О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття
Рецензія на монографію: О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття. Монографія. - К., Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. - 468 с....
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 2004 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2004
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204960 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття / О.І. Путро // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 137-144. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-204960 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Путро, О.І. 2025-07-23T10:18:41Z 2004 О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття / О.І. Путро // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 137-144. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204960 Рецензія на монографію: О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття. Монографія. - К., Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. - 468 с. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Критика та бібліографія О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття |
| spellingShingle |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття Путро, О.І. Критика та бібліографія |
| title_short |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття |
| title_full |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття |
| title_fullStr |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття |
| title_full_unstemmed |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття |
| title_sort |
о.в.кресін. політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини xviii століття |
| author |
Путро, О.І. |
| author_facet |
Путро, О.І. |
| topic |
Критика та бібліографія |
| topic_facet |
Критика та бібліографія |
| publishDate |
2004 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Український історичний журнал |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| format |
Article |
| description |
Рецензія на монографію: О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття. Монографія. - К., Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. - 468 с.
|
| issn |
0130-5247 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204960 |
| citation_txt |
О.В.Кресін. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття / О.І. Путро // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 137-144. — Бібліогр.: 2 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT putrooí ovkresínpolítikopravovaspadŝinaukraínsʹkoípolítičnoíemígracííperšoípolovinixviiistolíttâ |
| first_indexed |
2025-11-24T19:09:21Z |
| last_indexed |
2025-11-24T19:09:21Z |
| _version_ |
1850489486291501056 |
| fulltext |
Критика та бібліографія
О.В.КРЕСІН.
ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СПАДЩИНА
УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ
Монографія. - К., Інститут держави і права ім. В.М.Корецького
НАН України, 2001. - 468 с
Поява рецензованої монографії обумовлена насамперед відсутністю в
історико-правовій науці узагальнюючих праць з даної проблематики. Поряд
з тим недостатньо дослідженими на сьогодні є також правові та ідейно-
політичні аспекти відомих документів української політеміграції першої по-
ловини XVIII ст. Зокрема маються на увазі ті з них, що висвітлюють дипло-
матичну діяльність останньої, а також містять у собі сконструйовані пред-
ставниками політико-правової думки моделі української державності
відповідно до конкретних історичних обставин. Якщо ж до цього додати не-
обхідність створення нової сучасної концепції теоретико-правової й практич-
но-політичної діяльності української політеміграції того періоду, а також пе-
регляду методів публікації джерельного матеріалу з даної проблематики, то
актуальність теми праці О.Кресіна є цілком очевидною.
Структурно рецензована монографія побудована так, що її головна мета
розкривається в контексті авторського аналізу розвитку правового змісту до-
говорів України-Гетьманщини (автор скрізь вживає лише тогочасну
офіційну назву - "Військо Запорозьке" - 0.77.) з Річчю Посполитою, Росією
і Кримським ханством. Одразу слід зазначити, що порівняльно-правовий ме-
тод, застосований дослідником для визначення характеристик різних моде-
лей української державності, реалізованих у договорах з тогочасними
сусідніми країнами, як засвідчує текст самої праці, виявився досить ефектив-
ним. Окреме місце в монографії займає аналіз правових взаємовідносин геть-
манського уряду із Запорозькою Січчю, а також авторське бачення місця і
ролі так званої "хозарської теорії" у політико-правовій спадщині української
еміграції.
Саме в такій послідовності, мабуть, найбільш доцільно викласти й нашу
оцінку рецензованої праці.
Питання правосуб'єктності Війська Запорозького у складі Речі Посполи-
тої О.Кресін висвітлює шляхом часткового розкриття ("накреслення" -
термін автора) політичного та правового змісту документів українсько-
польської дипломатії. Це зокрема вибірка з 8-ми матеріалів, в яких розкри-
вається так звана "українська програма", що її було висунуто гетьманськими
послами на спеціальних "комісіях" і на польських сеймах у 1649-1675 pp. Як
зазначає автор, "українська сторона в цих документах представлена як
військова організація, стан (козацький - О.П.), а не як організація тери-
торіальна й, у будь-якому разі, не як держава" (С.35). Вищезазначеній меті
підпорядковано також аналіз дещо іншої категорії дипломатичних джерел,
зокрема ряду українсько-польських договорів цього ж періоду, в тому числі,
Зборівського (1649), Білоцерківського (1651), Гадяцького (в редакції, затвер-
дженій польським сеймом 1659 p.), Чуднівського (1660), Підгаєцького (1667)
та Острозького (1670).
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1 ________________________________________ 137
Критика та бібліографія
Виділяючи Зборівський і Гадяцький договори як такі, що стали базови-
ми для формування традицій українсько-польської історіографії, О.Кресін
водночас констатує факт, шо жоден з них не містив у собі правової бази для
національної державності або автономії (підкреслено нами - О.П.), а самі
норми останніх не відповідали реальному державотворчому процесу, що
відбувався в Україні (С.36-37).
Вищезазначену проблему правосуб'єктності Гетьманщини дослідник
розглядає у розділі, присвяченому існуючим проектам автономії Війська За-
порозького в складі Речі Посполитої у так званий "післяполтавський" період.
Зокрема, аналізуючи політичні документи представників української
еміграції початку XVIII ст. (насамперед "Пакти й конституції законів та воль-
ностей Війська Запорозького" і трактат "Вивід прав України"), автор дійшов
висновку, що в цілому вони не спромоглися створити принципово нових мо-
делей правових відносин з Річчю Посполитою. Щоправда, як справедливо
підкреслює О.Кресін, єдиною новою ідеєю правового характеру у цих відно-
синах стала ідея багатосторонніх міжнародних гарантій української авто-
номії, що суттєво розширювало концепцію, закладену в Зборівському дого-
ворі 1649 р. (С.158).
Останній, до речі, емігранти вважали за державоутворюючий (див. ст.2
"Пактів й конституцій..." - О.П.), за яким Річ Посполита по суті визнала не-
залежність української держави та її кордони. Емігранти проголосили право
"козацького" народу на державність з визнаними міжнародним правом кор-
донами (тобто в межах Правобережжя й Лівобережжя - О.П.) і разом з тим,
визнали нелегітимними Андрусівську угоду 1667 р. та "Вічний мир" 1686 p.,
укладені Російською державою з Річчю Посполитою без участі представників
України (С. 147).
Слід зазначити, що О.Кресін приєднується до тієї групи істориків, яка за-
перечує існування відносин політичного характеру між гетьманом І.Мазепою
й варшавським двором до 1699-1700 pp. (C.86). Досить логічно побудовано у
монографії аргументацію і щодо малоймовірності існування офіційного дого-
вору між гетьманом Мазепою та шведським ставлеником, польським королем
Станіславом до жовтня 1708 року. На нашу думку, це особливо переконливо
виглядає з огляду на наведену в книзі заяву представників української стар-
шини - прихильників І.Мазепи - до шведського короля Карла XII (від 22
жовтня 1709 р.) про те, що їй про зміст і тим більше про схвалення (ра-
тифікацію) гіпотетичних договорів нічого не відомо (С.145-146).
Питання еволюції державно-правового статусу Гетьманщини в Росії за
період 1654 - 1708 pp. автор розглядає у світлі документів щодо українсько-
російських відносин за даний період. Це зокрема жалувані грамоти Війську
Запорозькому, містам, шляхті, чолобитні акти присяги гетьманів та ук-
раїнського населення тощо. На думку дослідника, ці документи становили
єдину конституційну систему української автономії (С.42-43). В такий
спосіб О.Кресін, власне, фіксує існування українського конституційного пра-
ва й разом з тим динамічний розвиток відповідного процесу у межах
Російської держави. Водночас аналіз формально-правового аспекту розвит-
ку українського конституційного права за даний період підвів автора до вис-
новку щодо відсутності механізмів внутрішньої саморегуляції (так званої
"розірваності" - термін дослідника) державотворчого процесу загалом та його
політико-правового відповідника - конституційної системи зокрема (С.56-
57).
Саме в умовах такої "розірваності" існували протягом кількох десятків
років непрості політико-правові відносини між українським козацьким і
російським урядами. А той "хиткий компроміс військової сили та політики",
138 ________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Критика та бібліографія
закладений, власне, договором 1654 р., про який зазначає автор, дійсно, не
дозволяв досить тривалий час царському урядові реалізувати замислену ним
із самого початку програму фактичної й юридичної ліквідації автономії Ук-
раїнської держави.
В даному контексті важливою є роль Зборівського договору 1649 p..
який, власне, уможливив міжнародну легітимність Переяславського догово-
ру 1654 р. Останній у свою чергу відкрив шлях до юридичного забезпечення
правосуб'єктності Української держави в складі Росії (підкреслено нами -
О.П.). При цьому дослідник робить важливий висновок щодо правових основ
встановленої 1654 р. моделі цих міждержавних відносин. Остання, на думку
О.Кресіна, вигідно відрізнялася від традиційної моделі договорів України з
Річчю Посполитою, з чим важко не погодитися.
Інша справа, що ці правові принципи українсько-російських договорів
постійно ігнорувалися та порушувалися царським урядом, що викликало час
від часу опір у тій або іншій формі з боку патріотично налаштованої частини
старшинських угруповань. Особливо ж широкого розмаху цей опір набув у
перший період Північної війни, зокрема в 1707-1708 роках, і вилився у
відкритий військовий виступ проти Росії частини української козацької армії
на чолі з гетьманом І.Мазепою. Щоправда, підкреслюючи й наполягаючи на
факті правової та політичної легітимності розриву гетьмана з царем, автор
стверджує, що це зовсім не означало відходу українських політичних сил від
ідеї відновлення порушених принципів автономії в складі Російської держа-
ви. А як же тоді бути з незаперечним фактом укладення відомого українсько-
шведського договору 1708 р. і подальшими діями гетьмана І.Мазепи, при-
наймні до Полтавської битви влітку 1709 p.? Очевидно, правильніше було б
сказати про остаточний розкол у той час українських політичних сил як
мінімум на дві частини, кожна з яких по-різному бачила перспективи подаль-
шого державного існування України. Але в будь-якому разі, дійсно, можна
твердити про кризу правового змісту моделі відносин Війська Запорозького
з Російською державою, отже про кризу існуючої протягом кількох деся-
тиліть конституційної автономії України-Гетьманщини, що настала після ви-
ступу І.Мазепи у жовтні 1708 р. Так само, як і про те, що сама ідея існування
української автономної державності в складі Росії себе ще не вичерпала.
Разом з тим з боку прихильників політичного курсу гетьмана І.Мазепи,
зокрема українських політичних емігрантів першої половини XVIII ст., спос-
терігалося радикальне концептуальне переосмислення державно-правового
статусу України-Гетьманщини. Вірний своїй методиці дослідник ретельно
аналізує ряд політичних та політико-правових праць останніх за період пере-
бування їх у межах Оттоманської Порти (1709-1714) і робить цілком обгрун-
тований висновок про вироблення українським емігрантським урядом на
чолі з гетьманом П.Орликом універсального правового, політичного, історич-
ного й геополітичного обгрунтування виходу України-Гетьманщини із скла-
ду Російської держави (С.161-165).
Характерно при цьому, що одним з головних використаних емігрантами
політико-правових джерел була Переяславська угода 1654 р. І саме брутальні
порушення російською стороною положень цього договору (за визначенням
автора, "вічного та взаємозобов'язуючого". - О.П.) стали вагомим обгрунту-
ванням права України на розірвання договірних відносин з царським урядом.
Проте події наступних років, особливо після смерті російського імператора
Петра І, засвідчили факт повернення української еміграції, зокрема гетьмана
П.Орлика, до ідеї української автономії в складі Російської держави на умо-
вах відновлення чинності Переяславського договору 1654 р. При цьому мали
вступити у дію міжнародні гарантії автономного статусу України з боку ряду
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1 _________________________________________ 139
[Критика та бібліографія
європейських держав. Цю ідею О.Кресін цілком справедливо називає одним
з найбільших теоретико-політичних досягнень української еміграції першої
половини XVIII ст. (С.175).
Водночас, відкидаючи поширену в історіографії думку про безком-
промісність боротьби української політичної еміграції з Російською держа-
вою, зокрема у 20-30-х pp. XVIII ст., автор стверджує, що Переяславський до-
говір 1654 р. (а не, наприклад, Гадяцький договір 1658 р. - О.П.) став для ма-
зепинців "символом і найповнішим втіленням ідеї української державності" й
основою для створення ними правової ідеології державотворення.
Слід визнати, що у разі прийняття (хоча б частково) даного висновку
дослідника виникне необхідність переглянути досить кардинально багато
існуючих в історіографії поглядів щодо напрямків та самої суті діяльності ук-
раїнської політичної еміграції XVIII ст., а разом з тим і значення Перея-
славського договору 1654 p.!
А втім, останній, як виявляється, значною мірою впливав також на
політичний та правовий стан відносин Війська Запорозького з Кримським
ханством. Зокрема маються на увазі ті положення договору, в яких ішлося
про дотримання з українського боку та визнання Російською державою сою-
зу обох сторін, що його було укладено ще навесні 1648 р. Він досить тривалий
час у тій або іншій мірі впливав на українсько-кримські відносини, в тому
числі й на укладення між ними наступних договорів. У цьому ж зв'язку заслу-
говує на особливу увагу той факт, про який також пише автор рецензованої
праці, що ханство стало першим і протягом тривалого часу залишалося єди-
ним союзником Війська Запорозького та гарантом українського державотво-
рення. Зазначимо, що Українська козацька держава і такі її видатні керівни-
ки, як І.Виговський, П.Дорошенко й І.Самойлович, займали помітне місце у
геополітичних планах ханства протягом майже всієї 2-ої половини XVII ст.
На жаль, доводиться слідом за О.Кресіним констатувати той факт, що тексту
українсько-кримського договору 1648 р. досі не виявлено. Отже, його кон-
кретний зміст залишається невідомим (С.64).
Ідея українсько-кримського союзу набула нового змісту під час
Північної війни та зокрема у зв'язку з виступом І.Мазепи й Запорозької Січі
проти Росії. Як відомо, з дипломатичною місією до Криму неодноразово
виїздив племінник гетьмана Андрій Войнаровський, а в переговорах Швеції
з ханством у Бахчисараї в квітні 1709 р. брав участь і посланець від І.Мазепи.
Перервані Полтавською битвою переговори щодо укладення українсько-
кримського військового союзу стали першими важливими дипломатичними
акціями емігрантського уряду. Його глава - гетьман П.Орлик - склав доку-
мент, яким керувалася українська делегація на переговорах у Бахчисараї в
грудні 1710 р. Зміст останнього, що мав повну назву "Головні пункти для пе-
реговорів про договір з ханом та Кримською державою", став предметом
ґрунтовного аналізу у рецензованій праці. Зокрема на особливу увагу заслу-
говує авторська оцінка цього документа як такого, де "найбільш послідовно
відображено ідею української державності", а також "вперше в українсько-
кримських відносинах Військо Запорозьке виступало як суверен своєї тери-
торії, хоча й під протекторатом Швеції" (СІ 88). На підставі цього дослідник
визначає "Головні пункти..." як новий крок у формуванні зовнішньополітич-
ної складової державницької ідеї української еміграції XVIII ст. (С.188). Що-
правда, як відомо, підписаний слідом за тим у січні 1711 р. договір між ук-
раїнським емігрантським урядом і ханством (так званий Кайрський договір
- від назви броду Кайр на р.Дніпрі, де відбувалися переговори - О.П.) з вини
кримської сторони фактично звів нанівець ті оригінальні політичні ідеї, що
140 _________________________________________ISSN 0130-5247. Укр. іап. журн., 2004, №1
Критика та бібліографія
містилися в "Головних пунктах...". При цьому хан навіть не наважився відно-
вити українсько-кримський договір часів Б.Хмельницького.
З огляду на вищезазначене важко не погодитися з скептичною авторсь
кою оцінкою Кайрської угоди 1711 р. всупереч тим, по суті пропагандистсь
ким, відгукам керівників політичної еміграції Пилипа та Григорія Орликів
про цей договір як про один з найбільш красномовних доказів існування Ук
раїнської незалежної держави того часу (С.188-189). Зрештою, за великим ра
хунком, цей скептицизм, на нашу думку, слід поширити й на весь проміжок
часу, на котрий, як вважає О.Кресін, припадають спроби утвердження Ук-
раїни-Гетьманщини під протекторатом Кримського ханства чи Оттоманської
Порти. ' ■ - '
До цього слід додати, що досить тривала історія політичних контактів і
військових союзів козацької України з ханством завершилася фактично саме
на Кайрському договорі 1711 p., хоча формально їхні політичні та військові
стосунки тривали (з перервами - О.П.) до 30-х pp. XVIII ст.
Так званий "кримський фактор", безперечно, залишив помітний слід в
історії національно-визвольної боротьби українського народу XVII - почат-
ку XVIII ст. Але при цьому він використовувався лише в тактично-військо-
вому аспекті й практично не входив у стратегічні та геополітичні плани
керівників гетьманської України.
Серед головних проблем української правової й політичної думки 2-ої
половини XVII - початку XVIII ст. дослідник виділяє насамперед проблему
договірної держави. Головними компонентами останньої виступали монарх і
"вільний народ" - кожен зі своїми відповідними правами та обов'язками.
Надзвичайно важливим моментом при цьому було усвідомлення того, що по-
рушення норм договору однією із сторін вважалося "зрадою" - дією проти
людських і божих законів. Подібна дія, наприклад, з боку монарха вважалася
достатньою підставою для різних форм виявлення непокори станово-тери-
торіального суб'єкту (конкретного народу - О.П.), зокрема таких, як вихід з
підданства й обрання іншого володаря, звернення за посередництвом до
іншого провідника, нарешті, військові дії тощо. У конкретному історичному
контексті сенс договірної держави в правосвідомості українських тогочасних
ідеологів виступав насамперед в угодах з російським урядом. Отже, з огляду
на те, що ці договори були неодноразово і нещадно порушувані саме з боку
Росії, зрадником у відомих подіях початку XVIII ст.. на нашу думку, слід вва-
жати наря Петра І. а дії провідника Української автономної держави гетьма-
на І.Мазепи, з погляду міжнародного права, були цілком легітимними
(підкреслено нами - О.П.). Мабуть, не зайвим буде при цьому нагадати, що со-
юз гетьмана зі Швецією був, власне, лише поновленням союзу Б.Хмельниць-
кого (якого навіть Петро І не наважився назвати зрадником - О.П.) зі шведсь-
ким королем Карлом X - дідом Карла XII. В цьому зв'язку набувають особ-
ливого змісту ті місця зі спогадів П.Орлика, де він пише про те, як старшина
нагадувала Мазепі честь та славу Богданову за те, що він визволив Україну
від Польщі, й погрожувала йому вічними прокльонами, коли він упустить
момент, не визволивши Україну від Москви.
У цілому ж в українській правовій і політичній думці зазначеного
періоду ідея договірної держави досить чітко простежувалася у намаганні пе-
ренести конституційну модель та правові традиції Речі Посполитої (напри-
клад, договірний характер відносин короля з шляхтою) на відносини Ук-
раїни-Гетьманщини з Росією. Це особливо помітно виявилося вже на Пере-
яславській раді 1654 р. та в наступному Московському договорі ("Березневих
статтях") того ж року.
Надзвичайно важливе місце в українській політичній і правовій думці
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1 _________________________________________ 141
Критика та бібліографія
2-ої половини XVII - початку XVIII ст. займає визначення правової природи
Запорозької Січі в контексті проблеми українського державотворення вза-
галі та внутрішнього розвитку України-Гетьманщини зокрема. У цьому зв'яз-
ку автор рецензованої монографії, уникаючи однозначних і тим більше кате-
горичних оцінок, простежує еволюцію конфлікту між Січчю й Гетьманщи-
ною, що мав характер боротьби (часом кривавої) за політичне домінування в
Україні, починаючи ще з часів Хмельниччини. Виділивши три етапи розвит-
ку Запорозької Січі за період 1648-1708 pp., коли за активного сприяння Росії
відбулося становлення її як окремої політичної сили та автономного тери-
торіального суб'єкта, що фактично не визнавав свого статусу як складової ча-
стини України-Гетьманщини, О.Кресін підводить читача до думки про оче-
видну деструктивну роль Запорозької Січі в українському державотворчому
процесі у розглядуваний період. І лише різке загострення політичних сто-
сунків Запорозької Січі з царським урядом, що відмовлявся від укладення
формального договору в письмовій формі й взаємної присяги, що гарантува-
ли б їй (Січі - О.П.) територіальну автономію, зрештою, змусило кошового
отамана КТордієнка примирится з гетьманом І.Мазепою та приєднатися до
українсько-шведського союзу 1708 р.
Питання правового статусу Запорозької Січі щодо владних структур Ге-
тьманщини, яке так і не було офіційно вирішене, стало однією з тем дискусії
між представниками української старшини - емігрантами й племінником
І.Мазепи Андрієм Войнаровським за право володіти спадщиною померлого
гетьмана під час судового процесу в околицях Бендер (28-30 листопада
1709 р.) - так званої "Бендерської комісії". Документальні матеріали остан-
ньої, виявлені та надруковані галицьким істориком М.Возняком 1938 p. y
Варшаві, стали важливим етапом у розвитку української політичної й право-
вої думки. Безперечна заслуга О.Кресіна насамперед у тому, що він по суті
вперше у вітчизняній історико-правовій літературі проаналізував цю пам'ят-
ку в політико-правовому аспекті та дійшов зокрема аргументованого виснов-
ку, що діяльність "Бендерської комісії" стала однією з головних передумов
появи яскравого політико-правового документа, відомого в історії під на-
звою "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького" від 5
квітня 1710 p., або Конституція Пилипа Орлика. Хоч, як відомо, авторство у
документі (власне, в його латиномовному й україномовному варіантах, бо
оригінал документа не знайдено - О.П.) не позначено, а у виробленні окремих
його положень, окрім головного розробника і редактора Пилипа Орлика, бра-
ли також участь такі відомі українські державні й політичні діячі, як Кость
Гордієнко, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Мак-
симович, Андрій Войнаровський та ін. Аналізуючи "Пакти..." (україномовний
варіант - О./7.), дослідник вдало поєднав формально-правовий розгляд поло-
жень цього документа з порівняльним аналізом договорів України-Гетьман-
щини з Російською державою (насамперед тієї ж таки Переяславської угоди
1654 р. - О.П.) й інші пам'ятки української політичної та правової думки. Та-
ким чином він водночас підкреслив свою близькість до поглядів М.Костома-
рова, О.Оглоблина й М.Василенка щодо оцінки джерел "Пактів...". Автор
фактично відкинув погляди інших дослідників цієї проблеми (зокрема
О.Пріцака, О.Субтельного, ВТоробця та ін. - О.П.), які вважають головним
джерелом документа західноєвропейську політичну і правову думку й кон-
ституційні концепції Речі Посполитої, де укладався договір між сеймом і ко-
ролем при обранні останнього.
Надзвичайно важливим є висновок О.Кресіна про те, що, на відміну від
усіх відомих пам'яток української політичної і правової думки 2-ої половини
XVII - початку XVIII ст., які так і не запропонували шляхів розвитку парла-
142_________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Критика та бібліографія]
ментських органів, лише у "Пактах..." було закладено правові основи пред-
ставницького правління й парламентаризму в Україні-Гетьманщині (С.215).
Це. зрештою, наближало останню за формою правління до парламентсько-
президентської республіки новітньої історії (підкреслено нами - О.П.). Кон-
кретно це простежується, наприклад, у пунктах щодо системи формування,
функціонування та взаємодії органів влади Української автономної держави,
де прямо йдеться про значні обмеження повноважень гетьмана на користь ко-
легіального органу законодавчої влади - Генеральної Ради. Остання, згідно з
документом, могла б змінювати законодавчі акти (універсали) гетьмана і,
зрештою, фактично одноосібно приймати головні рішення державного й
політичного характеру. Аналізуючи пункти "Пактів...", що торкалися питання
статусу Запорозької Січі, автор робить досить суперечливий висновок про те,
що даний документ уперше повною мірою визнає ЇЇ автономію у складі
України-Гетьманщини (С.217-218). Безперечно, правильніше було б сказати,
що мало місце продовження політики уряду гетьмана І.Мазепи. Як відомо, в
останній період своєї діяльності, вже в умовах військового та політичного
протистояння з Росією, гетьман визнав правосуб'єктність Запорозької Січі
як політичної автономії у складі України-Гетьманщини (хоча конкретних
правових документів з цього приводу на сьогодні, на жаль, не виявлено -
О.П.). Водночас є всі підстави підтримати важливу тезу дослідника про те, що
у "Пактах..." уперше юридично встановлювався адміністративний кордон
Січі й форми її участі в державному управлінні всієї України-Гетьманщини
(С.219).
На жаль, Запорозька Січ у черговий раз не скористалася історичним
шансом об'єднатися з українськими патріотичними силами (на цей раз в
еміграції - О.П.) і спільно виступити у боротьбі за створення незалежної Ук-
раїни. Деструктивні тенденції, що мали місце в її зовнішньополітичній діяль-
ності щодо України-Гетьманщини у попередній період, проявилися невдовзі
після проголошення "Пактів..." 1710 р. Вже на початку 1712 р. на Запорозькій
Січі відбулися сепаратні вибори кошового гетьмана, яким став недавній спо-
борник І.Мазепи та П.Орлика Кость Гордієнко. А 1714 р. Січ, визнавши над
собою протекторат Кримського ханства, тим самим остаточно відмежувалася
від українського еміграційного руху на чолі з П.Орликом.
Серед порушеного у рецензованій праці спектра проблем помітне місце
займає питання так званої "хозарської теорії" походження українців як еле-
менту політичної спадщини еміграції початку XVIII ст. Розгляду цього пи-
тання присвячено окремий підрозділ останнього (п'ятого) розділу моно-
графії. Насамперед приваблюють міркування О.Кресіна щодо генези та дже-
рел цього політичного міфу. Відголоски останнього спостерігаються, до речі,
й сьогодні на шпальтах окремих видань, в яких час від часу порушується так
звана "хозарська проблема". Надмірний, на нашу думку, пієтет до неї деяких
сучасних дослідників дозволяє їм безпідставно оголосити "хозаризм" пер-
шою українською версією всесвітньої історії, інтеграцією власної, національ-
ної, історії у світову. Не позбавлений інтересу і шлях поширення та еволюції
"українського хозаризму" як ідеї протягом XVIII ст. в Україні й далеко за її
межами, що його показав дослідник на конкретних прикладах.
Разом з тим слід зазначити, що авторська інтерпретація "хозарської те-
орії" не враховує такого важливого історичного факту, як прийняття Хо-
зарським каганатом у середині VIII ст. іудейства, що стало його державною
релігією, головним ідеологічним фундаментом існування останнього. (Це,
звичайно, не заперечує тієї обставини, що певна частина хозар була язични-
ками та християнами - О.П.). На середину 40-х pp. X ст., як відомо, каганат
захопив майже всю територію Східної Європи, включаючи і Русь. Тоді, за
ISSN 0130-5247. Укр. іст. щ'рн., 2004, №1 ________________________________________ 143
Критика та бібліографія
словами Л.Гумільова, настала "кульмінація іудео-хозарської могутності й ка-
тастрофа для аборигенів Східної Європи, перед якими стояла альтернатива:
рабство або загибель?"1. До речі, тоді ж, за даними цього видатного дослідника
Давньої Русі та народів євроазійського (Великого) степу, в Києві вперше
з'явився єврейський квартал.
З огляду на вищезазначене стає, на нашу думку, більш зрозумілою про-
блема виникнення "хозарської теорії" саме у середовищі української козаць-
кої старшини. Серед останньої, як відомо, після Української національної ре-
волюції XVII ст. опинилося чимало осіб єврейського походження, які прий-
няли православну віру й до того ж поріднилися з багатьма старшинськими
родами. Серед них зокрема був і рід Герциків, представниця якого Ганна ста-
ла дружиною Пилипа Орлика - одного з імовірних авторів теорії "ук-
раїнського хозаризму" - та матір'ю їхнього сина, довголітнього керівника
політичної еміграції XVIII ст. Григорія. Відомий історичний факт (як
віддзеркалення вищезазначеного явища), коли генерал-губернатор Лівобе-
режної України П.О.Рум'янцев скаржився цариці Катерині II на те, що при
виборах депутатів у комісію для складання нового "Уложення" 1767 р. "не
обошлось без того, однако, ни одно собрание, чтоб кто-либо в начале оного не
встал, укоряя другого не быть шляхтичем, а таковой раздраженный имел го-
товую генеалогию всем самознатнейшим вельможам, обыкновенно начиная
род их вести от мещанина или от жида"2.
Отже, як бачимо, "хозарська теорія" (на рівні політичного міфу, що не
мав нічого спільного з реальним генезисом українців) мала сприятливий
грунт для виникнення і досить тривалого існування у середовищі козацької
старшини, де іудеохристиянська ідея, закладена в "українському хозаризмі",
була інкорпорована на початку XVIII ст. ледь не на генетичному рівні.
Органічною частиною рецензованої праці й творчим доробком О.Кресіна
є "Додатки" у вигляді опублікованих у різних виданнях, що давно вже стали
бібліографічною рідкістю, документів, а також коментарів і приміток до них
(С.318-464).
Безперечно, українська історико-правова наука збагатилася серйозною
працею, а її автор міцно ввійшов у славну когорту дослідників яскравої та
трагічної сторінки вітчизняного минулого, якою була історія політичної
еміграції XVIII ст. й зокрема української політико-правової думки в розгля-
дуваний період, що пройшла складний, але звитяжний шлях від Переяслава
до Бендер. І ще одна, можливо найбільш характерна ознака даної монографії.
Це відсутність відчуття завершеності. Дослідник цілком свідомий того, що в
зв'язку з недостатньою на сьогодні джерельною базою попереду ще велика та
копітка робота щодо подальшого дослідження даної проблеми. Водночас слід
наголосити на тому, що відсутність нових архівних документів, які містяться
в архівосховищах за межами України (насамперед у Туреччині, Швеції,
Росії, Польщі та інших країнах), - це не тільки і не стільки вада рецензованої
праці та її молодого і, безперечно, талановитого автора, скільки проблема
всієї української історичної й історико-правової науки на сучасному етапі.
О. І. Путро
(Київ)
1 Гумилев Лев. Древняя Русь и Великая степь. - M., 2003. - С.197.
2 Ромянович-Славятинский А. Дворянство в России от начала XVIII в. до отмены
крепостного права. - СПб., 1870. - С.505.
144 ________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
|