю та підтримкою. Наперекір великій кількості українських і русинських організацій стан цієї національної меншини в сучасності є критичним, бо її асимі- ляція (словакізація) поступає сильними тем- пами вперед. Цій асиміляції великою мірою сприяє курс Греко-католицької церкви Сло- ваччини на словакізацію обрядів та населення. Щоб запобігти остаточному зникненню цієї національної меншини, лідери українського та русинського напрямів повинні знайти спільну мову, бо інакше і ті, і другі найближчим часом залишаться «генералами без війська» 55. 5757 Розвідки і матеріалиРозвідки і матеріали * Доповідь було зачитано на 26 конференції з української проблематики в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні 25 червня 2009 року. 1 До 1 січня 2008 р. в Закарпатській області було офіційно зареєстровано такі «русинські» національно-культурні організації (у дуж- ках наведено ім’я голови та рік реєстрації): Закарпатське обласне підкарпаторусинське товариство (Д. Сидор, 1994; перереєстрація 2000), Русинське науково-освітнє товариство (М. Макара, 1997), Общество карпатських Ру- синов (Є. Жупан, 1997), Закарпатське обласне «Общество подкарпатських Русинов» (Л. Ла- цович, 1997), Закарпатське обласне об’єднання громадян «Крайове товариство підкарпатських Русинов» (М. Бабинець, 2003), Союз русинських письменників Закарпаття (М. Град, 2003), За- карпатське обласне науково-культурологічне товариство ім. О. Духновича (А. Алмашій, 2004), Асоціація «Сойм підкарпатських руси- нів» (Д. Сидор, 2005), Обласна спілка громад- ських організацій «Народна рада Русинов За- карпаття» (Є. Жупан, 2006) (Див.: Рудейчук В., Сможаник В. Розвиток аматорського мисте- цтва Закарпаття. – Перечин, 2008. – С. 145, 146). В інших країнах існують такі головні анти- українські організації: у Словаччині – Русин- ська оброда, у Чехії – Общество підкарпатських русинів Чехії та Товариство приятелів Підкар- патської Русі, у Польщі – Стоваришыня лемків, в Угорщині – Общество русинської культури Угорщини, у Румунії – Культурне товариство русинів Румунії, у Сербії – Руска матка, у Хор- ватії – Дружство «Руснак», у Росії – Русинское Землячество, у США – Карпато-русинское об- щество (Carpatho-Rusyn Society), у Молдові – Общественная организация «Русь». Кожна з цих організацій має свої друковані органи. 2 Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т. 3. – С. 199, 200. 3 Детальніше про політичний русинізм див. у пра- цях О. Мишанича: Від підкарпатських русинів до закарпатських українців (Ужгород, 1991); «Карпаторусинство», його джерела й еволюція у ХХ ст. (Дрогобич,1992); Чи станемо народом? (Карпатська Україна, 28 трав., 11, 18, 25 черв. 1992); Карпати нас не розлучать (Ужгород, 1993); Політичне русинство і що за ним (Ужго- род, 1993); «Руська мати нас родила...», або Кілька питань політичного русинізму (Наше слово, 31 жовт., 7, 14 листоп. 1993); Закарпат- ський політичний сепаратизм: міфи і дійсність. Зб. Возз’єднання. (Ужгород, 2001. – С. 121–128). Див. також: Бача Ю., Ванат І., Маркусь В., Ми- шанич О., Чучка П. Ідейні витоки новітнього «карпаторусинства // Карпатознавство: історія і сучасність. – К., 1994. – С. 39–50; Чучка П. Як русини стали українцями // Закарпатська прав- да. – 1989. – 12–16 верес.; Мельник В. Неору- синство і його інтерпретатори // Закарпатська правда, 1990. – 18–24 серп.; Балега Ю. Русин- ство: ідеологи і покровителі // Дзвін. – 1991. – Ч. 5. – С. 96–109; Майборода О. «Політичне ру- синство». Закарпатська версія периферійного націоналізму. – К., 1999. 4 Найвизначніші з них: The Ukrainians of Czechoslovakia, The Case of the Rusyn-Ukrainians of Czechoslovakia, The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus 1848–1948, The Ukrainian Experience in the Unites States, Carpatho-Rusyn Ethnicity: Past Developments and Future Prospectus, Rusyn-Ukrainian Cooperation in the United States, The Rusyn-Ukrainians of Czechoslovakia Pršov region (In «Encyklopedia of Ukraine»), Encyklopedia of Rusyn History and Culture (співавтор І. Поп), A History of Ukraine (Paul Robert Magocsi. A Bibliography, 1964–1985. Edited by L. Penzey. – Toronto, 1985). Деякі з них у перекладі українською мовою з’явилися і в Україні. 5 Маґочій П. Історія України. – К., 2007. – С. 520. 6 Маґочій П. Я русин был, єсмь и буду... – Ужго- род, 2005. 7 Маґочій П. Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів. – Ужгород, 2006. – С. 118. 8 Там само. – С. 11. 9 Фединишинець В. Історична метафора професора Маґочія або Вчений від Бога. – Ужгород, 1995. 10 Див. прим. 3 11 Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2001 (перевидання 2006); Pop I. Podkarpatská Rus: osobnosti jeji historie, vědy a kultury. – Praha, 2008. 12 Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2001. – С. 195. 13 Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. – Ужгород, 2006. – С. 277. 14 Там само. – С. 390, 391. 15 Маркусь В. Енциклопедія української діаспо- ри. – Нью-Йорк; Чікаґо, 2009. – Т. 1. США. – Кн. 1. – С. 342. 16 Мишанич О. «Энциклопедия Подкарпатской Руси» і що за нею / Доповідь на V Міжнародно- му конгресі україністів (Чернівці 26–29 серп. 2002). – К., 2002. 17 Гийдел Е. Рутенія ÜBER ALLES // Русин. – 2007. – Ч. 6. – С. 12, 13; 2008. – Ч. 4, 5, 6. – С. 2, 3. 18 Поп І. Відповідь засліпленому ненавистю до ру- синів // І ми в Європі! – Ужгород, 2002. – Кн. І. Відповідь опонентам. 5858 ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ * 4-5/2009 19 Поп И. Эциклопедия Подкарпатской Руси. – 2006. – С. 177. 20 Там само. – С. 5. 21 Там само. 22 Гвать І. «Историческая бомба» чи димова шаш- ка? // Дукля. – 2007. – Ч. 2. – С. 79–85. 23 Pop I. Podkarpatská Rus. Stručná historie států (sic!). – Praha, 2005. 24 Pop I. Dějiny Podkarpatské Rusi v datech. – Praha, 2005. 25 Pop I. Podkarpatská Rus: osobnosti jeji historie, vědy a kultury. – Praha, 2008. 26 Там само. – С. 7. 27 Там само. 28 Там само. – С. 9. 29 Там само. – С. 11. 30 Там само. – С. 97, 98. 31 Там само. – С. 90–93. 32 Там само. – С. 141, 142. 33 Там само. – С. 242, 243. 34 Там само. – С. 260. 35 Там само. – С. 240. 36 Там само. – С. 270 37 Там само. – С. 2002. 38 Лисінова С. Актуальні од братів русинів з Під- карпаття // Info Русин. – 2009. – Ч. 6–7. (Тут і далі переклад з русинської мови автора – М. М.). 39 В ужгородському кафедральному храмі він вже підготував для себе окремий гробівець, в чому сам признався мені. 40 Info Русин. – 2009. – Ч. 6–7. 41 Лисінова С. Перший Світовий конгрес Підкар- патських Русинів // Info Русин. – Ч. 8–9. 42 Там само. 43 Там само. – С. 10. 44 Там само. 45 У цитованій статті друкарська помилка: замість договори наведено дороги. 46 Там само. – С. 11. 47 Лисінова С. Актуальні од братів русинів Закар- паття... 48 Гецко П. Русины непобедимы. С русинами прав- да и Бог. Проект: Основные конституционные принципы внесения дополнений и изменений к Конституционному Закону 328 от 22 ноября 1938 г., Республика Подкарпатская Русь. – http: // getsko-p.liveojournal.com. 49 «Паспорт» з № 1 було видано на ім’я Енді Вар- гола. 50 Див.: www. rusin. sk., 2 червня 2009 р. 51 Там само. 52 Там само. 53 КСУТ у період свого заникнення (1989 рік) мав понад 60 державою оплачуваних працівників у центрі та окружних організаціях: працівни- ків апарату та адміністрації, методистів само- діяльності, редакторів тощо. Нинішній СРУС не має жодного державою оплачуваного пра- цівника. Одержує з державного бюджету не- величкі дотації на проекти, з яких фінансує пресу, видання невеличкої кількості книжок, фестивалі, змагання, огляди тощо та символіч- ні гонорари виконавцям цих проектів, якими є, головним чином, пенсіонери. 54 Sčítanie obyvateľov, domov a bytov 2001. – Internet. 55 Бача Ю., Ванат І., Ковач Ф., Чума А., Штець М. До сучасних проблем нашого культурно- національного життя // Нове життя. – 1992. – Ч. 24 (Додаток); Бача Ю. Становище української національної меншини в Словаччині // Нове життя. – 2009. – Ч. 1–4. – С. 6, 7; Ванат І. До питання про так звану українізацію русинів Пряшівщини. – Пряшів, 1993; Gajdoš M. akol. Rusíni / Ukrajinci na Slovensku v procesoch transformácie (1989–1995). Výber z dokumen- tov. – Prešov, 2005; Janík P. Rusínska nezávis- losť // Literárny (dvoj) týždenník. – 2009. – Č. 5, 6; Konečný S. K niektorým otázkam vývoja sociál- nej štruktúry rusínskeho obyvateľstva na Sloven- sku // Sociológia. – 1994. – Č. 5, 6; Mušinka M. Rusíni-Ukrajinci – jedna národnosť. – Prešov, 1997; Огнівець І. Всіх українців об’єднує любов до України. Виступ на V з’їзді СРУС // Нове життя. – 2009. – Ч. 7–8. – С. 2; Основні напрямки діяльності Союзу русинів-українців Словацької республіки на період до 2012 року // Нове життя. – 2009. – Ч. 9–10. – С. 4. The author characterized the «political Rusyns’ movement» – a movement in Zakarpattia region of Ukraine and in neighbouring countries, analyses studies of main ideologists, considers the political Rusyns’ movement in Priashiv (Slovakia).
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-20364
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-6936
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-24T11:40:36Z
publishDate	2009
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Мушинка, М. 2011-05-27T19:14:35Z 2011-05-27T19:14:35Z 2009 Політичне русинство на сучасному етапі / М. Мушинка // Народна творчість та етнографія. — 2009. — № 4-5. — С. 47-58. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20364 The author characterized the «political Rusyns’ movement» – a movement in Zakarpattia region of Ukraine and in neighbouring countries, analyses studies of main ideologists, considers the political Rusyns’ movement in Priashiv (Slovakia). Доповідь було зачитано на 26 конференції з української проблематики в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні 25 червня 2009 року. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнографія Розвідки і матеріали Політичне русинство на сучасному етапі The political Rusyns’ movement at the modern stage Article published earlier
spellingShingle	Політичне русинство на сучасному етапі Мушинка, М. Розвідки і матеріали
title	Політичне русинство на сучасному етапі
title_alt	The political Rusyns’ movement at the modern stage
title_full	Політичне русинство на сучасному етапі
title_fullStr	Політичне русинство на сучасному етапі
title_full_unstemmed	Політичне русинство на сучасному етапі
title_short	Політичне русинство на сучасному етапі
title_sort	політичне русинство на сучасному етапі
topic	Розвідки і матеріали
topic_facet	Розвідки і матеріали
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/20364
work_keys_str_mv	AT mušinkam polítičnerusinstvonasučasnomuetapí AT mušinkam thepoliticalrusynsmovementatthemodernstage

Політичне русинство на сучасному етапі

Репозитарії

Схожі ресурси