Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис
У розвідці розглядається питання про історіографічну долю гіпотези про причорноморсько-азовське походження Русі. In this prospecting, the author examines the historiographical question about the destiny of the hypothesis about the Prychornomorie-Azov origins of Rus'....
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 2004 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2004
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/205002 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис / С.О. Кириленко // Український історичний журнал. — 2004. — № 3. — С. 39-47. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860205480870150144 |
|---|---|
| author | Кириленко, С.О. |
| author_facet | Кириленко, С.О. |
| citation_txt | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис / С.О. Кириленко // Український історичний журнал. — 2004. — № 3. — С. 39-47. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | У розвідці розглядається питання про історіографічну долю гіпотези про причорноморсько-азовське походження Русі.
In this prospecting, the author examines the historiographical question about the destiny of the hypothesis about the Prychornomorie-Azov origins of Rus'.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:12:17Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІОГРАФІЯ
ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
С.О.Кириленко (Ніжин)
ПРИЧОРНОМОРСЬКО-АЗОВСЬКА РУСЬ:
ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ НАРИС
Однією з ключових проблем вітчизняної історії є питання походження
Давньоруської держави та її назви. Це питання по-різному трактувалося в
історичній науці, що й стало результатом наявності кількох десятків різних
теорій з цієї проблеми.
Ще у XVIII ст. професор Санкт-Петербурзької академії наук, німець за
походженням, Г.-З.Байєр, у 1735 р. у латиномовному трактаті „De varagis",
спираючись на Бертинські аннали та руські назви порогів у працях Констан-
тина Багрянородного, висловив думку, що давньоруська літописна назва "ва-
ряги" — це назва скандинавів-норманів, котрі й принесли державність на
Русь1. Цю тезу підтримали Г.Ф.Міллер, А.Л.Шлецер, І.Е.Туннман, А.А.Кунік
та ін. Створена ними велика кількість наукових праць значною мірою за-
кріпила позиції норманізму2.
На противагу норманській історичній школі сформувалася не менш по-
тужна школа істориків-антинорманістів, не схильних до пошуків початків Русі
на півночі Європи і виведення руського імені від скандинавів-варягів. Свої по-
гляди вони звертали в бік балтійських слов'ян, фінів Поволжя, литовців,
угорців, мадяр, ґотів, євреїв, кельтів, арабів, тюрків або ж уважали русь авто-
хтонним слов'янським населенням Середнього Подніпров'я. Поступово в
історіографії вкорінилося уявлення про те, що на південному сході Європейсь-
кої рівнини, далеко за межами основного масиву слов'яно-руської етнокуль-
турної спільності і задовго до включення Південного Приазов'я до складу
Київської держави мешкало плем'я русь - двійник русі подніпровської.
Витоки початкової Русі в цьому регіоні спробував обґрунтувати ще М. В.
Ломоносов. Поставивши під сумнів байєрівську й міллерівську інтерпретації
скандинавських джерел, угледівши в їх концепції прогалину, не заповнену
свідченнями античних і середньовічних авторів, він наважився висловити
власне бачення цієї проблеми, чим і започаткував антинорманську теорію по-
ходження Русі. У висновках на дисертацію Міллера М.В.Ломоносов зазна-
чав, що ім'я і рід росів походить від роксолан, котрі, за даними писемних дже-
рел, мешкали в районі Приазов'я, а потім під час міграційних процесів, які за-
чепили їх, разом з ґотами переселилися на північ до Балтійського моря і по-
чали називатися "варяго-русами". Учений вважав зміну назви "роксолани" на
"росіяни" виправданою через перестановку літер а на Ç в грецькій мові, яка
й призвела до зміни терміна "россолани" на "ро|олани"3. Такі здогадки М. В.
Ломоносов підтвердив свідченнями античних джерел, зокрема Плінія, в ро-
ботах якого алани поєднуються з роксоланами в "один народ сарматський", а
також Христофора Целларія. На думку останнього, це слово могло утворити-
ся від двох основ -"роси" й "алани", про що згадував і автор Київського Си-
нопсиса, локалізуючи давній народ "роси" на території між Дніпром і Доном.
Питання чергування голосних [о] - [u] в слові "рос" - "рус" ( "русь") М. Ло-
моносов пояснював дифузією фонетичних систем давньопольської та давнь-
оруської мов, яка, у свою чергу, підсилювалася територіальною близькістю та
шлюбно-династичними зв'язками польського й руського правлячих домів4.
Такою вочевидь довільною системою припущень учений ілюстрував
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З 39
С. О. Кириленко
прихід роксолан з Північного Причорномор'я на територію Східної Прибал-
тики і трансформацію їх у балтійських русів. Ідеї, висловлені М. В. Ломоно-
совим, були неоднозначно оцінені в історіографії5. Проте саме вони неодно-
разово повторюватимуться в подальших пошуках початкової Русі, іноді з на-
веденням нових даних або ж навпаки, з ігноруванням залучених ним джерел
і висловлених міркувань. Але, незважаючи на його запальний патріотизм,
який досить часто заважав тверезо подивитися на реальний стан речей, слаб-
ке структурування філологічного матеріалу, своєрідне поводження з джере-
лами та вибіркове їх залучення, слід відзначити спроби вченого показати всю
складність і багатогранність вивчення проблеми.
Проти канонізованої А. Шлецером на початку XIX ст. норманської теорії
виступив Ґустав Еверс. У 1807 р. він опублікував книгу "Vom Ursprünge des
russischen States. Ein Versuch, die Geschichte desselben aus den Quellen zu
erforschen"6 ("Про походження російської держави. Досвід вивчення історії за
джерелами"). Починаючи цю книгу епіграфом з роботи Шлецера — "Ніколи не
треба жодному автору, чи носить він прославлене чи невідоме ім'я, чи нази-
вається він Кромером, чи Шлецером, чи Мавро-Орбино, беззастережно віри-
ти"7, - він відразу підводить читачів до основної мети дослідження - спросту-
вати скандинавське походження перших засновників Руської держави.
Праця Ґ.Еверса спрямована проти норманської теорії Байєра і Шлецера.
В ній указувалося на неймовірність прикликання недавніх ворогів Русі — ва-
рягів. Ґ.Еверс, заперечуючи аргументи норманістів щодо північного поход-
ження Русі, наполягав на тому, що в Причорномор'ї задовго до покликання
варягів існувало державне утворення, відоме як Тмутараканська Русь. По-
дальші міркування з проблеми Причорноморської (Приазовської) Русі він
обґрунтував у своїй наступній монографії "Kritische Vorarbeiten zur
Geschichte der Russen"8. Вважаючи за неможливе пояснити походження
Руської держави на основі лише північних чи західних писемних даних,
Ґ. Еверс пропонував звернути увагу на східні взагалі й візантійські джерела
зокрема, оскільки лише останні, на його погляд, писалися досить ґрунтовно9.
Аналізуючи свідчення арабських та візантійських авторів, він робив припу-
щення, що "первісні руси, можливо, були турецького й, очевидно, хозарсько-
го племені", оскільки терміни "руси" і "козари" вважалися синонімічними, а
Ібн ел-Варді згадував, що руси відокремилися від східних турків10.
Шукаючи найдавніші звістки про "руське плем'я", Ґ.Еверс звертався до
пророка Ієзекиїла, який говорив про росів (Ros), що мешкали поблизу двох
народів (масох і фовель) за 600 років до Різдва Христового й вважалися жи-
телями Причорномор'я та Кавказу. Це так звані каппадокійці та іверяни. Са-
ме в цих росах Ґ.Еверс схильний бачити все тих же роксолан, які з перших
століть нашої ери є основним народонаселенням між Азовом і Дніпром. Але
як тоді пов'язати росів-роксолан з хозарами, від яких учений виводив русів?
З цієї ситуації Ґ.Еверс вийшов доволі просто. Оскільки роксолани в писем-
них джерелах досить часто згадуються поряд з аланами, наприклад у Плінія,
Амміана Марцелліна, і оскільки вони мешкали поблизу алан, то їх зазвичай
вважали аланським племенем, яке, на відміну від інших, називалося роксами.
І хоча автори давніх джерел у цьому питанні не одностайні, Ґ.Еверс зазначав,
що чи не краще було б погодитися з Туннманом, який вважав, що "узи і коза-
ри часто розумілись під аланами". Це в свою чергу пояснює зв'язок між рок-
соланами та іменем PcoÇ, яким Агафемер (близько 215 р. н. є.) називає
Волґу11.
З метою подальшого обґрунтування своєї теорії Ґ.Еверс залучив свідчен-
ня "Повісті временних літ". І хоча, на його думку, Несторові повністю довіря-
ти не можна, оскільки той писав через два століття після приходу Рюрика,
40 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З
Причорноморсько-Азовсъка Русь: історіографічний нарис
зерно істини у словах літописця все ж є. В будь-якому разі останній при-
наймні не намагався пояснити більше, аніж знав сам. Найбільше приваблю-
вало його те місце в літописі, де літописець, описуючи Понтійське море, на-
зиває його Руським. Тому-то і логічно, на думку Ґ.Еверса, було б шукати
русів поблизу Руського моря, а не Варязького12.
Таким чином, Ґ.Еверс дійшов висновку, що між Каспійським і Чорним
морями руси проживали ще до того як історія зафіксувала цей народ деінде.
Незважаючи на різку розбіжність з А.Шлецером у висновках, Ґ.Еверс за-
лишився його вірним учнем у методах дослідження, для якого джерело було
основою концептуальних побудов. І хоча деякі аргументи Ґ.Еверса були
відхилені більшістю тогочасних учених, важливо підкреслити його
сміливість, з якою він, незважаючи на молодість і невідомість у наукових ко-
лах, наважився піти проти теорії славнозвісного А.Шлецера у всеозброєнні
того ж таки критичного методу. В цілому ж гносеологічні основи ідеї Ґ.Евер-
са є зрозумілими. Він намагався з позицій, близьких до ломоносовської кон-
цепції, пояснити автохтонність русів у Північному Причорномор'ї та їх
зв'язок з Тмутараканським князівством, а відтак і з Києвом. І хоча турецько-
хозарська концепція Ґ.Еверса не закріпилась у вітчизняній історичній науці,
але думка про існування долітописної Русі в районі Керченської протоки ста-
ла популярною в історіографії. Тому-то під впливом слов'янофільської ідео-
логії в другій половині XIX ст. склалась історична система Д.І.Іловайського,
яка увібрала в себе численні докази на захист гіпотези Приазовської Русі.
Наслідуючи ідеї М.В.Ломоносова та Ґ.Еверса, Д.І.Іловайський у збірни-
ку праць "Разыскания о начале Руси"1 3 піддав критиці норманські погляди
своїх попередників і сучасників, мобілізувавши для цього величезну і зна-
чною мірою новаторську аргументацію, зокрема дані молодої на той час на-
уки —археології. Остаточні результати своїх пошуків він виклав у статті "От-
куда пошла Русская земля и как она впервые собралась?"14. Наголошуючи на
тому, що в 1906 р. виповниться рівно дві тисячі років з моменту появи русь-
кого імені на скрижалях світової історії і пропонуючи співвітчизникам поста-
вити пам'ятник чи колону в Керчі на вершині Мітрідатової гори, де відбула-
ся описана Страбоном зустріч роксолан з військом понтійсько-боспорського
царя, Д.І.Іловайський окреслив свій власний шлях пошуку відповіді на "не-
сторівське питання".
За цією схемою Д.І.Іловайський, подібно до М. В. Ломоносова і Ґ.Еверса,
виводив русів від тих же скіфо-сарматських (пізніше слов'янських або
слов'яно-болгарських) племен роксолан або россо-аланів, які мешкали в сте-
пах між Дніпром і Доном, а також на берегах Меотійського озера (Азовсько-
го моря). Вперше в історії роксолани з'явилися під час війни молодого
понтійського царя Мітрідата VI із сусіднім племенем тавроскіфів, на допомо-
гу яким і прийшло плем'я роксолан, що детально описував Страбон. По-
дальші свідчення ми відшукаємо в Тацита, який описав вторгнення роксолан
на територію римської подунайської провінції Мезії. Поєднуючи свідчення
цих двох авторів, Д.І.Іловайський схематично зобразив портрет роксоланина
і зокрема його озброєння, що складалося зі списа, лука, довгого меча, щита,
плетеного з очерету, шолома і панцира з волячої шкіри, а у знатних людей, як
підкреслював учений, траплялися панцирі із залізних пластин. Цим самим
Д. І. Іловайський прагнув довести зовнішню тотожність руського воїна з йо-
го давнім предком. Як народ, який ще не вийшов з кочового побуту, роксола-
ни у своїй більшості були вершниками. Подібно до інших кочівників, вони
мешкали у повстяних шатрах і займалися скотарством. Саме в такому ви-
гляді, на думку Д. Іловайського, постали наші предки під власним іменем15.
Звістки про роксолан повторюються і в наступні століття. Саме завдяки
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З 41
6-4-779
С. О. Кириленко
тому, що ці сміливі вершники часто турбували набігами кордони римських
придунайських провінцій — Дакії та Мезії — вони й примусили говорити про
себе латинських і грецьких авторів. З метою утримання варварів від набігів
деякі римські імператори, підкреслював Д. І. Іловайський, вступали в догово-
ри з роксоланськими князями. Першим відомим роксоланським князем, ім'я
якого зберіг латинський напис часів імператора Публія Елія Адріана, був
Распарасан.
У IV ст. роксолани зустрічаються серед народів, які сплачували данину
готському царю Ґерманаріху. Йордан зображував роксолан народом віролом-
ним, який знищив короля готів Ґерманаріха під час його боротьби з гуннами.
Д.Іловайський припускав, що навіть сам рух гуннів (яких вважав слов'яно-
болгарами) із-за Дону відбувся у зв'язку з повстанням роксолан або
слов'янської Русі проти панування німецьких ґотів. Далі Д.І.Іловайський
дійшов ще більш фантастичного висновку: описуючи боротьбу ґотів з антами,
яку змалював Йордан, Д. І. Іловайський бачить в антах саме роксолан. Назва
ж антського правителя Божа, на думку Д. І. Іловайського, є близькою до русь-
кого імені Богша, яке зустрічалося в XI — XIII ст., а жіноче роксоланське ім'я
Санелга нагадувало вченому пізніше руське ім'я Ольга або Хельга, як вона
називалась у візантійських джерелах.
Коли ж панування ґотів у Скіфії змінилося пануванням слов'яно-бол-
гарського племені гуннів, роксолани, без сумніву, входили до складу царства
Атілли і брали участь у завойовницьких походах. Доказом того, що роксола-
ни не залишилися поза межами руху племен, відомого під назвою "Велике пе-
реселення народів", назва південно-французької провінції Руссільйон, куди,
подібно до інших германських і слов'янських народів, була спрямована ҐОТО-
гуннами і частина роксолан.
Після смерті Атілли роксолани не лише встигли звільнитися від гунської
залежності, але й знову зайняли пануюче становище на північ від Азовського
і Чорного морів. Принаймні так, судячи зі слів Йордана, тривало до VI ст. Та-
ким чином, автор дійшов висновку, що сукупність греко-латинських джерел
І - VI ст. яскраво вказує, що роксолани як сильний, великий народ зосереди-
лися поблизу Дніпра, а окремі гілки його простягалися, з одного боку, до
Азовського моря, а з іншого, — приблизно до Дністра. Ті ж самі звістки, без
сумніву, свідчать про наявність у цього племені князівської влади і пов'яза-
ного з нею боярського стану, який відрізнявся під час війни багатшим озб-
роєнням. Отже, як наголошував Д.І.Іловайський, князь і дружина — це звич-
на основа державного устрою у слов'янській Русі, така ж давня, як і у народів
германського кореня. Під час безперервної боротьби зі спорідненими
слов'янськими та з іншими племенами, руський народ здобував перевагу,
крок за кроком осідаючи на середній течії Дніпра, подалі від небезпечних
південних степів. З усіх здібностей, якими природа наділила слов'яноруське
плем'я, найбільш цінною була здатність до державної організації. Саме на те-
риторії Середнього Подніпров'я й утвердився найбільш енергійний і
підприємливий роксоланський народ "рось"(від назви річки Рось), або "поля-
ни", і саме звідси дружини русо-полян розпочали процес консолідації
слов'янських племен16.
Вихід у світ робіт Д.І.Іловайського, який взяв на себе обов'язок на кож-
ному кроці воювати з норманізмом і літописною традицією в історіографії,
викликав жвавий інтерес серед науковців. Його ідеї критикували і ними за-
хоплювалися, вбачаючи в ньому найвидатнішого адвоката антинорманізму.
Однак чи не найяскравішу характеристику його поглядам, методам
дослідження та внеску в історичну науку дав М.С.Грушевський. "...Фільо-
льоґія, котрою Іловайський хотів побивати фільольоґію норманістів, бувала
42 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З
Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис
часто страшна; його науковий метод дуже слабий — він розрубував питання,
замість розв'язувати (як напр., поправка Slavorum замість Sueoinum в звістці
839 p.); його власні теорії (роксоляни — русь, гуни і болгари — слов'яне та ін.)
були ще менш щасливі як норманська, і проповідь сих безвихідних теорій ра-
зом з антинорманізмом не виходила на здоровлє сьому останньому; адже
енергія Д.Іловайського і ширення антинорманської теорії через підручники
робили своє. Ще важнійше було, що Д.Іловайський не обмежився, як пере-
важна більшість антинорманістів, толкованиям на власний спосіб "Повісти",
а виступив проти самої її легенди, признавши саме призвання вигадкою
пізнійшого книжника..."17.
Хоча в кінці XIX - на початку XX ст. щодо Причорноморсько-Азовської
Русі почали лунати все більш реалістичні судження, що базувалися на на-
уковій інтерпретації джерел, критичному їх аналізі та археологічних даних18,
але ця проблема й надалі продовжувала хвилювати уяву істориків. Одним з
них був В.О.Пархоменко. З його ім'ям пов'язано становлення напрямку в
розвитку історичної науки взагалі та проблеми походження Русі зокрема19.
Обґрунтовуючи тезу трицентровості східного слов'янства (Куявія,
Славія та Артанія), конструюючи нову схему утворення Руської держави,
автор наголошував на виключному значенні південно-східної групи східно-
слов'янських племен, до якої входили поляни, сіверяни, в'ятичі і радимичі.
Спираючись на великий комплекс арабських та візантійських історико-пи-
семних джерел, В.О.Пархоменко дійшов висновку про те, що населення цієї
групи - це зниклі з візантійських джерел анти, які внаслідок тиску на них
протоболгарських племен вимушені були відійти від Дунаю до Дону і далі на
схід. Тому цей центр і став називатись Артанією. Потрапивши у вир "Велико-
го переселення народів", антські племена змушені були об'єднатися в союз і
у зв'язку з особливою інтенсивністю тиску кочівників шукати підтримки у
Хозарського каганату, що на VIII ст. досяг свого політичного й економічного
розквіту. За релігійної і національної толерантності хозарської влади ця
Південно-Східна Русь легко переносила свій зв'язок з каганатом, приймаючи
основні риси суспільно-політичного устрою і здійснюючи службу в його
війську, маючи при цьому можливість робити самостійні військові виправи.
Запозичивши від хозар основи державності, Південно-Східна Русь на
початку XI ст. утворила свій самостійний центр - Тмутаракань. Сприяли
цьому зміна релігійної політики і занепад хозарського царства. Користую-
чись перевагами географічного становища, Південно-Східна Русь легше за
інші племінні утворення вступила у тісні контакти із сусідніми кочовими на-
родами й увібрала в себе східні риси та впливи, і тому порівняно з іншими
гілками східного слов'янства розвинула войовничість, схильність до набігів
та грабежів і дуже рано втяглась у волзько-кавказьку торгівлю. Саме ця Русь,
на думку історика, прославилася своїми військовими походами в IX - першій
половині X ст. по Чорному та Каспійському морях, і саме вона залишила іно-
земцям термін "Русь", який і зберегли одне з південно-східних племен хо-
зарської групи - поляни. Щодо етнічності, то автор схильний бачити цей
військовий союз поліетнічним20.
Черговий імпульс трансформації південно-східної групи племен
В.О.Пархоменко бачив у подіях IX ст., коли відбувався рух зі сходу угрів, пе-
ченігів, узів і торків, що призвів до падіння Хозарського каганату. Саме тоді,
близько середини X ст., частина населення південно-східної групи слов'янсь-
ких племен почала просуватися до Дніпра і, витіснивши древлян на захід,
зайняла Середнє Подніпров'я та Подесення, принісши сюди термін "Русь"2 1.
В.О.Пархоменко, слідом за Д.І.Іловайським, бачив Чорноморську Русь
власне слов'янською і взагалі заперечував участь норманів у створенні Русь-
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, M З 43
С. О. Кириленко
кої держави. Такий сміливий підхід до вирішення глобального питання було
підкріплено великою кількістю праць, що вийшли з-під пера історика (більше
10) і викликали лавину критики на його адресу. Саме це свідчить про надзви-
чайну живучість та актуальність даної проблеми22.
Думка про існування Руського каганату у Причорномор'ї в середині
40-х pp. XX ст. була обґрунтована Г.В.Вернадським. Автор, виробивши влас-
ну концепцію, яка наскрізно проходить через усі праці, зробив спробу при-
мирити норманістів і антинорманістів, відстоюючи концепцію народів-панів,
які змінювали один одного, підкорювали й організовували інші, слабші пле-
мена, утворюючи в результаті пануючий клас, що виникав шляхом політич-
них об'єднань. Він прийшов до такої схеми етнічної історії: кіммерійці -
скіфи - сармати - ґоти - гуни - болгари - авари - тюрки - хозари - мадяри
і — насамкінець — варяги шведського, датського і норвезького походження.
Але на відміну від класичних поглядів норманістів, які бачили початкове яд-
ро на півночі, за його схемою перша Руська держава виникла на півдні, в При-
азов'ї. Називає він її "першим Руським каганатом".
Виявляється, на початку VIII ст. у Приазов'ї існувало алано-слов'янське
політичне об'єднання Рухс-ас ("світлі аси" від слів ors чи uors ("білий") і
rukhs ("світлий")). Автор припускає, що спочатку термін "рухс" на місцевих
діалектах звучав як "рос" або "русь", у зв'язку з чим і можуть бути пояснені в
джерелах терміни з грецьким „pcoÇ" чи слов'янським "русь". Ці світлі аси пе-
ребували у васальній залежності від хозарів, проте відігравали в їх
політичній системі важливу роль до тих пір, поки їх не підкорили вікінґи. Са-
ме вони, відкривши шлях до Чорного моря, створили у Приазов'ї асо-
слов'яно-норманський каганат з центром у Тмутаракані23.
Як бачимо, ця концепція являє собою синтез протилежних думок щодо
етнічної історії Азово-Причорномор'я, які було вироблено протягом XVIII —
першої половини XX ст. За влучним висловом А.Ґадло, "вона поєднує помірко-
ваний слов'янофільський автохтонізм в дусі В.О.Пархоменка з іранофільством
В. Ф. Міллера - А. А.Спіцина і войовничим норманізмом Є.Є.Голубинського,
який в 30-х pp. був відновлений у роботах В.О. Мошина"24.
В радянській історіографії теза про принесення державності ззовні була
рішуче відкинута, хоча В. В. Мавродін з позиції яфетичної теорії Н. Я. Мар-
ра спробував обґрунтувати появу Приазовської Русі завдяки перетворенню
яфетичного давнього населення Південного Сходу на слов'янське, руське 25.
У повоєнний період інтерес до походження Русі хоч і помітно зріс, але ба-
зувався виключно на позиціях середньодніпровського автохтонізму, що знач-
ною мірою було зумовлено як офіційною ідеологією, методологічними прин-
ципами радянської історичної науки, так і відсутністю комплексних ма-
теріалів стосовно слов'ян у Причорноморсько-Азовському краї. Ті ж пам'ят-
ки культури полів поховань, знайдені в Криму археологами, які мали спільні
риси в поховальних комплексах з черняхівською культурою, на думку
дослідників, належали долітописним слов'янам, котрі заселили Тавриду з III
ст. н. є.26. Але автори цієї компромісної теорії опинилися в залежності від
своїх попередників, оскільки вони у своїх працях не вдалися до критичного
комплексного аналізу писемних джерел, залишивши їх інтерпретацію в тому
ж вигляді, який мали і в XIX ст. Це й стало першопричиною появи цілого ря-
ду праць, в яких на основі аналізу писемних та археологічних джерел запере-
чувалася теза про існування слов'яно-руського населення до кінця X ст. у
Південному Приазов'ї, а відтак і про вирішальне значення цього регіону в
становленні Давньоруської держави27.
Але були й такі вчені, котрі намагалися, вносячи чергові конструктивні
зауваження, засновані на введенні в обіг нових джерел (зокрема фольклор-
44 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, M З
Причорноморсько -Азовська Русь: історіографічний нарис
них) і новому прочитанні старих, повернути призабуту роксоланську теорію.
Так, С.П.Толстов, надавши роксоланській теорії нової форми, дійшов виснов-
ку, що за новітніми археологічними дослідженнями історія культури
подніпровських племен, того центру, де пізніше сформувалася слов'янська
Київська Русь, являє собою в перші століття нашої ери процес інтенсивного
схрещування місцевих елементів, пов'язаних з культурною традицією "полів
поховальних урн" і степових сармато-аланських (роксоланських. - С. К.) еле-
ментів"28.
Свій варіант проблеми про первинну Русь, що базується на використанні
пізньоантичних та візантійських джерел, які знають народ рос (русь) на
півдні Східної Європи запропонував М.Ю.Брайчевський. Спираючись на
сирійські, арабські, біблійні джерела, він упевнено стверджував, що "ім'я рос
було позначенням якоїсь етнічної групи, розташування якої здавна припадає
на північно-східне Причорномор'я, Приазов'я, Кавказ, і яка мала тісні ранні
зв'язки з країнами Сходу (зокрема, Закавказзям)"29. Що ж до етнічної іден-
тифікації, то М.Ю.Брайчевський схильний бачити цю групу сармато-алансь-
кою, історія якої в певному розумінні була пов'язана з історією слов'ян, але
ототожнювати яку зі слов'янами (як це робили ранні представники антинор-
манізму - М.В.Ломоносов, І.Е.Забєлін, Д.І.Іловайський та ін.) неможливо30.
Надзвичайно близько до місця первинної локалізації Русі підходили і
прихильники кельтської гіпотези. її автор - Сергій Шелухін, наслідуючи
французького письменника П'єра Шаррона, бачив предків Київської Русі у
кельтському племені rutheni (кельто-русини), які прийшли на "Вкраїну" з
річки Рона в Провансі, де знаходилася їх держава під назвою Ruthena civitas.
У V ст., під час великого переселення народів, вони оселилися у провінції
Норік, а також на узбережжі Адріатичного моря, де проживали близько
150 - 200 pp., змішуючись зі слов'янами. З VII ст. їх рух відбувався у двох на-
прямках. Перша хвиля - в Чехію, Словаччину і Галичину (яка й отримала від
них свою назву - земля галлів). Друга - в Нижнє Подунав'я, причорно-
морські степи та на Таманський півострів. Оскільки в цій таманській групі
переважали кельти, то вони і зберегли за собою ім'я rutheni, від якого С.Ше-
лухін і будував етимологічну конструкцію rutheni - русини - рус - русь. Са-
ме ця Таманська Русь, що нараховувала майже сто тисяч жителів, мала важ-
ливе значення в Причорномор'ї і здійснювала напади на Сурож, служила
Греції і Хозарії. В IX ст. частина кельто-русинів піднялася по Дніпру до по-
лян у Київ і злилася з "українським слов'янським народом антів кровно і ду-
ховно в антропологічну оригінальність..."31.
Живучість кельтській теорії дає сильна етимологічна основа, оскільки в
кельтському походженні етнонім "рус" тлумачиться як "поле". У давньо-
кельтському ареалі також знаходять багато відповідних топонімів: Русяна,
Руссільйон, Русцино, Русітон тощо. Крім того, за дослідженнями
АТ.Кузьміна, переважна більшість власних імен соціальної верхівки в
Київській Русі були кельтського походження32. На думку Ю.Павленка, філо-
логічно це здається цілком вірогідним зіставленням, але історична побудова,
що з цього має випливати, виглядає штучною, оскільки спочатку необхідно
обґрунтувати опанування кельтами-рутенами/русенами Лісостепового Пра-
вобережжя (археологічно це ніяк не підтверджується), а потім показати інте-
грацію цих кельто-слов'ян з аланами (або нащадками місцевих гелонів, які
перейняли сарматську культуру), а за сучасного стану джерел це зробити не-
можливо 3 3.
Своєрідною підсумковою віхою у вирішенні проблеми походження Русі
є ґрунтовна монографію Ю.Павленка "Передісторія давніх русів у світовому
контексті". Користуючись новими методиками досліджень, автор ще раз
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № 3 45
С. О. Кириленко
довів зв'язок роксоланів з Дніпровською Руссю. Так, на його думку,
"внаслідок відповідних етноінтеграційних процесів у Середньому
Подніпров'ї південніше Києва поступово утворюється слов'янський (за
всіма етнокультурно-господарськими ознаками) соціальний організм, в назві
якого зберігається свідчення спадкоємного зв'язку з роксоланським об'єд-
нанням. У третій чверті IV ст. його представники відомі як "р о с о м о н и", а
із середини VI ст., особливо після розгрому антів-полян аварами, як "н а р о д
р о с", що володіє "Руською землею" — Середнім Подніпров'ям" 3 4.
Отже, виходячи зі стислого історіографічного аналізу, представники
причорноморсько-азовської групи гіпотез базують свої висновки на:
— даних пророка Ієзекиїла, який говорить про народ росів (ros), що про-
живав у Причорномор'ї;
— повідомленні Псевдозахарія, який називає народ рос;
— свідченнях арабських та візантійських джерел, які локалізують росів у
причорноморо-азово-кавказькому регіоні й називають їх роксоланами;
— факті існування руського князівства у Приазов'ї в XI ст., а отже і спо-
конвічності росів на Південному Сході.
Усі вони сходяться в тому, що ім'я і корені державності були перенесені
на Середнє Подніпров'я саме звідти. Дослідники розходилися лише в погля-
дах на етнічну належність цього населення, вважаючи його:
слов'янами; слов'яно-протоболгарами; слов'яно-роксоланами; протобол-
гарами; іранцями; турко-хозарами; норманами; кельтами.
1 Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рожденные трехвековой полемикой в
хрестоматийном изложении. — М., 1999. — С. 246.
2 Шаскольский И.П. Норманская теория в современной буржуазной науке. - М.-Л.,
1965. - С. 9-11.
3 Ломоносов М. В. Замечания на диссертацию Г.-Ф. Миллера "Происхождение имени и
народа российского" // Ломоносов М.В. Полное собрание сочинений. — М.-Л., 1952. — С. 26;
Его же. Древняя Российская история // Там же. - С. 209-213.
4 Ломоносов М.В. Замечания на диссертацию Г.-Ф. Миллера "Происхождение имени и
народа российского". - С. 26.
5 Див., напр.: Грушевський М.С. історія України-Руси. - В 10-ти т., 12-ти кн. - К., 1994.
- Т.1. - С. 603; Очерки истории исторической науки в СССР. - М., 1955. - Т.1. - С. 193 -
204; Алпатов М.А. Русская историческая мысль и Западная Европа XII — XVII вв. - М., 1973.
- С. 5-16; Славяне и Русь: Проблемы и идеи: Концепции, рожденные трехвековой полеми-
кой в хрестоматийном изложении. — М., 1999. - С. 246-247.
6 Evers G. Vom Ursprünge des russischen States. Ein Versuch, die Geschichte desselben aus
den Quellen zu erforschen". - Riga und Leipzig, 1808.
7 Нечкина М.В. Густав Эверс // Русская историческая литература в классовом освеще-
нии. Сборник статей с предисловием и под редакцией М. Н. Покровского. — М., 1927. —Т.1.
- С. 27.
8 Evers G. Kritische Vorarbeiten zur Geschichte der Russen. - Dorpat, 1814. У перекладі
російською: Эверс Г. Предварительные критические исследования для российской истории.
- М., 1826.
9 Эверс Г. Предварительные критические исследования ... - С. 157.
10 Там само. - С. 185.
1 1 Там само. - С . 195.
12 Там само. - С. 205.
13 Иловайский Д. Разыскание о начале Руси. - М., 1876.
14 Иловайский Д. Откуда пошла русская земля и как она впервые собралась? // Ило-
вайский Д.И. Исторические сочинения. - Ч. 2. - М., 1897.
15 Там само. - С. 5.
16 Там само. - С. 9.
17 Грушевський М.С. Назв. праця. - С. 607-608.
18 Детальніше див.: Вестенберг Ф.К. Записка готского топарха // Византийский времен-
ник. -1909. - № XV. - С.227-235; Кулаковский Ю.А. Прошлое Тавриды. - К.,1914. - С.85-87;
Середонин С. М. Историческая география. - Петроград, 1916. - С.86-87; Спицин A.A. Исто-
рико-археологические разыскания // Журнал Министерства народного просвещения. -
1909. - № 1 . -С.79-90.
46 ISSN 0130-5247. Укр. icm. журн., 2004, № 3
З епістолярної спадщини Євгена Чикаленка
19 Свої концептуальні засади бачення історії початкової Русі В.О. Пархоменко виклав у
монографіях та статтях: Пархоменко В. Начало христианства на Руси. Очерки из истории Ру-
си ІХ-Х вв. - Полтава, 1913; Пархоменко В. У истоков русской государственности (VIII - IX
вв.)- - Л., 1924; Пархоменко В. Початок історично-державного життя на Україні. - К., 1925.
20 Пархоменко В. У истоков русской государственности (VIII - IX вв.). - С. 3 9 - 4 1 .
21 Там само. - С. 42-46; Пархоменко В. Початок історично-державного життя на Україні.
- С . 16-18.
22 Найбільш різко проти запропонованої В. Пархоменком схеми утворення Руської дер-
жави виступили: Tomaszewski St. Nova teoria o początkach Rusi // Kwartalnik Historyczny. -
1929. - Rocz. XLIII. - T. 1. - Zesz. 3. - S.301-324.; Korduba M. Najnowsze teorje o początkach
Rusi // Przegląd Historyczny. - 1930. - T. 30. - S. 74; Заїкін В. Спір про початки Русі (3 при-
воду нових праць Володимира Пархоменка) // Записки чина св. Василя Великого. - 1930. -
Т. III. - Вип. 3-4. - С . 591-614.
23 Вернадский Г. В. Древняя Русь. - Тверь, 1996. - С. 115-127, 164, 250-254, 267-269,
271-298.
24 Гадло A.B. Проблема Приазовской Руси и современные археологические данные о
Южном Приазовье VIII-X вв. // Вестник Ленинградского университета. - Серия "История". -
1968. - № 14. - С. 57.
2 5 Там само.
26 Рыбаков Б.А. Славяне в Крыму и на Тамани. Тезисы доклада на сессии по истории
Крыма. - Крымиздат, 1952; Веймарн Е.В., Стржелецкий СВ. К вопросу о славянах в Крыму.
// Вопросы истории. - 1954. - № 4. - С. 94-95; Смирнов АЛ. К вопросу о славянах в Кры-
му // Вестник древней истории. - 1953. - № 3. - С. - 32-34; Смирнов А.П. К вопросу об
истоках Приазовской Руси // Советская археология. - 1958. - № 2. - С. 270.
^Левченко M. В. Очерки по истории русско-византийских отношений. — М., 1956; Ка-
рышковский П.О. Лев Диакон о Тмутороканской Руси // ВВ. - 1960. - Т. XVIII. - С . 39-51; Гад-
ло A.B. Проблема Приазовской Руси и современные археологические данные о Южном При-
азовье VIII - X вв. // Вестник Ленинградского университета. Серия "История". - 1968. - №
14. - С. 53-65. •
20Толстов СП. Из предистории Руси // Советская этнография. - 1947. - № 6-7. - С.49.
29 Брайчевський М. Походження Русі. - К.,1968. - С. 160-161.
3 0 Там само. - С . 161.
31 Шелухін С. Звідкіля походить Русь. Теорія кельтського походження Київської Русі з
Франції. - Прага, 1927. - С 4.
32 Кузьмин А.Г. Древнерусские имена и их параллели // Откуда есть пошла Русская зем-
ля. Века VI-X. - Кн. 2. - М., 1986. - С. 639-655.
33 Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К., 1994. - С. 264.
34 Там само. - С. 320.
Резюме
У розвідці розглядається питання про історіографічну долю гіпотези про причорно-
морсько-азовське походження Русі.
In this prospecting, the author examines the historiographical question about the destiny
of the hypothesis about the Prychornomorie-Azov origins of Rus'.
І.М.Старовойтенко (Київ)
З ЕПІСТОЛЯРНОЇ СПАДЩИНИ ЄВГЕНА ЧИКАЛЕНКА:
ЛИСТУВАННЯ ІЗ СЕРГІЄМ ЄФРЕМОВИМ
Протягом останнього десятиріччя помітно зріс інтерес дослідників до
епістолярної спадщини відомих історичних діячів, на матеріалах якої можна
всебічно відтворити недописані сюжети нашого минулого, яке тривалий час
спотворювалося тенденційними оцінками як історичних язищ взагалі, так й
окремих постатей зокрема. Завданням сучасних дослідників є з'ясування ре-
альних подій і фактів, дійсної ролі тієї чи іншої особи в історії. Для науковців
стали доступними раніше засекречені особові фонди відомих сьогодні, а ще
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З 47
Алексей Викторович
І.М.Старовойтенко (Київ)
З ЕПІСТОЛЯРНОЇ СПАДЩИНИ ЄВГЕНА ЧИКАЛЕНКА:
ЛИСТУВАННЯ ІЗ СЕРГІЄМ ЄФРЕМОВИМ
Протягом останнього десятиріччя помітно зріс інтерес дослідників до
епістолярної спадщини відомих історичних діячів, на матеріалах якої можна
всебічно відтворити недописані сюжети нашого минулого, яке тривалий час
спотворювалося тенденційними оцінками як історичних язищ взагалі, так й
окремих постатей зокрема. Завданням сучасних дослідників є з'ясування ре-
альних подій і фактів, дійсної ролі тієї чи іншої особи в історії. Для науковців
стали доступними раніше засекречені особові фонди відомих сьогодні, а ще
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № З 47
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-205002 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:12:17Z |
| publishDate | 2004 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Кириленко, С.О. 2025-07-23T15:05:49Z 2004 Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис / С.О. Кириленко // Український історичний журнал. — 2004. — № 3. — С. 39-47. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/205002 У розвідці розглядається питання про історіографічну долю гіпотези про причорноморсько-азовське походження Русі. In this prospecting, the author examines the historiographical question about the destiny of the hypothesis about the Prychornomorie-Azov origins of Rus'. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історіографія та джерелознавство Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис Article published earlier |
| spellingShingle | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис Кириленко, С.О. Історіографія та джерелознавство |
| title | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис |
| title_full | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис |
| title_fullStr | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис |
| title_full_unstemmed | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис |
| title_short | Причорноморсько-Азовська Русь: історіографічний нарис |
| title_sort | причорноморсько-азовська русь: історіографічний нарис |
| topic | Історіографія та джерелознавство |
| topic_facet | Історіографія та джерелознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/205002 |
| work_keys_str_mv | AT kirilenkoso pričornomorsʹkoazovsʹkarusʹístoríografíčniinaris |