Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи
У статті досліджується історико-культурний досвід життя українців у поліетнічному середовищі Башкортостану. Аналізуються історія заселення краю, демографічні, соціокультурні, ідентифікаційні процеси серед української спільноти республіки. Українська етнокультурна спадщина розглядається в контексті м...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Народна творчість та етнологія |
|---|---|
| Дата: | 2019 |
| Автори: | , , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2019
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204109 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи / В. Бабенко, М. Пилипак, Д. Чернієнко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 5. — С. 26-43. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-204109 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Бабенко, В. Пилипак, М. Чернієнко, Д. 2025-06-25T10:43:25Z 2019 Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи / В. Бабенко, М. Пилипак, Д. Чернієнко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 5. — С. 26-43. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204109 39(470.57=161.2):323.15 https://doi.org/10.15407/nte2019.05.026 У статті досліджується історико-культурний досвід життя українців у поліетнічному середовищі Башкортостану. Аналізуються історія заселення краю, демографічні, соціокультурні, ідентифікаційні процеси серед української спільноти республіки. Українська етнокультурна спадщина розглядається в контексті міжетнічної взаємодії, її взаємовпливу з традиційними культурами автохтонних народів. Башкортостан в силу історичних факторів належав до тих регіонів Росії, де сформувався один із найбільших анклавів українського населення (у 1930-х роках –100 тис.). За даними перепису 2010 року – 39 875 осіб. Джерельну базу статті, окрім історичних джерел, складають матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, що проводилися авторами статті в українських селах республіки в 1970–2016 роках (В. Бабенко) та у 2011–2016 роках (М. Пилипак, Д. Чернієнко). Перша хвиля переселенського руху в Південне Приуралля почалася в 1630-х роках, коли для будівництва фортець на нових південно-східних кордонах Російської держави залучали козаків та селян. У серпні 1739 року було видано указ про переселення в Оренбурзьку губернію «черкас», або українців. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. відбулися нові хвилі переселень, сформувалися три основні ареали розселення українців: у Белебеївському повіті (52,8 % від загальної кількості українців в Уфимській губернії), у Стерлітамакському повіті (21,29 %), в Уфимському повіті (21,38 %). До початку 1960-х років українське населення традиційно було сільським; за даними 2002 року міські мешканці вже складали 80,14 %. У 1941–1943 роках в евакуації в Уфі перебували Академія наук УРСР (18 наукових інститутів), творчі спілки, театри та провідні музеї. Українські науковці, письменники, актори, співаки, художники зробили значний внесок у розвиток науки і культури Башкирії. Уже в першій чверті ХХ ст. розпочався процес мовної асиміляції українців за рахунок витіснення української мови з усіх сфер життя. The historical-cultural experience of Ukrainians’ life in the polyethnic surroundings of Bashkortostan is investigated in the article. The history of regional settlement, demographic, socio-cultural, and identification processes among the representatives of the Ukrainian community of the republic is analyzed. Ukrainian ethno-cultural heritage is considered in the context of interethnic cooperation, its interplay with the traditional cultures of indigenous nations. Because of the historical factors, Bashkortostan belongs to those regions of Russia, where one of the largest enclaves of Ukrainian population (in the 1930s –100,000) has been formed. According to the census figures of 2010 39 875 persons. The source base of the article consists of the historical sources, materials of folklore-ethnographic expeditions, conducted by the article authors in the Ukrainian villages of the republic in the 1970–2016 (V. Babenko) and in 2011–2016 (M. Pylypak, D. Cherniyenko). The first wave of the migrant movement to the Southern Ural started in the 1630s, when the Cossacks and peasants were attracted to build fortresses on the new south-east boundaries of the Russian state. In August 1739, a decree on the resettling of Cherkasy or Ukrainians was issued. In the late ХVІІІth – early ХІХth centuries, new waves of migrations occurred. Three main areas of Ukrainian settlement have been formed in Belebeyivskyi district (52.8 % of the total number of Ukrainians in Ufa province), Sterlitamakskyi district (21.29 %), and Ufa district (21.38 %). Till the beginning of the 1960s Ukrainian population was traditionally rural. According to the information from 2002, urban inhabitants make up 80.14 %. In 1941–1943 Academy of Sciences of the Ukrainian SSR (18 scientific institutes), creative societies, theatres, and leading museums were evacuated to Ufa. Ukrainian scientists, writers, actors, singers, and artists have made a considerable contribution to the development of science and culture of Bashkiria. The process of language assimilation of Ukrainians began in the first quarter of the ХХ century through the Ukrainian language suppression in all spheres of life. uk Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Народна творчість та етнологія З історії та теорії науки Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи Ukrainians in Bashkortostan: Historical-Cultural Experience of a Small Ethnic Group Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| spellingShingle |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи Бабенко, В. Пилипак, М. Чернієнко, Д. З історії та теорії науки |
| title_short |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| title_full |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| title_fullStr |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| title_full_unstemmed |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| title_sort |
українці в башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи |
| author |
Бабенко, В. Пилипак, М. Чернієнко, Д. |
| author_facet |
Бабенко, В. Пилипак, М. Чернієнко, Д. |
| topic |
З історії та теорії науки |
| topic_facet |
З історії та теорії науки |
| publishDate |
2019 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Народна творчість та етнологія |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukrainians in Bashkortostan: Historical-Cultural Experience of a Small Ethnic Group |
| description |
У статті досліджується історико-культурний досвід життя українців у поліетнічному середовищі Башкортостану. Аналізуються історія заселення краю, демографічні, соціокультурні, ідентифікаційні процеси серед української спільноти республіки. Українська етнокультурна спадщина розглядається в контексті міжетнічної взаємодії, її взаємовпливу з традиційними культурами автохтонних народів. Башкортостан в силу історичних факторів належав до тих регіонів Росії, де сформувався один із найбільших анклавів українського населення (у 1930-х роках –100 тис.). За даними перепису 2010 року – 39 875 осіб. Джерельну базу статті, окрім історичних джерел, складають матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, що проводилися авторами статті в українських селах республіки в 1970–2016 роках (В. Бабенко) та у 2011–2016 роках (М. Пилипак, Д. Чернієнко). Перша хвиля переселенського руху в Південне Приуралля почалася в 1630-х роках, коли для будівництва фортець на нових південно-східних кордонах Російської держави залучали козаків та селян. У серпні 1739 року було видано указ про переселення в Оренбурзьку губернію «черкас», або українців. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. відбулися нові хвилі переселень, сформувалися три основні ареали розселення українців: у Белебеївському повіті (52,8 % від загальної кількості українців в Уфимській губернії), у Стерлітамакському повіті (21,29 %), в Уфимському повіті (21,38 %). До початку 1960-х років українське населення традиційно було сільським; за даними 2002 року міські мешканці вже складали 80,14 %. У 1941–1943 роках в евакуації в Уфі перебували Академія наук УРСР (18 наукових інститутів), творчі спілки, театри та провідні музеї. Українські науковці, письменники, актори, співаки, художники зробили значний внесок у розвиток науки і культури Башкирії. Уже в першій чверті ХХ ст. розпочався процес мовної асиміляції українців за рахунок витіснення української мови з усіх сфер життя.
The historical-cultural experience of Ukrainians’ life in the polyethnic surroundings of Bashkortostan is investigated in the article. The history of regional settlement, demographic, socio-cultural, and identification processes among the representatives of the Ukrainian community of the republic is analyzed. Ukrainian ethno-cultural heritage is considered in the context of interethnic cooperation, its interplay with the traditional cultures of indigenous nations. Because of the historical factors, Bashkortostan belongs to those regions of Russia, where one of the largest enclaves of Ukrainian population (in the 1930s –100,000) has been formed. According to the census figures of 2010 39 875 persons. The source base of the article consists of the historical sources, materials of folklore-ethnographic expeditions, conducted by the article authors in the Ukrainian villages of the republic in the 1970–2016 (V. Babenko) and in 2011–2016 (M. Pylypak, D. Cherniyenko). The first wave of the migrant movement to the Southern Ural started in the 1630s, when the Cossacks and peasants were attracted to build fortresses on the new south-east boundaries of the Russian state. In August 1739, a decree on the resettling of Cherkasy or Ukrainians was issued. In the late ХVІІІth – early ХІХth centuries, new waves of migrations occurred. Three main areas of Ukrainian settlement have been formed in Belebeyivskyi district (52.8 % of the total number of Ukrainians in Ufa province), Sterlitamakskyi district (21.29 %), and Ufa district (21.38 %). Till the beginning of the 1960s Ukrainian population was traditionally rural. According to the information from 2002, urban inhabitants make up 80.14 %. In 1941–1943 Academy of Sciences of the Ukrainian SSR (18 scientific institutes), creative societies, theatres, and leading museums were evacuated to Ufa. Ukrainian scientists, writers, actors, singers, and artists have made a considerable contribution to the development of science and culture of Bashkiria. The process of language assimilation of Ukrainians began in the first quarter of the ХХ century through the Ukrainian language suppression in all spheres of life.
|
| issn |
0130-6936 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204109 |
| citation_txt |
Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід малої етнічної групи / В. Бабенко, М. Пилипак, Д. Чернієнко // Народна творчість та етнологія. — 2019. — № 5. — С. 26-43. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT babenkov ukraíncívbaškortostaníístorikokulʹturniidosvídmaloíetníčnoígrupi AT pilipakm ukraíncívbaškortostaníístorikokulʹturniidosvídmaloíetníčnoígrupi AT černíênkod ukraíncívbaškortostaníístorikokulʹturniidosvídmaloíetníčnoígrupi AT babenkov ukrainiansinbashkortostanhistoricalculturalexperienceofasmallethnicgroup AT pilipakm ukrainiansinbashkortostanhistoricalculturalexperienceofasmallethnicgroup AT černíênkod ukrainiansinbashkortostanhistoricalculturalexperienceofasmallethnicgroup |
| first_indexed |
2025-11-25T23:48:49Z |
| last_indexed |
2025-11-25T23:48:49Z |
| _version_ |
1850584750759084032 |
| fulltext |
2 6
У К РА ЇНЦІ В БА ШКОР ТОСТА НІ:
ІСТОРИКО-К УЛЬТ У РНИЙ ДОСВІ Д
М А ЛОЇ ЕТНІ ЧНОЇ ГРУ ПИ
УДК 39(470.57=161.2):323.15
БАБЕНКО ВАСИЛЬ
кандидат історичних наук, доцент, директор Уфимської філії Московського державного гуманітарного
університету ім. М. О. Шолохова, почесний голова регіональної громадської організації «Республіканський
національно-культурний центр українців Башкортостану “Кобзар”» (РФ)
BABENKO VASYL
a Ph.D. in History, an associate professor, the head of the Ufa Brunch of the Sholokhov Moscow State Univercity
for Humanities, honorary chief of regional social Kobzar organization, Republican National-Cultural Centre of
Ukrainians of Bashkortostan (The Russian Federation)
ПИЛИПАК МАКСИМ
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник центру соціокультурного аналізу Інституту
стратегічних досліджень Республіки Башкортостан Академії наук Республіки Башкортостан (РФ)
PYLYPAK MAKSYM
a Ph.D. in History, a senior research fellow of the Centre of Socio-Cultural Analysis of the Institute of Strategical
Studies of the Republic of Bashkortostan, Academy of Sciences of the Republic of Bashkortostan (the Russian
Federation)
ЧЕРНІЄНКО ДЕНИС
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії держави Комітету науки
Міністерства освіти і науки Республіки Казахстан (Нур-Султан)
CHERNIENKO DENIS
PhD in History, Senior Researcher, Institute of History of the State of the Committee of Science of the Ministry
of Education and Science of the Republic of Kazakhstan (Nur-Sultan)
DOI ?????????????
Бібліографічний опис:
Бабенко, В., Пилипак, М., Чернієнко, Д. (2019) Українці в Башкортостані: історико-культурний досвід
малої етнічної групи. Народна творчість та етнологія, 5 (381), 26–43.
Babenko, V., Pylypak, M., Chеrniyenko, D. (2019) Ukrainians in Bashkortostan: Historical-Cultural Experience
of a Small Ethnic Group. Folk Art and Ethnology, 5 (381), 26–43.
Анотація / Abstract
У статті досліджується історико-культурний досвід життя українців у поліетнічному середовищі Башкортоста-
ну. Аналізуються історія заселення краю, демографічні, соціокультурні, ідентифікаційні процеси серед української
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
27
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
спільноти республіки. Українська етнокультурна спадщина розглядається в контексті міжетнічної взаємодії, її вза-
ємовпливу з традиційними культурами автохтонних народів.
Башкортостан в силу історичних факторів належав до тих регіонів Росії, де сформувався один із найбільших ан-
клавів українського населення (у 1930-х роках –100 тис.). За даними перепису 2010 року – 39 875 осіб. Джерельну
базу статті, окрім історичних джерел, складають матеріали фольклорно-етнографічних експедицій, що проводилися
авторами статті в українських селах республіки в 1970–2016 роках (В. Бабенко) та у 2011–2016 роках (М. Пилипак,
Д. Чернієнко). Перша хвиля переселенського руху в Південне Приуралля почалася в 1630-х роках, коли для будівни-
цтва фортець на нових південно-східних кордонах Російської держави залучали козаків та селян. У серпні 1739 року
було видано указ про переселення в Оренбурзьку губернію «черкас», або українців. Наприкінці ХVІІІ – на по-
чатку ХІХ ст. відбулися нові хвилі переселень, сформувалися три основні ареали розселення українців: у Белебеїв-
ському повіті (52,8 % від загальної кількості українців в Уфимській губернії), у Стерлітамакському повіті (21,29 %),
в Уфимському повіті (21,38 %). До початку 1960-х років українське населення традиційно було сільським; за даними
2002 року міські мешканці вже складали 80,14 %. У 1941–1943 роках в евакуації в Уфі перебували Академія наук
УРСР (18 наукових інститутів), творчі спілки, театри та провідні музеї. Українські науковці, письменники, актори,
співаки, художники зробили значний внесок у розвиток науки і культури Башкирії. Уже в першій чверті ХХ ст. розпо-
чався процес мовної асиміляції українців за рахунок витіснення української мови з усіх сфер життя.
Ключові слова: Башкортостан, українська спільнота, українська культура, асиміляція.
Historical-cultural experience of Ukrainians’ life in polyethnic surroundings of Bashkortostan is investigated in the
article. The history of region settlement, demographic, socio-cultural, identification processes among the representatives of
Ukrainian community of republic are analyzed. Ukrainian ethno-cultural heritage is considered in the context of interethnic
cooperation, its interplay with traditional cultures of indigenous nations.
Because of the historical factors Bashkortostan belongs to those regions of Russia, where one of the largest enclaves of
Ukrainian population (in the 1930s –100 000) has been formed. According to the census figures of 2010 – 39 875 persons.
The source base of the article consists of the historical sources, materials of folklore-ethnographic expeditions, conducted by
the article authors in the Ukrainian villages of the republic in the 1970–2016 (V. Babenko) and in 2011–2016 (M. Pylypak,
D. Cherniyenko). The first wave of the migrant motion to the Southern Ural starts in the 1630s, when the Cossacks and peasants
have been attracted to build fortresses on new south-east boundaries of the Russian state. In August, 1739 a decree on the
resettling of cherkasy or Ukrainians has been issued. In the late ХVІІІth – early ХІХth centuries new waves of migrations have
happened. Three main areas of Ukrainians settling have been formed in Belebeyivskyi district (52.8 % from the total number
of Ukrainians in Ufa province), Sterlitamakskyi district (21.29 %), Ufa district (21.38 %). Till the beginning of the 1960s
Ukrainian population has been rural traditionally. According to the information of 2002 urban inhabitants make 80.14 %. In
1941–1943 Academy of Sciences of Ukrainian SSR (18 scientific institutes), creative societies, theatres and leading museums
have been evacuated to Ufa. Ukrainian scientists, writers, actors, singers, artists have made a considerable contribution to the
development of science and culture of Bashkiria. The process of language assimilation of Ukrainians has begun in the first
quarter of the ХХ century through the Ukrainian language suppression from all spheres of life.
Keywords: Bashkortostan, Ukrainian community, Ukrainian culture, assimilation.
Башкортостан у силу історичних факто-
рів належав до тих регіонів Росії, де сформу-
вався один із найбільших анклавів україн-
ського населення. Наприкінці 1930-х років
тут проживало майже 100 тис. українців. За
останні десятиліття кількість українського
населення Башкортостану, як і в цілому в
Російській Федерації, помітно зменшилася.
За даними перепису 2010 року, в республіці
проживає 39 875 осіб (за переписом 1989 р. –
74 990; у 2002 році – 55 249). Водночас етно-
культурна спадщина саме цієї української
спільноти є однією з найбільш досліджених
на теренах Росії. Загальна бібліографія з
українознавства в Башкортостані включає
наукові й публіцистичні видання й нарахо-
вує понад 400 найменувань [11]. Джерельну
базу статті, окрім історичних джерел, скла-
дають матеріали фольклорно-етнографіч-
них експедицій, що проводилися авторами
статті в українських селах республіки в
1970–2016 роках (В. Бабенко) та у 2011–
2016 роках (М. Пилипак, Д. Чернієнко).
Перші згадки про українців на території
Башкирії зафіксовано в писемних джере-
лах початку XVII ст. У 1574 році, у місці,
де річка Сутолока впадає в річку Білу, було
засновано фортецю (з 1586 р. – місто) Уфа.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
28
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
У 1625–1626 роках там служило два «чер-
каси», у 1634 році – 13, а в 1636 році їх було
лише троє. Постійні українські поселення
виникли після зведення Нової Закамської
(1731), Яїцької, або Оренбурзької (1734), крі-
посних ліній. У серпні 1739 року вийшов
указ про переселення в Оренбурзьку губер-
нію «черкасів», або українців.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.
соціально-економічна й політична ситуа-
ція в Україні спричинила нову хвилю пере-
селень українців на східні землі. У 1815–
1858 роках їх чисельність у цих районах
зросла від 3,4 тис. до 20,5 тис. У роки Сто-
липінської аграрної реформи (1906–1916)
наплив українців у Башкирію збільшився.
У 1912–1913 роках в Уфимській губернії їх
чисельність досягла 56 923 осіб.
Загалом у Башкирії сформувалися три
основні ареали розселення українців: на пів-
денному заході – у Белебеївському повіті
(52,8 % від загальної кількості українців в
Уфимській губ.), на півдні – у Стерлітамак-
ському повіті (21,29 %), у центрі – в Уфимсько-
му повіті (21,38 %). Невеликі групи українців
розселилися на півночі – у Бірському повіті
(4,24 %) і на північному сході – у Златоустів-
ському повіті (0,29 %). У 1939 році в республі-
ці проживало 92 289 українців. У повоєнні
роки їхня кількість різко зменшилася: якщо
в 1989 році було 17 299 осіб, то за переписом
2002 року – 55 249. Отже, за п’ятдесят років
(1939–1989) абсолютна чисельність україн-
ців зменшилася на 18,74 %, а за тринадцять
років (1989–2002) – на 19 741 осіб (26,32 %),
тобто за рік у середньому – на 2,02 %.
До початку 1960-х років українське насе-
лення традиційно було сільським. За матері-
алами перепису 1959 року, кількість міських
і сільських мешканців майже зрівнялася:
49,94 % – у містах, 51,06 % – у селах. За пере-
писом 1979 року, 75 % українців мешкало в
містах. У 2002 році серед українців міські
мешканці складали 80,14 %, тобто тільки
кожний п’ятий українець жив у селі.
Сьогодні українці репрезентовані майже у
всіх містах і районах республіки. Найчислен-
ніші групи (на 2010 р.) представлені в містах:
в Уфі – 12 485 осіб, Стерлітамаку – 5104, Сала-
ваті – 2381, Октябрському – 1385, Кумертау –
1251, Белебеї – 1039, Давлеканово – 1021,
Туймазах – 918, Мелеузі – 773, Ішимбаї –
760, а також у районах: Белебеївському –
1683 особи, Давлеканівському – 1376, Стер-
літамакському – 1056, Чишминському – 1295,
Альшеївському – 1087, Мелеузівському –
1025, Уфимському – 830, Благоварському –
730, Іглінському – 665 та Аургазинському –
440. Історичні ареали в розселенні українців
збереглися. Крім того, вони зафіксовані в тих
містах і районах республіки, де традиційно
до 1940-х років не проживали: у Нєфтєкам-
ську – 630 осіб, Міжгір’ї – 378, Сібаї – 372,
Білорецьку – 364, Учалах – 194, Дюртюлях –
76; Благовєщенському районі – 262 особи,
Бірському – 253, Кугарчинському – 152,
Абзеліловському – 87, Краснокамському –
79, Дуванському – 74, Бакалинському – 65,
Зіанчуринському – 60, Архангельському – 45,
Калтасинському – 43, Білокатайському – 42.
У роки Другої світової війни з України в
Башкирію було евакуйовано понад 100 тис.
осіб, 20 великих промислових підприємств.
У 1941–1943 роках в евакуації перебували
Академія наук УРСР (у складі 18 наукових
інститутів), Спілка композиторів України,
Спілка художників України, Спілка пись-
менників України, а також меморіальні музеї
Т. Г. Шевченка, М. М. Коцюбинського. В Уфу
перевезли значну кількість національних
реліквій: рукописи класиків української
літератури (М. Гоголя, І. Франка, Лесі Укра-
їнки), рідкісні книги ХVI–XVIII ст., бібліо-
теку київського Софійського собору, зокре-
ма й Пересопницьке євангеліє. Там у цей
час жили й плідно працювали П. Тичина,
М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський,
П. Панч, Н. Рибак та ін. У Башкирію також
евакуювали низку театрів (Дніпропетров-
ський музично-драматичний театр, Київ-
ський театр опери та балету ім. Т. Г. Шевчен-
ка, Київський театр музичної комедії, Київ-
ський драматичний театр, Мелітопольський
театр музичної драми, Миколаївський ляль-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
29
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
ковий театр). На театральних сценах Уфи
виступали З. Гайдай, І. Паторжинський та ін.
Там написали свої класичні твори такі відомі
композитори, як Г. Верьовка, П. Козицький,
М. Вериківський. Г. Верьовка організував
всесвітньо відомий хор української пісні,
якому присвоїли його ім’я. В Уфі творили
класики ХХ ст. в галузі образотворчого мис-
тецтва (О. Шовкуненко, К. Трохименко
та ін.). Українські вчені пробудили дослід-
ницький інтерес до своєї національної куль-
тури в башкирських майстрів – письменника
Г. Амірі, композитора Х. Ахметова та ін.
Уфа стала центром наукового, культурно-
го та літературного життя України. Україн-
ські науковці, письменники, актори, співаки,
художники зробили значний внесок у роз-
виток науки і культури Башкирії. Письмен-
ники й літературознавці жваво цікавили-
ся творчістю колег, організовували спільні
засідання, вечори, лекції, академічні сесії,
пленуми, радіопередачі, перекладали твори
один одного, видавали періодику, збірни-
ки, книги. У 1942 році П. Тичина підготу-
вав монографію «Патріотизм у творчості
Мажита Гафурі», яку надрукували башкир-
ською мовою. Українською було перекладе-
но твори С. Кудаша, Р. Нігматі, вірші Б. Бік-
бая, М. Тажи та ін. Тема Башкирії відзначена
у творчості В. Сосюри, Н. Рибака, М. Риль-
ського, П. Тичини. Тему України висвітлено
у творчості башкирських поетів і письмен-
ників – С. Кудаша, Р. Нігматі, М. Каріма,
А. Бікчентаєва, Б. Бікбая, Г. Рамазанова та ін.
У дореволюційних переписах знання рід-
ної мови не фіксували, а перепис 1897 року
визначив головним етнічним індикатором
національної належності мову, тому було
допущено неточності в переписних матері-
алах. Однак можна припустити, що всі укра-
їнці (або майже всі) володіли українською
мовою як рідною. За переписом 1926 року, із
76 710 українців республіки рідною мовою
назвали українську 59 335 осіб (77,35 %),
російську – 19 260 (22,57 %).
Отже, уже в першій чверті ХХ ст. розпо-
чався процес мовної асиміляції українців.
Водночас на цьому етапі етномовні процеси
мали суперечливий характер. З одного боку,
вони позначилися на нівелюванні етномов-
них розбіжностей усередині української
групи. Поступово відбувалося стирання
діалектних особливостей мови різних груп,
які переселилися з різних регіонів України,
випрацьовувався загальний місцевий діа-
лект української мови, серед якого виокреми-
лися локальні говірки. Їхньою особливістю є
превалювання того чи іншого українського
діалекту залежно від регіону виселення з
України: подільського, київського, чернігів-
ського, полтавського тощо. З другого боку,
відбувався процес витиснення з усіх сфер,
у тому числі й із сімейно-родинного життя,
української мови російською.
Сучасна етномовна ситуація в нащадків
українських переселенців характеризується
зменшенням питомої ваги осіб, які вважають
українську мову рідною, відповідно, збіль-
шенням кількості українців, котрі визна-
ють рідною російську й інші мови народів
Башкирії. За переписом 2002 року, 55 249
українців володіють російською мовою,
що становить 99,5 % від загальної кількості
українців. З 1989 року частка українців, які
володіють російською, збільшилася на 6 %.
При цьому володіння українською мовою
засвідчили лише 19 726 осіб, що становить
близько 35,7 % від загальної кількості укра-
їнців. У 1989 році рідною українську мову
або другою в спілкуванні назвали 37 400
осіб, або 49,87 % від усього українського
населення; у 1979 році українською мовою
володіли 40 364 українці, або 53,41 %, а в
1970 році – 44 871, або 59,04 % від загальної
кількості українців республіки. Між пере-
писами 1970 і 1989 років частка українців,
які володіють українською, зменшилася на
10,83 %, за тринадцять років пострадян-
ського періоду – на 14,17 %. В Альшеївсько-
му, Белебеївському, Давлеканівському та
інших районах, де немає шкіл з вивченням
української мови, кількість українців упро-
довж 1979–2002 років зменшилася майже
вдвічі, тоді як у районах, де є школи з викла-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
30
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
данням української, цей відсоток нижчий:
в Аургазинському – на 32,96 %, Благовар-
ському – на 36,83 %, Стерлітамакському –
на 25,14 %, Чишминському – на 37,28 %.
У 1989 році із 74 990 українців, які про-
живали в Башкирії, рідною мовою вважали
українську 30 802 особи (41,08 %), росій-
ську – 43 947 (58,6 %). Башкирську рідною
мовою вважають 56 осіб (0,07 %), татар-
ську – 119 (0,16 %), інші мови – 66 (0,09 %).
Як «другою мовою» вільно володіли укра-
їнською 6598 осіб (8,8 %), російською –
25 818 (34,43 %), башкирською – 149 (0,2 %),
татарською – 536 (0,71 %), іншими мовами –
212 (0,28 %). Українську мову сприймали
як рідну або «другу» 37 400 осіб (49,87 %),
російську – 69 765 (93,03 %), башкирську –
205 (0,27 %), татарську – 655 (0,87 %), інші
мови – 278 (0,37 %).
Означений процес демонструє міжетніч-
не зближення українців з іншими народами
республіки, насамперед з російським етно-
сом, а також їхню поступову етномовну аси-
міляцію в російському середовищі. Цьому
сприяли певна спорідненість мов українців і
росіян, високий ступінь дисперсності розсе-
лення українців у республіці, превалювання
за чисельністю російського населення і від-
повідно мови в громадському житті Баш-
кирії, висока питома вага міжнаціональних
шлюбів (понад 90 %), а також відсутність до
недавнього часу українських шкіл та класів,
книжок, газет, радіо, телебачення, ізольова-
ність від України і політичні чинники. Мова
тюркомовних сусідів вплинула на мову укра-
їнців менше. Запозичення зводяться до окре-
мих слів або висловів, уведених у мову разом
із включенням до обігу речей (предметів), які
вони позначають: знаряддя праці – «сабан»,
напої та страви – «салма», «біляш»,
«учпочмак», «буза», «кулама», «кумис»,
«чак-чак», окремі слова – «малай», «айда»,
«бабай», деякі вислови – «алла бирса»,
«фалян-туган». Це пов’язано з різкими від-
мінностями синтаксичних і лексичних сис-
тем української від башкирської і татарської
мов. Багато слів тюркського походження
органічно ввійшли до складу української
мови ще за контактів українців з тюрками з
прадавніх часів: «гарба», «гайда», «кабак»,
«кавун», «килим», «майдан» та ін. Про-
никнення тюркської лексики в мову україн-
ців відбувалося не тільки від тюркомовних
народів, але й через російську мову.
За віросповіданням українці в Башкор-
тостані наприкінці ХІХ ст. – на початку
ХХ ст. належали до православ’я. Лише деякі
були греко-католиками. Під час Першої сві-
тової війни значна частина біженців, котрі
прибули із Західної України, належала до
католицької церкви східного обряду. Рівень
релігійності українців був досить високий.
У перше десятиріччя проживання на чужи-
ні вони намагалися власним коштом звести
культові споруди (церкви й каплиці). У хатах
розміщували багато ікон, особливо цінували
привезені з України.
Релігія органічно поєднувалася з повсяк-
денним життям і сільськогосподарським річ-
ним циклом. Віруючі відзначали всі релігійні
свята, дотримувалися постів і застережень,
релігійних звичаїв та обрядів, здійснюва-
ли паломництва тощо. Був розповсюджений
культ Спасителя – Ісуса Христа, Божої Мате-
рі – Діви Марії, Трійці. З неабиякою повагою
ставилися до св. Миколая Чудотворця Мер-
лікийського, апостолів Петра і Павла, Пан-
телеймона-цілителя, Георгія Побідоносця,
Іоанна Хрестителя, Василія Великого.
У нових умовах поширилося вшановуван-
ня чудотворних Казанської і Табинської ікон
Божої Матері, яким особливо поклонялися
на Уралі й у Поволжі. Релігійний фанатизм у
віруючих українців був відсутній.
У радянську епоху кількість вірян знач-
но зменшилася. По всіх українських селах,
окрім Костянтино-Олександрівки Стерліта-
макського р-ну, церкви знищили або присто-
сували під господарські потреби. У с. Верх-
ній Кульчум Єрмекеївського району утво-
рили «Спілку войовничих безбожників»
(«Союз воинствующих безбожников»). Усе-
редині християнства відбувався перерозпо-
діл віруючих між різними течіями.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
31
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
Нині спостерігається повернення до релі-
гії. Збудовано храми в с. Антонівка Мелеу-
зівського району (на честь Антонія Печер-
ського), у с. Золотоношка Стерлітамакського
району (на честь Різдва Богородиці). Свя-
тиню своїм коштом збудував виходець із
цього села М. Кийко. Діє храм у с. Степа-
нівка Аургазинського району. У 90-х роках
ХХ ст. відновили Троїцьку церкву – пам’ятку
архітектури республіканського значення
в с. Троїцьке (Іваненково) Благоварського
району. Поблизу з українськими поселення-
ми Сердюки, Парафіївка, Малинівка Белебе-
ївського району відновлюють храм на честь
Іллі-пророка. При храмі засновано жіночу
монастирську обитель. На місці знищеного
с. Верхній Кульчум Єрмекеївського району
встановлено поклонний хрест і каплицю на
честь Животворящої Трійці. Багато священ-
ників, іноків й інокинь серед кліру Баш-
кортостанської метрополії є українцями. На
тлі послаблення позицій православ’я просте-
жується зміцнення впливу протестантських
сект. Деякі з них (Церкву Христа на р. Білій
(м. Уфа), Євангельських християн-баптистів
(м. Уфа), Адвентистів сьомого дня (м. Сібай)
тощо) очолили українці.
Українці належали до переселенців-влас-
ників, були також орендаторами державних
і приватних земель. Для придбання землі
переселенці об’єднувалися в артілі й товари-
ства. Купували землю за допомогою Селян-
ського поземельного банку. Землю розпо-
діляли між членами товариства залежно від
внесеного паю. Власником землі вважали
голову сім’ї – чоловіка, як виняток – жінку
(матір чи дружину) або сина. У разі від-
окремлення з батьківського господарства
сина, йому, за взаємною домовленістю,
визначали частку спадщини. Коли донька
виходила заміж, батьки також могли дати
їй у придане наділ землі. Право власності
на землю, придбану за допомогою позики в
Селянському банку, до розрахунку по ній
було обмежене, а сама земля, будівлі й навіть
майно передавали в заставу банку. Заборо-
няли передавати землю в чиншове й орендне
користування, відчужувати її, рубати ліс,
передавати й зносити будівлі тощо. Вели-
ка оплата позики знищувала господарства
селян. Вони були змушені продавати хліб,
а половина сімей не могла запастися хлібом
до наступного року. Орендна плата за землю
була досить високою й постійно зростала. На
початку ХХ ст., у зв’язку зі зростом попиту на
землю, орендну плату підвищили до 6 пудів
зерна і 6 крб за десятину, тоді як наприкінці
XIX ст. за одну десятину орної землі платили
1–3 крб, а за одну десятину покосів – 1–2 крб.
Бідняки розпродували частину своїх земель,
що їх скуповували заможні члени товариств
або ж щойно прибулі переселенці.
Панівною системою землеробства в укра-
їнців було три- і чотирипілля, у передових
господарствах – багатопілля. Землю обро-
бляли заводським, а також традиційним для
українців двоколісним дерев’яним плугом.
У лісовій зоні використовували косулю або
соху. Під впливом місцевих землеробських
традицій поступово почали застосовувати
більш легкий плуг – сабан. Перед посівом
землю обробляли драпаком. Сіяли вруч-
ну, з мішка, який перекидали через плече
(«узір»), інколи – із солом’яного або лубко-
вого кошика, широкого відра – «пудівки»
(площата пудівка). Перед Першою світовою
війною в заможних українців з’явилися кінні
сошникові й навіть дискові сіялки, що роз-
повсюдилися в 1920-х роках. Буряк сіяли за
допомогою ручної сіялки, картоплю саджа-
ли під сабан, косулю, лопату. Землю після
сівби обробляли дерев’яними боронами,
а після Першої світової війни використову-
вали металеві (заводські) – «зигзаг». Арха-
їчним способом обробляли землю на ціли-
ні, – сіючи просо і льон, площу заволочува-
ли гіллям. Після посіву землю прокатували
дерев’яними або кам’яними катками. Осно-
вними землеробськими культурами україн-
ців було жито і пшениця, вирощували також
ячмінь, просо, овес, горох тощо. Окрім зер-
нових, обробляли технічні й кормові культу-
ри: коноплі, льон, тютюн, картоплю, буряк,
соняшник і т. ін.
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
32
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
Українці в Башкирії займалися городни-
цтвом і баштанництвом. Прополювання зер-
нових культур здійснювали вручну, корене-
плодів – мотигами. Українці застосовува-
ли штучне запилення за допомогою довгої
пенькової мотузки, яку розтягнутою у вітря-
ну погоду двоє людей носили полем. Напри-
кінці XIX – на початку ХХ ст. урожай з полів
збирали за допомогою кіс, рідше – серпів.
До кіс кріпили грабки, рідше – лучок (при-
стосування для більш акуратного складання
колосків у рядках). Перед Першою світовою
війною в заможних господарствах набули
поширення жатки, снопов’язалки, жниварки-
самоскидки, лобогрійки. Хліб у снопах скла-
дали в «хрести» (15 снопів), «напівкопи»
(30 снопів), «копи» (60 снопів), перевози-
ли в крите гумно («клуня»), де молотили
ціпами або молотарками. Очищали зерно
за допомогою великого шкіряного решета
(«грохіт»). Зерно також провіювали на вітрі.
Застосовували ручні або кінні віялки.
Тваринництво в господарстві українців
Башкортостану відігравало допоміжну роль.
Вони розводили коней, корів, овець, свиней,
рідко – кіз. Узимку худобу тримали в стійлах,
улітку виганяли на пасовиська; коней і велику
рогату худобу випасали і в нічний час. На пів-
денному сході (сучасний Хайбулінський р-н)
під впливом башкирів поширилося відгінне
вівчарство. Робочою худобою були коні й воли.
М’ясо й молоко тварин використовували для
приготування їжі, вовну і шкіру – для виготов-
лення одягу та взуття. В українців було розви-
нуте птахівництво (кури, качки, гуси, інколи –
індики). Птицю тримали в хлівах і землянках.
Українці також займалися бджільни-
цтвом, деякі методи якого вони перейняли в
башкирів (під час роїння бджіл вивішували в
навколишніх лісах навощені колоди і дуплян-
ки для приманки «вільних» роїв). Пошире-
ним було збирання меду диких бджіл. На
відміну від башкирів, в українців бджільни-
цтво було більш розвинене: вони займалися
пасічним утриманням бджіл, застосовува-
ли рамкові вулики. Пізніше розповсюдили-
ся багатокорпусні вулики і вулики-лежаки,
що давало змогу зменшити природне роїн-
ня. На зиму бджіл ховали в темнику, іноді
вулики залишали просто неба, попередньо
утепливши одягом і засипавши снігом. При
цьому бджіл намагалися забезпечити на
зиму медом. Якщо в гнізді було мало меду, то
проводили зимове підгодовування.
Мисливство й рибальство широкого засто-
сування в житті українців в Башкирії не мали.
Ці промисли, особливо рибальство, були
дещо поширені на північному сході республі-
ки, а також на берегах великих річок та озер.
На зайців, лисиць, вовків полювали за допо-
могою капканів, силець, сіток, ям-пасток, на
водоплавну й борову птицю – за допомогою
собак. Поширеними в українців були руш-
ниці з накладними капсулями. Рибу ловили
вудками з волосінню, яку плели з кінського
волосу, сітками, волоками, саками та ін. На
вудку ловили головлю, харіуса, форель, під-
лящика, миня та ін. Як приманку використо-
вували черв’яків, коників, хліб, варену пше-
ницю, горох. Миня ловили на «рогульку» з
м’ясною приманкою.
З-поміж перселенців-чоловіків були бон-
дарі, гончарі, ковалі, шорники, майстри з
обробки шкур (шкурники, кожем’яки), крав-
ці, ткачі та ін. Жінки займалися ткацтвом,
вишивкою, плетінням мережив. Пряли укра-
їнки на самопрялках і за допомогою вере-
тена на прялках (кужіль з дінцем). Українці
не вміли робити повстяних валянків, тому
перейняли це ремесло в росіян. Також укра-
їнці володіли різьбою по дереву.
Торгівлею переселенці займалися побіжно.
На базари, ярмарки вивозили зерно, борош-
но, овочі, худобу, птицю. На виручені кошти
купували сільськогосподарський реманент
(плуги, косарки, віялки), рідше – матеріали для
пошиття одягу, посуд, предмети домашнього
вжитку. Майже всюди було розповсюджене
відхідництво, більш розвинуте в місцевостях,
що лежали близько до міст і залізниці, а також
у районах зі слабким розвитком землеробства.
Воно мало сезонний характер.
Українські поселення на території Баш-
кирії засновували в різних природно-геогра-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
33
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
фічних, соціально-економічних і етнокон-
тактних умовах, що сприяло виникненню
своєрідних особливостей у їхньому плану-
ванні й забудові. На формування типів посе-
лень впливали регіональні традиції пере-
селенців – вихідців з різних історико-етно-
графічних територій України. Українці Баш-
кирії розселялися, як правило, у низьких,
не затоплюваних місцинах: поблизу битих
шляхів, водоймищ, у балках. Іноді поселення
засновували на вододілах, оскільки зручні-
ші місця були заселені іншими народами.
Найменувати поселення українці намага-
лися за назвами місць їхнього походжен-
ня: Нефорощанка, Санжарівка, Парафіївка,
Шарівка, Золотоношка, Кахновка, Хотомля,
Дніпровка, Новоукраїнка, Терешківка, Хар-
ківка, Київка, Чернігівка, Полтавка, Черка-
си, Катеринославка, Волинка, Тавричанка,
Софіполь тощо. Контакти з місцевим тюрк-
ським населенням сприяли найменуван-
ню українських сіл тюркськими назвами:
с. Антинган (башкир. форма – Атинган) Хай-
булінського району, с. Чубукаран – Белебеїв-
ського, с. Шайхали – Благоварського. Село
Верхній Кульчум Єрмекеївського району
спочатку мало назви Олександрівка і Золо-
тоношка, потім його найменували Верхнім
Кульчумом, за назвою р. Кульчумки, а при-
сілок Кам’янець-Подільського товариства,
який лежав біля гирла р. Кульчумки, назвали
Нижнім Кульчумом. Подібне явище відбуло-
ся також із с. Тавричанка – центром Кизиль-
ської сільської ради Альшеївського району,
яке частіше називають Кизильським.
Планування поселень українців було
вуличним або однорядним, інколи – квар-
тальним або квартально-вуличним. Садиба
мала дві неоднакові частини – менша (перед
будинком) виходила на вулицю (двір). Тут
само розміщували господарські будівлі.
Більшу частину займав город. Садибу, за
винятком ділянки, на якій культивували кар-
топлю, обгороджували тином.
Традиційне житло українця-переселен-
ця – це хата, яка була центром садиби. Для
зведення хати і господарських будівель вико-
ристовували різноманітний будівельний
матеріал: у лісових районах – дерево, у лісо-
степових – дерево і глину, у степових – глину
і камінь. Нині основним будівельним матері-
алом є дерево. Із середини 60-х років ХХ ст.
набула поширення цегла. Підлога в хаті була
традиційно земляною (долівка); заможні
селяни настилали й дерев’яну. Вікна – неве-
ликих розмірів, віконниці навішували в
хатах також лише заможні селяни. Сьогодні
вони є скрізь. Двері – одностулкові. Печі
клали із сирцевої або обпаленої цегли, інко-
ли робили вальковими. Тепер користуються
комбінованою піччю з плитою.
Інтер’єр житла тривалий час зберігав тра-
диційні особливості. Біля входу, по праву
або ліву руку, «чолом» до вікна ставили піч
із лежанкою. Від лежанки до протилежної
стіни був спеціальний поміст – нари з дощок
(піл, полик), на яких спали. «Полатєй» укра-
їнці не знали. У передньому куті, по діагона-
лі від печі, висіли ікони, стояв стіл. Біля стін
наглухо кріпили лави. На іконах, стінах, над
вікнами, на дзеркалі розвішували розшиті
рушники. Біля вікна стояла скриня. Це була
парадна частина житла. На стіні біля входу
розставляли кухонне начиння: полиці або
шафу для посуду («судник»), до стіни крі-
пили лавку для відер з водою. Вечорами кім-
нату освітлювали скіпкою або примітивним
світильником – каганцем. Заможніші селяни
використовували свічки й гасові лампи.
Набір господарських споруд на подвір’ї
українського переселенця залежав від їхньо-
го призначення та рівня достатку. Для утри-
мання худоби будували спеціальні хліви
(«стайні»). Окремо зводили хліви для сви-
ней, птиці, бджоляники – для бджіл, а також
лазні. Для перероблення та збереження
зерна будували клуні або риги – криті токи,
амбари; для зберігання овочів – погреби,
часто з додатковою спорудою над лазом –
погребняком.
Головним джерелом у системі харчування
українців в Башкортостані були продукти
рослинного походження, натомість продук-
ти тваринного походження відігравали дру-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
34
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
горядну роль. Повсякденною стравою була
каша (пшоняна, гречана, ячмінна, вівсяна,
горохова). Готували також киселі, які вари-
ли з вівсяної крупи і крохмалю, квашу –
з ячмінного, житнього і гречаного солоду,
інколи з пшеничного борошна. Поширеною
була затірка. Готували галушки, кльоцки,
вареники, пельмені (запозичили від місце-
вого населення). Хліб випікали з квасного
тіста (із житнього та пшеничного борошна).
На свята пекли пироги із сиром, капустою,
яйцями та рисом, морквою, картоплею, буря-
ком, ягодами (польові суниці, полуниці),
м’ясом тощо. Готували також млинці, деруни
(картопляники). З перших страв традиційно
був борщ зі свіжої зелені, свіжої або кислої
капусти. Під впливом росіян в українців
почали готувати капусняк («щі») і холодник
(«окрошка»). З овочевих страв найпопуляр-
нішою була картопля: печена, варена, смаже-
на, тушкована. Сьогодні широко розповсю-
джені овочеві салати, гарніри, соуси. М’ясні
традиційні страви – це ковбаси, голубці, фар-
шировані м’ясом і спеціями шлунки поросят
(кендюх, сальтисон, ковбух), холодець. Яйця
в їжу вживали курячі, інколи – качині (лише
в тісто). Свіжу рибу споживали смаженою
або варили юшку (уху). З напоїв вживали
хлібний і буряковий квас (сирівець), компот
із сухофруктів (узвар). Широко популярним
був чай.
Основною формою сімейного колективу
на колишній Батьківщині була проста, або
мала, сім’я. У нових умовах відбулося відро-
дження нероздільних сімей, що давало змогу
вчасно виконувати господарську роботу,
поєднувати її з іншими заняттями. Нероз-
дільна, або велика, сім’я була трьох типів:
батьківська, братська, складна, або мішана.
Нероздільні сім’ї об’єднували членів по лінії
батька. Основою такої сім’ї були патріар-
хальні традиції. На чолі її стояв батько, за
його відсутності – старший брат, інколи дру-
гий або третій по старшинству. Головування
жінки мало місце лише в малих неповних
сім’ях з неповнолітніми дітьми. Усім госпо-
дарством керували батьки. Голова сім’ї був її
представником перед громадою – «миром».
Він мав представницькі повноваження, від-
повідав за членів своєї сім’ї. Поступово
нероздільні сім’ї, покращивши своє матері-
альне становище (накопичення коштів, при-
дбання ґрунту), розпадалися. Батьки зали-
шалися на старому обійсті, сини будувалися
на новому місці. Усю власність, яка належа-
ла сім’ї, ділили на загальносімейну (ґрунт,
худоба, хата, господарські будівлі, сільсько-
господарський реманент, гроші, продукти
харчування тощо) і особисту (одяг, взуття,
прикраси, деякі речі особистого користуван-
ня тощо). Право на спадщину загальносімей-
ної власності мали сини. Молодший син тра-
диційно залишався з батьками, тому отри-
мував більшу частину зі спадщини. Дочок,
окрім особистого майна, при взятті шлюбу
наділяли посагом (ґрунт, худоба, сільсько-
господарське. знаряддя). Господинею в домі
була мати або дружина голови такої сім’ї.
Вона керувала всією роботою в хаті. Особ-
ливий стан щодо голови сім’ї займав, згід-
но з порядком передачі спадщини, старший
син – його заступник і помічник. На відміну
від сина, зять-приймак у сім’ї був безправ-
ний («собака у приймах був да хвіст одбув»).
Прийняття в сім’ю було непоширеним яви-
щем. У приймаки йшли парубки з бідних
сімей або сироти. Якщо в сім’ї не було синів,
то приймацтво набувало форми усиновлен-
ня. Стан невістки в сім’ї чоловіка був також
неоднозначний. Розлучалися сімейні пари
рідко. Традиційно серед чоловіків і жінок
існував розподіл праці, але, на відміну від
татар, башкирів, росіян-старовірів, він був не
такий чіткий.
Для українських переселенців харак-
терні ендогамні (у межах етносу) шлюби.
У перші десятиліття їхнього проживання
на нових землях, там, де українці селилися
дисперсно, вони брали шлюб з представни-
ками інших етносів, насамперед з росіяна-
ми і білорусами. Рідше їхніми шлюбними
партнерами були мордва, чуваші («мордва
та чуваші – люди наші»). Шлюб намагалися
брати з представниками аналогічного вірос-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
35
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
повідання. Представників інших конфесій
як шлюбних партнерів не розглядали. Перші
мішані шлюби з мусульманами зафіксовано
наприкінці 1930-х – на початку 1940-х років.
На сучасному етапі роль міжнаціональних
шлюбів в етнічних процесах українців в Баш-
кортостані різко зросла. Сьогодні такі шлюби
становлять понад 90 % від усіх зареєстро-
ваних. Зростання кількості національно-
змішаних шлюбів і сімей є показником не
лише культурно-побутового зближення
українців з народами регіону, але стає актив-
ним чинником цього зближення.
Жінки в минулому народжували зазвичай
вдома – на печі. Часто дітей народжували
в полі під час жнив або сінокосу, на току
під час молотьби, у стайні тощо. Пологи
приймала баба-повитуха, «баба-пупоріз-
ка». При важких пологах для полегшення
процесу народження повитуха вдавалася до
різно манітних дій: розплітання кіс породіл-
лі, розв’язування вузлів у хаті, переступання
чоловіка через ноги і вливання води зі свого
рота в рот дружині. В особливо складних
випадках замовляли службу Божу, відчиняли
Царські врата в церкві. Добрим знаком було
народження дитини вранці, у першій поло-
вині дня. Дітей, які народжувалися в «сороч-
ці», уважали «поцілованими» долею.
«Сорочку» зберігали як оберіг. Плаценту
(«місце», «мєсто») закопували в потаєм-
ному місці: у сінях, дворі, на городі («де
люди не ходять»). Пуповину зберігали в при-
скринку, рідше – за іконами. У чотири-шість
років дитині давали розв’язати на пуповині
вузол. Якщо їй це вдавалося відразу, то вваж-
жали, що вона буде розумною («розум собі
розв’язав»). Через один-два дні жінки збира-
лися «на зубок», «бабину кашу». Похрес-
тити немовлят намагалися якнайшвидше.
Казали, що нехрещена дитина часто хворіє,
є «нечистою». Хрещення супроводжувало-
ся сімейним святом – хрестинами. У куми
вибирали найближчих родичів (братів, сес-
тер) або чужих (друзів, знайомих). Уважали,
що до сорока днів після пологів породілля
була «нечистою». По закінченні цього тер-
міну вона приходила до церкви, де чита-
ла «очищувальну» молитву, сповідалася і
причащалася («на сороковий день молитву
у церкві приймала, шість поклонів била»).
Поширеною в українців Башкортостану
була традиція обдаровувати дитину, коли в
неї виростав перший зуб. Робить це той, хто
побачив зуб першим. До сьогодні в українців
збереглися обрядодії першого року життя
дитини: «розрізання пут», «пострижини».
На такий захід запрошували родичів, хреще-
них батьків, друзів, бабу-повитуху, сусідів.
Усі присутні ножицями зістригали з голови
дитини пасма («урізали волосся») й обда-
ровували її подарунками. При випаданні в
дитини молочного зуба його кидали в під-
пічок зі словами: «Мишка, мишка, на тобі
зуб простий – дай мені золотий». Українці й
нині іноді підтримують традицію щодо забо-
рони викидати обстрижене волосся й нігті
(не тільки дітей, але й дорослих) – («можуть
наврочити», «щоб злидні лиха не нароби-
ли», «буде голова боліти»). За радянського
часу обряди, пов’язані з народженням і вихо-
ванням дитини, спрощувалися, трансформу-
валися й зовсім зникали. Замість хрещення
проводили урочисту реєстрацію новонаро-
дженого в сільраді, хрестини було замінено
на «октябрини».
Весільний обряд українців в Башкортос-
тані мав такі складники: сватання, знайом-
ство з господарством нареченого («огляди-
ни»), передвесільний час, дівич-вечір, пере-
їзд нареченої в дім нареченого, власне весіл-
ля, відвідання молодими учасників весілля
на їх запрошення («зазови»), післявесільні
обряди, які певною мірою збережено всюди.
Наприкінці ХІХ ст. – у першій третині ХХ ст.
сватання і весілля проводили, ураховуючи
релігійні свята, – від Покрови (14 жовтня) до
Михайла (21 листопада), від Різдва до Вели-
кого посту. Улітку весілля гуляли рідко. Не
справляли весіль у піст і в травні.
Українці в Башкортостані дотримувалися
похоронного обряду. У хаті, де був покійник,
переселенці завішували дзеркало тканиною.
Померлого обмивали на підлозі. Загально-
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
36
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
прийнятою традицією було обмивання тіла
померлих чоловіків чоловіками, жінок – жін-
ками. В обмиванні дозволялося брати участь
родичам покійного. Виконання всіх інших
робіт (виготовлення домовини, копання
могили, участь у винесенні тіла) близьким
родичам заборонялося. Померлого одягали
в новий одяг, приготовлений заздалегідь.
Нині одяг купують. Покійника клали на
лавку головою до червоного кута («поку-
тя»), під ікони, ногами до дверей. Домови-
ну виготовляли в перший день після смерті
людини з дерева будь-якої породи, окрім
осики. Було заведено відвідувати покійного,
прощатися з ним. Ховали небіжчика третьо-
го дня. Перед тим, як виносити тіло з хати,
здійснювали панахиду, а потім прощалися
з покійним. Виносили тіло між дванадця-
тою й чотирнадцятою годинами, зазвичай
на руках, ногами вперед. Після поховання
присутні влаштовували невеликі поминки,
розрізали рушники, на яких несли покійно-
го, і роздавали тим, хто ніс хрест, домовину й
віко. Після повернення з кладовища влашто-
вували обід. Традиційними поминальними
стравами були кутя, сита, млинці, борщ, лок-
шина, каша, компот (узвар), кисіль. Усіх учас-
ників похорону найближчі родичі померлого
обдаровували хустками, рушниками, милом,
шкарпетками тощо. Поминали небіжчика на
дев’ятий і сороковий день після смерті, у пів
року, рік і на третю річницю.
Річний цикл життєдіяльності українсько-
го селянина визначався землеробством і роз-
починався з Різдвяно-новорічних свят. Перед
Різдвом, 6 січня, відзначали Святу вечерю.
До святкового столу готували дванадцять
пісних страв, обов’язковими з яких були кутя
і млинці, а також узвар. На покуті стави-
ли різдвяного снопа – дідуха. Спиртного не
вживали. До першої зірки не їли. Діти роз-
носили святкове частування своїм бабусям і
дідусям, а також хрещеним батькам. Уранці
хлопчики ходили «славити Христа». Їх обда-
ровували грошима, пригощали. У Різдвя-
ний вечір дорослі (колядники) колядували,
у руках носили дерев’яну «звізду», оздоблену
кольоровим папером, стрічками. Колядни-
ків також обдаровували, частували в госпо-
ді. На Маланку ворожили, водили «козу»,
або «Маланку», відзначали Щедрий вечір.
У народній традиції ці свята об’єдналися в
одне свято – Щедрий вечір, або свято Малан-
ки. На Старий Новий рік, або свято Василя,
уранці хлопчики ходили посівати (обсипали
хату зерном), влаштовували катання на конях
і з піснями та вигуками їхали «на прогін».
Увечері («на щадру») ходили щедруваль-
ники, виконували щедрівки. Традиційними
персонажами «щадри» були Коза, Циган,
Лікар, Відьма, Дід. 19 січня святкували Водо-
хреща (Водохрестя, Хрещення Господнє,
Богоявлення Господнє). Напередодні свята
пòстували (Голодна кутя), готували пісний
стіл. Під ранок на річці святили воду. На
Стрітення (15 лютого) намагалися спосте-
рігати за погодою. Уважали, що цього дня
весна зустрічається із зимою. Якщо погода
була теплою і сонячною, то й весна мала бути
теплою і сухою; якщо ж було морозно або
йшов сніг, то очікували весну холодною та
вологою.
Завершальним зимовим святом була Мас-
ляна (Сиропуст, Сирна неділя), яку святкува-
ли за вісім тижнів до Великодня. На Сирному
тижні м’яса не їли, вживали страви з молочних
продуктів. На відміну від росіян, Масляну
українці в Башкортостані відзначали менш
пишно. Звичаї катання на конях, стрибання
через вогнище серед українців поширилися
під впливом російської традиції.
Перший день Великого посту назива-
ли «Жилавий», «Жиляний», «Чистий»
понеділок. У цей день купалися – вважа-
лося, що його потрібно зустріти чистими.
Із Чистого понеділка до Великодня молодь
не збиралася на вечорниці, а якщо збира-
лася, то не співала й не танцювала. Уранці
жінки нічого не варили. У печах випалювали
горщики від залишків жиру. Готували лише
житні коржі – «жиляники», які й спожива-
ли в цей день.
14 березня – день Преподобної мучениці
Євдокії (Явдохи). За народною традицією –
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
37
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
перший день весни. Люди також спостері-
гали за погодою: якщо було тепло, танув
сніг («курка повинна була напитися води на
дорозі»), то літо буде теплим; якщо мороз-
но або йшов сніг, – літо буде холодним і
вологим. 22 березня – день Сорока святих
мучеників Севастійських (у народі – «Жай-
воронки»). Господині випікали «жайворон-
ки» – кренделі у вигляді пташок і пригощали
ними дітей. Діти з «жайворонками» в руках
залазили на стайні й, підкидаючи їх у руках,
«закликали» весну. 30 березня – день Пре-
подобного Олексія, Людини Божої, або, як
кажуть у народі, – Теплого Олекси. У цей
день вода повинна піти з гір. 7 квітня святку-
вали Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Цього дня заборонялося працювати («на
Благовіщення пташка гніздечко не в’є, дівка
косу не плете»).
Великий піст, який тривав упродовж семи
тижнів, ділив на дві рівні частини Середо-
хресний тиждень. У середу господині на
честь свята Христа пекли «хрести» із жита.
Під час сівби їх розкладали на ріллі, а потім
розламували і з’їдали. За тиждень до Паски –
Вербна неділя. На згадку про урочистий
в’їзд Ісуса Христа в Єрусалим в церквах
обов’язково святили вербу. У Вербну неділю
легкими ударами освяченої верби (з поба-
жанням здоров’я, довгих щасливих років
життя) будили тих, хто ще спав. В останній
тиждень перед Великоднем, особливо із чет-
верга до суботи, належало суворо пости-
тися. До Чистого, або Великого, четверга
прибирали в хаті – білили, мили вікна, усе
начиння, прикрашали оселю рушниками,
застеляли стіл новою скатертиною тощо.
У Страсну п’ятницю не можна було нічого
робити. У суботу, напередодні Паски, пекли
калачі (паску), фарбували яйця. У Вели-
кодній ранок примічали, чи під час сходу
«грає» сонце. Існувало повір’я, що сонце
«грає» ще тільки на Благовіщення. Уран-
ці діти йшли христосуватися – у духовних
урочистих піснеспівах і віршах прославляли
Христа («славили Христа»). Молодь влашто-
вувала гуляння з іграми, танцями, піснями
тощо. Наступної неділі святкували Красну
гірку. Цього дня діти і молодь розважалися.
Розпочинався весняно-літній сезон весіль.
На другому тижні після Великодня, у поне-
ділок, українці навідували могили родичів на
цвинтарі (Гробки, або Проводи). Було заве-
дено христосуватися з померлими. Жінки
голосили – оплакували покійних. Потім про-
водили богослужіння, після якого накривали
загальний стіл, за звичаєм на землі, якщо було
сухо. Стелили скатертини і розставляли стра-
ви, напої – пригощали один одного.
На Трійцю (Зелені свята) помешкання як
усередині, так і ззовні прикрашали гіллям
дерев. Підлогу встеляли травою, на підві-
коннях і столі ставили букети квітів. Молодь
влаштовувала на вулиці гуляння. За тиждень
розпочинався Петрівчаний піст, який тривав
до свята Петра і Павла (12 липня). За народ-
ними віруваннями, у ніч на 7 липня (Івана
Купайла) розквітає папороть, виростає роз-
рив-трава. Молодь ішла на берег річки, озера
або ставка. Дівчата водили танок, співали
купальських пісень, пускали по воді віночки.
Завершували Купальську ніч розпалюван-
ням вогнищ і стрибанням через них. Існува-
ло повір’я, що на Петра і Павла ягнята пере-
стають ссати матку, а зозуля перестає кувати
(«зозуля Петром подавилася»).
Жнива розпочинали зажинками та час-
туванням у полі. З першого зерна випікали
хліб і ним пригощалися. Завершували жнива
обжинками. Останній сніп урочисто везли з
поля. За народними уявленнями, літо закін-
чувалося Спасом («прийшов Спас – рука-
вички припас»).
Українці в Башкортостані, як і всі пра-
вославні, святкували Маковея (14 серп-
ня), Спаса (19 серпня), Першу Пречисту –
Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Після Маковея починався Успенський піст.
На 11 вересня припадає свято Усікновення
Голови Пророка, Предтечі та Хрестителя
Господнього Іоанна, або Головосіка. Цього
дня віруючі не брали в руки ножа, соки-
ри тощо, навіть хліб ламали руками. Суво-
ро дотримувалися посту. Наступні свята –
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
38
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
Різдво Пресвятої Богородиці (21 вересня) і
Покрова Пресвятої Богородиці (14 жовтня)
відзначали як церковні.
Після Покрови потрібно було шаткува-
ти капусту («прийшла Покрова – рубай
капусту»). Розпочинався шлюбний період.
Дівчата, бажаючи вийти заміж, зверталися
у своїх молитвах до Богородиці: «Свята
Покровонько, покрий мою головоньку!».
Після Михайла (21 листопада), за народни-
ми прикметами, – «санний путь». Закін-
чувався рік Пилипівкою – Пилипівським,
або Різдвяним, постом. Усі релігійні свята,
які припадали на цей період, серед них –
Андрія і Миколи Зимового, відзначали
також як церковні. Жодних розваг під час
посту не допускали. Лише примічали, що
«Сави-Варвари ночі драли – день настав-
ляли», бо від них вже збільшувався день
і зменшувалася ніч. Свята в різний пері-
од проживання українців у Башкортостані
відзначали неоднаково.
Фольклор українців Башкортостану
репрезентований усіма жанрами. Значне
місце посідають казки (побутові, чарівні,
про тварин), перекази, легенди, билини.
Зафіксовано побутування романсів, балад,
а також соціально-побутових, сімейно-
побутових, ліричних та історичних пісень.
Календарно-обрядовий фольклор представ-
лений колядками, щедрівками, веснянками;
поширені афористичні жанри, приурочені
до Нового року, Різдва, Водохреща. У весіль-
ній обрядовості збереглися ритуальні, вели-
чальні, ліричні пісні та пісні-насмішки. На
сучасному етапі дослідження в українців
Башкортостану поширеним є ліричний і
сімейно-побутовий фольклор; календарний
і обрядовий поступово виходять з ужит-
ку. Поховально-поминальний обряд містить
виконання голосінь, духовних гімнів, віршів,
читання молитов. За мелодійністю найдавні-
шими є календарні, обрядові та ігрові пісні,
а також народні плачі і голосіння, які від-
різняються від пісень імпровізаційним скла-
дом і речитативною мелодією. До середини
ХХ ст. фольк лор був невід’ємною складо-
вою духовної культури українців в Башкирії,
основним фактором збереження етнічної
свідомості та етнодиференціюючим мар-
кером. Він виконував консолідуючу місію
щодо українців, які переїхали з різних місць
України (Полтавської, Чернігівської, Київ-
ської, Волинської, Подільської, Харківської,
Таврійської губ.), був джерелом історичної
пам’яті (історичні пісні), сприяв збереженню
традицій (календарний і сімейно-обрядовий
фольклор), духовному (ліричні та побутові
пісні), педагогічному (дитячий фольклор)
та національно-патріотичному вихованню
(історичні пісні про боротьбу українського
народу за незалежність). У другій половині
XX – на початку XXI ст. роль фольклору,
його вплив на збереження етнічної самосві-
домості збільшилася.
До 50-х років XX ст. зберігається певною
мірою як матеріальна, так і духовна тради-
ційна культура українців, а в подальшому
простежується розмивання традицій: поси-
люється акультурація, яка переростає в аси-
міляцію, міжнаціональні запозичення, вплив
радянської культури. Це приводить до того,
що саме фольклор стає головним фактором
збереження самоідентичності українців.
До 1950–1960-х років він ще активно вико-
ристовувався в обрядах (як календарних,
так і сімейних), у побуті, під час свят тощо.
У репертуарі носіїв українського фольк-
лору старшого віку налічувалося від кількох
десятків до сотень зразків різних жанрів.
Виконання пісень відрізнялося автентичніс-
тю. Починаючи з 1970-х років, під впливом
різних факторів фольклор виходить з актив-
ного духовного життя. Автентичних носі-
їв стає дедалі менше, фольклор продовжує
активно існувати тільки в місцях компакт-
ного проживання українців і в ареалах, де
вони становлять значну частину населення.
На сьогодні фольклор (як традиційний) збе-
рігається якраз у тих населених пунктах, де
українське населення є численним (с. Золо-
тоношка Стерлітамакського р-ну, с. Степа-
нівка Аургазинського р-ну, с. Раївка Альше-
ївського р-ну). Відразу після переселення в
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
39
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
українців превалювали традиції, привезені
з Батьківщини.
У нових етнокультурних умовах відбува-
лося проникнення у святкову обрядовість
іншонаціональних компонентів; скоро-
чення, спрощення й переосмислення бага-
тьох обрядів; контамінація обрядових дій.
Чимало свят зникло. Нині вони набувають
більш розважального характеру. 13 січня
1990 року було створено Товариство шану-
вальників української культури «Кобзар»
(з 1992 р. – Республіканський національно
культурний центр українців Башкортостану
«Кобзар»). В основі діяльності Центру –
ідеологія демократичного націоналізму:
пріоритет загальнолюдських цінностей,
рівність усіх народів, визнання національ-
них почуттів кожної людини природними
й священними. Головною метою Центру є
відродження, розвиток, пропаганда україн-
ської мови й культури як у фольк лорних, так
і в професійних формах виявлення. Завдяки
ініціативі й активній безпосередній учас-
ті Товариства в Башкортостані традиційно
щорічно (до 2014 року) проводили Шевчен-
ківські дні («Шевченківський березень»),
День української писемності та мови, дитячо-
юнацький фестиваль «Червона калина»,
фестиваль українського народного мисте-
цтва «Ой, радуйся, Земле!»; на республі-
канському рівні відзначали релігійні свята:
Різдво, Великдень, Івана Купайла. Працює
близько 20 українських самодіяльних колек-
тивів, шість із них мають звання «народ-
ний» – хор «Кобзар» (м. Уфа), ансамбль
«Барвінок» (м. Стерлітамак), хор «Дніпро»
(м. Мелеуз), колектив СБК с. Казанка Аль-
шеївського району, фольклорний ансамбль
«Червона калина» (с. Санжарівка Чиш-
минського р-ну), ансамбль «Вербиченька»
(с. Антонівка Мелеузівського р-ну), «Зоря-
ний світ» (с. Золотоношка Стерлітамаксько-
го р-ну), «Хуторок» (с. Язиково Благовар-
ського р-ну).
У музеях Уфи неодноразово організовува-
ли виставки українського декоративно-при-
кладного мистецтва. Так, у 1990 році в Музеї
інтернаціональної дружби на високому рівні
відбулася виставка «І чужому научайтесь, і
свого не цурайтесь!», у 1992 році в Худож-
ньому музеї ім. М. В. Нестерова проведено
виставку «Українська писанка», 1993-му –
«І рушник вишиваний...», а 1994 року в
Музеї етнографії народів Башкортостану –
«Думи мої, думи мої...». Виставку із фондів
Київського музею українського образотвор-
чого мистецтва «Український натюрморт»
організовано в Меморіальному будинку-
музеї С. Т. Аксакова. Постійно діючі екс-
позиції, присвячені українському побу-
ту і культурі, відкрито в Національному
музеї Республіки Башкортостан (м. Уфа),
у Народному музеї етнографії подружжя
С. А. і Н. С. Зирянових у с. Юматово Уфим-
ського району, краєзнавчому музеї с. Золото-
ношка Стерлітамакського району і музеї
Аургазинського району.
При Українській національній недільній
школі ім. Т. Г. Шевченка і середній школі
№ 9 Кіровського району м. Уфи діє єди-
ний, зареєстрований у РФ, Музей сучасно-
го українського образотворчого мистецтва.
У школах, де вивчається українська мова,
також створено куточки з українським етно-
культурним компонентом. Вивчення рідної
мови розпочали 1993 року в загальноосвіт-
ніх школах с. Золотоношка Стерлітамаксько-
го і с. Санжарівка Чишминського районів.
Щоправда, у 1990 році при Товаристві «Коб-
зар» почала діяти спочатку суботня, а зго-
дом – недільна українська школа. Першим
учителем української мови став Н. Чумало,
уродженець Львівської області, інженер
за фахом. Сьогодні в місцях компактного
проживання українців у Башкортостані в
низці шкіл увели як предмет українську мову
й літературу, а в м. Уфі діють дві недільні
українські школи. Недільна школа працює
і в м. Салаваті. Середня школа з вивчен-
ням української мови № 9 Кіровського
району Республіки Башкортостан наказом
міністра освіти отримала статус Республі-
канської української базової школи, але у
2014 році викладання української мови там
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
4 0
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
було припинено. На 2008 рік із 4115 учнів
української національності, які навчалися
в школах республіки, 283 (6,9 %) вивчали
українську мову; для них обладнали чотири
кабінети української мови. На базі Золото-
ніської СЗОШ створено навчально-вихов-
ний комплекс – школу-дитячий садок, яким
об’єднали загальноосвітню школу та сіль-
ський дошкільний заклад. Вивчення україн-
ської мови в дитячому садку ропочинається
з трьох років і за двогодинною програмою.
У 1–4-х і 10–11-х клаcах вивчають рідну мову
за двогодинною, а в 5–9-х – за тригодин-
ною програмою. Відкрито українську групу
в дитячому садочку м. Салавата. У жовтні
1994 року в м. Уфі вперше в східній діаспорі
організовано Башкирську республіканську
спілку професійних українських учителів,
яка одночасно є відділом Всесвітньої спілки
професійних українських учителів із цен-
тром у м. Лос-Анджелесі (США). У 2014 році
Спілка припинила свою діяльність. Її голов-
ним завданням було об’єднати зусилля про-
фесійних учителів українців зі створення
національної української школи в діаспорі.
Успіхи в організації вивчення історії, мови
та культури в школах Башкортостану мали
широкий резонанс і дістали високу оцінку
не лише там, а й в Україні, США, Канаді,
Австралії, інших країнах. На базі освітніх
закладів з українським етнокультурним ком-
понентом проведено чотири Всеросійські
навчальні семінари з проблем викладання
предметів українознавчого циклу в школах
РФ (1994, 1996, 2002., 2008 рр.).
У 1993–1995 роках в Уфі виходила щомі-
сячна газета для урало-поволзьких україн-
ців «Криниця». З березня 1994 року по тра-
вень 1997 року по республіканському радіо
періодично в ефірі звучала українською
мовою радіопрограма «Обрій». У 1993 році
в Уфі зареєстровано Науковий центр укра-
їністики, який опублікував низку книжок з
історії, етнографії, фольклору, мови україн-
ців Башкортостану, а також про зв’язки між
Україною і Башкортостаном. У 1999 році
центр закрили, проте наукові дослідження
з української тематики тривають (видано
понад п’ятнадцять найменувань наукових
праць, монографій і збірників). Здійснено
понад десять фольклорно-етнографічних
експедицій. Протягом 2010–2014 років у
м. Уфі діяла Міжрегіональна громадська
організація «Наукове товариство україніс-
тів ім. Т. Г. Шевченка». У 1995 році розпо-
чав роботу Союз українок Башкортостану
«Берегиня», який поставив за мету акти-
візацію участі українок у підвищенні їхньої
ролі в національно-культурному розвитку
українців в Башкортостані, у збереженні
народних традицій для виховання високо-
духовних дітей, які знають і люблять свою
культуру, мову, свою прабатьківщину – Укра-
їну, водночас є гідними громадянами краї-
ни, у якій вони живуть. Проводиться робота
над створенням дитячих і молодіжних укра-
їнських організацій. 11 квітня 1998 року від-
бувся І з’їзд української молоді Республіки
Башкортостан, на якому ухвалили рішення
про створення Союзу української молоді
Республіки Башкортостан «Беркут», проте
у 2002 році Союз припинив діяльність.
Упродовж 2005–2013 років працював Союз
української молоді Башкортостану, заснова-
ний 2005 року. Нового імпульсу щодо збере-
ження й розвитку української мови та куль-
тури надало створення (відповідно до указу
Президента Республіки Башкортостан)
на базі с. Золотоношка Стерлітамаксько-
го району Республіканського українського
історико-культурного центру, у складі якого
нині працює сільський Будинок культури,
єдина в РФ базова бібліотека з обслугову-
вання українського населення в Башкортос-
тані, сільський краєзнавчий музей, загаль-
ноосвітня середня школа, дитячий садок.
У 1998–2015 роках своєрідним науковим,
освітнім і культурним центром зі збережен-
ня, розвитку і пропаганди української мови
й культури була Уфимська філія Москов-
ського державного гуманітарного універси-
тету ім. М. О. Шолохова.
Контакти українців Башкортостану
з українцями як материкової України, так
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
41
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
Свято Дня матері.
с. Золотоношка
Стерлітамакського р-ну
Республіки Башкортостан
(РФ). 2017 р.
Свято хліба. с. Золотоношка Стерлітамакського р-ну
Республіки Башкортостан (РФ). 2016 р.
В. Бабенко під час
польової роботи.
с. Боголюбівка
Чишминського р-ну
Республіки Башкортостан
(РФ). 2016 р.
Світлина М. Пилипака
Респондентка в інтер'єрі
української хати.
с. Санжарівка
Чишминського р-ну
Республіки Башкортостан (РФ).
2019 р. Світлина М. Пилипака
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
42
I S S N 013 0 6 93 6 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 5/2 019
Хлів. с. Дніпровка Міякинського р-ну
Республіки Башкортостан (РФ). 2012 р.
Світлина М. Пилипака
Хата. с. Миколаївка Міякинського р-ну
Республіки Башкортостан (РФ). 2012 р.
Світлина М. Пилипака
Покуть. с. Санжарівка Чишминського р-ну
Республіки Башкортостан (РФ). 2019 р.
Світлина М. Пилипака
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
43
В АС И Л Ь Б А БЕ Н КО, М А КС И М П И Л И П А К , Д Е Н ИС Ч Е РН ІЄ Н КО
1. Бабенко В. Украинцы Башкирской ССР: поведе-
ние малой этнической группы в полиэтничной среде.
Уфа, 1992.
2. Башкирская энциклопедия : в 7 т. Т. 6. Советы
народного хозяйства / глав. ред. М. А. Ильгамов. Уфа,
2014. 544 с.
3. Башкортостан. Краткая энциклопедия. Уфа : Научное
издательство «Башкирская энциклопедия», 1996. 672 с.
4. Завези од мене поклон в Україну… Фольклор
українцiв Башкортостану. Уфа : Изд-во Филиала МГОПУ
им. М. А. Шолохова в г. Уфе, 1999.
5. Кузеев Р. Происхождение башкирского народа.
Этнический состав, история расселения. Москва, 1974.
6. Народы Башкортостана. Уфа, 2014.
7. Народы Башкортостна: историко-этнографичес-
кие очерки. Уфа: Гилем, 2002, 480 с.
8. Песенный фольклор украинских переселенцев в
Башкирии / соствав., вступ. ст. В. Я. Бабенко, Ф. Г. Аха-
това. Киев : Музична Україна ; Уфа, 1995. 240 с.
9. Українці Башкирії : у 2 т. Т. 1 / [голов. ред.
Г. Скрипник, наук. ред. В. Бабенко; відп. ред. Д. Черні-
єнко] ; упоряд. Ю. Сіренко, І. Чернієнко, Л. Єфремова,
М. Пилипак. Київ ; Уфа, 2011.
10. Черниенко Д. А., Пилипак М. А. Село Казанка
и украинцы Альшеевского района. К 120-летию села
Казанка, 30-летию народного украинского фольклор-
ного ансамбля «Чаровницы». Уфа : Изд-во УФ МГГУ
им. М. А. Шолохова, 2012. 134 с.
11. Чернієнко Д. Розвиток українознавства в Баш-
кортостані: досвід та сучасний стан. URL : http://
archive.nndiuvi.org.ua/fulltext.html?id=2201.
Список використаних джерел
1. BABENKO, V. Ukrainians of Bashkiria SSR:
behaviour of a small ethnic group in polyethnic surroundings.
Ufa, 1992.
2. ILKHAMOV, M. The Bashkir Encyclopedia. In Seven
Volumes. Ufa: Bashk. Encycl., 2010, vol. 6: Advices on Eco-
nomic Planning, 544 pp.
3. Bashkortostan: A Concise Encyclopedia. Ufa: Naus-
noye izdatelstvo «Bashirskaya entsyklopediya», 1996,
672 pp.
4. While Being in Ukraine, Please, Give My Kind Regards
to It… The Folklore of the Bashkortostan Ukrainians. Ufa:
Izd-vo Filiala MGOPU im. M. A. Sholokhova v g. Ufe,
1999, p. 14.
3. KUZEEV, R. An origin of Bashkiria people. Ethnic
structure, history of settling. Moscow, 1974.
4. Nations of Bashkortostan. Ufa, 2014.
6. Nations of Bashkortostan: Historical and Ethnographi-
cal Essays. Ufa: Gilem, 2002, 480 pp.
8. BABENKO, V., F. AKHATOV, compilers
and preface’s authors, Song Folklore of Ukrainian
Immigrants in Bashkiria. Kyiv: Musical Ukraine,
1995, 240 pp.
5. SKRYPNYK, H., BABENKO, V., CHERNIYENKO, D.,
eds. Ukrainians of Bashkiria: in two volumes (compiled by
Yu. SIRENKO, I. CHERNIYENKO, L. YEFREMOVA, M.
PYLYPAK). Kyiv; Ufa, 2011, Vol. 1.
11. CHERNIYENKO, D., M. PYLYPAK. The Vil-
lage of Kazanka and Ukrainians of Alshey District. On
the Occasion of the 120th Anniversary of the Village of
Kazanka and the 30th Anniversary of the Folk Ukrai-
nian Folkloric Group «Charovnitsy». Ufa: Izd-vo UF
MGGU im. M. A. Sholokhova, 2012, 134 pp.
6. CHERNIYENKO, D. Ukrainian Studies development
in Bashkortostan: experience and current state. Available
from: http://archive.nndiuvi.org.ua/fulltext.html?id=
2201.
References
і діаспори сьогодні значно зміцнилися.
Центр «Кобзар» був колективним членом
Об’єднання українців Росії (м. Москва) і
Федеральної національно-культурної автоно-
мії «Українці Росії» (м. Москва) до їх закрит-
тя за рішенням суду (2010). Центр «Кобзар»
також входить до Української всесвітньої
координаційної ради (м. Київ). Він є одні-
єю з найавторитетніших національних укра-
їнських організацій не лише в РФ, але й у
всій східній українській діаспорі. Про його
діяльність знають і на території колишнього
СРСР, і в далекому зарубіжжі (США, Кана-
да, Австралія, Бразилія, Аргентина, Польща,
Румунія та ін.). Щирі партнерські відносини
налагоджені з башкирським національним
центром «Дуслик» (м. Київ), а також націо-
нальними об’єднаннями, які працюють у Баш-
кортостані, зокрема в Уфі. Центр «Кобзар» є
співзасновником і членом Республіканського
цент ру національних культур «Дружба» та
«Асамблеї народів Башкортостану».
www.etnolog.org.ua
ІМ
ФЕ
|