Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.)
У доповіді розглянуто проблему дослідження найдавнішої української рукописної спадщини й необхідність подальшого опублікування українських пам’яток, які слід супроводжувати ґрунтовними науковими кодикологічно-палеографічними та орфографічно-мовознавчими студіями. Наголошено на необхідності викриття...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Вісник НАН України |
|---|---|
| Дата: | 2025 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2025
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206148 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) / В.М. Мойсієнко // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 3. — С. 50-60. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-206148 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Мойсієнко, В.М. 2025-08-29T15:14:48Z 2025 Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) / В.М. Мойсієнко // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 3. — С. 50-60. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 1027-3239 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206148 https://doi.org/10.15407/visn2025.03.050 У доповіді розглянуто проблему дослідження найдавнішої української рукописної спадщини й необхідність подальшого опублікування українських пам’яток, які слід супроводжувати ґрунтовними науковими кодикологічно-палеографічними та орфографічно-мовознавчими студіями. Наголошено на необхідності викриття заідеологізованих і, по суті, ненаукових поглядів російських учених на культурно-мовну спадщину Русі, які вони поширюють у світовій гуманітаристиці, нав’язуючи викривлений міф про те, що аж до XIV ст. українці, росіяни й білоруси начебто мали спільну давньоруську культуру, давньоруську мову і давньоруську писемність, спадкоємцем яких стала Московія-Росія. Спростування цієї псевдонаукової позиції залишається одним із найбільш актуальних завдань українських науковців-гуманітаріїв. The report considers the problem of researching the most ancient Ukrainian manuscript heritage and the need for further publication of Ukrainian manuscripts, accompanying them with thorough scientific codicological, paleographic, orthographic, and linguistic studies. The author emphasizes the need to expose the ideologized and, in fact, unscientific views of Russian scientists on the cultural and linguistic heritage of Rus, which they spread in the world humanities, imposing a false myth that until the 14th century Ukrainians, Russians and Belarusians allegedly shared a common Old Russian culture, Old Russian language and Old Russian writing, which Muscovy-Russia inherited. Refuting this pseudo-scientific position remains one of the most urgent tasks for Ukrainian humanities scholars. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України З кафедри Президії НАН України Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) Ukrainian writing of the XI—XIV centuries: debunking Russian myths (According to the materials of scientific report at the meeting of the Presidium of NAS of Ukraine, January 8, 2025) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) |
| spellingShingle |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) Мойсієнко, В.М. З кафедри Президії НАН України |
| title_short |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) |
| title_full |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) |
| title_fullStr |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) |
| title_full_unstemmed |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) |
| title_sort |
українська писемність хі—хіv ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні президії нан україни 8 січня 2025 р.) |
| author |
Мойсієнко, В.М. |
| author_facet |
Мойсієнко, В.М. |
| topic |
З кафедри Президії НАН України |
| topic_facet |
З кафедри Президії НАН України |
| publishDate |
2025 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Вісник НАН України |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
Ukrainian writing of the XI—XIV centuries: debunking Russian myths (According to the materials of scientific report at the meeting of the Presidium of NAS of Ukraine, January 8, 2025) |
| description |
У доповіді розглянуто проблему дослідження найдавнішої української рукописної спадщини й необхідність подальшого опублікування українських пам’яток, які слід супроводжувати ґрунтовними науковими кодикологічно-палеографічними та орфографічно-мовознавчими студіями. Наголошено на необхідності викриття заідеологізованих і, по суті, ненаукових поглядів російських учених на культурно-мовну спадщину Русі, які вони поширюють у світовій гуманітаристиці, нав’язуючи викривлений міф про те, що аж до XIV ст. українці, росіяни й білоруси начебто мали спільну давньоруську культуру, давньоруську мову і давньоруську писемність, спадкоємцем яких стала Московія-Росія. Спростування цієї псевдонаукової позиції залишається одним із найбільш актуальних завдань українських науковців-гуманітаріїв.
The report considers the problem of researching the most ancient Ukrainian manuscript heritage and the need for further publication of Ukrainian manuscripts, accompanying them with thorough scientific codicological, paleographic, orthographic, and linguistic studies. The author emphasizes the need to expose the ideologized and, in fact, unscientific views of Russian scientists on the cultural and linguistic heritage of Rus, which they spread in the world humanities, imposing a false myth that until the 14th century Ukrainians, Russians and Belarusians allegedly shared a common Old Russian culture, Old Russian language and Old Russian writing, which Muscovy-Russia inherited. Refuting this pseudo-scientific position remains one of the most urgent tasks for Ukrainian humanities scholars.
|
| issn |
1027-3239 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206148 |
| citation_txt |
Українська писемність ХІ—ХІV ст.: розвінчання російських міфів (за матеріалами доповіді на засіданні Президії НАН України 8 січня 2025 р.) / В.М. Мойсієнко // Вісник Національної академії наук України. — 2025. — № 3. — С. 50-60. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT moisíênkovm ukraínsʹkapisemnístʹhíhívstrozvínčannârosíisʹkihmífívzamateríalamidopovídínazasídanníprezidíínanukraíni8síčnâ2025r AT moisíênkovm ukrainianwritingofthexixivcenturiesdebunkingrussianmythsaccordingtothematerialsofscientificreportatthemeetingofthepresidiumofnasofukrainejanuary82025 |
| first_indexed |
2025-11-24T03:11:06Z |
| last_indexed |
2025-11-24T03:11:06Z |
| _version_ |
1850837301601501184 |
| fulltext |
50 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
doi: https://doi.org/10.15407/visn2025.03.050
УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ ХІ—ХІV СТ.:
РОЗВІНЧАННЯ РОСІЙСЬКИХ МІФІВ
За матеріалами доповіді на засіданні Президії
НАН України 8 січн я 2025 року
У доповіді розглянуто проблему дослідження найдавнішої української ру-
кописної спадщини й необхідність подальшого опублікування українських
пам’яток, які слід супроводжувати ґрунтовними науковими кодикологіч-
но-палеографічними та орфографічно-мовознавчими студіями. Наголо-
шено на необхідності викриття заідеологізованих і, по суті, ненаукових
поглядів російських учених на культурно-мовну спадщину Русі, які вони
поширюють у світовій гуманітаристиці, нав’язуючи викривлений міф
про те, що аж до XIV ст. українці, росіяни й білоруси начебто мали спіль-
ну давньоруську культуру, давньоруську мову і давньоруську писемність,
спадкоємцем яких стала Московія-Росія. Спростування цієї псевдонауко-
вої позиції залишається одним із найбільш актуальних завдань україн-
ських науковців-гуманітаріїв.
Ключові слова: українська писемність XI—XIV ст., давньоукраїнська
мова, церковнослов’янська мова української редакції XI—XIV ст., тя-
глість української писемної традиції.
Без усвідомлення періоду Русі до XIV ст. як невід’ємного склад-
ника українського мовного минулого годі зрозуміти наше мов-
не сьогодення. Підвалини майбутньої української мовної норми
(виразних українських мовних рис) прописані вже в найдавні-
ших рукописних текстах ХІ ст., а зародилися кількома століття-
ми раніше. Однак ученим-медієвістам (як українським, так і за-
кордонним) складно досягти цього усвідомлення, допоки вони
не вичавлять із себе бацилу «русского міра». «Русскій мір» — це
не лише російські мова, література, балет, а й російська наука,
передовсім гуманітаристика. Стаття Путіна про єдність україн-
ців і росіян не постала й не могла постати на порожньому місці.
Російська спеціальна воєнна операція — це не лише російські
солдати, які зайшли на українську землю. Директор «Ермітажу»
Михайло Піотровський в інтерв’ю «Російській газеті» відвер-
то зауважив, що культура також є своєрідною спецоперацією:
«Наші останні виставки за кордоном — це просто потужний
культурний наступ. Якщо хочете, свого роду «спецоперація».
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ
НАН УКРАЇНИНАН УКРАЇНИ
МОЙСІЄНКО
Віктор Михайлович —
член-кореспондент НАН
України, професор кафедри
української мови
Житомирського державного
університету імені Івана Фра нка
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 3 51
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
Яка багатьом не подобається. Але ми наступа-
ємо. І нікому не можна дати завадити нашому
наступу... До початку спецоперації в Украї-
ні виставки російських музеїв були всюди...
Це й була наша, якщо хочете, «спецоперація»,
наш культурний наступ»1. Російська наука,
безумовно, є такою ж самою. Один зі стовпів
ідеології «русского міра» Володимир Гундяєв
(патріарх Кирило) слідом за Володимиром Пу-
тіним позиціонує Росію як державу-цивіліза-
цію з власним набором цінностей. А звідки ж
узялася ця російська цивілізація? Відповідь дає
російська наука: «І тепер уже можна назвати те
місце, звідки виросла наша (тобто російська. —
В.М.) цивілізація, яка нині займає значну час-
тину Євразії, — це північно-західна частина
Старокиївської гори. Територіальним ядром
давньоруської («древнерусской» в оригіналі. —
В.М.) цивілізації є Київ»2.
Не акцентуючи увагу на постатях відвертих
шовіністів, таких як П. Струве, І. Ільїн, О. Дугін
та ін., слід зазначити, що й російські історики
мови долучилися до створення і розвитку кон-
цепції «русского міра» в науці, що, зрештою, і
призвело до нинішньої російської агресії про-
ти України. Так, я не обмовився: російські сла-
вісти-філологи своїми працями сприяли і на-
ближали вторгнення Росії в Україну.
Загалом російські науковці-гуманітарії вже
понад 200 років проводять «спецоперацію» з
поширення викривленої російської історії у
світі. Вони послідовно нав’язують світовій гу-
манітаристиці міф про спільну до XIV ст. для
українців, росіян і білорусів давньоруську на-
родність, давньоруську культуру, мову і писем-
ність, а деякі з них, зокрема А. Турилов, подо-
вжують його навіть на XV ст. Майстерно мані-
пулюючи народо- та мовоназвами «русский» і
«российский», вони завели етно- і глотогенез
східних слов’ян у глухий кут, називаючи світ-
ські українські й білоруські писемні пам’ятки
«древнерусскими» або й просто «русскими»,
1 «Все мы милитаристы и имперцы. Война — это само-
утверждение нации». Медуза. 24.06.2022.
http://surl.li/sbvhyl
2 Поляков А. Киевская Русь как цивилизация. Орен-
бург, 2010. С. 105.
а богослужбові — церковнослов’янськими
російської («русской») редакції. А відтак, ко-
жен росіянин (і не лише «русский», а й бурят,
калмик, чеченець, дагестанець та ін.) знає, що
витоки російської мови, культури та історії ле-
жать у Києві, і на риторичне Несторове «отку-
ту єсть пошла Руская земля» однозначно відпо-
відає — із нашого давнього «русского» Києва.
Російські гуманітарії своїми студіями пе-
реконали в цьому абсурді не лише росіян та
поневолені ними народи, а й, незважаючи на
очевидні протиріччя, більшість закордонних
і, на жаль, чимало українських медієвістів.
Наприклад, попри проголошену спільність
(єдність) розвитку мови та культури трьох
східнослов’янських народів до XIV ст., росій-
ські історики впродовж трьох століть після
змінення назви своєї країни з Московії на Ро-
сію впроваджували народо- та мовоназву «рус-
ский», спотворюючи тим самим сприйняття
давньоруської реальності, тобто вся культур-
но-мовна спадщина Русі в їхніх студіях стає
нібито російською (московською), а Україна й
Білорусь до цієї історії начебто не дотичні. На-
веду на підтвердження кілька цитат.
В. Виноградов: «Процес перекладу пам’яток
південнослов’янської та західнослов’янської
літератури, а також візантійських та західно-
європейських, російською («на русский» в ори-
гіналі. — В.М.) церковнослов’янською мовою
супроводжувався творенням нових слів»3.
Н. Трубецькой: «Цей вираз (дописемний пе-
ріод. — В.М.), як і інші позначення для різних
періодів зміни звукового ладу російської мови, я
вживаю суто умовно. Під доп исемним періодом
я розумію період, що почався до появи росій-
ської («русской» в оригіналі. — В.М.) писемності
і закінчився приблизно в середині ХІІ ст.»4.
Н. Толстой: «Найдавнішою датованою па м’ят-
кою російського («русского» в оригіналі. — В.М.)
ізводу є Остромирове Євангеліє — євангеліє,
переписане для новгородського посадника
Остромира у 1056—1057 рр. З цієї пам’ятки
можна розпочинати майже тисячолітню істо-
3 Виноградов В.В. Избранные труды. История русского
литературного языка. Москва, 1978. С. 260.
4
52 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
рію російської літературної мови («русского
литературного языка» в оригіналі. — В.М.)»5.
Н. Мещерський: «Було визначено, що спів-
відношення власне російських («русских» в
оригіналі. — В.М.) та старослов’янських мов-
них елементів у різних пам’ятках давньорусь-
кої («древнерусской» в оригіналі. — В.М.) пи-
семності коливається залежно від жанру твору
і від ступеня освіченості автора, а частково й
переписувача того чи іншого рукопису. Було
з’ясовано, що, крім писемності цією змішаною
мовою (давньоцерковнослов’янською росій-
ського («русского» в оригіналі. — В.М.) ізводу),
в Давній Русі була й така писемність, що ство-
рювалася суто російською мовою («на чисто
русском языке» в оригіналі. — В.М.)»6.
У всіх наведених вище фрагментах глото-
нім «русский» однозначно перекладається як
«російський», так само й іншими мовами: нім.
russische, англ. russian, фр. russe, тобто в читача,
особливо закордонного при перекладі його мо-
вою, не виникає жодного сумніву щодо належ-
ності писемної спадщини, про яку йдеться в
працях російських славістів, — вона російська,
а українська чи білоруська мови тут ні до чого.
Чи зможе він зрозуміти, що тут ідеться й про
українську чи білоруську мову, — питання ри-
торичне. Ні. Така термінологічна еквілібристи-
ка призвела до усунення українців і білорусів
як суб’єктів Русі й ототожнення їх із росіянами.
Зрештою, проголошена росіянами як догмат
єдність і спільність східних слов’ян до XIV ст.
не зупиняла їх в одноосібному привласненні
спадщини Русі. Б. Сапунов у 1978 р. під грифа-
ми Академії наук СРСР та Міністерства куль-
тури СРСР опублікував працю «Книга в России
в ХІ—ХІІІ вв.». Звернімо увагу, не в Русі, а саме
в Росії. Якщо слово «Русь» закордонні славісти
в перекладі хоч якось могли пов’язати з Украї-
ною та Білоруссю, то хоронім «Росія» — одно-
значно ні. Чи можна було уявити в радянські
5 Толстой Н. Церковнославянский и русский: их соо-
тношение и симбиоз. В кн.: Лекции лауреатов Деми-
довской премии (1993—2004): 1994 год. Екатеринбург,
2006. С. 73.
6 Мещерский Н.А. История русского литературного
языка. Ленинград, 1985.
часи опубліковану роботу під назвою «Книга в
Україні/Білорусі в ХІ—ХІІІ ст.»?
Однак сьогодення вимагає принципово ін-
ших засадничих підходів до сприйняття мовної
ситуації в Русі періоду появи перших писемних
текстів, а саме:
• Середньовічна Русь (Київська Русь, Руська
Держава, Давня Русь) — це невід’ємна частина
української культури, літератури, малярства,
архітектури, писемності;
• Русь-Україна ХІ—XIV ст. — невід’ємна
частина українського мовного минулого;
• підвалини української мовної норми (ви-
разні українські мовні риси) зародилися в до-
писемний період і відображені в найдавніших
рукописних текстах ХІ ст.;
• зародження й розвиток наукових поглядів
та відповідної термінології щодо історії Русі
відбулися в ХІХ ст., в період, коли українці й бі-
лоруси не мали своєї держави і не могли спрос-
товувати міфотворчість московських учених
про спільну історію та триєдиний народ;
• завдання українських славістів полягає у
спростуванні російських етно- та глотоніміч-
них міфів шляхом створення власного науко-
вого продукту на основі скрупульозного й ар-
гументованого аналізу найдавніших па м’я ток
нашої писемності; впровадженні нової об’єк-
тив ної термінології; пропагуванні цих дослід-
жень серед закордонних славістів.
Є всі підстави поділят и найдавніший писем-
ний період Русі (до ХІV ст.) на такі етапи:
• період української писемності (оригіналь-
ні й переписані тексти, створені в скрипторіях
Києва, Володимира (на Волині), Галича) — від
ХІ ст.;
• період новгородської писемності (оригі-
нальні й переписані тексти, створені в писем-
них центрах Новгорода і Пскова) — від ХІ ст.;
• період білоруської писемності (оригіналь-
ні й переписані тексти, створені в писемних
центрах Полоцька і Смоленська) — від ХІІІ ст.
Від ХІV ст. з’являються оригінальні писем-
ні пам’ятки й на Московії. Відтоді можна ви-
окремлювати період московської писемності
(оригінальні й переписані тексти, створені в
писемних центрах Московії).
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 3 53
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
Світська й церковнослов’янська писем-
ність у Русі. Від ХІ ст. ми маємо світські тек-
сти (написи-графіті, грамоти, написи на різних
предметах, покрайні записи у церковно сло в’ян-
ських книгах), кількість яких з кожним століт-
тям зростала. Український історик В’ячеслав
Корн ієнко опу блікував 12 томів корпусу гра-
фіті зі стін Софійського собору, з яких до ХІ—
XIV ст. належать кілька сотень написів. Графіті
цього періоду є також у Кирилівській церкві
та церкві Спаса на Берестові. Належність їх до
давньої русько-української писемної традиції
очевидна, великою мірою вони відображають
тогочасний стан говіркової української мови.
На рисунках наведено два приклади графіті
ХІІ ст. зі стін Софійського собору в Києві. Ці та
сотні інших написів красномовно свідчать про
мовну присутність русинів-українців у мовно-
му просторі тогочасної Русі.
Крім світської маємо багату писемність цер-
ковно-релігійного характеру в Русі-Україні.
На основі наявних на сьогодні хрестома-
тій, збірників, альбомів української писемної
спадщини 7 можна говорити про щонайменше
7 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови Х—ХІ ві-
ків. Історичний, лінгвістичний і палеографічний
огляд з повною бібліографією та альбом 155 знимків
з пам’яток з кирилівською транскрипцією. Варшава,
1929. С. 103—188; Шевельов Ю. Історична фонологія
110—115 рукописних книг XI—XIV ст., напи-
саних церковнослов’янською мовою україн-
ської редакції. На особливу увагу заслуговує
електронний реєстр «Українська рукописна
книга»8, який зараз створюють у рамках проєк-
ту «Повертаємо в Україну культурну спадщи-
ну» і який постійно доповнюється.
До української писемної спадщини ХІ ст.
належать Реймське Євангеліє, Остромирове
Євангеліє (1056—1057), Турівське Євангеліє,
Ізборник Святослава (1073), Ізборник Святос-
лава (1076), Архангельське Євангеліє (1092),
Пандекти Антіоха, Життя Кіндрата, Життя Те-
клі, Чудівський Псалтир, Бичківський Псалтир,
Уривки зі службової мінеї/Мінея Дубровсько-
го, 13 слів Григорія Богослова, Супрасльський
збірник, Синайський патерик. Усі ці пам’ятки
переписано або в Києві, або русинами — ви-
української мови. Харків, 2002. С. 280—289; Історія
української мови. Хрестоматія. Х—ХІІІ ст. Упоряд.
В. Німчук. Харків, 2018; Запаско Я. Українська руко-
писна книга. Львів, 1995; Гнатенко Л.А. Слов’янська
кирилична рукописна книга ХІІ—ХІІІ ст. з фондів Ін-
ституту рукопису Національної бібліотеки України
імені В.І. Вернадського. Каталог. Кодиколого-палео-
графічне та графіко-орфографічне дослідження. Па-
леографічний альбом. Київ, 2012.
8 Реєстр «Українська рукописна книга».
https://ukrmanuscript.com/catalog?regionType=all&s=
Напис ХІІ ст. на стіні Софійського собору: о горе тобѣ андрониче охъ тобѣ нѣбоже чемоу ѥси зьло сьтворил[ъ]
то не вѣдае никъто же то[л]и те звѣлѣ Коуз[ма] (джерело: Корнієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (XI —
початок XVIII ст.). Ч. VІІІ: Південні внутрішня та зовнішня галереї. Київ, 2018. C. 440, табл. CCXLII, 1)
54 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
хідцями з Русі-України, і наразі жоден славіст
аргументовано цього не спростував. Звичайно ,
ця очевидність повністю перекреслює тлума-
чення російськими славістами культурно-мов-
ної спадщини Русі до XIV ст.
Проко ментуємо народження російських на-
укових міфів.
Міф 1. Неперервність і тяглість російської
писемності й мови від Русі до Московії і до
сьогодення. Московська писемна традиція,
яку в усьому світі знають як російську («рус-
скую»), писемно засвідчена від XIV ст. Оче-
видність цього твердження яскраво ілюструє
відсутність до XIV ст. посилань на московські
пам’ят ки у численних словниках, хрестоматіях,
антологіях «древнерусского языка» та «древне-
русской литературы». Тому якщо зі Словника
«древнерусского языка» ХІ—XIV вв.9 (на сьо-
годні опубліковано 13 томів) прибрати укра-
їнські, білоруські й новгородсько-псковські10
приклади до словникових статей, то ілюстра-
цій із московських пам’яток залишиться залед-
ве на один том. Так, у першому томі наведено
7508 покликань на всього лише 18 оригіналь-
них українських пам’яток та їх пізніші списки
(а в реєстрі джерел цього словника українських
текстів набагато більше), а саме:
1) Святославів збірник (1076) — 337 цитат;
2) Життя Федора Студита (XII ст.) — 227;
3) Життя Феодосія Печерського (XII ст.) —
192;
4) Сказання про Бориса і Гліба (ХІІ ст.) — 126;
5) Єфремівська кормча (XII ст.) — 529;
6) Руська правда (1280) — 54;
7) Пандекти Никона Чорногорця (1296) —
453;
8) Троїцький збірник (ХІІ/ХІІІ ст.) — 151;
9) Устав студійський церковний і монастир-
ський (ХІІ/ХІІІ ст.) — 169;
10) Рязанська кормча (1284) — 776;
11) Ярославський збірник (ХІІІ ст.) — 228;
12) Пандекти Никона Чорногорця (XIV ст.) —
761;
9 Словарь древнерусского языка XI—XIV вв. Т. 1—13.
Москва, 1988—2023.
10 Новгородсько-псковська і московська — це різні пи-
семні традиції.
13) 16 слів Григорія Богослова з тлумачення-
ми Никити Іраклійського (XIV ст.) — 1142;
14) Хроніка Георгія Амартола (XIII/
XIV ст.) — 645;
15) Троїцький збірник (кін. XIV ст.) — 218;
16) Лаврентіївський літопис (1377) — 369;
17) Палея (1406) — 561;
18) Іпатіївський літопис (бл. 1425) — 570.
Російські історики мови ще за радянських
часів започаткували проєкт «Словарь русского
языка ХІ—XIV вв.». Чому вони назвали його
саме так: «русского», а не «древнерусского»?
Відповідь очевидна: оскільки до XIV ст. па м’я-
ток із Московії, власне московських пам’яток
зі специфічними рисами їхньої мови, немає, а
від XV—XVІ ст., і особливо XVІІ ст., таких тек-
стів уже багато, тому потрібно розширити ча-
сові рамки. Суть наукової маніпуляції полягає
в тому, що в словниковій статті першими на-
ведено цитати з українських пам’яток, а потім
їх підкріплено вже московськими джерелами
XV—XVІІ ст. При цьому складається враження
безперервності російської мовної традиції від
Русі до Московії.
Продемонструємо, як це виглядає, на при-
кладах конкретних словникових статей.
Лексема бѫбънъ у всіх історичних лекси-
конах російської мови має найдавніші покли-
кання (до XІV ст.) лише на українські писем-
ні джерела [Срзн.: І, 188; СлРЯ: 1, 343; СДЯ: І,
321—322]11, причому саме в українському варі-
анті звучання — бубънъ або бубонъ; але в СлРЯ
після цитування цих українських рукописів
наведено ще посилання лише на одну москов-
ську пам’ятку за 1480 р., а московський варіант
бубенъ — і похідні слова бубенецъ, бубенистъ,
бубенчикъ — трапляється лише в текстах від
к інця XVІ—XVІІ ст. [СлРЯ: 1, 343].
Інший приклад: прѣдъсловьѥ — в оригі-
нальних пам’ятках слово засвідчене саме в
11 Список скорочень назв словників: СлРЯ — Словарь
русского языка ХІ—ХVІІ вв. Москва, 1975—2015;
Срзн. — Срезневский И. Словарь древнерусского
языка. Репринт. изд. Москва, 1989; СДЯ — Словарь
древнерусского языка (ХІ—ХІV вв.). Москва, 1988—
2023; ССЯ — Словарь старославянского языка. Ре-
принт. изд. СПб., 2006.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 3 55
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
найдавніших текстах української писемності:
Галицькому Євангелії (1144), Христинопіль-
ському Апостолі (ХІІ ст.), Рязанській кормчій
(1284) [Срзн.: ІІ, 1639; СлРЯ: 18, 209]. У СлРЯ
перша цитата також з Галицького Євангелія
(1144), потім зі списку XV ст. з Життя Феодо-
сія Печерського, а далі три цитати з пам’яток
XVІ—XVІІ ст. [СлРЯ: 18, 209].
Зрештою, дуже цікавий приклад: коуріцѧ
(ꙗко же коуріцѧ гнѣздо своѥ подъ крілѣ) з
покликанням на Галицьке Євангеліє (1144).
У Срзн. наведено цю цитату з посиланням
на Юріївське та згадане Галицьке Євангелія
[Срзн.: І, 1378], у СлРЯ переписано ту саму
цитату, а також подано пізніші, вже з москов-
ських пам’яток від XV ст. [СлРЯ: 8, 139]. Ціка-
во, що в південнослов’янських текстах це слово
не засвідчене. У Slovníku jazyka staroslověnského
є лише коуръ [ССЯ: ІІ, 86]. Тобто дуже ймо-
вірно, що це слово створили русини-українці
в ХІІ ст., проте в такому вигляді в українській
мові воно не збереглося, натомість «подарун-
ком» скористалися москвини, в мові яких цей
українізм став нормою.
Міф 2. Суть другого російського міфу поля-
гає в тому, що орфографічні норми в цер ков но-
слов’янських текстах започатковувалися одно-
часно в Києві, Галичі, Володимирі (на Волині),
Полоцьку, Новгороді, Москві, Суздалі та інших
містах, а тому вони «общерусские».
Хто ж насправді впровадив у Русі перші мов-
но-орфографічні тенденції/правила/норми при
переписуванні церковнослов’янських книг?
Слід зауважити, що факт перекладу Свято-
го Письма на одну зі слов’янських мов, відому
Кирилові й Мефодію, чи на її окремий діалект
уже відкрив для слов’янської людності скринь-
ку Пандори. Для моравця (чеха чи словака),
словенця, серба, хорвата, македонця, болгари-
на, русина-українця, русина-новгородця, ру-
сина-білоруса не було тоді особливих заборон
і обмежень на внесення своїх місцевих мовних
елементів. Після прийняття християнства на
Русь потрапляли книги з різних місцевостей.
І хоча з Болгарії їх було чи не найбільше, але
незаперечно, що такі книги приходили і з Ма-
кедонії, і з Сербії, і з Моравії. Тому різнорід-
на культурна традиція книг, які опинялися в
Русі, передовсім у Києві (до того ж вони були
кириличні й глаголичні), потребувала яко-
їсь уніфікації. Очевидно, якби цей книжний
церковнослов’янський шлях сягав лише од-
нієї традиції, наприклад болгарської, мабуть,
не так швидко вироблялася б ота найдавніша
київська (українська) писемна традиція. Саме
різноманіття церковнослов’янських ізводів/ре-
дакцій книг, що потрапляли на Русь, стало ва-
гомим стимулом для напрацювання своєї осо-
бливої норми, яка мала б постати над іншими
мовно-орфографічними нормами рукописів
різних редакцій. Бо ж неможливо було в тому
ж таки Києві підтримувати й продовжувати
відразу кілька писемних редакцій.
Якими ж були відхилення, які виходили з-під
пера русинів-українців у переписаних з різних
південнослов’янських протографів рукописах і
які згодом російські науковці назвали перши-
ми «древнерусскими/русскими» орфографіч-
ними нормами?
Від ХІХ ст. російські мовознавці виділяють
від 7 до 15 орфографічно-мовних рис цер ков-
но слов’янських текстів, які стали основою тієї
Напис ХІІ ст. на стіні Софійського собору: коупри[ѧ]не
гора[з]дъ еси елы соуи расъсмаглица ми (джерело: Кор-
нієнко В.В. Корпус графіті Софії Київської (XI — поча-
ток XVIII ст.). Ч. VI. Приділ архангела Михаїла. Київ,
2015. C. 143)
56 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
міфічної єдності церковнослов’янської мови
російської редакції для всіх східних слов’ян пе-
ріоду Русі до XІV ст. І попри те, що українські
й деякі закордонні славісти переконливо аргу-
ментували, що від ХІ ст. на Русі чітко проти-
ставляються південна (українська) та північна
(новгородська) редакції церковнослов’янської
мови, все одно, як у ХІХ і ХХ ст., так і зараз,
російські славісти впевнено дотримуються не-
похитної ідеологічно-лінгвістичної догми12.
За логікою московських славістів наведені
вище «общерусские» особливості, або нор-
ми, від ХІ ст. одночасно «впали» на всі русь-
кі землі — від Галича й Києва до Новгорода й
Суздаля. Чи, може, слід думати, що київські,
новгородські, суздальські та інші писці, пере-
писуючи церковнослов’янські тексти, постійно
комунікували один з одним, щоб не внести в
текст чогось дуже індивідуального, щоб не по-
рушити встановлену кимось зверху(?) норму.
Але ж це твердження не має жодного зв’язку
12 Наприклад, цитата з академічного російського ви-
дання «Старославянский и церковнославянский
язык». Москва, 2005. С. 38: «Несмотря на определён-
ные региональные различия (например, отражение
цоканья в новгородских памятниках), большинство
церковнославянских памятников, написанных на
обширной восточнославянской территории, харак-
теризуется единством лингвистических норм. Ос-
новные черты русского извода:
• буквы ѹ, у на месте ѫ и «неэтимологическое»
использование ѫ. Примеры: кѹпѣль, водѹ, дрѫже
(звательная форма);
• использование буквы ѧ вместо я, а и наоборот по
отношению к орфографии старославянских памят-
ников;
• написания с начальным ѹ-, соответствующим
ю- в старославянской орфографии. Примеры: ѹгъ,
ѹноша;
• написания ъръ, ълъ, ьрь или ър, ъл, ьр на месте
этимологических *ТъrТ, *ТъlТ, *ТьrТ. Примеры:
търгъ, търъгъ, вълкъ, вьрьвь;
• написания, отражающие «полногласие». Примеры:
городъ, дерево;
• ж на месте праславянского *dj: прѣже, рожьши; и ч
на месте праславянского *tj (спорадически): чужии,
хочю;
• окончания творительного падежа единственно-
го числа -ъмь, -ьмь (в старославянских памятниках
-омь, -емь) и др.».
з реальністю. Більшість (за винятком кількох
новгородських) пам’яток ХІ ст. переписано в
столиці Русі, Києві, і переписували їх місцеві
русини-кияни, вносячи ті власні особливості,
які москвини назвали «общерусской» орфогра-
фічною нормою.
То ж хто, коли і де вперше зробив, свідомо чи
випадково, під впливом власної говірки, відхи-
лення від протографів?
Наприклад, писець Остромирового Єван-
гелія дяк Григорій, пишучи пьрвѣѥ або прѣжє,
певне, й не здогадувався, що допустив помилку,
адже в протографі було прьвѣѥ і прѣждє. Як не
картав себе за ненавмисне відхилення від про-
тографа, пишучи лицѧ, нарицѧѥмыи, сьрьдьцѧ,
хоча в оригіналі було лица, нарицаѥмыи,
сьрьдьца. Вочевидь, це було написано випад-
ково, тому лише кілька разів він допустив такі
відхилення. А, наприклад, київські писці обох
Святославових збірників та Архангельсько-
го Євангелія через кількадесят років, мабуть,
бачили ці тексти з подібними відхиленнями й
не сприймали їх як недолік — у їхніх текстах
значно більше таких написань. Якщо Григорій
запровадив писати ж замість жд лише в небага-
тьох словах, про що йшлося вище, але, напри-
клад, у слові одежда ще послідовно жд, то вже
через 20 років писець Святославового збірника
(1076) поширив говіркову рису й на це слово —
у нього вже одежа. Ми не заперечуємо, що така
вимова, можливо, була поширена і в інших ре-
гіонах Русі, але вперше ці ознаки знаходимо в
пам’ятках, переписаних саме в Києві. Тому на-
далі ця започаткована в Києві норма ширилася
в різних напрямках на підкорені слов’янські і
неслов’янські народи.
Повертаючись до постаті дяка Григорія, з
великою ймовірністю можемо припускати, що
він був русином-киянином. На щастя для до-
слідників, він додав від себе приписку напри-
кінці євангельського тексту. Імені Владимир,
як видно з приписки, Григорій не знав, бо не
називали так чоловіків ані в Києві, ані в Русі за-
галом — тільки Володимир. Те саме й зі словом
град, яке він напевне знав, але в його мовленні
був лише город, тому у приписці — новѣгородѣ.
І, зрештою, жодного разу в тексті Євангелія
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 3 57
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
не вжито дієслівну форму ІІІ особи однини з
редукованим закінченням, що зараз є нормою
української літературної мови. Тим часом у
Григорієвій приписці читаємо напише — да
ижє горазнѣє сєго напишє.
У контексті наведеного матеріалу питання:
носій якої мови був першотворцем «русской»,
«древнерусской», «общевосточнославянской»
норми — стає риторичним. У повсякденні він
був носієм тогочасної (станом на 1056 р.) по-
лянської, київської, української говірки. Мож-
ливо, киянин дяк Григорій і творив «русскую»
норму, як того дуже комусь хочеться, але при
цьому розмовляв руською, тобто давньоукра-
їнською, мовою.
Зазначу, що наведені вище київські пам’ятки
ХІ ст. було добре вивчено, і навіть у більшос-
ті російських славістів не виникало сумнівів
щодо їх київського походження (хоча текстів з
Києва в ХІ ст. було значно більше). Вони й ста-
ли першовзірцями, на які так чи інакше в по-
дальшому орієнтувалися писці з різних теренів
Русі.
Зі столиці ця київська писемна традиція і,
відповідно, започаткована редакція церковно-
слов’янської мови поступово переходить до
Галицько-Волинського Королівства, де вона не
лише продовжується, а й увиразнюється — спо-
стерігається проникнення небувалої доти кіль-
кості місцевих говіркових елементів. Аналіз і
порівняння орфографії та мови цих рукописів
дає підстави говорити про функціонування
в нашому русько-українському Галицько-Во-
линському Королівстві з коронованим воло-
дарем — королем Русі вже не просто київської
(української), а від 1144 р. (часу переписання
Галицького Євангелія) галицько-волинської
редакції церковнослов’янської мови.
Міф 3. Галицько-волинські тексти україн-
ські, київські чи «общерусские», «русские»?
Виразна окремішність галицько-волинської
редакції церковнослов’янської мови була на-
стільки очевидною, що російським історикам
мови (О. Соболевський, О. Шахматов, М. Дур-
ново та ін.) нічого не залишалося, як визнати
існування «отдельного галичско-волынского
наречия древнерусского языка». Проте слід за-
уважити, що київського і московського наріччя
давньоруської мови до XIV ст. ніхто з москов-
ських учених ніколи не виділяв. Російський
історик мови Ф. Філін стверджував: «Давньо-
руські племена перебували в стані найближ-
чої спорідненості, вони були пов’язані одне з
одним розгалуженою мережею річкових шля-
хів, тому можливості діалектного взаємовпли-
ву і поширення мовних змін у них мали бути
значними»13. Щоб зрозуміти абсурдність твер-
дження російського вченого, спробуємо від-
найти приклади впливу новгородських, мос-
ковських, білоруських традицій на київську
писемну традицію до XIV ст. Чи зможе хтось
навести приклади новгородського чакання,
відсутності ІІІ палаталізації чи акання в укра-
їнських пам’ятках ХІ—ХІІІ ст.? Ні. На початках
становлення писемності в Русі вплив був оче-
13 Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и
белорусского языков. Москва, 1972. С. 629.
Приписка дяка Григорія в пам’ятці церковно сло в’ян-
ської мови української (київської) редакції — Остро-
мировому Євангелії (1056—1057), арк. 294 зв.
58 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
видно односпрямований: поширення особли-
востей київської й галицько-волинської писем-
ності на новгородську, білоруську, а пізніше й
на московську писемність. Чого варті лише де-
сятки прикладів українського ікавізму (напи-
сання и на місці ѣ) в новгородських грамотах.
Повертаючись до окремішності галицько-
волинського наріччя в пам’ятках ХІІ—ХІІІ ст.,
слід зазначити, що в подальшому вона спрацю-
вала не на користь сприйняття і розуміння за-
кордонними славістами розвитку української
писемної традиції, оскільки своєю виразністю
затьмарила первинну материнську — київську
традицію. Відкриття галицько-волинських
рукописів посилило погодінський міф про
проживання в Києві великоросів до монголо-
татарського нападу, оскільки менш виразні в
мовному плані (за кількістю говіркових рис)
київські тексти значно краще підходили на
роль «общевосточнославянских», «общерус-
ских» і взагалі просто «русских».
Міф 4. Нульова аргументація для потракту-
вання тексту, переписаного на Московії. Росій-
ські історики мови аргументують належність
тексту до московської писемної традиції не
наявністю її оригінальних рис, а відсутністю
в пам’ятці очевидних київських, галицько-во-
линських або новгородських. Це так звана ну-
льова аргументація. Чим менше київський, га-
лицько-волинський або новгородський писець
помилявся в бік своїх говіркових особливос-
тей, тим більше шансів було в російського істо-
рика мови назвати цю пам’ятку московською.
Як це працює, розглянемо на прикладі не-
щодавно опублікованої в Росії української па-
м’ят ки — Ярославського часослова ХІІІ ст. По-
при те, що в тексті є сотні українських, власне,
галицько-волинських особливостей, авторка
робить висновок, що пам’ятку було переписа-
но місцевим писцем із Залісся, проте не під-
тверджує свою думку наявними місцевими
говірковими московськими рисами, а наводить
ту ж саму нульову аргументацію: «Тому, незва-
жаючи на те, що наше припущення будується
на основі сукупності негативних ознак (виді-
лення моє. — В.М.), ми вважаємо, що ЯЧ було
написано на північно-східній території»14.
То навіщо ж московські славісти придумали
«русскую/общерусскую/общевосточнославян-
скую» редакцію церковнослов’янської мови?
Відповідь однозначна й незаперечна: бага-
тюща писемна традиція в Русі до XIV ст. оми-
нала Залісся, тобто Московію. Писемність роз-
вивалася в стольному городі Києві при князі та
митрополичій резиденції. Від середини ХІ ст.
на всю Русь уже були відомі два київські скрип-
торії — княжий та лаврський. Від ХІ ст. писем-
ність розвивалася і в Новгороді, дещо пізніше,
від ХІІІ ст. — в Полоцьку та Смоленську. Тому
російські історики мови і загалом гуманітарії,
усвідомлюючи, що на Московії до XIV ст. пи-
семності не було (довести належність тексту до
XIV ст. до московської писемної традиції не-
можливо, оскільки ще ніхто не навів говіркових
московських рис як доказу роботи місцевого
заліського писця), мали якось вийти з цієї жах-
ливої для кожного росіянина ситуації: навколо
Московії в землях Русі впродовж трьох століть
уже розвивалися писемність, малярство, а на
14 Андреев А., Афанасьева Т., Соболева А. Ярославский
часослов второй половины XIII века. Исследование и
издание текста. Москва, 2024. С. 149.
Відображення заміни е на о після шиплячих у пам’ятці
церковнослов’янської мови української (київської) ре-
дакції — Ізборнику Святослава (1073): чоловѣка, арк.
179зв.
Відображення вузькодіалектної української риси —
написання закінчення -ов замість -ю у формі орудного
відмінка однини присвійних займенників у пам’ятці
церковнослов’янської мови української (галицько-
волинської) редакції — Віденському Октоїху ХІІІ ст.:
възьмъша съ собов вънѧ, арк. 50
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2025, № 3 59
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
Заліссі — нічого. Тому все характерне — ки-
ївське, галицьке, волинське, новгородське, по-
лоцьке — було проголошено спільним, «общим
и неразделимым», надбанням. Так Московія
принаймні вже не губилася в цій спільній дав-
ньоруській писемності. Московські вчені в
такий спосіб гіпотетично (на основі нульової
аргументації) приписували їй місце поряд з ки-
ївською та новгородською традиціями. І дарма,
що до ХІV ст. немає жодної рукописної книги,
в якій можна було б виявити якісь московські
мовні риси. Натомість є міфічна спільноруська
(«общерусская») народність, писемність, ре-
дакція церковнослов’янської мови до ХІV ст.
Отже, відповідь на питання: відколи може-
мо говорити про давньоукраїнську редакцію
церковнослов’янської мови — шукаємо в пло-
щині здорового глузду, а не московської науко-
вої міфології. Немислимо, аби така багатюща
за середньовічними мірками писемна традиція
(київська та галицько-волинська XI—XIV ст.),
яка налічує кілька сотень рукописів, була по-
збавлена права називатися місцевою, тобто ки-
ївською чи галицько-волинською, власне, укра-
їнською. Невже в Києві, Галичі чи Володимирі
(на Волині), наприклад у ХІІ ст., монахи-книж-
ники, переписуючи давні манускрипти, пере-
довсім думали про те, як би раптом не ввести до
тексту чогось місцевого, аби не порушити «об-
щерусской» єдності? Очевидно, це стосується
й писців із Новгорода, які також додавали своє
цекання/чакання в рукописи і найменше дума-
ли про те, як це оцінять у стольному Києві.
Отже, від XI ст., тобто від часу постання пер-
ших писемних текстів на теренах України-Русі,
є всі підстави стверджувати про появу україн-
ської редакції церковнослов’янської мови.
Висновки. Вивчення розвитку слов’янських
мов, насамперед східнослов’янської групи, при-
водить до висновку про те, що все створене в
ХІ—XІV ст. у Києві, Галичі, Володимирі (на Во-
лині), Чернігові слід вважати надбанням укра-
їнської писемно-мовної традиції, у Новгороді
й Пскові — новгородської, у Смоленську й По-
лоцьку — білоруської, а в Муромі, Ростові, Суз-
далі, Рязані, Твері, Москві — московської (ро-
сійської). Звичайно, при цьому варто пам’ятати
про роль культурно-релігійно-мовного центру
Русі — Києва, де народжувалася руська писемна
традиція (а відповідно, й норма), яка звідси, без-
умовно, ширилася на інші руські терени. Під-
креслю, йдеться про тексти, створені (на основі
писаних джерел або живого мовлення) місцеви-
ми носіями мови, а не принесені, як, наприклад,
Рязанська кормча чи Ярославський часослов, на
Московію з Києва чи Волині.
Фундаментальні риси української мови за-
кладалися на протоукраїнських землях після
розпаду праслов’янської мовної єдності і в пе-
ріод появи в Русі-Україні перших оригінальних
(графіті, написи на предметах) і переписуваних
(богослужбові книги) пам’яток виразно засвід-
чені вже від середини ХІ ст. У світських (ори-
гінальних) написах тогочасне русько-україн-
ське говіркове мовлення виявлене очевидно;
у переписувані богослужбові книги народно-
розмовна стихія проникає поступово і з часом
наростає: церковнослов’янська мова набуває
явних ознак спочатку місцевої київської, а по-
тім галицько-волинської редакції. Ці говіркові
українські риси, які згодом стали нормою на-
шої мови, послідовно виявлено як у світських,
так і в церковно-релігійних текстах від найдав-
нішого періоду русько-української писемності
й дотепер.
Отже, тяглість розвитку української мови як
окремої слов’янської структури щонайменше
від ІХ—Х ст. є незаперечною.
Після хрещення Русі-України до принесе-
ної з різних центрів слов’янської книжності,
передовсім з Болгарії, церковнослов’янської
мови потрапляють місцеві мовні ознаки. Тому
мову перших переписаних у київських скрип-
торіях церковних книг — Реймського Єванге-
лія (перша половина ХІ ст.), Остромирового
Євангелія (1056—1057), Турівського Євангелія
(середина ХІ ст.), Пандектів Антіоха (ХІ ст.),
Святославових збірників (1073 і 1076), Архан-
гельського Євангелія (1092) тощо — називає-
мо церковнослов’янською мовою київської або
русько-української редакції. І саме ця русько-
українська (а не «общевосточнославянская», не
«общерусская» і вже точно не «русская») редак-
ція з часом поширюється на інші терени Русі.
60 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2025. (3)
З КАФЕДРИ ПРЕЗИДІЇ НАН УКРАЇНИ
Viktor M. Moysiyenko
Zhytomyr Ivan Franko State University, Zhytomyr, Ukraine
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-3513-1807
UKRAINIAN WRITING OF THE XI—XIV CENTURIES: DEBUNKING RUSSIAN MYTHS
According to the materials of scientifi c report at the meeting of the Presidium of NAS of Ukraine, January 8, 2025
Th e report considers the problem of researching the most ancient Ukrainian manuscript heritage and the need for further
publication of Ukrainian manuscripts, accompanying them with thorough scientifi c codicological, paleographic, ortho-
graphic, and linguistic studies. Th e author emphasizes the need to expose the ideologized and, in fact, unscientifi c views of
Russian scientists on the cultural and linguistic heritage of Rus, which they spread in the world humanities, imposing a
false myth that until the 14th century Ukrainians, Russians and Belarusians allegedly shared a common Old Russian cul-
ture, Old Russian language and Old Russian writing, which Muscovy-Russia inherited. Refuting this pseudo-scientifi c
position remains one of the most urgent tasks for Ukrainian humanities scholars.
Keywords: Ukrainian writing of the 11th—14th centuries, Old Ukrainian language, Church Slavonic language of the Ukrai-
nian edition of the 11th—14th centuries, continuity of the Ukrainian written tradition.
Cite this article: Moysiyenko V.M. Ukrainian writing of the XI—XIV centuries: debunking Russian myths. Visn. Nac.
Akad. Nauk Ukr. 2025. (3): 50—60. https://doi.org/10.15407/visn2025.03.050
|