Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2006
Main Author:	Верстюк, В.Ф.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2006
Subjects:	Ювілеї
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2067
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка / В.Ф. Верстюк // Вісн. НАН України. — 2006. — N 6. — С. 38-47. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860169900950028288
author	Верстюк, В.Ф.
author_facet	Верстюк, В.Ф.
citation_txt	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка / В.Ф. Верстюк // Вісн. НАН України. — 2006. — N 6. — С. 38-47. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
collection	DSpace DC
first_indexed	2025-12-07T17:57:59Z
format	Article
fulltext	38 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 знову обрало Миколу Прокоповича головою� президентом, В. Липського — заступником, А. Кримського — неодмінним секретарем, та ще й більшою кількістю голосів, аніж на ви� борах улітку. Але відносини Президії Ака� демії з Наркоматом освіти продовжували за� гострюватися. На Спільному зібранні ВУАН 27 лютого 1922 р. комісар�наглядач від Наркомосу Л.М. Левитський сповістив академіків, що «Наркомос і досі не затвердив теперішньої Президії, бо зосібна не може затвердити М.П. Василенка на посаді Голови�Президен� та» 4. Микола Прокопович сам склав з себе обов’язки президента. У своїй останній про� мові він зазначив, що не з власної волі зали� шає таку відповідальну посаду, щиро подя� кував Спільному зібранню Академії, яке двічі вшанувало його обранням президентом. Присутні на цих драматичних зборах ака� деміки ухвалили винести М.П. Василенку ве� лику подяку «за всеньку тую його невсипущу працю, яку він самовідречено ніс, стоячи на чолі Академії наук», і висловили свій глибокий жаль з того, що його «приневолено тую вибір� ну посаду залишити». За браком часу не має змоги детальніше розповісти про всі етапи створення Україн� ської Академії наук, але виокремлю одну особливість цього процесу: так склалася доля УАН, що в усі часи, починаючи з дені� кінської навали (1919), їй доводилося вести боротьбу за своє існування. Перші академі� ки на чолі з М.П. Василенком і В.І. Вернад� ським оберігали Академію, боролися за її ав� тономію, тож вони заслуговують на вдячну пам’ять і глибоке пошанування від прий� дешніх поколінь. Радянська влада визнала Українську Ака� демію наук, але змінила дату її заснування. За часів тоталітаризму вважалося, що УАН створили в 1919 р., коли вже утвердилася в Україні влада більшовиків. Це ось така типо� ва фальсифікація історії, притаманна того� часному комуністичному режимові. Але перші призначені академіки за поданням М.П. Василенка і підписом П. Скоропадсько� го до кінця свого земного шляху залишались академіками УАН. 4 ЦДА МЛМ України. — Ф. 542. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 173–174. ГРОМАДСЬКО�ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ М.П. ВАСИЛЕНКА В.Ф. ВЕРСТЮК, завідувач відділу історії революції Інституту історії України НАН України На зламі зими і весни 1917 р. у Петро� граді перемогла Лютнева революція. Цар Микола ІІ відрікся від престолу, до вла� ди прийшов Тимчасовий уряд, сформований Державною Думою. У Києві, як і в інших провінційних містах Російської імперії, про ці доленосні події дізналися лише за кілька днів, але виявам відвертих радощів не було меж. Нікому не вдалося передбачити наслідки Лютневої ре� волюції, ніхто не міг знати, чим вона обер� неться через рік�другий. З ентузіазмом зустрів ці події і Микола Прокопович Васи� ленко. Він був давнім і послідовним опонен� том самодержавства, ще в студентські роки відвідував марксистський гурток, а після ре� волюції 1905–1907 років вступив до партії народної свободи, відомої як партія кадетів. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 39 1916 р. М.П. Василенка обрали членом її Цен� трального комітету. Кадети були партією ліволіберальної ідеології, яка виступала за радикальне реформування імперської сус� пільно�політичної системи. У ІV Державній Думі, в роки Першої світової війни, кадетам вдалося утворити міжпартійний «Прогресив� ний блок», який кинув виклик царату, вима� гав створення уряду народної довіри, відпо� відального перед Державною думою. Ним і став Тимчасовий уряд. Ключові посади у ньо� му здобули представники партії кадетів — П. Мілюков, А. Шингарьов, М. Некрасов, О. Мануйлов, Ф. Родичев. 6 березня 1917 р. Тимчасовий уряд звер� нувся до громадян Росії зі своєю першою відозвою, яка ґрунтувалася на кадетських політичних гаслах та засадах: це переможне завершення війни, дотримання обов’язків перед союзниками, якнайшвидше скликання всеросійських Установчих зборів, запровад� ження громадських свобод тощо 1. Цікаво, що того самого 6 березня М. Василенко надру� кував у газеті «Киевская мысль» статтю, де висловив своє ставлення до старої та нової влади. Його думки практично резонували з урядовою відозвою. Очевидно, не випадко� во, адже Микола Прокопович був добре обіз� наним зі станом справ у партії кадетів та її ідеологією, яку, безперечно, поділяв. Як чле� на ЦК партії його одразу ж залучили до ак� тивної урядової роботи. Наприкінці першої декади березня М. Василенка викликав до Петрограда новий міністр освіти, одно� партієць О. Мануйлов, і запропонував очоли� ти Київську шкільну округу, тобто взяти на себе керівництво освітніми справами у п’яти губерніях: Київській, Полтавській, Поділь� ській, Волинській та Чернігівській. Микола Прокопович дав згоду, але виклав власне бачення нагальних заходів у сфері освіти, насамперед йшлося про необхідність її українізації: зробити українську мову вик� ладовою у початковій школі, допустити її до вивчення у середній школі, а також дозволи� ти читати окремі лекції українською в уні� верситетах, завести курси з українознавства, налагодити підготовку народних учителів, на� дати державну фінансову підтримку Україн� ському науковому товариству в Києві та «Бла� годійному товариству видання дешевих і ко� рисних книжок» 2 рідною мовою. Вимоги Миколи Прокоповича були досить помірними. О. Мануйлов загалом не запере� чував, а Тимчасовий уряд 22 березня видав указ про призначення М.П. Василенка попе� чителем Київської шкільної округи 3. Це призначення вітали й у створеній на початку березня Українській Центральній Раді, з багатьма діячами якої М.П. Василен� ка пов’язували роки громадської діяльності на науково�просвітницькій ниві. Він належав до покоління П.Я. Стебницького, В.П. Нау� менка, В. Леонтовича, Л.М. Старицької�Чер� няхівської, О. Вілінського, Є.Х. Чикаленка, О.І. Лотоцького, був однолітком М.С. Гру� шевського. Ці діячі Київської старої громади сформувалися в умовах боротьби із заборо� нами Емського указу 1876 р., протистояння цензурним та жандармським утискам. Поле їхніх легальних дій за часів царату було над� звичайно вузьким і не виходило за межі куль� турно�мовної площини. Саме вони виступи� ли ініціаторами створення Центральної Ради, в першій відозві якої від 9 березня 1917 р. українські вимоги були сформульовані як «право на заведення рідної мови по всіх шко� лах од нижчих до вищих, по судах і всіх урядо� вих інституціях» 4. Але за два–три тижні ситуація істотно змінилася, ініціативу в Центральній Раді пе� 1 Февральская революция 1917: Сб. документов и ма� териалов. — М., 1996. — С. 176–177. 2 Український національно�визвольний рух. Бере� зень — листопад 1917 року: Документи і матеріа� ли. — К., 2003. — С. 58–59. 3 Вестн. Временного правительства. — 1917, 29 марта. 4 Українська Центральна Рада: Документи і матеріа� ли у 2�х т. — К., 1996. — Т.1. — С. 38. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 640 ребрало молодше покоління українських діячів, до яких долучився обраний головою УЦР М.С. Грушевський. 25 березня 1917 р. він опублікував у «Новій раді» програмну статтю «Велика хвиля», в якій заявив: «Нічо� го більш помилкового не може бути тепер, як витягнути старі українські петиції й пода� вати їх наново правительству як наші дома� гання в данім моменті. […] Те, чого ми доби� валися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийняте україн� ським громадянством з щирою подякою і, дійсно, могло б мати своє значення, було б доб� ром для нашого народу, охоронило його від пе� реживання тяжких хвиль останніх літ, улек� шило б йому дальший культурний похід. […] Але ніяк не може вважатися задоволенням ук� раїнських потреб, «розв’язанням українсько� го питання» для даного моменту. Се треба з усією рішучістю сказати про останню заяву Тимчасового правительства, про його спочут� тя до «культурно�національного самоозна� чення народностей Росії. Не про нього тепер річ, і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний, ве� ликий Український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи» 5. М. Грушевський обґрунтував нові ук� раїнські вимоги: здобуття широкої національ� но�територіальної автономії України та пере� будови Росії на федеративну, демократичну республіку. При цьому він розумів національ� но�територіальну автономію як необхідний і послідовний крок до здобуття суверенності. Отже, Центральна Рада національно�куль� турні домагання змінила на національно�по� літичні. М.П. Василенко поділяв федералістичні погляди, проте його лякали революційні імперативи, «захватне право» революції. Схоже на те, що він був людиною, яка праг� нула поєднати неподільність Росії з автоно� мією України. Сутність своєї непростої по� зиції він намагався викласти кореспонден� тові газети «Киевлянин», що займала відвер� то українофобську позицію. «Насамперед, — рішуче заявляв М. Василенко, — я авто� номіст�федераліст і вже з цього витікає моє глибоке переконання в захисті ідеї цілісності російської держави і, отже, у відстороненні від всякого роду прагнень в сенсі повного відок� ремлення від Росії окремих частин. Але облаш� тування Росії я мислю як федеративну рес� публіку, яка надає окремим областям широке поле для їх самостійного життя». Схоже, що М. Василенко мислив як типовий кадет, який не заперечує федерацію, але національно�те� риторіальну автономію відкидає, підмінюю� чи її національно�культурною та місцевим самоврядуванням. Микола Прокопович по� силається на М. Драгоманова, котрий осно� вою федеративного поділу вважав територі� альний, обласний принцип, далі застерігає: національний принцип може призвести до шовінізму і панування однієї нації над іншою. Але несподівано, порушуючи логіку поперед� ньої тези, М.П. Василенко наголошує в інтер� в’ю, що стоїть за національний принцип, хоч і відчуває великі труднощі у його реалізації, тому допускає виділення Новоросії (Півдня України) в окрему область 6. Відзначимо, що така позиція характеризу� вала частину української інтелігенції старшо� го покоління. Вона не встигала за стрімким розвитком революційних подій і відчувала певний острах перед диференціацією сус� пільства за національною ознакою, що поча� ло вимальовуватися вже з весни 1917 р. Саме тоді проти Центральної Ради ополчилися не лише російські націоналісти, які об’єднали� ся навколо газети «Киевлянин», а й діячі з Київської ради робітничих депутатів, котрі незабаром заявили, що розженуть багнетами Всеукраїнський національний конгрес, якщо він насмілиться проголосити автономію Ук� раїни. 5 Нова рада. — 1917, 25 березня. 6 Киевлянин. — 1917, 7 сентября. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 41 У таких складних політичних обставинах і розпочалася праця М.П. Василенка на по� саді попечителя Київської шкільної округи. Інститут попечительства був рудиментом старої влади, який міністр освіти О. Мануй� лов чомусь вирішив зберегти і поєднати з новою, демократичною формою управління. О. Мануйлова за це жорстко критикували урядові опоненти. Микола Прокопович, щоб уникнути подібної критики, вирішив створити при управлінні шкільної округи неструктурну тимчасову попечительську раду з дорадчими функціями. До неї ввели представників усіх інституцій, установ, гро� мадських об’єднань та організацій, пов’яза� них тим чи іншим чином з освітою, — від уні� верситетських професорів до представників початкових навчальних закладів, проф� спілок і національних освітніх установ. До цієї типової революційної організації вли� лося понад 50 осіб. Загалом робота попечителя передбачала надзвичайно широке поле діяльності, пов’я� зане як із повсякденним життям нижчих, се� редніх та вищих шкіл, так і з підготовкою та проведенням реформи старої школи. В Ук� раїні найбільш дражливою виявилася проб� лема українізації школи. Вона вийшла дале� ко за межі освітньої системи, швидко політи� зувалась і, зрештою, переросла у погано приховану «мовну» війну. З одного боку, російські націоналістичні сили організували протести і кампанії «про� ти насильницької українізації школи», а з другого — українці вимагали негайних реаль� них кроків у напрямі українізації освіти. В цій непростій ситуації М.П. Василенко нама� гався уникати якихось кардинальних рішень та різких змін звичної практики. Свою пози� цію він пояснював так: «На мою думку, ук� раїнські школи слід заснувати в міру того, як визріватимуть потреби, не зачіпаючи вже існуючі російські школи, оскільки російська культура така сильна на Україні і потреба у навчанні так зрозуміла, що в данний час така штучна українізація була би значною мірою культурним насильством. Я наполягаю та� кож на відкритті окремих гімназій, а не ук� раїнських паралельних відділень у російських гімназіях, що з мого педагогічного погляду може викликати загострення національної ворожнечі. Логіка навчального життя — це річ небезпечна. Українська школа має будува� тися заново, а не на руїнах нею ж зруйнова� ної російської школи» 7. Наприкінці квітня 1917 р. попечитель ініціював проведення педагогічної наради для обговорення можливостей переходу до навчання українською мовою. Коли з’ясува� лося, що одностайності стосовно цього пи� тання немає, Микола Прокопович запропо� нував головам міських дум і земських управ висловитися на тему запровадження в шко� лах українознавства та викладання україн� ською мовою. Звісно, такий спосіб зволікан� ня з розв’язанням проблеми спричинив не� гативну реакцію у стінах Центральної Ради. Коментуючи згаданий епізод на засіданні УЦР, Ф. Крижанівський, один із заступників М. Грушевського, сказав, що «навіть Мануй� лов давав більше, ніж тепер дає Василенко». Засідання УЦР дійшло висновку: шкільна політика М.П. Василенка не може задоволь� нити українців 8. Подібна логіка революційного часу була незрозумілою Миколі Прокоповичу. Стосун� ки з Центральною Радою у нього не склали� ся. Його запрошували до її складу 15 берез� ня 1917 р., але, судячи з протоколів засідань УЦР, жодного разу він не брав участі у її засі� даннях. Після переобрання УЦР на Всеукраї� нському національному конгресі прізвище М.П. Василенка не фігурувало у списках об� раних чи кооптованих, хоча впродовж лип� 7 В о р о н е н к о В . , К і с т е р с ь к а Л . , М а т в є є � в а Л . , Ус е н к о І . Микола Прокопович Василен� ко. — К.: Наук. думка, 1991. — С. 120. 8 Українська Центральна Рада: Документи і матеріа� ли у 2�х т. — К., 1996. — Т.1. — С. 76. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 642 ня—жовтня 1917 р. київські кадети мали своїх представників у Малій раді. Відсутність Миколи Прокоповича на засі� даннях Центральної Ради частково можна пояснити і тим, що з 19 серпня 1917 р. він був призначений товаришем (заступником) міністра освіти і змушений був виїхати до Петрограда. Таку посаду, очевидно, варто роз� глядати як високу оцінку новим міністром освіти С. Ольденбургом, теж кадетом, лояль� ності М.П. Василенка. Осінь 1917 р. Микола Прокопович провів у Петрограді. Його служ� бовими обов’язками були: підготовка мініс� терського звіту Установчим зборам, реформа освітніх структур, ліквідація шкільних округ, перепідпорядкування шкіл органам місцево� го самоврядування. Восени 1917 р. він по� знайомився з В.І. Вернадським, який тоді працював товаришем міністра освіти. Саме Володимир Іванович засвідчив, що ідею ство� рення Української Академії наук першим висловив М.П. Василенко. Осінь 1917 р. виявила повну безпорадність Тимчасового уряду, його зволікання з прове� денням Установчих зборів зіграло на руку більшовикам, які черговий раз відважилися на захоплення влади і досить легко її здобу� ли. Як свідок тих подій М.П. Василенко зга� дував: «Виявилося, що в уряді не було не тільки сил, але й готовності. Легковажність Керенського проявилась повною мірою» 9. У середині листопада 1917 р. Микола Про� копович повернувся до Києва, де вже було проголошено Українську Народну Республі� ку. Здавалося б, здійснилося те, чого кілька десятиліть так прагнули українські прогре� сивні діячі. Проте М.П. Василенко дистанці� ювався від діяльності державних органів УНР (аналіз документів Центральної Ради підказує, що його туди і не кликали). Найімо� вірніше, визначальну роль тут відіграв суб’єктивний чинник: погіршення на ґрунті ідеологічних розходжень особистих сто� сунків із М.С. Грушевським. Слід зазначити, що Михайло Сергійович, знаний історик, не� заперечний лідер українського національно� го руху, поряд з видатними якостями мав і такі риси характеру, які ускладнювали спілкування з ним. Ці грані його вдачі сучас� ники називали «дрібноегоїстичними амбіці� ями» 10. Лише 2 квітня 1918 р. Мала рада обрала М.П. Василенка до складу Генерального суду — найвищої інстанції судової гілки влади УНР. Віднайти сліди діяльності Миколи Прокоповича у Генеральному суді не вдало� ся, проте відомо, що вже тоді командування німецьких окупаційних військ задумало за� мінити ліводемократичну Центральну Раду правим режимом. Вибір німців спинився на генералі П. Скоропадському. М. Василенко був втаємничений у ці наміри. Робота з формування майбутнього геть� манського уряду розпочалася ще до перево� роту. Одним із перших, хто відгукнувся на пропозицію отамана Ради Міністрів М. Ус� тимовича очолити міністерство освіти, був М. Василенко. Спонукальні мотиви, які зму� сили його піти в уряд, Микола Прокопович виклав у розмові з Д. Дорошенком наступно� го дня після перевороту. Д. Дорошенко так від� творив цю розмову: «В коротких рисах Васи� ленко познайомив мене з ситуацією. Цент� ральна Рада і правительство есерів, казав він, виявили свою нездатність вдержати в руках владу й організувати державу. Прийшли інші люди, представники іншого політичного і соці� ального світогляду, і взяли владу в свої руки, але знов�таки в ім’я самостійної української держави. За цими людьми стоїть тепер ріша� ючий реальний чинник: збройна сила Німеччи� ни. З цим треба насамперед рахуватись. Але треба, щоб і при новому курсі політика дер� 9 В о р о н е н к о В. , К і с т е р с ь к а Л. , М а т в є є � в а Л. , Ус е н к о І . Зазначена праця. — С. 126. 10 Ч и к а л е н к о Є . Х . Щоденник 1919–1920. — Київ—Нью�Йорк, 2005. — С. 363. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 43 жави зоставалась національно�українською, треба, щоб і нові форми української держав� ності були заповнені національним змістом. Інакше не буде ніякої української держави. Отже, від самих українців, спеціально від тих, які критично ставились до політики поперед� нього українського правительства, залежить, щоб і при новій зміні державного ладу й уст� рою вдержалась сама суть: національно�дер� жавна ідея українська. А Гетьманщина — це якраз найбільш національна, історично вироб� лена форма спеціально українського держав� ного ладу» 11. Не виключено, що М. Василен� ко, дослідник історичної Гетьманщини, був ініціатором її новітнього відновлення. Трапилося так, що М. Устимович одразу після перевороту занедужав, і надзвичайно складне завдання формування кабінету міністрів Української держави лягло на плечі М. Василенка, якого гетьман призначив ви� конуючим обов’язки голови уряду. Микола Прокопович намагався залучити на міністер� ські посади відомих українських фахівців. Чому це йому не вдалося, він розповів 3 трав� ня Є.Х. Чикаленку. Важливість почутого змусила останнього занотувати розмову до власного щоденника. «Він (М.П. Василенко — В.В.) розказував мені, що вчора цілісінький день вмовляв соц. фед.�тів взять портфелі у міністерстві, але вони уперто відмовляються, що не закалять свого імені. Я, каже Василен� ко, доводив їм, що не треба боятися грязі і гною, коли ви хочете посадить якесь дерево, чи квітку, але вони упираються, і поневолі я мушу звернутись до кадетів. — Але що буде з Україною? — питаю. — Не клопочіться — Скоропадський і я твердо стоїмо на тому, щоб скрізь проводи� ти українізацію, правда, нерізко. — Але Ви, — кажу, — кадет, Ви будете тяг� нуть до єдиної неділимої. — Коли обставини складуться так, що Ук� раїна повинна буде з’єднатись з Великоросією, то це з’єднання я мислю, — каже Василенко, — тільки на федеративних началах і тільки тако мислячих я буду набирати в кабінет, якщо соц.�фед. одмовляться прийнять участь» 12. Протягом двох днів Миколі Прокоповичу вдалося сформувати ядро Ради Міністрів. Більшість міністрів були членами кадетської партії. Перше засідання нового уряду відбу� лося під головуванням М.П. Василенка та гетьмана П. Скоропадського. Оскільки ще за� лишалися вакантні посади, було ухвалено рі� шення про тимчасове сумісництво. М.П. Ва� силенко як міністр освіти виконував ще й обов’язки міністрів закордонних справ та віросповідань. Нарада соціалістичних партій відреагува� ла на такий склад уряду зверненням до німецького вищого командування в Києві. У заяві констатувалося, що кабінет М.П. Васи� ленка в жодному разі не задовольняє ук� раїнські партії, оскільки там мало осіб, котрі тямлять в українській справі, а декотрі й на� лаштовані дуже вороже до української дер� жавності. В заяві містилася вимога вивести зі складу уряду А. Ржепецького — міністра фінансів, Б. Бутенка — шляхів сполучення, Ю. Любинського — охорони здоров’я, М. Гі� жицького — державного секретаря. На М. Ва� силенка ця вимога не поширювалася, хоча соціалістичні партії не вважали достатньою його українськість. Тому вони вимагали по� саду міністра освіти віддати представникові соціалістичної партії. Як відомо, генерал В. Гренер на всі ці вимоги відповів сакрамен� тальною фразою : «Zu Spät!» («Вже запіз� но!») 13. Після згоди Ф. Лизогуба 10 травня очоли� ти уряд та призначення 20 травня Д. Дорошен� 11 Д о р о ш е н к о Д . Мої спогади про недавнє мину� ле (1914–1918). — Львів, 1923. — Ч. 2. — С. 86–87. 12 Ч и к а л е н к о Є.Х. Зазначена праця. — С. 24. 13 Д о р о ш е н к о Д . Історія України 1917–1923 рр. — Українська гетьманська Держава 1918 р. — Нью� Йорк, 1954. — Т.2. — С. 58. 44 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 ка керуючим справами міністерства закордон� них справ, а професора В. Зіньківського — міністром віросповідань. М. Василенко зосе� редився на роботі міністерства освіти. Гетьман у своїх «Спогадах» залишив роз� логу характеристику політичних, ділових та людських якостей Миколи Прокоповича. Він вважав М. Василенка поміркованим україн� ським патріотом, який не міг ігнорувати зна� чення російської культури, «ставився до ук� раїнства свідомо, без шовінізму і без будь� якої нетерплячості». П. Скоропадський відзначав його працелюбність, картав за «вроджену м’якість», нездатність замінити коло найближчих помічників тощо. Загалом же він вважав, що такий міністр народної ос� віти був знахідкою. Сам Микола Прокопович у середині трав� ня на обласному з’їзді кадетської партії у Києві, відповідаючи на закиди вороже на� лаштованих щодо Української держави пра� вих кадетів, а можливо, й лівосоціалістичних опонентів, говорив: «Я прийняв обов’язки міністра, уважаючи це своїм обов’язком. Я не думаю виправдовуватися. Я не зійду з позиції, котра потрібна для добра Батьківщини, не дивлячись ні на які напади. Треба поставити межі революції яко руїні. Ідея нації на Україні поглибила ідею держави. Національна ідея була сильніша, і Українська Народна Респуб� ліка будувалася на національнім принципі. Українська культура повинна вступити в бо� ротьбу з російською культурою. Ця бороть� ба буде допомагати розвиткові української культури. Україна може й повинна творити� ся як самостійна держава» 14. Безперечно, така позиція вимагала відваги і гідності, хоч, як можна в цьому переконатися, дещо відрізнялася від висловленої у конфі� денційній розмові з Є.Х. Чикаленком. Апарат міністерства освіти сформувався ще за часів УНР, коли його очолював Іван Стешенко. До речі, попри гетьманську забо� рону щодо працевлаштування колишніх міністрів, М. Василенко пішов на призначен� ня І. Стешенка генеральним інспектором ос� віти. Загалом апарат міністерства не зазнав істотних змін. Заступником міністра зали� шився відомий художник і вчений П. Холод� ний. Департаменти очолювали знані ук� раїнські діячі: письменник П. Зайцев, профе� сор Т. Сушицький, інженер О. Вілінський, педагоги А. Синявський, С. Русова та ін. 9 травня на засіданні ради міністерства М. Василенко задекларував програмні цілі діяльності у сфері освіти. Міністерство мало зберегти попередній курс. «Я сюди прийшов не ламати, а продовжувати тут зроблене й бажаю найширшого й найглибшого розвитку української національної школи… З свого боку мушу зазначити, що мене тепер дуже обхо� дить думка про українізацію, яка ніби�то про� вадиться силоміць. Це справа, яка для нашої користі мусить мати інший вигляд в очах де� яких кіл суспільства; ці кола — буржуазія, до якої належать всі будучі сили наших часів. Зробити ці кола нашими прихильниками — велика перемога, великий здобуток, про який варто і дуже варто подбати. Як це зробити діло практики, але значення має це питання ще і от з якого боку: на суперечки на націо� нальнім грунті марно витрачається багато часу й сили, а наслідки цього для діла невеликі. Я маю своїм завданням мирити національні течії, по змозі уникаючи тих суперечок, але ніяк не покидаючи гасла нашого Уряду: само� стійна національна Українська Держава» 15. Наскільки відвертим у визначенні націо� нального характеру держави був М.П. Васи� ленко, сказати важко, найімовірніше, його запевнення — данина кон’юнктурі. Насправді ж ішлося про державу малоросійського зраз� ка, в якій би українська культура була б не консолідуючою суспільство силою, а лише відмітною рисою, і не ставилася б під сумнів необхідність російської культури в Україні. 14 Там само. — С. 44–45. 15 Там само. — С. 337–338. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 45 Саме так розумів національне питання геть� ман. Погляди М.П. Василенка і П.П. Скоро� падського практично цілковито збігалися. Варто їх порівняти. Ось як викладав свою національну програму гетьман: «В нацио� нальном вопросе считал, что нужно спасти этот богатейший край, выдвинув сильно ук� раинский национализм, но не во вред русским культурным начинаниям и не воспитывая ненависти к России, а давая свободно разви� ваться здоровым начинаниям украинства. Тяготения к Галиции и восприятия галиций� ского мировоззрения я не хотел, считая это для нас несоответственным явлением, кото� рое привело бы нас к духовному и физическо� му обнищанию. Возмущался теми великорос� сами, которые, не считаясь с жизнью, все твердят свое старое и смотрят на Украину как на нечто, ничем не отличающееся от Тульской губернии. Считал, что в вопросе на� циональном мы должны идти смело и реши� тельно вперед, что если мы не станем на этот путь, то мы ничего не получим» 16. Те, що П.П. Скоропадський декларує як сміливе і рішуче висунення українського на� ціоналізму, є лише свідченням його дистан� ційованості від українського руху, досить поміркованою та обережною позицією. Саме таких поглядів дотримувався і М.П. Василен� ко: «Я рішуче висловлююсь супроти будь�яко� го приниження прав російської мови на Ук� раїні. Вся увага всі зусилля уряду, на мій по� гляд, мусять бути зосереджені виключно на зміцненні в державі поряд з російською україн� ської мови. ...Я вважаю питання про україн� ську мову надзвичайно важливим в державно� му будівництві. Проте я противник видання закону про одну тільки державну мову. […] Я ворог насильства в галузі культури» 17. Політика уряду щодо українізації освіти відзначалася диференціацією, поступовістю і поміркованістю. Найактивніше українську мову вирішили впроваджувати у нижчій по� чатковій школі, яка мала послуговуватися українськими підручниками. Відмовившись від закриття російських гімназій, міністерство сприяло заснуванню українських: усього їх відкрили близько 150. Але то була тільки шоста частина від загаль� ної кількості навчальних закладів цього типу. Однак уряд зробив важливий крок до станов� лення системи національної освіти. Міністерство виявило також турботу і про навчальні заклади національних меншин: на державне утримання взяли 35 єврейських і 12 польських гімназій. За ініціативою міносвіти Рада Міністрів у серпні започаткувала іменні стипендії для 350 незаможних учнів�українців. Це були стипендії імені Г. Сковороди, І. Котлярев� ського, Т. Шевченка, І. Франка та інших світочів української культури. З огляду на антиукраїнську налашто� ваність певної частини педагогів і батьків� ського комітету Університету Св. Володими� ра було ухвалено заснувати два державні українські університети — у Києві і Кам’янці� Подільському. Їх урочисто відкрили восени 1918 р. Статус державних також отримали політехнічні, комерційні, технологічні вищі навчальні заклади і факультети у Києві, Ка� теринославі, Харкові, Ніжині. Вживалися заходи, спрямовані на підвищення зарплатні викладачам університетів. Платня ординар� ного професора зросла до 9 тис. крб., що до� рівнювало окладу віце�директора департа� менту міністерства. Уряд не залишив незайманими з погляду українізації старі університети. З цією метою було ухвалено закон про заснування у Київ� ському, Харківському й Одеському універси� тетах кафедр українознавчого профілю: мови, літератури, історії та права. У вересні 1918 р. М. Василенко вніс на розгляд уряду 16 С к о р о п а д с ь к и й П.П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ—Філадельфія, 1995. — С. 132. 17 В о р о н е н к о В. , К і с т е р с ь к а Л. , М а т в є є � в а Л. , Ус е н к о І . Зазначена праця. — С. 140. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 646 законопроект про можливість захисту дисер� тацій українською мовою 18, а також про ук� раїномовні титри у кінофільмах 19, але цілко� витої підтримки ці новації не знайшли. Микола Прокопович очолював міністер� ство народної освіти і мистецтва, проте лево� ву частку праці він віддавав справі освіти і науки. Формально у складі міністерства функціонувало Головне управління мистецт� ва та національної культури, яке очолював Петро Дорошенко — людина, дуже близька до гетьмана. (П. Скоропадський навіть волів бачити його на чолі уряду, проте стан здоро� в’я та вік завадили цьому.) Загалом підрозділ міністерства був фактично автономним і навіть мав окреме бюджетне фінансування. Попри цю обставину, стосунки М. Василен� ка і П. Дорошенка були діловими та прияз� ними. Міністерство, зокрема головне управління мистецтв, розгорнуло масштабну роботу зі створення Національної бібліотеки, Націо� нального архіву, Національної галереї, Істо� ричного музею, українських театральних зак� ладів. Була заснована Державна драматична школа. Слід відзначити, що у правлячій еліті Ук� раїнської держави М. Василенко посідав до� сить високе місце. В уявній ієрархії біля геть� манського трону за прем’єром Ф. Лизогубом стояв Микола Прокопович. 20 липня його призначили офіційним заступником голови уряду, а в серпні — президентом Державного сенату. Основою цієї близькості, як уже заз� началося, була світоглядна співзвучність гетьмана та міністра. Своє високе посадове становище М.П. Ва� силенко сповна використовував для просу� вання справ очолюваного ним міністерства. Протоколи засідань уряду рясніють ухвала� ми про виділення з Державної скарбниці коштів на потреби освіти, культури, науки. Загалом ця сума досягла 228 млн крб. (стільки ж, як виділялося на міністерства охорони здоров’я, віросповідань, юстиції, праці, закордонних і земельних справ, разом узятих). Незаперечною заслугою міністра і вчено� го М.П. Василенка є його участь у заснуванні Української академії наук. Мріючи про неї ще в часи, коли працював заступником міністра Тимчасового уряду, Микола Прокопович ро� бить усе можливе, щоб реалізувати цей задум. У 1918 р. він домагається створення під егі� дою Міністерства освіти спеціальної комісії з питань заснування Академії. Її очолив ви� датний учений В.І. Вернадський. М.П. Васи� ленко підтримував його концепцію Академії як потужної державної установи, яка б син� тезувала основні дослідницькі напрями фун� даментальних наук. Уряд виділив 200 тис. крб для підготовчих праць комісії. Робочу групу зі складання статуту Академії очолив Дмит� ро Багалій. У середині вересня комісія завер� шила роботу. Були підготовлені законопро� ект про започаткування Академії, проекти статуту і штатного розпису, розрахунки на її утримання у третьому кварталі 1918 р. Розгляд законопроекту щодо УАН у Раді Міністрів якраз припав на час жовтневої урядової кризи. М. Василенко подав у від� ставку, а його місце посів Петро Стебни� цький. Мотиви відставки 18 жовтня десяти міністрів, чільною постаттю серед яких був віце�прем’єр М.П. Василенко, лежали у полі� тичній площині. Це був відвертий протест проти посилення впливу в суспільстві і на гетьмана українських опозиційних сил, об’єд� наних в Український Національний Союз. На думку кадетів, настав час крутого зламу в міжнародній ситуації, необхідності зовніш� ньополітичної переорієнтації Української держави на Антанту, а відтак повернення до ідеї відновлення небільшовицької Росії. Міністри�кадети вимагали перетворити Ук� 18 Центральний державний архів вищих органів вла� ди України. — Ф. 1064. — Оп.1. — Спр.6. – Арк. 250. 19 Там само. — Спр. 12. — Арк. 18. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 6 47 раїну на П’ємонт російської небільшовицької державності, не відкидаючи одночасного «зближення з освіченими західноєвропей� ськими і позаєвропейськими державами» 20. Після відставки М. Василенко зберіг поса� ду президента Державного сенату. Ця сфера його діяльності залишається однією з най� менш висвітлених. Державний сенат був ут� ворений у липні 1918 р. замість Генерально� го суду, який функціонував ще з часів УНР. Ця інституція мала контролювати роботу всіх судів Української держави. Відомо, що посаду президента сенату праг� нув обійняти міністр юстиції М. Чубинський, син відомого українського діяча і вченого Павла Чубинського, автора національного гімну. Проте гетьман його не призначив і пізніше так пояснив своє рішення: «Сенат у моїх очах був вищою державною установою, яка в критичний момент життя держави могла, якби вона була на висоті, відіграти ве� лику роль. Я шукав у голови людину, яка ні за яких умов не дасть цю висоту, хоча б прийш� лося йти проти гетьмана. Я вважав, що Чу� бинський не така людина, і призначив Васи� ленка» 21. Можна припустити, що надзвичайна пере� вантаженість урядовими, міністерськими справами не залишала Миколі Прокоповичу часу для істотного впливу на формування та функціонування Державного сенату, який налічував 45 посадовців. Законодавчою ос� новою його діяльності були юридичні акти Російської імперії, провідні посади обіймали колишні члени Російського урядового сенату, превалювала мова імперії, попри декларова� ну і дозволену українсько�російську дво� мовність. Домінуючу роль у справах Держав� ного сенату відігравав все�таки М. Чубин� ський. Зосередившись з листопада 1918 р. на ро� боті в Державному сенаті, М. Василенко зро� бив спробу впровадження у судових засідан� нях української мови, але змушений був зми� ритися з фактичним пануванням російської. До того ж це відповідало його переконанням «ненасильства у культурі». У листопаді—грудні 1918 р. Микола Про� копович очолив комісію з розробки проекту положення про вибори до Українського Дер� жавного Сейму. Комісія провела 16 засідань, на яких точилися гострі дискусії щодо май� бутнього України. Микола Прокопович об� стоював необхідність федерування з Росією, але за умови попереднього уконституюван� ня України як самостійної держави. Законо� проект був витриманий загалом у консерва� тивному ключі і відбивав погляди кадетів на державне будівництво. Зокрема Сейм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме май� бутнє, штучно підтримувати революційний рух» 22. Тому, на думку М.П. Василенка, тре� ба було спочатку ухвалити Конституцію, а за Сеймом залишити функції законодавчого органу. Щоб відсіяти від виборчого процесу радикальну молодь, встановили досить висо� кий віковий ценз виборців — 25 років, але зберегалися принципи загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. Загалом робота комісії не мала жодних реальних ре� зультутів, бо гетьманська влада наприкінці 1918 р. була повалена. Зі зміною влади, відновленням Україн� ської Народної Республіки завершилася ак� тивна громадсько�політична діяльність М.П. Василенка. Відтак він зосереджується на викладацькій та науково�дослідній ро� боті. 20 Киевская мысль. — 1917, 18 октября. 21 С к о р о п а д с ь к и й П.П. Зазначена праця. — С. 170. 22 В о р о н е н к о В. , К і с т е р с ь к а Л. , М а т в є � є в а Л. , Ус е н к о І . Зазначена праця.— С. 141.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2067
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0372-6436
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T17:57:59Z
publishDate	2006
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
record_format	dspace
spelling	Верстюк, В.Ф. 2008-09-08T11:23:42Z 2008-09-08T11:23:42Z 2006 Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка / В.Ф. Верстюк // Вісн. НАН України. — 2006. — N 6. — С. 38-47. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2067 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Ювілеї Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка Article published earlier
spellingShingle	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка Верстюк, В.Ф. Ювілеї
title	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка
title_full	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка
title_fullStr	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка
title_full_unstemmed	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка
title_short	Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка
title_sort	громадсько-політична діяльність м.п. василенка
topic	Ювілеї
topic_facet	Ювілеї
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2067
work_keys_str_mv	AT verstûkvf gromadsʹkopolítičnadíâlʹnístʹmpvasilenka

Громадсько-політична діяльність М.П. Василенка

Institution

Similar Items