Взуття в українській традиційній культурі

Взуття є важливою складовою костюма. Однак можлива відсутність його в костюмі спричинила відповідне ставлення до взуття, яке склалося і в народній культурі, і у вітчизняній науці. Підставою для написання статті стали колекції взуття музеїв України, пам’ятки образотворчого мистецтва та фото- й кінома...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2019
1. Verfasser:	Сушко, В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2019
Schriftenreihe:	Народна творчість та етнологія
Schlagworte:	Розвідки та матеріали
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204079
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Взуття в українській традиційній культурі / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 4. — С. 48-55. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-204079
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2040792025-07-31T00:16:03Z Взуття в українській традиційній культурі Footwear in Ukrainian Traditional Culture Сушко, В. Розвідки та матеріали Взуття є важливою складовою костюма. Однак можлива відсутність його в костюмі спричинила відповідне ставлення до взуття, яке склалося і в народній культурі, і у вітчизняній науці. Підставою для написання статті стали колекції взуття музеїв України, пам’ятки образотворчого мистецтва та фото- й кіноматеріали. Дослідження обраної тематики в українській етнології велося за двома напрямами: у рамках студій ремісництва та вивчення національного костюма. Взуття змінювалося відповідно до естетичних смаків та матеріального стану населення, особливо під час воєн. Тому впродовж ХХ ст. відбувалися оказіональні повернення до архаїчніших його форм. Взуття, окрім суто функціонального значення, є знаком статусності, характерною рисою станової належності людини. Взуття виконувало роль соціального маркера, підкреслюючи соціальний стан власника. Ставлення громади до шевського ремесла та особи шевця визначалося необхідністю задовольняти потреби населення у взутті: не маючи статусу «знаючої» людини, чоботар сприймався поважною, заможною особою. Shoes are an important part of the costume. However, the possibility of absence in the suit has led to the attitude toward the footwear, which developed in folk culture as well as in Ukrainian science. The collection of footwear in museums in Ukraine and the memorials of fine art, photos, and cinema materials have become the reason for the article writing. The research of the theme chosen by us in Ukrainian ethnology has been conducted in two directions: within the framework of crafts and studies of national costume. Shoes have been changed according to the aesthetic tastes and material conditions of the population, especially during wars; therefore, during the 20th century, occasional returns to more archaic forms have taken place. Footwear, besides a purely functional value, is a sign of status, a characteristic feature of the person's status. Shoes are considered a social marker, emphasizing – proving – the social status of the owner. The attitude of the community to the craft and the shoemaker has been determined by the necessity to satisfy the needs of the population in the shoes: not having the status of a knowing man, the boot is perceived as a typical feature of a respectable, wealthy person. 2019 Article Взуття в українській традиційній культурі / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 4. — С. 48-55. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204079 685.34:39(=161.2) https://doi.org/10.15407/nte2019.04.048 uk Народна творчість та етнологія application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки та матеріали Розвідки та матеріали
spellingShingle	Розвідки та матеріали Розвідки та матеріали Сушко, В. Взуття в українській традиційній культурі Народна творчість та етнологія
description	Взуття є важливою складовою костюма. Однак можлива відсутність його в костюмі спричинила відповідне ставлення до взуття, яке склалося і в народній культурі, і у вітчизняній науці. Підставою для написання статті стали колекції взуття музеїв України, пам’ятки образотворчого мистецтва та фото- й кіноматеріали. Дослідження обраної тематики в українській етнології велося за двома напрямами: у рамках студій ремісництва та вивчення національного костюма. Взуття змінювалося відповідно до естетичних смаків та матеріального стану населення, особливо під час воєн. Тому впродовж ХХ ст. відбувалися оказіональні повернення до архаїчніших його форм. Взуття, окрім суто функціонального значення, є знаком статусності, характерною рисою станової належності людини. Взуття виконувало роль соціального маркера, підкреслюючи соціальний стан власника. Ставлення громади до шевського ремесла та особи шевця визначалося необхідністю задовольняти потреби населення у взутті: не маючи статусу «знаючої» людини, чоботар сприймався поважною, заможною особою.
format	Article
author	Сушко, В.
author_facet	Сушко, В.
author_sort	Сушко, В.
title	Взуття в українській традиційній культурі
title_short	Взуття в українській традиційній культурі
title_full	Взуття в українській традиційній культурі
title_fullStr	Взуття в українській традиційній культурі
title_full_unstemmed	Взуття в українській традиційній культурі
title_sort	взуття в українській традиційній культурі
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2019
topic_facet	Розвідки та матеріали
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204079
citation_txt	Взуття в українській традиційній культурі / В. Сушко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 4. — С. 48-55. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT suškov vzuttâvukraínsʹkíitradicíiníikulʹturí AT suškov footwearinukrainiantraditionalculture
first_indexed	2025-11-30T21:22:29Z
last_indexed	2025-11-30T21:22:29Z
_version_	1850251936118341632
fulltext	48 УДК 685.34:39(=161.2) СушКО ВАЛЕНТиНА кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії і історії мистецтв Харківської державної академії дизайну і мистецтв SUShko vAlenTynA a Ph.D. in History, an associate professor at the Theory and History of Arts Department of Kharkiv State Academy of Design and Arts Бібліографічний опис: Сушко, В. (2019) Взуття в українській традиційній культурі. Народна творчість та етнологія, 4 (380), 48–55 Sushko, V. (2019) Footwear in Ukrainian Traditional Culture. Narodna tvorchist ta etnolohiya [Folk Art and Ethnology], 4 (380), 48–55 ВЗУ Т ТЯ В У К РА ЇНСЬК ІЙ ТРА ДИЦІЙНІЙ К УЛЬТ У РІ Анотація / Abstract Взуття є важливою складовою костюма. однак можлива відсутність його в костюмі спричинила відповідне став- лення до взуття, яке склалося і в народній культурі, і у вітчизняній науці. підставою для написання статті стали колекції взуття музеїв України, пам’ятки образотворчого мистецтва та фото- й кіноматеріали. дослідження обраної тематики в українській етнології велося за двома напрямами: у рамках студій ремісництва та вивчення національного костюма. Взуття можна розподілити на таке, що захищає лише підошву («босоніжки»); таке, що прикриває ступню («по- столи», «лапті», «чуні»); таке, що прикриває ступню та ногу до коліна («черевики», «кóти», «чобітки» та «чобо- ти», «ботинки», «ботильони», «бурки»); таке, що закриває ступню та ногу вище коліна («чоботи»). Шевство не сприймалося як сакральне ремесло, однак було значущим; і це значення спричинилося до «оспівуван- ня» чоботарства та його витворів, а дорожнеча взуття зумовила використання його як атрибута сімейної обрядовос- ті українців та соціального маркера. У поховальній обрядовості воно відіграє певну світоглядну роль. Взуття змінювалося відповідно до естетичних смаків та матеріального стану населення, особливо під час воєн. Тому впродовж ХХ ст. відбувалися оказіональні повернення до архаїчніших його форм. Взуття, окрім суто функціонального значення, є знаком статусності, характерною рисою станової належності людини. Взуття виконувало роль соціального маркера, підкреслюючи соціальний стан власника. Ставлення громади до шевського ремесла та особи шевця визначалося необхідністю задовольняти потреби на- селення у взутті: не маючи статусу «знаючої» людини, чоботар сприймався поважною, заможною особою. Ключові слова: українська традиційна культура, обрядовість, світогляд, костюм, взуття, чоботи, черевики. Shoes are an important part of the costume. However, the possibility of absence in the suit has led to the attitude to the footwear, which developed in folk culture, as well as in Ukrainian science. The collection of footwear of museums of Ukraine [1; 11; 20; 24], the memorials of fine art [25], photo and cinema materials [21] have become the reason for article writing. The research of the theme chosen by us in Ukrainian ethnology has been conducted in two directions: within the framework of crafts and studies of national costume. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 49 Ва лентина Сушко Взуття є важливою складовою костюма: функціональною та знаковою, яка довершує створення загального образу, яскраво та точно характеризує власника. однак саме допоміжний характер, можливість відсут- ності в костюмі й спричинили відповідне ставлення до взуття, яке склалося і в народ- ній культурі, і навіть у вітчизняній науці. Важливу роль у накопиченні фактогра- фічних даних зіграло українське етногра- фічне музейництво, яке з ХІХ ст. – з часу створення перших університетських музе- їв – поставило за мету збір колекцій народно- го костюма, зокрема взуття. Музеї наукових товариств, земських установ, що постали зго- дом, також робили свою справу. Як результат маємо нині достатньо показові колекції, най- давніші зразки яких відносяться до XVIII ст. [1; 11; 20; 24]. Неоціненними є зображуваль- ні джерела: пам’ятки образотворчого мисте- цтва [25] та фото- й кіноматеріали [21]. дослідження обраної нами тематики в українській етнології велося за двома напря- мами: у рамках студій ремісництва та вивчен- ня національного костюма. Роботи науковців кінця ХІХ – початку ХХ ст. вирізняються енциклопедичністю та комплексним характе- ром: тодішні вчені подавали будь-яке явище в динаміці, інтерпретуючи його в широкому культурному контексті. Вони також активно займалися музейним колекціонуванням. Серед досліджень чоботарства як заняття особливе значення мають статистичні доку- менти [16], які містять аналітичні дані щодо розвитку ремесла, занятості майстрів; гото- вої продукції та економічної ефективності шевства. Вивчення чоботарства як ремесла відбувалося впродовж усього розвитку укра- їнського етнології. І хоча не можна сказати, що надто багато науковців займалися цією тематикою, проте й браку дослідників не було: серед них слід назвати д. Багалія [2], В. Білецьку [3], Г. Горинь [8], М. Маслова [12]. Зібраний та узагальнений науковцями фак- тичний матеріал дозволяє оцінити загальні масштаби й динаміку розвитку кустарного шкіряно-взуттєвого промислу в Україні. Суттєвим внеском у процес пізнання тра- диційного народного вбрання та однієї з його важливих складових – взуття – стали праці вчених кінця ХІХ – початку ХХ ст.: видатного українського етнолога й антропо- лога Хв. Вовка [5], академіка ВУАН М. Сум- цова [18], наукова прискіпливість та уваж- ність до найдрібніших деталей народного життя яких досі є прикладом для сучасних пошуковців. Упродовж ХХ – на початку ХХІ ст. вивчен- ня традиційного народного костюма набуває особливої популярності: у монографічних і комплексних дослідженнях о. Воропай [6], к. Матейко [13], Т. Ніколаєва [15], З. Васіна [4], Н. камінська [10] та інші автори роз- кривають питання форми, матеріалів, техні- ки виготовлення та регіональної специфіки національного взуття. У наш час відбувається піднесення студій історико-етнографічних регіонів України, Shoes can be divided into: one that protects only the sole (sandals); the one that covers the foot; one that covers the foot and foot to the knee (shoes and boot); such that closes the foot and foot above the knee (boots). Bootstrap has not been perceived as a sacred craft, but it is significant, and this value contributes to the glorification of booty and its creations, and the high cost of shoes has led to its use as an attribute of the Ukrainians family ritual as a social marker. In funeral rituals it plays a world-view role. Shoes have been changed according to the aesthetic tastes and material conditions of the population, especially during wars, therefore during the XX century occasional return to more archaic forms have taken place. Footwear, besides a purely functional value, is a sign of status, a characteristic feature of the person status. Shoes are considered as a social marker, emphasizing – proving – social status of the owner. The attitude of the community to the craft and the shoemaker has been determined by the necessity to satisfy the needs of the population in the shoes: not having the status of knowing man, the boot is perceived as a typical feature of a respectable, wealthy person. keywords: Ukrainian traditional culture, ritual, world-view, costume, footwear, high boots, shoes. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 50 I S S N 013 0  6 93 6 * Н а р од Н а т в ор ч іс т ь та е т НоЛоГ і я * 4/2 019 автори яких торкаються питань ремісництва та інших, дотичних до теми нашого дослі- дження [1; 7; 11; 14; 17; 20 та ін.]. Тож, на нашу думку, досліджуючи еконо- мічні чинники та описуючи речовий матері- ал, наші попередники оминули увагою сві- тоглядні уявлення та вірування щодо функ- ціонування взуття в побуті та обрядовості, а також соціальний статус шевців, розкрити які є метою нашої розвідки. Українське прислів’я каже: «Видно пана по халявах», – підкреслюючи значення взуття як статусного елемента зовнішності особи. проте саме взуття не належало до сакральних елементів костюма (як сороч- ка чи шапка), а сприймалося ознакою ста- тусності, заможності – тобто належним до «цьогосвітніх», скороминущих цінностей. Тому й до майстра, що створював його, було ставлення як до людини умілої, ремісничої, але цілком звичайної. д. Зеленін як матеріали для виготовлен- ня взуття називав вичинену шкіру, зрідка – хутро, кору дерев, ще рідше – конопляні мотузки, і стверджував, що найдавніше взут- тя шили з морщеної шкіри [9, с. 267]. оче- видно, із цим треба погодитися, адже виник- нення взуття було зумовлене кліматичними, природними факторами, необхідністю уте- плитися в холодну пору року – подібно, як вироби таких домашніх занять, як ткацтво чи деревообробка. І таким воно залишалося тривалий час, особливо в тих регіонах, де умови життя (особливості рельєфу, ґрун- ту, перепади температури, наявність плазу- нів) роблять небезпечним пересування та працю босоніж, наприклад, у карпатах, на поліссі. однак навіть там взуття стає озна- кою престижу, що позначається на способі виготовлення, який набуває декоративності, а згодом – на виокремленні ремесла, у якому не тільки платоспроможність майбутньо- го власника, а й питання «моди», «смаків замовника» грають особливо велику роль. Зі слів народного прислів’я «Не дай, Боже, з свині – чобота, а з Івана – пана» стає зрозу- мілим, що й вибір матеріалу для майбутнього взуття був зумовлений тим, що замовник «може собі дозволити»: волову шкіру, юхто- ву чи сап’янову. дослідження чинбарства, проведене В. Білецькою [3], доводить, що вже за київської Русі існував розподіл май- стрів, які займалися вичинкою шкіри для подальшого використання майстрами різно- го фаху: тих, що шили шапки, виготовляли кожухи чи «справляли» чоботи. Взуття можна розподілити на: таке, що захищає лише підошву («босоніжки»); таке, що прикриває ступню («постоли», «лапті», «чуні»); таке, що прикриває ступню та ногу до коліна («черевики», «кóти», «чобітки» та «чоботи», «ботинки», «ботильйони», «бурки»); таке, що закриває ступню та ногу вище коліна («чоботи»). Найдавніші світські зображення із Софії київської доводять, на наш погляд, правди- вість думки д. Зеленіна про застосування шкіряного взуття типу постолів з панчохами (іл. 1). На жаль, надалі маляри в повнофігурних зображеннях обмежувалися лише показом мисиків – головок взуття. Тому, як і коли з морщеного довкола ступні шматка шкіри взуття перетворюється на пошите з головки, задника та халяв, сказати складно. однак ми знову погоджуємося з д. Зеле- ніним, що це був «виворітний» чобіт [9, с. 267– 268], адже такі чоботи з розкопок козацьких поховань представлені в Націо- нальному музеї українського козацтва на Хортиці (м. Запоріжжя). цей спосіб, коли підметка пришивається до чобота зсереди- ни, після чого весь чобіт змочується водою і вивертається (іл. 2), використовувався чобо- тарями на Слобожанщині в другій половині ХХ ст. [11, с. 41]. проте музейні колекції ціл- ком спростовують твердження д. Зеленіна, що «виворітні» чоботи неодмінно «широкі та неповороткі» [11, с. 42; 1, с. 54; 20, с. 135– 138; 21, листівки 1, 2]: подібні халяви давали змогу зручно взутися. цікаво, що згадані козацькі чоботи не мають жодних обцасів, так само закаблук, як червоні чоботи лубенського полковни- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 51 Ва лентина Сушко ка Леонтія Назаровича Свічки, змальовані наприкінці XVII ст. місцевим живописцем йосипом Івановичем [25, іл. 5]. Решта відо- мих зразків являє нам тільки миски вбрання, які не так показують його особливості, як відповідають церковним канонам зображен- ня. Так триватиме досить довго. однак там, де богомазу – автору парсуни епохи козаць- кого бароко – дозволили зобразити вбрання шляхти трошки коротшим, ми бачимо золоті підківки на підборах [25, іл. 10]. про такі чоботи співали до другої половини ХХ ст. на Слобожанщині свашки – учасниці весільно- го поїзду, що йшов по молоду: поки ми будем стояти, Сиру землю топтати? Ніжками, чобітками, Золотими підківками (записала Л. Новікова 1991 р. в с. Корбині Івани Богодухівського району Харківської області. Подібні тексти були записані О. Коваль й Т. Коваль та іншими етнографами по всій Слобожанщині). Загальновідомою є слобідсько-україн- ська приказка: «два чоботи – пара», яка надзвичайно точно передає характерну осо- бливість традиційного взуття всіх верств і станів: чоботи з однієї пари до початку ХХ ст. були цілком однакові, адже швець для пошиття пари використовував одну колодку. Тому власник мусив «рознашу- вати» власне взуття під праву та ліву ногу сам, а в мові від початку ХХ ст. – тоді, коли вже чоботарі стали використовувати лекала та шити «модельне» взуття (під праву та ліву ногу окремо), – виник вислів, яким оці- нюють людину, що мислить стереотипно: «ти все шиєш (кроєш) на одну колодку (на один копил)». У цей же час ускладнюються (стають бага- тошаровими) підошви та каблук. Взуття стає чоловічим та жіночим не тільки за розміром та власником, а й за кроєм: жіночі черевички отримують «язик», починають застібатися на накидні петлі, зав’язуватися шнурками [1, с. 69; 20, с. 138]. Взуття декорується при- красами, причому розвиток декорування спричиняє виокремлення взуття для різних вікових категорій. дітям взуття шили рідко. У Харківському історичному музеї імені М. Ф. Сумцова екс- понуються дитячі чобітки початку ХХ ст., що їх пошив чоботар із с. Стара Водолага Ново- водолазького району олексій пересада для свого сина [20, с. 137]. Роблячи екскурс у розвиток українського народного взуття, на нашу думку, слід брати до уваги не лише верству чи соціальний статус власника взуття, а й те, у мирні чи воєнні часи воно було створене. Взуття мир- них часів слід визнати за еталонне, адже до цих прообразів тяжіли «склепані» воєнні зразки, багатоманіття яких спричинювалося бідними матеріалами та багатою фантазією наших людей. дослідники не вживають стосовно взут- тя термінів «святкове» та «буденне», адже наявні музейні зразки належать до святко- вого та обрядового вбрання – саме тому воно затрималося в скринях та коморах і пере- йшло до Музейного фонду України. На жаль, питання використання взуття як атрибута родильної обрядовості зали- шається відкритим. проте відоме побажан- ня дівчинці: «Рости велика до черевика, від черевика – до чоловіка, а од вінця – до кінця!» по всій Україні відома пісня «Гриць мене, моя мати, Гриць мене полюбив, Гриць мені, моя мати, черевички купив...», яку співають і нині різноманітні колективи та весільні гості від полтавщини та Сумщини до «Складжаю руснацької пісні» у записах, представлених на каналі Youtube. У петрівчаній пісні зі Сло- божанщини дівчина просить у свого милого купити їй черевички: «купи мені черевички, хоч рублів за п’ять». очевидно, такий пода- рунок був кроком до весілля. чоботи у весільній обрядовості згаду- валися в піснях, використовувалися як риту- альний викуп: оце ж тії чоботи, Що зять дав, А за ції чоботи дочку взяв. чоботи, чоботи із бичка, www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 52 I S S N 013 0  6 93 6 * Н а р од Н а т в ор ч іс т ь та е т НоЛоГ і я * 4/2 019 чом діла не робите, як дочка? чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені! У всіх регіонах України відомий цей ритуал, коли на другий день весілля молодий дарує тещі чоботи. На початку ХХ ст. видатний український вчений Хв. Вовк писав: «…в свята, особливо в дощові дні можна спостерігати зворушу- ючу картинку, як селянки йдуть до церкви, ляпаючи босими ногами по болоті та несучи свої чоботи, а часто навіть і сап’янці просто в руках» [5, с. 152]. Воєнні лихоліття перетворювали взуття не просто на коштовну річ, а на недоступну розкіш. І то не лише для селян. к. паустов- ський згадував про одесу, яка стукотіла у 1920-х роках дерев’яними «босоніжками». д. Зеленін, який у 1916–1925 роках пере- бував у Харкові, навів зображення такого «взуття» [9, с. 271]. На Слобожанщині по другій світовій війні «дівчата-підлітки знаходили вихід із “босоногого” становища і крейдою писали собі на ногах босоніжки, змазували білком з яйця “парусові тухлі”, “шоб блищали і були красіві”». Як згадували слобожани старшого віку, відвідання школи, коли «на одній нозі – чобіт, на другій – ботинок», не було чимось дивним для оточуючих [11, с. 57] черевички для дівчини були великою радістю: «Як узую черевики, та й піду я на музики!», «черевич- ки з рогозу не бояться морозу!». У поховальній обрядовості поширені- шим давнім звичаєм слід визнати заборону взувати небіжчика [19, с. 145–146]. однак українці з підросійської частини Слобожан- щини [19, с. 145], гуцули [польові матеріали авторки, експедиція на Гуцульщину, 2012 р.], бойки з Івано-Франківщини [польові мате- ріали авторки, 2008 р.] небіжчика взувають. при чому гуцули та бойки – у постоли з кап- чурами, а сучасні слобожани – у «світське» взуття. Наші відомості про «білі тапочки», що їх шив до 1970-х років у с. Липці Хар- ківського району Харківської області дід Мороз, обмежуються описом: «тряпошні, на живу нитку». Відоме побажання-погро- за – «Щоб я тебе бачив у гробу у білих тап- ках», – наводить на думку, що застосування цього атрибута не є суто народним. цікавою спробою «відродження традицій», на нашу думку, є застосування працівниками харків- ської фірми «Ритуал» досить гарно пошитих у вигляді домашніх капців, але без твердої підошви, під час виносу тіла з помешкан- ня. перед похованням або в крематорії цей атрибут повертається працівниками фірми. Тож, взуття як атрибут присутнє в усіх видах сімейної обрядовості, однак швидше як соціальний маркер. Тільки у поховальній обрядовості воно відіграє певну роль. Шевство досить часто фігурує в дитячо- му фольклорі: наприклад, забавлянка «куй, куй, чобіток» розповсюджена по всій Украї- ні; саме шевством займається котик-коточок у колисковій тощо. В українській народній традиції велике значення мають дівочі ворожіння на долю. одним з найпоширеніших було кидання чобота через ворота або хату. Способом висловити громадське обу- рення поведінкою дівчини було хлопання її халявами чобіт, від чого пішла відповідна назва жінок легкої поведінки. Українське прислів’я «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не втручайся» блискуче було проілюстровано свого часу Г. квіткою-основ’яненком на прикладі села Липець – тоді сотенного містечка Харків- ського полку. У ньому засновник української прози передає й ставлення до майстра як до людини поважної, але цілком звичайної – не мистця, а умільця; не відуна, а вихованця, який добре засвоїв свій урок. дещо скептично-гумористичне ставлен- ня до шевця висловлює й Іван Величков- ський в епіграмі «Шевцю убогому стихи»: Єдиному шевцю, же ся не згодил́о шило, для того сам звівся на шило [22, c. 313]. Стереотипів стосовно чоботарів серед нечо- ботарів було декілька, при чому абсолютно протилежних: 1) чоботарі-п’яниці, які зловжи- www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 53 Ва лентина Сушко вають ненормативною лексикою («матюкаєть- ся, як сапожник») та ходять босоніж (пошити собі – ніколи, та й зловживання алкоголем заважає); 2) чоботарі – досить багаті люди, до яких гроші приходять легко («Стук-гряк! Та й п’ятак!»). Можливо, від цього походить понят- тя «фарт» (успіх, який приходить без жодних зусиль, і на який чекають під час сесії легко- важні студенти). однак, як і будь-які стерео- типи, ці погляди далекі від правди. чоботарі обиралися титарями церков, як уже згаданий дід Мороз – Никифор Федорович кльований (1888–1975) із с. Липці Харківського району Харківської області; шанувалися громадами, у яких вони жили [11, с. 41, 43] отже, хоча шевство не сприймалося сакральним ремеслом, як, наприклад, гон- чарство, проте і профанне його значення спричинилося до оспівування чоботарства та його витворів, а дорожнеча взуття зумови- ла використання його як атрибута всіх видів сімейної обрядовості українців. Взуття змінювалося відповідно до естетич- них смаків та матеріального стану населення. Тому впродовж ХХ ст. відбувалися оказіо- нальні повернення до архаїчніших форм. Взуття, окрім того, що виконує суто функ- ціональне значення, є знаком статусності, характерною рисою станової належності людини. Взуття виконувало роль соціально- го маркера, підкреслюючи / доводячи соці- альний стан власника. Ставлення громади до шевського ремесла та особи шевця визначалося необхідністю задовольняти потреби населення у взутті: не маючи статусу посвяченої особи, «знаючої» людини, чоботар сприймався поважною, заможною особою. Список використаних джерел 1. Астахова о. В., крупа Т. М., Сушко В. А. Свята та побут Слобожанщини : альбом. 2-ге вид. Харків : коло- рит, 2008. 143 с.; іл. 2. Багалій д. І. Історія Слобідської України : моно- графія. Харків : основа, 1990. 256 с. : іл. 3. Білецька В. чинбарське та кушнірське ремесло в Богодухові на Харківщині. Харків : Харківська науково- дослідна кафедра історії укр. літ., 1926. 198 с. 4. Васіна З. о. Український літопис вбрання : [кни- га-альбом]. київ : Мистецтво, 2006. Т. 2 : ХІІІ – початок ХХ ст. Науково-художні реконструкції. 448 с. 5. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антро- пології : розвідка. київ : Мистецтво, 1995. 336 с. 6. Воропай о. Звичаї нашого народу : етнографічний нарис. Харків : Фоліо, 2004. 508 с. 7. Глушко М., Хомчак Л. Надсяння: традиційна куль- тура і побут (етнолінгвістичні скарби). Львів, 2017. 592 с. 8. Горинь Г. й. З історії шевства на Україні. Народна творчість та етнографія. 1981. № 6. С. 54–58. 9. Зеленин д. к. Восточнославянская этнография / пер. с нем. к. д. цивиной ; примеч. Т. А. Бернштам, Т. В. Станюкович, к. В. чистова ; послесл. к. В. чи- стова. Москва : Наука ; Главная редакция восточной литературы, 1991. 511 с. : ил. 10. камінська Н. М., Нікуленко С. І. костюм в Украї- ні від епохи київської Русі до ХХІ століття : навчальний посібник. Харків : Золоті сторінки, 2004. 208 с. 11. коваль о. В., коваль Т. п. Вбрання українців Слобожанщини ХХ століття: за матеріалами народ- ного художнього фольклорно-етнографічного колек- тиву «Вербиченька» Нововодо лазького БдЮТ / за заг. ред. В. А. Сушко. Харків : Тім пабліш Груп, 2017. 100 с., іл. 12. Маслов М. п. кустарна шкіряно-взуттєва про- мисловість України у другій половині ХІХ – першій тре- тині ХХ сторіччя. URL : http://www.uk.x-pdf.ru/. 13. Матейко к. І. Український народний одяг. київ : Наукова думка, 1977. 224 с. 14. Муравський шлях – 97 : Матеріали фольклор- но-етнографічної експедиції «Муравський шлях–97» (по селах Богодухівського, Валківського, краснокут- ського та Нововодолазького районів) / упоряд. краси- ков М. М., олійник Н. п., осадча В. М., Семенова М. о. Харків : ХдІк, 1998. 360 с. 15. Ніколаєва Т. о. Історія українського костюма. київ : Либідь, 1996. 176 с ; іл. 16. описи Харківського намісництва кінця XVIII ст.: описово-статистичні джерела / АН УРСР, Археограф. комісія та ін. ; упоряд. В. о. пірко, о. І. Гуржій ; ред- кол. п. С. Сохань (відп. ред.) та ін. київ : Наукова думка, 1991. 220, /3/ с., [24] л. іл. : іл. 17. пономар Л. Г. Народний одяг правобережного полісся середини ХІХ – середини ХХ століть. Історико- етнографічний атлас. Словник. київ : Бизнесполиграф, 2015. 268 с : іл. 18. Сумцов М. Ф. Слобожане : Історико-етнографіч- на розвідка. Харків : Акта, 2002. 282 с. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 54 I S S N 013 0  6 93 6 * Н а р од Н а т в ор ч іс т ь та е т НоЛоГ і я * 4/2 019 19. Сушко В. А. Життя незкінченне: поховальна об- рядовість українців Слобожанщини ХІХ–ХХІ ст. : моно- графія. Харків : СпдФо Бровін о. В., 2012. 236 с. 20. Традиційне народне вбрання Харківщини : аль- бом / упоряд. Г. В. Лук’янець. Харків : Точка, 2018. 21. Україна й українці: типажі, краєвиди, побут: книга листівок : набір з 30 подарунково- поштових лис- тівок із фондів УцНк «Музей Івана Гончара». київ, 2009. 22. Українська література XVII ст. Синкрет. пи- семність. поезія. драматургія. Белетристика / упоряд., приміт. і вступ. стаття В. І. крекотня ; ред. тому о. В. Мишанич. київ : Наук. думка, 1987. 608 с. 23. Українська минувшина : ілюстрований етногра- фічний довідник / пономарьов А., Артюх Л., косміна Т. та ін. київ : Либідь, 1994. 256 с. ; іл. 24. Українське народне мистецтво. Вбрання. київ : державне видавництво образотворчого мистецтва і му- зичної літератури УРСР, 1961. 327 с. 25. Український живопис. Сто вибраних творів : альбом / Авт.-упоряд. Ю. В. Беличко. київ : Мистецтво, 1988. 191 с. : іл. References 1. Astakhova O. (2008) Sviata ta pobut Slobozhansh- chyny [Slobozhanshchyna’s Holidays and Mode of Life (album, 2nd edition) (O. Astakhova, T. Krupa, V. Sushko). Kharkiv: Koloryt, 143 pp.; ill. 2. Bahaliy D. (1990) Istoriya Slobidskoyi Ukrayiny: monohrafiya [History of Sloboda Ukraine: A Monograph. Kharkiv: Osnova, 256 pp., ill. 3. Biletska V. (1926) Chynbarske ta kushnirske remeslo v Bohodukhovi na Kharkivshchyni [Curriery and Furriery in Bohodukhiv (Kharkivshchyna)]. Kharkiv: Kharkiv Re- search Department of Ukrainian Literature History, 198 pp. 4. Vasina Z. (2006) Ukrayinskyy litopys vbrannia: [kny- ha-albom]. T. 2: XIII – pochatok XX st. Naukovo-khudozhni rekonstruktsiyi [Ukrainian Chronicle of Clothes: [A Book- Album] Vol. 2: XIIIth to Early XXth Century. Scientific and Artistic Reconstructions]. Kyiv: Mystetstvo, 448 pp. 5. Vovk Khv. (1995) Studiyi z ukrayinskoyi etnohrafiyi ta antropolohiyi: rozvidka [Studies on Ukrainian Ethnography and Anthropology: A Research]. Kyiv: Mystetstvo, 336 pp. 6. Voropay O. (2004) Zvychayi nashoho narodu: Et- nohrafichnyy narys [The Customs of Our People: An Ethno- graphic Essay]. Kharkiv: Folio, 508 pp. 7. Hlushko M., Khomchak L. (2017) Nadsiannia: tra- dytsiyna kultura i pobut (etnolinhvistychni skarby) [Nadsian- nia: Its Traditional Culture and Mode of Life (Ethno-Lin- guistic Treasures)]. Lviv, 592 pp. 8. Horyn H. (1981) Z istoriyi shevstva na Ukrayini [From the History of Shoemaking in Ukraine]. Narodna tvorchist ta etnohrafiya [Folk Art and Ethnography], no. 6, pp. 54–58. 9. Zelenin D. (1991) Vostochnoslavianskaya étnografiya [East Slavonic Ethnography]. (translated from german by K. Tsivina, annotated by T. Bernshtam, T. Staniukovich and K. Chistova, an afterword made by K. Chistova). Moscow: Nauka; Main Editorial Office of Eastern Literature, 511 pp., ill. 10. Kaminska N., Nikulenko S. (2004) Kostium v Ukrayini vid epokhy Kyyivskoyi Rusi do XXI stolittia: navchal- nyy posibnyk [Costume in Ukraine from the Era of Kyivan Rus to the XXIst Century: A Tutorial]. Kharkiv: Zoloti sto- rinky, 208 pp. 11. Koval O., Koval T. (2017) Vbrannia ukrayintsiv Slobozhanshchyny XX stolittia: za materialamy narodnoho khudozhinoho folklorno-etnohrafichnoho kolektyvu «Verby- chenka» Novovodolazkoho BDYUT [Attire of the XXth- Century Slobozhanshchyna Ukrainians: After the Materi- als of the Folk Art Folkloric and Ethnographic Team Ver- bychenka of the Nova Vodolaha Centre for Children’s and Youth’s Creativity] (ed.-in-chief V. Sushko). Kharkiv: Team Publish group, 100 pp., ill. 12. Maslov M. Kustarna shkiriano-vzuttieva promyslovist Ukrayiny u druhiy polovyni XIX – pershiy tretyni XX storich- chia [Handicraft Leathers Industry of Ukraine in the Latter Half of the XIXth to the First Third of the XXth Century]. URL: http://www.uk.x-pdf.ru/. 13. Mateyko K. (1977) Ukrayinskyy narodnyy odiah [Ukrainian Folk Clothes]. Kyiv: Naukova dumka, 224 pp. 14. Krasykov M., Oliynyk N., Osadcha V., Semenova M. (compilers) (1998) Muravskyy shliakh–97: Materialy folk- lorno-etnohrafichnoyi ekspedytsiyi «Muravskyy shliakh–97» (po selakh Bohodukhivskoho, Valkivskoho, Krasnokutskoho ta Novovodolazkoho rayoniv) [Murava Trail–97: Materials of the Folk Ethnographic Expedition Murava Trail–97 (To the Villages of Bohodukhiv, Valky, Krasnokutsk, and Nova Vodolaha Districts)]. Kharkiv: Kharkiv State Institute of Culture, 360 pp. 15. Nikolayeva T. (1996) Istoriya ukrayinskoho kostiuma [History of Ukrainian Costumes]. Kyiv: Lybid, 176 pp., ill. 16. Pirko V., Hurzhiy O. (compiler) (1991) Opysy Kharkivskoho namisnytstva kintsia XVIII st.: Opysovo-stat- ystychni dzherela [Descriptions of the Kharkov Viceroyalty in the Late XVIIIth Century: Descriptive-Statistical Sourc- es] (ed.-in-chief P. Sokhan) (AS Ukrainian SSR, Archeo- graphic Commission and others). Kyiv: Naukova dumka, 220, /3/ pp., [24] sheets of ill. 17. Ponomar L. (2015) Narodnyy odiah Pravoberezh- noho Polissia seredyny XIX – seredyny XX stolit. Istoryko- etnohrafichnyy atlas. Slovnyk [Folk Clothes of Right-Bank Polissia in the Mid-XIXth to mid-XXth Century. Historical and Ethnographic Atlas. Vocabulary]. Kyiv: Biznespoligraf, 268 pp., ill. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 55 Ва лентина Сушко 18. Sumtsov M. (2002) Slobozhane: Istoryko-etnohra- fichna rozvidka [Sloboda Inhabitants: A Historical and Eth- nographical Study]. Kharkiv: Acta, 282 pp. 19. Sushko V. (2012) Zhyttia nezkinchenne: pokhoval- na obriadovist ukrayintsiv Slobozhanshchyny XIX–XXI st.: monohrafiya [Never-Ending Life: Funeral Rites of the XIXth– XXIst-Century Slobozhanshchyna Ukrainians: A Monograph]. Kharkiv, SPDFO Brovin O.V., 236 pp. 20. Lukyanets H. (compiler) (2018) Tradytsiyne narodne vbrannia Kharkivshchyny: albom [Traditional Folk Attire of Kharkivshchyna: An Album]. Kharkiv: Tochka. 21. (2009) Ukrayina y ukrayintsi: typazhi, krayevydy, po- but: Knyha lystivok: nabir z 30 podarunkovo-poshtovykh lys- tivok iz fondiv UTsNK «Muzey Ivana Honchara» [Ukraine and Ukrainians: Character Types, Landscapes, and Mode of Life: A Book of Postcards: A Set of 30 gift Postal Cards from the Funds of the Ukrainian Centre of Folk Culture Ivan Honchar Museum]. Kyiv. 22. Krekoten V. (compiler, annotator, author of prolu- sion) (1987) Ukrayinska literatura XVII st.: Synkretychna pysemnist. Poeziya. Dramaturhiya. Beletrystyka [XVIIth- Century Ukrainian Literature: Syncretic Written Language. Poetry. Dramatic Works. Bélles-Léttres] (edition’s editor O. Myshanych). Kyiv: Naukova dumka, 608 pp. 23. Ponomariov A., Artiukh L., Kosmina T. et al. (1994) Ukrayinska mynuvshyna: Iliustrovanyy etnohrafichnyy dovid- nyk [The Ukrainian Past: An Illustrated Ethnographic Ref- erence Book]. Kyiv: Lybid, 256 pp., ill. 24. (1961) Ukrayinske narodne mystetstvo. Vbrannia [Ukrainian Folk Art. Clothes]. Kyiv: State Publishing House of Fine Arts and Musical Literature of the Ukrainian SSR, 327 pp. 25. Belychko Yu. (author-compiler) (1988) Ukray- inskyy zhyvopys. Sto vybranykh tvoriv: albom [Ukrainian Painting. One Hundred Selected Works: An Album]. Kyiv: Mystetstvo, 191 pp., ill. www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Взуття в українській традиційній культурі

Institution

Ähnliche Einträge