Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні

Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні

У статті досліджується питання забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні на засадах демократії і толерантності, доброзичливого ставлення українців до малих іноетнічних вкраплень представників різних етносів. Особлива увага приділяється забезпеченню націона...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :Народна творчість та етнологія
Дата:2020
Автор: Борисенко, В.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2020
Теми:
З історії науки та культури
Онлайн доступ:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204238
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2020. — № 3. — С. 28-44. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-204238
record_format dspace
spelling Борисенко, В.
2025-07-02T12:16:47Z
2020
Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2020. — № 3. — С. 28-44. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
0130-6936
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204238
304.4:323.15(477)
https://doi.org/10.15407/nte2020.03.028
У статті досліджується питання забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні на засадах демократії і толерантності, доброзичливого ставлення українців до малих іноетнічних вкраплень представників різних етносів. Особлива увага приділяється забезпеченню національних меншин засобами масової інформації, виданню підручників та словників, створенню музеїв, підтримці різних культурних заходів (як-от фестивалі народної творчості), презентації національної кухні тощо. Метою роботи є чіткіше визначити кількість національних меншин та етнічних груп, показати державну турботу про збереження їхньої культурної ідентичності, прагнення до інтеграції українського суспільства. Методологічну основу становлять принципи історизму та об’єктивності; застосовано статистичний, історико-порівняльний методи та етнографічне спостереження, метод польового дослідження, що активно використовується в культурологічній практиці. Наукова новизна полягає в розкритті справжньої картини співжиття різних етнічних груп та толерантне ставлення до людей різного віросповідання, національної належності. Спростовуються політичні спекуляції щодо міжетнічних процесів на території України. Здійснено уточнення понятійного апарату щодо класифікації іноетнічних груп в Україні. Висновки мають кілька важливих акцентів щодо державної політики до етнічних груп, яка побудована на засадах рівності і права, на сприянні в підготовці навчально-освітніх програм у вивченні рідної мови для етнічних груп, відродження культур на основі взаємоповаги. Наголошено на тому, що ідеї добра, толерантного ставлення до людей, етносів, культур повинні домінувати в новій моделі науки, освіти та концепціях державотворення. Без усвідомлення цінності культурного різноманіття не можливі нові імпульси розвитку та стабілізації у світі. Підкреслено, що міжнародні документи про захист і права національних меншин широко передбачають інтеграцію їх до населення більшості країни, їхньої участі в державотворенні й повазі до кожної особи незалежно від раси, національності, до мирного співжиття.
The article deals with the problem of supporting the cultural and educational needs of national minorities and ethnic groups in Ukraine on the basis of democracy, tolerance, and benevolence towards representatives of other ethnic groups. Particular attention is paid to providing mass communication for national minorities, publishing manuals and dictionaries, organizing museums, supporting different cultural events, for example folk festivals, presentations of ethnic cuisine, etc. The purpose of the article is to determine the number of national minorities and ethnic groups to show the state efforts in supporting preservation of their cultural identity and in integration of the Ukrainian society as well. The research methodology is based on the historical and objectivity methods; also, the author has applied statistics, comparative historical methods, ethnographic observation, and field studies, which are widely used in cultural research. The scientific novelty of the research is a truthful overview of the coexistence of different ethnic groups and tolerant attitudes towards people of different confessions and nationalities. Political speculations concerning interethnic processes in Ukraine are being denied. The author has specified and improved definitions concerning the classification of different ethnic groups in Ukraine. The results are focused on the state policy towards ethnic groups, which is based on the principles of equality and justice, state support in the creation of educational programs for learning native languages by representatives of ethnic groups, and revival of their cultures in the spirit of mutual respect. It is emphasized that the ideas of kindness-tolerant attitudes towards people, ethnic groups, and cultures should dominate in a new model of science, education, and state-building concepts as well. New impulses of development and stabilization in the world are impossible without awareness of the value of cultural diversity. The author underlined that international documents on the rights of national minorities provide their integration into the larger population of the country, their participation in the state-building processes, and peaceful coexistence and respect to every person regardless of race or nationality.
uk
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
Народна творчість та етнологія
З історії науки та культури
Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
Support of Cultural and Educational Needs of National Minorities and Ethnic Groups in Ukraine
Article
published earlier
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
title Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
spellingShingle Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
Борисенко, В.
З історії науки та культури
title_short Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
title_full Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
title_fullStr Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
title_full_unstemmed Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні
title_sort забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в україні
author Борисенко, В.
author_facet Борисенко, В.
topic З історії науки та культури
topic_facet З історії науки та культури
publishDate 2020
language Ukrainian
container_title Народна творчість та етнологія
publisher Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
format Article
title_alt Support of Cultural and Educational Needs of National Minorities and Ethnic Groups in Ukraine
description У статті досліджується питання забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні на засадах демократії і толерантності, доброзичливого ставлення українців до малих іноетнічних вкраплень представників різних етносів. Особлива увага приділяється забезпеченню національних меншин засобами масової інформації, виданню підручників та словників, створенню музеїв, підтримці різних культурних заходів (як-от фестивалі народної творчості), презентації національної кухні тощо. Метою роботи є чіткіше визначити кількість національних меншин та етнічних груп, показати державну турботу про збереження їхньої культурної ідентичності, прагнення до інтеграції українського суспільства. Методологічну основу становлять принципи історизму та об’єктивності; застосовано статистичний, історико-порівняльний методи та етнографічне спостереження, метод польового дослідження, що активно використовується в культурологічній практиці. Наукова новизна полягає в розкритті справжньої картини співжиття різних етнічних груп та толерантне ставлення до людей різного віросповідання, національної належності. Спростовуються політичні спекуляції щодо міжетнічних процесів на території України. Здійснено уточнення понятійного апарату щодо класифікації іноетнічних груп в Україні. Висновки мають кілька важливих акцентів щодо державної політики до етнічних груп, яка побудована на засадах рівності і права, на сприянні в підготовці навчально-освітніх програм у вивченні рідної мови для етнічних груп, відродження культур на основі взаємоповаги. Наголошено на тому, що ідеї добра, толерантного ставлення до людей, етносів, культур повинні домінувати в новій моделі науки, освіти та концепціях державотворення. Без усвідомлення цінності культурного різноманіття не можливі нові імпульси розвитку та стабілізації у світі. Підкреслено, що міжнародні документи про захист і права національних меншин широко передбачають інтеграцію їх до населення більшості країни, їхньої участі в державотворенні й повазі до кожної особи незалежно від раси, національності, до мирного співжиття. The article deals with the problem of supporting the cultural and educational needs of national minorities and ethnic groups in Ukraine on the basis of democracy, tolerance, and benevolence towards representatives of other ethnic groups. Particular attention is paid to providing mass communication for national minorities, publishing manuals and dictionaries, organizing museums, supporting different cultural events, for example folk festivals, presentations of ethnic cuisine, etc. The purpose of the article is to determine the number of national minorities and ethnic groups to show the state efforts in supporting preservation of their cultural identity and in integration of the Ukrainian society as well. The research methodology is based on the historical and objectivity methods; also, the author has applied statistics, comparative historical methods, ethnographic observation, and field studies, which are widely used in cultural research. The scientific novelty of the research is a truthful overview of the coexistence of different ethnic groups and tolerant attitudes towards people of different confessions and nationalities. Political speculations concerning interethnic processes in Ukraine are being denied. The author has specified and improved definitions concerning the classification of different ethnic groups in Ukraine. The results are focused on the state policy towards ethnic groups, which is based on the principles of equality and justice, state support in the creation of educational programs for learning native languages by representatives of ethnic groups, and revival of their cultures in the spirit of mutual respect. It is emphasized that the ideas of kindness-tolerant attitudes towards people, ethnic groups, and cultures should dominate in a new model of science, education, and state-building concepts as well. New impulses of development and stabilization in the world are impossible without awareness of the value of cultural diversity. The author underlined that international documents on the rights of national minorities provide their integration into the larger population of the country, their participation in the state-building processes, and peaceful coexistence and respect to every person regardless of race or nationality.
issn 0130-6936
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204238
citation_txt Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні / В. Борисенко // Народна творчість та етнологія. — 2020. — № 3. — С. 28-44. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
work_keys_str_mv AT borisenkov zabezpečennâkulʹturnoosvítníhpotrebnacíonalʹnihmenšintaetníčnihgrupvukraíní
AT borisenkov supportofculturalandeducationalneedsofnationalminoritiesandethnicgroupsinukraine
first_indexed 2025-11-26T23:10:12Z
last_indexed 2025-11-26T23:10:12Z
_version_ 1850779845690130432
fulltext 28 ЗА БЕЗП ЕЧ ЕНН Я К УЛ ЬТ У РНО-ОСВІТНІ Х ПОТРЕБ Н А ЦІОН А Л ЬНИ Х М ЕНШ ИН ТА ЕТНІ ЧНИ Х ГРУ П В У К РА ЇНІ * * Статтю виконано в рамках програми «Підтримка розвитку пріоритетних напрямів наукових досліджень» (КПКВК 6541230). УДК 304.4:323.15(477) БОРИСЕНКО ВАЛЕНТИНА доктор історичних наук, професор, завідувач Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, заслужений діяч науки і техніки України. ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1342-2363 BORYSENKO VALENTYNA a Doctor of History, a professor, a head of the Archival Scientific Funds of Manuscripts and Audio-Recordings of the NASU M. Rylskyi IASFE, Honoured Worker of Science and Engineering of Ukraine. ORCID: https:// orcid.org/0000-0002-1342-2363 DOI Бібліографічний опис: Борисенко, В. (2020). Забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні. Народна творчість та етнологія, 3 (385), 28–44. Borysenko, V. (2020). Support of Cultural and Educational Needs of National Minorities and Ethnic Groups in Ukraine. Folk Art and Ethnology, 3 (385), 28–44. Анотація / Abstract У статті досліджується питання забезпечення культурно-освітніх потреб національних меншин та етнічних груп в Україні на засадах демократії і толерантності, доброзичливого ставлення українців до малих іноетнічних вкраплень представників різних етносів. Особлива увага приділяється забезпеченню національних меншин засобами масової ін- формації, виданню підручників та словників, створенню музеїв, підтримці різних культурних заходів (як-от фестива- лі народної творчості), презентації національної кухні тощо. Метою роботи є чіткіше визначити кількість національ- них меншин та етнічних груп, показати державну турботу про збереження їхньої культурної ідентичності, прагнення до інтеграції українського суспільства. Методологічну основу становлять принципи історизму та об’єктивності; застосовано статистичний, історико-порівняльний методи та етнографічне спостереження, метод польового дослі- дження, що активно використовується в культурологічній практиці. Наукова новизна полягає в розкритті справж- ньої картини співжиття різних етнічних груп та толерантне ставлення до людей різного віросповідання, національної належності. Спростовуються політичні спекуляції щодо міжетнічних процесів на території України. Здійснено уточ- нення понятійного апарату щодо класифікації іноетнічних груп в Україні. Висновки мають кілька важливих акцентів щодо державної політики до етнічних груп, яка побудована на засадах рівності і права, на сприянні в підготовці на- вчально-освітніх програм у вивченні рідної мови для етнічних груп, відродження культур на основі взаємоповаги. Наголошено на тому, що ідеї добра, толерантного ставлення до людей, етносів, культур повинні домінувати в новій www.etnolog.org.ua IM FE 2929 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО моделі науки, освіти та концепціях державотворення. Без усвідомлення цінності культурного різноманіття не мож- ливі нові імпульси розвитку та стабілізації у світі. Підкреслено, що міжнародні документи про захист і права націо- нальних меншин широко передбачають інтеграцію їх до населення більшості країни, їхньої участі в державотворенні й повазі до кожної особи незалежно від раси, національності, до мирного співжиття. Ключові слова: Україна, молдовани, росіяни, угорці, румуни, болгари, євреї, поляки, підручники, словники, му- зеї, газети, радіо- і телемовлення, школи, фестивалі, національно-культурні товариства. The article deals with the problem of support of cultural and educational needs of national minorities and ethnic groups in Ukraine on the base of democracy and tolerance, benevolence towards representatives of other ethnic groups. Particular attention is paid to providing mass communication for national minorities, publishing manuals and dictionaries, organization of museums, supporting different cultural events, for example folk festivals, presentation of ethnic cuisine etc. The purpose of the article is to determine the number of national minorities and ethnic groups, to show the state efforts in supporting preservation of their cultural identity and in integration of the Ukrainian society as well. The research methodology is based on the historical and objectivity methods; also the author has applied statistic, comparative historical methods, ethnographic observation and field studies, which is widely used in cultural researches. The scientific novelty of the research is in truthful overview of coexistence of different ethnic groups and tolerant attitude towards people of different confessions and nationalities. Political speculations concerning interethnic processes in Ukraine are being denied. The author has specified and improved definitions concerning classification of different ethnic groups in Ukraine. The results are focused on the state policy towards ethnic groups, which is based on the principles of equality and justice, state support in creation of educational programs for learning native language by representatives of ethnic groups, revival of their cultures in the spirit of mutual respect. It is emphasized that the ideas of kindness, tolerant attitude towards people, ethnic groups and cultures should dominate in a new model of science, education and state building concepts as well. New impulses of development and stabilization in the world are impossible without awareness of value of cultural diversity. The author underlined that international documents on the rights of national minorities provide their integration into the larger population of the country, their participation in the state building processes, to peaceful coexistence and respect to every person regardless of race or nationality. Keywords: Ukraine, the Moldovans, Russians, Hungarians, Romanians, Jews, Poles, manuals, dictionaries, museums, newspapers, radio and TV broadcast, schools, festivals, national cultural societies. Об’єктивна реальність нагадує нам, що у ХХІ  ст. зростає роль міграційних процесів, національної свідомості, бажання зберегти свою ідентичність у кожному суспільстві. Міжнародна спільнота виробила цілу низку рекомендацій толерантного ставлення до національних меншин. У  рекомендаціях, які прийняла й Україна, стверджується, що кожна країна сама визначає наявність у своїй структурі кількість національних меншин. Одні європейські країни не визнають жод- ної наявності меншин (як-от Франція), інші визнають меншини за певної чисельності й компактності та давності проживання в країні. У  Німеччині до національних мен- шин належать чотири громади, які віддав- на живуть на цій території: данці, фризи, лужицькі серби та роми. До меншин не від- носяться й численні сучасні групи мігрантів. Актуальність теми зумовлена також тим, що в Україні досі немає чіткого визначення, хто належить до національних меншин, а  хто (а таких більшість) – просто окремі представ- ники етнічних спільнот, що є характерним майже для всіх держав світу. Україна, ставши на демократичний шлях розвитку, спираю- чись на об’єктивний науковий підхід, незва- жаючи на малу кількість певних представни- ків іноетнічних вкраплень, визнає наявність національних меншин, хоч існують думки вчених, що логічно їх усіх називати етнічна група (термін «етнічна меншина» досить широко вживаний в інших країнах). До них за об’єктивними й реальними даними від- носимо (щодо кількості є різні твердження) п’ять національних меншин: молдовани, росіяни, румуни, болгари, угорці, права яких захищені законодавством України й завдяки толерантному ставленню українців до іно- етнічних спільнот чи окремих осіб. Вони мають право й можливості здобу- вати освіту рідною мовою на всіх рівнях від садочка до вищої школи. Нагадаємо, що угорську мову викладають не лише в шко- www.etnolog.org.ua IM FE 30 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 30 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 лах, а й в Ужгородському національному уні- верситеті, середніх і спеціальних закладах в Мукачеві та Береговому; існує радіомовлен- ня угорською та години на телебаченні, пері- одичні видання. Те саме стосується інших національних меншин. В Україні в достатній кількості працюють школи з румунською мовою навчання, а  також з молдавською (на  прохання громад), відкрито школи для відродження болгарської мови серед зро- сійщених болгар Одещини та Запоріжжя. Російські школи функціонують у різних міс- тах України. Кафедри російської філології працюють у багатьох вишах. Міністерство освіти і науки України дбає про забезпечен- ня шкіл підручниками мовами національних меншин за бюджетні кошти. В Україні проживає також чимало малень- ких етнічних груп (кожна з яких становить менше 0,5  %), особливо на пограниччі дер- жави, які мають свою історію поселення на нашій території. Тут варто нагадати про загальноприйняте визначення такої дефі- ніції, як етнічна група. Це частина яко- гось етносу, яка, з огляду на різні оставини (депортації, вирівнювання кордонів, пересе- лення, міграції), відірвалася від нього й живе в іноетнічному середовищі та певною мірою зберігає свої етнокультурні особливості. Як правило, в Україні це невеличкі групи, які здебільшого мешкають розпорошено по різ- них містах і селах. Українсько-білоруське пограниччя має свою специфіку. Річ у тому, що анклави розселення українського населення опи- нилися (через різні політичні маніпуля- ції протягом тривалого часу) на території сучасної Білорусі. Добре знаємо, що части- на Гомельщини населена переважно етніч- ними українцями і ще в 1918  році, коли більшовицька влада захоплювала дедалі більші масиви, гомельчани зверталися до українського уряду з бажанням приєдна- тися до України  [18, с.  172–174]. Відомо, що такі пограничні райони, як Малоритський, Кобринський, Брестський, також здебіль- шого заселені українцями, подекуди із само- назвою «тутейші». Маловідоме до сьогод- ні читачам надзвичайно серйозне дослі- дження одного українського села Дрочево Берестейського району (тепер  – на терито- рії Білорусі) українського етнолога Василя Пастущина. Своє історико-етнографічне дослідження він здійснив у 1938  році за методом безпосереднього спостереження, тобто проживаючи в селі тривалий час, і описав та проаналізував побут, матеріальну й духовну культуру українців одного села в усіх деталях. Розмовляли вони лише укра- їнською мовою, польської і білоруської не знали, хоча всі розпорядження по селу прихо- дили польською, часом білоруською мовами. Дослідник також зупинився на національ- ному усвідомленні жителів села. Цікавими є думки вченого із цього приводу, що поліщу- ки  – переважно українці; у тому, здається, ніхто з українців не сумнівається й тому доказів нам для цього не потрібно. Проте в Польщі були інші погляди. «У 1920 році ого- лошувано державні польські розпорядки на Поліссі на польській і білоруській мовах, як би українців на Поліссі зовсім не було» [16, с.  118]. Дехто з польських авторів зазначав, що поліщуки є народом без національнос- ті, бо вони називають себе «поліщуками», або «тутейшими», і  не знають, хто вони є. Так, за переписом 1931 року, понад половина їх записалися «тутейшими». Але польська газета «Maly Dziennik» 1938  року писала, що  люди у воєводстві поліськім і волин- ськім знали докладно історію Шевченка, Хмельницького, але нічого не могли розпові- сти про Варшаву чи Гдиню [16, c. 118]. Хоча на території Білорусі й сьогодні живе чимало етнічних українців, переважно на пограниччі Полісся, вони не визнані там національною меншиною, незважаючи на те, що проживали там століттями і не є пересе- ленцями. Вони не мають жодних можливос- тей зберігати свою національно-культурну ідентичність. Старше покоління ще розмов- ляє українською мовою. Найдавніші білоруські поселення є в Рокитнянському районі на Рівненщині [15, www.etnolog.org.ua IM FE 3131 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО с.  36], а  решта білорусів  – то переселенці ХІХ–ХХ  ст.; рідною білоруську мову визна- ють близько 10 %, хоча й не розмовляють нею. Живуть розпорошено в містах переважною більшістю (близько 80  %). Цікаво, що ство- рена у 2000 році Всеукраїнська спілка біло- русів у своєму Статуті, як і деякі інші етнічні групи, має на меті об’єднання зусиль у спри- янні збереженню національно-культурної, мовної та релігійної самобутності білорусь- кої громади України й жодного слова немає про інтеграцію до українського суспільства. Постає питання, яку мову будуть зберігати білоруси в Україні. Рідної вони не знають, розмовляють російською. Чи не будуть під- тримувати претензії «руского міра»? Сьогодні три села (Гусарка та Новоукраїн- ка Більмацького р-ну Запорізької обл. і с.  Темрюк Нікопольського р-ну Донецької обл.), куди були переселені білоруси в пер- шій половині ХІХ  ст. зі Смоленської губер- нії, русифікувалися, як і більшість білору- сів в Україні, і під час проведення останніх переписів записалися переважно росіяна- ми. Проте, як зауважують дослідники, вони ще частково зберігають свої етнічні біло- руські особливості в народному мистецтві, фольк лорі, зазнаючи впливів населення, що їх оточує [4, с. 103–110]. Зрозуміло, що якраз русифіковані білоруси, як і українці, попов- нили кількість росіян в Україні, що вказує на похибку у відсотках наявності росіян в Україні (за переписом 2001 року). Не випад- ково сучасні соціологічні дослідники вказу- ють на 5–6 % росіян в Україні. Утім, в Україні живе (переважно дисперс- но) ще кілька невеличких етнічних груп, з наявністю яких не можна не рахуватися. Це етнічні групи, які мають давнє коріння посе- лення на українських теренах, як-от євреї, вірмени й зовсім нові групи мігрантів, котрі прибули в Україну в 1990-х  роках. До такої етнічної групи належать турки-месхетинці. Відомо, що вони були виселені з Грузії ста- лінським режимом в Узбекистан в 1944 році, а  внаслідок міжетнічних конфліктів у Фергані в 1989–1990  роках вимушені були виїхати в різні регіони колишнього СРСР. В  Україні вони здебільшого поселилися по 25–60  сімей у трьох селах Миколаївської області Баштанського р-ну (Виноградівка, Костичі, Добра Криниця) та в селах Чап- линського району Херсонської області (Хрестовка, Строгановка, Новонаталіївка, Павловка). Частина для проживання обрала м. Слов’янськ. Загалом їх в Україні налічують близько 10 тисяч осіб. Займаються переваж- но сільським господарством. Коли вони при- їхали в 1990-х в Україну, це не були найспри- ятливіші часи для українців в економічному плані. Проте українці проявили неабияку гостинність і толерантність до прибульців та допомагали, незважаючи на різницю в мові, вірі. Селяни приносили продукти, молоко для дітей, дитячий одяг. Як згадує турчанка, одна сусідка їм козу дала, щоб дітей году- вати, інша щоденно носила молоко… [11, с. 84–85]. Турецьку мову вивчають у школах, дехто навчається в Туреччині; їх там назива- ють «хохлами». Самі ж турки-месхетинці в дружньому оточенні українців добре адап- тувалися й намагаються інтегруватися в українське суспільство. Самі турки кажуть, що вони не турки, а  українці. Отримавши громадянство України, вони полюбили Україну [12, с.  194–195]. Отже, це безпосе- редньо свідчить про комфортне життя наці- ональних меншин в Україні. Інколи запитують: «А як поляки?» Вони, безумовно, становлять етнічну групу, бо протягом століть відбулися певні зміни не лише у свідомості, визнанні тотожності, міграції поляків, але певні кількісні пара- метри та розпорошеність серед українсько- го населення. Поляки в Україні, на відміну від українців у Польщі, завжди прибували в Україну як колонізатори й жили розпоро- шено серед українців. У період між Першою і Другою світовими війнами Польща внесла до свого складу землі Надсяння, Холмщини й Підляшшя, які віддавна були заселені укра- їнцями. На пограниччі серед українців були поселені осадники, котрі отримали чимало землі, і  відбувалися активні процеси окато- www.etnolog.org.ua IM FE 32 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 32 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 личення українців. Польському урядові вда- лося змінити лінії етнічної демаркації, чим пояснюється просування польського кордо- ну на схід [8, с. 38]. Звернімося до неуперед- женого польського автора А. Закржевського (Статистико-этнографический очерк. Киев, 1916, с.  111), який ще в 1916  році дав ґрун- товні пояснення щодо польського населення в Литві та Україні за тодішньою назвою  – «Південно-Західному краї». Він зазначив, що в 1909  році у володінні польських помі- щиків тут знаходилося 2  306  000  десятин землі. У цих помістях службовці, орендатори, прикажчики були переважно поляками, які мало впливали на просте селянство й рідко з ним контактували. Представники поль- ського народного елементу належали зде- більшого до дрібної шляхти. На  відміну від Литви, де польські традиції та мова зберіга- лися довше, у  південних українських губер- ніях поляки і мову, і  традиції втратили під значним впливом малоросійського оточення й української мови [8, с. 37]. Досить серйозні етнографічні дослідження було проведено в 1860–1870  роках під керівництвом відомо- го вченого Павла Чубинського. В  експеди- ціях вивчали побут євреїв, поляків Поділля. Зафіксовано, що вже в ХІХ  ст. поляки втра- чали національну ідентичність і ототожню- вали себе за віросповіданням. Щодо дрібної католицької шляхти, то вона просякнута тим самим світоглядом, що  й селяни-українці (малороси). У них такі самі весільні обряди, такі самі пісні, такі самі забави, що й у мало- російських селян. Спостереження показали, що шляхтич, який живе на певній відстані від костьолу, запрошує до сповіді над вмира- ючим чи охрестити дитину православного священника й часто ходить до церкви, хоча йому за це дістається (очевидно, від ксьон- дзів). Ця дрібна шляхта частково за похо- дженням малоросійська, частково прибула з Польщі («будники», «рудники»), і майже всі вони «омалорусилися» [20, с. 236]. Такі висновки цілком збігаються з пізніши- ми спостереженнями, коли польські селя ни зберігали в побуті, мові, звичаях лише по оди- нокі елементи з повною втратою польської мови і традицій. Стійкою залишалася тільки католицька віра. Однак і тут були помітні зміни, бо шлюби брали частіше з україн- цями, хрестили дітей у церкві поблизу, що, звісно, викликало невдоволення польських священників. Про це писав в ХІХ  ст. Павло Чубинський. Пізніше, у 1960-х роках, у селах Східного Поділля поляки ототожнювали свою національність з релігією. На запитан- ня щодо національності відповідали: «Ми не поляки, бо поляки живуть у Польщі, ми укра- їнці, але католики» [2, с. 5]. На 2001 рік поля- ків в Україні було лише 0,3 %. Це – 144,1 тис. осіб. Польську мову рідною визнали 12,9  %, українську рідною мовою назвали 71 % поля- ків [5, с.  142]. Живуть вони переважно на території Правобережжя, більшість у міс- тах, але є польські громади і в Донецьку, які виникли там у ХХ ст. Проте за роки незалеж- ності України контакти з Польщею значно зміцнилися, і уряд Польщі нібито етнічним полякам, хоча й давно асимільованим, почав надавати карту поляка для кращого праце- влаштування й навчання в Польщі. Відразу спрацював меркантильний підхід, і не лише поляки, але й українці почали доводити свою «польську» етнічність. Тому статистика на сьогодні не буде точною. Ще до Другої світо- вої війни чимало поляків проживало в захід- них областях України, але після підписання урядами УРСР і Польщі 9 вересня 1944 року угоди про взаємну «евакувацію» переселен- ня українців з Польщі, а поляків і євреїв – із Західної України до Польщі поляки були переселені. Це було здійснено на прохання польського уряду, бо потрібно було засе- ляти західні землі Польщі, так звані землі «отзисканє», ті, які довгі століття перебу- вали під владою Пруссії. (Детальніше див.: Сергійчук В. Етнічні межі і державний кор- дон України. Київ, 1996. С. 143). Отже, на сьогодні маємо частину поль- ського населення, асимільованого природ- ним шляхом; чимало поляків виїхало до Польщі, а  незначна частка цілком підпадає під визначення «етнічна група». Це зовсім www.etnolog.org.ua IM FE 3333 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО не означає, що  етнічні поляки зазнають в Україні якихось утисків. На всій терито- рії України функціонують костели, і віруючі можуть задовольнити свої релігійні потреби. У багатьох містах створено товариства поль- ської культури. Назвемо діяльність культур- но-просвітницької Спілки громадян поль- ського походження «Астер» у м.  Ніжині Чернігівської області, яка існує з березня 1999  року і складає близько двох десятків осіб, серед них – поляків близько половини. Для шести учнів створили окремий клас у школі, де заняття проводять польською мовою. Більшість українців є членами цієї Спілки й хоче віднайти своє польське корін- ня або просто прилучитися до польської культури й вивчати польську культуру, тра- диції, мову. Члени Спілки разом святкують релігійні свята, проводять щорічні фестивалі польської культури за участю фахівців міста та університету. Завдяки постійній підтрим- ці Посольства Республіки Польща в Києві підготовлено до друку й видано сім науково- популярних збірників «Поляки в Ніжині» [17, с.  13]. Як зазначив Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Ян Пєкло, «сьогодні польські тра- диції у Ніжині продовжує Спілка поляків «Астер», яка, спираючись на польсько-укра- їнську співпрацю, сприяє науково-культур- ному розвитку всієї ніжинської громади [17, с. 9]. Загалом в Україні працює шість шкіл з польською мовою навчання. Крім Львова, вони є в містечку Городку Хмельницької області, у селах Лановичі, Стрілецьке та в Мостиськах Львівської області. Ще в бага- тьох школах у містах Шепетівці, Івано- Франківську, Кам’янець-Подільському, Житомирі, Вінниці, у с.  Стрижівка на Вінниччині є класи з польською мовою навчання. За інформацією Об’єднання поль- ських учителів, в Україні працює також понад 60 шкіл, у яких польську мову вивча- ють як іноземну. Є чимало освітніх установ, де польську вивчають на факультативних заняттях, є суботні та недільні школи та курси при університетах Львова, Києва та інших вишах. У Львові радіоканал «Львівська хвиля» транслює польською радіопередачі. Тобто, якщо з’являються охочі вивчати поль- ську мову, немає жодних перешкод, а навпа- ки, – усіляка підтримка. Міністерство освіти і науки України для сприяння відродженню поляками рідної мови за бюджетні кошти підготувало підручники польською мовою. Саме для відродження, а не збереження рід- ної мови, яка давно втрачена. Відбуваються щорічні фестивалі польської пісні й танцю. Ґрунтовну працю протягом понад десяти років підготувала дослідниця з Вінниці Вікторія Колесник, яка написала про діяль- ність поляків у різні часи на Поділлі [6]. Варто також зауважити, що діючих кос- тьолів на Правобережній Україні значно більше, ніж парафіян католиків. Надмірна увага до такої етнічної групи, як поляки, і створення класів для шести осіб буде піджив- лювати тугу поляків за «східними кресами», що вже спостерігаємо не лише в політичних колах, але й, на жаль, в окремих науковців. Вражає, що навіть у ХХІ ст. така організація, як «Світова спілка кресов’ян», уважає своїм основним завданням поширення «прав- ди» про Східні Креси Польщі (прикордон- ні українські області). Авторка Малгожата Фушара з Інституту прикладних суспільних наук і ресоціалізації Варшавського універ- ситету зазначає: «Завданням цієї організа- ції (Світового Конгресу кресов’ян) є також пропагування знань на тему привласнен- ня окупантами майна польської держави, її культурних цінностей, а також національ- ного надбання» [21, с.  512]. Отже, українці на Галичині та Волині не на своїй етнічній землі, а  окупанти? Цікаво, що цих «оку- пантів» (українців) на Волині чомусь аж майже 97  % від усього населення, а  поляків лише 0,07  %. І  ніколи на Волині поляки не були в більшості. За переписом 1926  року, у  Волинській окрузі проживало загалом 86,6  тис. осіб, що в кілька разів менше, ніж українців на території Холмщини, Надсяння та Підляшшя. Як це можливо сьогодні про- www.etnolog.org.ua IM FE 34 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 34 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 пагувати таке, коли світ і так стоїть перед небезпекою протистояння та конфліктів, які нікому не принесуть добра? Хіба такі заяви приведуть до примирення й добро- сусідських відносин? М.  Фушара навіть не згадує про виселення українців зі своїх етнічних земель з Лемківщини, Холмщини, Південного Підляшшя. І  не коментує ство- рення в Польщі 2007  року з так званих кресов’ян «Товариства вигнанців», метою яких є пропаганда про етнічні чистки, гено- цид та привласнення майна «окупантами», тобто українцями. Дослідниця прямо заяв- ляє про бачення Кресів як однієї з польських земель зі своєю традицією і культурою, що становить спадщину і фрагмент історії всіх поляків [21, с. 353]. Прикметно, що представ- ники різних національностей на пограниччі дуже слушно зауважують, що «…поліпшен- ня польсько-українських зв’язків передусім залежить від самих громадян: представників України в Польщі й Польщі в Україні, науков- ців… Держава просто не повинна перешко- джати. Особливо політики не повинні вмі- шуватися у стосунки між людьми. Якщо ми будемо створювати їх без політичного пафо- су і на людських цінностях, будемо дбати про молодих науковців, будемо творити спільні події, спільну прикордонну, технологічну, наукову співпрацю, спільні справи – лише це поліпшить ті зв’язки» [7, с. 238–239]. Етнографічні обстеження було проведе- но на українсько-польському пограниччі в 1992–1997  роках. Матеріали цих обстежень показують, що кривди, заподіяні обом сто- ронам, ще досить добре пам’ятають, але не відкидають можливості примирення. Самі етнографічні матеріали дають нам бачен- ня локальної специфіки культури україн- ців порубіжної зони, указують на загально- українські риси основ них етнокультурних компонентів, про елементи запозичень від поляків, що не могло не відбутися в ході довготривалого спілкування. Як  стверджує більшість оповідачів, стосунки українців і поляків були дружніми. Вони ходили одні до одних в гості на Різдвяні свята, які  від- бувалися в різний час, товаришували, брали шлюби, кумували, хоча це й не дуже подоба- лося священнослужителям. Так тривало аж допоки в 1938  році не втрутилися політики з ідеєю негайного покатоличення українців, почали насильно навертати їх в іншу віру, чинили безчинства в хатах, обливали керо- сином продукти, псували речі домашнього вжитку, масово руйнували церкви. Саме ці розповіді на рівні мікроісторії конкретної людини більшою мірою розкривають прав- дивість історичних подій, бо  вони ніби від- дзеркалюють побутове життя на пограниччі крізь призму свідомості та власного сприй- няття. Такі дослідження з використанням методу усної історії варто продовжувати спільними зусиллями, адже вони сприяти- муть об’єктивному вивченню багатьох аспек- тів стикування культур східних і західних слов’ян, прагненню до взаєморозуміння між етносами на порубіжній території в будь- якій точці земної кулі. Маємо прагнути, щоб уроки від помилок були зроблені сучасними поколіннями і щоб ніколи етнічна специфіка національних культур не роз’єднувала, а зба- гачувала духовність народів. Не можна відкидати й той факт, що в нинішніх умовах багато українців не лише виїхали до Польші на заробітки, але й певна їх частина обрала Польшу як місце для постій- ного проживання. Почастішали міжнаціо- нальні шлюби, що сприяє інтеграції людей в іноетнічне середовище. Намагаючись швид- ше адатаптуватися до польського середо- вища, українці досить швидко оволодіва- ють польською мовою, народжують там дітей і дають їм переважно польські імена. Зокрема, українських немовлят, народже- них у Кракові у 2018  році, називали такими іменами: Амелія, Елізабет, Кароліна, Марія, Мія, Богдан, Якуб, Міхал, Олєк… [3, с.  5]. Поступово відбувається зміна національної ідентичності. Тож чи є підстави для ворож- нечі між двома сусідами? Треба не забува- ти, що добросусідські відносини приносять користь обом народам. Сьогодні, коли еко- номічний потенціал Польщі досить висо- www.etnolog.org.ua IM FE 3535 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО кий, українці також прагнуть брати участь у розвитку там малого й середнього біз- несу. Найбільше  – у сфері обслуговування, у відкритті закладів громадського харчу- вання з національною українською кухнею. Відкривають також свої заклади освіти та культури. Це допоможе обом народам легше адаптуватися до умов глобалізації. Укотре наголосимо на тому, що в Україні є всі умови для відновлення національної ідентичності тих поляків, які цього хочуть. В Україні приділяється серйозна увага не лише розвитку національних меншин, але й інших малих етнічних груп у країні. Відомо, що в ХІХ  ст. (і  раніше) євреї скла- дали суттєву частку населення, особливо в містах і містечках України. Проте у ХХ  ст. ситуація значно змінилася. Тисячі євре- їв стали жертвами фашизму. При радян- ському тоталітарному режимі існувала прихована політика певної дискримінації євреїв, а  економічне становище зумовило їх численні еміграції на історичну бать- ківщину та в країни Заходу. За останнім переписом (2001), євреї в Україні станов- лять 0,2  % від загальної кількості насе- лення, це  – 103,5  тис. осіб. Живуть вони переважно в містах. Мають досить добре зорганізовану общину й добре дбають про відродження єврейської культури для збе- реження своєї ідентичності. У  1991  році створено Асоціацію єврейських організа- цій і общин України (Ваад України). До її складу входять понад 266 організацій і релі- гійних общин. Працюють 17  єврейських шкіл, незважаючи на те, що кількість учнів у таких школах мінімальна, наприклад, єврейська школа у Вінниці. У 2016 році там за парти сіло 24 учні; часто буває два учні в першому класі, у  випускному  – лише один учень. Навчаються діти не тільки з Вінниці, іногороднім надається житло. У школі існує дрес-код: дівчаткам можна приходити до школи лише в спідничках і блузах, приходи- ти в штанах не дозволяється, у хлопчиків на голові має бути традиційна єврейська кіпа. Навчання безкоштовне, переваги школи в тому, що  при незначній кількості всім учням приділяється значно більше уваги. Навчаються за освітньою програмою укра- їнських шкіл, хоча вивчають також іврит та історію єврейського народу, його культу- ру, традиції. Єврейські школи є і в Києві, Дніпрі, Харкові. Недільні школи та синаго- ги функціонують у багатьох містах України, навіть у такому, як Ніжин, де євреїв менше десятка, відновлена синагога. Існує Асоціація єврейських організацій і релігійних общин. Її метою, крім іншо- го, є  створення структур, діяльність яких спрямована на відродження та зміцнення зв’язків між єврейськими організаціями. Серед основних завдань щодо відродження й збереження єврейської ідентичності, на жаль, немає жодного слова про інтегра- цію до українського суспільства, пізнання культури й історії країни, на території якої проживають єврейські общини. Україна шанобливо ставиться до єврейської культу- ри, трагічних подій Голокосту. Свідченням цього є створення, переважно в роки неза- лежності України, численних музеїв (Музей Шолом-Алейхема в Києві; Чернівецький музей історії і культури євреїв Буковини; Науковий центр юдаїки та єврейського мис- тецтва ім.  Ф.  С.  Петрякової (Львів); музей «Пам’ять єврейського народу. Голокост» (Дніпро); Музей Михайла Мармера. Музей культури єврейського народу та історія Голокосту (Кривий Ріг); Єврейський музей Одеси, створений у 2002  році (Одеса); Музей євреїв Херсонщини (Херсон); Музей єврейського побуту в Шаргороді (1994)). Подібні музеї є також у Миколаєві, Харкові, Хмельницькому. Майже в 70 містах України діють хеседи  – благодійні центри. Україна підтримує діяльність кожної общини у від- родженні її національно-культурної іден- тичності, бо це загалом збагачує розвиток суспільства і зміцнює міжетнічну дружбу та злагоду. Україна стала на послідовний шлях демо- кратичного розвитку. Незважаючи на кіль- кісні параметри етнічної групи, давність www.etnolog.org.ua IM FE 36 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 36 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 проживання та зміни в динаміці розселен- ня на території України, держава підтримує розвиток кожної етнічної спільноти. Деякі з них мають давні контакти з Україною. Відомо, зокрема, що вірмени з’явилися на нашій території ще в ХІ–ХІІІ ст. Протягом ХІ– ХVІІ ст. на території сучасної України утво- рилися вірменські колонії (відомо 70 вірмен- ських колоній). Існували колонії вірмен на Поділлі біля Кам’янця-Подільського, у Львові та інших містах. Динаміка складу вірменських мігрантів на території України змінювалася. У період занепаду зменшувала- ся й кількість вірмен, оскільки вони здебіль- шого займалися торгівлею та ремеслами. Однак через довголітнє перебування серед українців відбулася їх інтеграція в укра- їнське сере довище, не було ворожості між прибульцями й корінним етносом. Навіть більше, кучеряве волосся у вірмен, за уяв- леннями українців, мало приносити багат- ство, відлякувати злу силу. Не випадково в місцях їхнього поселення (Слобожанщина, Поділля) побутували обрядові весільні пісні при випіканні короваю з вживанням терміна «вірменин». Щоб вимести піч перед садін- ням короваю, кликали вірменина, щоб його кучерява шевелюра принесла щастя. І  при- співували: «Вірмен піч вимітає, вірмениха заглядає, де щасливе місце, щоб короваю сісти…». У  центральних областях співали: «Кучерявий піч вимітає…». Відомий кінорежисер Сергій Параджанов уважав себе українцем вірменського похо- дження. За  незалежну Україну загину- ли бійці Небесної Сотні Сергій Нігоян та Георгій Арутюнян. За переписом 2001 року, вірмен в Україні налічувалося небагато – лише 0,1 %, що ста- новило близько 100 тис. осіб. Рідною вірмен- ську мову вважають понад 50  % вірмен. Отже, бачимо таку загальну картину, коли малі етнічні спільноти в Україні навмисне русифікувалися й мали менші можливос- ті інтегруватися в українське суспільство. Російськомовна частина з них попадає під вплив «руского міра». У непрості роки становлення незалежних республік, стихійних лих азербайджансько- вірменська конфліктна ситуація та низка інших спричинили наплив вірмен в Україну. За  приблизними даними статистики вірмен в Україні може бути близько 600  тисяч, тобто їхня кількість збільшилася майже в шість разів. Україна  – миролюбна країна, і  доброзичливість українців сприяє тому, щоб етнічні групи почували себе захищени- ми. Та частка вірмен, яка жила в Галичині за радянського часу, вивчила українську мову й не володіє вірменською. Натомість ті групи вірмен, які жили на Донбасі та Харківщині, відповідно втративши вірменську, розмовля- ють російською. У незалежній Україні ство- рено всі умови для вивчення й відроджен- ня вірменської культури і мови. Сьогодні консолідуючими органами вірмен є Спілка вірмен України та Вірменська Апостольська церква. Вони утверджують принципи вірме- нізації вірмен України. Київська громада вірмен видає газету «Арагац». З  2011  року видається вірмено-український журнал TheNorDar. Виходить також інформаційно- аналітичне видання Спілки вірмен України «Армянский вестник». На Січеславщині діють чотири недільні школи з вивчення вірменської мови, такі школи є також в Одесі, Львові, Запоріжжі, Києві. Найбільша вірмен- ська церква в Дніпрі, існують 32  храми Апостольської вірменської церкви в різних містах України. Найбільша громада вірмен сьогодні в Харкові, де функціонують неділь- ні школи, клуби, зводяться храми, видаються газети та журнали, готуються підручники з вірменської мови. Такі факти характерні й для інших більших чи менших культурно- освітніх товариств різних етнічних груп. Можна розглянути й дещо строкатіші з етнічного погляду південно-східні райони України, зокрема Приазов’я. У  Донецькій області проживає найбільше українців, а також росіяни, євреї, вірмени, татари, греки та чимало поодиноких мігрантів (представ- ників різних націй). Найкомпактніша гро- мада з етнічних меншин  – це маріупольські www.etnolog.org.ua IM FE 3737 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО греки, хоча тепер половина з них живе в містах, у  тому числі й Донецьку. На сьо- годні в Україні проживає 91,5  тис. греків, що становить 0,2  % від загальної кількос- ті населення, з  них 77,5  тис. осіб живе в Приазов’ї, яке залишається єдиним місцем компактного проживання українських гре- ків [9, с. 8]. Рідною мову своєї національності вважають 6,4  % (хоча нею і не володіють), тобто це переважно повністю зросійщене населення. Окремі особи навіть безпідстав- но заявляють, що тут жодних козаків не було і що греки – корінний народ Приазов’я. Утім, добре відомо, що ця змішана етнічна група греків була переселена до Приазов’я з Криму в 1778  році. Спочатку вони були розміще- ні на Дніпропетровщині, згодом утворили м. Маріуполь з навколишніми селами, назви яких зберігалися кримські. Як  свідчить ста- тистика, «у  межах Катеринославського намісництва на початку 1784  року українці складали 73,76  %, росіяни  – 12,  23  %, мол- довани й волохи  – 6,22  %, греки  – 3,47  %, вірмени  – 2,62  %. На  представників усіх інших (майже 40) етнічних груп припадало лише 1,69  % від загальної кількості меш- канців регіону» [19, с.  270] З  наукової літе- ратури добре відомо, що греки в Приазов’ї двох основних груп  – румеї (греки-еллі- ни) і уруми (греки-татари) [або швидше  – турки.  – В.  Б.]  – селилися відмежовано в окремих селах. Румеї заснували десять насе- лених пунктів, а уруми – дев’ять. Дослідники стверджують, що «в 1807 році Маріуполь та 23  грецьких села утворили Маріупольську округу. Як  бачимо, населення українського Приазов’я – це не корінні мешканці, а люди, яким довелося, зважаючи на ті чи інші обста- вини, поселитися на запропонованих зем- лях, або ж самим через політичні, еконо- мічні, соціальні чи інші обставини змінити місце проживання» [19, с. 273]. У 1970-х роках грецькою мовою володіли лише деякі старожили. Мовознавці нара- ховували понад п’ять говірок, які суттєво відрізнялися від грецької мови. Значна час- тина приазовських греків мала самоназву «уруми» або в побутовому варіанті – «гре- ко-татари», носії тюркомовної групи. Усім відомо, що історія українсько-грець- ких контактів сягає глибокої давнини. Це підтверджено археологічними та писемними джерелами. Ще в VІІ ст. до н. е., коли відбу- валася потужна грецька колонізація, вона досягла території Чорноморського узбереж- жя й південних земель сучасної України. Протягом різних історичних періодів контакти з греками змінювалися. У ХVІІ ст. Росія надавала певні привілеї грекам і бол- гарам, демонструючи нібито давні нитки відносин з Візантією. Так, у Ніжині було утворене Ніжинське братство греків, які прилучилися до розвитку торгівлі й будів- ництва. Греки побудували чимало культових споруд у Ніжині, які зберігаються й донині. У  ХVІІІ  ст. великі грецькі громади були в Херсонській губернії, на Одещині з грець- ких полків, які воювали на боці Росії, також утворювалися поселення. Греки отримува- ли достатньо землі, частина з них стала місь- ким населенням Одеси [14, с. 54–55]. Греки, як і весь український народ, пройшли склад- ні умови тоталітарного режиму, пережили репресії та утиски. Радянський уряд робив усе для того, щоб з допомогою промисло- вих міст Донбасу зробити плавильний котел націй для створення єдиної загальнорадян- ської спільноти. Як зауважують дослідни- ки, «за допомогою спеціальних психотехно- логій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання пев- ної інформації (від комерційної до світогляд- ної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифі- кації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора або досягнення інших цілей» [19, с. 215]. Пам’ятаємо, що вже з 1950-х років, при значній кількості укра- їнців, тут не було українських шкіл. Досить цікаві етносоціологічні дослідження були проведені в Приазов’ї Інститутом соціоло- гії НАН України впродовж кількох десяти- літь. Учені дійшли висновку, що в регіоні, де розвивалася промисловість, створювалися www.etnolog.org.ua IM FE 38 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 38 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 певні міжетнічні середовища з домінуван- ням російської культури через освіту, пропа- ганду тощо. Зазначено, що «у сім’ях населен- ня Приазовського регіону переважає мова, прийнята в регіоні (російська) [19, с.  215]. Стверджується, що на території Приазов’я проживають представники 104  національ- ностей та етнічних груп. Утім, зрозуміло, що неможливо аналізувати етнокультур- ні явища серед поодиноких представників різних етносів, тому для аналізу береться лише п’ять етнічних одиниць: українці, росі- яни, греки, німці та євреї. А  де ж ті решта 100 національностей? Хто вони? Отже, вони просто окремі представники певних етносів, що характерно для всього світу, але біль- шою мірою це притаманно всім теплим (за кліматом) регіонам. Звісно, у  такому регіо- ні продовжують існувати комунікативні зв’язки між різними представниками націй на різних рівнях: від сімейних до соціаль- них і побутових. Не можна не погодитися з дослідником, що «у випадку міжкультурної комунікації, кожного разу при намаганні порозумітися і буде створюватися “третя культура”» [19, с.  196]. Тобто відбувається постійна адаптація різних культур одна до одної. І коли в регіоні буде скрізь використо- вуватися державна українська мова й вивча- тимуться рідні мови представників різних націй, то й інтеграція в українське суспіль- ство буде толерантною та успішною. На сьогодні в Україні етнічна група гре- ків має кілька культурно-освітніх організа- цій (Федерація грецьких товариств України, Маріупольське товариство греків та Київське міське товариство греків імені  Костянтина Іпсіланті та ін.). Київське товариство займає проукраїнську позицію і пропагує ідеї інте- грації греків в українське суспільство, водно- час зберігаючи історію, культурні пам’ятки греків на території України. На Експертному обговоренні проекту Концепції державної етнополітики в Україні (відбулося 14  червня 2018  року в Києві), організованому Міністерством культури України та Офісом Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин за участю Ільзе Брандс Керіс (члена Комітету ООН з прав людини) і Експертного комен- татора, професора, д-ра Райнера Хофмана йшлося про те, що країни індивідуально визначають, які  етнічні групи входять до національних меншин. Їхні зауваження до нашої Концепції стосувалися якраз неточ- ності дефініцій, зокрема і про корінні народи, що не відповідає міжнародним визначенням. Адже, згідно з міжнародними тлумаченнями, до корінних народів відноситься тубільне населення та його нащадки, які проживали на цій землі до приходу колонізаторів. Усім відомо, що до них належать індіани Канади й Америки, аборигени Австралії, бушме- ни Африки, народи Сибіру й Півночі Росії, саамі у Фінляндії та  ін. Потрібно відразу зазначити, що більшість країн, де живуть нащадки корінних народів, не підписали Декларації прав ООН про корінні народи. Дехто з політологів вважає, що до корін- них народів в Україні можна віднести кримських татар, караїмів і кримчаків. Етногенез цих етносів точно не відбував- ся на території України. Погоджуємося, що важких випробувань зазнали крим- ські татари. Такі етнічні групи, як караї- ми (1196  осіб) і кримчаки (406  осіб),  – це повністю зросійщені групи, які, за їхніми ж свідченнями, радо вітали окупацію Криму Росією. Громади караїмів у Луцьку, Львові, на  Івано-Франківщині перестали існувати ще на початку 2000  року внаслідок мігра- ції переважно до Ізраїлю. Останній кара- їм пенсійного віку з м.  Галича виїхав до Ізраїлю 10  років тому (дані Краєзнавчого музею). Виходить, що слушною є думка про- відних учених (В.  Євтух, В.  Трощинський), які у своїй праці «Етнонаціональна струк- тура українського суспільства» (Довідник. Київ  : Наукова думка, 2004. С.  4) зазнача- ють: «Щоправда, у Конституції України йдеться також про корінні народи. На нашу думку, поняття “корінний народ” безпідставно потрапило у правові доку- менти України, оскільки воно не визначене www.etnolog.org.ua IM FE 3939 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО і, скажімо, за традиційним сприйняттям корінних народів у міжнародній практиці не може бути застосоване в українському контексті». Отже, якщо ця теза була помил- ково внесена й до Конституції України, то це не дає підстав примножувати помилки в нашому законодавстві, бо вони призве- дуть до міжнаціональної напруги. Учені вважають, що поділ етнічних спільнот на корінні й некорінні спричинить політизацію етнічності. Політики вже не пам’ятають про корінний етнос українців і будуть змагати- ся, хто тут довше закорінений. Ще готують законопроекти про видумані «корінні наро- ди», а  політичні сили вже організовують конференції, заходи щодо питань захисту цих народів. А варто зберегти й обстоювати культуру всіх етнічних груп на нашій тери- торії. І  в нас не заборонено організовувати різні культурні товариства, вивчати мови. Навпаки, активно гуртуються в колективи представники різних націй – і ті, що прожи- вають тут давніше, і більш пізні мігранти. Бо вони – наша реальність, і не бачити цього не можна. 12 травня 2018 року в Маріїнському парку Києва було проведено фестиваль націо- нальних культур «Етнофест  – 2018». Там виступали творчі колективи Міжнародного товариства німців України, Ансамбль Грецького культурного центру «Зорбас», колектив Азербайджанського культурного центру, Ансамбль україно-чеського культур- но-освітнього товариства, учасники литов- ського фольклорно-етнографічного ансамб- лю «Сесулес», ансамбль грузинських народ- них танців, ансамбль Вірменського культур- ного центру, колектив кримськотатарського культурного центру, вокальний ансамбль татарської пісні та  ін. Було б непогано озна- йомити всі ці товариства ще з культурою українців. Національно-культурні товари- ства досить численні, гуртуються мігранти ХХ ст., проводять культурні заходи азербай- джанці, таджики, грузини та  ін. Вони вже понад два роки видають щомісячну інформа- ційно-аналітичну газету Ради національних спільнот України «Національний діалог», у  якій висвітлюють культурне життя різ- них громад. Присвячують сторінки націо- нальним кухням вірмен, ромів, грузин та ін. Можна лише вітати таку ініціативу, бо це знайомить нас з культурою представни- ків багатьох національностей. Пізнаючи ці культури, ми також збагачуємося. Держава всіляко підтримує різні заходи щодо роз- витку етнічних культур навіть нечислен- них груп. Проте культивація мультикуль- турності має певні негативні наслідки, бо вона призводить до утворення культурних гетто, сприяє збереженню деяких негатив- них застарілих традицій у питаннях гендер- ної нерівності, виборі шлюбного партнера тощо. Дослідники слушно зауважують, що «водночас, незважаючи на певні проблеми, досвід країн Західної Європи беззастереж- но переконує, що в суспільстві з численни- ми інонаціональними елементами політиці інтеграції немає альтернативи. Саме ця полі- тика не була сталою, вона розвивалася і удо- сконалювалася разом із суспільством. Так, якщо раніше вважалося, що адаптуватися до проживання в країнах прийому повинні лише іноземці, тепер стало зрозумілим, що завдання адаптації до сумісного життя сто- їть і перед місцевим населенням» [11, с. 43]. У червні 2018  року міжнародні експерти радили, що варто користуватися не лише застарілими даними перепису 2001 року, але й послуговуватися сучасними соціологічни- ми дослідженнями. Як нам відомо, чотири незалежні соціологічні компанії засвідчують 90 % українців в Україні, 5–6 % росіян і лише 4 % становлять інші. Якщо поділимо цих 4 % інших на 134  представники, то побачимо, що ці групи будуть просто мікроскопічні. Звісно, вони відносяться, як і скрізь у світі, до нечисленних етнічних груп та окремих представників етносів. Ці етнічні невеликі групи, які мають 0,1–0,2  %, не проживають компактно, а  живуть переважно в містах; понад 50  % давно втратили рідну мову. Як приклад, до етнічної групи належать албан- ці, що становлять 0,01 % від усього населен- ня України, це  – 3308  осіб, які проживають www.etnolog.org.ua IM FE 4 0 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 4 0 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 лише в кількох змішаних селах Одеської та Запорізької областей. Албанці певною мірою зберігають свої особливості в обрядах та звичаях. Така сама ситуація з литовцями й німцями. Останні переважно повернулися на історичну батьківщину, але  зберігаються культурні товариства, які об’єднують німців Києва, Приазов’я тощо. Сьогодні у світі вже немає країн, де б не жили представники різних рас і етносів, особливо в бурхливий розвиток урбанізації і глобалізації. Проте в жодній з них вони не відносяться до національних меншин. Наприклад, українці в Австралії, США, Канаді, Росії є етнічними групами, хоча чисельність їх там досить велика, а  емігра- ційні процеси або вимушене переселення відбулися ще у ХVІІІ–ХІХ ст. У  сучасному науковому світі точиться найбільше дискусій щодо розвінчування міфів про поліетнічність України, визна- чення певних понять і дефініцій. Давно відомо, що поліетнічність будь-якої краї- ни характеризується такими показниками, коли 40–50 % становить один народ, а решта складають ще чотири-п’ять чи більше етносів або ж на території країни проживає чимало етнічних утворень, як-от в Індії чи Канаді. У нас зовсім інша національна структура, де переважаючою нацією є українці та мігран- ти різних часів. До них в Україні толерантне й доброзичливе ставлення та державна під- тримка на всіх рівнях. Це не означає, що не потрібно шукати шляхів покращання вза- ємин між різними етнічними групами, збіль- шувати культурний взаємообмін, покращу- вати умови інтеграції всього суспільства. Прикладом може бути сусідня Молдова, де структура населення близька до України. У  них також, окрім близько 80  % молдован, проживають такі меншини, як українці, гага- узи, болгари, росіяни та інші етнічні групи. Постановою уряду Республіки Молдова від 30 грудня 2016 року за № 1464 затверджена Стратегія міжетнічних відносин у респу- бліці на 2017–2027  роки, яка пріоритетним напрямом обрала інтеграцію всього суспіль- ства. Серед важливих засобів інтеграції  – удосконалення системи викладання держав- ної молдовської мови, введення єдиної систе- ми тестування, популяризація необхідності вивчення державної мови через різні канали (ЗМІ, сім’я, школа, державні установи, не урядові організації тощо). У  постанові заз- нача ється, що, спираючись на Ословські реко- мендації «Мовна політика і попередження конфліктів» (Осло. 1  червня 2018  р.) про права національних меншин в галузі мови, можна дійти висновку що інтеграція без- успішна без поглибленого знання державної мови особами, що належать до національ- них меншин. Адже володіння державною мовою дає більше можливостей меншинам і в соціальній інтеграції, доступі до державної служби, кар’єрному рості та  ін. У  Стратегії підкреслено, що право осіб на володіння рід- ною мовою аж ніяк не суперечить ефектив- ному використанню державної мови. Тут дуже важливо вказати, що для того, щоб розробити Стратегію інтеграції всього суспільства, необхідно посилити насампе- ред вивчення культури й побуту українців та різних етнічних груп, бо вони, безумовно, взаємно збагачують нашу спільну культуру. Це відбувається й у таких галузях, як музика, образотворче та народне вжиткове мисте- цтво, народна кулінарія, у сімейному побуті при змішаних шлюбах тощо. Серед диспутантів є окремі прихильни- ки втулити до державної етнополітики й більшовицько-комуністичну ідею, такий собі імперський анахронізм, як національно- культурна автономія. Адже через хитрощі завуальованих тверджень про «самостій- не вирішення питань…» легко можна від- мовлятися від вивчення державної мови, від будь-якої пошани до звичаїв, традицій тієї країни, на території якої живеш. Про повагу до традицій більшості, до речі, закликають усі міжнародні документи про захист націо- нальних груп та меншин. Варто також зазна- чити, що в Рамковій конвенції про захист національних меншин жодного слова немає про національно-культурну автономію, бо www.etnolog.org.ua IM FE 4141 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО держави-учасниці добре розуміють, які спе- куляції можуть виникати при такій позиції та погіршувати політичний клімат у Європі. Держави-члени Ради Європи та інші держави в лютому 1995  року в Страсбурзі підписали Рамкову конвенцію про захист національних меншин. 9  грудня 1997  року Верховна Рада України ратифікувала її і дотримується статей у вирішенні захисту меншин. Статті цієї Конвенції спрямовані на захист національних меншин і свобод осіб, які є невід’ємною частиною міжнарод- ного захисту прав людини. У  статтях 13–14 (розділ II) ідеться про право національ- ної меншини вивчати мову своєї меншини. Застерігається, що здійснення цього права не накладає жодних фінансових зобов’язань на Сторони. При цьому в пункті 2 14 статті є примітка, що право на вивчення мови мен- шини застосовується без шкоди для вивчен- ня офіційної мови або викладання цією мовою. То чому ж угорські політики проти викладання української мови та викладан- ня предметів з 5  класу державною мовою в школах Закарпатської області? Адже учні угорських шкіл на Закарпатті майже не воло- діють українською мовою. Цей факт незапе- речний (достатньо поспілкуватися з учнями таких шкіл у м. Береговому). Досить важливо пам’ятати не лише про права, але й обов’язки всіх осіб суспільства. Так, стаття  20 Рамкової конвенції чітко вказує: «Здійснюючи права і свободи, які випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, будь-яка особа, що належить до національної меншини, пова- жає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення або належать до інших націо нальних меншин». У статті 21 дослівно записано: «Ніщо у цій Рамковій конвен- ції не може тлумачитись як таке, що перед- бачає будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, що суперечать основним принципам міжна- родного права, зокрема принципам суве- ренної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав». Гадаю, що ці положення засвоїти треба насамперед політикам, бо власне представники етнічних груп переважно толерують своїх сусідів. Оскільки у світі зростають міграцій- ні потоки, і  всі країни, особливо Західної Європи, стають справді багатонаціональни- ми, то, щоб налагодити співжиття, провідні держави, такі як Великобританія, Франція, Німеччина, Канада, відмовилися офіційно від мультикультурності суспільства, а розро- били цілий ряд рекомендацій щодо інтегра- ції національних меншин та етнічних груп до суспільства більшості. Люблянські рекомендації з інтеграції різноманітних суспільств, прийняті в Гаазі 7  листопада 2012  року, направлені на інте- граційні процеси в сучасних суспільствах. Документи свідчать про те, що політика інте- грації має бути спрямована як на більшість населення, так і на меншість. Це процес вза- ємної акомодації та активного охоплення всіх членів суспільства. У  цьому документі чітко йдеться про те, що інтеграція  – це процес, який вимагає, щоб усі члени даного суспільства сприймали загальні державні інституції і поділяли почуття належності до єдиної держави [10, с. 4–10]. Як правило, щоб дестабілізувати ситуацію в країні, полі- тики «притягують за вуха» різні визначен- ня понять. Колись мислитель Рене Декарт сказав: «Дайте поняттям точне тлумачення і ви звільните світ від половини помилок». На хвилі спротиву незалежності нашої дер- жави в 1990-х  роках до національних мен- шин України занесли навіть одного нгана- сана, двох алеутів та 19  саамі (представни- ки народностей Півночі). Учені Фінляндії були щиро здивовані «відкриттям», що саамі в Україні є національною меншиною. Коли проаналізувати етнічний склад насе- лення, то побачимо певну етнічну строка- тість, насамперед у пограничних і півден- них областях країни. Україна, як засвідчують дослідники, надала великі можливості для розвитку культури, освіти національних меншин і навіть для невеличких етнічних www.etnolog.org.ua IM FE 42 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 42 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 груп. Знана дослідниця, головний консуль- тант Національного інституту стратегічних досліджень С.  Мітряєва слушно зауважує, що «вітчизняний досвід розв’язання етнопо- літичних проблем та державні зобов’язання перед національними меншинами можуть бути прикладом для інших, зокрема євро- пейських країн…» [13, с.  286]. Зважаючи на те, що за роки незалежності значна увага приділялася розвиткові освіти і культури національних меншин та етнічних груп України, лише мовами національних меншин друкується близько 60  назв газет, існують садочки, школи з мовами меншин, виходять підручники тощо. Тому вчені констатують: «Шлях, на який стала Україна, відповідає європейській моделі розв’язання етнонаціо- нальних проблем, сприяє утвердженню демократичного вибору нашої країни та її входженню у співтовариство цивілізованих держав і ще раз підтверджує те, що Україна є не лише носієм, але й творцем європейських цінностей, підтверджуючи її право відігра- вати поважну роль у загальноєвропейських процесах» [13, с. 287]. Щодо задоволення культурних потреб росіян, то вони забезпечені краще, ніж укра- їнці у своїй країні. Це – беззапереч ний факт. Достатньо ввімкнути телевізор чи зайти до газетного кіоску. А  жорстока асиміляція українців та етнічних груп Сходу й Півдня України призвела до протистояння і жертв. Насамкінець про проблеми, які стоять перед нами при розробці державної етно- політики. Щоб знати справжній стан речей, необхідно провести перепис населення, який, з  огляду на суб’єктивні та об’єктивні причини (стан війни), уже затягнувся; далі поглибити етнологічні дослідження в галузі міжетнічних відносин і взаємозбагачення культур населення України; вести неухиль- ну боротьбу силами урядових і громадських організацій з провокаціями, що виникають на міжетнічному ґрунті; не допускати про- явів вандалізму на кладовищах та місцях поховання. Серйозна допомога в соціаль- них і культурних питаннях необхідна такій етнічній групі, як роми, що проживають у різних областях України (найбільші групи в Закарпатській, Одеській, Чернігівській та інших областях). 15  березня 2018  року Консультативний комітет з питань Рамкової конвенції про захист національних мен- шин слушно зробив Україні зауваження щодо сегрегації ромів у школах. Лише на Закарпатті існує близько 20  відокремлених ромських шкіл. Варто більше уваги приділяти й розви- ткові української культури всіма засобами (ЗМІ, державними академічними устано- вами, освітньо-культурними закладами), щоб не була вона в ролі меншини у влас- ній державі. Мирне співжиття  – запорука щастя кожної людини. Справою вивчення міжетнічних взаємин не повинні займатися політики, а  лише вчені етнологи та культу- рологи, проте, на жаль, така спеціальність, як етнологія та культурна антропологія, не ввійшла до переліку дисциплін вищої освіти. Може не випадково? Це теж спроби окремих політиків продовжити радянську лінію про те, що української нації і культу- ри не існує? Окремі політичні сили доносять свої неправдиві ідеї про багатонаціональність населення України до урядових кіл, і ніхто не хоче задуматися, що це за народи, які проживають в Україні. Та варто просто посилити увагу до етнологічних студій на проблему міжетнічних взаємин в Україні, покращити форми міжетнічного культурно- го спілкування, виховувати повагу до всіх людей незалежно від національності, пова- жати права всіх, хто живе в Україні і, звісно, сприяти різноманітним формам інтеграції всіх етнічних груп до українського суспіль- ства, щоб всі, хто проживає в Україні, могли сказати так, як сотник УНР Семен Якерсон. У  документах він зазначав: за національ- ністю  – українець, віросповідання  – юдей. Відомо, що йому відкрили меморіальну дошку у Вінниці. Таких імен іноетнічного походження, які стали справжніми синами України, у нашій історії багато. Це, зокре- www.etnolog.org.ua IM FE 4343 ВА ЛЕНТИНА БОРИСЕНКО 1.  Антагонізм і примирення у мультикультурних середо вищах / за ред. Я. Курчевського і О. Герман ; перек- лад з польської В. Ф. Сагана. Київ : Ніка-Центр, 2017. 512 с. 2.  Борисенко  В.  К. Етнокультурні зв’язки україн- ців та поляків Східного Поділля (кінець ХІХ – початок ХХ  століття). Київ  : ІМФЕ ім.  М.  Т.  Рильського НАН України, 2014. 206 с. 3. Боровський О. Як служив я в пана та першеє літо. Україна молода. 2019. 3 квітня. 4.  Боса  Л. Білоруси на теренах Степової України: особливості культурної адаптації та збереження іден- тичності (за польовими матеріалами 2017–2018 років). Народна творчість та етнологія. 2018. № 5. С. 103–112. 5.  Євтух  В.  Б., Трощинський  В.  П., Галушко  К.  Ю. та ін. Етнонаціональна структура українського суспіль- ства : довідник. Київ : Наукова думка, 2004. 343 с. 6.  Колесник  В. Відомі поляки в історії Вінниччини. Біографічний словник. Вінниця : ВМГО, 2007. 1007 с. 7.  Курчевський  Я., Вояковський  Д. Про Дрогобич, відкриття полікультурності й невисловлене примирен- ня. Антагонізм і примирення у мультикультурних середо­ вищах / за ред. Я. Курчевського і О. Герман ; переклад з польської В. Ф. Сагана. Київ : Ніка-Центр, 2017. С. 225– 244. 8.  Кушнер  П.  И. Этнические территории и этнические границы. Москва  : Изд-во Академии наук СССР, 1951. 278 с. 9. Мазараті С., Томазов В. Греки в Україні: від антич- ності до сучасності. Київ, 2018. 150 с. 10.  Люблянские рекомендации по интеграции разнообразных обществ. ОБСЕ. 2012. Ноябрь. 82 с. 11.  Малиновська  О. Україна, Європа, Міграція: мі- грації населення України в умовах розширення ЄС. Київ : Бланк-Прес, 2004. 171 с. 12.  Малиновская  Е. Турки-месхетинцы в Украи- не: этносоциологический очерк. Киев : Генеза, 2006. 320 с. 13.  Мітряєва  С.  І. Національні меншини та збере- ження їхньої ідентичності. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи  / за  ред.  В.  С.  Крисаченка. Київ : НІСД, 2004. С. 269–290. 14. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. Киев : Наукова думка, 1975. 276 с. 15. Наулко В. І. Хто і відколи живе в Україні. Київ : Головна спеціалізована редакція літератури мовами на- ціональних меншин України, 1998. 80 с. 16.  Пастущин  В.  Ю. Село Дрочево Берестейського району на Поліссі. Київ  : Вид-во ІМФЕ ім.  М.  Т.  Риль- ського НАН України, 2014. 128 с. 17.  Поляки в Ніжині. Історія та сучасність  / уклад.: Ф.  Ф.  Бєлінська, М.  М.  Наконечна. Кам’янець- Подільський : Рута, 2018. 280 с. 18.  Сергійчук  В. Етнічні межі і державний кордон України. Тернопіль  : Книжково-журнальне видавни- цтво, 2018. 184 с. 19.  Слющинський  Б.  В. Міжкультурна комунікація в українському Приазов’ї. Київ  : Аквілон-Плюс, 2008. 496 с. 20.  Труды этнографическо-статистической экспе- диции в Западно-Русский край, снаряженной Импера- торским русским географическим обществом. Юго-За- падный отдел. Материалы и исследования собр. д.  чл. П. П. Чубинским. Санкт-Петербург, 1872. Т. 7. 608 с. 21. Фушара М. Примирення без конфлікту? Компен- сації за забужанське майно. Антагонізм і примирення у мультикультурних середовищах / за ред. Я. Курчевсько- го і О. Герман ; переклад з польської В. Ф. Сагана. Київ : Ніка-Центр, 2017. С. 368–376. ма, В.  Антонович, Т.  Рильський, О.  Русов, С.  Русова, О.  Єфименко та  ін. Сьогодні цю традицію визнання України своєю батьків- щиною засвідчив Голова Ради національних спільнот України, заслужений діяч культу- ри України Ашот Аванесян, проголосивши: «Я  – українець вірменського походження». І  це не лише слова, адже щодня він допома- гає тяжко хворим ветеранам АТО, працює над збереженням єдності Української нації та протидії проявам міжетнічної неприязні. Тож сьогодні завдання нашого народу  – відмовитися від реанімації міфу про поліет- нічність населення України та приєднатися до міжнародних документів про інтеграцію суспільства і захист прав кожної людини. Список використаних джерел References 1. KURCHEVSKYI, Yatsek, Oleksandra HERMAN, eds. Antagonism and Conciliation in Multicultural Surroundings. Translated from Polish by Vasyl SAHAN. Kyiv: Nika-Tsentr, 2017, 512 pp. [in Ukrainian]. www.etnolog.org.ua IM FE 4 4 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 019 4 4 I S S N 2 6 6 4 - 42 82 * Н А Р ОД Н А Т В ОР Ч ІС Т Ь ТА Е Т НОЛОГ І Я * 3/2 0 2 0 2. BORYSENKO, Valentyna. Ethnocultural Relations between Ukrainians and Poles of the Eastern Podillia (Late 19th  – Early 20th Century). Kyiv, NAS of Ukraine’s M.  Rylskyi Institute for Art Studies, Folkloristics and Ethnology, 2014, 206 pp. [in Ukrainian]. 3. BOROVSKYI, Oleh. When I have Served for the Lord for the First Summer. Ukrayina Moloda, 2019, April 3 [in Ukrainian]. 4. BOSA, Liubov. Byelorussians on the Territory of Steppe Ukraine: Peculiarities of Cultural Adaptation and Identity Preservation (After the Field Materials of 2017–2018). Folk Art and Ethnology, 2018, 5, 103–112 [in Ukrainian]. 5. YEVTUKH,  Volodymyr, Volodymyr TROSHCHYNSKYI, Kyrylo HALUSHKO, et al. Ethnonational Structure of Ukrainian Society: A  Reference Book. Kyiv: Naukova dumka, 2004, 343 pp. [in Ukrainian]. 6. KOLESNYK, Viktoriya. Famous Poles in the History of Vinnytsia Region History. Biographical Dictionary. Vinnytsia. VMHO (development), 2007, 1007 pp. [in Ukrainian]. 7. KURCHEVSKYI, Yatsek, Dariush VOYAKOVSKYI. About Drohobych, Discovery of Polyculturality and Non- Expressed Conciliation. In: KURCHEVSKYI, Yatsek, Oleksandra HERMAN, eds. Antagonism and Conciliation in Multicultural Surroundings. Translated from Polish by Vasyl SAHAN. Kyiv: Nika-Tsentr, 2017, pp. 225–244 [in Ukrainian]. 8. KUSHNER, Pavel. Ethnic Territories and Ethnic Boundaries. Moscow, Publishers of the Academy of Sciences of the USSR, 1951, 278 pp. [in Russian]. 9. MAZARATI, Svitlana, Valeriy TOMAZOV. Greeks in Ukraine: from Antiquity to Contemporaneity. Kyiv, 2018, 150 pp. [in Ukrainian]. 10. OSCE High Commissioner on National Minorities. Ljubljana Advices Concerning the Integration of Multiform Societies. November, 2012. OSCE, 82 pp. [in Russian]. 11. MALYNOVSKA, Olena. Ukraine, Europe, Migration: Migrations of the Population of Ukraine in the Conditions of EU Expansion. Kyiv: ‘Blank-Pres’, 2004, 171 pp. [in Ukrainian]. 12. MALINOVSKAYA, Elena. The Meskhetian Turks in Ukraine: Ethnosociological Essay. Kiev: Geneza, 2006, 320 pp. [in Russian]. 13. MITRIAYEVA, Svitlana. National Minorities and Preservation of Their Identity. In: KRYSACHENKO, Valentyn, ed. Ukrainian Political Nation: Origin, State, Prospects. Kyiv, NISD, 2004, pp.  269–290 [in Ukrainian]. 14. NAULKO, Vsevolod. The Development of Interethnic Relations in Ukraine. Kiev: Naukova dumka, 1975, 276 pp. [in Russian]. 15. NAULKO, Vsevolod. Who and Since Live in Ukraine. Kyiv, The Main Specialized Publishers of Literature in the Languages of National Minorities in Ukraine, 1998, 80 pp. [in Ukrainian]. 16. PASTUSHCHYN, Vasyl. The Village of Drochevo of Berestia District in Polissia [Text]: A Monograph. [Hanna SKRYPNYK, ed.-in-chief, introductory article by Valentyna BORYSENKO]; NASU, IASFE. Kyiv: M.  Rylskyi IASFE, 2014, 126  pp.: ill. (From the Archival Materials). [in Ukrainian]. 17. BIELINSKA, Feliksa, Mariya NAKONECHNA, compilers. Poles in Nizhyn: History and Contemporaneity [Text]: [Collected Volume] / Nizhyn Cultural-Educational Society of the Citizens of Polish Origin ‘Aster’. The Centre of Polish Culture. Kamianets-Podilskyi: Ruta, 2018, 279 pp. [in Ukrainian]. 18. SERHIYCHUK, Volodymyr. Ethnic Borderlines and the State Boundary of Ukraine. Ternopil: Book-Journalistic Edition, 2018, 184 pp. [in Ukrainian]. 19. SLIUSHCHYNSKYI, Bohdan. Intercultural Communication in Ukrainian Azov Sea Region. Kyiv: Akvilon-Plius, 2008, 496 pp. [in Ukrainian]. 20. CHUBINSKII, Pavel. Proceedings of Ethnographic­ Statistical Expedition to Western­Ruthenian Region, Equipped by the Imperial Russian Geographical Society: South­Western Department. Materials and Researches Collected by d.­fellow P.  Chubinskii. Saint-Petersburg, 1872, Vol.  7, 608  pp. [in Russian]. 21. FUSHARA, Malhozhata. Is It Conciliation without a Conflict? Indemnity for the Property behind Buh. In: KURCHEVSKYI, Yatsek, Oleksandra HERMAN, eds. Antagonism and Conciliation in Multicultural Surroundings. Translated from Polish by Vasyl SAHAN. Kyiv: Nika- Tsentr, 2017, pp. 368–376 [in Ukrainian]. www.etnolog.org.ua IM FE

Схожі ресурси