Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.
У статті розглянутий процес питання про причини формування та трансформацій в соціально−економічному становищі та правовому статусі стану “малоросійських козаків” наприкінці XVIII − початку ХІХ ст. з’ясовано, що своїм існуванням та правами вони становили виключення з інших станів Російської імперії,...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Чорноморська минувшина |
|---|---|
| Дата: | 2007 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2007
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207029 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. / О. Кухарук // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 2. — С. 61-75. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-207029 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Кухарук, О. 2025-09-28T12:29:45Z 2007 Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. / О. Кухарук // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 2. — С. 61-75. — укр. 2519-2523 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207029 94 (477.4):335.311.97.058.22 “…17/…18” У статті розглянутий процес питання про причини формування та трансформацій в соціально−економічному становищі та правовому статусі стану “малоросійських козаків” наприкінці XVIII − початку ХІХ ст. з’ясовано, що своїм існуванням та правами вони становили виключення з інших станів Російської імперії, залишили прагнення до вольності та “автономізму”, зберегли масове відчуття козацької особливості, специфічну самоідентифікацію, стали носієм ідеї “українства”, забезпечуючи її безперевне існування в різних проявах у ХІХ ст. The attempt to examine the directions and nature of social political processes which led to establishment of a new social group in ХІХ century named “cossacks of Malorosia” (modern Ukrainian territory) has been made on the basis of archival and legislative documents. The conclusion that the resistance of Cossacks against the attempts of being turned into peasants was one of the main reasons which led to the establishment of this group is made. These Cossacks became ones of the main supporters of the idea of “Ukrainian unity”. uk Інституту історії України НАН України Чорноморська минувшина Статті Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. The process of foming the estate of “cossack’s of Malorosia (Little Russia)” in the end of XVIII − at the beginning of ХІХ century Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. |
| spellingShingle |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Кухарук, О. Статті |
| title_short |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. |
| title_full |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. |
| title_fullStr |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. |
| title_sort |
формування стану "малоросійських козаків” наприкінці xviii – на початку хіх ст. |
| author |
Кухарук, О. |
| author_facet |
Кухарук, О. |
| topic |
Статті |
| topic_facet |
Статті |
| publishDate |
2007 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Чорноморська минувшина |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
The process of foming the estate of “cossack’s of Malorosia (Little Russia)” in the end of XVIII − at the beginning of ХІХ century |
| description |
У статті розглянутий процес питання про причини формування та трансформацій в соціально−економічному становищі та правовому статусі стану “малоросійських козаків” наприкінці XVIII − початку ХІХ ст. з’ясовано, що своїм існуванням та правами вони становили виключення з інших станів Російської імперії, залишили прагнення до вольності та “автономізму”, зберегли масове відчуття козацької особливості, специфічну самоідентифікацію, стали носієм ідеї “українства”, забезпечуючи її безперевне існування в різних проявах у ХІХ ст.
The attempt to examine the directions and nature of social political processes which led to establishment of a new social group in ХІХ century named “cossacks of Malorosia” (modern Ukrainian territory) has been made on the basis of archival and legislative documents. The conclusion that the resistance of Cossacks against the attempts of being turned into peasants was one of the main reasons which led to the establishment of this group is made. These Cossacks became ones of the main supporters of the idea of “Ukrainian unity”.
|
| issn |
2519-2523 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207029 |
| citation_txt |
Формування стану "малоросійських козаків” наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. / О. Кухарук // Чорноморська минувшина: Зб. наук. пр. — 2007. — Вип. 2. — С. 61-75. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT kuharuko formuvannâstanumalorosíisʹkihkozakívnaprikíncíxviiinapočatkuhíhst AT kuharuko theprocessoffomingtheestateofcossacksofmalorosialittlerussiaintheendofxviiiatthebeginningofhíhcentury |
| first_indexed |
2025-11-25T22:29:41Z |
| last_indexed |
2025-11-25T22:29:41Z |
| _version_ |
1850564304533716992 |
| fulltext |
61
місце в Російській імперії за чисельністю населення, яке становило 101
320 осіб, залишивши попереду лише Санкт-Петербург і Москву.
Абсолютний приріст населення в місті впродовж 1823-1858 рр. досяг
71227 осіб при середньорічному зростанні на 2 035 осіб229. Це був
найвищий показник серед міст Південної України.
Таким чином, характерною особливістю Одеси протягом
дореформеного періоду був її стрімкий соціально-економічний
розвиток, який супроводжувався значним зростанням чисельності
міських жителів. Етнічно строкате населення міста утворило свої
общини, які брали активну участь в його економічному та культурному
розвитку. Переважна більшість жителів була представлена українцями,
дещо менше було росіян, євреїв та іноземних переселенців, які не
втратили своєї національної та культурної самобутності.
Natalya Dianova
The peculiarities of formation Odesa’s population
at the end of XVIII th century – in the first half of XIXth
The development of Odesa during the searching period had some specific
peculiarities, which distinguished the city from other cities of Russian Empire. The outlooks
of development of the port of Odesa and a lot of privileges by the government for the
inhabitants promoted populating of the city. The sources of forming population were
represented with of different social groups: inhabitants of environs, migrants from another
Russian province, runaway bond peasants, foreign colonists. Impetuous economical
developmant of Odesa transformed the city in the middle of XIXth century in one of the most
prosperous European city, occupied the 3 place with the quantity of population in Russia.
УДК 94 (477.4):335.311.97.058.22 “…17/…18”
Олександр Кухарук
ФОРМУВАННЯ СТАНУ “МАЛОРОСІЙСЬКИХ КОЗАКІВ”
наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.
В статті розглянутий процес питання про причини формування та
трансформацій в соціально−економічному становищі та правовому статусі стану
“малоросійських козаків”наприкінці XVIII − початку ХІХ ст. з’ясовано, що своїм
існуванням та правами вони становили виключення з інших станів Російської
імперії, залишили прагнення до вольності та “автономізму”, зберегли масове
відчуття козацької особливості, спеціфічну самоідентифікацію, стали носієм ідеї
“українства”, забезпечуючи її безперевне існування в різних проявах у ХІХ ст.
Період кінця XVIII – початку ХІХ ст., час глибоких соціальних
зрушень та значних змін для України, і ця точка зору усталилась у
сучасній історичній науці230. Однак характер і механізми суспільних
229 РДІА. – Ф. 1290. – Оп. 5. – Спр. 5. – Арк.. 11.14.16; Ф. 1288. – Оп. 25. – Спр. 78. – Арк. 2-6.
230 Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст.
[Навчальний посібник для учнів гуманітарних гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів
вузів, вчителів]. – К., 2000. – С. 16. В. Кравченко вважає цю роботу Я. Грицака монографією,
названою підручником “по недоразумению”. Дозволимо уточнення, це дійсно монографія, видана й
62
процесів залишаються до сьогодні недостатньо вивченими. Така
ситуація призводить до появи цілої низки контроверсійних гіпотез і
підходів, які серед інших мають за мету уточнення чи, принаймні,
інтеграцію збутків попередніх дослідників, в першу чергу радянських
часів. Симптоматично, що переважна частка досліджень, здебільшого,
виходить з модного постулату, що саме конфлікт “модернізаційного” та
“традиційного”, став основним фактором, який визначав зміни
історичних процесів у Російській імперії з часів правління Пєтра І. На
їхню думку це вузлове протиріччя наприкінці XVIII ст. безпосередньо
переноситься на більшу частину сучасної території України, в першу
чергу на Лівобережжя України та Запоріжжя з відповідними
наслідками.
На сьогодні в Україні саме позиції дослідників, сформовані,
здебільшого, під впливом лише одного з напрямів сучасної історичної
науки – “модернізму” чи пізніше – “постмодернізму”, або, навіть
“постпостмодернізму”, акцентують увагу хоч і на неоднозначному,
та в цілому прийнятному і закономірному характері поширення
загальноімперського устрою на українські землі. Правилом гарного тону
вважається подолання перекосів “вузьконаціоналістичних” підходів
попередніх часів і сьогодення та пропонується ідея “перервності”
історичних процесів на українських землях231. При цьому значна увага
приділяється позитивним моментам політики імперського центру,
“добровільності” залучення до нього місцевих еліт або значної частини
більшості населення232. Звичайно наявність альтернативних виважених
концепцій та гіпотез не може не сприяти розвитку історичної науки,
але бажано прагнути до їх відповідності принципам історизму,
спиратись на критичний підхід, особливо в умовах непростої
джерельної бази та специфічної дійсності кінця XVIII – початку ХІХ ст.
Симптоматично, що історики, які репрезентують різні школи,
формувались в полярних ідеологічних середовищах, перебуваючи під
впливом вищезгаданих схем, отримують певну заданість результатів.
Звичайно можна знаходити пояснення як у відносній вузькості
залученої джерельної бази, саме цього періоду, так і його відносною
непопулярністю серед дослідників. Для одних він є завершенням
“пізнього середньовіччя”, для інших – “початком розвитку
капіталізму”233. Спробуємо дещо уточнити існуючи концепції та подати
перевидана під грифом підручника, виходячи з реалій сучасної української дійсності. Навіть більше
– робота виконана в рамках проекту, подібного до того, в якому прийняв участь В. Кравченко,
лише замість “Окраины Российской империи”, він називався дещо коректніше “Dzieje Krajow
Europy Sroodkowo - Wschoolniej” (Див. Яковенко Н. Нічого не має бути дорожчого над вольність//
Український гуманітарний огляд. – К., 2002. – Вип.7. – С. 13). Саме статус підручника різних
редакцій сприяв поширенню цієї непересічної праці та поглядів Я. Грицака.
231 Касьянов Г. Теорії нації. – К., 1999. – С. 295.
232Мацузато К. Ядро или периферия империи? Генерал-губернаторство и малороссийская
идентичность // УГО. – К., 2002. – Вип. 7. – С. 78-80.Викликає повагу виваженість та
кадрова добросовісність К.Мадузато, хоч деякі його висновки особливо 1, 3 та останній
носять занадто суб’єктивний характер.
233 Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830. –
К., 1996. – С. 20-31; Столетие военного министерства. – С.Пб., 1902. – Т. 4. – 2.1. – Кн. 1. − С. 211;
63
своє бачення процесів, що відбувались в Гетманщині в кінці XVIII −
початку ХІХ ст.
Лівобережна Україна стала Гетьманщиною саме завдяки наявності
соціальних і адміністративних структур, здатних чинити ефективний
опір. Централізаторська політика дворянської держави часів Катерини
ІІ на кінець XVIII ст. вже мала значний досвід уніфікації та обрусіння,
як позитивний, так і негативний. Починаючи з 1764 р., поряд з
заміною влади Гетьмана на колегіальну систему управління, починають
проводитись заходи, спрямовані на повну інтеграцію українських
земель. Реалізація даної політики проходить за принципом “два кроки
вперед, крок назад”. Вже 1764 р. відбувається реорганізація
Української лінії при перетворенні населення ландміліційних полків в
категорію “пахотных солдат”. Причому їх майно переходило у відання
державних структур. Продовження цієї реформи привело до виступів
пікінерів234. Водночас починає поширюватись рекрутська повинність і
на Лівобережну Україну. Знову тиск починається на периферії
суспільних відносин – до рекрутчини залучають з 1767 р. розкольників,
а потім й однодворців Київської губернії, які раніше поповнювали
ландміліційні полки235.
Вже на кінець 1760-х рр. царський уряд був готовий до повної
ліквідації автономії Гетьманщини. Проте неочікувано жорсткий опір на
всіх рівнях, починаючи з депутатів “Уложенных комиссий”, і
закінчуючи пікінерами та посполитими, призупинили реалізацію цих
планів. Свою роль відіграли зовнішньополітичні проблеми 1768-1774
рр. та повстання О.Пугачова.
Новий зручний час приходить на початку 1780-х рр., коли
використовується сприятлива міжнародна обстановка. Також уряд
Катерини ІІ зробив належні висновки з повстання під проводом
Омеляна Пугачова. Царський уряд починає широкі адміністративні та
суспільні перетворення, які полегшують інтеграцію українських земель.
Як доводить Д. Міллер, для козацтва Гетьманщини в 1760-х рр. в разі
інтеграції в загальноросійські структури були можливими два шляхи.
Навіть, якщо б все козацтво, як вимагалось 1765 р. його депутатами
визнали шляхетським станом, існували можливості: 1) залишатись зі
своїми правами; 2) перетворюватись у дворянство російського типу, з
Ключевський В. Курс русской истории. – М., 1937. – Ч. 5. – С. 118-128; Пайпс Р. Россия при
старом режиме. – М., 1993. − С. 195-198; Миллер А.И. “Украинский вопрос” в политике властей и
русском общественном мнении (вторая половина ХIХ века). – С.Пб., 2000.; Кравченко В. Украина,
Империя, Россия… (обзор современной украинской историографии)// Западные окраины
Российской империи. – М., 2006. − Прил. 2. - С. 488-489. Відома і україномовна версія статті
В.Кравченка, проте ми дозволяємо цитування російською, оскільки саме російський варіант є
базовим, а в україномовному варіанті спостерігаються певні зміщення акцентів навіть в назві
(див.: Кравченко В. Україна, Імперія, Росія... Огляд сучасної української історіографії//УГО. -
2004. – Вип., 10, - С. 115-154); Миллер А.И. Гетманщина в ХVIII в. – потеря автономии //
Западные окраины Российской империи. – М., 2006.
234 Евстафьев П.П. Восстание военных поселений Новгородской губернии в 1831 г. – М.,
1934. − С. 31-34.
235 Полное собрание законов Российской империи.Собрание І (Далі − ПСЗРИ. І). – Т. XVIII. −
№№ 12985, 12997, 13195.
64
яким влада особливо не церемонилась, особливо з дрібним – часто
заганяючи його в тягло (про це свідчить і доля дворян, які складали
помітну частину однодворців).236 З 1760-х рр. відбувається поступове
звільнення дворянства Росії і перетворення його в шляхетство. Це
відкривало цілком прийнятну перспективу для старшини та значної
частини козаків.237 Тим більше, що досвідчений військовий
адміністратор П.О. Румянцев, зацікавлений в стабільності операційної
бази його армії, проводив цілком виважену та помірковану політику,
маючи для цього необхідний об’єм повноважень.
Сучасний дослідник О. Міллер висловлює подив, що П. Румянцев
вже з початку 1780 рр. фактично вводив у Гетьманщині положення
Жалуваної грамоти дворянству 21 квітня 1785 р., в тому числі в
частині нобілітації. Він вважає, що така процедура була б логічнішою
для регіонів зі стабільною корпоративною структурою дворянства.238
Складно не погодитись з такою думкою, однак слід зауважити, що
царський уряд діяв цілком логічно. Він застосовував дані принципи в
регіоні, який більше за інші в країні був готовий до його реалізації, саме
через наявность корпоративності та корпоративних старшинсько-
козацьких (шляхетських) структур. У дворянських структурах такого
рівня у XVIII ст. не існувало (виключення являли Остзейські та
Смоленська губернії). Вони неодноразово викликали невдоволення як
центральної влади, так і представників укоріненого московського
служилого дворянства.
Про наявність корпоративності на Лівобережжі свідчать обставини
нобілітації старшини та частини вихідців з інших верств населення. За
даними сучасників подій, число нобілітованих доходило до 100 тис.
осіб, включно з набуттям особистого дворянства239. О. Міллер пише про
нобілітацію в 80-х рр. XVIII ст. до 25 тис. чоловік. Такі цифри
викликають питання, тим більше що з тексту не зрозуміло, про які
групи населення осіб йдеться (лише чоловіки, потомственні
дворяни?)240.
Такий масовий процес не міг не викликати зловживань, які носили
як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Це викликало необхідність
впорядкування процедур пошуку дворянства частиною населення.
Пошук дворянства відволікав значну частину соціальної енергії та
вносив розбрат у суспільство, загалом вигідний центральній владі241.
Населення Гетьманщини в основному мали поповнити відповідні
податні стани Російської імперії. Слід звернути увагу на ту обставину,
що більша частина колишніх козаків Гетьманщини і частина
представників інших верств (та їхні сім’ї), які не потрапили на
військову службу чи не повели боротьбу за нобілітацію, прирівнювались
236 Миллер Д. Превращение казацкой старшины в дворянство //КС. −1897. − № 1. – С. 9-36.
237 Ключевський В. Курс русской истории. – М., 1937. – Ч. 5. – С. 96-101.
238 Миллер О. Западные окраины… - С. 57.
239 Миллер Д. Превращение казацкой старшины …. − № 2. – С. 200-204.
240 Миллер О. Западные окраины… - С. 52.
241 ПСЗ РИ. І. - Т. 22. - № 15907; Миллер Д. Превращение казацкой старшины ….. - № 2. – С.
193-214; № 3. – С. 351-374.
65
до категорій населення, з так званим семигривенним подушним
окладом і з відповідними повинностями. На них поширювалась і
рекрутська повинність242. Це була принципова позиція царського
уряду, що спиралась на традиції російського самодержавства, його
законодавчу систему. Але існував суттєвий нюанс. Визнаючи
принциповість норми, уряд міг на певний час призупинити її уведення
в дію або загалом не реалізовувати якусь частину повинності,
вважаючи за недоїмку.
Малоросійські козаки являли досить складну проблему. Вони
зберігали корпоративний дух, мали досить значний досвід боротьби за
свої права, в тому числі зі старшиною. Крім того, вони мали земельні
наділи на правах близьких до помісного землеволодіння в Росії, за своїм
значенням вони суттєво не відрізнялись від дрібних поміщиків
Московської держави, крім того козаки володіли землею на основі
права власності243. Тобто уряд мав рахуватись з їх історичними
правами, в тому числі поземельними. В умовах чергової війни з
Туреччиною їх військовий досвід теж був би не зайвий. З одного боку
козакам, як стану, в реалізацію повинностей зарахували надходження
особового складу переформованих у кавалерію козацьких полків. Як
варіант виконання станової повинності, до кінця війни 1787-1791 рр.,
зберігались козацькі полки: Херсонський, Полтавський козачі, Козачий
Булави Великого Гетьмана полк.
Не можна не враховувати й ефект прямої протидії спробам
поширення кріпосного права повною мірою. В цьому плані показовим
по тривалості та організованості є Турбаївське повстання, яке
продемонструвало можливості опору населення Лівобережжя.
Неоднозначна реакція уряду на нього продемонструвала розуміння його
представниками вибухонебезпечності ситуації в регіоні. Жителі Турбаїв
хоча й дорогою ціною, але домоглися свого − вони не стали
кріпаками244. Як наслідок, на відміну від інших регіонів Лівобережжя
кріпацтво, здебільшого, носило не особистий, а поземельний характер.
Кріпосні селяни становили меншість населення регіону, хоча їхня
кількість досягла одного млн. осіб245.
Отже, за влучним виразом Д. Міллера, козацтво в другій половині
XVIII ст. “переделывают”246. Характер цієї проблеми до кінця не
досліджений, але результат більш-менш відомий. В ХІХ ст. під козаками
стали розуміти представників особливого військового стану, об’єднаних
в козацьке військо, які мали певні привілеї за несення обов’язкової
служби247. Проте саме козаки Лівобережної України виявились
складною проблемою для уніфікаторських “модернізаційних” процесів,
не вписуючись в єдиний стандарт, вони створили історичний
242 Стороженко П. К истории Малороссийских казаков в конце XVIII и в начале ХІХ в //КС. – 1897. - №
4. – С. 124-156; № 6. – С. 460-483; ПСЗРИ.І. – Т. 22. - № 15724. 16602, 16603.
243 Ключевский В. Курс русской истории. – М., 1937. – Ч. 5. – С., 131-132.
244 Ефименко А. Турбаевская катастрофа // Южная Русь. – С.Пб., 1903. – Т. 2. – С. 144-174.
245 Ключевский В. Курс русской истории… - С., 132.
246 Миллер Д.П. Превращение казацкой саршины …. – Кн. 1. − С. 2.
247 Безотосный В. Кто такие казаки // Родина. – М., 2004. − № 5. – С. 7-13.
66
прецедент. Так, навіть, у визначенні козаків за словником В.Даля,
малоросійські козаки виділені окремо, як селяни, які називаються
козаками248. Без сумніву, В. Даль виходив з юридичного факту –
відсутності козацького війська, однак не зрозуміло, чому деякі
дослідники вважають, що вони перестали бути козаками, якщо перед
цим твердить, що належність до козацтва передбачає певну
самосвідомість і самоідентифікацію249.
Таким чином, на середину 90-х рр. XVIII ст., ситуація, яка
склалась на території колишньої Гетьманщини, не виглядала
стабільною. З приходом до влади Павла І відбуваються зміни в
принципах державної політики. Імперія з дворянської починає
трансформуватись в абсолютистську, виходячи саме з вищезгаданих
бюрократично-поліційних принципів та принципів природного права в
російсько-самодержавному прочитанні. Період управління Павла І, його
неординарна особа, залишаються полем гострої полеміки. Однак заходи
його уряду, попри їхню неоднозначності, стабілізували ситуацію на
Лівобережжі. Прийняття указу “О восстановлении в Малороссии
правления и судопроизводства сообразно тамошним правилам и
порядкам” від 30 листопада 1796 р. та його наслідки потребують
окремого дослідження250. Пояснення політики Павла І стосовно України
бажанням діяти всупереч Катерині ІІ, не може повною мірою
вважатись об’єктивним, як і наміри поновлення посади Гетьмана, лише
прагненням зробити приємність графам Гудовичам чи
українофільством251.
Механізм прийняття рішень центральною владою виходив з
“місцевих бажань” в межах дозволеного або за наявності очевидних
місцевих потреб. Є архівні свідчення, що в даному випадку ключову
роль відіграла позиція керуючого Малоросійською губернією генерал-
фельдмаршала графа І.П. Салтикова. Будучи військовим
адміністратором, внаслідок своїх обов’язків, він виступив за
впорядкованість відносин і повинностей у підлеглому регіоні.252 Те, що
позиція графа І.П.Салтикова в головному відповідала намірам Павла І,
підтверджує його переміщення на престижну посаду
Головнокомандуючого в Москву та численні нагороди253. У системі
реформування військового управління Павлом І, цілком ймовірним
ставало поєднання посади Київського (Малоросійського) військового
губернатора (командуючого військами (армією) на частині території
України з козацьким гетьманством. Тим більше, що від Кирила
248 Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. – М., 1989. – Т. 2. – С. 73-74.
249 Маркедонов С. Заколдованное слово // Родина. – М., 2004. - № 5. – С.23.
250 Стороженко Н. К истории Малороссийских казаков… − 1897. – Кн. 6. – С. 460-464.
251 Павловский И.Ф. Малороссийские ополчения в 1812 году по архивным данным // КС. – 1906.
– Кн.9. – С. 1-20.
252 Державний архів Чернігівської області (дані − ДАЧО). –Ф. 128.–Оп. 1. −Спр. 428.– Арк. 249.
253 Бантыш-Каменский О.М. Биографии российских генералиссимусов и генерал-
фельдмаршалов. – М., 1991. – Ч. 2. – С. 244.
67
Розумовського Гетьман прирівнювався до чину генерал-фельдмаршала
з відповідним старшинством254.
У випадку такого поєднання, про що побічно свідчить призначення
графа І.В. Гудовича на місце графа Салтикова, відновлення
гетьманства не особливо суперечило інтеграційним основам
самодержавства, оскільки включалась у систему Табеля про ранги.255
Швидше навпаки. Крім того, у 1798 р. уряд йде на безпрецедентний
крок по відношенню до козачих військ, прирівнюючи їхні посади до
армійських чинів, включаючи служилу верхівку козачих військ до
Табеля про ранги. Тобто фактично малоросійська старшина відкрила
широкий шлях у дворяни представникам інших діючих козачих військ,
побічно сприяючи їх одержавленню.
Чому ж поновлення посади Гетьмана, і в перспективі козацького
війська, зустріло і зустрічало опір не стільки в Санкт-Петербурзі та
Москві, а й на території власне Гетьманщини. В певному наближенні
відповідь імовірно лежить у площині відносин, в першу чергу
майнових, між колишніми козаками, які отримали статус російського
дворянства (шляхти), та основною масою колишніх козаків
Гетьманщини. Відсутність організованого війська сприяла покращенню
матеріального становища одних за рахунок інших, як шляхом спроб
покріпачення, так і шляхом загарбання власності, чому є десятки
та сотні свідчень256.
Особливо значних втрат могли зазнати кілька десятків сімей, які
отримали головні матеріальні вигоди внаслідок поширення на
Гетьманщину загальноросійського устрою, в тому числі за рахунок
рангових маєтностей. В першу чергу це: Безбородьки, Гудовичі,
Дарагани, Завадовські, Кочубеї, Лизогуби, Розумовські (Перовські),
Тарновські, Трощинські та ін.
З одного боку, об’єктивно вони проявляли зацікавленість у
збереженні малоросійськими козаками їхнього особливого статусу,
пам’яті про шляхетне походження, прав земельної власності –різними
способами, перерозподіляючи її на свою користь257. З іншого, − їм
об’єктивно зашкодило поновлення повноцінної структури козачого
війська з неминучою ревізією та відповідним перетворенням війська в
колективного земельного власника. Причому саме представники цих
сімей мали належний вплив і використовували імперський владний
ресурс для захисту власних інтересів258.
Отже, у випадку співпадіння інтересів колишніх козаків та
нобілітованої старшини уряд та його представники на місцях мали
обмежене поле маневру або, навіть, йшли на кординальні поступки. У
випадку спільності інтересів уряду з козацькими низами, представники
верхівки нового дворянства Лівобережжя вже інтегровані в імперську
254 Там само. - Ч. 1. – С. 241
255 Там само. - Ч. 3. – С. 21-22.
256 ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 428. – Арк. 188-188 зв., 272.
257 Кухарук А. Запорожское наследие // Родина. – М., 2002. - № 5. –С. 82-83.
258 Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство. 1802-1856. – К., 2001. – С. 73.
68
аристократію, вміли відстояти своє. Так вони змогли паралізувати
спроби землевпорядкування, викликані лавиною судових справ з
поземельних відносин, які продовжувались з початку 1790-х рр.,
незважаючи на видання відповідних законодавчих актів259.
З приходом до влади Олександра І починається новий період
реформ, який відіграв свою роль у подальшій інтеграції Гетьманщини.
Характерно, що новореформована Малоросійська губернія початково
сприймалась, навіть, генерал-губернатором О.Б. Куракіним як
територія, окрема від Росії. Він не був упевнений в її подальшій долі260.
В той саме час дуже суттєву правову колізію вирішили реформи уряду
відносно “вольных хлебопашцев”261. До прийняття даного нормативного
акту існувала ситуація, на яку дещо безапеляційно вказувала пані В.
Шандра: “Якщо інші козацькі угрупування в імперії вдалося ліквідувати
або асимілювати, то з малоросійським козацтвом завдяки його
кількості, організованості, праву спадкового землеволодіння це зробити
було важче. В Росії не було соціального стану, який би одночасно
володів землею, сам її обробляв і був правоздатним”262. Погоджуючись
з даною тезою, зауважимо, що під землеволодінням тут, мабуть,
розуміється право власності на землю, яке дійсно вважалось
монополією дворян, прерогативою держави або уповноваженого нею
органа – козацького війська. Козаки Лівобережжя до початку ХІХ ст.
являли виключення, стійко відстоюючи своє право земельної власності.
З появою стану “вільних сільських обивателів”, уряд обмежене
визнає за ними право розпоряджатися землеволодіннями, тобто
фактично право власності, та за аналогією нарешті визнає це право за
козаками263. Отже соціально-правова практика Росії швидше
підтягувалась до рівня суспільних відносин на Лівобережжі ніж
навпаки. Вирішення питання в такому ключі відповідало інтересам
малоросійського дворянства, котре вміло обходити заборону купівлі
козацьких земель не козаками.
Ще одним “нелогічним” фактором, визначавшим суспільні процеси
на території Гетьманщини, стало зростання чисельності осіб козацького
стану. За підрахунками М. Стороженка на 1764 р. загалом козацтво
нараховувало 375181 чоловіків. На 1777 р. їх кількість в Гетьманщині
скорочується до 300 тис., але разом з виселенцями становить ті ж 370
тис. На 1812 р. їх число козаків зростає майже до 450 тис. 264, попри
переходу близько 100 тис. осіб в інші категорії населення (потомственне
дворянство, особисте дворянство, військовослужбовці в складі
реорганізованих козацьких полків, міщани та ін.). Крім цього певна
кількість колишніх козаків зазнало покріпачення. Як бачимо,
259 Павловский И.Ф. Очерки деятельности малороссийского генерал-губернатора кн. А.Б.
Куракина (1802-1808). – Полтава, 1914. – С. 32, 42.
260 Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство… С. 42.
261 ПСЗРИ. І. – Т. 27. − № 20823.
262 Шандра В. Малоросійське-генерал-губернаторство…. – С. 13
263 Стороженко Н. К истории малороссийских казаков… . – Кн.6. – С. 466.
*** Збережено стиль оригіналу.
264 Там само. - Кн. 4. – С. 142-145.
69
втративши понад 1/3 свого початкового складу старе козацтво
Гетьманщини отримало поповнення з інших соціальних груп,
представники яких зуміли скористатись ситуацією соціального зламу.
Для стабілізації чисельності козацтва, зняття соціальної напруги в
умовах скорочення фонду козацького землеволодіння уряд та його місцеві
представники починають стимулювати переселення на Південь. Масове
переселення козаків, як форма вилучення більш активної частини стану,
суттєво впливала на внутрішньостанову структуру. Процес переселення
також набуває певних специфічних рис. За спостереженнями О.Б.
Куракіна, козаки досить неохоче переселялись під контролем відповідних
державних структур, переселенських контор, водночас претендували на
отримання державної допомоги. Характерно, що, здебільшого, вони
поселяються вже у відомих їм місцях, а не в нових слободах265. Саме така
обставина можливо вплинула на розбіжності в визначенні кількості
потенційних переселенців за даними О. Б. Куракіна та дослідниці
О.Дружиніної266. Загалом можна вважати, що саме О. Куракін краще
володів ситуацією. В часи його губернаторства Малоросійські губернії
активно інтегрувались в адміністративну структуру імперії, що вимагало
відповідно контролю. Він досягнув і значних успіхів з інтеграції
проблемного стану козаків. Правда, значною мірою, завдяки поступовим
суспільним змінам власне в Великоросійській частині імперії.
Революційні події в Європі у черговий раз поставили під питання з
такими труднощами набуту стабільність. Загроза з боку Наполеона І
змусила переглянути засади компромісу досягнутого на теренах
колишньої Гетьманщини. Змінивший О.Б. Куракіна на посаді генерал-
губернатора Я.І. Лобанов-Ростовський пішов на формально
безпрецедентний крок267. З початком Вітчизняної війни 1812 р. він
укладає проект козацького війська, обіцяючи козакам натомість
скасування податків та звільнення від інших форм військової
повинності, в першу чергу натуральної рекрутської. Дослідники,
здебільшого, дотримуються думки про зміну співвідношення між
центральною та місцевою владою на користь останньої в критичний
момент, виходячи з цього прикладу та вважаючи даний крок
особистою ініціативою Я.І. Лобанова-Ростовського268. Проте подальші
події, успішна кар’єра князя Лобанова-Ростовського, формування
Української козацької дивізії на Правобережжі, популярність ідеї
військових поселень у вищих колах, дозволяє зробити припущення про
наявність таємних інструкцій. В ситуації смертельної небезпеки уряд
Олександра І прагнув зберегти певну свободу рук, не зв’язуючи себе
жорсткими зобов’язаннями. На користь такої точки зору свідчить
різнобій обіцянок уряду Олександра І та збереження козацьких полків
після закінчення бойових дій269.
265 ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 428.
266 Дружинина Е.И. Южная Украина 1800-1825. – М., 1970. – С. 95.
267 Шандра В. Малоросійське генерал губернаторство… – С. 95-107.
268 Там само. – С. 99.
269 Там само. – С. 100.; Павловский И.Ф. Малороссийское ополчение в 1812 году по архивным
данным // КС. – 1906. – Кн. 4. – С. 1-20.
70
Про стабільне бажання частини урядовців інтегрувати
малоросійських козаків у загальноімперський порядок, надавши їй
статус війська, свідчить збереження козацьких полків після війни 1812-
1814 рр. та скасування додаткових податків для них. Існування 15
козацьких полків з перспективою оформлення війська не могло не
викликати супротив, у першу чергу, корпоративних дворянських
структур. Аргументом традиційно служила дорожнеча та обтяжливість
утримання їх для суспільства. Малоросійське дворянство знайшло
підтримку міністерства фінансів. Д.О. Гур’єв вважав наявність
козацького війська невигідним для бюджету. Як компроміс виникає
ідея, яку озвучив Микола Павлович у 1816 р. – замість 15 козацьких
полків створити 2 уланські дивізії в складі 6 полків270.
Звичайно створення військових поселень на Лівобережжі
дворянству подобалось ненабагато більше ніж ідея створення
козацького війська. Адже уведення військового поселення означало
повернення до питання перерозподілу земельного фонду. Досвід
реалізації попередніх проектів поселень говорив про те, що держава
дбала, перш за все, про свої інтереси, здійснюючи примусовий викуп
землі та переселення селян, не увійшовших до складу поселень. З точки
зору військової бюрократії військове поселення в Малоросії мало
ряд переваг. У першу чергу наявність колишніх козаків з традиціями
військової служби та значна кількість державних селян. Проходить
постійне вироблення проектів створення поселень271.
Очевидно, що в негативному відношенні до ідеї
надрегламентованих військових поселень погляди значної частини
козацтва мали співпадати з позицією дворянства. Існують свідчення,
що на формування негативного відношення до поселень впливала
цілеспрямована пропаганда. На користь уряду Олександра І говорить
той факт, що він розумів можливість негативного сприйняття ідеї
поселень. Тому розглядалась можливість дати козацтву організацію,
подібну до Всевеликого війська Донського − з військовою канцелярією,
судом, становили козацькими установами272. Такий солодкий пряник
теоретично мав задовольнити козаків, та вносив розкол у дворянство. В
випадку введення військового устрою на таких умовах частина
малопомісного дворянства розраховувала на зручну, і відносно
недорогу кар’єру, порівняно з армійською, в установах нового війська.
Чому уряд, маючи достатні можливості, не розпочав реалізацію проекту
військових поселень з малоросійських губерній. Ймовірно Олександр І з
частиною оточення проводив більш складну гру. Влітку 1816 р. князь М.Г.
Рєпнін-Волконський призначається Малоросійським генерал-губернатором.
Ближнє коло Олександра І покладає на нього сподівання, враховуючи
лібералізм генерала, проявлений на посаді віце-короля Саксонії.
270 Павловский И.Ф. Малороссийское ополчение в 1812 году по архивным данным // КС. –
1906. – кн. 10. – С. 156-158; Стороженко М. К истории малороссийских казаков…. – Кн. 11.
271 Ячменихин К. Армия и реформы: военныепоселения в Российского самодержавия. – Чернигов. –
2006. – С. 50-81; Ячменихин В., Ячменихин М.К. Проект утворення військових поселень на
Лівобережній Україні в 50-х роках 19 ст. // Сіверянський літопис. – 2002. - № 3. – С. 50-54.
272 Сухтелен П.П. Из записной книжки // Русский архив. – 1876. – Кн. 1. – С. 354.
71
Одночасно розглядається можливість проведення реформи всіх
поземельних відносин у Чернігівській та Полтавській губерніях зі
звільненням селян від кріпосної залежності. Детально ситуацію
простежив С.В. Мироненко. На користь даного регіону, як піонерного в
проекті розкріпачення, сприяли наступні обставини: 1) відносно
недавнє покріпачення; 2) переважно поземельний, а не особистий
характер залежності посполитих; 3) наявність на території губерній
переважаючого числа особисто вільного населення (козаки, казенні
селяни і т.д.)273.
Очевидно реалізація малоросійського проекту, паралельно зі
звільненням селянства Прибалтики ставила на порядок денний
звільнення селян і в Росії. Проте, на відміну від Прибалтики, не на
висоті виявились як М.Г. Рєпнін, так і “кращі” представники
українських дворян. Як вже зазначалось, згідно з існуючою практикою,
про що говорить і вся історія реформ, для самодержавного центру
надзвичайно необхідними та важливими ставали місцеві ініціативи,
прохання з місць. Саме в конфіденційній обстановці їх мав
організувати Н.Г. Рєпнін. Він блискуче провалив справу, а потім
“відзначився” провокативною промовою.274 Його промова також є
показником дуже специфічного “піклування” про селян – як “доброго
барина”.275 Оприлюднення планів Олександра І та публічна полеміка, з
ймовірно заданим виступом князя М.Г. В’яземського, маршалка
дворянства Калузької губернії, відклало, а по суті фактично похоронило
ідею селянської реформи на Лівобережжі Дніпра276. Свою роль відіграв
М.Г. Рєпнін, який узгоджував загальнодержавні інтереси з інтересами
регіональної еліти277. Саме відстоювання її специфічних інтересів
досить швидко й стало визначати для нього пріоритети в діяльності.
Скоріше за все це й зумовило тривале перебування М.Г.Рєпніна на
посту генерал-губернатора, незважаючи (тут більш переконливий С.В.
Мироненко) на невиправданні сподівань Олександра І, який вважав
М.Г.Рєпніна здатним провести, чи принаймні підготувати підгрунтя для
антикріпосницької реформи278.
Взагалі, не зважаючи на те, що в 1816-1819 рр. вперше за кілька
століть історії російське самодержавство видало акти, які не
розширювали кріпосне право, а ліквідували його дію, демонструвало
готовність продовжувати цю політику, “нове дворянство” Лівобережжя
та Слобожанщини, навіть найбільш освічені, “прогресивні” його
представники – такі, як С.Кочубей і В.Каразін виступили в авангарді
кріпосників,за підтримки частини місцевої та центральної
бюрократії279.
273 Мироненко С.В. Самодержавие и реформы. – М., 1989. – С. 77-83.
274 Ю.В. Речь кн. Н.Г. Репнина и дело об ее напечатании//КС. –1890. –Кн. 7. – С.118-123.
275 Шандра В. Малоросійський генерал-губернатори… - С. 138-139.
276 Мироненко С.В. Самодержавие и реформы. – С. 96-98.
277 Шандра В.Малоросійські генерал-губернатори… – С. 159.
278 Шандра В. Малоросійські генерал-губернатори… - С. 140-141.
279 Мироненко С.В. Страницы тайной истории самодержавия. − М., 1990. – С.8-72.
72
Показовою є позиція просвітника В.Каразіна, який аргументуючи
необхідність збереження кріпосного права в Україні в доповідній
записці твердив: “народ привязан душою к образу своего
существования и находит в нем счастье”280.
Відмова уряду, під тиском поміщиків, від реалізації планів реформ
на Лівобережній Україні завдала суттєвого удару по положенню
козаків. З 1819 р. знову на них повною мірою лягає податковий тягар.
В той самий час несприятлива економічна кон'юнктура, беззахисність
козаків перед бюрократією, подальше поширення загальноросійського
устрою, економічний тиск поміщиків ускладнюються невизначеністю їх
положення. Міністр фінансів Д.О.Гур’єв, прихильник звільнення
малоросійських селян, на початок 1820-х рр. не бачив місця для
малоросійських козаків у соціальному устрої Російської імперії. Він
прагнув фактично прирівняти їх до державних селян, або військових
поселян281. З одного боку, царський уряд для зняття гостроти ситуації
знову ініціює масове переселення козаків на південь, але тепер вже і на
Кубань282. Одночасно піддаються сумну вольності козаків, у тому числі
право розпоряджатись землею.
Вважається, що саме на рубежі 1820-1821 рр. відбувся злам в
ставленні М.Г.Рєпніна до козацтва, оскільки він намагався упорядкувати
ситуацію з переселенням та відстоював їх права стосовно розпорядження
земельною власністю та іншим майном283. Однак, на нашу думку, в
першому випадку дії генерал-губернатора цілком знаходяться в межах
бюрократичної процедури. Вони швидше свідчать про бажання зняти
гостроту проблеми, в зв’язку з непродуманим порядком переселення за яке
відповідав і він. Стосовно права розпорядження козаками-переселенцями
землею, та й взагалі власністю, його позиція залишається незмінною й
відповідає інтересам дворянства.
Невирішеність ключових питань існування малоросійського
козацтва вже протягом півстоліття сприяло нагромадженню проблем.
Поліпшення адміністративної системи, масові переселення, які
продовжувались протягом 1820-х рр. дозволяли тримати ситуацію під
контролем, проте не сприяли її розв’язанню284.
Знову етап спроби вписати козацтво малоросійських губерній в
соціальну структуру імперії, традиційно пов’язані з періодом чергової
Європейської кризи 1829-1831 рр. та епохою реформ уряду Миколи І
початку 1830-х рр. Саме на цьому етапі у зв’язку з продовженням
реформ у Росії, характером дійсно “поліційно-державних” і з
урахуванням деяких природних прав, проходить оформлення
малоросійських козаків як стану та включення їх у модернізовану
соціальну структуру держави, яка стала менш чужорідною. В черговий
раз розуміючи неможливість вирішити “польське питання”, при
280 Мироненко С.В. Самодержавие и реформы… - С. 99.
281 ПСЗРИ. І. – Т. ХХVІ. - № 28022.
282 ПСЗРИ. І. – Т. ХХVІІ. - № 28241.
283 Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство… - С. 125-129.
284 ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 3352-3354.
73
демонстрації впевненості у його вирішенні, російський уряд звертає
увагу на козаків, апелюючи до їх традиційної антипольської свідомості.
Знову козацтво малоросійських губерній виставляє вказану кількість
полків, але менш охоче ніж 1812 р.285. У черговий же раз в уряді
розглядається ідея відновлення повноцінного війська чи військового
поселення на території колишньої Гетьманщини, проте знову зустрічає
супротив, але більшою мірою завуальований з посиланнями на
різноманітні об’єктивні труднощі уряду.
Розглянемо аргументацію фактично противника реалізації планів.
“Прежние малороссийские земледельцы (поспольство) мало чем
различествовали от казаков….. Каждый шестидесятилетний поселянин
пользовался всеми выгодами свободы, и память рассказов об ней есть
главнейшая причина ропота крестьян и их помещиков а завести к
казакам; но или вредные для общего спокойствия государства не
усугубятся ли в помещичьих крестьянах, когда они увидят милосердие
Вашего императорского величества оказанное казакам и попечения
правительства о собратиях их казне принадлежащих, а на себе
почувствуют всю строгость тягостного взыскания податей и недоимок?!
Не покажется ли им рабство их еще тягостнее прежнего, не станут ли
они проклинать своих владельцев, служащих для них как будто,
преградою отеческого милосердия Вашего императорского величества
ко всем верноподданным Вашим?”286.
М.Г.Рєпнін правий в тому, що дійсно власники селян стояли
міцною перепоною щодо здійснення реформ.
Іншою обставиною використовуємо для апеляції проти можливості
поновлення козацького війська стала теза про постійне зубожіння
козацтва, та відповідно зменшення кожного разу кількості формованих
полків, порівняно з 1812 р. Автор свого часу теж піддався даному
лукавству. Зробимо простий розрахунок. 1812 р. козацтву обіцяно
замість формування та утримання 15 полків - створення війська та
звільнення від податків. Формування 15 полків по 8 ескадронному
штату уланських полків, коштувало близько 5 млн. 400 тис. – 6 млн. 300
тис. крб. У свою чергу, козаки на початок 1830-х рр., в рік мали
платити близько 4 млн. 500 тис. крб. Слід враховувати, що у зв’язку з
відносним зменшенням військової повинності, уряд вважав достатнім
мати військо в складі 8 кінних полків з запасом, тобто близько 10 тис.
осіб. Відповідно вартість їх спорядження не перевищувала суму річного
збору, а подальше утримання обходилось значно дешевше щорічної
суми податків. Причому кошти,здебільшого, залишались на території
краю, сприяючи його економічному розвитку. Про реальність
розміщення такої кількості військ на Лівобережжі свідчить практично
постійне розквартирування тут у 1830-1850 рр. піхотного корпусу з
артилерією та кавалерією, тобто 30-50 тисяч військовослужбовців. 287
285 Тама само. – Спр. 5886.
286 Письмо кн. Н.Г.Репнина к иператору Николаю Павловичу…. − С. 557-560.
287 РДВІА. – Ф. 38. – Оп. 4. – Спр. 14; Спр. 542; Спр. 550.
74
Уряд Миколи І не зміг реалізувати свої плани щодо поновлення
козацького війська чи створення принаймі військового поселення,
навіть, на території чотирьох повітів288. Натомість на малоросійських
козаків, як милість, поширюється рекрутська повинність, яка
здійснюється на особливих правах. Як компенсації частково
зменшується податковий тиск і визначаються привілеї та повинності
козаків. Подушний податок установлюється в розмірі 2 крб. сріблом і
зберігається додатковий податок у 55 коп. сріблом за право козацького
винокуріння289.
У світлі викладеного вище по−іншому сприймається відома фраза
Н.Г.Рєпніна цитована за спогадами М.Номіса (М.Т.Симонова):“В
казаках… Нельзя в казаках”290. Князь Рєпнін досить багато зробив для
унеможливлення служби в козаках. В той самий час враховуючи нові
віяння М.Г.Рєпнін основну увагу приділив впорядкуванню управління
козаками, здійснив їх перепис. Створення Головної господарської
контори для малоросійських козаків, яка займалась їхніми справами,
остаточно поховала ідею поновлення козацького війська, закріпила
входження малоросійських козаків як специфічного стану в соціальну
структуру Російської імперії291.
У цей період відбувається впорядкування Російської держави на
принципах бюрократії та виходячи з ідеї природних прав292. До речі, на
початку 1830-х рр. формується ще один суспільний стан. На основі
“розбору” дрібної шляхти західних губерній створюється стан
“однодворців західних губерній”293.
Як відомо, в історичній літературі існує кілька версій щодо причин
відставки М.Г.Рєпніна з посади генерал-губернатора294. Спробуємо
висунути ще одну гіпотезу Можливо Микола І не зміг пробачити
М.Рєпніну саме невиконання головного завдання перебування в
Малоросії − звільнення селян з кріпацтва, його непослідовність та
відстоювання в першу чергу інтересів саме великих землевласників295.
Така позиція об’єктивно суперечила основам політики уряду Миколи І.
Тим більше, що саме після 1831 р. знову активізувалася діяльність
ближнього кола імператора з вирішення корінного протиріччя в
суспільному устрої держави – вивчення можливості ліквідації
кріпацтва, що призвело до його фактичного перетворення з особистого
в поземельне у 1830-1840 рр.296.
288Ячменіхін В., Ячменіхін К. Проект утворення військових поселень на Лівобережній Україні
// Сіверянський літопис. – 2002. − № 3. − С. 50-54.
289 ПСЗРИ.ІІІ. – Т. VII. - № 5458; ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 4. – Спр. 3348.
290 Номис М. Несколько заметок к автобиографической записке И.И.Сердюкова // КС. –
1897. – Кн. 4. – С. 157-162.
291 ПСЗРИ.ІІ. – Т. X. – 6727.
292Низиветтер А. Исторические очерки. – М.,912;Пресняков А.Е. Апогей самодержавця.
Миколай I. – Л., 1925.
293 ПСЗРИ.ІІ. – Т. VI. - № 4864.
294 Шандра В. Малоросійське генерал-губернаторство… - С., 155-154.
295 Там само. – С. 288-294.
296 Мироненко С.В. Страницы тайной истории самодержавия. – М., 1990. – С. 100-196.
75
Наприкінці правління генерал-губернатора М.Г.Рєпніна
завершився процес формування з колишніх козаків Гетьманщини та
вихідців з інших верств населення специфічного стану малоросійських
козаків. Він проходив на фоні складних соціальних зрушень, в умовах
взаємодії різних суспільних сил. Важливу, можливо ключову роль,
відігравав свідомий опір козацтва. Він проявлявся в різних формах, у
тому числі в прямому супротиві обмеження прав козаків Гетьманщини,
спроби перетворення їх у звичайний податний стан постійно викликало
до життя різноманітні суспільні злами.
Спроби реалізації урядом прямої політики “обрусіння” Гетьманщини з її
унікальною суспільно-правовою структурою, нездатність правлячих кіл
вийти за межі звичних уявлень та дій, в тому числі ліберально-
реформаторських - відіграли злий жарт. Поставлене перед дилемою −
втратити права та свободи чи боротись за них – козацтво почало боротьбу
різними методами, в першу чергу, легальними. До цього структури
Російської держави виявились слабо підготовленими. В такій обстановці в
середовищі козацтва, в тому числі серед частини, яка завоювала собі права
дворянства, складався дух колективного протесту та корпоративної єдності,
почуття гордості за своє минуле. В кінці ХІХ ст. М.Стороженко констатував,
що до цього часу (1890 р.) існує відносно замкнута та здатна зберігти свої
етнографічні особливості, стійка група малоросійських козаків. Він
характеризує її як відносно нечисельну297. Відзначимо, що “нечисельна”
група включала в кінці ХІХ ст. понад 1 млн. осіб. Для порівняння найбільше
в той час з козацьких військ – Донське в 1913 р. нарахувало 1 млн. 495 тис.
Саме колишнім козацтвом Гетьманщини (малоросійським) зберігалось
масове відчуття козацької особливості, специфічна самоідентифікація. Воно
залишилось надійною базою в прагненні до вольності та “автономізму”,
виборного правління. Збереження протестної традиції, ідеалу вільного
землеволодіння, існування назви “малоросійські козаки” впливало на їх
оточення, в тому числі на частину нової інтелігенції, куди козацтво
делегувало значну кількість своїх представників. Ще М.Г.Рєпнін доводив,
небажаність подальшого виокремлення козаків і розширення їх прав. У
світлі вищевикладеного можливо підтримати гіпотезу, що малоросійське
козацтво, принаймні його частина, ймовірно й стало станом-носієм ідеї
“українства”, забезпечуючи її безперервне існування в різних проявах
протягом “некозацького” ХІХ ст.
Oleksandr Kuharuk
The process of foming the estate of “cossack’s of Malorosia (Little Russia)”
in the end of XVIII − at the beginning of ХІХ century
The attempt to examine the directions and nature of social political processes which led to
establishment of a new social group in ХІХ century named “cossacks of Malorosia” (modern
Ukrainian territory) has been made on the basis of archival and legislative documents. The
conclusion that the resistance of Cossacks against the attempts of being turned into peasants
was one of the main reasons which led to the establishment of this group is made. These
Cossacks became ones of the main supporters of the idea of “Ukrainian unity”.
297 Стороженко М. К истории малоросийских казаков…. − Кн. 4. – С. 124.
|