Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича
У статті проаналізовано текст рукопису Левка Юркевича про покодимську шляхту станом на 1927 рік. Основну увагу приділено темі етнографічного характеру, яка має безпосереднє відношення до таких питань, як етнічний склад населення «покодимщини» в Балтському повіті, розпланування поселень, садиб, госп...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Datum: | 2023 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2023
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203824 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича / В. Кушнір // Народна творчість та етнологія. — 2023. — № 4. — С. 20–28. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-203824 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кушнір, В. 2025-06-13T12:50:48Z 2023 Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича / В. Кушнір // Народна творчість та етнологія. — 2023. — № 4. — С. 20–28. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203824 303.446.2-029.39Юр(477.43/.44)(=161.2=162.1) https://doi.org/10.15407/nte2023.04.020 У статті проаналізовано текст рукопису Левка Юркевича про покодимську шляхту станом на 1927 рік. Основну увагу приділено темі етнографічного характеру, яка має безпосереднє відношення до таких питань, як етнічний склад населення «покодимщини» в Балтському повіті, розпланування поселень, садиб, господарсько-побутовий та звичаєво-обрядовий комплекс польської шляхти, також розглянуто її як реального суб’єкта міжкультурної взаємодії. Наведені матеріали ілюструють динаміку рівня ідентичності поляків «покодимщини». Левко Юркевич характеризує «покодимщину» як територію, на якій проживають і комунікують представники різних національностей та соціальних груп. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Балтському повіті значний відсоток населення, крім українців, складали молдовани та євреї. Поляки, у зазначеному контексті – польська шляхта, виокремлювалися серед інших низкою особливостей звичаєво-обрядової культури і, незважаючи на порівняно невелику чисельність, відігравали помітну роль в історії повіту, однак не достатньо вивчену передовсім на локальному рівні. Порівнюючи різні етнокультурні традиції, дослідник простежує результати взаємодії принаймні чотирьох указаних спільнот, звертає увагу на шляхту, яка на початку ХХ ст. ще є активним учасником економічних, соціальних та культурних процесів, однак, як чисельно менша спільнота, поступово інтегрується в український соціокультурний простір, і лише окремі звичаєві практики та належність до католицької церкви ще виконували важливу консолідуючу функцію й залишалися основою польської самоідентифікації. Текст рукопису відображає процес акультурації польської шляхти, яка впевнено опановує українську мову спілкування, переходить від римо-католицької обрядовості до православної, утрачає інші ідентифікуючі ознаки, перетворюється з етнічної в етносоціальну групу. The article deals with the text of Levko Yurkevych’s manuscript about the Pokodyma gentry as of 1927. The main attention is paid to the topic of ethnographic nature, which is directly related to such issues as the ethnic composition of the Pokodyma region population in the Balta district; the planning of settlements, estates, households, and customary-ritual complexes of the Polish gentry is considered a real subject of intercultural interaction. These materials illustrate the dynamics of the level of identity of the Poles of the Pokodyma. Levko Yurkevych describes Pokodyma as a territory where representatives of different nationalities and social groups live and communicate. In the late 19th and early 20th centuries, in the Balta district, a significant percentage of the population, in addition to Ukrainians, were Moldovans and Jews. The Poles, in this context, the Polish gentry, stood out among others for a number of features of their customary and ceremonial culture and, despite their relatively small number, played a significant role in the history of the district but were not sufficiently studied primarily at the local level. Comparing different ethnocultural traditions, the researcher traces the results of the interaction between at least four of these communities and draws attention to the gentry, which at the beginning of the 20th century was still an active participant in economic, social, and cultural processes but, as a numerically smaller community, was gradually integrating into the Ukrainian sociocultural space, and only certain customary practices and belonging to the Catholic Church still performed an important consolidating function and remained the basis of Polish self-identification. The text of the manuscript reflects the process of acculturation of the Polish gentry, which confidently mastered the Ukrainian language of communication, moved from the Roman Catholic rite to the Orthodox rite, lost other identifying features, and transformed from an ethnic group into an ethno-social group. uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія Розвідки та матеріали Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича Intercultural Communications in Levko Yurkevych’s Ethnographic Survey Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича |
| spellingShingle |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича Кушнір, В. Розвідки та матеріали |
| title_short |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича |
| title_full |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича |
| title_fullStr |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича |
| title_full_unstemmed |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича |
| title_sort |
міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці левка юркевича |
| author |
Кушнір, В. |
| author_facet |
Кушнір, В. |
| topic |
Розвідки та матеріали |
| topic_facet |
Розвідки та матеріали |
| publishDate |
2023 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнологія |
| publisher |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Intercultural Communications in Levko Yurkevych’s Ethnographic Survey |
| description |
У статті проаналізовано текст рукопису Левка Юркевича про покодимську шляхту станом на 1927 рік. Основну увагу приділено темі етнографічного характеру, яка має безпосереднє відношення до таких питань, як етнічний склад населення «покодимщини» в Балтському повіті, розпланування поселень, садиб, господарсько-побутовий та звичаєво-обрядовий комплекс польської шляхти, також розглянуто її як реального суб’єкта міжкультурної взаємодії. Наведені матеріали ілюструють динаміку рівня ідентичності поляків «покодимщини». Левко Юркевич характеризує «покодимщину» як територію, на якій проживають і комунікують представники різних національностей та соціальних груп. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Балтському повіті значний відсоток населення, крім українців, складали молдовани та євреї. Поляки, у зазначеному контексті – польська шляхта, виокремлювалися серед інших низкою особливостей звичаєво-обрядової культури і, незважаючи на порівняно невелику чисельність, відігравали помітну роль в історії повіту, однак не достатньо вивчену передовсім на локальному рівні. Порівнюючи різні етнокультурні традиції, дослідник простежує результати взаємодії принаймні чотирьох указаних спільнот, звертає увагу на шляхту, яка на початку ХХ ст. ще є активним учасником економічних, соціальних та культурних процесів, однак, як чисельно менша спільнота, поступово інтегрується в український соціокультурний простір, і лише окремі звичаєві практики та належність до католицької церкви ще виконували важливу консолідуючу функцію й залишалися основою польської самоідентифікації. Текст рукопису відображає процес акультурації польської шляхти, яка впевнено опановує українську мову спілкування, переходить від римо-католицької обрядовості до православної, утрачає інші ідентифікуючі ознаки, перетворюється з етнічної в етносоціальну групу.
The article deals with the text of Levko Yurkevych’s manuscript about the Pokodyma gentry as of 1927. The main attention is paid to the topic of ethnographic nature, which is directly related to such issues as the ethnic composition of the Pokodyma region population in the Balta district; the planning of settlements, estates, households, and customary-ritual complexes of the Polish gentry is considered a real subject of intercultural interaction. These materials illustrate the dynamics of the level of identity of the Poles of the Pokodyma. Levko Yurkevych describes Pokodyma as a territory where representatives of different nationalities and social groups live and communicate. In the late 19th and early 20th centuries, in the Balta district, a significant percentage of the population, in addition to Ukrainians, were Moldovans and Jews. The Poles, in this context, the Polish gentry, stood out among others for a number of features of their customary and ceremonial culture and, despite their relatively small number, played a significant role in the history of the district but were not sufficiently studied primarily at the local level. Comparing different ethnocultural traditions, the researcher traces the results of the interaction between at least four of these communities and draws attention to the gentry, which at the beginning of the 20th century was still an active participant in economic, social, and cultural processes but, as a numerically smaller community, was gradually integrating into the Ukrainian sociocultural space, and only certain customary practices and belonging to the Catholic Church still performed an important consolidating function and remained the basis of Polish self-identification. The text of the manuscript reflects the process of acculturation of the Polish gentry, which confidently mastered the Ukrainian language of communication, moved from the Roman Catholic rite to the Orthodox rite, lost other identifying features, and transformed from an ethnic group into an ethno-social group.
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/203824 |
| citation_txt |
Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича / В. Кушнір // Народна творчість та етнологія. — 2023. — № 4. — С. 20–28. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kušnírv mížkulʹturníkomuníkacíívetnografíčníirozvídcílevkaûrkeviča AT kušnírv interculturalcommunicationsinlevkoyurkevychsethnographicsurvey |
| first_indexed |
2025-11-27T05:03:57Z |
| last_indexed |
2025-11-27T05:03:57Z |
| _version_ |
1850797617771970560 |
| fulltext |
2 0
КУШНІР В’ЯЧЕСЛАВ
доктор історичних наук, професор кафедри археології та етнології України факультету історії та філософії
Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Одеса, Україна).
ORCID ID: https://orcid.org/0000-0003-3058-3019
KUSHNIR VIACHESLAV
Doctor of History, professor of the Department of Archeology and Ethnology of Ukraine, Faculty of History
and Philosophy, I. I. Mechnykov Odesa National University (Odesa, Ukraine).
ORCID ID: https://orcid.org/0000-0003-3058-3019
DOI https://doi.org/10.15407/nte2023.04.020
УДК 303.446.2-029.39Юр(477.43/.44)(=161.2=162.1)
Бібліографічний опис:
Кушнір, В. (2023) Міжкультурні комунікації в етнографічній розвідці Левка Юркевича. Народна
творчість та етнологія, 4 (400), 20–28.
Kushnir, V. (2023) Intercultural Communications in Levko Yurkevych’s Ethnographic Survey. Folk Art and
Ethnology, 4 (400), 20–28.
М І Ж К УЛ ЬТ У РН І КОМ У Н І К А Ц І Ї
В ЕТ НОГ РАФІ Ч Н І Й РОЗВІ Д Ц І Л Е ВК А ЮРК Е ВИ Ч А
Анотація / Abstract
У статті проаналізовано текст рукопису Левка Юркевича про покодимську шляхту станом на 1927 рік. Основ-
ну увагу приділено темі етнографічного характеру, яка має безпосереднє відношення до таких питань, як етнічний
склад населення «покодимщини» в Балтському повіті, розпланування поселень, садиб, господарсько-побутовий та
звичаєво-обрядовий комплекс польської шляхти, також розглянуто її як реального суб’єкта міжкультурної взаємодії.
Наведені матеріали ілюструють динаміку рівня ідентичності поляків «покодимщини».
Левко Юркевич характеризує «покодимщину» як територію, на якій проживають і комунікують представники
різних національностей та соціальних груп. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Балтському повіті значний від-
соток населення, крім українців, складали молдовани та євреї. Поляки, у зазначеному контексті – польська шляхта,
виокремлювалися серед інших низкою особливостей звичаєво-обрядової культури і, незважаючи на порівняно не-
велику чисельність, відігравали помітну роль в історії повіту, однак не достатньо вивчену передовсім на локальному
рівні. Порівнюючи різні етнокультурні традиції, дослідник простежує результати взаємодії принаймні чотирьох ука-
заних спільнот, звертає увагу на шляхту, яка на початку ХХ ст. ще є активним учасником економічних, соціальних та
культурних процесів, однак, як чисельно менша спільнота, поступово інтегрується в український соціокультурний
простір, і лише окремі звичаєві практики та належність до католицької церкви ще виконували важливу консолідуючу
функцію й залишалися основою польської самоідентифікації.
Текст рукопису відображає процес акультурації польської шляхти, яка впевнено опановує українську мову спіл-
кування, переходить від римо-католицької обрядовості до православної, утрачає інші ідентифікуючі ознаки, пере-
творюється з етнічної в етносоціальну групу.
Ключові слова: Левко Юркевич, покодимська шляхта, ідентичність, міжкультурні комунікації, українці, поляки,
євреї.
© Видавництво ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, 2023. Опубліковано на умовах відкритого доступу за
ліцензією CC BY-NC-ND (https://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/)
2121
В’ЯЧЕСЛ АВ КУШНІР
The article deals with the text of Levko Yurkevych’s manuscript about the Pokodyma gentry as of 1927. The main
attention is paid to the topic of ethnographic nature, which is directly related to such issues as the ethnic composition
of the Pokodyma region population in the Balta district, the planning of settlements, estates, household and customary-
ritual complex of the Polish gentry is considered as a real subject of intercultural interaction. These materials illustrate the
dynamics of the level of identity of the Poles of the Pokodyma.
Levko Yurkevych describes Pokodyma as a territory where representatives of different nationalities and social groups live
and communicate. In the late 19th and early 20th centuries, in the Balta district, a significant percentage of the population, in
addition to Ukrainians, were Moldovans and Jews. The Poles, in this context the Polish gentry, stood out among others for a
number of features of their customary and ceremonial culture and, despite their relatively small number, played a significant
role in the history of the district, but not sufficiently studied primarily at the local level. Comparing different ethno-cultural
traditions, the researcher traces the results of the interaction between at least four of these communities and draws attention
to the gentry, which at the beginning of the 20th century was still an active participant in economic, social and cultural
processes, but as a numerically smaller community, was gradually integrating into the Ukrainian socio-cultural space and
only certain customary practices and belonging to the Catholic Church still performed an important consolidating function
and remained the basis of Polish self-identification.
The text of the manuscript reflects the process of acculturation of the Polish gentry, which confidently mastered the
Ukrainian language of communication, moved from the Roman Catholic rite to the Orthodox rite, lost other identifying
features, and transformed from an ethnic group into an ethno-social group.
Keywords: Levko Yurkevych, the Pokodyma gentry, identity, intercultural communications, Ukrainians, Poles, Jews.
Постановка проблеми. Вивчаючи міжет-
нічні чи міжкультурні відносини та комуні-
кації, дослідники акцентують увагу, зокре-
ма, на таких процесах: транскультурація,
акультурація, асиміляція. Їх розглядають
як природний розвиток, що може призвес-
ти до зародження нових етнічних спільнот,
або утворення етнокультурних варіантів.
Як приклад, у межах Південно-Східного
Поділля можна розглядати регіональний
культурно-побутовий комплекс населення
Побережжя, що сформувався в результаті
тривалих українсько-молдовських комуні-
кацій [5]. Не вдаючись до дискусій щодо
смислового наповнення наведених дефі-
ніцій, зауважимо, що при узагальненнях
постає питання хронологічної послідовності
кожного із зазначених процесів. Чи існує
можливість розглядати їх окремо в певних
хронологічних межах, чи вони настільки
взаємопов’язані, що не піддаються такому
розподілу? У кожному конкретному випадку
ми розглядаємо проблему з урахуванням
умов, у яких вони розвиваються, особливос-
тей міжкультурних комунікацій.
У цьому контексті привертає увагу руко-
пис, чи як назвав його сам дослідник Левко
Юркевич, реферат «Покодимська шлях-
та. Матеріал етнографічного опису. 20 рр.
ХХ ст.», що зберігається у відділі рукопи-
сів Національної бібліотеки України імені
В. І. Вернадського [11]. Це етнографічне
обстеження польського населення одно-
го з районів Південно-Східного Поділля –
«покодимщини» – прилеглої до річки
Кодима території від Балти до Південного
Бугу. «Покодимщину» в цей час називали
ще й «Покодимське поріччя» [9, с. 11]. Слід
зауважити, що до шляхетського суспільно-
го стану, як відомо, входили й українці, але
дослідник акцентує увагу саме на поляках,
окремі з них мали навіть свій родовий герб.
Рукопис Л. Юркевича привертав увагу
дослідників. У 2013 році його видали дру-
ком [10], використовували в наукових роз-
відках, навчальній та навчально-методич-
ній літературі [1; 4; 7]. Це одна з неба-
гатьох етнографічних розвідок Балтського
повіту, тим більш присвячених конкретній
спільноті – польській шляхті, її взаєминам
із носіями інших культур. Текст рукопису
достатньо зрозуміло ілюструє результати
взаємодії представників різних мовних і
культурних ідентичностей, соціокультурне
середовище.
Метою статті є аналіз інформації
Левка Юркевича про покодимську шлях-
ту з акцентом на з’ясування міжкультур-
22
I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (PR I N T) * I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (ON L I N E) * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019
22
I S S N (PR I N T) 2 6 6 4 - 42 82 * I S S N (ON L I N E) 278 6 - 6181 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 4/2 0 2 3
них комунікацій, наслідків міжкультурних
взає мин поляків з українцями, молдована-
ми, євреями на теренах «покодимщини».
Текст статті супроводжується цитатами з
рукопи су без редакційної правки, як ілю-
страція тогочасних мовних особливостей
зазначеної місцевості.
Виклад основного матеріалу. З рефе-
рату Л. Юркевича виникає враження про
наявність значної кількості польської шлях-
ти в селах «покодимщини». Утім, зауважи-
мо, що в достатньо інформативній збірці,
під редакцією Ю. Сіцинського, у поселеннях
«покодимщини» поляків значно менше,
ніж українців і молдован, тим більш серед
засновників поселень, за винятком пред-
ставників відомого роду Любомирських. Та
й сам Л. Юркевич не наводить для порів-
няння статистичних свідчень. Однак відомо,
що, наприклад, у Малому Бобрику станом
на 1897 рік православних було 1802 чоло-
віки й 1729 жінок; католиків – 191 чоловік і
168 жінок; євреїв – 26 чоловіків і 22 жінки [9,
с. 5]. Якщо вважати, що католики це поляки,
то їх, порівняно з православними, було неба-
гато, однак ¾ мешканців Малого Бобрика
називаються чиншовиками [9, с. 5]. Це озна-
чає, що чиншовиками були не лише поляки,
і термін «чиншовики» не слід ототожнюва-
ти тільки з поляками.
У соціальному плані шляхта ділилася на
правну, доживотну, посесійну, службову,
скарбову, умовну (живе за умовою), чин-
шову [2]. Чиншова шляхта, як відомо, скла-
далася із зубожілих дворян, які оселилися
на поміщицьких і державних землях, за яку
сплачували чинш або оброк [8].
Текст рукопису структурований, у вступ-
ній частині подано коротку інформацію про
«покодимщину» в географічному й історич-
ному плані. Під терміном «покодимщина»
автор розглядає територію по обидва береги
річки Кодима «…Довгістю 135 верст, Кодима
має на лівім, подільськім (по‑народньому на
“польськім”) своїм березі такі села й міста:
Будеї, Обжилову, Євтодію, Єленівку, Балту з
Миронами й Бендзарями, Немирівське, Гольму,
Познанку, Ясинову, Гвоздавку, Великий Бобрик
з Малим Бобриком, Слобідкою‑Яннішівкою
та Арчепітівкою, Криве Озеро, Луканівку,
Берізки Надкодимські, Великі Кумари, Кримку
й Конецпіль. На правім березі Кодими, почи‑
наючи від Балти, – низка херсонських селищ,
що майже не перериваються, або з окремими
назвиськами, або з тим самим, лиш з інши‑
ми прикметниками, для відрізнення: Бобрик
Казьоний, Кумари Херсонські, Познанка
Тогобіцька і т. д.».
У наступних частинах автор пояснює
етнографічну ситуацію, описує склад насе-
лення за етнічними, соціальними, релігій-
ними ознаками, звертає увагу на характер
розселення, структуру поселень, розглядає
етнічні маркери в топонімах, ойконімах,
антропонімах, діалектах. Використовує,
за можливості, порівняльний аналіз, не
обмежується переліком етнічних спільнот,
а зосереджує увагу на дотриманих ними
звичаєво-обрядових практиках. «І як на
правому березі (на Херсонському) людність
переважно молдавська (Сирова, Гвоздавка
Тогобіцька, Познанка Тогобіцька…) або рус‑
нацька, т. є. українська лівобережної мігра‑
ції зі всіма прикметами східно‑українського
діалекту, на лівому (на Подільському) березі
поруч зі звичайним типом подолянина‑україн‑
ця, тим самим, що й коло Голополя, Гайсина,
Тульчина, – своєрідний тип так званої
“шляхти”, з фаміліями обов’язково на “сякий,
цькуй, ович і євич”, та не тільки з флексіями,
а й пнями й префіксами очевидно неукраїн‑
ськими: ґабдзінські, Будзінські, Сеньковські,
Літньовські, Пршездецькі, Рихліцькі,
Залинські, Сербіновичі, Каплінські, Димінські,
Валічковські, Гладишевські, Шиманські,
Вержбіцькі, Щепановські, Зелімбійські,
Курдибановські, Сліжевські, Касевичі,
Мазуркевичі, Езерські, Пршекоровичі, Щецькі,
Батовські, Богусевичі, Гулінські, Сідлецькі,
Хрустінські, Голембійовські, Лосінські, ґод‑
левські, Шендровські, Жулавські, Чопровські,
Буратинські, Чекановські, Деревичі,
Туревичі, Брезіцькі, Білобржицькі, Блонські,
Чижевичі, Червінські, Хенцінські, Грабовські,
2323
В’ЯЧЕСЛ АВ КУШНІР
Гродзінські, Єдлінські, Косовські і Косовичі,
Якубовські, Любенські, Мацієвські, Осєцькі,
Пясецькі, Скульські, Свідерські, Шид‑
ловські, Томашевські, Вільчинські, Зволінські,
Закрочимські, Воляновські, Жарські, Жихмін‑
ські, Полянецькі, Райґродські, Мідзяновські,
Стримбіцькі, Кульчицькі, Томачинські, Тим‑
чевські, Бржовські, Тихевичі, Львовичі, Уліцькі,
Здарські, Кіяновські, Ярмурські, Дубелі, Бучні,
Завали…
А серед останніх, що десятками й сотня‑
ми замешкали Покодиму з подільського боку
з незапам’ятних часів, мішма, двір коло
двора, хата коло хати – звичайні подільські
Мокраки, Галущаки, Патлачуки, Горбатюки,
Кравченки, Котові, Чеповенки, Гречані,
Соломяні, Кривошиї, Кравчуки, Баландюки,
Бойки, Ткачуки, Полуденки і т. п.».
З’ясування міжкультурних особливос-
тей – актуальне завдання для дослідника.
Міжкультурні взаємини він простежує в
різно манітних сферах життєдіяльності:
обрядах і звичаях, господарстві й побуті,
віросповіданні та навіть в одязі. «Одежа –
за старих часів була “шляхетська”, т. є.
одежа сучасного міщанства: сукня, кофта
до стану, бурнус, хустки темних кольорів,
черевики, а в мущин – піджаки, камізельки,
штани на‑випуск, пальта, бурки, футра й
криті кожухи; тепер жіноча одежа – модна, за
журналами, а мужеська – звичайна сьогочасна
одежа в стилі війни і революції».
Дослідник здійснює спробу визна-
чити навіть антропологічні риси поляків.
«На перший погляд між Габорзінськими
та Полуденками, меж Бржовськими та
Галущаками, меж Дубелями та Кошовими
нема жадної ріжниці: і ті й другі – звичайні
українські селяне південного, більш заможного
рівняючи до Середньої України, типу. <...> Але
те, що безслідно гине для археолога очевидним
лишається і по цей день для антрополога – це
зовнішній вигляд, постава, зріст, обличчя, очі,
волосся, шкіра і т.п. володарів цих докумен‑
тів та й взагалі, коли не всіх, то багатьох з
не‑Галущаків. Так, покодимський шляхтич,
хоч би впав в цілковиті злидні відзначається
вище‑середнім та високим зростом, довгими
ногами, гнучким станом, сухорлявістю, довги‑
ми розмашними пальцями з вузькими оваль‑
ними пазнігтями; обличча продовгасте, ніс
здебільшого довгий, цера тонка, з румянцем
на безм’язних щоках, губи тонкі, зуби – довги‑
ми частоколинами, буйні, найбільш русяві
вуса – донизу, на котрі спирається кінчик
носа, особливо в людини старшого віку, борода
бриється хоч би у столітнього діда, підгорля,
а надто подвійного, потрійного нема з причин
довгої шиї; очі найбільш блакитні, або сірі,
сіро‑зелені, розріз поміркований, волося більше
ясне, просте, без кучерявлення. Жіночий тип
більш‑менш той самий, хоч в порівнянні з
мущинами – більше чорнявости; взагалі жіно‑
цтво відзначається стрункістю, фігурністю,
виборністю, не так красою, як лагідною симпа‑
тичністю. Жінки значно більш повновиді, як
мущини, з короткими носами, з ніжною церою,
з підгорлям, але високі, довгоногі та довгопаль‑
кі, зрідка надмірно грубі, тлусті».
Описаний портрет, імовірніше, відобра-
жає особисте уявлення про «класичний»
вигляд середньостатистичного шляхтича-
поляка. Навряд чи він суттєво відрізнявся
антропологічно від українця. Утім, оскільки
Л. Юркевич побудував своє дослідження на
основі порівняльного аналізу багатьох сег-
ментів культури поляків, українців, молдо-
ван, євреїв, то антропологічні порівняння
для нього не видалися зайвими і вписували-
ся в загальну канву процесу дослідження.
Відмінності етнографічного характеру
дослідник знаходить у розплануванні сіл
і обійсть, житла й господарських споруд.
Автор описує дві традиції з чіткими харак-
теристиками. Вони стосуються загального
розпланування поселень українських селян
і польської шляхти, садиб (житло, госпо-
дарські споруди та присадибна ділянка).
У характеристиці культурно-побутових
особливостей Л. Юркевич акцентує увагу
на маркерах, зрозуміло, насамперед поль-
ської спільноти: вказує на особливості поль-
ської ономастики, відмінності в плануванні
обійсть… «В’їзджаючи в щиро‑шляхетське
2 4
I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (PR I N T) * I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (ON L I N E) * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019
2 4
I S S N (PR I N T) 2 6 6 4 - 42 82 * I S S N (ON L I N E) 278 6 - 6181 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 4/2 0 2 3
село, як от в Великі Кумари або в Бобрик та
инші, зразу видко не місцево – український
характер його. Місцеві українські та напів‑
молдованські села відзначаються густотою
розбивки та незначною рослинністю. Городи
коло українсько‑молдавських хат теж неве‑
личкі, над городом домінує поле; хати звичай‑
но скраю обійстя, над дорогою, тип хатів
звичайний український, на чотире фронтових
вікна, без ґанку, з призьбою. Шляхетське село
найперше дивує своєю розкиданістю. Хата від
хати досить далеко. Обійстя на пів десятини,
десятину, навить дві і три. Хата в глибині
подвір’я. Від воріт до хати часами йде алея
з ріжного дерева, але найбільш акації, або й
верби. В подвір’ях садки або й паркові дере‑
ва: осокорі, берези, липи. Село, як один сад,
як гай. На городах часто польова рослина:
ланок пшениці, жита, ячменю. Де‑які села, як,
напр., Арчепитівка, Гвоздавка, хутчій подіб‑
ні до прилягаючих один до другого багатьох
хуторів. В садках зустрічаються культурні
ґатунки овочів, розводиться малина, полуни‑
ця, останніми часами – виноград».
У наступній, умовно виділеній змістовій
частині, взято до уваги компоненти зви-
чаєвої та соціально-нормативної культури.
Автор не обмежується характеристикою
компонентів культури тільки шляхти. Він
порівнює їх із культурою українців і молдо-
ван, підкреслюючи, таким чином, наявність
різних господарсько-побутових і звичаєвих
традицій. «…працьоздатність шляхти‑
чів безперечно нижча, як у “простих” (Так
шляхта називає селян, руснаків і молдован).
Шляхтич далеко пізніше встає, як “прості
люди”, ліпше годується, робить звольна. Коли
руснацько‑молдавське покодимське правобе‑
режжа вправляється з роботою до серед‑
ини старого вересня, до Чесного Хреста, то
шляхта возить соняшники й кукурудзу ще
й після Покрови. Ще й в листопаді можна
побачити де‑кого на полі, як що не впав ще
сніг, звичайно. Зате шляхта охоче й довго
святкує. Весілля, празники, традиційні дні, –
запусти, Андрея, масляна, іменини і взагалі
кожен здвиг людей, кожен базар – то вже
причина до затяжного, часом безоглядного
балювання».
Звернемо увагу на місцеву соціальну дифе-
ренціацію і дефініції. Населення «покодим-
щини» поділяється, принаймні шляхтою,
на дві групи. До першої належить власне
сама шляхта, до другої – «прості люди»,
тобто українці й молдовани. Стосовно
україн ців Л. Юркевич використовує два тер-
міни: офіційний «українці», якщо йдеться
про авторські узагальнення, коментарі, і міс-
цевий «руснаки», який використовували
здебільшого респонденти. Прикметно, що
етнонім «руський», «руснаки» зберігався
на півдні України тривалий час, його можна
було почути від людей літнього віку в україн-
ських селах на півдні Одещини в Буджаку
навіть на початку ХХІ ст., серед українців
повіту Тульча в Румунії [6, с. 115].
Мова – один з важливих засобів комуні-
кації та чинників ідентифікації. На почат-
ку ХХ ст. в сусідніх із «покодимщиною»
районах українці, молдовани, євреї у своїх
середовищах спілкувалися рідною мовою.
У Рибниці Балтського повіту, заселеної
україн цями, молдованами, євреями, поля-
ками, у неділю на базарі було чути різні
мови – молдовську, українську, єврейську,
російську, польську. Переважала українська,
її знали усі. Лише євреї володіли всіма цими
мовами [2, с. 187]. Про шляхту Л. Юркевич
пише: «Говорять виключно по‑українськи і в
порівнянні з руснаками, з “людьми простими”,
дуже чисто. По‑молдавськи, або по‑польськи не
знають навіть латинники з “а” та “е” в фамі‑
ліях нічого не вміють по‑польськи, хиба що
“Ojczenasz” та “ZdrowasMarija”, та й то дуже
зукраїнізовано».
Однак, покодимські поляки хоч і воло-
діли українською мовою, проте не сприй-
мали українську календарну обрядовість.
«Жадних українських народно‑побутових
традицій, обрядів, звичаїв нема, і старі не
пам’ятають, щоб вони коли були тут: а‑ні
Купайла, а‑ні веснянок, а‑ні Петрівчаних спі‑
вів, а‑ні “Кози”, а‑ні, “Трона”, ні навить коляд
в тім вигляді, як на українських селах, немає.
2525
В’ЯЧЕСЛ АВ КУШНІР
Все то лічиться тут за “дуже просте”. Правда,
колядують, але старі хазяї, а не парубки;
співають коляд лише церковно‑словянських,
“Дар днєсь пребагатий от нєбєс снішел”, “Днєсь
пою ще купноіграймо, царя нарождєнна всюду
воспеваймо”, “Вонмі небо і земля іграй славно”
та инші подібні, а зібране за коляду вживають
не для церковних, а для громадських потреб.
Популярна всеукраїнська “Ой, видить бог,
видить творець” лічиться за “дуже просту”».
Це ж стосується і звичаєво-дозвільних́
традицій. «Немає тут і звичайної української
“вулиці”, коли молодь, при місячній ночі, збира‑
ється для співів та женихання, та й хлопці не
співають вуличних пісень, а ті, що співають,
маються за некультурних».
Усе-таки не можна не помітити спільного
чи схожого в традиційній культурі українців
і шляхти, наприклад у сімейній обрядовості.
«Найперше, як мають дитину нести до хрес‑
ту, кожен кум і кума, – а їх буває від десяти до
двадцяти, – “качая дитину на кожусі”, т. є.
взявши дитину на руки, а часом поцілувавши
її, дає бабі‑бранці гроші: так шляхтич опла‑
чує бабу, що приймала дитя та порядкувала
в хаті кілька день під час пологів. Крім того,
куми купують крижмо. <…> платять бабі “за
квітку”».
Власне своїх звичаїв шляхта зберегла
чимало. «До матері поспіль не інакше зверта‑
ються як “мамуся”, до баби “бабуся”; кажуть
“папа”, “папо” (кличний), а не “тато”; кажуть
“дідуньо”, “дідуню!” Стрийку і вуйку». «При
зустрічи один з другим кажуть “Дзіндобрий”,
відповіщається “Дай боже здоровля”. Звичайно
рукаються, старі й молоді, але коли молоде
витається з старими, то конче цілує старо‑
го в руку, особливо ґосподиню. По‑за роботою
грають в карти, в шахи, багато курить, і це
а‑ні трохи не лічиться гріхом, як у молду‑
ван і навить у руснаків. Молодь, збираючись
на вечерниці (так і говориться), танцює під
гру гармонії, чи гітари, чи скрипки, – валь‑
са, польки, краков’яка та нових танців; по
танцях бавиться грою “в кольця”, в фанти;
співають пісень, здебільшого українських, зрід‑
ко російських. Сьогочасна українська мова,
літературна та офіційна, чогось не до смаку
шляхтичам: уривляються від неї, висміюють,
навить називають “сукманка”, “суконний
язик”; це запевно треба пояснити не інакше, як
надзвичайною консервативністю шляхтичів:
от наша українська мова – це мова, а то …
не знати що!. Взагалі тут є власна думка,
здання, як каже шляхтич, не зв’язана авто‑
ритетом міста чи “вченого чоловіка”, котрий
так каже, а я, мовляв, ось як кажу».
Такі здавалося б малозначні звичаєві
нюанси в поведінці виконували важливу
консолідуючу функцію. «Шляхтич шлях‑
тича розуміє з одного погляду. Рідко дається
чути якесь загострення в обопільних стосун‑
ках на словах, хоч на ділі звичайно без них не
одходиться».
«Покодимщина» на початку ХХ ст. –
полікультурний регіон. Кожна зі спільнот
дотримувалася не тільки усталених звичаєво-
обрядових практик. Поляки, як і україн-
ці, молдовани, євреї, займалися традицій-
ними для них видами господарської діяль-
ності. Тому виготовлені різні продукти й
вироби мали попит, успішно збувалися на
ринках. Ринки були місцем активних крос-
культурних комунікацій, транскультурних
інтерференцій. В атмосфері взаємоповаги
й толерантності знайомилися, обмінюва-
лися знаннями та досвідом. Такі практики
були реальністю повсякдення містечок і сіл.
«Ведуть охоче спілку з євреями. Варто зазна‑
чити, що в шляхті цілком не постерігається
того традиційно‑негативного відношення до
єврейства, яке до недавнього часу, та й тепер
по‑части є характерним для молдовансько‑
українського селянства. Навпаки: в шляхет‑
ських селах тулиться досить євреїв, дрібних
крамарів, кустарів ріжного фаху, перекупщи‑
ків. Шляхта з ними в добрих стосунках і вираз
“жидівська голова” – трохи не похвальний
вираз на адресу того чи іншого “брацішка”
Недурно руснаки й молдовани кажуть, що
“шляхта у всім з жидів пример бере”. Що до
останніх, головним чином руснаків – шляхет‑
ських співгромадян, усіх отих Баландюків, та
Кравчуків, та Полуденків, то живучи поруч
2 6
I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (PR I N T) * I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (ON L I N E) * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019
2 6
I S S N (PR I N T) 2 6 6 4 - 42 82 * I S S N (ON L I N E) 278 6 - 6181 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 4/2 0 2 3
з Голембійовськими та Пршездєцькими, вони
так само “ошляхетчилися”, як ці “омужичи‑
лися”. Усе властиве шляхті по надкодимських
селах подільського берега є властивим і для
руснаків: той самий побут, стосунки, гос‑
подарський обхід, мова, назвиська, навить
вдача, лиш зовнішній вигляд видає сухорляво‑
го, гнучкого шляхтича і округлого кремезного
руснака. Решта – те саме аж до ономасти‑
ки. Чимало руснаків теж кінчають вже свої
фамілії на “сякий” і “евич”, напр. Бучковський,
Грицевич, Півторацький, чимало єсть серед
православних руснаків Едвардів, Ліопольдів,
Франців. Блажей (Влас) Діхтяренко, Міхаліна
Кобець, Бернард Хомишин і т.п. І для тих
і для других звичайними іменами єсть Міхал,
Мацько, Дизько, Ясько, Данько, Ладько,
Штефан, Стасько, Блазько, Гриць (дуже
поширене), Бартко, Юзько, Лєон, Шимко,
Лукаш, Митро, Кароль, Гандрей (не Андрій),
Стах, Тодір, Теофан, Теофіль; Михась, Матьо,
Дизьо, Яньо, Ладьо, Стасьо, Базилько, Юзьо,
Львовцьо, Сьомцю, Ганорейко, Їлина, Оляна,
Тодеска, Фрасина, Югина, Агафія, Горпина,
Любина, Дарина, Анєлька, Христина,
Францішка, Диниска, Штефанка, Емілька,
Віхта (Вікторія) – Віхтуся».
Окремим питанням розглянуто релі-
гійні вірування, трансконфесійні процеси,
у результаті яких конфесійна належність
втрачає функцію чинника формування
в цьому випадку польської ідентичності й
поступово перетворюється в один із мар-
керів шляхти як соціальної групи з поляків
та українців. Л. Юркевич відображає релі-
гійну ситуацію як складну, але динамічну.
Він розділяє населення на православних і
католиків, які дотримувалися канонічних
обрядово-ритуальних практик, щоправда з
деякими імпровізаціями. «В селах, як, напр.
Французьке, Мазурова, Неделкова, Саврань,
Капустянка, Мечетна Велика й Мала,
Кошари, Дубинова, Бурилова та <…>, одної
лиш шляхти латинського обряду налічувало‑
ся 3607 душ, але коли прийняти на увагу, що
шляхтичі латинськи становлять собою залед‑
ве третю або й четверту частину всеї шлях‑
ти, бо, напр., в сс. Бобрику Великому й Малому
з присілками, що можуть рахуватися справ‑
жню столицею покодимської шляхти, шлях‑
тичів‑латинників лиш ¼, решта православні,
то вийде, що процент Галущаків і Гречаних
серед Зелімбінських та Мазуркевичів досить
незначний, і що Покодима з деякими бічними
селами є справжню шляхетською осадою».
«Тепер “польську віру” затримала лиш
одна чверть, а найбільш третина шляхти‑
чів. Решта – православні». «Правда, нема
серед них ніякої підвищеної побожності, бого‑
шукання, сектантства, святобоства як то
раз‑у‑раз трапляється серед молдуван, на
правому березі Кодими, але нема і “беззакон‑
ня”: закон тра сповнити: дитину охрести‑
ти, померлого поховати, молодят звінчати,
на проводи поставити “парантас (парастас)
на всі чотире колеса”, на Дмитрову суботу
занести миску до каплиці, на Рахманський
Великдень водосьватіє на полях відправити
і т. д. Тут, звичайно, єсть дещо спільного
і де‑що різного меж шляхтою латинського
обряду і православного обряду».
«Безперечно, всі шляхтичі колись були
католиками, – хоч східними (уніатами),
а певніше, що західними, чистими римо‑като‑
ликами». Та імпровізації, відсутність «під-
вищеної побожності» призводять до того,
що «…покодимське православіє варте поко‑
димського католицтва: католики залюбки
ходять до церкви, виводяться, ховаються,
а навить христяться в церкві, а православні
залюбки ходять на відпуст до Кодимського,
Балтського та Криво‑Озерського костелів і
навіть там сповідаються. Правда, католики
більше виховані під оглядом релігійним, більше
зорганізовані, диціпліновані і наче трохи скоса
дивляться на православних, як за те, що вони
“ради лакомства нещасного”, ради громадян‑
ської повноправности в царській Росії, зрадили
вірі, так через те, що теперішніми часами
православіє розкололося на три віри, мертву,
живу і українську, і католицькі шляхтичі не
знають котра з них найпопулярніша, це‑б‑то
котрого попа за дальністю ксьондза, можна,
щоб поховати немовля».
2727
В’ЯЧЕСЛ АВ КУШНІР
Звернемо увагу на суттєве послаблення
чинника конфесійної належності при укла-
денні шлюбів. «Але тут на кін висту пають
числені мішані родини, які тягнуть своїх чоло‑
віків та своїх жінок до своїх храмів і жер‑
ців – відповідно до обрядового і святочного
випадку. Таким способом реальне життя само
ліквідує той розбрат, не вважаючи на “імпе‑
раторів та пап”: те, чого не здолала учинити
ні Фльорентійська ні Берестейська унія, на
Покодимі само собою чиниться, і лиш най‑
більш завзяті одиниці з того і з другого боку
стоять одно проти другого на воротях, не
простягаючи одно до одного руки».
У підсумку Л. Юркевич стверджує, що
«слово “поляк” на Кодимі цілковити втра‑
тило свій національний зміст і існує лиш для
ознаки релігії, навить не релігії, а релігійної,
власне римо‑католицької завзятости: “о, то –
поляк”, той до церкви не піде!».
Висновки. Отже, стаття Л. Юркевича
репрезентує покодимську шляхту станом на
1927 рік. Для ілюстрації культурної своє-
рідності, крім поляків, згадуються українці,
молдовани, євреї.
Звісно, основну увагу приділено полякам.
Вони характеризуються як суб’єктна спільно-
та, яка усвідомлює свою відмінність від «про-
стих», тобто українців і молдован. Ця іден-
тифікація базується на залишках звичаєво-
обрядових, соціонормативних практик, істо-
ричній пам’яті. Наприклад, пам’ятають про
певний привілейований стан у суспільстві:
«Частина шляхти, яко колишні “однодвор‑
ці”, ніколи не робили панщини <…>, а де‑які
ще поліквідації маєтності кн. Любомирського,
в 1815–17 році, перейшли в Казну, <…> “наде‑
лена угодьями и освобождена от барщины”».
За можливості шляхта оселялася якщо не
окремими поселеннями, то принаймні осі-
дали в частині села. Наприклад, частину
містечка Круті Балтського повіту, де про-
живали поляки, місцеві мешканці називали
«шляхта» [3, с. 86]. Компактне розселення
є важливою умовою підтримки традиційних
практик у господарстві, побуті й особли-
во в сімейній та календарній обрядовості.
Вагомим критерієм шляхетсько-польської
ідентичності є її належність до римо-като-
лицького обряду.
Утім, як зауважує автор, термін «поляк»
втратив національний зміст. Невідомо як
розумів «національний зміст» дослідник.
Однак можна допустити, що такого виснов-
ку автор дійшов, розглядаючи конкретні
аргументи: українська мова спілкування,
знання й виконання українських народних
пісень, перехід від римо-католицької віри
до православної. І все-таки висновок при-
наймні дискусійний. Підстав стверджувати
про повну асиміляцію польської етнічної
спільноти на початку ХХ ст. бракує, хоча
термін «покодимська шляхта» дійсно втра-
чає національний зміст. Однак «втрачає»
слід розглядати, імовірніше, не як результат,
а як етап розвитку міжкультурної та між-
конфесійної взаємодії, що є відображенням
процесу акультурації, поступової інтеграції
поляків в український соціальний і культур-
ний простір.
1. Васянович О., Балушок В. Особливості побутової культури української дрібної шляхти у ХІХ – першій по-
ловині ХХ ст. Народознавчі зошити. 2021. № 5 (161). С. 1042–1049. DOI: https://doi.org/10.15407/nz2021.05.1042.
2. Карачківський М. Північно-західня Балтщина (Історично-географічні матеріяли на підставі подорожи влітку
1928 року). Історико‑етнографічний збірник ВУАН. Київ, 1929. Т. 3. С. 159–196.
3. Кушнір В. Г. Житло і господарські споруди крутянських євреїв. Записки історичного факультету. Одеса, 2006.
Вип. 17.
4. Кушнір В. Г. Народознавство Одещини. Одеса, 2008. 208 с.
5. Кушнір В. Г. Побережжя на українсько-молдовському порубіжжі. Записки історичного факультету. Одеса,
2019. Вип. 30. C. 75–96.
Джерела та література
28
I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (PR I N T) * I S S N 2 6 6 4 - 42 82 (ON L I N E) * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019
28
I S S N (PR I N T) 2 6 6 4 - 42 82 * I S S N (ON L I N E) 278 6 - 6181 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 4/2 0 2 3
1. VASIANOVYCH, Oleksandr, Vasyl BALUSHOK. Peculiarities of the Everyday Culture of Ukrainian Petty
Nobility in the 19th – the First Half of the 20th Century. The Ethnological Notebooks, 2021, no. 5 (161), pp. 1042–1049
[in Ukrainian]. DOI: https://doi.org/10.15407/nz2021.05.1042.
2. KARACHKIVSKYI, Mykhailo. Northwestern Balta Region (Historical and Geographical Materials Based on the
Journey in Summer of 1928). Historical and Ethnographic Collection of the All‑Ukrainian Academy of Sciences. Kyiv, 1929,
vol. 3, pp. 159–196 [in Ukrainian].
3. KUSHNIR, Viacheslav. Dwelling and Household Buildings of the Kruty Jews. Proceedings of the Historical Faculty.
Odesa, 2006, iss. 17 [in Ukrainian].
4. KUSHNIR, Viacheslav. Ethnology of Odesa Region. Odesa, 2008, 208 pp. [in Ukrainian].
5. KUSHNIR, Viacheslav. Coast on the Ukrainian-Moldovian Border. Proceedings of the Historical Faculty. Odesa,
2019, iss. 30, pp. 75–96 [in Ukrainian].
6. KUSHNIR, Viacheslav. Ukrainians Beyond the Danube. Odesa, 2002, 138 pp. [in Ukrainian].
7. KUSHNIR, Viacheslav. Ukrainians of the Borderland of the Forest Steppe and Steppe. Guidelines. Odesa, 2021, 30 pp.
[in Ukrainian].
8. ZEMSKYI, Yurii, Valerii DIACHOK, compilers. Descriptions of Podillia Governorate (1800–1819). Khmelnytskyi:
KhNU, 2005, 106 pp. [in Ukrainian].
9. SETSINSKY, Efimy, priest, ed. Proceedings of Podolian Diocesan Historical and Statistical Committee. Parishes and
Churches of Podolian Diocese. Kamenets-Podolsky, 1901, iss. 9 [in Russian].
10. TKHORZHEVSKA Tetiana, Liubov YAKYMYNSKA. Levko Yurkevych and the Nobility of the Kodyma River
Region. Folk Art and Ethnology, 2012, iss. 4, pp. 138–146 [in Ukrainian]
11. YURKEVYCH, Levko. Nobility of the Kodyma River Region. Material of the Ethnographic Description. 1920s. /
The Manuscripts Department of V. Vernadskyi National Library of Ukraine. FKh no. 12359, 10 pp. [in Ukrainian].
References
6. Кушнір В. Г. Українці за Дунаєм. Одеса, 2002. 138 c.
7. Кушнір В. Г. Українці порубіжжя Лісостепу і Степу. Методичні рекомендації. Одеса, 2021. 30 с.
8. Описи Подільської губернії (1800–1819 рр.) / упоряд.: Ю. С. Земський, В. В. Дячок. Хмельницький : ХНУ,
2005. 106 с.
9. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета / под ред. священника Ефимия Сецин-
ского. Приходы и церкви Подольской епархии. Каменец-Подольский, 1901. Вып. 9.
10. Тхоржевська Т., Якиминська Л. Левко Юркевич і Покодимська шляхта. Народна творчість та етнологія. 2012.
Вип. 4. С. 138–146.
11. Юркевич Л. Покодимська шляхта. Матеріал етнографічного опису. 20 рр. ХХ ст. / Відділ рукописів Націо-
нальної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. ФХ № 12359. 10 с.
Надійшло / Received 02.10.2023
Рекомендовано до друку / Recommended for publishing 14.12.2023
|